Размещено на http://www.allbest.ru/

Київський національний університет імені Тараса Шевченка

Засоби милозвучності української мови

Виконав:

Студент юридичного факультету

I курсу 2 потоку 6 групи

Ярмоленко Назарій Володимирович

Викладач:

Андреєва Тетяна Михайлівна

Київ 2013

Зміст

Вступ

Розділ 1. Історичні аспекти милозвучності української мови

Розділ 2. Засоби досягнення милозвучності

2.1 Фонетичні засоби

2.2 Художні засоби

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Те, що українська мова відзначається особливою милозвучністю, відомо здавна, і, здається, ніхто не сумнівається в цьому тепер, хоч найменше можуть про це судити ми - самі носії української мови, оскільки для нас мова знаряддя щоденного спілкування, а не об'єкт для спостереження. Але про красу й приємність звучання української мови є більш ніж достатньо усних і писемних свідчень, у тому числі загальновідомих, і звичайних іномовців, і видатних діячів, і фахівців, а з їхніх слів - і українців.

Мелодійністю української мови захоплювались Лев Толстой, Антон Чехов, Володимир Самійленко, Амросій Метлинський та інші. Нині мелодійне українське слово чарує всіх, хто слухає або читає його. Досягається це насамперед милозвучністю української мови.

Звуки в мовленнєвому потоці організовуються так, щоб їх легко було вимовляти, щоб вони були розбірливі для слухача і щоб гармоніювали між собою. Усе це надає мовленню мелодійності, приємного звучання, тобто милозвучності. Цій вимозі підпорядковані всі українські слова, і далеко не завжди їй відповідають слова іншомовного походження. Покликання засобів милозвучності - зробити наше мовлення більш приємним слухові, мелодійнішим. Їх дотримання робить сприймання тексту легшим і для слуху, і для зору.

Актуальність обраної теми дослідження насамперед полягає у тому, що питання двомовності, мовних запозичень та калькування дуже гостро стоїть в нашій країні на даний час. Тому я вважаю, що глибокий аналіз та вивчення такого аспекту як милозвучність рідної для мене мови має не лише збагатити мою духовну та мовну культуру, а й сформувати у мені певні навички правильного застосування таких мовних засобів, які сприяють милозвучності в українській мові.

Мета моєї реферативної роботи: виконання системного аналізу механізму формування засобів милозвучності в українській мові, правильного їх застосування та формулювання їх практичного значення.

Об'єктом мого дослідження стали праці Тоцької Н.І., Наконечного М.Ф., Ющука І.П., Карамана С.О., Ганича І.Д. та Олійника І.С.

Методи дослідження: історико-філологічний, описовий, порівняльний та герменевтичний.

Обсяг і структура роботи: реферат складається з двох розділів, двох підрозділів, вступу, висновків та списку використаної літератури.

Ключові слова:

«милозвучність», «мелодійність», «музикальність», «евфонія», «фонетика», «чергування», «рима», «ритм», «пауза», «алітерація», «асонанс», «анафора», «епіфора», «збіг приголосних», «збіг голосних».

Розділ 1. Історичні аспекти милозвучності української мови

милозвучність українська мова запозичення

Як відомо, спостерігаються певні відмінності у сприйнятті різних мов передусім їхніми носіями. Так, давні греки підкреслювали гармонійність своєї мови на противагу невпорядкованій, начебто подібній до беззмістовного белькотання мові “варварів”. Давні слов'яни підкреслювали зрозумілість своєї мови (виводячи назву слов'яни від слово) на противагу незрозумілим мовам сусідів - начебто “німих”, німців. А баски, абхази, ірландці, тобто носії давніх середземноморських культурних традицій, звертають увагу передусім на складність своєї мови на противагу іншим.

Носії української мови підкреслюють передусім її милозвучність. Ще в середині минулого століття видатний російський мовознавець-славіст І.І.Срезневський звернув увагу на високу музикальність української мови. Він писав: “Сила людей переконана, що ця мова є одна з найбагатших мов слов'янських, що вона навряд чи уважить богемській щодо рясноти слів та виразів, польській щодо барвистості, сербській щодо приємності, що це мова, яка навіть і у вигляді необробленому може стати нарівні з мовами обробленими гнучкістю і багатством синтаксичним, мова поетична, музикальна, мальовнича”.

Подібно оцінив українську мову за її звучанням тогочасний поет і перекладач українських пісень німецькою мовою В.Боденштедт, який довго жив у Росії і багато подорожував по Україні. “Українська мова наймелодійніша й найголосніша поміж усіма слов'янськими мовами, з великими музикальними можливостями”.

Спеціальну працю присвятив дослідженню одного аспекту милозвучності української мови - урівноваженню вокалізму з консонантизмом - поет В.Самійленко. У ній він писав: “Відомо було досі, що вкраїнська мова своєю доброзвучністю займає одне з перших місць (може, третє або четверте) між усіма європейськими мовами. Цю думку дуже легко пояснити фактами фонетики…”.

Перелік захоплених відгуків про красу української мови взагалі, і передусім її звукової вишуканості, звучності, музикальної граціозності, можна продовжити. Але нагадаю ще тільки один факт. На конкурсі краси мов у 1934 р. у Парижі українська мова зайняла третє місце після французької і перської. Більшого поширення набула думка, що наша мова за милозвучністю йде після італійської.

І все-таки поняття “милозвучність” у мовознавстві по-справжньому не визначене й не вивчене. У словниках і наукових працях милозвучність, що ототожнюється з евфонією, має, по суті, два термінологічних значення. По-перше, вона визначається як “добре, приємне, з погляду фонетичних і лексико-стилістичних норм певної мови, звучання окремих мовних елементів - звукосполучень, слів і словосполучень”.

З другого боку, милозвучність - це звукові засоби “підсилення виразності мови художнього твору внаслідок досягнення гармонійного добору звуків у тексті. Цій меті служать звукові повтори різних видів, алітерації, асонанси, ритмічність мови, а також уникнення важких для вимови чи неприємних для слуху сполучень звуків у фразі”.

Неважко помітити, що перше тлумачення милозвучності стосується мови в цілому й увага акцентується на тому, як сприймається її звучання: позитивно - негативно, як приємне - неприємне і передбачає порівняння спостережуваної мови з іншою чи іншими. Друге тлумачення характеризує милозвучність як стилістичний прийом, побудований на використанні звукових засобів у конкретному художньому творі даної мови. Вони прив'язані до його змісту, покликані увиразнити його. Крім того, милозвучність у першому розумінні визначається, або правильніше так сказати, регулюється, орфоепічними нормами як неодмінною ознакою української літературної норми, у другому значенні - зумовлюється бажанням і потребою автора увиразнити текст твору.

Милозвучність (як і немилозвучність) оцінюється нами спонтанно, як будь-який витвір мистецтва: музичний, образотворчий, суто природний (явища природи) і т.п. І тут на перший план виступає загальна естетична оцінка, подобається - не подобається, гарно - негарно. Тобто мова сприймається і як явище естетичне. Чим менше зрозуміла для нас мова з погляду змісту, тим більше на перший план виступає емоційна її оцінка, не вимірювана об'єктивними методами.

Без спеціальних досліджень важко стверджувати, чи є загальнолюдське розуміння милозвучності мови, хоч практика засвідчує наявність такого критерію для групи, наприклад, європейських мов (пор., наприклад, визнання італійської мови найкрасивішою), або азіатських, або африканських. Можливо, серед них є ще якісь вужчі (або ширші) регіональні уподобання, але це, повторюю, вимагає достовірних статистичних даних.

Розділ 2. Засоби досягнення милозвучності

2.1 Фонетичні засоби

Можна виділити три основні засоби милозвучності, які використовує українська мова.

1. Важливу роль у тому, що українська мова звучить мелодійно, відіграють вільний рухомий основний наголос і побічні наголоси в слові. Вони ритмізують усне мовлення, надають йому співучості.

Фраза, як правило, будується так, щоб не стикалися між собою наголошені склади. Якщо ж такий збіг неминуче стається, то або один із наголосів зникає, або між наголошеними складами робиться пауза.

Простежимо, наприклад, як в уривку з оповідання Григора Тютюнника “У Кравчини обідають”, мова якого близька до розмовної, чергуються наголошені й ненаголошені склади:

Після обіду Юхим одразу ж добрішає і стає ще лагіднішим і балакучішим, ніж завжди.

-- Про що ж тобі на завтра врок задали? -- воркоче до сина чи дочки і гладить чуб або кіски.

-- Про перпетуум-мобіле, тату.

-- А що ж то воно таке?

-- Вічний двигун, тату.

-- Гм, -- каже Юхим і надовго замислюється. -- Та й що ж, є такий двигун?

-- Немає, тату.

-- Правильно, немає, -- радіє Кравчина. -- Нічого вічного немає.

-- А ви, тату? -- озивається Колько.

Юхим регочеться й каже:

-- А я, синоцю, вічний. Я -- як той перепетмобіле! І ти підростеш -- будеш вічним двигуном. Хто робить -- той і двигун.

В уривку наголошені склади розділені одним або двома ненаголошеними складами.

Там, де є більше, ніж два, ненаголошених складів, як наприклад, у поєднанні слів лагіднішим і балакучішим, посилюються побічні наголоси. Збіг наголошених складів стався тут лише в поєднаннях слів чуб або кіску (але в сполучнику або наголос у мовленні зникає); двигун, тату; що ж, є; ви, тату; підростеш -- будеш (але ці наголошені склади відділяються один від одного паузами).

2. Легкості у вимові українській мові надає уникання збігу однотипних за місцем і способом творення приголосних в одному слові або на стику слів. Наприклад, відомі рядки з Шевченкового вірша Садок вишневий коло хати, хрущі над вишнями гудуть... милозвучні насамперед тому, що приголосні звуки, які йдуть у них один за одним, творяться в різних місцях і по-різному. Приголосні за місцем творення тут розташовані так: зубний с + зубний д (але на відміну від попереднього дзвінкий і зімкнений) + задньоротовий к + губний в + піднебінний ш + губний в + піднебінний й + задньоротовий к + зубний л + задньоротовий х + зубний т і т.д.

За цим законом милозвучності:

а) випадає середній приголосний із трьох зубних стн, стл, здн: якісний, щасливий, проїзний;

б) зливаються приголосні г, з, ж; к, ц, ч; х, с, ш із приголосним с: криворізький, кавказький, кременчуцький, ткацтво, товариство;

в) розподібнюються приголосні: рушник (з “ручник”), хто (з “кто”) -- (у звукосполученнях чн, кт обидва звуки мають елементи зімкнення, тим часом звуки ші х, якими було замінено ч і к,-- щілинні);

г) уподібнюються між собою однотипні за способом творення приголосні: їжджу (з “їзджу”), піщаний (з “пісчаний”), козаччина (з “козацьчина”), роздоріжжя(з [роздор'іж'йа]).

Будуючи речення, треба стежити, щоб на межі слів не виникали немилозвучні збіги звуків: ці цінні пропозиції -- ці корисні пропозиції, велика кабіна -- простора кабіна, водій дійсно спізнився -- водій справді спізнився, був вітер -- було вітряно, був сильний вітер.

Не слід допускати римування слів у прозі: питання про святкування -- питання про відзначення; князь Ярослав збудував -- Ярослав Мудрий збудував; любов людини до батьківщини -- любов людини до рідної землі.

3. Важливим засобом милозвучності є також уникання збігів голосних (насамперед) та збігів приголосних. Цим досягається плавність у вимові слів, словосполучень і речень.

Для цього використовуються:

а) вставні та приставні голосні: вікно -- вікон, весна -- весен, піді мною, підібрати, іржа, імла; префікси з кінцевим приголосним часто перед двома або більше кореневими приголосними дістають у кінці голосний і: зіграти, розірвати, відіслати, надібрати, обігнати, підійти.

б) фонетичні варіанти слів: прийменник з, із і зі (з дому, із святом, зі школи); частки би, же (після приголосних: зробив би, прийдіть же), б, ж (після голосних:зробила б, прийди ж); варіанти прислівників з кінцевим голосним і без нього (пізніше довідався -- пізніш усвідомив, знову сказав -- знов обізвався); варіанти частки -ся і -сь (дивлюся на небо -- дивлюсь у вікно, сталось у Києві -- сталося в Україні), варіанти префікса від- і од- (скажу відразу -- сказав одразу) тощо;

в) чергування у--в, і--й: був у мене -- була в мене, він іде -- вона йде.

Більшість фонетичних варіантів стилістично нейтральні й вживаються в будь-якому стилі мовлення з метою милозвучності. Іноді на їх вибір впливає темп мовлення: при швидкому темпі (розмовний стиль вимови) вживаються коротші варіанти, а при повільному (книжний стиль вимови) - повні. Але найголовніше - фонетичні варіанти забезпечують рівномірне чергування голосних і приголосних звуків та уникнення нагромадження однакових звуків.

Чимало слів зі звуковими відмінностями стилістично марковані, тобто вживаються в окремих стилях мовлення: форма робити - загальновживана, а робитьвластива переважно розмовному й художньому стилям; Єлизавета (літературна) - Лисавета (розмовне, просторічне), ходім, пишім (нейтральні) - ходімо, пишіте (експресивно забарвлені). Такі слова виступають як фонетичні синоніми. Отже, фонетичними синонімами називаються звукові варіанти слів, однакових за значенням, але відмінних за емоційно-експресивним забарвленням і стилістичним вживанням.

2.2 Художні засоби

Евфонія надзвичайно органічна для української лірики, оскільки спирається на визначальну інтонаційну основу української мови -- вокалізм, зумовлюючи тяжіння версифікаційних пошуків до музичності (Микола Вороний, Олександр Олесь, Павло Тичина, Володимир Сосюра та інші) виконує особливу стилістичну функцію у розмаїтті симетричного звукового ладу поетичного мовлення, забезпечує міру кількості, частоти, комбінування та тривання фонем.

Це стосується їхньої якості (інструментування), місця розташування у тексті (епіфора, анафора, кільце, рима тощо). Яскравим прикладом евфонії може бути, зокрема, поезія Миколи Вінграновського, в якій благозвуччя постає стильовим принципом:

У синьому морі я висіяв сни,

У синьому морі на синьому глеї

Я висіяв сни із твоєї весни,

У синьому морі з весни із твоєї.

Крім, так би мовити, природних, є й художні засоби милозвучності мови. Сюди належать, зокрема, асонанси, алітерації, анафори, епіфори.

1. Асонанс -- повторення підряд чи близько однакових голосних звуків: Які вогні в височині! Свій зір туди зведи. Вони зрідні тобі й мені… (М.Вороний).

2. Алітерація -- повторення підряд чи близько однакових приголосних звуків: На річці скрегоче крига, сірий весняний присмерк ввесь у тривозі (М.Коцюбинський). Я слухаю нечутні голоси серед німої музики мозаїк (Л.Костенко).

3. Анафора -- повторення на початку речень або його частин однакових сполучень звуків, слів або поєднань слів: В вирі вирію вирла вирлаті вирують -- просто вирла вирують високих вирлатих зірок (Є.Гуцало). Сміялось небо, сміялася земля, сміялося сонечко ясне, а ставочок між зеленими горами, між зеленими вербами та садами неначе реготавсь (І.Нечуй-Левицький.

4. Епіфора -- повторення в кінці речень або його частин однакових сполучень звуків, слів або поєднань слів: Виють собаки, віщують недолю, і небачені птиці літають уночі над селом і віщують недолю. І реве худоба вночі і віщує недолю (О.Довженко).

Іноді ці художні засоби мовної виразності можуть використовуватися в сукупності, не розмежовано: І загадки свічад, і мури, і вікно. І ще ні зрад, ні втрат, ірадощів без ліку. Давно і дивно. Дивно, як давно. Ще тільки вчора, а уже піввіку (Л.Костенко).

Художня мова використовує фонетичні засоби усного мовлення і прагне видобути додатковий експресивний ефект навіть із тих евфонічних засобів, які надає їй норма:

1) рівнозначні за смислом варіанти слів (вольний -- вільний, одна -- єдина);

2) паралельні форми часток (би-б, же-ж);

3) звукопис -- передані фонетичними засобами мови звуки природи чи навколишньої дійсності (Ш-ш-иі -- зашепотів очерет);

4) вживання певних звуків з художньою метою (наприклад, плавних я, м, н для створення враження м'якості, ніжності: Неначе ляля в льолі білій… -- Т. Шевченко);

5) ритм -- рівномірне чергування співмірних елементів;

6) пауза -- засіб емоційності тексту, розкриття психологічного стану мовця.

Висновки

Загальновизнано, що українська мова належить до наймилозвучніших мов світу. Ця її якість забезпечується передусім особливостями звукового складу, наголошування слів, наявністю фонетичних варіантів багатьох мовних одиниць, що дає змогу уникнути небажаних збігів голосних і особливо приголосних звуків.

Звуки в мовному потоці поєднуються не будь-як, а за певними, властивими даній мові правилами, законами. Звуки в словах та реченнях організовуються так, щоб їх було легко вимовляти і щоб вони були розбірливі для того, хто слухає. Це одна з найважливіших умов милозвучності мови.

Уміти скористатися з тих можливостей для досягнення милозвучності, які надає нам наша мова, -- важливий показник мовленнєвої культури.

Є підстави вважати, що носії кожної окремої мови, яку витворив народ відповідно до своїх ідеалів, природно, вважають свою мову гарною, милозвучною. Говорячи словами М.Михайлова, “Мова - витвір народу, і кожен народ створив собі мову, відповідну не тільки його рівню й способу його мислення, але й естетичним ідеалам”. У такому разі мають рацію ті, хто вважає, що всі мови красиві (не багаті, а красиві своїм звучанням!), некрасивих мов у світі немає.

Список використаної літератури

1. Тоцька Н.І. «Засоби милозвучності української мови // Українське мовознавство» - К., 2000. - Вип. 22. - С. 3.

2. Наконечний М.Ф. «Орфоепічні норми та їх значення // Укр. мова в школі» - 1958. - № 1. - С. 5.

3. Ганич І.Д., Олійник І.С. «Словник лінгвістичних термінів» - К., 1985. - С. 127-128.

4. Ющук І. П. «Практикум з правопису української мови». - 4-те вид.-К.: Освіта, 2000.- С. 254.

5. Караман С.О. «Сучасна українська літературна мова»: навч. посіб./ C.О. Караман, О.В. Караман, М.Я. Плющ; за ред. Кармана С.О. - К.: Літера ЛТД, 2011. - С. 558.

6. Маріупольський навчально-виховний комплекс “гімназія-школа” №27 «Стилістика української мови» : збірник-посібник зі спецкурсу (для учнів одинадцятих класів).

7. Самійленко В.І. «Твори» : У 2 т. - К., 1958. - Т. 2. - С. 365.

Размещено на Allbest.ru