Науковий текст і вимоги до нього

Размещено на http://www.allbest.ru/

Науковий текст і вимоги до нього

Жанри наукових досліджень

Кожному вченому притаманний особистий ритм пошуку, аналізу, написання тексту. Науковець, як і митець, має свої таємниці творення - тієї особливої магії думки, розвитку сюжету, образного осмислення ідеї, врешті художньої досконалості формул, графіків і таблиць, які в науці теж можуть виконувати функції поетичної форми. Костянтин Паустовський вважав: „Кожну річ треба писати так, ніби вона остання у твоєму житті”. До когось приходить натхнення на світанку, коли організм тільки прокидається і свідомість нічим не перевантажена; для когось гіпотези та уявні експерименти приходять вночі, коли життя навколо сповільнює свій ритм.

Те, що твориться на піднесенні, в пориві „першого варіанту” і здається спочатку досконалим, уже завтра, при другому прочитанні й уважному осмисленні, може виявитися двозначним, кострубатим, неточним. Тоді кожен автор стає редактором, який звіряє створене за законами „хорошого стилю”, якісного дослідження, чітких висновків.

До сильних позицій належать основні текстові елементи: назва, рубрикація (зміст), перший рядок і останній абзац, які не тільки закладають інтригу творчого пізнання, а й стають концептуальною основою, стрижнем, що підтримує все дослідницьке навантаження.

Парадокс наукової творчості полягає і в тому, що на цьому складному шляху трапляється чимало нудної, рутинної, чорнової роботи, що вимагає часу, посидючості, наполегливості у досягненні задуманого. Кожен професор колись починав із аспіранта, асистента, робив перші невдалі кроки, вагався, вислуховував поради й нищівну критику, тобто пройшов усі можливі рифи задоволення від роботи чи негайної спокуси все кинути і знайти щось простіше, приємніше, те, що забирає менше часу й дає більше грошей. Самому доводиться збирати факти, проводити експеримент, робити ескізи, опитування, спостерігати, аналізувати, друкувати, правити, впроваджувати, наполягати, самому платити додаткові гроші за ксерокопіювання і сканування, надання дефіцитної апаратури, дозвіл провести ту чи іншу вибірку.

При цьому від ученого очікують яскравої мови, образних порівнянь, цікавого сюжету. Коли монографію характеризують як „нецікаву”, „сіру”, „водянисту”, то це недопрацювання автора, якому не вдалося зміст і форму позбавити одноманітності, безликості. Так само важко виправдати надмірну ускладненість і наукоподібність. Головне ж достоїнство наукової мови - зрозумілість, легкість, лаконічність, вільні переходи від речення до речення, зовнішня простота. Логічні перепади відсутні, кожна фраза поєднана природними, непомітними смисловими зв'язками.

Навіть відомі вчені, яким часто доводиться оприлюднювати свої ідеї й публічно виступати, не цураються перевірки написаної фрази на слух: мовлене слово звучить об'ємніше, аніж закарбоване на папері.

Мова і стиль наукового дослідження характеризується чіткістю, використанням притаманного окремій галузі науки поняттєвого апарату.

Традиційно у науковому стилі вирізняються чотири підвиди: суто науковий, науково-популярний, навчально-науковий і науково-діловий. Російська дослідниця Н. І. Колесникова виокремлює ще науково-публіцистичний та науково-фантастичний стилі; водночас вона вважає, що останнім часом досить поширеними стали такі підвиди, як науково-інформативний і науково-довідковий.

За своїм призначенням і сферою використання кожен із цих підвидів наукового стилю переважає в тому чи іншому жанрі:

1) суто науковий стиль - статті в журналах, наукові праці, дисертації, монографії, доповіді;

2) науково-популярний - нариси, книги, лекції, статті;

3) навчально-науковий - підручники, навчальні та методичні посібники, програми, збірники задач, завдань і вправ, лекції, конспекти, навчально-методичні матеріали;

4) науково-діловий - технічна документація (контракти, інструкції, повідомлення про випробування та аналізи, формули винаходів, реферати тощо;

5) науково-інформативний - реферати, анотації, патентні описи;

6) науково-довідковий - словники, довідники, каталоги.

У час інформаційних сплесків та обмінів, глобалізації багатьох галузей знань з'являється постійна спокуса запозичення, легкого впровадження в мову іноземної лексики без належного обґрунтування її семантичної чи функціональної доцільності. Безперечно, духовно-культурний розвиток і наукові взаємовпливи потребують певної інтернаціоналізації понять. Адже сьогодні важко уявити деякі сфери без термінів закордонного походження, як от: математика, астрономія, пропорція, формула, оптика, мікроскоп. Можна простежити і „подвійне життя” та використання кількох варіантів одного значення (чужомовного та рідного): бібліотека - книгосховище, резолюція - рішення, інкримінувати - звинувачувати, артикулювати - виражати, релятивний - відносний, релевантний - істотний, доречний, рецепція - сприйняття, компонент - складник, складова частина; резон - достатня підстава; імператив - наказовий спосіб (грам.), веління, наказ і т.д.

Але звикаючи до „мовних прибульців”, над смислом і походженням яких часто навіть не задумуємося, ми збіднюємо і знецінюємо свою мову й мислення. Повсюди, а надто в науковому тексті, все міцніше вкорінюються паритети, конверсії, дистрибуції, бартери, кворуми, дискурси, концепти, форуми, презентації, резервації, модифікації, трансформації, актуалізації, акцентуації і т.д. Речення можна продовжувати дієсловами та прикметниками „розумного” звучання: функціонувати, апробувати, ігнорувати, диверсифікувати, детермінувати, лімітувати, ординарний, ексклюзивний, кардинальний, індиферентний, казуїстичний тощо. Очевидно, ці слова мають відповідники рідною мовою, тільки часто здається, ніби „іноземне виконання” виглядає мудрішим, загадковішим. Насправді, запозичена термінологія без чіткого мотиву і загальновизнаного розуміння лише ускладнює текст і затуманює суть.

У науковому спілкуванні трапляється чимало слів-паразитів, які варто викорінювати, адже вони затінюють основну думку, відволікають від серйозного і глибокого сприйняття тексту. Кожному автору знайоме відчуття удаваної неможливості відмовитися від розмовної лексики, складного пошуку „саме того” слова, що найдоречніше відповідало б думці. На жаль, вставні слова (між іншим, до речі, до слова, так би мовити) часто переобтяжують текст, епітети на кшталт „найвизначніший”, „найбільший”, „найшанованіший”, „найавторитетніший” не додають нічого нового, а так звані новоутворення загалом перебирають на себе увагу, відволікають від основної суті. В обігу трапляються і „наукові канцелярити”, захоплення незвичними (часто перекрученими) термінами і парадоксальними формулюваннями (щось на зразок „аномально-девіаційної підваріації наукового дискурсу”).

Прихильники наукоподібного вигляду часто сподіваються заінтригувати незрозумілими фразами, філософськими матеріями, математичними формулами, складними реченнями з нагромадженням підрядних зв'язків. Польський дослідник Я. Парандовський зауважував: „Роздувати власний авторитет із допомогою ускладненого словника - давній прийом порожніх голів, жвавих пер і просто невігласів. Доля поводиться з ними, як мачуха: мало того, що виставляє на посміховисько за претензійне зловживання іноземними словами, вона ще постійно влаштовує їм пастки зі слів і термінів, які вони погано розуміють”.

Загальновідомий вислів: стислість - сестра таланту - безпосередньо стосується і наукового тексту, де лаконічність, зрозумілість, прозорість думки та оригінальність ідеї співвідносяться з чіткою мовою, короткими фразами, продуманою формою. Рецепти мовної та логічної ясності занотовані в дослідженні українського мовознавця П. О. Селегія, який радить на лексичному рівні - вживати загальновідомі слова, уникати двозначності, обходитися без запозичень там, де можна скористатися питомим словом; на морфологічному рівні - не нагромаджувати по кілька іменників, надто в родовому відмінку, не витісняти дієслова віддієслівними іменниками, домірно вживати різні частини мови; на синтаксичному рівні - не розтягувати занадто фрази, не розривати думку довгими вставками, обмежувати кількість підрядних речень, не захоплюватися пасивними зворотами, дотримуватися природного порядку слів; на композиційному - не порушувати послідовності викладу, не переставляти думки, обмірковувати поділ на абзаци тощо.

Особиста думка. Необхідно і варто висловлювати власну думку (якщо вона має вагомі аргументи), але не слід зловживати займенником „я” настільки, щоб це впадало у вічі. Як правило, для офіційних доповідей доречно уникати особових займенників я, ми, ти, ви, бо вони надають спілкуванню і тексту відтінку особистого звертання, неофіційного характеру. Найчастіше у науковій комунікації переважає використання безособових форм (досліджено, розглянуто, проаналізовано); для розмовної лексики, неофіційного спілкування, безпосереднього звернення до слухача чи читача автор може обрати „я”. Об'єктивності думки сприяють і безособові речення, пасивні звороти, зворотні дієслова.

Особові конструкції легко перетворити у безособові. Наприклад: я переконаний - цілком зрозуміло, що; ми вважаємо - вважається, що...

Надмірне захоплення „я” чи „ми” у науковому дослідженні постійно наштовхує на думку, що автор більше захоплюється собою, аніж об'єктом дослідження, за особистісним фоном може загубитися суть. Постійне „ми” змушує задуматися над тим, чому дослідник себе постійно „звеличує”, звертаючись до форми множини. Займенник ми найчастіше означає той колектив (автор і співавтор, група авторів), що працював над концепцією, аналізом, результатами розвідки, впровадженням їх у практику тощо.

Якщо для статті, монографії і виступу не завжди важливо розмежовувати конкретний внесок кожного співавтора, то в дисертації чітко визначається роль кожного, зокрема самого здобувача, його особистий внесок у виконання тієї чи іншої наукової праці. Йдеться не про уявні відсотки виконаного обсягу роботи, а передусім обумовлення концептуальних ідей, проведених дослідів та експериментів, проаналізованих об'єктів дослідження тощо.

Гендерною „пасткою” можна вважати й використання займенників „він” чи „вона”; це незручно з кількох причин: 1) не всі дослідники належать до чоловічої статі, як це традиційно вважається; 2) некоректно авторку тієї чи іншої наукової праці називати „він” (трапляється, що його називають вона), хоча інколи складно встановити, хто ховається за тими чи іншими ініціалами, якщо прізвище також не дає змоги встановити стать; 3) не дуже зручно постійно вказувати в тексті подвійний варіант він / вона, зрештою, це може дратувати. Таким чином, краще обминати займенникові форми, щоб нікого не образити й дотримуватися офіційного стилю.

Не прикрашають науковий текст і неточності, розмиті визначення, захоплення епітетами „надзвичайний”, „неймовірний”, „катастрофічний”, „добрий”, „гарний”, „рідкий”, „значний” і т.д. Виразність викладу, чіткість передачі інформації забезпечуються відповідним використанням термінології, відсутністю суперечності в аргументації, підтвердження висновків фактами чи даними.

Текст наукового дослідження має ділитися на пропорційні, логічні, внутрішньо завершені частини (розділи, підрозділи, пункти, параграфи, абзаци), де легко встановити причинно-наслідкові зв'язки.

Графічний поділ тексту на складові частини передбачає єдність композиційної структури. Так, перехід від одного абзацу до іншого означає перехід до нової думки. Іноді абзац може складатися з одного речення, якщо йому надають особливого значення.

Цитати. У наукових дослідженнях часто використовуються цитати - дослівні уривки з використаних джерел, щоб за їхньою допомогою обґрунтувати, підтвердити або доповнити власну думку.

Текст цитати береться у лапки і наводиться без жодних змін, зі збереженням особливостей авторського написання, зокрема орфографії, пунктуації і шрифтових виділень. Якщо доводиться цитувати не все речення, а лише окремі слова чи фрази (за умови, що думка автора не буде спотворена), то такі вислови беруться в лапки, пропуск позначається трьома крапками, вказується джерело, звідки запозичена думка. В такому разі може змінюватися навіть відмінок у слові чи словосполученні, якщо цитати не є повною і підпорядковується синтаксичній будові фрази, частиною якої вона стає.

При цитуванні та переказі джерел найчастіше використовуються такі словосполучення: Автор писав /пише: „...”; Як твердив / твердить...; Згідно з уявленням...; За словами...; На думку...; Як справедливо зазначив / зазначає...; Учений так характеризує (описує, подає)...; Можна навести такі слова видатного вченого...; Автор наголошує на...; З точки зору автора...; Автор виділяє (пропонує, рекомендує, вважає, стверджує, підкреслює)...” і т.д.

Цитати мають подаватися лише з першоджерел, а не з праць інших авторів. Лише в тих випадках, коли першоджерело недоступне, можна скористатися цитатою, опублікованою в іншому виданні; тоді перед бібліографічним джерелом вказується: „цитується за:” або „цит. за...”.

Якщо автор наукового дослідження робить у чужій цитаті певні виділення (курсив, розрядка, жирний шрифт тощо), аби акцентувати увагу на певному понятті чи фразі, то слід в дужках зробити відповідне застереження, вказуючи власні ініціали. Наприклад, (виділено мною. - Н. С.), (курсив наш. - Н. С.), (підкреслено мною. - Н. С.) і т.д. Подібні позначення доречні при власному перекладі тексту з іншої мови, якщо такого перекладу не існує чи він не збігається із уже відомим (переклад наш. - Н. С.). Доцільно подавати перекази текстів інших авторів, максимально точно дотримуючись їхнього викладу, не допускаючи викривлення думок.

Кожна цитата неодмінно супроводжується посиланням на використане джерело. Недотримання цієї обов'язкової умови веде до плагіату.

Коли текст дослідження перевантажений цитатами і суцільними посиланнями на авторитетів, то виникає підозра у відсутності авторських міркувань і знань самого дослідника; робота набуває характеру компіляції, перетворюється на „дайджест” чи хрестоматію „розумних ідей” попередників.

Засоби текстового зв'язку в науковій праці. Для вираження тієї чи іншої мовленнєвої функції використовуються різні мовні засоби. Часто в науковому тексті вони виконують роль кліше, якими зручно користуватися при конструюванні тієї чи іншої думки.

Послідовність викладу можна передати такими словосполученнями: по-перше, по-друге, по-третє; з одного боку, з іншого боку; насамперед, передусім, спочатку; також, тепер, даної, водночас; нарешті, на закінчення, наостанку.

Ступінь вірогідності повідомлення: очевидно, безумовно, без сумніву, безперечно, напевне, певно, певна річ, звичайно, (як) відомо, мабуть.

Послідовність у часі: спочатку, потім, тепер, насамперед, перш ніж, після того як, одночасно, наприкінці.

Причина і наслідок, умова і наслідок: оскільки, тому, відтак, таким чином, отже, внаслідок, в результаті, поза як; завдяки тому, що; у зв'язку з тим, що; через те, що; зважаючи на те, що, з огляду на те, що; з огляду на викладене вище; це залежить від того, що.

Зіставлення, протиставлення: так само, як і; як.., так і; проте, але, навпаки, в той самий час, однак, втім.

Доповнення, уточнення: водночас, зокрема, крім того, щоправда, наприклад, як-от, цебто, разом з тим, точніше, зауважмо.

Узагальнення, висновок: отже, таким чином, відтак, узагальнюючи сказане; з розглянутого можна зробити такі висновки; зважаючи на викладене вище, звідси, звідси висновок, підсумовуючи.

Ілюстрація до сказаного: наприклад, так, проілюструємо це на; наведемо (подамо) кілька прикладів, опишемо кілька випадків, коли.

Перехід до нової думки: перейдемо до, ще одне, розглянемо.

Скорочення. Скороченню підлягають різні частини мови. Можливе використання як загальноприйнятих скорочень (наприклад, до н. е. - до нашої ери, см - сантиметр, НДІ - науково-дослідний інститут, і т.д. - і так далі, див. - дивись, напр. - наприклад), так і спеціальних, характерних для певної галузі (наприклад, вид. - видання, техред - технічний редактор). Варто обережно поставитися до тих скорочень, які відповідають різним словам (скажімо, с. - село, секунда, сторінка (при цифрі); р. - річка, рік (при цифрі); ст. - станція (при назві), стаття, століття чи сторіччя (при цифрі).

Існує кілька способів скорочення: усічення, видалення голосних (стягування), утворення абревіатур.

У разі усічення на місці скорочення ставиться крапка (наприклад, гр. - грецький, ред. - редактор, тис. - тисяча), а в разі видалення голосних - не ставиться (наприклад, млн - мільйон).

У складних словах, що пишуться разом, скорочують або першу, або останню частину слова, та залишають перші літери слів, які утворюють складне слово. Наприклад: дф - діафільм, мф - мікрофіша. Ініціальна абревація записується початковими літерами без крапок. Наприклад, ІРА - інформаційно-рекламне агентство, ТО - творче об'єднання, ВВВ - Велика вітчизняна війна, ТОВ - товариство з обмеженою відповідальністю тощо.

Якщо в науковому тексті використовуються маловідомі скорочення, то їх варто розшифрувати при першому згадуванні: записати повністю, а поряд у дужках вказати скорочену назву, яка вживатиметься надалі.

Для зручності та зрозумілості в дисертаціях та інших видах наукових публікацій після змісту подається список скорочень, де подаються основні найуживаніші скорочення в тексті (скажімо, УМ - „Україна молода”, КП - „Комсомольская правда”, НЗ - „Наукові записки” і т.д.).

Скорочення мають бути однаковими в усій роботі.

Перевірити написання скорочень можна за ДСТУ 3582-97 „Інформація та документація. Скорочення слів в українській мові в бібліографічному описі” (затверджено наказом Держстандарту України 4 липня 1997 р.).

Переноси тексту. При підготовці рукопису слід дотримуватися правил переносу відповідно до „Українського правопису” (К., 2004). Найчастіше помилки трапляються у таких випадках, коли не можна:

переносити прізвища, залишаючи в кінці попереднього рядка ініціали (один ініціал) або умовні скорочення (проф., акад. тощо), які до них належать (Т. Г. Шевченко, а не Т. Г. // Шевченко; акад. В. Глушков, а не акад. // В. Глушков). Якщо імена, звання тощо подаються повністю, то прізвища (а також по батькові) можна переносити (Тарас // Григорович Шевченко, академік Агатангел // Кримський).

роз'єднувати умовні (графічні) скорочення на зразок та ін., і т. д., вид-во, т-во тощо.

відривати скорочені назви мір від цифр, до яких вони належать (2005 р., а не 2005 // р.; 115 га, а не 115 // га; 20 куб. см, а не 20 куб. // см). Якщо назви мір подаються повністю, то їх можна переносити (1917 // рік, 115 // гектарів).

Переносити в інший рядок граматичні закінчення, з'єднані з цифрами через дефіс (2-й, а не 2- // й; 5-го, а не 5- // го; 10-му, а не 10- // му);

розривати односкладові частини складноскорочених слів, зокрема ініціальні й комбіновані абревіатури (НАН України, АЕС, МАГАТЕ, НТШ, пед-рада, а не пе-драда);

залишати біля попередньої букви м'який знак або апостроф ();

розривати буквосполучення, яким передається на письмі один звук (ра-джу, а не рад -жу; над-звичай-ний, а не на-дзвича-йний);

відривати одну букву від кореня, префікса (роз- вивати, а не ро-звивати);

залишати на попередньому рядку або переносити на наступний одну букву (опи-тування, а не о-питування);

залишати в попередньому рядку одно-, дво- або трибуквений прийменник (в, по, при), з якого починається речення;

переносити в наступний рядок розділові знаки (крім тире), дужку або лапки, що заривають попередній рядок, а також залишати в попередньому рядку відкриту дужку або відкриті лапки.

Нумерація.

Нумерацію сторінок, розділів, підрозділів, пунктів, підпунктів, рисунків (малюнків), таблиць, формул подають у науковому тексті арабськими цифрами без знака №. Як правило, у дисертаціях нумерація сторінок проставляється у правому верхньому куті сторінки без крапки в кінці, в авторефератах дисертацій - по центру сторінки.

Такі структурні частини монографій, дисертацій, курсових, бакалаврських, магістерських робіт, як зміст, перелік умовних позначень, вступ, висновки, список використаних джерел не мають порядкового номера.

Нумерації підлягають розділи, підрозділи, пункти, підпункти. Номер розділу ставиться після слова „Розділ”, без крапки, назва розділу починається з нового рядка. Наприклад:

РОЗДІЛ І. ОЦІНЮВАННЯ ЗНАНЬ СТУДЕНТІВ

Підрозділи нумерують у межах кожного розділу: спочатку зазначається номер розділу, через крапку подається номер підрозділу, ставиться крапка (1.1. - перший підрозділ першого розділу), вказується назва підрозділу. Наприклад: 1.1. Від конспекту до дисертації.

Пункти нумерують у межах кожного підрозділу. Номер пункту складається послідовно: з номерів розділу, підрозділу, пункту, між якими ставиться крапка (1.1.1. Науково-популярний реферат). Пункт може не мати заголовка.

Ілюстрації і таблиці подаються у науковому тексті безпосередньо після тексту, де вони згадані вперше, або на наступній сторінці. Якщо вони розміщені на окремих сторінках, то цю сторінку нумерують на загальних підставах.

Ілюстрації позначають словом „Рис.” або „Мал.” і нумерують послідовно в межах розділу за винятком ілюстрацій, наведених у додатках. Номер ілюстрації складається з номера розділу та порядкового номера ілюстрації, між якими ставиться крапка (наприклад, Рис. 1.2 - другий рисунок першого розділу). Далі може вказуватися назва рисунка чи розміщуватися пояснювальний підпис.

Подібним чином нумеруються і таблиці; їхня назва подається вгорі над таблицею. Наприклад: Таблиця 1.2. Зростання активності населення під час виборів.

При перенесенні таблиці на іншу сторінку над іншими частинами вказують: „Продовж. табл.” і вказують її номер.

Таблиці. Цифровий матеріал, який використовується у науковому дослідженні, часто подається у вигляді таблиць. Над кожною таблицею вгорі вказується її назва (жирним шрифтом, симетрично до тексту). Заголовок кожної графи в таблиці має бути максимально коротким, кожен заголовок починається з великих літер. Висота рядків у таблицях - не менше 8 мм.

Таблицю розміщують після першого згадування про неї в тексті. Якщо у таблиці велика кілька рядків, то її можна перенести на наступну сторінку, подавши вгорі назву.

Ілюстрації. У науковому тексті, зокрема в монографії, статті, дисертації, можуть використовуватися різні види ілюстрації: креслення, технічний рисунок, схема, фотографія, діаграма, графік.

Ілюстрація тісно пов'язана з текстом і відповідає йому. Назви ілюстрацій розміщують після їхніх номерів. За необхідності доповнюють пояснювальними даними - так званим підрисунковим підписом, що містить такі основні елементи:

найменування графічного сюжету, що позначається скороченим словом „Рис.” (Мал.);

порядковий номер ілюстрації, який вказується без знака номера арабськими цифрами (1.1);

тематичний заголовок ілюстрації, що містить текст із стислою характеристикою зображення;

експлікацію, яка не замінює загального найменування сюжету, а лише пояснює його; деталі позначаються цифрами, що виносять у підпис, супроводжуючи їх текстом.

Посилання на ілюстрації подаються в самому тексті наукового дослідження, при цьому вся назва не повторюється. У тому місці, де викладається тема, пов'язана з ілюстрацією, розміщується посилання у вигляді виразу в круглих дужках: (рис. 2. 1) або „як це видно з рис. 2.2”, „як це показано на рис. 3. 5”.

Якість ілюстрацій повинна бути чіткою. При електрографічному копіюванні чи мікрофільмуванні варто подбати про максимальну точність відтворення оригіналу. Ілюстрації можуть виконуватися чорнилом, тушшю або пастою чорного кольору на білому непрозорому папері.

У дисертаціях слід застосовувати лише штрихові ілюстрації та оригінали фотознімків (якщо розмір менший за формат А4, то їх наклеюють на стандартний аркуш білого паперу).

Додатки.

Додатки оформлюють як продовження основного дослідження, на наступних сторінках; інколи подають у вигляді окремої частини або книги (до дисертації, бакалаврської, курсової чи магістерської робіт).

Кожен додаток починається із нової сторінки. Найчастіше додаток має свій заголовок, надрукований угорі малими літерами з першої великої симетрично відносно тексту на сторінці. Посередині рядка над заголовком малими літерами з першої великої друкується „Додаток”, кожен наступний додаток позначається послідовно літерами української абетки за винятком: Г, Є, І, Ї, Й, О, Ч, Ь. Наприклад, додаток А, додаток Б і т.д.

При оформленні додатків окремою частиною (книгою) на титульному аркуші зазначають вихідні дані, а під назвою друкують великими літерами слово „ДОДАТКИ”.

Текст кожного додатка при необхідності може поділятися на розділи й підрозділи, які нумерують у межах кожного додатка, наприклад: А.2 - другий розділ додатка А, В. 2.1 - перший підрозділ другого розділу додатка В.

Подібним чином нумеруються ілюстрації, таблиці та формули, розміщені у додатках. Наприклад: рис. А.1.1 - перший рисунок першого розділу додатка А.

Бібліографічні посилання.

Бібліографічні посилання - це сукупність бібліографічних відомостей про цитовану працю, згаданий чи аналізований у тексті інший документ (його частини або групи документів), необхідних для загальної характеристики, ідентифікації та пошуку.

Дослідник зобов'язаний подавати посилання на всі джерела чи матеріали, які згадуються в науковому тексті, ті ідеї чи висновки, на підставі яких розробляються проблеми, завдання чи вирішуються питання, поставлені у статті, монографії, дисертації тощо. Це дає змогу відшукати подібний документ і перевірити точність указаних даних, з'ясувати інформацію, обставини виникнення ідеї чи контексту.

Посилання в науковому тексті найчастіше позначаються з використанням квадратних дужок із вказівкою порядкового номера за переліком посилань. Наприклад: „ У працях [1-5]”.

Якщо в науковому тексті наводиться конкретна цитата, то в квадратних дужках зазначається номер позиції у списку використаних джерел і вказується конкретна сторінка. Наприклад: [5, с. 55].

Посилання на ілюстрації, таблиці або формули, використані в дослідженні, вказують відповідно до їхнього порядкового номера. Наприклад: „рис. 1.1”, „див. табл. 1.1.”, „у формулі (1.1)” тощо.

Оформлення списку використаних джерел.

Список використаних джерел - елемент бібліографічного апарату, що містить бібліографічні описи використаних у дослідженні джерел і подається після висновків.

Бібліографічний опис складають безпосередньо за друкованим (архівним, електронним тощо) твором або виписують із каталогів і бібліографічних покажчиків без пропусків будь-яких елементів, недоцільних скорочень тощо.

Джерела розміщують одним із таких способів:

у порядку появи посилань у тексті (вважається найбільш зручним для користування та рекомендований при написанні дисертацій і монографій);

в алфавітному порядку прізвищ перших авторів або заголовків.

Відомості про джерела, внесені до списку, варто подавати відповідно до вимог міждержавних і державного стандартів із обов'язковим наведенням назв праць.

Зразки бібліографічного опису джерел

І. Однотомні видання

Книги одного, двох, трьох авторів

Землянова Л. М. Зарубежная коммуникативистика в преддверии информационного общества : Толковый словарь терминов и концепций. - М.: Изд-во Моск. ун-та, 1999. - 301 с.

Костенко Н., Іванов В. Досвід контент-аналізу: Моделі та практики: Монографія. - К.: Центр вільної преси, 2003. - 200 с.

Романюк М. М. Загальна і спеціальна бібліографія : Навч. посіб. для студентів спеціальності “Видавнича справа та редагування”. - Львів, 2002. - 112 с.

Передирій В., Сидоренко Н., Старченко Т. Жіноча доля на тлі доби: (Літопис жіночого руху у світлі українських видань). - К., 1999. - 120 с.

Різун В. В. Маси: Тексти лекцій. - К.: ВПЦ „Київ. ун-т”, 2003. - 118 с.

Серажим К. Дискурс як соціолінгвальне явище: методологія, архітектоніка, варіативність (На матеріалах сучасної газетної публіцистики): Монографія / За ред. В. Різуна. - К., 2002. - 392 с.

Книги чотирьох авторів

Москаленко А. З., Губернський Л. В., Іванов В. Ф., Вергун В. А. Масова комунікація : Підручник. - К. : Либідь, 1997. - 216 с.

Або:

Масова комунікація : Підручник / Москаленко А. З., Губернський Л. В., Іванов В. Ф., Вергун В. А. - К. : Либідь, 1997. - 216 с.

Перекладні видання

Фихтелиус Э. Десять заповедей журналистики / Перевод со швед. В. Менжун. - Стокгольм, 1999. - 155 с.

Пейн Т. Права людини / Пер. з англ. Ігор Савчак. - Львів: Літопис, 2000. - 288 с.

Іншомовні джерела

Garnett J. L. Communicating for Results in Government : A Strategic Approach for Public Managers. - San Francisco : Jossey-Bass Publishers, 1992. - 306 p.

The Media in Western Europe : The Euromedia Handbook / Ed. Bernt Stubbe Ostergaard. - London; New Delhi : Sage Publications, 1994. - 265 p.

Medina P., Donald V. Careers in Journalism. - 6-th ed. - London: Kogan Page Ltd, 1995. - 94 p.

Rogoff E. M. Gaining a Voice : Media Relations for Canadian Ethnic Minorities. - Ottawa: M.R.A.G. (Publications), 1991. - 187 p.

Праці конгресів, симпозіумів, конференцій, семінарів і т.п.

Барчан В. Данте в художній рецепції Т. Осьмачки („Містерія”, „Данте”) // Сучасні проблеми мовознавства та літературознавства. Вип. 5: Міжнарод. наук. конф. „Українська література в загальноєвропейському контексті”. - Ужгород, 2002. - С. 21-30.

Лизанчук В. Морально-національні засади журналістської творчості у контексті ідентифікації українців та інформаційної безпеки України // Українська періодика: історія і сучасність: Доп. та повідомл. восьмої Всеукр. наук.-теорет. конф., Львів, 24-26 жовтня 2003 р. / За ред. М. М. Романюка. - Львів, 20003. - С. 21-28.

Сидоренко Н. Н., Остапенко Н. Ф. Гендерное образование в процессе подготовки журналистов // Журналистика в 2003 году: обретения и потери, стратегии развития: Матер. науч.-практ. конф., М., 3-6 февр. 2004 г. - М., 2004. - С. 28-30.

Ухванова-Шмыгова И. Создание журналистского текста с опорой на технологию эффективной коммуникации // Журналістыка-2003: Матэрыялы 5-й Міжнарод. навук.-практ. канф., Мінск, 4-5 снежня 2003 г. - Мінск, 2003. - С. 273-275.

Шкляр В. Інтеграційні процеси у мас-медіа й етнополітичні проблеми // Національна ідея та національна своєрідність у засобах масової інформації: Асиміляція чи інтеграція в багатонаціональні суспільства Центрально-Східної Європи: Матеріали „круглого столу”, Київ, 20-22 грудня 1996 р. - К., 1997. - С. 7-9.

Словники, довідники, енциклопедії

Довідник здобувача наукового ступеня : Зб. нормат. док. та інформац. мат. з питань атестації наук. кадрів вищої кваліф. / Упоряд. Ю. І. Цеков, переднє слово Р. В. Бойка. - К.: Редакція “Бюлетеня ВАК України”, 2000. - 64 с.

Довідник офіційного опонента : Зб. нормат. док. та інформац. мат. з питань експертизи дисерт. досліджень / За ред. Р. В. Бойка. - К.: Редакція “Бюлетеня ВАК України”; вид-во “Толока”, 2001. - 64 с.

Енциклопедія українознавства : Слов. частина : У 10 т. / Голов. ред. В. Кубійович. - Мюнхен ; Нью-Йорк : Молоде життя, 1955 - 1984.

Українські письменники : Бібліогр. словник : У 5 т. / АН УРСР, Ін-т л-ри; Редкол.: О. І. Білецький (голов. ред.) та ін. - К., 1960 - 1965. - Т. 1: Давня українська література (ХІ-ХІІ ст.) / Уклад. Л. Є. Махновець. - 1960. - 979 с.

Антології

Слово. Знак. Дискурс: Антологія світової літературно-критичної думки ХХ ст. / За ред. М. Зубрицької. - Львів: Літопис, 1996. - 633 с.

Хрестоматії

Історія української преси ХХ століття: Хрестоматія: Навч. посібник / Упоряд., автор іст.-біогр. нарису та приміт. О. Г. Мукомела. - К.: Наша культура і наука, 2001. - 352 с.

Матеріали з історії національної журналістики Східної України початку ХХ ст. / Упоряд. Н. М. Сидоренко, О. І. Сидоренко. - К., 2000. - 456 с.

Брошури

Грушевський М. Про українську мову і українську школу / Передм. Я. П. Гояна. - К.: Веселка, 1991. - 46 с.

Колісник Ю. Преса національних меншин України в умовах становлення демократії (1992-1997 рр.). - Л.: ПАІС, 1999. - 36 с.

Навчальні програми

Історія української журналістики ХІХ-початку ХХ ст. : Навч. програма / Упоряд. Н. М. Сидоренко. - К., 2001. - 28 с.

Погребна В. Л., Пода О. Ю. Гендерний аналіз художнього твору: Метод. посібник зі спецкурсу . - Запоріжжя: ЗДУ, 2002. - 42 с.

Перевидання (доповнення, перероблення)

Бєляков О. О. Екологічна проблематика в засобах масової інформації: Навч. посібник. - 2-ге вид., доп. і переробл. - К.: ВПЦ „Київ. ун-т”, 2003. - 186 с.

Як підготувати і захистити дисертацію на здобуття наукового ступеня (Методичні поради) / Авт.-упоряд. Л. А. Пономаренко. - 2-е вид, випр. і доп. - К.: Редакція “Бюлетеня ВАК України”, вид-во “Толока”, 2001. - 80 с.

Репринтні, препринтні, факсимільні видання

Русалка Дністровая / Вступ. ст., приміт., підготовка текстів М. Шалати. - К.: Дніпро, 1987. - 206 с.

ІІ. Багатотомні видання

Українські письменники : Бібліогр. словник : У 5 т. / АН УРСР. Ін-т л-ри; Редкол.: О. І. Білецький (голов. ред.) та ін. - К., 1960-1965. - Т. 1: Давня українська література (ХІ-ХІІ ст.) / Уклад. Л. Є. Махновець. - 1960. - 979 с.

ІІІ. Неопубліковані джерела

Дисертації

Автореферати

Різун В. В. Моделювання і технологія редакторських систем: Автореф. дис. ... д-ра філол. наук / Київ. ун-т ім. Тараса Шевченка. - К., 1996. - 43 с.

Архівні матеріали

Матеріали Ради Народних комісарів Української Народної Республіки // Центральний державний архів вищих органів влади та управління України. - Ф. 1061, оп. 1, спр. 8-12; Ф. 1063, оп. 3, спр. 1-3.

Наукове товариство ім. Шевченка // Львівська наукова бібліотека імені В. Стефаника НАН України. Від. рукописів. - Ф. 1, оп. 1, спр. 78. - Арк. 1-7; Спр. 499/1. - Арк. 1-92; Спр. 499/10. - Арк. 1-9; Оп. 2, спр. 56, 57.

Електронні джерела

Новий канал // http://www.novy.tv - 2004

Хакеру на замітку // jegor@miss.gov.ua. - 1996

BBC, Українська служба // http://www/bbc/co.uk/ukrainan - 2004

ІУ. Складова частина документа

Розділ або інша складова з книги

Владимиров В. М. Теоретичні основи журналістики в світлі теорії розуміння // Владимиров В. М. Журналістика, особа, суспільство: проблема розуміння : Монографія. - К., 2003. - С. 73-113.

Тимошик М. Українська видавнича справа у Західній Європі (на прикладі Німеччини) // Тимошик М. Історія видавничої справи: Підручник. - К.: Наша культура і наука, 2003. - С. 364-395.

Передмова, вступна стаття, післямова

Від укладачів // Неформальна преса в Україні (1988-1991): Каталог за матеріалами газетних фондів Національної бібліотеки імені В. І. Вернадського. - К.: Смолоскип, 2001. - С. 5-6.

Москаленко А. Переднє слово // Животко А. П. Історія української преси / Упоряд., авт. іст.-біогр. нарису та приміт. М. С. Тимошик. - К.: Наша культура і наука, 1999. - С.7-8.

Цимбалюк М. Будитель української нації // Чикаленко Є. Х. Зібр. творів: У 7 т. - К.: ТОВ компанія „Рада”, 2003. - С. 5-9.

Шнайдер-Детрес В. Переднє слово // Животко А. П. Історія української преси / Упоряд., авт. іст.-біогр. нарису та приміт. М. С. Тимошик. - К.: Наша культура і наука, 1999. - С. 9-10.

Тимошик М. Аркадій Животко як громадський діяч, журналіст і учений // Там само. - С. 11-34.

Примітки // Там само. - С. 341-342

або:

[Тимошик М.] Примітки // Там само. - С. 341-342.

Стаття із збірника, журналу, наукових праць і т.п.

Винниченко В. Щоденники // Київська старовина. - 2000. - № 5. - С. 50-76.

Демченко В. Д. Алые паруса «Cosmopolitan» : (Отчего глянцевый женский журнал доминирует на постсоветском информационном пространстве) // Вісник Дніпропетровського університету: Літературознавство, журналістика. - Дніпропетровськ, 2002. - Вип. 5. - С. 3-7.

Іванов В. Ф. Комп'ютерні мас-медіа на межі століть // Актуальні питання масової комунікації. - 2002. - Вип. 3. - Ч. 1. - С. 41-42.

Мамалига А. І. Складне синтаксичне ціле в комунікативній структурі публіцистичного тексту // Вісник Київського університету. Серія: журналістика. - 2000. - Вип. 8. - С. 25-30.

Мелещенко О. Проблеми української зони мережі Інтернет // Збірник праць Науково-дослідного центру періодики. - Львів, 2003. - Вип. 11. - С. 359-364.

Петрів Т. І. Жнива для міжнародної журналістики України: уся планета - „гарячі точки” // Вісник Київського університету. Серія: журналістика. - 2002. - Вип. 10. - С. 56-59.

Приступенко Т. Розвиток державної інформаційної політики України на сучасному етапі // Журналістика. - 2003. - Вип. 2 (27). - С. 52-61.

Різун В. В. Природа літературного редагування // Вісник Київського університету. Серія: журналістика. - 2002. - Вип. 10. - С. 7-10.

Стаття з газети

Пепа В. З горіха мова // Слово Просвіти. - 2003. - 12-18 листоп.

Стаття з енциклопедії, довідника

Бернштейн Б. Д. Журналістика // Історія української літератури : У 8 т. - К. : Наук. думка, 1968. - Т. 4. - С. 52-81.

Бібліофіл // Літературознавчий словник-довідник / Р. Т. Гром'як, Ю. І. Ковалів та ін. - К.: ВЦ „Академія”, 1997. - С. 88.

Чабан М. Авраменко (Авраменко-Ірій) Андрій Васильович // Українська журналістика в іменах: Матеріали до енцикл. довідника / За ред. М. М. Романюка. - Л., 2002. - Вип. 8. - С. 4-5.

Епістолярні джерела

Вороний М. Лист до М. Коцюбинського, 23 лют. 1896 р. // Листи до М. Коцюбинського / Упоряд. та коментарі В. Мазного. - К.: Українські пропілеї, 2002. - Т. 1. - С. 152-153.

Петлюра С. Лист до В. Садовського, 19 верес. 1925 р. // Петлюра С. Невідомі листи з Парижа як політичний заповіт борцям за самостійну Україну. - К.: Укр. Видавнича Спілка, 2001. - С. 57-59.

Інтерв'ю, відповіді на анкету, запитання і т.п.

Життєдайні зерна знань: Розмова проф. О. Коновця і проф. Н. Сидоренко // Слово Просвіти. - 2003. - 12-18 лист. - С. 10.

Некрологи

Державин В. [Некролог] // Визвольний шлях (Лондон). - 1964. - Ч. 4. - С. 359.

Зразок оформлення списку використаних джерел

1. Про інформацію : Закон України, 2 жовт. 1992 р. // Голос України. - 1992. - 13 листоп. - С. 3 - 5; Те саме // Відомості Верхов. Ради України. - 1992. - № 48. - С. 1447-1462.

2. Про обов'язковий примірник документів : Закон України, 9 квіт. 1999 р. // Вісник Кн. палати. - 1999. -№ 5. - С. 26-28.

3. Видання. Основні види : Терміни та визначення : ДСТУ 3017 - 95 : Вид. офіц. - К.: Держстандарт України, 1995. - 48 с.

4. Скорочення слів в українській мові у бібліографічному описі : Загальні вимоги та правила : ДСТУ 3582 - 97 : Вид. офіц. - К.: Держстандарт України, 1998. - 26 с.

5. Вовченко І. О. Створення бібліографічного репертуару книг України - важливе завдання української національної бібліографії // Бібліотекознавство і бібліогр.: Наук.-метод. зб. / Харк. держ. ін-т культури. - Х., 1992. - Вип. 31. - С. 94-101.

6. Гречихин А. А. Общая библиография: Учеб. для студ. - М., 2000. - 578 с.

7. Порядок присудження наукових ступенів і присвоєння вчених звань. - К.: Редакція “Бюлетеня ВАК України”, 2000. - 32 с.

8. Романюк М. М. Загальна і спеціальна бібліографія: Навч. посіб. для студентів спеціальності “Видавнича справа та редагування”. - Львів, 2002. - 112 с.

9. Українське журналістикознавство. Дисертаційні дослідження, 1982-2000 рр.: Бібліограф. покажчик / Київ. нац. ун-т ім. Т. Шевченка; Уклад. Б. І. Черняков. - К., 2000. - 63 с.

10. Українські письменники: Бібліогр. словник: У 5 т. / АН УРСР. Ін-т л-ри; Редкол.: О. І. Білецький (голов. ред.) та ін. - К., 1960-1965. - Т. 1: Давня українська література (ХІ-ХІІ ст.) / Уклад. Л. Є. Махновець. - 1960. - 979 с.

11. Фихтелиус Э. Десять заповедей журналистики / Перевод со швед. В. Менжун. - Стокгольм, 1999. - 155 с.

12. Хакеру на замітку // jegor@miss.gov.ua. - 1996

13. Хойнацький М. Основи стандартизації // Вісн. Кн. палати. - 1996. - № 3. - С. 17-19; № 4. - С. 3-32.

14. Швецова-Водка Г. М. Документ і книга в системі комунікацій / Рівнен. держ. гуманітар. ун- т. - Рівне, 2002. - 238 с., іл.

15. Шметткамп М. Искусствоп резентации: Ускоренный курс / Пер. с нем. - М.: Изд-во «Дело и Сервис», 2005. - 160 с.

16. Як правильно оформити дисертацію та документи атестаційної справи: Зб. нормат. док. з питань атестації наук. кадрів вищої кваліфікації / Упоряд. Ю. І. Цеков. - К.: Ред. “Бюл. Вищої атестац. комісії України”, вид-во “Толока”, 2004. - 79 с.

17. Wooler K. R. Writing for the Technical Professions. - New York; Sydney; Madrid; Amsterdam, 1998. - 536 p.

Чого варто уникати при написанні наукової роботи:

Розмовного стилю і сленгу (у письмових роботах вони недоречні, в усному виступі в незначній дозі - можливі);

Зайвого гумору, іронії, дошкульності, критиканства;

Незрозумілих абревіатур і скорочень без їхнього пояснення; недоцільно використовувати абревіатури і скорочення в заголовках, рубриках;

Мовних штампів. Без спеціальної термінології неможлива жодна наукова праця, але варто простежити за точністю у передачі думки. Не втрачайте почуття міри, не пишіть довгі складні речення з заплутаними конструкціями, з використанням наукоподібних слів, псевдонаукового стилю (часто саме такі претензійні та малозрозумілі слова використовуються неправильно, затуманюють смисл, знижують якість дослідження);

Надмірного використання дужок (зловживання ними означає, що дослідник працює „неритмічно”, зайвий раз нагадує про подробиці й уточнення другорядного значення), знижується ясність;

Чоловічого „шовінізму” у мові, зокрема науковій (неточність знання і зловживання чоловічим родом при з'ясуванні, хто „автор(ка)” чи „дослідник(ця)”, „він” чи „вона”; слід перевіряти ініціали авторів досліджень, на які доводиться покликатися);

Наказовості, повчальності. Надмірне чи несуттєве вживання „повинно, має, мусить, необхідно і т.д.” часто надають тексту зобов'язуючого відтінку;

Тавтології: стежити за тим, аби одне й те ж слово (навіть поняття) не повторювалося надто часто. Використовуйте синоніми, зазирайте у словники.

Побажання. Ще раз перевірте себе:

Як правило, написання роботи починається із чернетки (чорнового рукопису), коли вимальовується основна композиція дослідження, здійснюється опис, аналіз та узагальнення матеріалу. Найчастіше вступ дається найважче і пишеться наприкінці (для дисертації, монографії, доповіді).

Редакторський хист знадобиться і при читанні власної роботи, щоб критично оцінити написане, перевірити концепцію, підсилити обґрунтованість висновків, скоротити другорядний матеріал, простежити логічні зв'язки між окремими частинами, визначити доцільність уведення таблиць, малюнків, додатків тощо.

Завжди перечитуйте і вичитуйте свою роботу. Не покладайтеся на „розум” комп'ютера, не зловживайте „електронним перекладом” - часто саме тут закрадається плутанина, неточність, некваліфікованість. На кожній сторінці може бути не більше двох виправлень! (акуратно - чорним чорнилом, шляхом вклеювання окремих знаків чи слів, з використанням коректора чи інших засобів правки надрукованого тексту).

Не поспішайте здавати роботу одразу, щойно з принтера. Відкладіть свою працю на якийсь час (краще на добу), щоб свіжим оком її переглянути й оцінити, внести правки, усунути прорахунки. Те, що вчора здавалося досконалим, завтра сприйматиметься з застереженнями.

Завжди залишайте у себе другий примірник роботи (а також електронний варіант).

Основні жанри наукових досліджень

Конспект

Реферат, реферативний огляд

Анотація (до статей, авторефератів, монографій, інших видань)

Резюме

Тези

Повідомлення й доповіді

Курсова (навчально-дослідна робота), дипломна (дипломний проект), магістерська роботи (дисертація)

Аналітична записка, науковий звіт

Наукова стаття

Наукова монографія

Навчально-методичні видання: підручники, посібники, навчально-методичні збірники, вказівки, матеріали, хрестоматії тощо.

Дисертації (кандидатська і докторська), автореферат (до 1-2 др. арк.), анотація до автореферату.

Рецензія, відгук

Конспект (від лат. conspectus - огляд) - короткий письмовий виклад змісту книги, статті, лекції тощо, тобто скорочений запис певної інформації. Тут знаходять відображення основні положення тексту, які при необхідності доповнюються, аргументуються, ілюструються яскравими прикладами тощо.

Конспект при потребі буває коротким або детальним. Можна зберегти без змін авторські конструкції, цитати. В іншому випадку використовується переказ, інші формулювання, для швидкості та зручності в конспекті можуть подаватися скорочені слова, абревіатури.

При прочитанні та прослуховуванні тексту (промови, доповіді, виступу) для конспектування звертається увага на опорні (ключові) слова, ті інформаційні центри, що несуть найбільше смислове навантаження (так звані „вузлики на пам'ять”). Вибір ключових моментів залежить від мети та завдань конспектування, власних знань у цій галузі, особистих зацікавлень, можливостей пам'яті тощо.

Для конспектування, як і реферування, використовуються такі способи викладу матеріалу: опис,

оповідь,

міркування.

За своїм обсягом конспект не перевищує 1/3 всього первинного тексту.

Анотування - процес аналітично-синтетичного опрацювання інформації, мета якого - отримання узагальненої характеристики документу, що розкриває логічну структуру та найсуттєвіший зміст. Анотації використовуються для короткої характеристики наукової статті, монографії, дисертації тощо, а також у видавничій, інформаційній та бібліографічній діяльності.

Як і при реферуванні, тут відбувається фізичне скорочення первинного документу при збереженні його основного смислового змісту. Насамперед важливо подати коротку узагальнюючу характеристику анотованого тексту з погляду його призначення, змісту, виду, форми та інших особливостей.

Таким чином, анотації виконують дві основні функції:

сигнальну (подається важлива інформація про документ, що дає можливість встановити основний його зміст і призначення, вирішити, чи варто звертатися до повного тексту праці);

пошукову (анотація використовується в інформаційно-пошукових, зокрема, автоматизованих системах, для пошуку конкретних документів).

За функціональним призначенням анотації бувають довідкові та рекомендаційні. Основна відмінність полягає у відсутності чи наявності оцінки документу.

Довідкова анотація уточнює нечіткість (неконкретність) заголовку і повідомляє з довідковою метою відомості про автора, зміст, жанр та інші особливості документу, що відсутні в бібліографічному описі.

Рекомендаційна анотація покликана активно пропагувати документи, зацікавлювати, притягувати увагу, переконувати в необхідності прочитання документу. Тому в рекомендаційних анотаціях присутні дидактична спрямованість, педагогічні рекомендації, методичні поради тощо. Такі анотації пишуться живою і зрозумілою мовою, за обсягом вони ширші, аніж довідкові анотації.

За способом характеристики первинного документу анотації бувають загальні та аналітичні (або спеціалізовані).

Загальна анотація характеризує документ загалом і подається, як правило, на документи, зміст яких стосується передусім теми бібліографічного покажчика (або його розділу). Загальні анотації використовуються також при підготовці універсальних бібліографічних посібників.

Аналітична анотація розкриває лише частину змісту документу. Її використання доцільне тоді, коли документ лише частково стосується теми бібліографічного посібника. Аналітична анотація може подавати тільки окремий аспект змісту документу або ж виділяти якусь його окрему частину (розділ, параграф, статтю).

За кількістю документів, що анотуються, розрізняють анотації монографічні та зведені (групові). Монографічна анотація складається на один документ. Групова анотація об'єднує кілька близьких за змістом (чи за якоюсь іншою ознакою, напр., жанром) документів, що дозволяють показати в них загальне й особливе. Групова анотація може подавати характеристику кількох творів одного або різних авторів, одного виду документів чи одного жанру. До групових також належать анотації на один документ, якщо в них подані дані про інші джерела, так чи інакше пов'язані з документом, що анотується.

За обсягом та глибиною розрізняють анотації пояснюючі, описові та реферативні.

Пояснюючі анотації, що складаються із кількох слів чи одного-двох речень, тільки розкривають недостатньо інформативний заголовок документу.

Описові анотації, узагальнено характеризуючи зміст первинного документу і подаючи перелік основних тем, що в ньому відображені, відповідають на питання: „Про що повідомляється у документі?”

Реферативні анотації не тільки подають перелік основних тем, а й розкривають їх зміст. Вони відповідають на два питання: „Про що повідомляється в основному документі?” і „Що саме з даного приводу повідомляється?”. За глибиною подачі інформації реферативні анотації наближаються до рефератів. Схожі тут і методичні прийоми їх подачі. Одначе написання реферату передбачає, що його автор заглиблюється у сутність проблеми, що відображена в тексті, є фахівцем у даній галузі, до якої належить первинний документ.

За виконанням анотації бувають авторськими і складені редакторами, бібліографами.

Об'єктами анотування, на відміну від об'єктів реферування, можуть бути будь-які документи. Практично на будь-який документ можна подати анотацію. Вибір виду анотації залежить передусім від призначення та виду документу, галузі знань, особливостей жанру, доступності, обсягу та інших факторів. Наприклад, для характеристики офіційних, наукових, довідкових, виробничо-практичних видань доцільно подавати довідкові анотації. Для розкриття змісту науково-популярних, художніх, дитячих книг, масово-політичної літератури, розважальних видань тощо найчастіше подають рекомендаційні анотації.

Елементами анотації можуть бути:

основна тема, проблема, мета роботи;

результати роботи;

що нового подає анотований документ у порівнянні з іншими, спорідненими за тематикою чи цільовим призначенням;

відомості про автора первинного документу;

вказівки на приналежність автора до певної країни (або документи, перекладені з іноземних мов);

підтвердження достоїнств анотованого твору, запозичені з інших документів;

дані про зміну заголовку, авторського колективу, року видання (при перевиданні);

рік, яким розпочинається випуск багатотомного видання.

В анотації на художні твори неодмінно має вказуватися літературний жанр, період творчості письменника, основна тема й проблема твору, місце й час дії описуваних подій.

Анотація на періодичні та продовжувані видання включає дані про завдання, мету, характер видання; об'єднання, роз'єднання, відновлення чи припинення випуску та інші зміни у виданні.

Текст анотації вирізняється лаконічністю, високим рівнем узагальнення інформації, що представлена в первинному документі. В тексті анотації не подаються дані, що наявні в бібліографічному описі анотованого документу, зокрема в заголовку. Не варто використовувати складні синтаксичні конструкції, громіздкі речення, що перешкоджають сприйняттю тексту.

Процес написання анотації передбачає здійснення трьох етапів:

оцінки інформаційної значимості документу й вибору виду бібліографічної характеристики;

аналізу змісту з метою виявлення найсуттєвіших даних;

узагальнення суттєвої інформації для складання анотації.

На першому етапі визначається актуальність тематики, оригінальність змісту, точність, достовірність, повнота й оперативність інформації. Вивчення документу починається з ознайомлення з заголовком, довідковим апаратом видання (вступом чи передмовою, змістом), рубриками в самому тексті, висновками, резюме.

...