Ономастика драматичних творів Лесі Українки

28

Размещено на http://www.allbest.ru/

ОДЕСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ім. І.І. МЕЧНИКОВА

Крупеньова Тетяна Іванівна

УДК: 413.13+883.3(4 УКР.)

ОНОМАСТИКА ДРАМАТИЧНИХ ТВОРІВ ЛЕСІ УКРАЇНКИ

Спеціальність10.02.01 - українська мова

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата філологічних наук

Одеса - 2001

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана в Південноукраїнському державному педагогічному університеті ім.К.Д.Ушинського

Науковий керівник - кандидат філологічних наук, доцент Боєва Евеліна Володимирівна, Південноукраїнський державний педагогічний університет ім.К.Д.Ушинського, доцент кафедри української філології, Міністерство освіти і науки України.

Офіційні опоненти:

доктор філологічних наук, професор Карпенко Юрій Олександрович, Одеський національний університет ім. І.І.Мечникова, професор кафедри української мови, Міністерство освіти і науки України;

кандидат філологічних наук, доцент Лавриненко Світлана Томівна, Ізмаїльський державний педагогічний інститут, доцент кафедри української мови, Міністерство освіти і науки України.

Провідна установа - Чернівецький національний університет ім.Ю.О.Федьковича, кафедра історії та культури української мови, Міністерство освіти і науки України.

Захист відбудеться "17" травня 2001 р. о 13.30 год. на засіданні спеціалізованої вченої ради К 41.051.02 в Одеському національному університеті ім. І.І.Мечникова за адресою: 65058, м. Одеса, Французький бульвар, 24/26, ауд.91.

З дисертацією можна ознайомитися в Науковій бібліотеці Одеського національного університету ім. І.І.Мечникова (65026, м.Одеса, вул. Преображенська, 24).

Автореферат розіслано “10” квітня 2001р.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради Черноіваненко Є.М.

Загальна характеристика роботи

Про Лесю Українку написано дуже багато. Про її мову - значно менше, але теж багато. А ось про її ономастику не написано майже нічого. Річ у тім, що це - надзвичайно важка проблема. Інформація літературної ономастики у принципі закодована. Інформація ця величезна й дуже важлива для розуміння сутності художнього твору. Але видобуток, розкриття цієї інформації, як засвідчує досвід науки (зішлемося передусім на монографії Л.О.Белея та В.М.Калінкіна), дається нелегко. А літературна ономастика Лесі Українки має, можна сказати, подвійний код. Перший - як і ономастика будь-якого художнього твору, адже тільки в гуморі і сатирі читач порівняно легко засвоює те, що хотів сказати письменник ужитими ним онімами. А другий, притаманний тільки Лесі Українці і нашарований на перший, зумовлюється формою, сюжетами її драматичних творів - її узвичаєнням говорити про національне на фоні загальнолюдського, про злободенне - на фоні вічного.

Хронологічна амплітуда творів письменниці - від її сучасності ("Блакитна троянда") до Вавілонського полону, тобто VІ ст. до н.е. ("Вавілонський полон", "На руїнах"), та навіть до ХІІ ст. до н.е., коли відбувалась Троянська війна ("Кассандра"). Територіально ж дія може локалізуватися в Європі - Україні ("Блакитна троянда", "Прощання", "Іфігенія в Тавріді", "Лісова пісня"), Росії (майже вся "Бояриня"), Древньому Римі ("В катакомбах", "Руфін і Прісцілла", "Адвокат Мартіан"), Греції ("Орфеєве чудо", "Оргія"), Франції ("Три хвилини"), Іспанії ("Камінний господар"); в Азії ("Одержима", "Вавілонський полон", "На руїнах", "Кассандра", "Айша та Мохаммед", "На полі крові", "Йоганна, жінка Хусова"); в Африці ("В дому роботи, в країні неволі"); в Америці ("У пущі"). Власні назви усіх цих творів релевантні хронотопові і значною мірою створюють його. І при тому як літературні оніми вони вщерть виповнені притаманною цьому лексичному шару художніх творів інформацією та експресією. Але те, що вклала авторка у власну назву, прочитується адресатом із значними труднощами або й зовсім не прочитується. Дослідники часом пишуть про нейтральність, емоційну безбарвність власних назв у Лесі Українки. Але так не є! Розкрити, розшифрувати роль власних назв у драматичних творах письменниці - дуже актуальна проблема. У міру своїх спроможностей спробуємо це зробити.

Зв'язок з науковими програмами, планами, темами. Виконувана нами робота увіходить до наукової теми кафедри української філології Південноукраїнського державного педагогічного університету ім. К.Д.Ушинського "Образ світу в художньому слові та способи його інтерпретації". Водночас вона включається до тематики літературної ономастики, що є однією з ключових в Одеській ономастичній школі, яку очолює проф. Ю.О.Карпенко і до якої належать і дисертантка, і її науковий керівник.

Отже, метою дисертаційного дослідження є вивчення питомої ваги та ролі власних назв у драматичних творах Лесі Українки, визначення їх відповідності проблематиці твору, зображуваному часові та місцю. Осягнення цієї мети передбачає розв'язання наступних завдань:

Виділення й фіксація всіх власних назв, наявних в усіх драматичних творах Лесі Українки.

З'ясування номінаційних замінників власних назв та контекстуальних онімів, тобто апелятивних номінацій, що в межах даного художнього твору виконують функції власних назв.

Вияснення змін, динаміки використання власних назв протягом драматичної творчості поетеси, у чому зрештою відображається динаміка ономастичних концепцій Лесі Українки.

Пошуки енциклопедичної та етимологічної інформації, яку містять використані поетесою власні назви, зокрема пошуки протонімів цих назв.

Встановлення функціонального, конотативного та експресивного наповнення власних назв у межах кожного драматичного твору.

Визначення взаємодії, взаємовідношення власних назв, їх входження в єдиний ономастичний простір художнього твору.

Висвітлення форм та способів участі власних назв у створенні художнього цілого - драматичного твору.

Визначена мета роботи та її завдання передбачають розгляд власних назв не за їх розрядами (антропоніми, топоніми, теоніми і т.д.), не за їх функціями (номінативна, експресивна, виразова і т.д.), а за їх сукупностями у межах кожного окремого твору. У роботі в хронологічній послідовності описується, аналізується онімія 23 завершених чи опублікованих поетесою у незавершеному вигляді її драматичних творів, де зібрано 5248 ужитків 726 онімів та 322 безіменні номінації у 1480 випадках ужитку. Повний словник онімів та апелятивних номінацій персонажів усіх цих творів, а також усіх фрагментів, начерків і незавершених драматичних творів, що збереглися в чернетках і опубліковані після смерті Лесі Українки, подається в окремому додатку до дисертації. На разі подібний словник існує тільки для ономастики М.М.Коцюбинського.

Методика дослідження поетичної ономастики вже має у вітчизняній науці свої наробки, якими ми й користуємося, з рядом їх видозмін, зумовлених специфікою ономастичної творчості Лесі Українки. Це класичний описовий, філологічний метод, що полягає в розгорнутому, максимально повному описі наявних у творі власних назв. Для їх опису обов'язково слід спиратися на близький та дальній контекст, що зумовлює використання контекстуального методу, а також ураховувати кількісні параметри функціонування онімії, тобто спиратися на кількісний метод. Багатоманітні взаємозв'язки власних назв раз у раз викликали потребу звернення до методу внутрішнього зіставлення.

Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що ономастика драматичних творів Лесі Українки розгорнуто, монографічно розглядається уперше. Здійснений розгляд засвідчив, що використані письменницею оніми, всупереч наявній у літературі думці, є не просто нейтральними номінаціями. Ономастичні пошуки Лесі Українки не обмежувалися тим, щоб дібрати, приміром, для драматичної поеми "У пущі" англомовні оніми, а для драми "Камінний господар" - іспанські. Авторка майстерно віднаходила такі власні назви, які не лише виконують хронотопічні завдання, а водночас мають характеризуюче навантаження і містять виразні, хоч і не акцентовані спеціально перегуки з сучасною їй українською дійсністю. Це дає підстави для твердження, що власні назви у драматичних творах Лесі Українки відіграють дуже вагому роль, і досконале розкриття змісту цих творів без урахунку функцій власних назв є неможливим. При цьому динаміка використаних онімів у драматичних творах від "Прощання" до "Оргії" характеризується невпинним зростанням їх ужитку і їх функціонального навантаження. Леся Українка йшла від уникнення узуальних власних назв до ощадного, а згодом усе ширшого їх використання аж до повної перемоги, утвердження розмаїтих онімів у розмаїтих функціях у творах останнього періоду.

Практичне значення одержаних результатів зумовлене тим, що зібрання та різнобічна інтерпретація онімів у драматичних творах Лесі Українки 1) мають реально допомогти фахівцям - лесезнавцям враховувати онімічний компонент у своїх розвідках; 2) можуть бути використані режисерами-постановниками драм поетеси; 3) стануть у нагоді при укладанні коментарів до видання творів Лесі Українки (на разі такі коментарі містять певні неточності, лакуни і помилки); 4) дадуть матеріали для укладання в майбутньому "Словника української літературної ономастики ХІХ-ХХ ст.", потреба в якому нині гостро відчувається; 5) містять чимало даних для побудови спецкурсів з різних аспектів творчості Лесі Українки і з ономастики, а також для курсу історії української літературної мови.

Особистий внесок здобувача визначається тим, що дисертаційна робота написана ним цілком самостійно, а всі публікації по темі дослідження не мають співавторів. Звичайно, при написанні роботи авторка спиралась на багатющий досвід вітчизняної та зарубіжної літературної (поетичної) ономастики, але ж саме так і може здійснюватися подальший розвиток науки. Усі використані в роботі думки та концепції, що належать іншим ученим, супроводжуються посиланнями. леся українка драматичний ономастичний

Апробація результатів дослідження. Основні положення дисертації доповідалися на регіональній конференції "Образ світу в художньому слові" (1997) та міжнародній конференції "Національна ментальність і культура" (1999), що були проведені Південноукраїнським державним педагогічним університетом ім.К.Д.Ушинського, на науковому семінарі "Українська пропріальна лексика" (2000), що був проведений Інститутом української мови НАН України, а також на кафедрі української філології Південноукраїнського педагогічного університету (1997, 1998, 1999, 2000). Матеріали роботи викладені в семи публікаціях.

Обсяг і структура роботи. Дисертація складається зі вступу, двох розділів, висновків, списку використаних джерел та літератури, що налічує 241 позицію. Повний обсяг дисертації - 188 с., обсяг без списку джерел та літератури - 170 с.

До роботи додається ономастичний словник "Словник власних назв драматичних творів Лесі Українки". Його обсяг - 271 с.

Пропонований словник - це повний лексикографічний опис всіх власних назв, що зустрічаються в драматичних творах Лесі Українки, а також повний опис номінальної системи персонажів видатної поетеси. Опис здійснено за виданням: Українка Леся. Зібрання творів: У 12 т. - К.: Наукова думка, 1972-1979.

Оніми у Словнику описуються у формі словникових статей до кожного з драматичних творів поетеси, розташованих у хронологічному порядку.

У Словник увійшли всі позначення людей - незалежно від того, власними чи загальними назвами вони іменуються, отже, йдеться взагалі про номінацію, а не лишень про ономастику. Для всіх же інших речей подаються виключно їх власні назви.

Матеріал у Словнику згрупований за такими засадами

1) на кожен твір дається окремий словник

2) у межах кожного такого словника подаються в алфавітному порядку поіменовані персонажі та згадувані особи

3) далі окремими статтями в алфавітному порядку описані особи, що власним іменем не наділені

4) далі в алфавітному порядку йдуть імена історичних осіб

5) подаються (якщо є) поетоніми, запозичені з інших творів

6) теоніми та міфоніми

7) ідеоніми

8) топоніми, а далі так само окремими словниковими статтями в алфавітному порядку всі інші розряди, тобто космоніми, ергоніми, хрононіми, хрематоніми та зооніми (якщо вони наявні у творі).

На завершення словника кожного твору подається інформація про кількості ужитих власних назв. Спочатку вказується загальна кількість різних онімів, ужитих у тексті твору, та кількість їх ужитків. Далі ця кількість деталізується на такий спосіб: подається кількість і (через знак / ) обсяг ужитків іменувань людей: а) персонажів та згадуваних осіб, названих онімічно; б) їх іменникових та, окремо, займенникових замінників, а також відономастичних утворень; в) апелятивних (тобто безіменних) номінацій - окремо іменникових та займенникових; г) історичних осіб; ґ) поетонімів з інших творів. Після цього вказуються кількості власних назв інших ономастичних розрядів за вказаним вище порядком.

Основний зміст

У "Вступі" обґрунтовано актуальність теми дисертації, зазначено зв'язок теми дослідження з науковою проблематикою установи, в якій виконана робота, сформульовано мету, методи та завдання дослідження, визначено наукову новизну роботи, окреслено теоретичну і практичну цінність одержаних результатів.

Перший розділ дисертації "Ономастика драматичних творів Лесі Українки 1896-1906 рр.: період онімійної ощадності" у трьох своїх початкових підрозділах присвячений загальним проблемам онімії драматичних творів Лесі Українки.

У стані великого горіння, духовного піднесення творить свої драматичні поеми Леся Українка, шукаючи своєрідні сюжети і прийоми письма, добираючи адекватні онімні відповідники. І знаходить те унікальне втілення в онімному просторі своїх творчих задумів, коли імена починають діяти на художню викінченість і довершеність твору, - так народжується нерозривний моноліт, де кожний фрагмент можна збагнути лише у контексті всього твору, а іноді й всієї драматургії поетеси.

Ставлення Лесі Українки до онімів істотно змінювалося. Так, розпочавши у 1897 р. роботу над драматичною поемою, яка пiзнiше дiстала назву У пущi, поетеса не називає нi головного персонажа, нi iнших персонажiв iменами, вони одержують умовнi iмена: Скульптор, Сестра скульптора, Мати скульптора та iн. Онiмiйна iсторiя драматичної поеми У пущi наочно демонструє нам два перiоди становлення поглядiв Лесi Українки на онiми як засоби виразовостi у драматичному творi. До 1907 р., до написання Кассандри поетеса волiла називати своїх персонажiв апелятивними номiнацiями i взагалi помiтно уникала власних назв. До дiалогу В дому роботи, в країнi неволi включно авторка або зовсiм позбавляла своїх героїв узуальних iмен, як у Прощаннi, Грiшницi чи Осiннiй казцi, або iменувала тiльки головних персонажiв, як у Вавiлонському полонi та На руїнах, або, навпаки, надiляла iменами лише другорядну дiючу особу (Три хвилини). Цi розвязання не позбавляють твори даного перiоду ономастичного простору. Вiн є, вiн дiє i дiє активно. Але вiн набуває своєрiдностi, виповнюється контекстуальною онiмiєю, як принцеса чи жiрондист. Iмення не iменують, а виражають головну властивiсть персонажiв, бо є їх апелятивним позначенням. Цей перiод визначаємо як перiод онiмiйної ощадностi.

Можна думати, що Леся Українка стала на таку ономастичну позицiю через неприйняття соцiально-побутової драми, що панувала тодi в українському театрi, через прагнення вiдмежуватися вiд побутового етнографiзму (Н.Іщук-Пазуняк). Знайшовши свої ритми, свою мовну виразовiсть, Леся Українка у Кассандрi прийшла до висновку, що кращих за онiми позначень для персонажiв немає. Там навiть кожна з пяти рабинь Андромахи має своє iмя. Онiмiйнi номiнацiї перемогли - розпочався новий, другий перiод ономастичних пошукiв i знахiдок поетеси. I апелятивне позначення персонажiв У пущi було закономiрно заступлене онiмiйним їх позначенням.

Для кожної пєси драматург повинен знайти свiй, найточнiший, максимально наближений, максимально необхiдний для розкриття її сутi й форми онiмiйний комплекс. І письменниця завжди його знаходила, невпинно поширюючи обсяг цього комплексу та поглиблюючи функціональне навантаження кожного залученого до роботи оніма.

Отже, займаючи досить невеликий за обсягом час - від написання першої драми "Блакитна троянда" (1896) до останнього завершеного твору "Оргія" (1913) пройшло 17 років, - драматургія Лесі Українки тим не менш з ономастичної точки зору творить два періоди, за якими й прослідковуємо здобутки ономатворчості поетеси. Йдеться про початкову онімійну ощадність, яка поступово призвела до перемоги онімійних номінацій.

Про ономастику творів Лесі Українки написано мало. Нею займалися В.Н.Заханевич, Л.П.Лисюк, Л.Т.Масенко, Л.В.Рисич, С.Г.Яковець, а особливу увагу дослідників притягла ономастика "Лісової пісні" з її багатющою демононімією: Й.О.Дзендзелівський (1973), Т.Борисюк (1991), Т.Б.Лукінова (1992), В.Ф.Давидюк (1994), Ф.Бабій (1995). Але цей перелік виглядає приємним винятком, бо досліджень з інших проблем Лесиної ономастики так і не з'явилось. Зазначимо, що ономастика поетеси іноді виринає в існуючих розвідках, присвячених вивченню мови творів Лесі Українки: І.К.Білодід (1958), М.Ф.Бойко (1961-1962), В.Н.Заханевич (1963), М.Плющ (1973), О.Скорик (1973), А.Свашенко (1973), О.Б.Ткаченко (1990); в загальних працях з літературної ономастики: Л.Белей (1995), В.М.Калінкін (1999); в літературознавчих дослідженнях: В.Агеєва, О.Бабишкін, О.Білецький, В.Жила, Л.Міщенко, П.Одарченко, В.Петров, О.Ставицький, А.Стебельська, П.Филипович та ін. Проте ономастика драматичних творів і взагалі творів Лесі Українки залишається практично зовсім невивченою, її навантаження в художніх текстах, її роль у створенні цих текстів - нез'ясованими.

Основну ж частину першого розділу дисертації складає докладний аналіз динаміки вжитку власних назв у драматичних творах Лесі Українки (1896-1906 рр.). Розгляд ведеться послідовно, в хронологічному порядку, драма за драмою.

У першому драматичному творі "Блакитна троянда" (1896) оніми називають 13 дійових та згадуваних осіб, причому у вступному списку "Дійові люди" ці пропорції ще красномовніші - антропонімічно позначено 10 осіб, а апелятивно - 5. Всупереч панівній традиції сільської драми Леся Українка обрала тему з життя інтелігентів. Відповідно добирається й "інтелігентське" антропонімічне оснащення драми. Серед девяти персонажів, названих за прізвищем, четверо мають у ньому нетиповий для села суфікс -ськ, -цьк Гощинська, Колчевська, Милевський, Крицький. І лише прізвище старого лікаря має "сільський" формант -енко Проценко. Дуже характерно, що початково, у чернетці й Милевський, як зазначає П.Одарченко, "мав трохи іншу афішу - Миленко". Це "трохи" є ономастично дуже вагомим, підказуючи напрямок онімійних пошуків Лесі Українки. Ономастичний простір "Блакитної троянди", починаючи від заголовка-символа і до найдрібніших епізодичних персонажів, вибудований в єдиному ключі - виявити в цьому лексичному шарі незвичність обставин кохання Люби й Ореста.

Драматична сцена "Прощання" написана прозою, як і "Блакитна троянда". Імена ж дійових осіб для сцени поетеса не добирає, вони їй не потрібні - адже маємо ситуацію, у якій сутність персонажів вичерпно позначається номінаціями хлопець і дівчина. У творі єдиний топонім - і той має вигляд N. Авторка виважує номінаційну потугу апелятивів та онімів, віддаючи на разі перевагу першим.

У драматичній сцені "Іфігенія в Тавріді" поетеса дотримується усіх античних правил і вимог до трагедії: дію починає хор, що поперемінно виконує строфу й антистрофу, тобто відбувається своєрідний діалог - вступ до драматичного дійства. Іфігенія - єдина поіменована героїня драматичної сцени - приносить жертву богині Артеміді теж у супроводі хору. У творі чимало онімів, що стосуються давньогрецької міфології (Електра, Орест, Аполлон, Аргос, Ахіллес, Ереб, Латона, Мойра).

Драматична поема "Одержима" написана біля ліжка смертельно хворого С.Мержинського, коли духовні й фізичні сили поетеси були в стані найвищого емоційного напруження, написана одним подихом, за одну ніч. Крім двох основних персонажів - Месії та Міріам, на яких побудовано всю дію драматичної поеми, в художньому тексті зустрічається лише ім'я Йоганна (одна з прихильниць Месії) та кілька міфонімів - у мові Месії - Ваал і в мові Міріам - Вельзевул і Астарот. Ім'я Міріам - це англійська транскрипція біблійного Маріам, а сама форма Міріам, з і, а не а народилася з помилки, з неадекватного прочитання ще в VІІ ст. біблійного тексту, записаного давньоєврейською мовою.

У драматичній поемі "Вавілонський полон" Вавілон стає символом загарбників-переможців і опозицією до іншого топоніма, який з ним контрастує, - Єрусалим. Утворюючи опозицію Вавілон - Єрусалим, Леся Українка майже урівнює ці контрарні топоніми в частотності: Вавілон вживається 14 раз, а Єрусалим - 13. Топоніми, вживані у "Вавілонському полоні", своєрідно підкріплюють назву Єрусалим, працюючи з нею в одному ключі, розширюючи просторові межі драматичної поеми: Тігр, Євфрат, Палестина, Гарізім. Вся поема побудована на суцільній безіменній номінації дійових осіб (22 дійові особи типу жінка, чоловік, батько тощо і 3 назви у формі множини - діти, гурт левітів, гурт пророків). Єдине особове ім'я Елеазар вживається 6 разів у ремарках і 8 разів у мові різних персонажів і самого героя.

Драматична поема "На руїнах" концептуально й тематично продовжує твір "Вавілонський полон". В ній повторюється в перефразованому вигляді у підзаголовку попередня назва: "З часів першого полону вавілонського", що підкреслює близькість обох творів. У них багато, так би мовити, "прихованих" онімних нюансів, і лексичне тло контекстів стає виразником цього багатоголосся й перегуків. Слід сказати, що Тірца, як і Елеазар у "Вавілонському полоні", - єдиний поіменований персонаж у творі "На руїнах". Усі інші персонажі безіменні (їх 15). Протиставленість поіменованої героїні й багатоликої юрби та її окремих представників утворює ту опозицію, яка трансформується в найрізноманітніший спосіб і у мові Тірци, і в мові тих, хто її розуміє. Ім'я Тірца взяте з Біблії (одна з дочок Целофхада), яке там згадується поряд з іменем Елеазара. Саме ці імена обрано завдяки їх високій фонетичній виразовості.

"Осіння казка" дає змогу розібратися у засадах побудови Лесею Українкою онімного простору своїх творів. Усі персонажі цієї фантастичної драми мають апелятивні номінації, що пишуться авторкою з малої літери: лицар, принцеса, король, будівничий і особливою експресією - служебка. Усе це - виразні контекстуальні антропоніми, тобто власні назви, що залишаються власними тільки в межах даного художнього тексту. Один з робітників адресує служебці іронічне побажання: "З богом, Парасю!". Але це узагальнене, приказкове Парасю - меншою мірою наймення персонажа, ніж презирливе апелятивне позначення служебка. У творі є ще тільки дві узуальні власні назви - Прометей і Зевс. Вжито їх, може, для того, щоб підкреслити причетність лицаря до вищих кіл суспільства.

У діалозі "Три хвилини" основних персонажів двоє - Монтаньяр і Жірондист. Поетесі знов не знадобилися імена, їй досить акцентації на їх політичних розбіжностях: монтаньяри - революційно-демократичне крило Конвенту, спільники якобінців, а жірондисти - політична партія, що представляла інтереси великої буржуазії. Двох своїх головних персонажів поетеса іменує тільки в безіменному ключі, але з великої літери. У їх діалогах-суперечках обидва часто звертаються до онімів. Найактивнішу роль тут відіграє опозиція Цезар - Брут. Слова Жірондиста "Кров Цезаря проливши, Брут обмив / усе болото цезарських тріумфів" натякали, що якобінський терор возвеличує страчених. А у словах Монтаньяра: "я думаю, що й з Брута все болото / обмила кров, пролита при Філіппах" йдеться про битву біля міста Філіппи у західній Фракії, в якій Октавіан і Антоній розгромили республіканців під проводом Брута і Кассія і після якої Брут покінчив життя самогубством. У третій частині з'являється єдиний поіменований персонаж Конрад (5 раз). Він є другорядною, але важливою фігурою в цьому сюжетному повороті - адже саме він поведе Жірондиста через кордон у Нансі.

Драма "В катакомбах" ономастично вирішується, як і "Три хвилини": головні дійові особи номінуються апелятивно, а персонажі другорядні можуть наділятися вже узуальними, а не контекстуальними найменнями. Апелятивні номінації (що в тексті драми стають контекстуальними антропонімами) за своєю скерованістю складають три групи: 1) позначення статусу в християнській громаді: єпископ, диякон (старий диякон), дияконіса, християнка; 2) соціальний, язичницький ще статус: старий раб, патрицій, стара жінка; 3) поєднання цих двох параметрів: неофіт-раб, християнка-рабиня, християнин-купець. Номінації певних персонажів можуть з часом змінюватися, переходити з групи в групу. Особливо істотною є номінація неофіт-раб. Вона містить у собі основну колізію твору. У Римі він раб - раб, що рветься до волі. А в катакомбах йому кажуть, що і тут він раб Божий. Це, власне, і спричиняє його гнівний протест. Анціллодеї у плоть і кров, у ім'я її увійшло, що вона - раба Божа (такий грецький сенс імені). А неофіт-раб того не хоче…

Твір "В дому роботи, в країні неволі" теж вирішений у безіменних номінаціях, має невелику кількість дійових осіб (5). Основний конфлікт-діалог відбувається між двома рабами, що працюють на будові храму у Мемфісі - рабом-гебреєм і рабом-єгиптянином. Йде будівництво храму, тому в ономастичному просторі діалогу панують теоніми (10) - назви давньоєгипетських богів. Концентрація цих теонімів у мові єгиптянина - покажчик його шани і до богів, і до виконуваної роботи: "Хай Тот - майстерник мене ховає від неробства". Натомість раб-гебрей так реагував на викладений єгиптянином перелік богів: "Ой боже, грому, заглуши мене! / Нехай я хоч іменнів сих не чую!" І це - не дивина. Як слушно зауважують А.І.Паньков та Т.С.Мейзерська, "та ж ситуація для одного стає домом роботи, а для другого - краєм неволі".

У другому розділі "Ономастика драматичних творів Лесі Українки 1907-1913 рр.: перемога онімійних номінацій" пропонується, у хронологічній послідовності, аналіз ономастичного простору драматичних творів Лесі Українки, які були написані в період з 1907 по 1913р. Драматична поема "Кассандра" складається з восьми нерівнозначних частин і епілогу. Дається вступний текст "Діячі", в якому великий онімний і безіменний шари: 22 поіменовані персонажі і 7 безіменних, не враховуючи тих фонових дійових осіб, які, по суті, творять драматургічне тло і позначені формою множини - троянці, троянки, раби, рабині, вояки троянські й еллінські. Оніми все більше переконували поетесу в своїй художній вагомості, аж поки у "Кассандрі" одержали повну перемогу. В цій поемі йдеться про міфологічний сюжет як втілення сучасності. У поемі немає жодного оніма, який не відповідав би міфам про грецько-троянську війну. Ім'я головної героїні Кассандри - з древності усталена форма добре знаного наймення Александра. Леся Українка, зрозуміло, обрала вже твердо пов'язану з цим міфологічним образом форму Кассандра (у драмі це - найчастотніше ім'я - у ремарках і епілозі зустрічається 43 рази, а в мові персонажів - 77 раз). Можемо констатувати, що з "Кассандри", якщо дивитися на драматичні твори Лесі Українки саме з огляду на нашу тему, на ономастику, починається новий етап у роботі поетеси з власними назвами. Раніше у творах панувала безіменність, тобто апелятивна номінація. У "Кассандрі" геть усі міфологічно засвідчені діючі особи за античною рубрикацією належать до героїв, тобто людей, що фігурують у міфах і мають якісь зв'язки, переважно генеалогічні, з богами. Серед згадуваних у поемі осіб більше богів та інших міфічних істот (їх 18), аніж людей - виключно героїв (їх 10). Власне всі особи в "Кассандрі", і діючі, і згадувані, будучи широко відомими персонажами античної міфології, стають у драматичній поемі символами-масками, у яких на смислову міфологічну основу, дбайливо збережувану поетесою, накладаються нові семантичні барви, видобуті генієм Лесі Українки. Відповідно до змісту твору вся його онімія є опозитивною, побудованою на контрастах. Є опозитивність групова - протиставлення троянців та еллінів (тих і тих по 13 осіб - 4 жінки і 9 чоловіків). Опозитивною в поемі є і топонімія, заґрунтована на контрасті Троя - Еллада.

Розробляючи твір "Айша та Мохаммед", поетеса демонструє справжню віртуозність онімної "гри", сполучаючи її з характеротворенням і монументальним, як скульптурна група, ліпленням усієї сцени з двома дійовими особами. Ці особи - дуже відомі міфологізовані історичні постаті : засновник ісламу Мохаммед та найславетніша з його дружин Айша. Діалог точиться навколо Хадіджі, померлої дружини Мохаммеда, теж визначної в ісламі міфологізованої постаті. Онімний простір надто невеликий, та він поширюється за рахунок замінників імені, відономастичних утворень та займенникових позначень.

Драма "Руфін і Прісцілла" має велику кількість персонажів, поіменованих та безіменних, які дають широку картину соціальних умов існування віруючих в епоху раннього християнства "в - ІІв. по Р[іздву] Х[ристовому]". Драма побудована чітко, причому художній простір, що починає своє розгортання в домівці Руфіна, має тенденцію до розширення, а це, в свою чергу, веде до збільшення кількості дійових осіб, отже, збільшується також і іменник твору. Руфін і Прісцілла - імена давні, часів римської античності. Обираючи їх, авторка враховувала і їх милозвучність, і евфонічність їх сполучення, і те, що обидва ці імення належать до канонізованих, включених до християнських святців. Тобто історично це такі язичницькі імена, що стали християнськими. Точне відчуття і глибоке знання римської антропонімії дозволили Лесі Українці зробити її не лише засобом номінації та хронотопії, а й дієвим стилістичним компонентом, наситити її розмаїтими відтінками емоційності.

Неперевершений майстер контрастних опозицій, Леся Українка творить драматичну поему "У пущі" на суцільних протиставленнях. Скульптор Річард Айрон - людина творча, талановита, рідкісно обдарована - протистоїть усій громаді пуритан у хащах Нової Англії, протистоїть своїй родині, колишньому другу й однодумцеві скульптору Джонатану. Уся драма - це протиставлення двох світів: обдарованого й обмеженого, Старого й Нового, протиставлення американських хащ європейським країнам, царині високого мистецтва, - Італії, Голландії, Венеції, де вчився Річард, що тепер животіє в сучасній "пущі". Новий Світ маніфестується топонімами Масачузет (згадується 4 рази в старовинній однинній формі без кінцевого -с) та Род-Айленд (згадується 14 разів). В обох цих місцях Річардові з його хистом і тягою до служіння мистецтву - з різних причин - однаково погано. Старий світ як вмістилище високого мистецтва представлений передусім топонімом Венеція (12 разів), Італія (8 разів), Голландія (5 разів). При цьому саме Венеція і Масачузет - два полюси художнього простору, два онімні центри, які не лише створюють контрарну опозицію, а й стають символами двох періодів життя Річарда Айрона - творчого натхнення в Італії під час навчання й теперішнього життя у пущі пуританського невігластва, звідки скульптор вирватись так і не захотів. Залізний Айрон (англ. іron - залізний) - лицар правди, один з найулюбленіших Лесиних образів митця, правдошукача, правдолюбця, правдооборонця.

Драматична поема "На полі крові" - це драматичний діалог двох персонажів (прочанина і Юди). Вирішення онімного простору у драматичній поемі "На полі крові", таким чином, здійснюється в двох площинах - безіменності й поіменованості, і безіменність прочанина стає певним узагальненням усіх тих, хто засуджує ганебний вчинок христопродавця. Дуже промовистою є назва твору - "На полі крові", яка взята з Нового Завіту, а не придумана авторкою.

Драматичний етюд "Йоганна, жінка Хусова" має 7 персонажів поіменованих і лише 2 безіменні. Йоганна та її чоловік Хуса - то біблійні персонажі. Сюжет свого драматичного етюду Леся Українка розгорнула з трьох віршів сьомої глави Євангелія від Луки. Онімічна опозиція "своє - чуже", прекрасно виражена варіантом одного імені Хуса - Хузан, проймає всю антропонімію твору. Опозиція "своє - чуже" сягає також і топонімії, передусім втілюючись у парі Галілея - Рим.

Драматична поема "Бояриня" належить до маловідомих, радше замовчуваних, а за радянської влади тривалий час заборонених через своє антимосковське спрямування творів поетеси, і вважається більшістю дослідників творчості письменниці не завершеною. "Бояриня" побудована на опозиції, ключові центри якої становлять дві тополексеми: Москва (ужито 18 разів) - Україна (ужито 26 разів). По суті, опозиція проймає усі художні рівні поеми, а ономастичний простір бере активну участь у її творенні, і ключові тополексеми, очолюючи цілий комплекс онімів, що належать до них і поглиблюють їхню гру, лише стають певною "вершиною", утворюючи онімний пік контрастів.

У драмі-феєрії "Лісова пісня" Леся Українка виразила свій народ, його ментальність, його поетичну душу. Конфлікти "Лісової пісні" - це протиставлення носіїв здорового, природного начала, що міститься в казково-фольклорних персонажах лісових істот та близьких до них людей (дядько Лев, Лукаш), і людей духовно обмежених, з їх ницістю, прагматизмом, облудністю. Лісова пісня Лукаша - це пісня про Мавку. Різні форми і різні напрямки поетизації одержали і всі інші включені в феєрію демонічні істоти. Ми зупиняємось на деяких ономастично істотних дискусійних моментах і на специфіці їх авторської поетизації в тексті драми: 1) Леся Українка оперує в "Лісовій пісні" переважно фігурами нижчої демонології, тобто такими міфологічними постатями, що існують у множині, однак поетеса робить ці загальні назви власними (Мавка, Русалка). 2) Єдність, взаємопов'язаність демонологічних істот між собою та з довколишньою природою виражається, серед іншого, широким використанням термінів спорідненості, проте ця спорідненість радше духовна, а не фізична. 3) Серед народних номінацій нижчого демонологічного рівня має значне поширення явище табу і, відповідно, заміна номінацій ("Той, що в скалі сидить"). 4) Демонічні персонажі належать переважно до нижчого рівня міфології, ієрархічно-п'ятого. Вищих рівнів сягають лише Доля та Мара. 5) За уявленнями про слов'янську міфологію нижче демонологічного рівня, вже на шостому рівні знаходиться людина, яка має набуті чи вроджені надприродні властивості та знання. Такими фактично є всі четверо людей, що стали персонажами твору. 6) Відомі казкові постаті (Ох-Чудотвор, Трьомсин, Царівна-Хвиля, Урай, Білий Палянин, Зірниця-мати) стали в "Лісовії пісні" міфологічними еквівалентами історичних осіб, наявних в інших творах.

В драматичній поемі "Адвокат Мартіан" онімія відіграла поважну роль у побудові всієї драми, всіх її образів, у тім числі й центрального - образу адвоката Мартіана. Ставлячи в центр драматичного дослідження людину мужню, сильну, принципову, але глибоко нещасну, поетеса знаходить особливі барви онімічного письма, щільно пов'язаного з контекстом та сюжетним розгортанням, із авторським баченням образу цього персонажа і з усією концепцією твору в цілому. В драмі відбувається цікава трансформація - надзвичайно невелика кількість вживання імені головного персонажа Мартіан переростає у прийом особливого підкреслення незвичайності його життя потайного християнина, трагічних обставин і неординарної поведінки адвоката.

В драмі "Камінний господар" ім'я Дон Жуан - іспанське. Форма дон походить з лат. dominus "пан, господар". А ім'я Жуан - то ісп. Juan, що звучить Хуан: літера j в іспанській мові завжди вимовляється як х. Звучання Жуан, всесвітньовживане, народилося, можна сказати, через помилку. Воно з'явилося тому, що у французькій мові літера j завжди передає звук ж і Мольєр, використавши сюжет про дон Жуана в своїй комедії "Дон Жуан, або Камінний гість", прочитав ісп. Juan як Жуан, а не Хуан. У творі Лесі Українки форма дон Жуан панує (82 рази), хоч герой має й цілу низку інших іменувань, ужиток яких завжди є сигналом особливих, незвичних ситуацій.

Драматична поема "Оргія" свідчить про незгасний інтерес поетеси до минувшини у її суголосності з пекучими проблемами сучасності. Боротьба за збереження національної самобутності, національної ментальності проходить через усю драматичну поему, і тут одверті українські алюзії - на кожному кроці. З ономастичного погляду показовою є опозиція варіативних назв Еллада - Греція (алюзія: Україна - Малоросія). Назву Еллада уживають виключно елліни, а Греція - виключно римляни. У цю опозицію вплітається не менш експресивне протиставлення Римові (найуживаніший топонім - 23 рази). Імена Антей і Меценат є найчастішими онімами "Оргії", уживаючись там по 50 разів і знаходячися в акцентованій опозиції. Уся "Оргія" пронизана античною, конкретно-грецькою міфологією, яка, опосередковано відбиваючись в іменах персонажів, широко представлена тут і в прямому своєму сенсі. Грецькі божества та герої стають у драматичній поемі символами Батьківщини, національними святинями.

Ономастичний простір драматичних творів Лесі Українки вибудовується переважно трьома розрядами власних назв - антропонімами, топонімами й теонімами. Інші розряди з'являються рідко або не з'являються зовсім. Але ті власні назви, які поетеса залучає до своїх творів, виявляються завжди дуже доречними, вдало й продумано дібраними. Відчувається, як багато уваги приділяла авторка власним назвам і як майстерно їх застосовувала. Тут слід особливо наголосити на її новаторському й широкому використанню теонімії та міфонімії. І християнська та (у значно меншій мірі) мусульманська теонімія, і українська демонологія, а найбільшою мірою - антична міфологія знайшли в драмах Лесі Українки дуже широке відображення і дуже високий поетичний статус.

У висновках підведений підсумок проведеного дослідження.

Свою нехіть до тогочасної вітчизняної драматургії Леся Українка спочатку поширила і на ономастику. Одразу після "Блакитної троянди", у якій драматургічне новаторство поетеси тільки-но зароджувалось і на якій печать тогочасної драматургічної традиції (передусім у формах побудови) була ще виразно відчутною, Леся Українка фактично відмовляється від ужитку власних назв. У "Прощанні" їх немає зовсім, якщо не рахувати "топоніма" N. та "антропоніма" куколка з льону. Поетеса продовжує віддавати перевагу апелятивним, а не онімічним номінаціям і в наступних драматичних творах. Від цього діалогу у роботі письменниці з власними назвами починається період онімійної ощадності.

Але поступово Леся Українка логікою творчості переходить і до повноправних, узуальних онімів. У драматичних поемах "Вавілонський полон" та "На руїнах", що мають тільки по одному головному героєві, герой цей - і тільки він - одержує власне ім'я: Елеазар у першому творі і Тірца у другому. Така антропонімічна мінімалізація майстерно обігрується, а самі імена ретельно добираються. Біблійні Елеазар (а не, приміром, Лазар), Тірца, як і Міріам (а не Марія) з "Одержимої" і відповідають місцю й часові, і містять значну конотацію небуденності, і виділяють головного героя з-поміж усіх інших, і дають йому яскраву, хоч і виражену непрямо - бо фонетично - характеристику.

У наступних творах Леся Українка випробовує спосіб антропонімічного позначення лише кількох другорядних персонажів, при апелятивній номінації головних ("Три хвилини", "В катакомбах") - і теж досягає тут визначних, високохудожніх результатів. Власні назви, не докладаючись до персонажів, починають усе ширше позначати об'єкти зображення ("В дому роботи, в країні неволі"), слугувати засобом зображення ("Три хвилини" та ін.). Поступово поетеса йде до висновку про необхідність ширшого, але свого, дуже індивідуалізованого використання онімії в драматичних творах.

Цей висновок привів у 1907 р. до перемоги онімійних номінацій у драматичних творах Лесі Українки. Починаючи від "Кассандри", в усіх наступних своїх драмах поетеса використовує власні назви широко й різнобічно. Ономастичний простір кожного твору ретельно відпрацьовується, будується таким чином, щоб кожна назва була яскраво індивідуалізованою і водночас добре пасувала до інших, увіходила в онімічний ансамбль твору і тим самим працювала на весь цей твір, ставала виразником і теми твору, і концепцій письменниці.

Саме гармонія, глибока і багатопланова узгодженість компонентів ономастичного простору кожного твору поміж собою, а всієї онімії - з художнім цілим, становить найприкметнішу рису власних назв у творах Лесі Українки. Індивідуально-авторська специфіка цієї невимовної гармонії - у її значній глибині і певній прихованості. Онімічна гармонія твору включає вишуканість, витонченість добору власних назв та їх форм, пор. хоч би донна Анна і просто Долорес (без титульного слова донна) у "Камінному господарі", фонетичне вираження пов'язаності (як Гелена і Гелен у "Кассандрі") і, навпаки, опозитивності назв, пор. протиставлення Антей і Меценат у "Оргії" (в одному імені ініціальне ант- , у другому - ті ж звуки з перестановкою і в кінці слова: -нат). Тобто добираються такі історично вмотивовані оніми (у Лесі Українки немає вигаданих власних назв), які увіходять у міцно пов'язані сполуки. У творах рідко трапляється спеціальне обговорення, зіставлення назв, як зіставляються українська форма імені Ганнуся та російська Аннушка в "Боярині". Але таке імпліцитне зіставлення, що має на меті маркування розмаїтих збігів та розбіжностей, застосовується в широких масштабах, пронизуючи зокрема всю "Лісову пісню", всю "Оргію".

Будучи надійним засобом хронотопії, власні назви в драматичних творах Лесі Українки виконують і інші важливі функції. Вони, як правило, характеризують своїх носіїв, але ця характеристика не лежить на поверхні, а ховається у фонетичній структурі (Елеазар, Тірца), етимології (Анціллодея, Айрон, Мартіан, Долорес), добре виваженому й доречному екзотизмі (Руфін, Прісцілла, Міріам), перегуках з українським ономастиконом (Фортунат, Евфрозіна), у культурно-історичному фоні імені (Кассандра, Антей), у самих його формах включення в ономастичний простір твору. Власні назви, ужиті в драматичних творах поетеси, виповнюються експресією, що переважно досягається адгерентно, відповідним лексичним оточенням, і рідше - інгерентно, формою самого оніма (дон Жуан - Жуан - Антоніо-Жуан-Луїс-Уртадо - маркіз Теноріо та ін.). У цьому випадку можуть уживатись і демінутивні суфікси - як притаманні мові зображуваної країни (Аніта, Долоріта), так і українські, що раритетно з'являються в п'яти драмах неукраїнської локалізації (Ренаточка, Нерісочка) і значно ширше - в "Боярині" та "Лісовій пісні". Оніми часто переосмислюються, набувають переносного значення, стаючи засобами образного мовлення.

Загалом ономастика драматичних творів Лесі Українки - то вимріяна поетесою твердая криця, яка надійно слугує побудові вишуканого, високоінтелектуального, геніального цілого.

Основний зміст дисертації викладено в таких публікаціях автора:

Компоненти онімного простору драматургії Лесі Українки // Науковий вісник Південноукраїнського держ.пед.ун-ту. - Одеса: ПДПУ, 1999. -Вип. 6-7. - С.21-26.

Заголовки в драматургії Лесі Українки // Щорічні записки з українського мовознавства: Зб.наук.праць. - Одеса: ОДУ, 1999. - Вип.6. - С.82-88.

3. Онімія драматичних творів Лесі Українки початку ХХ ст. // Записки з ономастики: Зб. наук. праць. - Одеса: Астропринт, 2000. - Вип. 4. - С.75 - 84.

4. Ономастичний простір драматичної поеми Лесі Українки "На полі крові" // Українська пропріальна лексика: Матеріали наукового семінару. - К.: Кий, 2000. - С.87-91.

5. Ономастичний простір драматичної поеми "Кассандра" Лесі Українки // Восточноукраинский лингвистический сборник. - Донецк: Донеччина, 2000. - Вып.6. - С.180-187.

6. Топонімія в драматургії Лесі Українки // Записки з українського мовознавства: Зб. наук. праць. - Одеса: Астропринт, 2000. - Вип.9. - С.60-70.

7. Ономастична організація діалогу Лесі Українки "Три хвилини" // Записки з українського мовознавства: Зб. наук. праць. - Одеса: Астропринт, 2000. - Вип.10. - С.104-108.

АНОТАЦІЯ

Крупеньова Т.І. Ономастика драматичних творів Лесі Українки. - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук зі спеціальності 10.02.01 - українська мова. - Одеський національний університет ім.І.І.Мечникова, Одеса, 2001.

У дисертації уперше аналізується увесь онімічний простір усіх завершених драматичних творів Лесі Українки. Використовуючи спочатку власні назви дуже ощадно і навіть уникаючи їх, заступаючи апелятивною номінацією, поетеса зрештою упевнилась у могутніх виразових спроможностях онімів і з 1907 р. стала широко їх використовувати. У Лесі Українки немає вигаданих онімів - вона оперує реальними власними назвами, відповідними зображуваному місцю й часові, і спирається передусім на антропонімію, топонімію та теонімію. І при тому у неї немає онімів нейтральних: ретельний добір власних назв і майстерне введення їх у контекст наповнюють кожен онім значною інформацією й високою експресією. Це досягається опорою на фонетику, етимологію, варіативність і перегуки онімів.

Ключові слова: ономастика, власна назва, онім, онімічний простір, виразові спроможності онімії, антропонімія, топонімія, теонімія, контекст.

АННОТАЦИЯ

Крупенёва Т.И. Ономастика драматических произведений Леси Украинки. - Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени кандидата филологических наук по специальности 10.02.01 - украинский язык. - Одесский национальный университет им.И.И.Мечникова, Одесса, 2001.

В диссертации впервые анализируется все онимическое пространство всех завершенных драматических произведений Леси Украинки. Таким образом, рассмотрена онимия 23 произведений, которые были завершены или опубликованы поэтессой в незавершенном виде. Объектом изучения стали 726 онимов в 5248 употреблениях, а также 322 апеллятивные номинации в 1480 употреблениях. В первый период своего драматического творчества, до 1906 г., Леся Украинка использовала имена собственные весьма экономно, а подчас и вовсе избегала их, заменяя онимию апеллятивной номинацией, которая тем самым превращалась в констекстуальную онимию, действующую в пределах произведения (Монтаньяр, лицар, служебка, неофіт-раб, раб-гебрей). А с онимической номинацией поэтесса как бы экспериментирует, используя ее для обозначения только главного героя ("Вавілонський полон", "На руїнах"), только второстепенных героев ("Три хвилини", "В катакомбах"), только как средство изображения ("В дому роботи, в країні неволі" и др.) либо вовсе не используя ("Прощання").

Но онимы все более убеждали поэтессу в своей художественной весомости до тех пор, пока в "Кассандре" (1907) не одержали полной победы. В этой драматической поэме даже каждая из пяти рабынь Андромахи имеет свое собственное имя. В первом варианте драматической поэмы "У пущі" (1897) все персонажи обозначены апеллятивно, а в окончательном варианте (1909) только в списке действующих лиц из 24 персон 21 обозначена собственными именами.

От "Кассандры" к "Оргии" интерес поэтессы к собственным именам все более возрастает. Каждое ее новое произведение имеет свои ономастические находки, ономастические достижения и ономастическую неповторимость. Вовсе не используя выдуманных онимов, Леся Украинка оперировала исключительно реальными собственными именами, отвечающими изображаемому месту и времени, то есть создающими адекватный хронотоп. Но функции онимов и, в частности, антропонимов этим не исчерпываются. Поэтесса умеет наделить практически каждое имя, избранное ею из реального ономастикона, равно как и имена исторических лиц, заметной долей экспрессии, сделать это имя выразителем идеи, мысли. Это достигается с помощью подбора имен по звучанию (Елеазар, Тірца), по этимологическому смыслу (Анціллодея, Айрон), с помощью переклички имен (Гелена и Гелен, Хілон и Федон - с уподоблением персонажей, Айша и Хадіджа - с противопоставлением персонажей), использования вариативности (дон Жуан - Жуан - маркіз Теноріо - Антоніо-Жуан-Луїс-Уртадо; Рената - Ренаточка).

Едва ли не основным средством организации онимического пространства (и всего драматического действия) в произведениях Леси Украинки является оппозитивность, противопоставление, ср. Ганнуся - Аннушка ("Бояриня"), Антей - Меценат ("Оргія"), Еллада - Рим, Еллада - Греція (там же). Онимическая оппозитивность контекста сопровождается онимической аллюзивностью интертекста. Никак не нарушая весомой во всех ее драматических произведениях хронотопической нагрузки собственных имен, Леся Украинка так подбирает онимию, что близкие духом, симпатичные ей персонажи нередко получают имена, до сих пор живущие в украинской антропонимии ("Руфін і Прісцілла", "Оргія" и др.). Онимически привязывают к украинской современности далекое и неукраинское прошлое имплицитные, но хорошо ощутимые переклички типа Троя - Україна ("Кассандра"), Еллада - Україна ("Оргія").

Из всех разрядов собственных имен поэтесса по преимуществу опирается на антропонимию, топонимию и теонимию. Особо подчеркнем новаторское и трепетное, без тени бурлеска, использование христианской и (в значительно меньшей мере) мусульманской теонимии, украинской демононимии, а особенно - античной мифологии, которую Леся Украинка реабилитировала в украинской литературе, опоэтизировала, наделила ее высоким стилистическим статусом.