Размещено на http://www.allbest.ru/

Львівський національний університет імені Івана Франка

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата філологічних наук

Спеціальність 10.02.04. - германські мови

Структурні, семантичні та функціональні особливості власних назв сучасної німецької мови (на матеріалі особових імен, прізвиськ та псевдонімів)

Кам'янець Володимир Микитович

Львів 2001

Дисертацією є рукопис

Робота виконана у Львівському національному університеті імені Івана Франка, Міністерство освіти і науки України

Науковий керівник: доктор філологічних наук, професор, кадемік Академії наук Вищої школи України Кусько Катерина Яківна, Львівський національний університет імені Івана Франка, професор кафедри іноземних мов для гуманітарних факультетів

Офіційні опоненти: доктор філологічних наук, професор Науменко Анатолій Максимович, Запорізький державний університет, завідувач кафедри німецької філології

кандидат філологічних наук, доцент Задорожний Володимир Васильович, Національний університет “Львівська політехніка”, завідувач кафедри іноземних мов

Провідна установа: Київський національний університет імені Тараса Шевченка, кафедра германської філології, Кабінет міністрів України, м.Київ

Захист відбудеться “5_” листопада 2001 року о 10 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради К 35.051.15 у Львівському національному університеті імені Івана Франка за адресою: 79000, м.Львів, вул. Університетська, 1, ауд. 220.

З дисертацією можна ознайомитися у науковій бібліотеці Львівського національного університету імені Івана Франка за адресою: 79001, м.Львів, вул. Драгоманова, 5.

Автореферат розісланий “5” жовтня 2001 року.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради, кандидат філологічних наук доцент Білинський М.Е.

1. Загальна характеристика роботи

семантичний німецька мова апелятивація

Реферована дисертація присвячена дослідженню антропонімів сучасної німецької мови. На основі зіставного аналізу онімів (ВН) та апелятивів (ЗН) розглядаються відмінності між ними з точки зору їх структури, семантики та функціонування. Особливу увагу приділено динамічним процесам транспозиції ономастичної лексики в апелятиви, утворенню власними назвами стійких лексичних комплексів та процесам перетворення антропонімів у словотвірні морфеми. Крім того у дослідженні аналізується специфіка орфографії антропонімів, що виступає вагомим чинником виконання ними своїх номінативно-ідентифікативних функцій, а також їх прагматичні особливості у різних мовних середовищах.

Питання семантики ВН і визначення їх значення належать до одних із основних у сучасних ономастичних дослідженнях. Семантико-стилістичні та прагматико-функціональні аспекти набули особливої актуальності, можливо, через те, що деякі дослідники вважають ВН лексичними одиницями, що знаходяться поза категорією поняття, і вбачають основну відмінність між ВН і ЗН у відсутності лексичного значення у перших, а тому піддають сумніву правомірність виділення семантики як окремого аспекту в ономастиці (Н.Д.Арутюнова, О.О.Реформатський, А.А.Уфімцева, H.Ammann, P.Hartmann, P.Trost). Від вирішення питання про наявність лексичного значення у ВН залежить у кінцевому результаті визначення їх повнозначними лексичними одиницями чи, навпаки, виділення у розряд семантично неповноцінних слів. ВН розглядається у даному дослідженні як білатеральний мовний знак, що складається з позначення і позначуваного. Оскільки у процесі функціонування оніма його значення може актуалізуватися і розширюватися, то дослідження процесів апелятивацї, утворення на їх основі фразеологізмів та іменників з антропонімічними морфемами набувають особливої ваги. ВН, з одного боку, імплікують національну специфіку й колорит, а, з іншого, здатні досить легко переходити із однієї мови до іншої. Тому вивчення цих динамічних процесів та функціональних особливостей ВН в іншомовному середовищі набуває особливого значення у час високої інформатизації суспільства та все тісніших контактів між народами. У цьому й полягає актуальність представленої роботи. Дослідження здійснювалося у рамках наукової тематики факультету іноземних мов Львівського національного університету імені Івана Франка “Структура, семантика та тенденції розвитку романських і германських мов” і держбюджетної теми “Лінгводидактична організація навчального процесу з іноземних мов у гуманітарних вузах” (номер держреєстрації 0100V001459). Мета роботи полягає у тому, щоб здійснити комплексний аналіз антропонімів сучасної німецької мови, дослідити не лише їх семантико-стилістичні та прагматико-функціональні особливості, але й простежити динамічні процеси транспозиції ВН в апелятиви. Увага зосереджена також на дослідженні орфографічних, структурних і функціональних особливостей німецьких онімів в українській мові. Поставлена мета передбачає вирішення таких конкретних завдань:

-проаналізувати особливості значення ВН як білатерального мовного знаку;

-розглянути когнітивний потенціал та прагматичні особливості прізвиськ та псевдонімів;

-простежити процеси транспозиції онімів в апелятиви як одного із засобів збагачення лексичного складу;

-вивчити принципи утворення фразеологічних одиниць на основі ВН й дослідити їх семантико-стилістичні особливості;

-виявити структурні та функціональні особливості іменників з антропонімічними морфемами;

-проаналізувати специфіку орфографії німецьких антропонімів, що є релевантним чинником їх інформативності;

-розглянути орфографічну варіативність антропонімів як засіб усунення омонімії між апелятивами та онімами;

-охарактеризувати способи адаптації німецьких ВН українською мовою й узагальнити прагматико-функціональні особливості їх вживання в іншомовному середовищі.

Об'єктом дослідження є власні назви, передовсім антропоніми (особові імена, прізвища, прізвиська та псевдоніми) сучасної німецької мови. Предметом дослідження є орфографічні, морфологічні, семантико-стилістичні і прагматичні особливості німецьких ВН та процеси їх транспозиції в апелятиви. У роботі комплексно використовувався ряд методів, що дозволило підвищити результативність аналізу й здійснити цілісне дослідження матеріалу. Метод лінгвістичного спостереження та опису використано для інвентаризації, систематизації та класифікації ономастичних одиниць, а також для інтерпретації їх семантико-стилістичних та функціональних особливостей. Метод зіставлення мовних та позамовних явищ дозволив охарактеризувати понятійний зміст та семантику ВН. За допомогою структурного методу проаналізовано особливості функціонування антропонімів у ролі напівсуфіксів. Метод дедуктивного аналізу використано для підтвердження висунутих на основі практичного матеріалу теоретичних узагальнень. Наукова новизна проведеного дослідження полягає у тому, що у ньому по-новому здійснюється підхід до аналізу понятійної суті та семантики ВН. Вперше доведено, що для синхронічного функціонування ВН лексичне значення їх апелятивних основ іррелевантне. Воно виступає вагомим чинником у семантиці лише тих ВН, що поряд із номінативною функцією виконують також і певні стилістичні функції. На основі аналізу процесів транспозиції ВН в апелятиви доведено, що апелятивація може бути повною і неповною. Зіставний аналіз орфографічних особливостей онімів та апелятивів дозволив виявити консерватизм орфографії антропонімів й зробити висновок про те, що саме орфографічне оформлення ВН виступає вагомим чинником її функціональності. Ґрунтовний аналіз орфографічних особливостей ВН дозволив по-новому підійти до визначення їх орфографічної варіативності на відміну від дотеперішніх тлумачень. У роботі вперше здійснено комплексний аналіз способів відтворення німецьких ВН засобами української мови. Теоретичне значення дослідження полягає у тому, що у ньому знайшла підтвердження теорія про двобічність мовного знаку, а проведений аналіз семантики ВН є певним внеском у розвиток семантичної теорії. Дослідження інформативності, орфографічних особливостей, а також розробка й узагальнення засад транскрипції німецьких ВН засобами української мови є певним внеском у розвиток сучасної теорії перекладу. Практична цінність одержаних результатів визначається можливістю їх використання у викладанні теоретичних курсів з лексикології і стилістики, підготовці спецкурсів з ономастики і словотвору сучасної німецької мови, а також у перекладацькій роботі. Історичні відомості, зібрані в роботі, можуть бути використані для розвитку лінгвокраїнознавчої ерудиції студентів-германістів. Матеріалом проведеного дослідження слугували 172 фразеологізми, підібрані шляхом суцільної вибірки із словників: Duden. Redewendungen und sprichwцrtliche Redensarten (1998), W.Friederich “Moderne deutsche Idiomatik” (Mюнхен, 1966), 209 іменників з антропонімічними морфемами, підібрані за восьмитомним словником німецької розмовної мови H.KЁ№pper„Illustriertes Lexikon der deutschen Umgangssprache“ (Штутґарт, 1984). Аналіз псевдонімів здійснювався на основі словника J.Weigand “Pseudonyme. Decknamen der Autoren deutschsprachiger erzдhlender Literatur” (Баден-Баден, 1991), що містить понад 3800 псевдонімів. Для аналізу семантики й понятійного змісту ВН, а також для дослідження їх семантико-стилістичних й функціональних особливостей у мовленні використано 116 ілюстративних прикладів із 27 творів художньої літератури та 17 публікацій у пресі. Для дослідження орфографічної варіативності антропонімів використано телефонну книгу м.Клаґенфурт за 1997/98 рр., із якої відібрано 198 прізвищ, утворених на основі апелятива Meier.

На захист виносяться такі основні положення:

1.Значення ВН складається із загального значення, що полягає у позначенні осіб, об'єктів, предметів і вказує на належність позначеного денотата до певного тематичного типу, і конкретного, що полягає у сумі конкретної інформації про позначений денотат й реалізується у мовленні.

2.Етимологічне значення апелятивних основ не виступає релевантним чинником у синхронічному функціонуванні оніма. Воно релевантне у структурі лише тих антропонімів, що мають певну стилістичну спрямованість, і поряд із функцією позначення та ідентифікації особи вживаються з метою її експресивно-емоційної характеристики.

3.Псевдоніми письменників та інших діячів культури і мистецтва поряд із номінативною функцію позначення осіб мають у ряді випадків й певне емоційно-експресивне забарвлення на відміну від псевдонімів, що використовуються у сфері діяльності спецслужб та у кримінальному світі, функції яких виключно номінативні.

4.Повна апелятивація - це процес транспозиції оніма в апелятив, що використовується для позначення нового денотата у результаті виникнення нового лексичного значення з новим денотативним зв'язком. Неповна апелятивація виникає при вживанні ВН для позначення існуючого денотата в результаті зміни або розширення її значення на цілий клас предметів.

5.До факторів, що сприяють процесам апелятивації й утворенню фразеологізмів на основі ВН належать: 1)історичний і літературний, 2)фонетичний, 3)довільна номінація, 4)частотність вживання.

6.У семантичній структурі іменників з антропонімічними морфемами присутні елементи експресивно-емоційної оцінки особи (іронія, зневага, фамільярність тощо), а тому вони вживаються переважно у розмовно-побутовому стилі. Антропоніми, що частотні у такій функції, все рідше зустрічаються серед офіційних імен, що може призвести до їх цілковитого зникнення з антропонімікону сучасної німецької мови.

7.Консерватизм орфографії німецьких антропонімів сприяє усуненню небажаної омонімії між онімами та апелятивами й сприяє виконанню ВН їх специфічних функцій.

8.Орфографічні варіанти антропонімів - це не різне написання антропонімів, що мають спільну апелятивну основу й позначають різних осіб, а варіанти написання антропоніма, що позначає одну і ту ж особу. Прагматико-функціональна специфіка та особливе позамовне спрямування онімів дає підстави стверджувати, що ВН кожного нового денотата є новою лексичною одиницею.

9.Серед способів відтворення німецьких ВН засобами української мови найпродуктивнішим виступає практична транскрипція, що враховує як фонетико-орфографічні особливості онімів, так і норми сучасної української мови. Різне написання ВН внаслідок використання різних підходів до транскрибування призводить до виникнення орфографічних дублетів.

Основні результати дослідження апробовано у вигляді доповідей і повідомлень на звітних конференціях професорсько-викладацького складу факультетів іноземних мов і міжнародних відносин і на семінарах з лінгвостилістики Львівського національного університету імені Івана Франка. Матеріали дослідження викладені у 7 доповідях на міжнародних та всеукраїнських наукових конференціях. На тему дисертації опубліковано 6 статей, один розділ колективної монографії і 4 тез доповідей.

Структура та обсяг роботи. Дисертація складається із вступу, трьох розділів, загальних висновків та додатка (3 сторінки). Текст роботи доповнюється списком використаної літератури (213 джерел) й переліком використаного ілюстративного матеріалу (27 творів художньої літератури й 17 публікацій у пресі). Загальний обсяг дисертації становить 168 сторінок друкованого тексту, обсяг тексту дисертації складає 148 сторінок і вміщує 8 рисунків. У вступі обґрунтовується вибір теми, визначаються об'єкт та предмет дослідження, його мета, завдання, фактологічний матеріал та наукова новизна, а також формулюються основні положення, що виносяться на захист. У першому розділі представлено теоретичні положення дослідження щодо мовної природи ВН та позамовних чинників у її функціонуванні, розглянуто відмінність ВН і ЗН з точки зору їх денотативних та значеннєвих характеристик. У другому розділі проаналізовано прагматико-функціональні та семантико-стилістичні особливості антропонімів, досліджено динамічні процеси транспозиції ВН в апелятиви. Виявлено критерії набуття ВН додаткових значень, що призводить до утворення фразеологізмів, а також здійснено словотвірний аналіз іменників з антропонімічними морфемами. У третьому розділі проведено аналіз орфографічних особливостей ВН, як одного із аспектів їх інформативності, й проаналізовано способи адаптації німецьких ВН українською мовою. У загальних висновках викладено основні результати проведеного дослідження і визначено перспективи подальшої роботи над даною проблематикою. Додаток містить зведену таблицю застосування практичної транскрипції при відтворенні німецьких ВН засобами української мови.

2. Основний зміст роботи

У першому розділі Власна назва як білатеральний мовний знак та питання вирішення її статусу в мовознавчих дослідженнях розглядаються основні положення дослідження про мовну сутність та позамовну специфіку ВН, аналізуються відмінності між онімами й апелятивами з точки зору їх денотативних та понятійних характеристик. Виходячи із положення про те, що ВН є білатеральним мовним знаком, що складається із формального і понятійного боків, характеризується специфіка її значення.

Проблема семантики ВН і визначення їх значення належить до основних і дискусійних питань сучасних ономастичних досліджень. ВН відрізняються від ЗН завдяки їхнім аспектуальним особливостям, що кваліфікуються у даній роботі як значення/ позначення. Проте контрастивний аналіз ВН і ЗН доводить, що ці лексико-семантичні категорії іменників виявляють спільні риси як у категоріальному, синтаксично-структурному, так і в соціолінгвістичному аспектах. ВН, як і інші лексичні одиниці, можуть належати до різних соціолектів, діалектів тощо, здійснювати той чи інший комунікативний вплив і керуватися тими чи іншими нормами культури мовлення. Отже, можна стверджувати, що також і в семантичному аспекті ВН і ЗН можуть мати спільні риси. Значення лексичної одиниці у даній роботі трактується як відображення предмета дійсності у свідомості комуніканта, що стає фактом мови внаслідок встановлення його постійного зв'язку з певним звучанням, у якому воно реалізується, а також як сукупність уявлень, що можуть бути викликані цим звучанням. Існування слова як мовного знаку зумовлюється єдністю позначеного і позначення, тобто неможливо відділити значення від звучання, не порушивши при цьому його комунікативної функції. ЗН, виведена за межі контексту, має лише своє словникове значення, що актуалізується в контексті. Також і ВН у мовленні не можна відділити від позначуваного. У висловлюванні Zum Kommando hдtten noch ein “Peter” und ein “Stefan” gehцrt антропоніми Peter і Stefan функціонально наближаються до ЗН. З одного боку, це - ВН, а, з іншого, вони виявляють лексико-семантичні ознаки апелятивів, на що вказує і граматична ознака (артикль ein). У контекстовій реалізації акустичні образи ВН Peter i Stefan вказують на те, що йдеться принаймні про двох осіб і, що це особи чоловічої статі. Отже, можна стверджувати, що у ВН, як і у ЗН, простежується єдність позначеного і позначення. Ця єдність історично закріплюється у членів мовного колективу, викликає у них відповідні асоціації, спонукає до певного реагування. Спостереження за функціонуванням ВН у мовленнєвих актах дозволяє констатувати, що їх значення залежить від позамовних чинників і підкріплюється ними, порівн.: Aber die bloЯe Erwдhnung des Namens von Neumann [...] brachte die Gegner zum Schweigen. Почувши ім'я Neumann, адресати, замовчали, тобто, ВН стала поштовхом до певної дії для комунікантів, що знайомі з її позамовним фоном. Якщо ж особа не знайома з позамовним фоном цього імені, то його значення для них буде мінімальним, тобто Neumann - це лише прізвище. Значення ВН Shelter для C.Цвайґа звужується до понять: будинок, інституція, оскільки він не знає, що це таке, бо йому ніхто нічого не розповідав про цей будинок, про цю установу: Shelter? Ich weiЯ nicht, was das ist, obzwar ich ziemlich lange in London gewesen. Nie hat mir jemand von diesem Hause, von dieser Institution gesprochen. Таким чином, ВН Neumann асоціюється у свідомості комунікантів не лише з прізвищем, а й з його носієм, а ВН Shelter лише з якимсь будинком чи установою, оскільки брак позамовних знань не дозволяє повністю розкрити її понятійний зміст. Із наведених прикладів випливає, що значення ВН можна розглядати як комплекс загального і конкретного. Загальне значення ВН вказує на належність позначеного до певного тематичного типу: Neumann - це прізвище, Shelter - це установа, будинок. А за допомогою конкретного значення здійснюється індивідуалізація й конкретизація позначеного. Конкретне значення ВН у процесі її функціонування може розширюватися і вона може набувати додаткових значень залежно від соціальної значущості, відумості позначуваного денотата або частотності її вживання. Так, у крилатих висловах Ein Goethe kommt nicht jedes Jahrzent vor та So etwas lebt und Schiller musste sterben ВН Goethe і Schiller символізують гуманізм, велич німецької культури, позначаючи одночасно визначних осіб.

Лексичне значення апелятивних основ ВН у її синхронічному функціонуванні є іррелевантним, оскільки лексичне значення слова як його комплексний зміст у синхронічному функціональному плані й етимологічне значення у діахронічному плані поняття не тотожні. Особливо чітко це можна простежити на прикладах омофонії ВН і ЗН, порівн.: Herr GroЯ (нім. великий, високий) може бути низького зросту; das Mьnster (нім. кафедральний собор) і місто Mьnster тощо. Таким чином, значення ВН для її синхронічного функціонування не дорівнює поняттю апелятива, що лежить в її основі і не обмежується цим поняттям навіть тоді, коли апелятивна основа співпадає із ВН на фонетичному й морфологічному рівнях. Проте для ВН, що поряд із номінативною виконують і певні стилістичні функції, значення апелятивних основ виступає вагомим фактором у їх синхронічному функціонуванні. Це - прізвиська, псевдоніми, значущі імена, напр.: Bauchi, Igel, Theke, Frank Sky, HeЯling, Gottesknecht, Unrat тощо.

У другому розділі Семантико-стилістичні та прагматико-функціональні особливості власних назв сучасної німецької мови проаналізовано передовсім функціонування прізвиськ та псевдонімів, досліджено динамічні процеси транспозиції ВН в апелятиви, утворення на їх основі фразеологізмів, а також охарактеризовано структурні та семантичні особливості утворення та функціонування іменників з антропонімічними морфемами. Доведено, що так звані дескриптивність та ідеологічне навантаження ВН, як категорії різнопланові й нерегулярні, не відносяться до функцій ВН. Так, багато німецьких топонімів містять певний елемент описовості, тобто їх етимологія доступна, порівн.: Eisenstadt, Neuburg, Salzburg, Wiener Neustadt, Sonnenberg тощо, проте наскільки реалії, що лягли в основу утворення цих топонімів, відповідають цим позначенням, не завжди можливо прослідкувати, бо в наступних синхронічних зрізах розвитку мови їх первинна значеннєва мотивація стирається, порівн.: Onomapoetisch gehцrt, sagt das Wort Pцseldorf: Es ist kein Dorf, obwohl es so heiЯt, тобто Pцseldorf - не село, хоча воно так і називається. Місце події у наведеному нижче тексті називають Kьppers Baum (букв.: дерево Кюппера), проте на тому місці навіть і близько немає ніякого дерева і ніколи його не було: Er sagte, der Tatort sei allen Ortsansдssigen im weiten Umkreis unter dem Namen “Kьppers Baum” bekannt; obwohl dort weit und breit kein Baum zu sehen sei, auch nie zu sehen gewesen wдre - nicht einmal in seiner Kindheit habe er dort je einen Baum gesehen. Отже, ступінь збереження лексичними основами онімів їхнього апелятивного значення різний, а тому факт збереження апелятивною основою лексичного значення не може виступати функцією ВН. Етимологічні асоціації ВН для члена мовного колективу є лише фоновими і не впливають на її синхронічне функціонування.

Аналіз прагматичних та семантико-стилістичних особливостей прізвиськ довів, що у функціональному плані вони поєднують ознаки як онімів так і апелятивів. З одного боку, це ВН, а, з іншого, як апелятиви, виступають у функції характерологічного засобу. Номінативна функція прізвиськ послаблюється обмеженістю її реалізації, а часто й неможливістю їх вживання у певних мовленнєвих ситуаціях. Аналіз фактологічного матеріалу показав, що прізвиська у німецькій мові утворюються: 1)шляхом силабічної редукції імен і прізвищ, порівн.: Bille<Sibille, Palle<Palluscheck, Mikki<Mirbach; 2)шляхом онімізації апелятивів, порівн.: Ratte, Igel, Gans тощо; 3)через фонетичні асоціації: Zwieback (сухар) замість Zwiebeck; 4)через семантичні асоціації, порівн.: Bдumchen (деревце) замість Kiefer (сосна), Gelbsucht (жовтуха) замість Gelber тощо. Причинами надання прізвиська тій чи іншій особі виступають, як правило, певні характерні для неї фізичні риси, вади, звички, хобі тощо. Так, одному із терористів німецька поліція дала прізвисько Ratte (щур), оскільки його характерною ознакою були два передні зуби, що виступали наперед: Die “Ratte”, das sollte Christoph Seidler sein. Den Namen haben ihm die Terrorsfahnder wegen seiner auffдlligen Schneidezдhne gegeben. Один із персонажів роману В.Бертгольда мав прізвисько Ricco (італ. їжак), оскільки його характерною ознакою було волосся, що стирчало догори: “[…] wie der Informant heiЯt, sie nennen ihn Ricco, den Igel, er hat so nach oben stehende Haare” Такі процеси можна розглядати як наслідок метафоричних та метонімічних асоціацій.

Аналіз функціонування псевдонімів дозволив виявити їх дві прагматико-функціональні групи: 1)псевдоніми, що виконують певну стилістичну функцію і несуть атрактивно-емоційне навантаження (псевдоніми письменників, акторів тощо): H.G.Franciskowsky>Frank Sky, H.C.Artmann>H.W.Unartmann тощо; 2)псевдоніми, що виконують лише номінативну функцію й вживаються для приховування соціальної ідентичності (це - псевдоніми, що використовуються у кримінальному світі та у сфері діяльності спецслужб): Hans Benz, Dieter Lenz, Notar, Sekretдr тощо.

Когнітивний потенціал ВН та набуття ними додаткових значень - динамічний процес, що призводить до їх транспозиції в апелятиви. Аналіз апелятивів, утворених на основі ВН засвідчив, що апелятивація може бути повною і неповною. Повна апелятивація - це процес транспозиції оніма в апелятив, що використовується для позначення нового денотата у результаті виникнення нового лексичного значення з новим денотативним зв'язком, порівн.: der Bordeaux - сорт вина i Bordeaux - місцевість, das Ohm - одиниця опору і G.Ohm - фізик тощо. Неповна апелятивація виникає при вживанні ВН для позначення існуючого денотата в результаті зміни або розширення її значення на цілий клас предметів, порівн.: Tommy - англійський солдат, die groЯen Hansen - важні персони, Lischen Mьller - обивателька, langer Hein-

rich - відмичка тощо. Апелятивовані ЗН поділяємо на репрезентативні, що позначають типових представників націй та інших колективів людей: John Bull, Yankee, der deutsche Michel тощо, і компаративні, що функціонально виявляють узагальнююче значення певної ознаки, дії, вчинку історичної особи чи літературного героя: der Herkules - велетень, der Krцsus - багач, der Chauvi - шовініст тощо. Доведено, що продуктивними способами утворення апелятивів на основі ВН виступають метонімічне та метафоричне перенесення: лексикограф Bьchmann і der Bьchmann (жива енциклопедія), міфологічний герой Berserker і der Berserker (насильник, шаленець); довільна номінація, що полягає у тому, що ВН не запозичується одним денотатом у іншого, а довільно йому присвоюється: nicht aus Dummsdorf sein, а також паронімічна атракція, що виникає на основі зближення співзвучних слів: er studiert Kotzebues Werke (A.Kotzebue - письменник; kotzen - рвати), nach Kissingen gehen (Kissingen - місто; Kissen - подушка).

У фразеологізмах простежується різне структурне поєднання ВН з іншими компонентами: 1)іменний тип словосполучень: unglдubiger Thomas, der getreue Eckart тощо; 2)дієслівний тип словосполучень: den dicken Wilhelm machen, nach Kissingen gehen тощо; 3)прості розповідні речення: Jeder Hans findet seine Grete; Es ist mir Hans wie Heine тощо; 4)окличні й запитальні речення: Du bist mir der wahre Jakob! Was ist es denn fьr ein August? 5)складнопідрядні речення: Was Hдnschen nicht lernt, lernt Hans nimmermehr. Деякі ВН вживаються й у функції вигука, що можна віднести до специфічних рис німецької мови, порівн.: Mensch Meier! Ach, du liebes Lieschen! Otto - Otto!

Специфічним явищем німецької мови виступає функціонування антропонімів у ролі напівсуфіксів. У цій функції вони досягають високого ступеня апелятивації й узагальнюючого значення. Іменники з ономастичними морфемами функціонують переважно для позначення осіб і відзначаються особливою стилістичною забарвленістю, внаслідок чого вони продуктивні у розмовно-побутовому стилі німецької мови, а також використовуються як особливий стилістичний засіб у творах художньої літератури: Ein Geschenk fьr den Mьllmann, denkt sie, der Mьll-Otto nimmt immer die […]; …und hier lassen sie diese Etappen-Heinis Schampus saufen; Dieser Schwarzhemden-Heini wollte sich bei ihnen doch nur auf unsere Kosten anwanzen. Основна функціональна відмінність ономастичних напівсуфіксів від інших суфіксальних моделей полягає в обмеженості їх семантико-стилістичного функціонування. Найчастотніші у такій функції антропоніми (Fritz, Heinz, Liese, Hans, Peter, Kaspar тощо) все рідше зустрічаються у своїй безпосередній функції, внаслідок чого з часом вони взагалі можуть зникнути з антропонімікону німецької мови.

У третьому розділі Власні назви в іншомовному середовищі проведено аналіз орфографічних особливостей ВН, а також охарактеризовано способи переходу німецьких ВН до української мови. Встановлено, що інформативність ВН - це важливий фактор для їх адекватного функціонування в іншомовному середовищі. Інформативність ВН відрізняється від інформативності ЗН тим, що в її основі лежить не понятійний, а денотативний зв'язок, оскільки кореляція ЗН з денотатом опосередковується через поняття, а ВН виражає поняття лише при встановленні зв'язку з позначуваним денотатом. Специфіка орфографії німецьких ВН полягає в традиційності правопису, на відміну від орфографії апелятивів, що ґрунтується на фонологічному принципі, порівн.: Meier - ЗН і Maier, Mayer, Mair, Mayr, Meyer, Majer - ВН; Althof - ЗН і Althoff - ВН тощо. Традиційність та консерватизм орфографії сприяє виконанню ВН їх номінативних ідентифікаційно-індивідуалізуючих функцій. Орфографічними варіантами ВН виступають лише різні написання однієї і тієї ж ВН: Dьsseldorf - D'dorf, Mцnchengladbach - M'gladbach, J.W.Goethe - Johann W. von Goethe тощо. Варіативність написання різних ВН, що походять від одного апелятива, не може бути критерієм визначення орфографічних варіантів ВН, оскільки функціональна специфіка ВН зумовлює те, що ВН, утворені на основі одного апелятива, і які позначають різних осіб, є різними ономастичними одиницями, порівн.: Bдcker, Becker, Bдkker, Bekker; Adolf i Adolph тощо. Застосування різних транскрипційних підходів зумовлює виникнення дублетних варіантів у мові-реципієнті, порівн: Ґергард Шрьодер і Герхард Шредер; Гете, Гьоте, Ґете і Ґьоте тощо.

Перехід ВН із німецької мови до української здійснюється за допомогою таких способів: 1)трансплантація - пряме запозичення без будь-яких змін написання: Цей крок Deutsche Telecom став відповіддю […]; 2)транслітерація - передача графем еквівалентними графемами іншого стандартизованого письма: Heine - Гейне, Weimar - Веймар; 3)наукова транскрипція (фонетична і фонематична) використовується в спеціальній науковій та учбовій літературі і не пристосована для загального користування: транскрипція Міжнародної фонетичної асоціації, транскрипція ISO; 4)морфологічна передача - заміна морфем іншомовної ВН морфемами, що відповідають нормам мови-реципієнта: Sachsen - Саксонія, Bayern - Баварія; 5)лексична передача - повний або частковий переклад ВН: Karl der GroЯe - Карл Великий, Erzgebirge - Рудні гори; 6)лексична заміна - заміна іншомовної ВН традиційно вживаною ВН: Siebenbьrgen - Трансільванія, BrЁ№nn ЁC §ў§в§Я§а, LЁ№ttiєж; 7)практична транскрипція виступає найпоширенішим способом передачі німецьких ВН засобами української мови, оскільки вона враховує як фонетичні так і орфографічні особливості ВН.

Хоча практична транскрипція німецьких ВН набула широкого застосування, вона потребує унормування та застосування загально прийнятих правил транскрибування. Так, подальшого унормування потребує транскрибування німецьких g[g], h[h], ch[x], яким в українській мові мали б відповідати ґ, г, х. Унормування потребує також і передача j(y)+e. Досить часто j(y)+e транскрибується з подвійною йотацією - йє, що видається надлишковим, порівн.:. Bayer>Байєр, AppenweierЃЁ„@„Ѓ„Ѓ„єр тощо. Хоча третє видання “Українського правопису” подає написання міста Jena як Єна, проте залишає Фейєрбах, що аж ніяк не можна назвати послідовністю правописної норми. Виникнення дублетних варіантів німецьких ВН в українській мові зумовлює й різний підхід до транскрибування літери ц, що позначає лабіалізовані [ЁЄ:]і [њ], порівн.: Tцpfer>Тепфер і >Тьопфер; Schrцder>Шредер і >Шрьодер. У дисертації доведено, що навіть одна фонема (графема) виступає значущим елементом для виконання ВН її номінативних ідентифікаційно-індивідуалізуючих функцій, а тому розрізнення німецьких ц - e (Kцrner - Kerner, Schrцder - Schreder ) та ь - i (Mьller - Miller, Stьbe - Stiebe) за допомогою українських ьо - е (Кьорнер - Кернер, Шрьодер - Шредер) та ю - і (Мюллер - Міллер, Штюбе - Штібе) видається особливо значущим фактором.

Висновки

У дисертації наведене теоретичне узагальнення і нове вирішення проблеми, що виявляється у дослідженні структурних, семантичних та функціональних особливостей ВН сучасної німецької мови і в однаковій мірі приділено увагу ознакам формального та понятійного боків ВН як білатерального мовного знаку. Проведене дослідження дало змогу зробити такі висновки:

1.У семантиці ВН присутнє загальне значення, що полягає у позначенні денотатів і вказує на їх належність до певного тематичного типу, і конкретне значення, що реалізується у мовленні й визначається сумою конкретної інформації про позначений денотат.

2.Лексичне значення апелятивних основ ВН не виступає релевантним чинником у її синхронічному функціонуванні. Лексичне значення апелятивних основ релевантне у структурі тих власних назв, що поряд із функцією позначення та ідентифікації особи використовуються з метою її експресивно-емоційної характеристики.

3.Псевдоніми з прагматико-функціональної точки зору поділяються на 1) псевдоніми, що поряд із номінативною функцією виконують певну емоційну-експресивну функцію (це - псевдоніми письменників, акторів тощо) і 2) псевдоніми, що виконують виключно номінативну функцію й вживаються лише з метою приховування соціальної ідентичності позначуваних осіб (це - псевдоніми, що використовуються у кримінальному світі та у сфері діяльності спецслужб).

4.Значення власної назви у процесі її функціонування може розширюватися, в результаті чого вона може набувати додаткових значень. Виявлена пряма залежність “номінативне значення/ лексичне значення” виступає передумовою динамічних процесів транспозиції ВН в апелятиви. Саме у цьому полягає основна відмінність між ВН та дейктичними мовними знаками, словами синсемантичними.

5.Апелятивація ВН може бути повною і неповною. Повна апелятивація - це використання ВН для позначення нового денотата в результаті виникнення нових лексичних значень з новим денотативним зв'язком. Неповна апелятивація - це використання ВН для позначення існуючих денотатів, що вже мають первинні позначення, шляхом зміни (розширення) денотативного характеру значень ВН на цілий клас предметів. ЗН, що утворюються у результаті неповної апелятивації онімів, поділяються на репрезентативні, що вживаються для позначення типових представників націй та інших колективів людей, і компаративні, що функціонально виявляють узагальнююче значення характерної ознаки, дії чи вчинку історичної особи, літературного героя тощо.

6.Продуктивним способом утворення апелятивів на основі ВН виступають метонімічні й метафоричні перенесення. Менш продуктивними є процеси апелятивації шляхом довільної номінації та паронімічної атракції.

7.Розширення лексичного значення власних назв нерідко призводить до утворення фразеологізмів. Релевантними факторами утворення фразеологічних одиниць за участю онімів виступають: історичний і літературний, фонетичний, фактор довільної номінації, а також частотність вживання оніма.

8.Специфічним явищем німецької мови є функціонування антропонімів у ролі напівсуфіксів. У цій функції антропонім досягає високого ступеня апелятивації й узагальнюючого значення. Іменники з такими морфемами вживаються переважно для позначення осіб і відзначаються особливою експресивно-емоційною забарвленістю. Антропоніми, що частотні у функції напівсуфіксів все рідше зустрічаються у своїй безпосередній номінативній функції, внаслідок чого вони можуть архаїзуватися й відійти на периферію антропонімікону німецької мови.

9.Специфіка орфографії німецьких ВН полягає у тому, що вона ґрунтується на традиційному принципі на відміну від орфографії апелятивів, що ґрунтується на фонологічному принципі. В орфографічному оформленні ВН простежується тенденція до розмежування онімів й омонімічних до них апелятивів. Орфографія антропонімів сучасної німецької мови характеризується інваріантністю, оскільки саме орфографічне оформлення сприяє здійсненню ними своїх номінативно-ідентифікативних функцій.

10.Орфографічними варіантами ВН виступають не різне написання власних назв, що походять від одного й того ж апелятива, проте позначають різні денотати, а варіанти написання ВН, що позначає один і той самий денотат. З семантичної та функціональної точок зору ВН, що походять від одного апелятива, проте позначають різні денотати, виступають різними ономастичними одиницями. Застосування різних транскрипційних підходів зумовлює виникнення дублетних варіантів, що свідчить про необхідність прийняття обов'язкових і загально вживаних правил транскрибування іншомовних ВН в українській мові.

11.Серед способів передачі німецьких ВН українською мовою найпоширенішим виступає практична транскрипція, оскільки вона враховує як орфографічні так і фонологічні особливості оніма, а також норми мови-реципієнта, що сприяє його адекватному функціонуванню. Останнім часом широкого застосування набула також і трансплантація, що спирається на сучасні тенденції розвитку не лише германських, але й ряду інших мов.

Список опублікованих праць

1.Відтворення німецьких власних назв українською мовою // Іноземна філологія. - 1999. - Вип.111. - С.262-269.

2.Лексико-семантичне значення власної назви (на прикладі німецьких власних назв) // Вісник Чернівецького університету. Серія “Германська філологія”. - 1999. - Вип.60. - С.91-99.

3.Німецькі власні назви у прагматичній функції // Філологічні студії. - 2000. - № 4. - С. 98-104.

4.Німецькі власні назви (топоніми і антропоніми): лінгводидактичні та культурологічні аспекти // Іноземномовний текст за фахом. - Львів: Світ, 1998 - С. 31-38.

5.Die Ьbertragung der ukrainischen Eigennamen ins Deutsche // Grazer Linguistische Studien. - 1995. - № 44. - С.15-25.

6.Zur Einteilung der deutschen Eigennamen // Grazer Linguistische Studien. - 2000. - №54. - С.41-58.

7.Псевдоніми у німецькій мові // Вісник Львівського університету. Серія “Міжнародні відносини”. - 2000. - Вип.2. - С.592-596.

8.Власні назви у світлі семантичної теорії // Провідні лінгвістичні концепції кінця ХХ століття. Тези Всеукраїнської наукової конференції. - Львів, 1996. - С.123.

9.Предача німецьких власних назв українською мовою // Тези доповідей 2-ої міжнародної конференції “Лексикографічні та методичні концепції викладанні чужоземних мов у вищому навчальному закладі”. - Ч.ІІ. - Львів, 1996. - С.36-37.

10.Етнокультурний та лінгвокраїнознавчий компонент значення власних назв // Тези доповідей 3-ої Міжнародної наукової конференції “Комп'ютерна лінгвістика та викладання чужоземних мов у вищих навчальних закладах”. - Львів, 1998. - С.78-79.

11.Апелятивація власних назв у німецькій мові // Лінгво-дидактичний плюралізм навчального процесу з іноземних мов у вищих навчальних закладах. - Тернопіль: ТАНГ, 1999. - С.101-103.

Анотація

Кам'янець В.М. Структурні, семантичні та функціональні особливості власних назв сучасної німецької мови (на матеріалі особових імен, прізвиськ та псевдонімів). - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук за спеціальністю 10.02.04 - германські мови. - Львівський національний університет імені Івана Франка, Львів, 2001.

Дисертацію присвячено дослідженню структурних, семантичних та функціональних особливостей власних назв сучасної німецької мови. На основі того, що власна назва розглядається як білатеральний мовний знак, в однаковій мірі приділяється увага аналізові його формального та понятійного боків. Детально аналізується семантика власної назви, у якій виділяється загальне і конкретне значення. На основі аналізу значення власної назви досліджуються її функціональні особливості у мові та мовленні, а також процеси апелятивації власних назв у сучасній німецькій мові.

У роботі проаналізовано специфіку орфографії власних назв як одного із вагомих аспектів їх інформативності й досліджено способи переходу німецьких власних назв до української мови, серед яких найпоширенішим виступає практична транскрипція, оскільки її застосування дає змогу враховувати як фонетику так і орфографію лексичної одиниці.

Ключові слова: власна назва, апелятив, антропонім, прізвисько, псевдонім, семантика, загальне значення, конкретне значення, апелятивація.

Аннотация

Камянец В.Н. Структурные, семантические и функциональные особенности имен собственных современного немецкого языка (на материале личных имен, прозвищ и псевдонимов). - Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени кандидата филологических наук по специальности 10.02.04 - германские языки. - Львовский национальный университет имени Ивана Франко, Львов, 2001.

Диссертация посвящена исследованию структурных, семантических и функциональных особенностей имен собственных современного немецкого языка. На основе того, что имя собственное рассматривается как билатеральный языковой знак, в одинаковой степени уделяется внимание анализу его формальной и понятийной сторон. Детально анализируется семантика имени собственного, в которой выделяется общее и конкретное значение. На основе анализа значения имени собственного исследуются его функциональные особенности в языке и речи, а также процессы апеллятивации имен собственных в современном немецком языке.

В работе проанализирована специфичность орфографии имен собственных как одного из существенных аспектов их информативности и исследовано способы перехода немецких имен собственных в украинский язык, среди которых самым распространенным является практическая транскрипция, поскольку ее применение позволяет учитывать как фонетику так и орфографию лексической единицы.

Ключевые слова: имя собственное, апеллятив, антропоним, прозвище, псевдоним, семантика, общее значение, конкретное значение, апеллятивация.

Annotation

Kam'yanets V.M. Structural, Semantic and Functional Characteristics of Proper Names in Present-day German (based on given names, nicknames and pseudonyms). - Manuscript.

Thesis for Candidate of Linguistics Scholarly Degree. Specialization 10.02.04. - Germanic Languages. -Ivan Franko Lviv National University, Lviv, 2001.

The thesis under review is dedicated to proper names as a structural and semantic category of nouns in Present-day German. The following issues are considered in detail: semantics of proper names, their lexical meaning, pragmatics and functional aspects nicknames and pseudonyms, the processes of appellativation of proper names, steady lexical complexes with proper names as well as the aspects of their functioning in a foreign linguistic environment.

The lexical meaning of a proper name comprises much more factors, than that of a common noun. Semantics of proper names are multilateral, since one can mark out several aspects here. Proper name is viewed in the dissertation as a bilateral lingual sign consisting of a formative (acoustic image) and a notional content. Due to this approach the semantic of a proper name is further subdivided here into the general meaning and the concrete meaning. The general meaning of a proper name indicates that the nominated denotate belongs to a certain onomastic field i.e. to a certain type of proper names. The concrete meaning of a proper name points to a particular denotate out of that field. The general meaning is a phenomenon of language while the concrete meaning is that of speech and it is expanded with extra lingual background of the lexical unit, historical and cultural experience of communicants and so on. Etymological meaning of structural appellative components of a proper name is an irrelevant agent in the synchronic functioning. The lexical meaning of a proper name in its functioning can expand, in result it can obtain some additional connotations.

The expansion of the lexical meaning of proper names and acquiring additional connotations leads to their appellativation. The appellativation is considered in this dissertation as a complete one, meaning that the appellativated proper name is used to nominate new denotates as new lexical meanings with a new denotative association arise; and incomplete, meaning that the proper name is transferred to other denotates while they form new lexical meanings through the alteration (expansion) of the proper names meanings denotative character to the whole class of items. Common nouns appearing in result of the incomplete appellativation are divided in this dissertation into representative ones, which nominate the typical representatives of nations and other human groups and are used with the purpose of expressive and emotional evaluation; and comparative ones, which display through their function the generalizing meaning of a certain feature or action or act of a certain historical person, literary character, etc. The appellativation in German is realized in two ways (lexical-semantic and morphological).

The expansion of the lexical meaning of proper names in German in the process of their appelativation results sometimes in steady lexical complexes' arising, where the proper names normally become the semantic centres. In creating the steady lexical complexes with proper names the following factors are relevant: phonetic, historical and literary, lexical-semantic as well as a usage frequency factor. In the syntactical aspect in steady lexical complexes with proper names being the semantic centres they have various relations to the other components. A specific phenomenon of German is anthroponyms functioning as structural elements of composed nouns. In this function a proper name reaches the highest degree of its appellativation and generalizing meaning. The nouns with onomastic morphemes make distinct semantic categories, their function normally is to nominate persons, and they have the specific pragmatic and stylistic colouring, due to which they are used in everyday colloquial style of German.

Semantic-pragmatic and informational aspects of proper names are the important factors for the adequate functioning of proper names in a foreign language. The other important informative aspects of German proper names are their phonology and orthography, which are the relevant factors in the nominative-identifying and nominative-individualizing functions of them. The peculiarity of the orthography of German proper names is its being based on the traditional principle, unlike the orthography of common nouns, which is based on the phonological principle. The traditional character of the German proper names orthography contributes to their specific onomastic functions. The adequate functioning of the German proper names in Ukrainian is attained in various ways, the practical transcription having gained the particular weight here, because it includes both the phonological and orthographic features of proper names in the original language and is a certain compromise between the pronunciation and the way of writing. Another technique which is widely used recently is transplantation, which is based on the modern development trends of German and Romance languages as an auxiliary technique of a proper name's transfer from the original language into the recipient language.

Key words: proper name, appellative, anthroponym, nickname, pseudonym, semantics, general meaning, concrete meaning, appellativation.

Размещено на Allbest.ru