Дієслова із семантикою звучання у поетичних творах Ліни Костенко та Любові Баранової

Размещено на http://www.allbest.ru/

Зміст

Вступ

Розділ 1. Теоретичні засади дослідження

1.1 Концептуальне значення слова

1.2 Семантичний потенціал українського дієслова

1.3 Дієслова із семантикою звучання

Розділ 2. Дієслова із семантикою звучання у поетичних творах Ліни Костенко та Любові Баранової

2.1 Структура дієслів із семантикою звучання

2.2 Функціонально-стилістичний потенціал дієслів із семантикою звучання

Висновки

Список використаної літератури

Додатки



Вступ

У сучасній українській літературній мові звуконайменування утворюють кількісно багате та якісно різноманітне лексико-семантичне поле, однією зі складових якого є лексико-семантична група (ЛСГ) дієслів із семантикою звучання.

Семантичні угруповання в мові належать до тих лінгвістичних категорій, які привертали увагу дослідників упродовж усієї історії мовознавства й до сьогодні служать об'єктом лінгвістичних досліджень. Вивчення окремих лексико-семантичних мікросистем сприяє створенню цілісної картини системної організації мови.

Сучасний період розвитку лінгвістики відзначається новим осмисленням лексичних одиниць, які вивчаються не тільки в плані номінації ними явищ об'єктивної дійсності, а й досліджуються як представники культурно-історичної, емоційно-оцінної, функціонально-семантичної інформації.

Лінгвістичні розвідки останніх десятиліть свідчать, що акустичне середовище має важливе значення для орієнтації людини в довкіллі й особливу роль у відтворенні картини світу відіграють дієслова із семантикою звучання.

Відсутність у мовознавстві комплексного аналізу семантичних, словотвірних і стилістичних особливостей українських дієслів із звуковою семантикою визначає актуальність дослідження. Вивчення лексико-семантичної групи дієслів із семантикою звучання зумовлене необхідністю розширити знання про внутрішню організацію та особливості функціонування дієслівної лексики української мови.

Виявлення потенційних ознак у семантичній структурі дієслів із семантикою звучання має вагоме значення для різних видів мовної комунікації. Аналіз метафоричних конструкцій з дієсловами із звуковою семантикою сприяє більш глибокому розумінню способу мислення носіїв української мови та їхнього світосприйняття.

Об'єктом аналізу є лексико-семантична група дієслів, об'єднаних спільною категоріально-лексичною семою «видавати або утворювати звуки».

Предмет дослідження становить семантична структура та функціональні особливості дієслів із семантикою звучання у поезіях Ліни Костенко і Любові Баранової.

Метою роботи є з'ясування своєрідності лексико-семантичної структури дієслів із семантикою звучання та цілісний аналіз їх метафоричного функціонування, здійснений на матеріалі мови поезій Л.Костенко і Л. Баранової. Досягнення поставленої мети передбачає виконання таких завдань:

- розглянути поняття концептуального значення слова;

- дослідити семантичний потенціал українського дієслова;

- виявити кількісний та якісний склад лексико-семантичної групи дієслів із семантикою звучання;

- визначити характерні граматичні ознаки дієслів із семантикою звучання.

Фактичний матеріал, покладений в основу дослідження, одержано в результаті суцільної вибірки із поетичних творів українських поетес Ліни Костенко і Любові Баранової (всього дібрано 127 прикладів речень з дієсловами із семантикою звучання).

Методи дослідження. Відповідно до мети та завдань роботи використано описовий метод, що дозволяє детально та системно охарактеризувати матеріал; метод компонентного (семного) аналізу, який ґрунтується на припущенні, що значення кожної одиниці мови складається з окремих ієрархічно організованих семантичних компонентів; Практична цінність одержаних результатів. Матеріали дослідження можуть бути використані при проведенні спецкурсів, пов'язаних із проблемами системності лексики; для подальшої науково-пошукової роботи з метою побудови функціонально-семантичного поля з ядерною лексемою «звук».

Структура роботи. Робота складається зі вступу, двох розділів, висновків та списку використаної літератури. До роботи додаються речення, дібрані з поетичних творів, у яких наявні дієслова із семантикою звучання. Загальний обсяг роботи сторінок, основний текст сторінок.



Розділ 1. Теоретичні засади дослідження

семантичний дієслово лінгвістика поетичний

1.1 Концептуальне значення слова

Концептуальний аналіз мислення і мовлення був розпочатий видатними філософами - Г. Х. фон Бригом, М. Гадамером, Л. Вигінштейном, М. Хайдеггером та іншими і посів головне місце в лінгвістичних дослідженнях. Про значення, концепт, поняття, концептуальну структуру писали багато філософів, логіків, семіотиків (Г. Фреге, Г. Гуссерль, Дж. Катц, Дж. Тодор, К. Шварц і багато інших), та це були зарубіжні вчені. Але і сучасна вітчизняна наука все частіше звертається до семантики, когнітивних структур, концептуальних моделей світу тощо. В останні десятиліття слово концепт активно ввійшло у науковий вжиток. У лінгвістичних роботах це слово часто використовується, але воно не завжди тлумачиться достатньо чітко або між концептом і поняттям ставиться знак рівності. На даний момент відсутня єдина загальноприйнята дефініція того, що слід розуміти під концептом. Це пояснюється складністю поняття, що розглядається. Вважається, що концепт - «категорія розумова, неспостережна, і це дає великий простір для її тлумачення». [2, с. 30]. Мова є одним із шляхів формування концептів у людській свідомості. На даний час однозначних тлумачень ні в лінгвістиці, ні в філософії, ні в логіці немає. Концепт є одиницею опису картини світу - ментальної одиниці, що містить мовні й культурні знання, уявлення, оцінки. У когнітивній науці концепт розглядається як ментальна одиниця, яка постійно змінюється: в його сферу можуть входити все нові й нові фонові концепти, може змінюватися стандартний набір ситуації, й ще більше рухливим є одиничний компонент у змісті. Однак, напрям розвитку концепту визначено внутрішньою формою слова, його етимологією. Слово концепт походить з латинського conceptus.

С.О. Аскольдов - Алексєєв у праці «Концепт і слово» (1928 р.) писав, що концепт «мисленнєве утворення, яке заміщає нам у процесі мислення невизначену множинність предметів одного і того ж роду» [1, с. 6]. Однак спроби виділити значущі характеристики терміна існують у межах різних напрямків. Представники лінгвокогнітології (Кубрякова Є.С., Болдирев М.А., Стернин І.О., Бабушкін О.П. та ін.) розуміють під концептом одиницю оперативної свідомості.

Представники лінгвокультурологічного напрямку (Вербицька А., Арутюнова Н.Д., Лихачов Д.С., Степанов Ю.С., Чернейко Л.О., Ляпін С.Х., Карасик В.І., Шаховський В.І., Воркачов С.Г. та ін.) розуміють під концептом ментальне утворення, відмічене у тій чи іншій мірі етносемантичної (культурної) специфіки, але дане розуміння концепту звужує, уточнює обсяг даного терміну, випускаючи такі важливі характеристики, як активність пізнавальної діяльності й структурна цілісність. Культурний концепт як багатомірне ментально-вербальне утворення, яке складається із трьох складових: понятійність, образність і знаковість [24, с. 26], знаходить статус об'єкта лінгвістичного аналізу завдяки останньої складової, присутність якої у семантиці розмежовує лінгвокультурологічне поняття концепту від логічного, математичного і семіотичного. Таким чином, у сучасних дослідженнях культурні концепти визначаються звичайно як багатомірні змістовні утворення в колективній свідомості, предметні у мовній формі.

Концепт близький за значенням до поняття, бо є підсумком або сходинкою пізнання світу, мобільний і мінливий, може відбиватися у мовній формі, а може опредмечуватися у невербальній формі, або залишатися в ідеальній області людського існування - його свідомості. Спробу розвести терміни поняття й концепт зробила когнітивна психологія, та її гілка, яку називають folk psychology. [25, с. 41]. Концепт теж може визначатися як поняття, але як поняття наївне, повсякденне, звичайне [17, с. 28], що нам нагадує й найближче значення О. О. Потебні. Від формально-логічного поняття когнітологія мовби відмовляється на користь психологічного концепту. Вчені віддають перевагу розмежуванню терміну поняття і концепт прийнятий у логіці, бо поняття має більш чіткі кордони, воно більш вловиме й помітне, воно відкриває тільки вузьку область людського буття: поняття - «думка, що відбиває в узагальненій формі предмети й явища дійсності й зв'язки між ними за допомогою фіксації загальних і специфічних ознак, в якості яких виступають властивості предметів і явищ і відношень між ними» [6, с. 31]. З цього визначення видно, що поняття належить до інтелектуальної, розумової діяльності людини, для якої характерно узагальнене й опосередкове відбиття дійсності за допомогою аналізу, синтезу, узагальнення умов і вимог задач і способів їх вирішення.

Концепт включає в себе емоції, відчуття, образи, символи і може утворюватися, обминаючи розумові логічні операції. Поняття може бути визначено як концепт, оброблений наукою. Таким чином, поняття належить до наукової картини світу, а концепт є основною одиницею наївної картини світу. Якщо в поняття внесені загальні й специфічні ознаки предметів і явищ і носить універсальний характер, то зміст концепту обумовлено лінгвокультурними особливостями даного предмета чи явища. Поняття визначається як думка, або форма, що утворюється комплексом суттєвих і специфічних ознак, тобто що має складну будову. [6, с. 28]. Набір ознак характеризується змістом поняття. Елементарна ознака, в свою чергу, теж є поняття, а саме загальне поняття, воно має природу предиката. Розуміння компоненту передбачає його декомпозицію. Говорячи про концепт, ми можемо визначити його багатоаспектність, яка виражається в тому, що він може бути поданим різними словами, що складають семантичне поле концепту, за яким завжди залишається невербальний досвід людини й людства. Він може як і значення змінюватися, але це не обумовлене ситуативними факторами. Його трансформація пов'язана, мабуть, із змінами ціннісних уявлень людини, якостями умов оточуючого середовища, отриманням нових знань про явища природи, процесах, предметах тощо. Зміна концепту має більш постійний і стійкий характер. Значення не скільки змінюється, скільки переключається з одного на інше для адекватного використання того чи іншого слова. Концепт накопичує свій зміст на протязі всього часу існування людства (якщо говорити про окрему людину - на протязі всього життя), він не щезає повністю і не викидає придбані компоненти.

Значення залежно від часу старіє, зникає, знаходить іншу звукову форму тощо. І значення, і поняття знаходить своє вираження тільки через мовну форму, на відміну від концепту. Значення частіше закріплено у тлумачних словниках, поняття - у термінологічних, концепти - у свідомості народу, бо він ширше словникового, термінологічного поля слова, джерелом є мовні контексти, художні дефініції, словесна творчість народу. Концепт відрізняється від значення, оскільки відображає внутрішню форму, змістовну і смислову структуру слова.

Ю. Степанов наголошував: «Поняття (концепт) - це явище того ж порядку, що і значення слова , яке розглядається в іншій системі зв'язків; Значення - в системі мови, розуміння - в системі логічних відношень і форм, що вивчаються як у мовознавстві, так і в логіці» [34, с. 384].

«Концепти - це посередники між словами та екстралінгвістичною дійсністю і значення слова не повинне зводитись виключно до утворюючих його концептів. Концепт значно ширше. Ніж лексичне значення» [18, с. 6] - це точка зору на співвідношення концепт-слово, вперше його озвучив С. А. Аскольдов. Існує ще одна точка зору, що концепт співвідноситься зі словом в одному з його значень [24, с. 18].

Значенням слова стає концепт, «закріплений знаком» [19. С. 4 - 21]. В науці існувала і більш крайня точка зору, згідно якої значення виводилося за рамки лінгвістики та трактувалось як немовна категорія за своєю природою, що є однією зі специфічних функцій мислення , тобто суто логічна сутність.

Споглядаючи терміни (концепт, значення, поняття) потрібно підкреслити, що термін «значення» відходить на периферію лінгвістичних досліджень та надає місце іншому - «концепт». За своєю внутрішньою формою в українській мові слова «концепт» і «поняття» однакові: концепт є калькою з латинської мови conceptus «поняття» від дієслова «зачинати», тобто буквально означає «поняття».

На сучасному етапі науковці досить чітко диференціюють терміни «поняття» та «концепт», тому, що вони не рівнозначні поняття.

Якщо поняття - це сукупність вагомих ознак, то концепт - ментальне національно - специфічне утворення, змістом якого є вся сукупність знань про певний об'єкта планом вираження його є сукупність мовних понять (лексичних та інших). Концепти - це не будь-які поняття, а лише найбільш складні, найважливіші з них, без яких складно уявити якусь культуру.

У сучасній лінгвістиці поняття «концепту» широко використовується під час опису семантики мови, тому що значення мовних виразів порівнюються з концептами та концептними структурами, що виражаються в них.

У лінгвістиці зазначають три основні підходи до розуміння концепту, що базуються на загальному положенні: концепт - це те, що називає зміст поняття, синонім по суті [25, с. 234]. Перший підхід, представником якого є Ю.С. Степанов, під час розгляду концепту велику увагу приділяє культурологічному аспекту.

1.2 Семантичний потенціал українського дієслова

«Слов'янське дієслово найвищий, найабстрактніший, найдієвіший конструктор і потенція мови» - писав О.О. Потебня [1 4, с. 39].

Останнім часом значно посилилась увага учених до дієслова. Це насамперед зумовлено витлумаченням речення як багаторівневої ієрархічної одиниці (Т. Брінкман, Т. Гельбіч, О. Москальська). У центрі уваги українських дослідників перебуває поглиблене вивчення формально-граматичних, семантичних і функціональних особливостей дієслів (В.М. Русанівський, І.Р. Вихованець, Н.Л. Іваницька, А.П. Загнітко, С.О. Соколова та ін.). Утвердження трьохвимірного підходу до структури речення в україністиці (І.В. Вихованець, Н.Л. Іваницька, А.П. Загнітко) не лише сприяло поглибленню теорії вербоцентризму, але й сприяло диференціації дієслів за ступенем їхнього семантичного наповнення. Оскільки семантичний потенціал дієслова розкривається у його синтаксичній та лексико-семантичній сполучуваності, то процес формування речення розглядають, як його послідовне розгортання із певного вихідного елемента на основі реалізації сполучувальних потенцій слова. Дієслово - це нерв самої мови. Справді, воно наповнює речення «життям». Тому в центрі дослідження стають сполучувальні властивості дієслова. Це дозволяє поглибити теорію формально-граматичного членування речення на компоненти, зокрема прислівної залежності, а також більш-менш об'єктивно визначати поняття аналітизму, вираження компонентів формально-граматичної структури речення (І.Р. Вихованець, М.В. Савчук, ін.).

Дослідження сполучуваності дієслів української мови з іншими словами дали змогу виокремити такі групи слів:

а) абсолютивні (закритої семантики, з самодостатнім смислом): самостійно реалізують значення поза синтагматичними обов'язковими сполучуваностями з іншими словами в словосполученні: дихати, танцювати, плавати, бренькати, світити, тремтіти та ін.;

б) релятивні (синсематичні): реалізація значення відбувається за допомогою інших повнозначних слів у певних граматичних формах: дарувати квіти, продавати продукти, опинитись біля річки, завдати шкоди та ін.;

в) відносно релятивні, тобто дієслова, які в одному випадку спроможні самостійно реалізувати семантику, а в іншому - потребують обов'язкового поширення. Наприклад: співати, ткати, бачити; співати пісню, ткати полотно, бачити картину.

Поділ дієслів за їхньою здатністю реалізувати семантику в межах підрядного словосполучення безпосередньо пов'язаний з членуванням речення - виділенням компонентів синтетичної й аналітичної будови. Слова абсолютивної семантики здатні самостійно формувати окремий компонент формально-граматичної структури речення. Самодостатність змісту дієслова сприяє формуванню ним окремого компонента синтаксичної структури [26, с. 8]. Хоч слова релятивної семантики вимагають наявності інших слів для завершення значення, все ж вони також утворюють самостійні компоненти, що завжди поширюються залежними від них обов'язковими компонентами прислівної залежності [12, с. 83]. Теорія «прислівних поширювачів» у синтаксичній структурі речення базується здебільшого на семантичних ознаках інформативно недостатніх слів.

Явище аналітизму формально-граматичних поширювачів речення базується на виявленню складу інформаційно недостатніх слів. Їхня функція полягає насамперед у тому, що такі слова виявляють обов'язкову сполучуваність із залежними від них словоформами: «може + інфінітив, інфінітив», «становить + іменник у знахідному відмінку», «являє собою + іменник у знахідному відмінку» і т. ін. Заслуговують на увагу також сучасні теорії, що стосуються проблем семантичної інтерпретації реченнєвої структури. Повнозначне слово в ракурсі цих теорій розглядається, з одного боку як найменування фактів дійсності або сприймань, думок, почуттів людини, викликаних цими фактами, а з другого боку, як носій активної чи пасивної валентності. Особлива роль відводиться словам-дієсловам, які визначають структуру речення.

Отже, саме повнозначне слово з притаманними йому ознаками, що розкриваються на синтагматичній осі сполучуваності, є найголовнішим прогнозуючим елементом структури речення у багатоаспектному виявленні його внутрішньої природи. Базою для утворення формально-граматичної і семантико-синтаксичної структури елементарних непоширених речень дієслівної будови виступають абсолютивні дієслова (дієслова абсолютивної семантики), які своїм внутрішнім потенціалом не прогнозують, не відкривають обов'язкових правобічних позицій для заповнення їх словами-конкретизаторами.

Функціональні параметри абсолютивних дієслів виявлено у формально-граматичній структурі речення, де сильною для них є позиція присудка, та в семантико-синтаксичній, де абсолютивне дієслово представляє предикатну синтаксему, реалізовану в її трьох основних значеннєвих варіантах: предикатах дії, предикатах процесу та предикатах стану.

1.3 Дієслова із семантикою звучання

Дієслова із семантикою звучання української мови стали об'єктом вивчення в дисертації Є.А. Карпіловської ,,Конструювання дієслівних зон словотворчих гнізд (на матеріалі українських дієслів звучання)», частково розглядалися як ілюстративний матеріал у роботі Л.О. Пустовіт «Словник української поезії другої половини XX ст.». Типологічне дослідження ономатопеїчних слів української, російської та англійської мов було здійснене І.О. Гаценко. Як відвигукові похідні дієслова із семантикою звучання фрагментарно досліджувалися О.Й. Курило. Незважаючи на те, що сучасне мовознавство має значний досвід у вивченні дієслів звукової семантики, в україністиці ще не здійснено повного системно-структурного опису лексико-семантичної групи дієслів із семантикою звучання. Враховуючи досвід дослідження звукономінативних дієслів, в роботі здійснено спробу детального аналізу ЛСГ українських дієслів із семантикою звучання.

Лексико-семантична група дієслів із семантикою звучання є складовим елементом семантичного поля з архісемою «звук».

Дієслівні одиниці групуються навколо лексеми зі значенням «звучати», яка виражає їхнє спільне лексичне значення. Ця лексема формує ядро ЛСГ дієслів звукової семантики, усі інші одиниці по-різному віддалені від центру залежно від смислової близькості до ядерної лексеми. Дієслова, що перебувають на периферії лексико-семантичного поля звучання, потребують додаткового контексту, завдяки якому реалізується їхнє значення.

Усі дієслова звукової семантики об'єднує спільність походження: більшість із них утворилася від звуконаслідувальних слів або вигуків і тільки незначна частина ? від іменникових основ [11, с. 17].

Фонетичні зміни у структурі звукономінативних лексем призвели до того, що напрям похідності можна встановити лише за допомогою історичних зіставлень.

Серед дієслів звучання зафіксовано спільнокореневі деривати типу: цвьохати - цьвохкати, скавучати - скавуліти, шемрати - шемріти, муркати ? мурчати тощо, які по-різному трактуються в лінгвістиці: одні дослідники вважають їх синонімами, інші ? варіантами того самого слова. Існує також думка, що синонімами дериваційного рівня або ж варіантами є лише суфікси чи префікси, а не похідні лексеми [14, с. 12].

Дієслова із семантикою звучання, утворені від звуконаслідувальних слів, які представлені в мові фонетичними варіантами кореневих морфем (наприклад, бам - бем - бом - бум, ціві - ців та ін.), кваліфікуються як фонетичні варіанти. У таких дієсловах спостерігається варіювання:

- голосних звуків у коренях: бамкати ? бемкати ? бомкати - бумкати, хихикати - хіхікати, гахкати - гехкати, грюкати - грякати, бренькати - бринькати, підпадьомкати - підпідьомкати, курликати - курлюкати, чвиркати ? чвіркати;

- приголосних: цявкати - дзявкати, дзюркотіти ? чуркотіти (діал.), дзижчати - дзинчати, чвакати - чмакати, цвьохати - цьвохати;

- фіналі кореневої морфеми: цівікати - цівкати, пхикати - пхинькати;

- голосного й приголосного внаслідок їх перестановки в корені: чавкати - чвакати, цівкати - цвікати.

Узявши за основу трактування словотвірної синонімії та варіантності, дане О.В. Рембецькою, вважаємо словотвірними варіантами дієслів звучання пари цвьохати - цвьохкати, гехати - гехкати, хрумати - хрумкати, ухати - ухкати, бухати - бухкати та ін., що мають спільне словотвірне значення й утворені за допомогою суфіксів -а-, -ка-, які виконують однакову функцію і є варіантами одного суфікса. Прикладами словотвірних варіантів у межах дієслів звукової семантики є також вербативи типу дзяволіти - дзявуліти, дзяволити ? дзявулити, гуркотати - гуркотіти, цвіркотати - цвіркотіти та под., в яких уживаються варіантні суфікси.

До словотвірних синонімів зараховуємо ономатопи скавучати - скавуліти, шемрати - шемріти, дзявкати - дзяволити, скугоніти - скуготати, бухкати - бухтіти, хрумкати - хрумтіти, хрускати - хрустіти та ін., оскільки твірними формантами в цих спільнокореневих дієсловах із тотожним словотвірним значенням виступають різні суфіксальні морфеми [14, с. 18].

Дієсловам зі звуковою семантикою властиві спільні структурно-граматичні ознаки, зокрема видова дефективність. Досліджувані лексеми належать до одновидових дієслів: вони можуть бути або тільки недоконаного виду, або ж доконаного.

Одна з граматичних особливостей дієслів із семантикою звучання стосується наявності в них повної чи неповної особової парадигми. Дієслова, що представляють звукові процеси, здійснювані людиною, вживаються в усіх особових формах однини та множини, тому що діяч-людина може бути і мовцем (я кричу, ми кричимо), і співрозмовником (ти кричиш, ви кричите), і об'єктом мовлення (він, вона, воно кричить, вони кричать).

Дієсловам, які передають звуковий вияв тварин і предметів, у їхньому прямому значенні форми 1-ї та 2-ї особи не властиві, оскільки не-особа не може брати участі в діалозі.

Деякі ономатопи (кудкудакати, мугикати, курликати, крякати, хникати) утворюють граматичні синоніми, репрезентовані паралельними особово-часовими формами, одна з яких зберігає тематичний суфікс основи, інша ? втрачає, пор.: кудкудакати ? кудкудакаю і кудкудачу, кудкудакаєш і кудкудачеш, кудкудакає і кудкудаче тощо; мугикати ? мугикаю і мугичу, мугикаєш і мугичеш, мугикає і мугиче та ін. Такі дієслова кваліфікують як різновідмінювані.

Лінгвісти припускають, що виникнення граматичних синонімів у звуконаслідувальних дієсловах пов'язане з прагненням до уніфікації основ у парадигмах теперішнього й минулого часу. Поява другої продуктивної форми вважається закономірним прогресивним мовним явищем, яке полягає в переході від непродуктивного до продуктивного способу творення форм. Указані дієслівні форми довгий час існують у мові як стилістично нейтральні, можливе стилістичне розмежування форм деяких ономатопів або їх семантична диференціація, наприклад, дієслово хничу в кінці ХХ ст. починає частіше вживатися в розмовному стилі, а дієслова кряче і крякає розмежовуються семантично: качка крякає ? ворон кряче.

В українських словниках особово-часові форми названих ономатопів подаються як синонімічні, стилістично недиференційовані, крім форм кукурічу, кукурічеш, які фіксуються в словнику з позначкою рідковживані.

За ступенем семантичного наповнення звукономінативні дієслова належать до абсолютивних (автосемантичних) мовних одиниць. При зміні суб'єкта дії такі вербативи можуть метафоризуватися й набувати значення перехідності.

Для дієслів із семантикою звучання як абсолютивних лексем характерна відсутність обов'язкових поширювачів.

У сучасному мовознавстві не викликає сумніву те, що мовний знак не утворюється довільно, оскільки на думку більшості лінгвістів, виникнення мови базується на звуковідображенні або фонетичній мотивованості. Звуковідображувальна лексика складається із звукосимволічних слів (із неакустичним денотатом) та звуконаслідувальних слів (з акустичним денотатом), котрі з'являються у результаті пізнавальної діяльності людини, яка «характеризується сприйняттям передусім предметів, які рухаються і звучать» [4, с. 54].

Звукосимволізм є «закономірним, довільним, фонетично мотивованим зв'язком між фонемами слова та незвуковою (неакустичною) ознакою денотата (мотиву), що лежить в основі номінації [5, с. 166]. Звукосимволічні слова часто позначають види руху, форму, міміку, величину, фізичний та емоційний стан людини чи тварини.

Звуконаслідування - це закономірний, довільний, фонетично мотивований зв'язок між фонемами слова і акустичною ознакою денотату, яка лежить в основі номінації . Значну частину всіх звуконаслідувальних слів різних мов складають мультиплікативи та співвідносні з ними семельфактиви [5, С. 44 - 68].

Цю закономірність В. Храковський формулює таким чином: «одна з універсальних особливостей лексичних мультиплікативів (і семельфактивів) полягає в тому, що, це слова здебільшого, якщо не виключно, звуконаслідувальні за своєю основою» [3, с. 26].

Говорячи про можливість існування слів, у яких подібні значення поєднуються із подібними незалежно від їх походження, Р. Якобсон використовує здебільшого мультиплікативи: `вдаряти', 'жбурнути', `вдаряти батогом', `хлюпатись', `бризкати' [40, с. 112].

Осмисленню даної проблеми в мовознавстві сприяли також роботи Л. Блумфілда, Х. Марчанда, М. Кузнєцова, Ю. Скребньова.

Звуконаслідувальні слова є умовною імітацією звуків навколишньої дійсності за допомогою фонетичних засобів Зазначені дієслова прийнято групувати на основі їх фонетичних особливостей, тобто наявності у них подібних початкових чи кінцевих приголосних або кореневих голосних.

Більшість звуконаслідувальних предикатів позначає невимушене звучання, джерелом якого є людина, яка створює цей звук ненавмисно, неістота чи природна сила. Якщо джерелом звуку виступає людина, то невимушеність звуку передбачає ненавмисність дій, наявність певного емоційно-психологічного чи фізіологічного стану, тобто ці дії є звичайною реакцією людини на зовнішні чи внутрішні подразники. У випадку, коли джерелом звуку є неістота, невимушеність звуку передбачає наявність зовнішнього каузатора.

Якщо ж джерелом звуку є природна сила, то невимушеність звуку обумовлена природою цього явища, тобто не передбачає контроль зі сторони людини.

Диференційними компонентами значення звуконаслідувальних предикатів є ненавмисність, наявність певного емоційно-психологічного чи фізіологічного стану людини, наявність зовнішнього подразника, відсутність контролю зі сторони людини.

Звуконаслідувальні предикати, слідом за Т. Виноградовою [3, с. 25], розрізняємо за двома основними семантичними ознаками - типом джерела звуку та способом виникнення звуку. За типом джерела звуку досліджувані предикати поділяються на три групи зі значенням: невимушеної звукової реакції людини, предметного звучання та звучання природної стихії.

Якщо джерелом звуку виступає людина, то звуконаслідувальні предикати поділяємо на дві групи. Каузатором першої виступає емоційно-психологічний стан людини, а другої - її фізіологічний стан

За способом виникнення звуку зазначені предикати класифікуємо на ті, що вказують на вібрацію голосових зв'язок, дихальні рухи, рух зубами, звуки, які утворюються в організмі, створення звуку частинами людського тіла та слухового подразнення. У свою чергу, предикати зі значенням вібрації голосових зв'язок поділяємо за типом «голосової реакції» на: словесне вираження думок, почуттів та невербальне вираження емоцій, відчуттів.

За семантичною ознакою «види голосових звуків» предикати словесного вираження думок і почуттів, що обумовлюються емоціями, можна класифікувати на такі, що позначають:

1) мовлення;

2) крик:

а) зумовлений позитивними емоціями;

б) зумовлений негативними емоціями та переживаннями;

в) будь-якими емоціями та переживаннями;

3) сміх:

а) життєрадісний;

б) насмішкуватий;

в) істеричний,

4) плач:

а) судорожний;

б) тривалий;

в) судорожний і тривалий ;

5) стогін;

6) музичні голосові звуки.

За семантичною ознакою «види внутрішніх органів» розрізняємо предикати, які позначають:

1) звуки, створені за допомогою органів дихання ;

2) звуки, які утворюються в організмі людини .

За семантичною ознакою «орган, за допомогою якого виробляється звук» розрізняємо предикати, які позначають звуки, утворені:

1) зубами; 2) носом; 3) ротом.

Периферію семантичного поля звуконаслідувальних предикатів утворюють предикати, які позначають рух людини, що супроводжується звуком .

Виділяємо також групу предикатів, що позначають звуки тварин та птахів.

Предикати, які позначають звуки, створені неістотою, поділяємо на ті, що вказують на тверді предмети, рідину та газоподібні речовини.

За семантичною ознакою «спосіб виникнення звуку» предикати, які вказують на звук, що спричиняється твердими тілами, класифікуємо на ті, що виникають у результаті:

1) зіткнення;

2) тертя;

3) вібрації ;

4) впливу людини на предмет;

5) руйнування структури предмета;

6) різкого руху предмету у просторі.

Предикати, що позначають звук, який виникає у результаті удару одного предмету об інший, за характером звуку поділяємо на чотири групи:

1) предикати, що вказують на звуки з металевим відтінком ;

2) предикати, які описують роботу годинникових механізмів,

3) предикати, що позначають гуркіт, який створюється транспортним засобом;

4) предикати, які позначають падаючий предмет.

За ознакою кратності удару (звуку) предикати першої групи поділяємо на три підгрупи:

а) предикати багатократності зі значенням удару (серії звуків);

б) предикати із значенням однократного удару (стуку);

с) предикати, які позначають як однократну, так і багатократну дії.

Семантичне поле предикатів із значенням звуку, що зумовлений природною стихією, є найменш численним.

За різновидами природної стихії, ці предикати поділяємо на ті, що зумовлені:

1)Вітром;

2)громом;

3)атмосферними опадами.

За ознакою кратності удару (звуку) предикати, зумовлені природною стихією, розрізняємо за семантичними ознаками «однократний ударгрому» та «гуркіт.



Розділ 2. Дієслова із семантикою звучання у поетичних творах Ліни Костенко та Любові Баранової

2.1 Структура дієслів із семантикою звучання

Спільним для всіх членів досліджуваної ЛСГ є семантичний компонент - «виконавець дії, діяч». Відповідно до типу діяча серед дієслів звучання виділяються:

1) гомональні (дієслова для позначення звуків, що видає людина);

Наприклад:

- Бо ще матуся поряд лебедить (Л.Б.: «Мамині жоржини», с. 60);

- Оце сидів на припічку учора, -

Сміявся, плакав, руку подавав (Л.К. «Маруся Чурай»,с. 172);

- Зітхає дяк, бурмоче : - Ехе-хе-хе! (Л.К. «Маруся Чурай»,с. 170);

2) бестіальні (дієслова, які позначають звуки, що видають тварини, птахи, комахи, плазуни тощо);

Наприклад:

- Сад шепотів пошерхлими губами (Л.К.: «Виходжу в сад…», с. 63);

- Джміль гудів у глоді (Л.К.: «Маруся Чурай», с.110);

- Ревли весною тури - переможці Л.К.: «Маруся Чурай», с. 116);

- Лиш десь на хуторі собаки

Ще довго витимуть вночі (Л.К.: «Маруся Чурай»,с. 141);

- Вже горлиця аврукає в буслині (Л.К.: «Маруся Чурай»,с. 192);

3) предметні (дієслова, що позначають звуки, утворювані за допомогою предметів):

Наприклад:

- Ні гавкне пес, ні корби не скриплять (Л.К.: «Маруся Чурай», с. 158);

- Бряжчить залізо(Л.К.: «Маруся Чурай», с. 143);

- Дзвенять дзвони (Л.К.: «Маруся Чурай», с. 95).

Найчіткіше принцип ієрархічності в структуруванні лексико-семантичної групи дієслів із семантикою звучання простежується на прикладі предметних звукономінативних дієслів. Підгрупа предметних дієслів звучання диференціюється на мікрогрупи за типом джерела виникнення звуку:

1) дієслова, що характеризують звучання твердих предметів;

Наприклад:

- А заспіває - хиже та дрібне, -

Мов по тарелі ложкою шкрябне ( Л.К. : «Маруся Чурай», с. 67);

2) дієслова, що позначають звучання рідини;

Наприклад:

- Шубовснуло - аж зойкнула вода ( Л.К.; «Маруся Чурай», с. 70)

- Нам клекочуть струмки

Так весняно - весняно ( Л.Б.: «Увірветься грозою», с. 110)

3) дієслова, що вживаються для звукономінації газоподібних речовин. У межах першої мікрогрупи виокремлюються дієслівні лексеми, які репрезентують

а) звучання машин, механізмів ? скрипіти, торохтіти, гудіти, цокати, чахкати, деркотати, фуркати, тутукати, рокотати, пихкати, пахкати, такати, сичати, гуркотіти тощо;

Наприклад:

- В лузі хура дідова скрипить(Л.К.: «Дідові стежки», с. 49);

- Скриплять гальма першого трамваю (Л.К.: «Я вранці…», с. 56);

б) звучання металевих, скляних, дерев'яних та ін. предметів, каміння, піску, льоду ? гриміти, дзвеніти, ляскати, хльоскати, рипіти, скреготати, теленькати, дзеленькати, дзеленчати, гримотіти, гепати, грюкати, бухкати, торохкати, хрускати, калатати, стукати, бемкати, бовкати тощо;

Наприклад :

- Бряжчить залізо (Л.К.: «Маруся Чурай», с. 143)

- Скриплять у тиші двері за дверми ( Л.К.: «Маруся Чурай» , с. 33) ;

- Бряжчать мені невільницькі кайдани (Л.К.: «Маруся Чурай», с. 33); - Дзвенять чужі стремена ( Л.К.: «Маруся Чурай»);

- Скрегоче засув кованих дверей (Л.К.: «Маруся Чурай»).

в) звучання музичних інструментів ? трубити, трембітати, бубнити, дзуреміти, цигикати, бренчати, сурмити, бренькати та ін.;

Наприклад:

- Той клавесин і плакав, і плекав чужу печаль(Л.К.: «Пелюстки», с. 50);

г) звучання рослин (дерев, трави, листя тощо) ? шелестіти, шурхотіти, шарудіти, тріщати, рипіти, шемріти, шерхотіти, шерехтіти тощо.

Наприклад:

- Шуміли дуби , і стременами вітер дзвенів(Л.К.: «Княжа гора», с. 47);

- Тріщать і стогнуть, валяться дерева (Л.К.: «Маруся Чурай», с. 187);

- Калина в лузі розгорнула віти,

Шепоче нам…(Л.Б.: «Поки життя…». с. 19).

Для названих дієслів важливим є компонент значення «характер дії», яка породжує звук. Ураховуючи цей семантичний компонент, можна виділити чотири дієслівні розряди. Це дієслова, які позначають звукові процеси, що виникають унаслідок: 1) зіткнення, ударів твердих предметів; 2) тертя, стискання твердих предметів; 3) руйнування структури твердих тіл від розриву, розламування, роздавлювання; 4) коливальних рухів, трясіння, тремтіння.

Дієслова, що передають звуки істот ? людей, тварин, птахів, ? відрізняються від предметних тим, що вони суб'єктні. Суб'єкт дії є одночасно виконавцем.

При диференціації бестіальних дієслів звукової семантики значущим може бути віднесеність суб'єкта дії до класу птахів, комах, ссавців чи інших тварин. Характер звучання, яке утворюють тварини, детермінується наявністю відсутністю в них голосового апарату, призначенням звукового сигналу, іноді належністю тварини до певного біологічного угруповання.

Ядерною одиницею лексико-семантичної підгрупи бестіальних дієслів із семантикою звучання є лексема кричати, яка найбільш узагальнено передає звуки тварин. Однак сема гучності може нейтралізуватися, якщо дієслово вживається в значенні «видавати звуки, характерні для даного біологічного виду чи ряду тварин»:

Наприклад:

- Півні кричать у мегафони мальв (Л.К.: «Біль єдиної…», с. 43);

- Шипшина кричить: - Людино, підожди! (Л.К.: «Шипшина», с. 62);

- Десь тихо жаби кумкають з болота(Л.К.: «Маруся Чурай», с. 129),

До підгрупи гомональних дієслів із семантикою звучання належать лексеми, що представляють не пов'язані з мовленням та передачею певної думки звуки чи звукові комплекси, які видає людина. У межах гомональних дієслів із семантикою звучання виокремлюються такі мікрогрупи:

а) дієслова, що передають звуки, викликані певними фізіологічними процесами в організмі людини : кашляти, кахикати, бухикати, чхати, шморгати, харчати, хрипіти, хропіти, ікати, гикати, сопіти [сопти] тощо;

Наприклад:

- Хрипить, здригає,розриває ковнір( Л.К.: «Маруся Чурай», с. 69);

- Ще одхрипіти у петлі (Л.К.: «Маруся Чурай», с. 141);

- Бухикав дяк, і дощик моросив (Л.К.: «Маруся Чурай», с. 170);

- Прошамкає історик недолугий (Л.Б.: «Володимиру Маяковському», с. 44);

б) дієслова, що позначають звукосупровідні дії: плямкати, чвакати, сьорбати, човгати, шаркати, шльопати, цмокати та ін.;

Наприклад:

- Хрумтіли ми сім днів підряд (Л.Б.: «Яблуневий рай»,с. 146);

в) відвигукові дієслова, які передають емоції людини: ахкати, охкати, хмикати, тьхукати, тюкати, ойкати, айкати, хукати та ін.;

г) дієслова, що позначають звукові сигнали, які видає людина, щоб привернути увагу інших: аукати, агукати, гейкати та ін.;

ґ) дієслова, що вживаються при звертанні до тварин, птахів: тпрукати, фітькати, цабекати, кишкати, улюлюкати тощо.

Спільними для всіх дієслів із семантикою звучання є семантичні компоненти тривалості, гучності, висоти, які можуть виражатися імпліцитно (наприклад, у вербативах дзеленчати, дзеленькати, дзенькати імпліцитно виражена сема висоти звучання ? видавати високі дзвінкі звуки). Якщо ж ця сема є прихованою в семантичній структурі дієслова, то вона може актуалізуватися за допомогою описових конкретизаторів.

Сема довготи (тривалості) звучання маркується переважно лексичними засобами ? обставинними прислівниками зі значенням тривалості дії або словами інших частин мови, що виконують роль обставин при звуковому предикаті: звучати (гудіти, стукати, гриміти, дзижчати, ревіти, кричати тощо) безперервно, безугавно, довго, весь час (весь день, всю ніч), з ранку до вечора, постійно, цілу годину, час від часу, деякий час, декілька хвилин та ін.

Одним із засобів передачі тривалості звучання є лексичний повтор:

Наприклад:

- Закували, кували зозулі (Л.К.: «Маруся Чурай», с. 146).

Значення гучності закладене в семантиці деяких дієслів: ревіти, волати, горлати, які за шкалою гучності мають найвищий її показник, і шелестіти, шарудіти, шурстіти, що характеризують тихе звучання.

Часто при дієсловах із семантикою звучання вживається конкретизатор, який визначає ступінь вираження гучності. Описовий конкретизатор може вказувати на незначний ступінь гучності: тихо, ледь чутно:

Наприклад:

- Він тихо свиснув (Л.К.: «Маруся Чурай», с. 146)

2) наростання гучності:

Наприклад:

- Він все несамовитіше дзвкнить (Л.К.: «Маруся Чурай», с. 160)

3) сильний ступінь вираження гучності:

Наприклад:

- І закричала так несамовито голосно (Л.К.: «Маруся Чурай»,с.178).

Ступінь гучності виражається не тільки лексичними, а й фразеологічними засобами ? криком кричати, кричати не своїм голосом тощо.

У семантиці звукономінативних дієслів немає вказівки на місце дії та просторову характеристику джерела звучання.

За допомогою лексичних засобів відображається якісна особливість вираженої ознаки: емоційне сприйняття звуку людиною, темброва своєрідність звучання .

Для бестіальних, предметних та гомональних дієслів із семантикою звучання характерна полісемія.

Багатозначні лексеми виникають унаслідок семантичної деривації, при цьому спостерігається перехрещення дієслів лексико-семантичного поля звучання з вербативами інших семантичних полів або взаємоперехід лексичних одиниць у межах ЛСГ дієслів із семантикою звучання.

Сема звучання в названих лексико-семантичних варіантах дієслів зберігається, але залежно від типу джерела звуку такі лексеми репрезентують різний характер звукового процесу.

2.2 Функціонально-стилістичний потенціал дієслів із семантикою звучання

Метафорична номінація здійснюється я у межах лексико-семантичної групи дієслів звучання за допомогою мовного арсеналу інших ЛСГ (руху, фізичної дії, переміщення, психічного стану тощо), які вживаються в значенні дієслів звукової семантики.

Наприклад:

- Тільки чом це так вогнисто

Сіють музику троїсті ? (Л.Б.: «Лише вітри…», с. 65);

- В тарелі срiбнi жайворон ударив (Л.Б.: «Душа радіє й плаче», с. 76);

Основою семантичної цілісності метафори є її двоплановість, тобто взаємодія прямого й переносного значень. Зв'язок переносного значення з прямим може здійснюватися за допомогою різних граматичних засобів. Досить часто метафоризоване дієслово звучання має при собі порівняльний зворот, який актуалізує первинне значення

Наприклад:

- Нехай думка, як той ворон

Літає та кряче… (Л.К.: «Маруся Чурай», с. 134).

Дієслово, неперехідне у прямому значенні, метафоризуючись, набуває перехідності

Наприклад:

- Ходила кривава помста,

а ліси знову гуділи (Л.К.: «Маруся Чурай», с. 98).

На первинне значення дієслова може вказувати обставина, виражена орудним відмінком іменника

Наприклад:

- А серденько соловейком

Щебече і плаче (Л.К.: «Маруся Чурай», с. 134)

Сприйняття того чи іншого звучання залежить не тільки від його акустичної характеристики, а й від значущості суб'єкта звуковираження для носіїв мови, від культурного досвіду певного народу тощо.

Подібно до бестіальних, метафоризовані предметні дієслова звукової семантики досить часто переміщаються в ЛСГ дієслів мовлення. На акустичних враженнях від звучання деяких предметів ґрунтуються метафори, що характеризують мовлення як беззмістовне, неприємне або надто голосне.

Предметне дієслово дзвонити трансформувалося в дієслово мовлення (без потреби багато говорити, поширювати плітки) завдяки фізичній характеристиці звучання, а саме: значній швидкості поширення звукових хвиль у повітрі.

У метафоризованому дієслові звучання тріщати можуть актуалізуватися потенційні семи руйнування: тріщати по всіх швах; інтенсивності: аж перелази тріщали, [аж] чуби тріщать, аж шкіра тріщить; фізичного відчуття: голова тріщить.

Метафоричне перенесення звучання води > мовлення людини формує слуховий образ на основі конкретних звуків, які виникають під час руху води: бурхливе чи плавне витікання, журчання тощо.

Наприклад:

- Вона ж була як голос України

Що клекотів у наших хоругвах(Л.К. : «Маруся Чурай», с. 87);

Значущими для створення антропоморфних метафор можуть бути певні семантичні компоненти звукономінативних дієслів. Наприклад, у прямому значенні дієслово плакати поєднує семантичні компоненти звучання, фізіологічної дії та емоційного стану людини. Унаслідок метафоризації актуалізується остання сема, нейтралізуючи дві перші, що призводить до семантичного зміщення лексема трансформується в ЛСГ дієслів психічного стану.

Наприклад:

- Я йду на них!.. Душе моя, не плач! (Л.К.: «Я, що прийшла…», с. 39);

- Вона ридає, але все, як слід (Л.К.: «Світлий сонет», с. 49);

- Я плачу й можу сліз не витирати (Л.К.: «Шипшина…», с. 62);

Звукові асоціації покладено в основу метафор верещать колеса, машини; чхає, кашляє мотоцикл; бухикають весла тощо. При перенесенні актуалізуються акустичні параметри дієслів звучання: верещати ? високий ступінь тональності; чхати, кашляти, бухикати ? уривчастість, квантованість звучання, що нагадує чхання, кашель.

Звукові зооморфні метафори свідчать про дуже давній зв'язок людини з тваринним світом. При створенні метафори на базі бестіальних дієслів із семантикою звучання враховуються не лише акустичні параметри звукового сигналу тварини, а й її прототипові риси, ступінь агресивності, розмір, фізична сила, поведінка тощо.

Для звукових зооморфних метафор характерне співвіднесення звучання тварин з людськими звуками: мовою, співом, сміхом, плачем тощо. Так, метафоризовані звукономінативні дієслова ревіти, рикати, трансформуючись у лексико-семантичну групу мовлення, репрезентують високий ступінь гучності, але при цьому, крім акустичної характеристики, дається емоційна оцінка комунікативної ситуації. Оскільки образ хижака у свідомості людини асоціюється з агресією, загрозою, то й мовлення, позначуване відповідним зооморфним дієсловом звучання, оцінюється не тільки як гучне, а й як грубе, агресивне, зверхнє, різке.

Наприклад:

- Внизу ревла і тюкала юрба (Л.К.: «Чекаю дня…», с. 42);

Дієслова, що передають звукові сигнали собаки ? тварини, яка упродовж багатьох тисячоліть вірно й безкорисливо служить людині, у метафоричному плані негативно оцінюють людське мовлення. Це явище можна пояснювати по-різному. Негативне сприйняття звуків собаки в народній свідомості пов'язане з багатьма факторами, одним з яких є те, що собака, хоч і домашня тварина, приручена, та все ж потенційно небезпечна і в будь-який момент може виявити звірячі інстинкти, хижий норов. Крім того, подібне метафоричне значення пояснюється загальною семантичною асиметрією метафор у бік негативних значень, що, в свою чергу, зумовлено більш гострою емоційною і мовно-мисленнєвою реакцією людей саме на негативні явища.

У деяких випадках денотативна віднесеність окремих образно-експресивних дієслів звукової семантики виявляється досить широкою, в результаті чого вони можуть реалізовувати різні оцінні семи. Наприклад, метафоризований ономатоп щебетати / цвіріньчати залежно від ставлення до суб'єкта може оцінювати мовлення і позитивно, і негативно. Характеризуючи дитяче мовлення, він дає йому меліоративну оцінку.

Наприклад:

- В хатах щебечуть діти голопузі (Л.К.: « Маруся Чурай», с. 157);

- А світ навкруг

Сюрчав ,цвірінькав : «Жити!» (Л.Б.: «Містифікація», с. 31).

Звукові зооморфні метафори, крім того, у зниженому плані характеризують душевний та фізичний стан особи, її поведінку.

Негативно сприймаються людиною високі протяжні та жалібні звуки хижаків або собаки, що позначаються лексемою вити. Символічний вплив таких звуків на людину відображено в народному прислів'ї: У лісі вовки виють, а в хаті страшно (Нар. тв.). Дієслово вити у зооморфних метафорах здебільшого асоціюється із тугою, самотністю, відчаєм людини.

Наприклад:

- Лиш десь на хуторі собаки.

Ще довго витимуть вночі (Л.К.: «Маруся Чурай», с. 141);

Про те, що подібне звучання неприємне людині, свідчить семантика стійких народних порівнянь, фразеологізмів з дієсловом вити: Виє, як голодний вовк; Виє, як собака на місяць - (іронічно або зневажливо про людину, яка сумно й протяжно співає чи плаче); З вовками жити - по-вовчому вити і Між вовками по-вовчи (по-вовчому) й вий.

Переносне значення бестіальних ономатопів каркати, крякати ? віщувати, накликати нещастя ? відбиває символічне переосмислення впливу звуків на людину.

Наприклад:

- А ворон кряче, кряче з верховіть (Л.К.: «Маруся Чурай», с. 159).

Природа виробила в людини рефлекс реагувати на звуки, як на явища, що супроводжуються цими звуками. Низькі, шумні та голосні звуки в людській свідомості ототожнюються з тривожними, небезпечними, жахливими явищами. На високі, тихі, мелодійні звуки людина реагує, як на приємні, безпечні явища.

Висновки

1. Лексико-семантичне поле звучання має складну структуру і є мовною моделлю реальної звукової картини світу. За структурним типом поле звучання належить до моноцентричних полів, оскільки ядерна сема представлена лексичними різнокатегоріальними засобами ? іменниковими (звук), прикметниковими (звуковий), дієслівними (звучати). Об'єктом дослідження були дієслівні лексеми із семантикою звучання.

2. Дієслова із семантикою звучання характеризуються певним набором семантичних ознак, на основі яких дієслівні лексеми виокремлюються в одну ЛСГ. Ядерними компонентами семантичної структури звукономінативних дієслів є семи «джерело звучання», «каузатор звучання» (явний чи прихований), акустичні характеристики звуків («гучність», «висота», «протяжність у часі»), «характер дії, яка породжує звук» (удар, тертя, розламування тощо). Ці ознаки можуть бути або компонентами значення самого дієслова, або міститися в елементах синтагматичного ланцюга, що сполучаються з дієсловами звучання.

3. Провідна роль у вираженні акустичних параметрів звучання належить лексичним засобам, тобто найчастіше використовується модель ДЗ (дієслово звучання) + прислівник: тонко свистить (актуалізується сема висоти звучання), тихо звучить (актуалізується сема гучності), протяжно дзвенить (актуальною є сема довготи звучання).

4. Відповідно до типу діяча дієслова звукової семантики диференційовані як 1) гомональні; 2) бестіальні; 3) предметні. Дієслова із семантикою звучання характеризуються різною кількістю потенційних джерел звуку.

Предметні дієслова звукової семантики не мають спеціалізованого джерела звуку. Особливістю цієї підгрупи вербативів є наявність великої кількості потенційних суб'єктів - джерел звуку. Предметні дієслова звукової семантики ? суб'єктно-об'єктні. Предмети (артефакти) є лише джерелом звуку, вони не зумовлюють виникнення звукового процесу, тобто не можуть бути його каузатором. Причиною звукових процесів є зовнішній вплив на предмет, який може здійснювати людина, тварина чи природні явища. Гомональні та бестіальні звукономінативні дієслова суб'єктні.

5. Труднощі семантичної класифікації дієслів із семантикою звучання виникають у зв'язку з тим, що джерелом одного й того ж звуку може бути й неживий предмет, і тварина, й людина (співає дівчина, співає пташка, співає сопілка). Проникність меж лексико-семантичних підгруп гомональних, бестіальних та предметних дієслів, що виявляється у взаємопереходах одиниць усередині цих угруповань, є однією з особливостей парадигматичної структури дієслів із семантикою звучання.

6. Семантичні компоненти накладають деякі обмеження на сполучувальні можливості звукономінативних дієслів. Зокрема, дієслова, що представляють гучні звуки, не можуть сполучатися з прислівниками тихо, ледь чутно тощо, і навпаки, при дієсловах з актуалізованою семою незначного ступеня гучності не вживаються конкретизатори типу голосно, гучно. Прислівники глухо, приглушено не сполучаються з дієсловами, які називають дзвінкі звуки, так само неприпустимі сполучення дзвінко, тонко бухтить, шелестить та ін.

7.Дієсловам із семантикою звучання властиві спільні структурно-граматичні ознаки: видова дефективність, відсутність станових протиставлень, неперехідність, наявність неповної особової парадигми в бестіальних та предметних дієслів, граматична синонімія особово-часових форм деяких вербативів.

8. Твірною базою для дієслів із семантикою звучання є насамперед звуконаслідувальні слова та вигуки, хоч частина дієслів звукової семантики утворена від іменникових та дієслівних основ. Словотворчими формантами здебільшого є суфікси -ка-, -а-, -ча. Характерною особливістю творення українських дієслів із звуковою семантикою є широке використання суфіксів -ота-, -оті-,що надають дериватам відтінку інтенсивності чи ритмічності у виконанні повторюваної багаторазової дії. Продуктивно утворюються звукономінативні дієслова від дієслівних основ за допомогою суфікса -ну-, який вносить у їхню семантику відтінок однократності, раптовості.

...