Сучасна українська літературна мова

Размещено на http://allbest.ru

ВСТУП

Мова, як відомо, є однією з форм духовної культури народу, безпосереднім виразником його ментальності. Вона акумулює досвід суспільства, забезпечує зв'язок між поколіннями та зберігає багатовікову пам'ять народу, а також змінюється в просторі й часі, реагуючи на всі зрушення в соціумі й мовній свідомості її носіїв. Саме в групах маркованих лексем унаслідок семантичного й стилістичного переосмислення відбуваються активні міграції лексичних одиниць від периферії до ядра, і навпаки - від ядра до периферії лексичної системи, за рахунок маркованих слів збагачується національний лексикон.

У сучасній лінгвістичній літературі на позначення маркованої лексики зазвичай послуговуються термінами „стилістично забарвлена лексика", „стилістично-маркована лексика" або вживають їх як синоніми до терміна „маркована лексика". Проте не всі слова, диференційовані у функціонуванні (наприклад, застарілі, діалектні, жаргонні), мають постійне стилістичне забарвлення. Уживаючись у певних контекстах, із певною стилістичною настановою, вони виступають стилістично маркованими, а поза контекстом характеризуються часовою, територіальною або соціальною віднесеністю й виконують номінативну функцію.

У роботі термін „стилістично-маркована лексика" вживається на позначення двох груп лексичних одиниць: тих, що функціонують у певних стильових різновидах української мови, та тих, що мають у своєму лексичному значенні конотативний компонент.

У мовознавчій літературі запропоновано кілька принципів характеристики й класифікації маркованих лексичних одиниць (стилістично-маркованих, стилістично зумовлених, стилістично забарвлених) - праці О. Тараненка, Н. Хруцької, О. Єфімова, Ю. Скребнєва, О. Петрищевої, М. Кожиної та ін.). Синтезуючи погляди, вироблені в лінгвістиці, виокремлюємо такі групи маркованих слів: 1) стилістично марковані - за належністю до певних функціональних стилів і наявністю емоційно-експресивного забарвлення; 2) хронологічно марковані - з погляду історичної перспективи; 3) територіально марковані - з погляду територіальної обмеженості; 4) соціально марковані - за ознакою віднесеності лексичних одиниць до словникового запасу певних соціальних груп людей.

Актуальність цієї роботи заключається в тому, що на сьогодні творчість Лесі Українки, а також вживання нею стилістично-маркованих слів у творах недостатньо вивчені.. І дотепер відсутні наукові праці, які б повно висвітлювали ці процеси, а предметом вивчення стали не окремі групи слів, обмежених у вживанні (О. Тараненко, Л. Ставицька, Р. Бесага, Г. Гайдученко, Б. Коваленко, Н. Пуряєва В. Товстенко, Н. Шовгун та ін.), а маркована лексика загалом. Зокрема існує нагальна потреба системного аналізу стилістичних і семантичних модифікацій маркованих лексем у творчості Л. Українки (особливо у драмі-феєрії «Лісова пісня»).

В органічному поєднанні реалізму з романтизмом, психологізму з ліризмом, котре робить своєрідним стиль Лесі Українки, вбачають науковці високу художню майстерність поетеси. Зразком такого талановитого поєднання стала драма-феєрія “Лісова пісня”. Мистецтво композиції цього твору полягає у тонкому переплетенні фантастики зі світом реальним, в особливій участі природи у розвитку драматичної дії. Ніхто в україніській літературі до Лесі Українки, як стверджують дослідники її творчості, не підніс національних фольклорних міфічних образів до рівня такого філософського узагальнення, як це зробила поетеса у своїй драмі.

Крім того, у “Лісовій пісні” Лесі Українка досягла вершин поетичної майстерності. Вона використовує найрізноманітніші ритми, в п'єсі є багато ліричних віршів, у репліках героїв знаходимо чимало прислів'їв, приказок, та чи не найбільше вражає драма своїм лексичним багатством.

ЕКСПРЕСИВНІ МОЖЛИВОСТІ ОНІМІВ У „ЛІСОВІЙ ПІСНІ” ЛЕСІ УКРАЇНКИ

Власні назви існують з давніх-давен, функціонують повсюдно, і виникають та вживаються масово. Тому їх вивчення дозволяє істотно відновлювати факти історії мови та історії народу (наприклад, визначати прабатьківщину груп споріднених мов, з'ясовувати давні межі поширення мов чи окремих мовних явищ), досліджувати процеси номінації та її різновиди тощо. Крім того, дослідження власних назв завдяки специфічним закономірностям їх передачі та збереження має дуже важливе значення, зокрема у вивченні особливостей художніх творів у контексті літературної ономастики. лексика лінгвістичний мова

Вивчення онімів у творчості різних письменників має важливе значення, оскільки воно дає багатющий матеріал для визначення творчої манери письменника, а також для розуміння загальної картини художнього світу твору. Образно-смисловий потенціал власних назв актуалізований у художніх текстах, слугує важливим художнім засобом для створення різного роду фігур і тропів. Серед різних компонентів художнього контексту онімний простір є саме тим організуючим центром, що значною мірою об'єднує в єдине ціле всю художньо-образну систему.

Питання виражальних можливостей різних типів онімів у художніх творах є предметом вивчення багатьох вчених-мовознавців (праці Е. Боєвої [Боєва 2008], Л. Бондарчук [Бондарчук 1996], С. Єфремова [Єфремов 1995], С. Караванського [Караванський 2001] та ін.). Також увагу мовознавців до онімного слова в системі текстових, зокрема художніх, структур засвідчив ряд монографічних, дисертаційних праць, виконаних останнім часом на українському ґрунті під керівництвом чи за безпосередньою участю таких провідних дослідників у цій царині як Л. Белея, Ю. Карпенка, Є. Отіна. Інтерес дослідників спрямований, в основному, на літературну ономастику останніх десятиріч, і майже недослідженими залишаються сьогодні оніми ХІХ - початку ХХ століття, зокрема, спадщина Лесі Українки, чия творчість мала помітний вплив на подальший розвиток усієї української літератури.

Художній світ кожної творчої особистості має свої прикмети. Якщо ж мова йде про такого видатного майстра художнього слова, яким є Леся Українка, то можна сказати з певністю - її стильова манера, особливості слововживання та світобачення по-справжньому неповторні. Навіть один вилучений з її творів рядок настільки промовистий, що одразу можна впізнати, кому він належить. Особливо це стосується такої маркованої лексики, як оніми. Онімний простір творів Лесі Українки своєрідний і віртуозно побудований, органічно вписаний у текстове тло, насичений численними зв'язками з усіма текстовими рівнями. Оніми у творчості поетеси відіграють таку вагому роль, настільки навантажені й промовисті, що можна говорити про рідкісне уміння, рідкісний дар ономатворчості, адже поетеса іноді роками й десятиріччями шукає справжній відповідник у низці імен, щоб втілити в онімній системі своє авторське бачення твору.

Ономастична палітра „Лісової пісні” з її багатющою демононімією здавна привертала увагу дослідників. Цій проблемі присвятили свої розвідки О. Дзендзелівський (1973 р.), Т. Борисюк (1991 р.), Т. Лукінова (1992 р.), Ф. Бабій (1995 р.). М. Бойко подає перелік власних назв без тлумачення в словопокажчику, що охопив 7 драм письменниці [Бойко 1961]. Власні назви з творчого доробку Лесі Українки розглядаються в літературознавчих розвідках І. Білодіда [Білодід 1958], О. Ставицького [Ставицький 1960], C. Яковець [Яковець 1990].

Проблема виражальних можливостей онімного простору в художньому відтворенні світу видатною письменницею досі не привертала увагу дослідників. Саме це зумовлює актуальність представленої роботи, предметом дослідження якої є стилістично-марковані слова(оніми) як цілісна система творчого мікросвіту майстра українського слова. У цій роботі я проаналізувала найвидатніший твір Лесі Українки, вершину її поетичної майстерності, найбільший шедевр, апогей її творчості - „Лісову пісню”, яка була написана протягом 10 - 12 днів і завершена на Кавказі 25 липня 1911 р.

Для кожного твору письменник повинен знайти свій, найточніший, максимально наближений та необхідний для розкриття його суті й форми онімний комплекс. При майстерно створеній або віднайденій з реалій онімійній сукупності починають діяти найрізноманітніші зв'язки онімного простору з різними рівнями художнього тексту. І. Білодід зазначав: „Поряд з іншими галузями естетики існує також естетика слова, імені. Вона формується на основі історичного досвіду, історичних емоцій, під впливом кращих зразків художньої літератури, мистецтва, національних традицій, культури народів світу, тобто спадщини інтернаціонального характеру”. Добираючи власні імена героям творів, автор перш за все звертає увагу на первинне значення імені, намагається якнайповніше виразити характер персонажа. У зв'язку із цим, кожне ім'я в контексті літературного твору набуває певних моральних категорій, моральних якостей, притаманних конкретному літературному персонажеві. Підтвердженням цього є власні імена в „Лісовій пісні” Лесі Українки, які утворюють справжню онімну поліфонію, і це ономастичне багатоголосся значно посилює сюжетно- тематичну лінію твору, працює на образну систему, утворюючи й гармонійні поєднання, і опозиційні контрасти, дисонуючи з головним персонажем або з ідейним навантаженням. Так, наприклад, ім'я Лукаш, за визначенням словника власних імен, утворене від грецького імені Лука за допомогою зараз непродуктивного суфікса -аш, що надає книжному (євангельському) імені народного звучання; первинно означало „світлий, світний”, що походить від латинського слова lux, род. lucis - „світло” (5, 58 с).

У контексті „Лісової пісні” в семантичні межі зазначеної власної назви покладено такі концепти: добро, любов, чуттєвість („Говори, жартуй, питай мене, кажи, що любиш, смійся…”, „Нащо так?”, „Я так не можу!” (6, 88с). Власна назва в художньому творі може безпосередньо номінувати певну ситуацію, певний об'єкт чи суб'єкт: 1) надаючи образної конотації вислову; 2) подаючи образну номінацію в зіставно-протиставному аспекті; 3) виступаючи у власне порівняльному сенсі. Усі три аспекти реалізовано Лесею Українкою за допомогою яскравих епітетів, метафор, інверсій, порівнянь, протиставлень, що розкривають персонаж, названий Лукашем („…Ти очима в душу зазираєш” (6, 88с.), „То й добре, коли ніхто не завинив нікому” (6, 126с.)). Іім'я Лукаш вибрано Лесею Українкою невипадково. Поетеса явно врахувала первинне значення імені. Світло, породжене Лукашевою сопілкою, освітлює всю драму-феєрію, а в кінці розливається і вогнем, і тим, що „Мавка спалахує раптом давньою красою у зорянім вінці” (6, 212с.). Але Лукаш має не лише світлу сторону, якій не чужі любов та чуттєвість, а й темну, яка характеризується легковажністю, зрадою, безвідповідальністю та грубістю, що й виявляється в контексті твору („Іще говорить про хижість, про лукавство, - вже б мовчала!”(6, 142с.)). Ім'я Килина також підтверджує думку про невипадковість вибору імен персонажів „Лісової пісні”. Але в той же час воно складає різку дисгармонію усій ономастичній гамі „Лісової пісні”. Походячи від лат. aquilina „орлина” (5, 148с.), воно фонетично справляє неприємне враження. Онім Килина, утілений в одноіменний персонаж, у контексті твору виражає самовпевненість, нерозважливість, грубість („Та я б і цілий ліс продати рада або потеребити…” (6, 190с.)), виражені звучними порівняннями, риторичними запитаннями, звертаннями, окличними спонукальними реченнями („Стикаємось по нім, як вовкулаки…” (6, 190с.)) тощо. Ім'я Килина в „Лісовій пісні” є втіленням грубості й тупої обмеженості. Воно нині практично не використовується і не належало до активно вживаних і на початку ХХ століття. Між тим існує його антропонімічний паронім - гарне близькозвучне ім'я Калина, яке якнайкраще увійшло б в ономастичний ансамбль твору. Ця антропонімічна ситуація ніби говорить: а Килина ж могла б стати Калиною! Але не стала - не змогла, не схотіла. І занапастила прекрасну лісову пісню…

У творах майстрів поетичного слова імена - не тільки звичайне найменування конкретних осіб, у них часто відчувається особливе семантичне наповнення й виразне стилістичне забарвлення. Письменники немовби заохочують нас замислитися над змістом слова, що стало основою імені, фіксують багатство його похідних. І мавок, і русалок, і водяників, за народними повір'ями, є багато. Їх назви - то позначення виду, породи демонічної істоти. Отже, ці назви - загальні. Поетеса робить їх власними, виводячи у своїй драмі одного конкретного, індивідуалізованого представника цих істот чи одну конкретну їх групу, увиразнюючи контекст специфічним онімним комплексом (Мавка, Водяник, Русалка, Перелесник, Доля тощо).

Мавка - це «казкова лісова істота в образі гарної молодої дівчини з довгим розпущеним волоссям; лісова німфа» (7, 587с.). Але в «Лісовій пісні» за допомогою оніма створено авторський художній образ. У народних повір'ях мавки «високого росту, обличчя мають кругле, а довге волосся опускають на плечі й прикрашають квітами. Одяг їхній тонкий, прозорий, падаючи недбало вздовж тіла. Їхніх бистрих очей не гріє людська душа» (8, 14с.). У Лесі Українки - це символ прекрасної мрії, поезії та краси. Створивши «власну» Мавку, опоетизувавши її образ, авторка надала цьому оніму нових позитивних якостей та категорій. Серед них: чуттєвість, любов, відданість, безпорадність, стійкість («Ти розкажи мені, я зрозумію, бо ж я тебе люблю…» (6, 122с.); «буду вічно жити!” (6, 162с.)). При цьому Леся Українка застосовує різноманітні мовні засоби: риторичні запитання, епітети, метафори, окличні речення, порівняння («Якби я мала живущі сльози, я б зросила землю, барвінок би зросила невмирущий на сій могилі!»; «А тепер я вбога, мій жаль спадає, наче мертвий лист…» (6, 176с.); «Я в серці маю те, що не вмирає» (6, 162с.)).

ОЦІННІ НАЗВИ ОСІБ У «ЛІСОВІЙ ПІСНІ» ЛЕСІ УКРАЇНКИ

Лексичні особливості є одними з визначників змісту й естетичного спрямування творів Лесі Українки. У “Лісовій пісні” поетеса вміло використовує різні групи лексики, помітне місце серед яких займають оцінні назви осіб, що й стали об'єктом наших спостережень, наприклад: неборак, сиротина, невільниця, приблуда, накидач, помітниця, баламут, п'яниця, поштурховисько, жебрачка та інші. Лексеми, що складають цю групу, об'єднує обов'язковий компонент оцінної характеристики особи.

Згаданий лексичний пласт постійно перебуває в центрі уваги багатьох вчених, відомі спроби класифікації таких назв (Р.Керста, С.Панцьо, Н.Мігіріна). Нашим завданням було виявити подібні лексеми у “Лісовій пісні”, певною мірою систематизувати їх та простежити, яку естетичну функцію вони виконують.

Відомо, що лексичний склад творів завжди пов'язаний з їх тематикою і жанром. У центрі уваги драми-феєрії перебуває людина з її силою і слабкістю, з її переживаннями і стражданнями, обумовленими тяжкою соціальною дійсністю, з її мріями про вільне щасливе життя. Використані поетесою оцінні лексеми на позначення осіб однаковою мірою стосуються як образів людей, так і міфічних образів. За допомогою подібних назв авторка виражає своє ставлення до створених нею образів, змальованих картин тощо.

Симпатії Лесі Українки на боці людей добрих, правдолюбних, справедливих. З осудом ставиться вона до таких рис людської вдачі, як зажерливість, безсердечність, дріб'язковість і под., тому послідовно засуджує їх у своїх героїв. З цією метою широко використовує оцінну лексику на позначення осіб. Подібні назви, окрім того, що називають якийсь елемент дійсності (особу), також виражають певне ставлення до нього, його оцінку (9, 9с).

У межах таких назв послідовно вирізняють позитивно- і негативнооцінні лексеми. Якщо перші з них характеризуються позитивним забарвленням і містять відтінки захоплення, схвалення, співчуття, то останні, навпаки, наділені яскраво вираженим негативним забарвленням і мають відтінки осуду, зневаги, презирства (10, 5с.)

У драмі однаковою мірою представлені і позитивно-, і негативнооцінні, або, як їх ще називають, оцінно-марковані назви (11, 9с.). Позитивно забарвлені лексеми такі, як сирітка, любка, любчик, друг, приятель, коханок і под., - Леся Українка вживає насамперед у стосунку до Мавки, дядька Лева, рідше Лукаша, негативно забарвлені на зразок нехлюя, ледащо, нездарисько, відьма, злидень, мара, упириця та ін. - у відношенні до Килини, матері Лукаша, Перелесника. Наприклад:

Мавка (про дядька Лева)

Ой, як же плаче серце по тобі,

єдиний друже мій! (12, 229с.)

або: Мати (про Килину)

Якби ж я знала, що вона така

нехлюя, некукібниця!..(12, 238).

Щодо позитивних персонажів, то негативно забарвлена лексика на їх адресу теж лунає, але, як правило, з уст негативних героїв як засіб їх кваліфікації. Наприклад:

Мати (до Мавки)

Нездарисько! Нехтолице! Ледащо! (12, 212с.)

Характерно, що авторка акцентує увагу передусім на внутрішньому світі персонажів і нерідко “забуває” про їх зовнішність. Тому частіше використовує оцінні назви осіб, що відбивають риси характеру людини, її вдачу, особливості поведінки тощо, рідше - назви на позначення зовнішніх ознак:

Килина (про Лукаша)

Втопила ж я головоньку навіки

За сим п'яницею! (12, 236с.)

або: Килина (про Мавку)

Таж Мали

отут якусь задрипанку! (12, 232с.)

Більшість виявлених лексем є зразками власне оцінних назв [5:25]. Вони, як правило, однозначні, а компонент оцінки настільки очевидний, що не дозволяє вживати слова в інших значеннях. Це стосується насамперед таких лексем, як помічниця, сирітка, пройдисвіт, дурень, нехлюя, розбійник і деяких ін.:

Мати (про Мавку!)

Бо та “помічниця” вже скалічіла (12, 213с.).

Проте в п'єсі досить часто трапляються й емотивно-оцінні назви (13, 25с.), які в прямому значенні здебільшого перебувають поза сферою оцінності, зате в переносному наділяються яскравим оцінним забарвленням і відзначаються посиленням естетичної функції, прикладами таких назв є: надія, рибонька, голубка, доля, біда, мара, відьма, гадюка, вжиті у стосунку до особи. Наприклад:

Мавка (про Лукаша)

Зникай, Маро! Іде моя надія! (12, 225с.)

або: Мати (про Килину)

Який би чоловік з тобою всидів?

Бідо напрасна! (12, 223с.).

Характеризуючись функціональною єдністю, однорідними семантико-стилістичними особливостями, позитивно і негативно забарвлені назви розрізняються інтенсивністю вираження оцінної експресії.

Порівняймо:

Лукаш (до Мавки)

Та що ти, дівчино? Чи я розбійник? (12, 174с.)

і Мати (Килину)

Ой, синоньку! Ой, що ж я набідилась

з отею відьмою! (12, 238с.)

Широко використовує Леся Українка також оцінні назви, утворені за допомогою суфіксів суб'єктивної оцінки. У п'єсі такі лексеми характеризуються здебільшого позитивнооцінним значенням, рідше - негативним.

Так, до позитивно забарвлених відносимо більшість назв осіб за родинними стосунками таких, як: матуся, дідусь, сестронька, братик, донечка, дитинка та багато інших. Прикладами негативно забарвлених лексем є свекрушисько, дітиська та деякі інші. Порівняймо:

Лісовик (до Мавки)

Ти, донечко? (12, 226с.).

і Килина (до матері):

Он чоловіка десь повітря носить,

а ти бідуй з свекрушиськом проклятим, -

ні жінка, ні вдова - якась покидька (12, 223с.).

Відомо, що на значення позитивної чи негативної оцінки може впливати семантика мотивуючих основ. Зокрема, позитивно-оцінні назви утворюються насамперед від слів з позитивним значенням (сирітка, сиротинка, сиротята) і навпаки (нездарисько, поштурховисько, верисько). Крім того, оцінна лексика має свою специфіку. Наприклад, у драмі виявлено чимало слів, утворених від позитивно забарвлених основ за допомогою позитивних суфіксів, ужитих з негативним значенням. Так, як іронічні використовуються лексеми: рибонька, любчик, дядинуся, невісточка, тітонька та ін.

Килина (до Лукаша):

Тягався, волочився, лихо знає,

де, по яких світах, та й ”не питай”!

Ой любчику, не тра мені й питати...(12, 235с.)

Специфіка іронії при цьому, на думку О.О.Тараненка, полягає в тому, що погане уявляється як гарне, негативне - як позитивне, погроза - як ласка (14, 109с.).

Помітне місце у досліджуваному матеріалі займають оцінні назви осіб, виражені субстантивованими прикметниками і вжиті авторкою з певною стилістичною метою: коханий, миленький, любий, мудрий, хороший, робітний. За допомогою подібних найменувань Леся Українка намагається передати щирість почуттів Мавки до Лукаша, що символізує красу духовного життя людини:

Мавка (до Лукаша)

То не треба, милий!

Не треба, любий! Я не буду, щастя,

не буду прислухатися, хороший!

Я буду пестити, моє кохання! (12, 193с.).

Як неперевершений знавець української мови, поетеса свідома у доборі її виражальних засобів. Зокрема, вміло використовує синонімічне (служебка, зарібниця, наймичка, жебрачка) і фраземне (такої матері такий і син) багатство української мови, порівняння (Мавка (про Килину “ся жінка хижа, наче рись,.. вона лукава, як видра”(12, 215с.)), епітети (дитино бідна, мій щирий приятель) тощо.

Помітною особливістю синтаксичного функціонування згаданих назв є використання їх з оцінною функцією у ролі прикладок (сиротята-потерчата, вербиченько-матусенько, дочка-небіжка), звертань (“Не руш, коханий”...(12, 205с.)), частини іменного складеного присудка (“Тепер я мудрий став” (12, 243с.)) і таке інше.

Дослідження естетичного аспекту оцінних назв осіб у “Лісовій пісні” Лесі Українки дозволило нам краще зрозуміти й осмислити і грані таланту поетеси, і зображені в її творі події та персонажі.

Майстерне використання нею зазначеної групи лексики є однією з тих рис поетичного стилю Лесі Українки, що зумовлюють силу і красу її безсмертного твору.

Слова з оцінним значенням надають мові образності, експресивності, емоційної насиченості, українського національного колориту, посилюють вплив поетичного слова на читача.

СПОРІДНЕНОСТІ І СВОЯЦТВА У ДРАМІ

Не одне десятиліття минуло з часу, в якому жила і творила Леся Українка, але її твори сьогодні звучать так само сучасно. І окремим невмирущим акордом лунає «Лісова пісня», де у центрі уваги поставлено людину з її силою і слабкістю, з її радістю і стражданнями.

Яка ж ця людина?.. Як позначає авторка своїх персонажів, витворених дійових осіб? Насамперед чимало у тексті драми назв, що характеризують людину за зовнішніми (нехлюя, некукібниця, задрипанка) та внутрішніми ознаками (нездарисько, невдаха, приблуда, ледащо). Помітні й лексеми з яскраво вираженою оцінністю (сирітка, любчик, рибонька). Важливу роль у творенні сюжету відіграють назви осіб за родинними стосунками: мати, ненька, брат, сестра, невістка, свекруха та ін., -- що стосуються як образів людей, так і міфічних істот.

Назви осіб за родинними стосунками належать до традиційного шару лексики. Особливо ж слова на позначення спорідненості і свояцтва.

Центральна постать драми -- Мавка -- персонаж слов'янської міфології, творчо переосмислений і розвинений поетесою. З образом цієї героїні пов'язані наскрізні проблеми «Лісової пісні» -- кохання, людяність, духовна розкутість, взаємини людей, ставлення до природи. Для неї верба, ота старенька, сухенька, то -- матуся, що на зиму прийме і ложе м'якеньке постелить.

Мавці байдуже, хто Лісовик -- дід чи батько, головне, що він любить її і називає дитинкою або донею. Мавка не розуміє людської жорстокості: у хвилю, коли Лукаш хоче вточити березового соку, вона благає: «Не пий же крові з сестроньки моєї». Для Мавки - доньки лісу характерне своє уявлення про родовід. Слова мати, дитинка, батько, сестронька -- це швидше оцінні назви близьких духом, споріднених середовищем існування персонажів, в яких наявні семи `рідний', `близький', `свій'. Це перифрази реалій лісу, що підкреслюють близькість двох світів: «людина» і «природа».

Леся Українка майстерно олюднює й інші феєричні образи, показує міфологічних істот як єдину сім'ю зі своїми родинними стосунками. При цьому письменниця часто вживає назви спорідненості, експресивно увиразнені демінутивами: матуся, татусь, батечко, сестронька, дитинка та ін. Наприклад, у благанні потерчат: Убога наша хатка, / бо в нас немає татка. Або згадаймо звертання до них Русалки:

Дивіться, он той, що там блукає,

такий, як батько ваш, що вас покинув,

що вашу ненечку занапастив.

Спостерігаючи нетотожність світу людей і природи, Мавка як і інші казкові істоти, так і не може збагнути й прийняти закони людського життя. Тому, коли Лукаш говорить, що його матері невістку треба, бо «наймички -- не дочки», вона здивовано заперечує:

У лісі в нас нема свекрух ніяких.

Навіщо ті свекрухи, невістки --

не розумію!

Позитивно означене лісове тло є сферою, де немає місця негативно конотованим назвам свекруха, невістка. Взаємопідпорядковуваність, взаємозалежність лісового роду протиставлена конфронтаційності людського існування, тому й чужі мовомисленню Мавки негативні позначення лісових істот.

Письменниця нерідко з іронією вживає лексеми дядинуся, тітонька, невісточка, братик та деякі інші: «Ну, вже й невісточка! І де взялася / на нашу голову?». Або «Ну, вже ж і матінка, Лукашу, в тебе! -- залізо -- й те перегризе!».

Леся Українка свідома й у доборі інших виражальних засобів щодо вживання назв спорідненості й свояцтва. Зокрема, вона вміло послуговується синонімами (мати, неня, матуся, ненька, мама) і фразеологізмами (такої матері такий і син), порівняннями (люди паруються, як голуби), постійними і метафоричними епітетами (бідна дитина, відьомська свекруха). Широко представлені у «Лісовій пісні» назви спорідненості і свояцтва сприяють розкриттю характерів героїв та їх психології. У творі вони соціально оцінні й стилістично марковані.

Широко представлені у «Лісовій пісні» назви спорідненості і свояцтва сприяють розкриттю характерів героїв та їх психології. У творі вони соціально оцінні й стилістично марковані.

ДІАЛЕКТИЗМИ, ВИКОРИСТАНІ ЛЕСЕЮ УКРАЇНКОЮ У «ЛІСОВІЙ ПІСНІ»

Діалектизмами (особливо в мові героїв) підкреслюють територіальне походження персонажів, їх характери, індивідуальні особливості, освіту, розвиток, гумор, Дотепність, душевний настрій у момент зображення тощо. Діалектизми широко використовуються майстрами художньої літератури і в авторській мові: в етнографічно-побутових описах, у створенні характеру зображуваної місцевості, з метою стилізації мови і т. ін.

Діалектизми в мові персонажа можуть свідчити не лише про походження героя, місце, де відбувається дія; вони часто розкривають духовне багатство (чи, навпаки, убогість) людини.

Читаємо відповідні сцени і бачимо, як у світ чарівної музики, ніжного цвітіння, у світ краси і людяності входить «заживна постать» Килини. Навіть у ремарці вже відчувається дисгармонія, яку вносить вона в чудовий лісовий світ: у неї «намисто дзвонить дукачами на білій, пух- кій шиї», «сорочка густо натикана червоним та синім». Уже її портрет протиставлений Мавчиному світові: в ньому натуралістична грубість, відсутнє естетичне чуття. Чи не найкраще сутність Килини виявляється у зіставленні її та Мавчиної мови:

Мавка (підкреслення авторське).

Не зневажай душі своєї цвіту,

Бо з нього виросло кохання нашеї

Той цвіт від папороті чарівніший --

Він скарби творить, а не відкриває.

Килина.

Та в мене молока вже ніде й діти!

Коб ярмарок хутчій -- куплю начиння.

На фоні по-справжньому поетичної мови Мавки, Лукаша, дядька Лева прозаїзми Килини з їх діалектними формами звучать особливо різко та відразливо.

Разом з усіма іншими виражальними та зображувальними засобами і діалектизми допомагають поетесі яскравіше показати героїню, глибше розкрити ідею твору -- засудження приватновласницького багна, що втягує людину, засмоктує її, вбиває в ній усе живе й людське.

ПРОСТОРІЧНО-РОЗМОВНА ЛЕКСИКА У ДРАМІ-ФЕЄРІЇ

Просторічно- розмовна лексика охоплює слова, «характерні для повсякденної мови, поза діловими, офіційними стосунками, звичайно у звертанні до осіб, з якими співрозмовник вважає можливим говорити просто», як каже відомий дослідник стилістики російської мови О. М. Гвоздєв.(15, 35с.)

Саме наявністю просторічно-розмовної лексики значною мірою визначається специфіка мови художнього твору. Адже за своїм обсягом мова художнього твору значно ширша від загальнонаціональної літературної мови, бо охоплює цілий ряд «позалітературних» елементів, де чи не найбільше місця припадає на просторічно-розмовні слова та вирази. Саме цю їх особливість підкреслюють багато дослідників. Ось, наприклад, думки професора О. І. Єфімова: «Просторіччя, таким чином, протиставляється мовним засобам, які входять у систему літературної мови, і кваліфікуються як відступ від літературної норми, як нелітературна мова. Тому просторічні слова й вирази звичайно розглядаються як фамільярно-спрощені, стилістично знижені, іноді грубуваті, не характерні для книжної мови і зразкового мовлення»(16, 167с.).

В художніх творах ці слова використовуються для змалювання певної місцевості, етнографічних описів і особливо для мовної характеристики персонажів з усіма їх багатоманітними індивідуальними рисами. Вони використовуються в мові представників різних шарів населення, виступаючи яскравою ознакою демократизації мови та літератури на відповідних етапах її розвитку, вживаються з найрізноманітнішими стилістично-смисловими відтінками, з найрізноманітнішою тональністю.

Щоб показати народне походження героя, його індивідуальні риси через використання цього стилістичного шару, зовсім не обов'язково насичувати всі його репліки, всі його мовні партії просторічно-розмовними словами. Художнє чуття письменниці підказує їй, які саме слова відібрати для створення потрібного колориту.

Максим Горький про цей принцип говорив: «Само собою зрозуміло, що розмовні елементи залишаються в мові зображуваних літератором людей, але залишаються в кількості незначній, потрібній лише для пластичнішої характеристики зображуваної особи, для більшого оживлення її»(17, 327с.). Саме в такому плані використана просторічно-розмовна лексика у «Лісовій пісні» Лесі Українки, де всі герої (крім Лукаша) різко протиставлені, і це протиставлення розкривається найповніше, як і у всякому драматичному творі, в їх мові. Голос материн

О, вже й розвиднилось, а та все спить.

Килино! Гей, Килино! Ну, та й спить же!

Бодай навік заснула... Встань! А встань,

бодай ти вже не встала!..

Ну вже й невісточка! І де взялася

на нашу голову?

Килина

А хто ж велів

до мене засилатися? Та ж мали

отут якусь задрипанку,-- було вам

прийняти та прибрати хорошенько,

от і була б невісточка до мислі!

На весь оцей діалог ми зустрічаємо кілька розмовних виразів та одне вульгарне слово. А вся сцена яскраво малює героїв -- злих, ненависних, уїдливих, дріб'язкових. Тут важливі не самі лексеми просторічно-розмовного характеру, а та стилістична атмосфера, яка ними створюється. В цьому тексті навіть звичайні, стилістично нейтральні слова набувають різко негативного забарвлення у відповідності з усім стилем картини:

Килина (вже прочунявшись)

Я тії подою, що тут застала,

та націджу три краплі молока --

хунт масла буде...

ВИСНОВКИ

Актуалізація маркованих слів у сучасній українській мові пов'язана з різними за своєю природою тенденціями: прагненням до інтелектуалізації мови, що зумовлює активне вживання книжної стилістично маркованої лексики, з одного боку, та посиленою увагою до лексики, яка є засобом національної ідентичності й самобутності (територіально маркованої (в основному слів, характерних для західноукраїнської мовної практики та мови української діаспори), хронологічно маркованої й розмовної функціонально забарвленої (з ознаками своєрідної фонетичної, морфологічної та словотвірної будови української мови), з другого боку.

Останнім часом спостерігаються й негативні тенденції до надмірної лібералізації та демократизації літературної норми, до „орозмовлення" української літературної мови, у зв'язку з чим почали активно вживатися соціально, конотативно й функціонально марковані колоквіальні лексичні одиниці.

Модифікації семантичних структур маркованих лексем зумовлені як внутрішніми, так і зовнішніми чинниками й виявляються в процесах ускладнення та спрощення семантичної структури, розвитку й зникненні омонімії, модифікації значення через субституцію.

Здебільшого ці семантичні трансформації значеннєвого наповнення слів не відбуваються автономно, а поєднуються з іншими семантичними й стилістичними перетвореннями. Трансформація значеннєвого обсягу лексичних одиниць - виразний показник динаміки в мові. Леся Українка активно використала можливості української мови, такі як експресивні можливості онімів, оцінні назви осіб, спорідненості і свояцтва, діалектизми, просторічно-розмовна лексика та ін.

У драмі-феєрії "Лісова пісня" Леся Українка виразила свій народ, його ментальність, його поетичну душу. Конфлікти "Лісової пісні" - це протиставлення носіїв здорового, природного начала, що міститься в казково-фольклорних персонажах лісових істот та близьких до них людей (дядько Лев, Лукаш), і людей духовно обмежених, з їх ницістю, прагматизмом, облудністю. Лісова пісня Лукаша - це пісня про Мавку. Різні форми і різні напрямки поетизації одержали і всі інші включені в феєрію демонічні істоти. Леся Українка оперує в "Лісовій пісні" фігурами нижчої демонології, тобто такими міфологічними постатями, що існують у множині, однак поетеса робить ці загальні назви власними (Мавка, Русалка).

Єдність, взаємопов'язаність демонологічних істот між собою та з довколишньою природою виражається, серед іншого, широким використанням термінів спорідненості, проте ця спорідненість радше духовна, а не фізична.

Серед народних номінацій нижчого демонологічного рівня має значне поширення явище табу і, відповідно, заміна номінацій ("Той, що в скалі сидить").

Демонічні персонажі належать переважно до нижчого рівня міфології, ієрархічно-п'ятого. Вищих рівнів сягають лише Доля та Мара. За уявленнями про слов'янську міфологію нижче демонологічного рівня, вже на шостому рівні знаходиться людина, яка має набуті чи вроджені надприродні властивості та знання. Такими фактично є всі четверо людей, що стали персонажами твору. Відомі казкові постаті (Ох-Чудотвор, Трьомсин, Царівна-Хвиля, Урай, Білий Палянин, Зірниця-мати) стали в "Лісовії пісні" міфологічними еквівалентами історичних осіб, наявних в інших творах.

Леся Українка взяла за основу народну легенду про демонічну істоту - мавку, створила власний авторський образ, надала цьому оніму нового, позитивного значення в творі, наділила свою героїню новими моральними якостями. Мавка в поетеси - це як місток між двома світами, світом казки й реальності. І зовнішньо, і поводженням, і в мовленні вона подана в динаміці, у русі, вона різна як сама природа: то вабить первісною зеленню вбрання, то буяє барвами літа, то журбою осені й трагічною сніжно-білою зимою. Образ Мавки - яскраве свідоцтво того, як геніально зуміла поетеса проникнути у світ природи. Мавка стає звичайним і близьким нам образом, а її ім'я - символом краси й вірності, ніжності й безкорисливого кохання. Отже, власні імена здатні зберігати свою значимість і у повній ізоляції їх етимологічного значення, до того ж набувати в контексті нових додаткових значень відповідно до авторського задуму. У творах майстрів поетичного слова імена - не тільки звичайне найменування конкретних осіб, у них часто можна відчути особливе семантичне наповнення й виразне стилістичне забарвлення; у творах оніми відіграють важливу роль в організації звукової палітри, допомагають створити цілісний художній світ твору.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. Білодід І. К. Мова творів Лесі Українки / Білодід І. К. - К.:1956. - 278с.;

2. Білодід І. К. Курс історії української літературної мови./ Білодід І. К. - К.: 1958. - Т. 1. - С. 553 - 592;

3. Боєва Е. В. Онімний простір у художньому світовідтворенні /. Боєва Е. В - Вип. 11. - О. :Астропринт, 2008. - С. 72 - 81;

4. Ефимов А.И. Стилистика художественной речи./ Ефимов А.И -- М.: 1957. -- 448 с.;

5. Скрипник Л. Г. Власні імена людей. Словник-довідник / Л. Г. Скрипник. - К.:Наук. думка, 1986. - 335 с.;

6. Українка Леся Лісова пісня : Драма-феєрія / Леся Українка / перекл. З укр. Г. У. Еванс. - К. : Дніпро, 1985. - 221 с.;

7. СУМ - Словник української мови. - К. : Наук. думка, 1970 - 1980. - 385с.;

8. Єфремов С. О. Історія українського письменства/ С. О. Єфремов. - К.:1995. - 87 с.;

9. Бондарчук Л. Колиска поетичного генію Лесі Українки / Л. Бондарчук. - К.:1996. - С. 60 - 62;

10. Караванський С. П. Пошук українського слова, або боротьба за національне „я” / С. П. Караванський. - К.: 2001. - 240 с.;

11. Яковець С. Г. Антропонімія прозових творів Лесі Українки /

С. Г. Яковець // VI Республ. ономастична конф. : тези доп. - О., 1990. -

Т. 1. : Теоретична та історична ономастика. Літературна ономастика. -

С. 178 - 179;

12. Українка Леся. Вибрані твори /. Українка Леся - Ужгород:1988. - 246 с.;

13. Телия В.Н. Коннотативный аспект семантики номинативных единиц. / Телия В.Н. - М.:1986. -142 с.;

14. Тараненко А.А. Языковая семантика в ее динамических аспектах. / Тараненко А.А. - К.:1989. - 256 с.;

15. Гвоздев А. Н. Очерки по стилистике русского языка./ Гвоздев А. Н - М.:1955.-93с.;

16. Ефимов А. И. Стилистика художественной речи / Ефимов А. И - М.:1985 - 227с.;

17. Горький М. Про літературу. / Горький М. - К.:1954, 666с.;

18. Хидекель С.С., Кошель Г.Г. Оценочный компонент лексического значения слова / Хидекель С.С., Кошель Г.Г - М.:1981 - С. 7-10;

19. Ковалик І.І., Мацько Л.І., Плющ М.Я. Методика лінгвістичного аналізу тексту. / Ковалик І.І., Мацько Л.І., Плющ М.Я - К.: Вища школа, 1984 - 240 с;

20. Сучасна українська літературна мова: Стилістика // За заг. ред. І.К.БІлодіда. -- К.: Наук, думка, 1973. -- 588 с.

Размещено на Allbest.ru

...