Размещено на http://www.allbest.ru/

Проблема сприйняття й розуміння мовлення та тексту

Вступ

Спілкування -- специфічна психокогнітивна діяльність людей, в основі якої - процеси породження і сприйняття мовлення у конкретному комунікативному контексті й ситуації.

Нормальне використання мови людиною -- це перед усім уміння говорити і писати, тобто створювати, породжувати нові тексти.

Продукування, або породження мовлення (ПМ) - один з двох найголовніших процесів мовної діяльності (разом зі сприйняттям та розуміння мови), що полягає в плануванні та реалізації мови в звуках або графічних знаках.

У лінгвістичній літературі поряд з терміном «поро-дження мовлення» вживають термін «вербалізація». У контекстах, де йдеться про втілення мислення в мовній формі, можна використовувати як синонімічні.

Предметом породження (продукування) мовлення є процеси створення і розуміння мовлення в певному комунікативному контексті й ситуації.

Актуальність досліджень цієї сфери мовознавства зумовлюється тим, що дослідники цього поняття звертають увагу на розбіжність термінів «породження мовлення» та «продукування мовлення».

1. Проблема породження (продукування) мовлення

Породження (продукування) мовлення є складним інтенційно, інтерактивно й ситуаційно зумовленим психічним процесом формування висловлення на підставі мовної здатності людини, її мовної, комунікативної та культурної компетенції [8: 206]. Звертаючи увагу дослідників зазначеної проблеми на розбіжність термінів «породження мовлення» та «продукування мовлення», О. Залевська [6: 203-205] підкреслює, що перший термін зазвичай використовується тими, хто спирається на генеративну граматику Н. Хомського, другий виходить із концепцій Л.Виготського і С. Рубінштейна. На думку О.О.Селіванової, термін породження мовлення вживається інерційно й почасти втратив свою приналежність лише до генеративізму [8: 206]. Тому в контекстах, де йдеться про втілення мислення в мовній формі, їх можна, на наш погляд, використовувати синонімічно. У генеративній теорії Н.Хомського модель породження мовлення ґрунтується на розмежуванні мовної компетенції та її реалізації, на положеннях когнітивізму та модуляризму з урахуванням наявності в мовленнєвому механізмі людини низки незалежних й автономно працюючих систем обробки інформації - модулів. Кожний модуль як когнітивна система має специфічну, притаманну лише йому структуру, що не може бути пояснена на основі структурних особливостей інших модулів [2: 37-39]. У межах генеративістської концепції породження мовлення трактується

як взаємодія універсальної вродженої бази, лексикону мови, артикуляторно-перцептивної та концептуально-інтенційної систем [3: 38]. Подальше трансформування цієї моделі знаходить своє втілення в когнітивних теоріях породження мовлення у працях інших зарубіжних дослідників. Зокрема, у моделі В. Левелта [5] запропоновано розгляд таких підсистем, як: концептуалізатор, продуктом якого є довербальне повідомлення; формувальник, що здійснює граматичне й фонологічне кодування у взаємодії з лексиконом; артикулятор,який перетворює фонетичний план (внутрішнє мовлення) на зовнішнє. На позначення одиниці граматичного кодування повідомлення В. Левелт уводить поняття леми як дофонологічного продукту роботи концептуалізатора й формувальника та наголошує на необхідності врахування моделі дискурсу, знання ситуації та енциклопедичних знань, які впливають на концептуалізатор при довербальному повідомленні. Оскільки внутрішнє мовлення у В. Левелта є усвідомленням мовцем власного фонетичного плану, то моніторинг висловлення здійснюється шляхом слухання мовцем свого мовлення і через систему розуміння передається до концептуалізатора. У контексті нашого розгляду, орієнтованого на дослідження фонетичної інтерференції в англійському мовленніукраїнських білінгвів, особливого значення набуває те, що застосування моделі продукування мовлення В. Левелта та її центрального поняття леми як частини інформації, дозволяє конструювати схему висловлення, тобто надає низці положень теорії двомовності нового когнітивного та комунікативного пояснення. У науковій літературі, зокрема у працях представників Московської психологічної школи [2;10;11] продукування мовлення розглядається як фазово-ступенева діяльність. За цих умов процес формування висловлювання реалізується послідовно від думки людини через його внутрішню схему і внутрішнє мовлення до розгорнутого зовнішнього мовлення, з якого і складається мовленнєва комунікація, що починається з мотиву та задуму.

Мотив кваліфікуєтьсяяк головна спонукальна ланка психічної діяльності людини, що виконує функцію регулятора поведінки і породжує думку [2: 357-358]. Мотивом мовленнєвого висловлення може бути або вимога, або звертання інформаційного плану, пов'язане з контактом. До цього ж можна додати мотив, викликаний бажанням чіткіше сформулювати свою власну думку. Якщо жоден з цих мотивів не виникає, мовленнєве повідомлення не відбувається. Мотив як поштовх до здійснення мовленнєвого акту визначає подальше формування мовцем задуму висловлення. Інтенція або первинний семантичний запис трактується як довербальний когнітивно забезпечений намір мовленнєвої діяльності, яка впливає на формування думки (когнітивної структури майбутнього висловлення) і подальшої внутрішньої програми зовнішнього мовлення [5: 210]. Формування задуму висловлення є етапом, який визначає його зміст, коли тема висловлення вперше відділяється від реми. При цьому індивід починає усвідомлювати способи перетворення суб'єктивногосмислув систему розгорнутих і зрозумілих усім мовленнєвих значень. Ці дві частини, тобто тема і рема, й утворюють вихідну думку, систему тих зв'язків, які потенційно повинні фігурувати в майбутньому висловленні.

Надалі семантичний запис, що має характер згорнутого висловлення, перетворюється в послідовний ланцюжок пов'язаних один з одним слів. Трансформування цієї семантичної схеми у розгорнуте висловлення здійснюється за допомогою внутрішнього мовлення, яке становить наступну сходинку його формування. Внутрішнє мовленняє необхідним етапом підготовки до зовнішнього, розгорнутого мовлення, перехідною ланкою між думкою та зовнішнім мовленням.

На цьому етапі внутрішній смисл переводиться в систему розгорнутих синтаксично організованих мовленнєвих значень, завдяки чому схема семантичного запису перекодовується в організовану структуру майбутнього розгорнутого синтаксичного висловлення.

2.Основні проблеми розуміння мовлення та тексту

У методичній літературі термін „аудіювання” утвердився відносно недавно. На відміну від терміна „слухання”, який використовувався раніше в значенні „просте акустичне сприйняття”, аудіювання позначає рецептивну діяльність, що являє собою одночасне сприйняття і розуміння живого мовлення, де сприйняття - аналіз і синтез матеріальних засобів мови (фонем, морфем, слів, речень і т.д.), а розуміння - результат аналізу і синтезу значень цих засобів. Таким чином, аудіювання є не пасивною фіксацією звукових сигналів, а активним їх перетворенням у певний смисловий запис.

Правильна організація навчання аудіювання при комунікативній орієнтованості сучасної методики є однією з основних умов успішного оволодіння нерідною (іноземною) мовою в цілому. Адже у навчально- виховному процесі, крім своєї основної, власне комунікативної ролі, аудіювання виконує і безліч допоміжних функцій. Воно стимулює навчальну і мовленнєву діяльність учнів і студентів, забезпечує управління процесом навчання, використовується для знайомства научуваних з новим мовним і мовленнєвим матеріалом, виступає як засіб формування навичок і умінь у всіх інших видах мовленнєвої діяльності і сприяє підтриманню досягнутого рівня володіння мовленням, підвищує ефективність зворотного зв'язку і самоконтролю. Таким чином, аудіювання необхідно навчати спеціально, причому постійно враховуючи специфіку і складність цього виду мовленнєвої діяльності.

2.1 Найскладніший вид мовленнєвої діяльності

Проблема навчання одного з найскладніших видів мовленнєвої діяльності - аудіювання нерідною (іноземною) мовою - висвітлювалась у ряді досліджень [1; 5; 8;]. Однак питання про об'єктивні і суб'єктивні психологічні чинники в їх взаємодії, що зумовлюють процес аудіювання, вивчено недостатньо. Водночас аудіювання як вид вищої психічної діяльності людини є дуже складним явищем, чим і зумовлюються в процесі вивчення нерідної (іноземної мови) помилки учнів і студентів при сегментуванні потоку мовлення, розумінні неадекватних звукових форм, установленні значень тощо. Тому метою цієї статті є спроба дослідити психологічні закономірності аудіювання нерідною (іноземною) мовою.

На заняттях з нерідної (іноземної) мови особлива увага, як правило, приділяється розвитку психофізіологічних механізмів аудіювання, до яких, на думку Л.П.Ткаченко, належать такі:

1. механізм внутрішнього промовляння, за допомогою якого слухач перетворює звукові (а якщо він спостерігає за мовцем, то й зорові) образи на артикуляційні („внутрішня імітація”), що значною мірою впливає на подальше розуміння повідомлення;

2. механізм сегментації сприйманого мовленнєвого ланцюга, завдяки якому аудитор, щоб осмислити ціле повідомлення, вичленовує в ньому окремі лексико-граматичні ланки (фрази, синтагми, словосполучення, слова) і намагається зрозуміти смисл кожного з них;

3. механізм оперативної пам'яті дає змогу реципієнтові утримувати в свідомості сприйняті на слух слова і словосполучення протягом того часу, який необхідний слухачеві для осмислення фрази або завершеного фрагмента;

4. механізм ідентифікації понять допомагає аудиторові одночасно зі сприйняттям визначати, який з лексико-семантичних варіантів багатозначного слова актуалізований у певному контексті;

5. механізм антиципації, або імовірнісного прогнозування, який дає змогу за початком слова, словосполучення, речення, цілого висловлення передбачити його кінець;

6. механізм довгочасної пам'яті, завдяки якій здійснюється звірення мовленнєвих сигналів, що надходять, з тими стереотипами, які зберігаються у нашій свідомості, а це означає, що залежно від того, чи існують у нашій довгочасній пам'яті ті чи інші зразки мовлення, лінгвістична інформація сприймається як знайома або як незнайома;

7. механізм осмислювання, який здійснює компресію фраз, окремих фрагментів або цілого тексту за рахунок опущення подробиць і, залишаючи в пам'яті тільки „згустки” смислу, вивільнює її для приймання нової порції інформації, тобто провадить еквівалентні заміни шляхом перетворення словесної інформації на образну [6, 105-106].

Робота психофізіологічних механізмів аудіювання, які в реальній комунікації функціонують майже синхронно, тісно пов'язана з особливостями усної комунікації, які умовно можна поділити на:

1. екстралінгвістичні: контактність зі співбесідником; ситуативність; велика частка паралінгвістичної інформації (міміка, жести, спостережувана зорова артикуляція і т.д.); темп, який задає мовець; високий ступінь автоматизованості; незворотність у часі (неможливість довільно повернутися до якого-небудь відзвучалого відрізка мовлення);

2. лінгвістичні: багатство інтонаційного оформлення (інтонацію розуміємо в широкому значенні: повні/неповні стилі вимови, ритм, інтенсивність, динаміка, логічний наголос, тон, паузація і т. д.); величезна кількість маркованих лексичних одиниць; нескладні порівняно з писемним мовленням граматичні структури; поширені в діалогах еліптичні конструкції, зумовлені контактністю, ситуативністю, компенсувальною роллю інтонаційних засобів; часто використовуваний інверсійний порядок слів; зміна зовнішнього оформлення висловлення; наявність слів - заповнювачей пауз.

Таким чином, урахування специфіки усної форми спілкування, в умовах якого здійснюється сприйняття мовлення на слух, надзвичайно важливе як для вивчення психологічних закономірностей сприйняття і розуміння живого мовлення, так і для оптимальної організації навчання аудіювання.

Ми розглядаємо аудіювання передусім як динамічну багаторівневу систему перцептивно-розумової, інтелектуальної, мнемічної діяльності, виділяючи за одиницю цього виду мовленнєвої діяльності елементарну дію («діяльнісний акт», за визначенням Л.С. Виготського). Цілісність цієї дії зумовлюється єдністю мотиваційної, цільової і виконавчої її сторін.

2.2 Види активності слухача

Діяльний характер аудіювання припускає два види активності слухача:

1. Активність мислення, яка визначається ставленням аудитора до змісту сприйманого мовленнєвого повідомлення, ступенем концентрації його уваги на повідомлюваному, прагненням зрозуміти, зацікавленістю слухача, моментом співпереживання.

2. Активність запасу раніше набутих слухачем знань, яка визначається умінням аудитора застосувати свій життєвий і мовний досвід розуміння передаваного йому повідомлення.

Обидва різновиди активності повинні стимулюватися відповідною побудовою і оформленням повідомлення, що звучить. Таким чином, діяльність аудитора ґрунтується на програмі мовленнєвого повідомлення, що пред'являється.

Аналіз функціонально-психологічної схеми смислового сприйняття мовлення в рамках комунікативного процесу показує, що образ повідомлення, яке звучить, складається в аудитора під впливом таких об'єктивних психолінгвістичних закономірностей.

1. Зв'язок діяльності мовця і аудитора (при опосередкованості діяльності аудитора діяльністю мовця).

Функції при породженні мовлення: формування програми майбутнього висловлення, створення «моторного» образу у мовця, реалізація цієї програми при слуховому контролі (видача повідомлення).

Функції при сприйнятті мовлення: слухове сприйняття повідомлення, яке звучить (приймання повідомлення), створення образу мовленнєвого повідомлення і формування внутрішньої інтенції, реалізованої в говорінні у відповідь.

Таким чином, основні функції мовця і слухача збігаються, хоча роль, значущість цих функцій різко розрізняються за початковим положенням на каналі зв'язку (приймання або видача повідомлення). Спільність процесів породження і сприйняття мовлення виявляється на рівні розуміння і планування висловлення: створення внутрішнього («моторного» або ж «сенсорного») образу є основною функцією, яка об'єднує мовця і слухача.

Збіг основних характеристик «моторного» образу в мовця і «сенсорного» образу в слухача зумовлює акт комунікації.

Ці характеристики процесу аудіювання знаходять достатньо повне віддзеркалення в «активній» теорії сприйняття мовлення - «аналізі через синтез». Визначаючи операційну структуру сприйняття мовлення як аналітико-синтетичний процес, теорія «аналізу через синтез» підкреслює залежність цього процесу від семантико-синтаксичної структури повідомлення. Головним завданням слухача, згідно з цією теорією, є розкриття структурної характеристики висловлення на основі інформації, яка в ній міститься. Такий підхід пропонує єдність моделі розпізнавання мовлення і моделі породження мовлення [8]. Образ повідомлення, яке звучить, формується відповідно до найінформативніших для нього акустико-артикуляційних, семантичних, статистико-імовірнісних ознак.

2. Вплив мовленнєвого повідомлення, що стимулює активність аудитора.

Об'єкт сприйняття справляє безпосередній вплив на рівень сприйняття, на оперативні одиниці вирішення, що приймаються аудитором. Активні зустрічні дії слухача (підключення вищих рівнів) багато в чому залежать від умов сприйняття, пов'язаних з мовленнєвим сигналом, що пред'являється. Активність слухача виявляється в процесі прогнозування, в зміні (відхиленні і підтвердженні гіпотез на підставі звірення властивостей мовленнєвого сигналу з наявним у пам'яті еталоном) [1; 6; 8; 27-28; 30-36; 213].

3. Значущість інформативних ознак, що виділяються аудитором для формування цілісного, нерозчленованого образу повідомлення, яке звучить.

Оброблення мовленнєвого сигналу проводиться одночасно і паралельно за всіма його параметрами. Образ повідомлення, яке звучить, формується як «нерозчленоване монолітне уявлення» у слухача завдяки механізму «накопичення», і «укрупнення» інформативних ознак, який виявляється у виділенні смислових «опорних пунктів» або «смислових віх» [8]. Слухач спочатку виділяє мовленнєві сигнали, що виражають ознаки (аналіз), а потім на підставі цих ознак визначає предмет висловлення (синтез). Виділення предмета висловлення є підсумком розуміння і забезпечує цілісність образу повідомлення, який складається в аудитора.

Інформативні ознаки повідомлення, яке звучить, слухач знаходить як в інтонаційно-граматичному і семантико-синтаксичному аспектах, де встановлюється характер відношень між семантичними одиницями, так і в прагматичному аспекті, де відбувається співвіднесення сприйнятого із ситуацією, широким контекстом на основі минулого досвіду аудитора.

Значення особистого досвіду, зумовленого активним творчим характером процесу аудіювання, потребує звернення до суб'єктивних психологічних чинників, що поряд з об'єктивними закономірностями комунікативно-мовленнєвого процесу багато в чому визначають, які саме ознаки повідомлення, що звучить, стануть для слухача інформативними. Як показують експериментальні психологічні дослідження, повноцінний, адекватний і водночас суб'єктивний образ об'єктивної реальності формується за умови одночасного уподібнення сприймаючих систем об'єктові і об'єкта суб'єктові» [2].

Особистий минулий досвід слухача називають в психолінгвістиці «пам'яттю пережитого». Завдяки такому виду пам'яті стає можливим суб'єктивний прогноз - «випереджувальне віддзеркалення дійсності нервовою системою» [3; проблемам суб'єктивного прогнозу присвячені також дослідження 2; 5; 7; 9;].

Ця проблема знайшла своє висвітлення в психологічних дослідженнях з теорії «настанови» школи грузинського психолога Д. Н. Узнадзе [6]. Кількісні зміни в результаті накопичення особистого досвіду, згідно з теорією настанови, вносять певні зміни до всієї психологічної структури.

психокогнітивний спілкування текст

Висновки

Отже, породження мовлення - це один з двох найголовніших процесів мовної діяльності (разом зі сприйняттям та розуміння мови), що полягає в плануванні та реалізації мови в звуках або графічних знаках.

У лінгвістичній літературі поряд з терміном «поро-дження мовлення» вживають термін «вербалізація». ПМ безпосередньо пов'язане з мисленням, мовою та розумінням.

ПМ -- це мисленнєво-мовленнєва діяльність лю-дини, а тому має всі риси та складові діяльності: інтенцію, задум, реалізацію, мету, зворотний зв'язок тощо. Інтенціональністъ -- одна з найважливіших рис породження мовлення.

ПМ, особливо породження тексту, підлягає не лише семантичним, морфологічним і граматичним законам, а й правилам викладу, загальної прагматики мовлення. Істотна роль пам'яті в процесах ПМ. Вона дає змогу мовцеві звертатись до вже сказаного, апелювати до минулих подій, тримати в полі зору загальний комунікативний задум тощо.

Виділяються два типи актів ПМ: головні (вираз фактичної сторони) і допоміжні (функція яких - передбачити реакції адресата). Оскільки адресант в ході ПМ може оцінювати реакцію слухача, планування мови і реалізація плану протікають майже паралельно.

ПМ має два типи модулів: генератори і артикулятори повідомлення. У роботі модулів немає ніякого внутрішнього повідомлення. Але є ще "наглядаючий" компонент, що виявляє недоречний та помилковий матеріал, що бере участь в анафоричних процесах, тощо.

У наукових дослідженнях створено значну кількість моделей ПМ. Їх можна розглядати через призму того, як саме у них представлений породжувальний процес і якій стратифікації він підданий у певній моделі. Виокремлюють такі основні типи моделей породження мовлення: рівневі, стохастичні, циклічні, інтегративна й трансформаційна та модель безпосередніх складових.

Список використаної літератури