Природа, структура і типологія людської комунікації

Размещено на http://www.allbest.ru/

1. Природа, структура і типологія людської комунікації

комунікація спілкування мовний

1.1 Комунікація і спілкування

Відсутність цілісного системного уявлення про теорію комунікації зумовлює різноманіття та варіативність її термінології. Предметом дискусій залишається її ключовий термін «комунікація», що з'явився в науковій літературі ще на початку XX ст. У 1972 р. американські дослідники Френк Денс і Карл Ларсон виявили 1.26 інтерпретацій цього терміна. Це спричинено насамперед багатоплановістю комунікації, що свідчить про різноаспектність цього явища.

Існує два основні підходи до визначення комунікації: механістичний та діяльнісний. Механістичний підхід тлумачить комунікацію як односторонній процес передавання інформації від джерела адресатові, тобто як суто інформаційний процес. За діяльнісного підходу комунікацію розглядають як двосторонній процес обміну інформацією, спільну діяльність комунікантів, під час якої виробляються нові погляди на явища. Багато сучасних дослідників надають перевагу діяльнісному підходу і визначають комунікацію як взаємодію людей з метою обміну різноманітною інформацією (думками, знаннями, ідеями, оцінками, почуттями тощо); при цьому терміни «спілкування» та «комунікація» ототожнюють і вживають як синоніми.

При вивченні процесів спілкування (комунікації) зарубіжні дослідники використовують термін «комунікація». Наявність в українській мові двох еквівалентів («комунікація», «спілкування») англійському терміну “communication” спричиняє певні розбіжності у поглядах вітчизняних науковців. Одні вважають базовою категорією комунікацію, оскільки вона охоплює всі можливі типи процесів взаємозв'язку і взаємодії не лише людей, а й будь-яких живих істот, а також створених людиною механізмів. Інші, навпаки, основною категорією визнають спілкування, що складається з комунікації (обміну інформацією), інтеракції (організації взаємодії та впливу) та перцепції (чуттєвого сприйняття як основи жшсморозуміння).

Отже, поняття «комунікація» та «спілкування» мають спільні І підмінні ознаки. Спільними є їх співвіднесеність із процесами обміну і передавання інформації та зв'язок із мовою як засобом передавання інформації. Відмінність зумовлена різницею у змістовому обсязі цих понять (вузькому та широкому). Це пов'язано з тим, що їх використовують у різних науках, які на передній план висувають різні аспекти цих понять. За спілкуванням закріплюються характеристики міжособистісної взаємодії.

Спілкування -- цілеспрямований соціально зумовлений процес обміну інформацією між людьми в різних сферах їхньої пізнавально-трудової та творчої діяльності, що реалізується переважно за допомогою вербальних засобів комунікації.

Комунікацію асоціюють з інформаційним обміном в суспільстві.

Комунікація (лат. повідомляю) -- цілеспрямований процес інформаційного обміну між двома і більше сутностями за допомогою певної семіотичної системи.

Останнім часом термін «комунікація» витісняє термін «спілкування» із мовознавства, освіти, журналістики, що пов'язано з використанням новітніх інформаційних технологій, завдяки яким з'явилася можливість долати різні перешкоди (просторові, часові, мовні та ін.); відбулося переосмислення поняття «спілкування», яке вийшло за межі його вузького розуміння як міжособистісного спілкування. Крім того, у сучасному соціокультурному просторі комунікація, що передбачає поширення інформації, цим не обмежується, а означає насамперед спілкування, орієнтує на врахування його різноманіття.

Отже, з огляду на різні підходи до вивчення комунікативних процесів, дослідницькі цілі та інтереси комунікацію можна вважати ширшою за спілкування, розглядати як одну зі складових спілкування або ототожнювати зі спілкуванням.

1.2 Моделі комунікації

Із метою дослідження сутності і механізмів комунікації застосовують метод моделювання, що передбачає конструювання абстрактних, ідеалізованих схем (моделей).

Модель комунікації -- схема, що відтворює основні елементи та функціональні характеристики комунікативних процесів.

Існує велика кількість моделей комунікації, що зумовлено різноманіттям концепцій, цілей і завдань науковців, які їх створюють.

З огляду на основні елементи комунікативного акту, типи зв'язків між комунікантами, перебіг комунікації виокремлюють лінійну, інтеракційну і трансакційну моделі комунікації.

Лінійна модель. Вона представляє комунікацію як дію, односторонній процес передавання інформації від джерела адресатові (цю модель називають ще трансмісійною). Такий спосіб передавання повідомлень характерний переважно для писемної комунікації, ЗМІ або усного спілкування, коли метою є намагання переконати слухачів або вплинути на їхні думки (наприклад, у політичних дебатах, маркетингу, суперечках тощо). Адресат фігурує як пасивний учасник комунікації, що дає підстави сприймати його як об'єкт навмисного впливу. Недоліком лінійної моделі є те, що вона лише частково охоплює особливості процесу міжособистісного спілкування.

Існує думка, що першу лінійну модель комунікації розробив давньогрецький філософ Арістотель, який розглядав складові ланцюга «оратор -- промова -- аудиторія» як основні елементи комунікативного акту. Однак класичною моделлю комунікації вважають лінійну модель американського політолога та теоретика комунікації Гарольда Лассвела (1902--1978). Він визначив основну проблему комунікації, яку можна подати у вигляді схеми:

Хто?	Що говорить?	За допомогою якого каналу?	Кому?	3 яким результатом?
Джерело	Повідомлення	Канал	Отримувач	Ефект

Для аналізу мовної комунікації, особливо для функціонального дослідження окремих мовленнєвих актів і комунікативних подій, широко застосовують іншу лінійну модель, запропоновану американським мовознавцем російського походження Романом Якобсоном (1896--1982). Ця модель є лінгвістичною інтерпретацією ідей американського математика та інженера-електроніка К. Шенона, відомого як «батько теорії інформації». Вона виглядає так:

Адресант, використовуючи засоби мовного коду, формує повідомлення у межах певного контексту, налагоджує контакт з адресатом і надсилає йому своє повідомлення. Контекст у цій моделі пов'язаний зі змістом повідомлення, а контакт -- з регулятивним аспектом комунікації. Інтеракційна модель. Розглядає комунікацію як взаємодію, двосторонній процес обміну інформацією між відправником і отримувачем, які міняються місцями:

Зворотний зв'язок

Модель передбачає зворотний зв'язок, проте недостатньо диференціює канали, медіуми комунікації, не враховує психологічних, соціальних, культурних та інших чинників, які можуть впливати на перебіг спілкування.

Останнім часом у науці набуває популярності динамічна інтеракційна модель російського філолога М. Бахтіна, який тлумачив комунікацію як мовну творчість, процес породження нових смислів, що формуються в контексті певного висловлювання внаслідок активної взаємодії усіх комунікантів.

Важливими є ідеї М. Бахтіна про діалогічність, адресованість будь-якого висловлювання (без адресата немає адресанта), про спільне утворювання нових смислів у межах динамічної цілісності діалогічного контексту, наявність творчих мовних особистостей.

Трансакційна модель. Якщо лінійна та інтеракційна моделі відображають комунікацію як дискретні перервні акти, що мають початок і кінець, то трансакційна модель представляє її як процес одночасного надсилання і отримування повідомлень комунікантами, взаємодію, що триває. Ця модель дає змогу побачити, що дискретний акт комунікації важко відокремити від попередніх і наступних подій, тобто набуває ваги історичність комунікативного процесу. Те, як людина вибудовує свої висловлювання, залежить від її досвіду соціальних взаємодій, що накопичується впродовж усього життя. Трансакційні моделі наголошують на соціально-історичній природі спілкування. Найбільшого поширення серед них набули модель американських дослідників Тері Гембл і Майкла Гембла та модель Френка Денса.

Модель Т. Гембл і М. Гембла. У ній комунікація представлена як коловий процес. Обидва комуніканти несуть однакову відповідальність за передавання та отримання інформації. Повідомлення можуть передаватися за допомогою одного або декількох каналів, характер взаємодії комунікантів залежить від контексту комунікації. Перешкоди можуть виникати на будь-якому етапі взаємодії і впливати на здатність комунікантів передавати і отримувати інформацію. Крім того, перешкоди можуть бути зумовлені контекстом, закладені в каналах або раптово з'являтися в самому повідомленні.

Модель комунікації Ф. Денса. Ця модель у вигляді спіралі показує, як розвивається комунікація індивіда з моменту його народження, наголошуючи, що поведінка комуніканта в кожний конкретний момент залежить від його попереднього досвіду і впливає на майбутні дії.

Отже, комунікація не має чітких моментів початку й кінця, вона є тривалою, неповторною, а також має адаптивний і кумулятивний характер.

Місця перетину спіралей вказують на наявність контакту між комунікантами (надсилання та отримання повідомлень). Деякі спіралі перетинаються лише один раз або кілька разів за життя, інші взаємодіють протягом тривалого часу.

Будь-яка модель комунікації має свої сильні та слабкі сторони. Однак, незважаючи на деякі обмеження, кожна з них розкриває важливий аспект комунікативного процесу і може бути корисною при поясненні природи комунікації.

Взаємодії комунікативних спіралей можна подати так:

1.3 Основні елементи процесу комунікації

Комунікація попри її багатоплановість і багаторівневість має чітку структуру. Основними її елементами є адресант (відправник), адресат (отримувач), кодування, декодування, канал, медіум, повідомлення, ситуативний контекст, комунікативний шум (перешкоди), зворотний зв'язок.

Комунікація починається з джерела інформації, яким є адресант.

Адресант (франц. надсилати) -- комунікант, який створює та передає повідомлення.

Адресант може бути індивідуальним (одна людина) і колективним (двоє і більше людей). Він визначає тип повідомлення і спосіб його передавання, враховуючи потреби отримувача.

Термін «відправник» часто вживають у значенні «адресант». Однак ці терміни не завжди синонімічні. Відправник може не бути автором повідомлення, а лише відповідати за його передавання (наприклад, коли секретар передає іншим підлеглим розпорядження начальника).

Перед тим як відправити інформацію, адресант має її закодувати за допомогою певних символів (коду).

Кодування (лат. список настанов) -- втілення задуму адресанта в певну символічну форму (мовну, звукову, графічну тощо).

Від кодування залежить сприйняття повідомлення.

Повідомлення -- втілена у конкретні символи (коди) інформація, яку передають адресатові.

Повідомлення реалізуються засобами різних семіотичних систем і можуть складатися з вербальних (мовних) та/або невербальних (наприклад, жести, міміка, графічні зображення) символів. Повідомлення можуть бути підготовленими (твір, доповідь, лекція) та спонтанними (розмова в черзі). Спонтанні повідомлення часто виражені невербальними символами (зітхання, позіхання, сміх, сльози).

Розрізняють також власне повідомлення та їхні прагматичні значення (смисли). Так, залежно від ситуації спілкування висловлювання «Я зараз буду» може означати обіцянку або погрозу.

Передавання повідомлення відбувається за допомогою каналів та медіумів, які має обрати адресант.

Канал -- спосіб передавання повідомлення, що враховує фізіологічні можливості людин.

Канали комунікації спираються на п'ять органів чуття (слух, зір, дотик, нюх, смак). У зв'язку з цим виокремлюють слуховий (вокальний/звуковий), зоровий (візуальний), тактильний (дотиковий), нюховий і смаковий канали. Жоден із них не має абсолютної переваги.

У багатьох випадках повідомлення передають кількома каналами одночасно (наприклад, невербальна поведінка мовця супроводжує його говоріння), тому є підстави стверджувати про багатоканальну природу комунікації. Однак не всі канали рівнозначні. У людській комунікації здебільшого використовують зоровий та слуховий канали, з якими асоціюють писемність і усне мовлення. Тому, коли йдеться про мовну комунікацію, основними каналами часто називають усний і писемний.

Канали мають свої медіуми.

Медіум (лат. середина, щось проміжне) -- засіб передавання повідомлення; специфічна конфігурація фізичних, технічних та інституційних характеристик, що становить певну форму комунікації.

До медіумів усного каналу зараховують: розмови віч-на-віч, промови, телефонні розмови, голосову пошту, аудіо- та відеозаписи, відеоконференції тощо; до медіумів писемного каналу належать: листи, електронна пошта, факси, статті, контракти тощо.

На вибір каналу та медіума впливають такі чинники: терміновість, формальність, конфіденційність, складність та емоційність інформації, необхідність документального підтвердження, витрати, а також певні очікування адресата.

Усний канал використовують переважно тоді, коли передають не дуже складну та велику за обсягом інформацію, коли потрібен негайний зворотний зв'язок для розв'язання проблеми або прийняття рішення. Цей канал ефективний для передавання повідомлення, яке містить емоційний компонент, оскільки адресант має змогу проаналізувати невербальну поведінку адресата.

Писемному каналу надають перевагу у разі необхідності передати детальну та складну інформацію, що потребує ретельного планування повідомлення; коли необхідно охопити велику кількість людей у різних місцях, а негайний зворотний зв'язок не потрібен. Цей канал допомагає уникнути спотворення інформації, що можливе за використання усного каналу.

Адресат -- один із комунікантів, якому призначене повідомлення, що передається.

Адресат може бути індивідуальним, (окрема людина) або колективним (група людей). За найкращих умов повідомлення доходить до свого адресата без затримки. Однак у реальному житті часто виникають різні проблеми: повідомлення може дійти до адресата і лежати деякий час на його столі; через відсутність або зайнятість адресата повідомлення передають через посередника (наприклад, секретаря, сусіда, знайомого); повідомлення може ніколи не знайти свого адресата і потрапити в руки того, кому воно не адресоване (наприклад, у руки конкурента).

Термін «отримувач» часто вживають у значенні «адресат». Однак ці терміни нерівнозначні. Отримувач може не бути адресатом, якщо отримує повідомлення, які йому не призначені.

Після отримання повідомлення адресат має його декодувати.

Декодування -- процес розшифрування повідомлення, перетворення символів на значення.

Адресат повинен правильно розшифрувати повідомлення, розпізнати його смисл, що не завжди вдається. Наприклад, дружній жарт інколи сприймається як навмисна образа, пропозиція -- як наказ.

Отримане повідомлення переважно викликає зворотний зв'язок.

Зворотний зв'язок -- будь-яка реакція адресата на отримане повідомлення.

Розрізняють усний зворотний зв'язок (у вигляді запитань, коментарів) і письмовий (лист-відмова, лист-подяка); вербальний (з використанням слів) і невербальний (усмішка адресата, позіхання, погляд убік тощо); негайний (згода при зустрічі) і відкладений (лист-відповідь). Крім того, адресат може ухилятися від зворотного зв'язку -- не відповідати на листи, телефонні дзвінки. Відсутність зворотного зв'язку свідчить, як правило, про негативне ставлення адресата до адресанта або його повідомлення, а також до проблем, пов'язаних з отриманням повідомлення.

Зворотний зв'язок показує, наскільки успішною була комунікація. Якщо адресат неправильно зрозумів отримане повідомлення, його реакція буде неадекватною.

На етапах кодування, передавання і декодування повідомлення можливий комунікативний шум.

Комунікативний шум -- перешкоди різного типу (фізичні, фізіологічні, психологічні, семантичні), які знижують ефективність комунікації, дестабілізують процес сприйняття й розуміння повідомлення; можуть призвести до припинення комунікації.

З огляду на причину виникнення розрізняють шум фізичний, фізіологічний, психологічний і семантичний.

До фізичного шуму зараховують зовнішні перешкоди, що відволікають увагу та не дають змоги комунікантам зосередитися (наприклад, сторонні звуки, погане освітлення, тютюновий дим, переповнена людьми кімната тощо).

Фізіологічний шум пов'язаний із вадами мовлення чи хворобою комунікантів, що ускладнює передавання та отримання повідомлення (наприклад, головний біль, погана дикція, туговухість).

Психологічний шум викликають, як правило, ментальні процеси та емоційні стани комунікантів (наприклад, ворожа налаштованість, упередження, страх, стурбованість, закоханість).

Семантичний шум виникає внаслідок спілкування різними мовами або варіантами мов, використання адресантом спеціальної термінології, яка є невідомою адресатові. Семантичний шум може бути зумовлений також різними неточностями, що з'являються під час передавання інформації, її трансформації, додавання тощо.

Процес комунікації завжди перебуває під впливом ситуативного контексту.

Ситуативний контекст -- обставини, за яких відбувається комунікація.

Він має такі виміри: фізичний, соціальний, хронологічний і культурний.

Фізичний контекст охоплює місце комунікації, а також проксемічні аспекти (використання простору) і впливає на зміст та якість інтеракцій. Так, комунікація в транспорті, вдома, на роботі, в лікарні, магазині, театрі тощо істотно різнитиметься.

Соціальний контекст відображає природу стосунків між комунікантами. На перебіг комунікації впливають вік, статусні та соціальні ролі комунікантів, тривалість їхнього знайомства, якість стосунків тощо.

Під хронологічним контекстом розуміють вплив часу на процес комунікації. Від того, коли відбуваються мовленнєві взаємодії комунікантів (уранці чи пізно ввечері, в приймальні години, під час обідньої перерви, по закінченні робочого дня, на початку чи наприкінці фінансового року тощо), може залежати ефективність комунікації.

Культурний контекст зумовлений різним походженням (расове, етнічне тощо) та культурою комунікантів (національна, корпоративна, індивідуальна), що часто ускладнює порозуміння. Культурні відмінності значною мірою впливають на характер комунікації між американцями та європейцями, чоловіками та жінками, мусульманами та православними тощо.

Знання ситуативного контексту необхідне для кодування та декодування повідомлень, вибору каналів і медіумів комунікації.

Отже, здійснення будь-якого комунікативного акту є можливим тільки за наявності основних елементів комунікації, які взаємопов'язані і взаємодіють під час інформаційного обміну, безпосередньо впливають на його якість і результат.

1.4 Мотиви, цілі та функції комунікації

Комунікація як процес соціальної взаємодії людей спрямована на досягнення конкретної комунікативної мети (цілей).

Мета комунікації -- запланований адресантом результат, на який скерована комунікативна діяльність.

Повідомлення передають для того, щоб поінформувати (теленовини, прес-реліз), попередити (дорожні знаки, крик), пояснити (навчальний посібник, інструкція), зробити опис (документальний фільм, усне оповідання), розважити (анекдот, художній фільм), переконати (плакат, реклама) тощо. Як правило, цілей комунікації буває декілька. Так, фільм може розважати, інформувати, описувати, попереджати і пояснювати одночасно.

Першопричиною комунікації є потреби людини або групи людей.

Потреба -- стан індивіда, пов'язаний із відчуттям необхідності або нестачі чогось.

Її розглядають як особливий психічний стан людини, як усвідомлення або відчуття напруження, незадоволення, дискомфорту, як відображення в психіці людини невідповідності між внутрішніми і зовнішніми умовами існування.

Людські потреби різноманітні. Цю проблему досліджував американський психолог Абрахам Маслоу (1908--1970), який розробив ієрархію людських потреб у вигляді піраміди -- від базових біологічних до найвищих потреб реалізації особистості. У цій піраміді людські потреби поділено на п'ять рівнів:

фізіологічні (біологічні) потреби (їжа, пиття, повітря, сон); потреби безпеки (одяг, дім, відчуття безпеки); потреби взаємин (кохання, дружба, родина); необхідність поваги (самоповага, визнання, влада); необхідність самореалізації (бути самим собою, самовираження, зрілість).

Процес задоволення людських потреб має складну структуру і передбачає декілька етапів, одним із яких є мотивація.

Мотивація -- спонука до діяльності, що скеровується певним мотивом, тобто причиною, приводом будь-якої дії.

Іншим важливим етапом процесу задоволення потреб є реалізація діяльності.

Діяльність -- сукупність послідовних дій для досягнення певного результату, які актуалізують ставлення людини до світу, відповідають потребі і характеризуються мотивом.

Мотиви можуть бути різноманітними і стосуватися всіх сфер людської діяльності: фізичної, фізіологічної, інтелектуальної, духовної. їх необхідно відрізняти від цілей. Наприклад, метою є запросити друзів до ресторану, а мотивом може бути смачно поїсти, відзначити успіх, розважитися, продемонструвати свою заможність тощо. Частини мотивів людина може не усвідомлювати, а мету усвідомлює майже завжди.

Людська комунікація залежить від мотивів і цілей її учасників. Якщо метою комунікантів є психологічний контакт, то мотиви не виходять за межі комунікації. Мотивом комунікації є згода, оптимізація міжособистісних стосунків. Люди отримують задоволення від самого процесу комунікації або з'ясовують стосунки. Таку комунікативну діяльність називають модальним спілкуванням.

Модальне спілкування (лат. міра, спосіб) -- тип комунікативної діяльності, що спрямована на реалізацію особистісних, психологічних взаємин між людьми.

Якщо метою є передати інформацію, спонукати партнера до дії, надати йому емоційну підтримку або змінити його погляди, що необхідно для подальшої спільної діяльності комунікантів, то мотиви перебувають за межами комунікації. Тут мотивом є кооперація. Ідеться про диктальне спілкування.

Диктальне спілкування -- тип комунікативної діяльності, що пов'язана з певною предметною взаємодією людей, обслуговує різні форми їх соціальної діяльності.

Комунікація в життєдіяльності людей виконує певні функції.

Функції комунікації -- призначення конкретного комунікативного акту та комунікації загалом.

У науковій літературі не існує єдиного погляду на цю проблему, оскільки різні вчені класифікують їх за різними критеріями. Американський мовознавець Р. Якобсон з огляду на комунікативні цілі виокремив шість функцій комунікації, кожна з яких пов'язана із якимось елементом комунікативного процесу:

- емотивна функція, що спирається на адресанта, передбачає його самовираження, ставлення до теми й ситуації комунікації. Основна увага адресанта зосереджена на вираженні власних почуттів, оцінок. Так, одне й те саме повідомлення може набувати різних інтонаційно-емоційних відтінків. Емотивна функція реалізується вербально (наприклад, модальними зворотами типу «на мою думку», «на мій погляд», .«з моєї точки зору» та ін.) і невербально (наприклад, перекреслена бомба на плакаті); конативна (апелятивна) функція, що спирається на адресата, виражає спонукання, привертання уваги до повідомлення. Ця функція реалізується за допомогою спонукальних речень, звертань, які вимовляють з відповідною інтонацією (наприклад, «Подивись, друже, у вікно!»), а також невербально (наприклад, покажчик повороту, піктограма чоловіка та жінки тощо);

- референтна (денотативна) функція, що співвідноситься з контекстом і зосереджує увагу на об'єкті, темі, змісті дискурсу (наприклад, «Сонце сходить на сході»);

- поетична функція, що акцентує увагу на власне повідомленні та враховує здебільшого його форму, а не зміст. До засобів реалізації цієї функції належать тропи та фігури мовлення, різного типу прикраси тощо;

- метамовна функція, що переключає увагу на коди, передбачає опис параметрів комунікації та інтерпретацію. Вона може бути реалізована вербально і невербально (наприклад, значення незнайомого адресатові слова можна пояснити словами або жестами, малюнком тощо);

- фатична функція, що передбачає використання комунікативної системи для налагодження, підтримання та припинення контакту, перевірки роботи каналів комунікації. Ця функція зосереджується на контакті, при цьому зміст повідомлень не має особливого значення. Ілюстраціями фатичної функції можуть слугувати розмови про погоду, бесіди за святковим столом, мовленнєва взаємодія типу «Алло? -- Слухаю!», а також радіопозивні, заставка на комп'ютері тощо.

Усі ці функції можуть бути властиві будь-якому комунікативному акту, проте одна з них завжди домінує відповідно до типу тексту повідомлення. Наприклад, у віршах переважатиме поетична функція, у військових наказах -- конативна.

Інші науковці роблять спроби відобразити функції комунікації з позицій усіх учасників комунікативного процесу. Так, російські дослідники Т. Грушевицька, В. Попков і А. Садохін розрізняють:

- інформаційну функцію (обмін повідомленнями, думками, задумами, рішеннями);

- соціальну функцію (формування та розвиток культурних навичок людських взаємин);

- експресивну функцію (прагнення виразити та зрозуміти емоційні переживання);

- прагматичну функцію (регламентація поведінки та діяльності, координація спільних дій);

- інтерпретаційну функцію (адекватне сприйняття повідомлень, розуміння намірів, установок, переживань, станів).

Функції комунікації визначають її роль у суспільстві. Комунікація з використанням природної мови виконує інтеграційну роль: вона опосередковує всі види соціальної діяльності, сприяє соціалізації особистостей, акумулює суспільний досвід і уможливлює передавання його від покоління до покоління, зберігає культуру, а також є чинником цивілізаційної, етнічної та групової ідентифікації.

Отже, людська комунікація, будучи процесом соціальної взаємодії людей, що спрямований на досягнення комунікативних цілей, умотивованих їхніми потребами, виконує різні функції, слугує формуванню суспільства загалом.

1.5 Типологія комунікації за різними критеріями

Сучасний комунікативний простір характеризується багатогранністю та багатоаспектністю комунікативних процесів, що зумовлює різноманіття типів комунікації. Єдиної типології комунікації не існує, оскільки вчені класифікують її за різними критеріями: тип кодової системи, форма реалізації засобів мовного коду, адресність, тип медіума, спосіб інтерактивності, кількість учасників, рівень офіційності, свобода вибору партнера, рівень організованості, кількість контактів, тривалість, функціональне призначення, сфера комунікації.

За типом кодової системи: вербальна і невербальна комунікація.

Вербальна комунікація здійснюється за допомогою знаків природної мови (звуків, морфем, слів, словосполучень тощо). Мова як знакова система є оптимальним засобом вираження людського мислення і спілкування. Вербальна (мовна) комунікація поширюється на всі сфери людської діяльності, оскільки саме вербальні компоненти комунікативного акту є основними носіями значень (смислів) повідомлень.

Однак природна мова -- це не єдина знакова система, що використовується в людській комунікації. Існують ще мова програмування, світлова сигналізація, регулювання дорожнього руху. Більш того, у чистому вигляді існування вербальної комунікації практично неможливе. Людське мовлення зазвичай супроводжують несловесні (невербальні) знаки.

Невербальна комунікація -- обмін інформацією за допомогою невербальних кодів: зовнішність та її оформлення, міміка, погляди, жести, рухи тіла, звукове оформлення мовлення, оточення, матеріальні предмети, що мають символічні значення, тощо.

Специфікою невербальної комунікації є те, що вона здійснюється за допомогою всіх органів чуття, кожний з яких утворює свій канал комунікації. З огляду на полісенсорну природу виокремлюють різні види невербальних повідомлень (акустичні, оптичні, тактильно-кінесичні та ін.), які тісно взаємодіють і можуть доповнювати або суперечити один одному.

До основних невербальних кодів людської комунікації належать:

парамова: просодика (тембр, висота і гучність голосу, артикуляція, ритм, темп, інтонація, манера мовлення) та екстралінгвістика (паузи, кашель, зітхання, сміх, плач);

кінесика (жести, міміка, контакт очима, рух тіла, постава, хода);

проксеміка (використання простору, зокрема відстань між комунікантами, їх просторове розміщення, вплив території);

графеміка (почерк, шрифти, інтервали, текстові виділення, розділові знаки тощо);

зовнішній вигляд (тип і виміри тіла та обличчя, одяг, зачіска, прикраси, косметика, предмети особистого вжитку);

такесика, або гаптика (дотик, зокрема потискування рук, поцілунки, погладжування, обійми);

сенсорика (запахи тіла та косметики, аромати кухні, поєднання кольорів, звуків);

хронеміка (використання часу, зокрема час очікування початку спілкування, тривалість спілкування, час вагання).

Дослідники стверджують, що у спілкуванні на невербальні сигнали припадає 60--80% інформації. Невербальні повідомлення здатні передавати різноманітні відомості про:

особистість комуніканта (його темперамент, емоційний стан під час комунікації, особистісні якості, комунікативну компетентність, соціальний статус, культуру, до якої він належить);

стосунки між комунікантами;

ставлення комунікантів до самої комунікативної події.

Невербальні повідомлення можуть доповнювати, дублювати, заміщати вербальні повідомлення або суперечити їм, а також регулювати комунікативну поведінку співрозмовника. На відміну від вербальних повідомлень їм властиві багатозначність, ситуативність, синтетичність і спонтанність.

За формою реалізації засобів мовного коду: усна, писемна та друкована комунікація.

Усна комунікація здійснюється за допомогою коду акустичного (звукового) мовлення. Така комунікація спонукає до швидкого обміну інформацією, забезпечує негайний зворотний зв'язок, передає всі нюанси мовленнєвих взаємодій. Комуніканти можуть отримувати додаткові значення (смисли) завдяки невербальним сигналам, що зазвичай супроводжують усні вербальні повідомлення. Усна комунікація дає змогу спостерігати, контролювати та впливати на комунікативну поведінку адресата, перефразовувати, додавати або скорочувати повідомлення. Крім того, усна комунікація допомагає швидко встановити добрі міжособистісні стосунки, що сприяє успішному інформаційному обміну.

Водночас усна комунікація вразлива до різноманітних перешкод (фізичних, фізіологічних, психологічних, семантичних), залежить від не завжди точної та надійної пам'яті людей. Слухачі часто забувають багато з того, що вони почули, можуть пропустити важливі деталі або додати своє бачення проблеми. Чим довший у просторі та часі маршрут від адресанта до адресата повідомлення, тим більша ймовірність перекручення змісту сказаного.

Писемна комунікація реалізується за допомогою графічного коду, тобто одиниць графічної системи певної мови (букв, ієрогліфів, розділових знаків тощо). Вона зазвичай підготовлена, нормована, більш формалізована. Оскільки письмові повідомлення декілька разів редагують, у них незначна кількість помилок. Писемна комунікація здебільшого не потребує негайного зворотного зв'язку, може бути розірваною в часі й просторі. Її особливість -- тривалість. Вона полегшує сприйняття повідомлень (особливо складних і довгих), оскільки адресат може перечитати їх у зручний для себе час.

Друкована комунікація відбувається за допомогою спеціальних технічних засобів поліграфії. Вона характеризується уніфікаційними особливостями, є основою мовленнєвої норми та культури мовлення. У вигляді книг і різноманітних документів друкована комунікація може зберігатися тривалий час, що забезпечує стабільність самої мови, мовних контактів народів. Друковану комунікацію виокремив чеський мовознавець Йозеф Вахек (1909--1996), однак не всі науковці поділяють його точку зору.

За адресованістю: персональна та надперсональна комунікація.

Персональна (аксіальна (лат. вісь)) комунікація адресована конкретній людині (наприклад, привітання з днем народження, особистий лист). Надперсональна (ретіальна (лат. мережа) комунікація адресована абстрактному адресату (наприклад, телено- вини, реклама, комікс).

За типом медіума: безпосередня та опосередкована комунікація.

Безпосередня комунікація відбувається без будь-якого посередника з використанням вербальних і невербальних засобів у межах візуального, тактильного та інших типів сприйняття співрозмовника, тобто «обличчям до обличчя». Безпосередня комунікація є контактною, адресат перебуває у комунікативному просторі адресанта (наприклад, розмова віч-на-віч, доповідь на семінарі).

Опосередкована комунікація здійснюється через посередника. Посередниками можуть бути фізична особа (секретар, перекладач тощо) і різноманітні технічні засоби (листи, записки, друкована продукція, телефон, радіо, відео, комп'ютерні мережі локального та глобального характеру тощо).

За способом інтерактивності: монолог, діалог, полілог.

Монолог (грец. один і слово, вчення) -- форма мовлення адресанта, що відтворюється внаслідок його активної мовленнєвої діяльності, розрахованої переважно на пасивне і опосередковане сприйняття мовлення адресатом (аудиторією).

Монолог має свого адресата і може бути персональним чи надперсональним, однак не потребує безпосереднього зворотного зв'язку. Будь-який монолог має ознаки діалогічності, адже, продукуючи мовлення, текст, адресант діалогізує з уявним гіпотетичним адресатом.

Монолог є розгорнутим видом мовленнєвої діяльності. Він має свою специфіку побудови тексту, прагма сигналів і типу інтерактивності, які спрямовані на досягнення різних цілей (агітаційний виступ, лекція, молитва, театральний монолог, щоденникові записи, оповідання). Монолог може містити великі за обсягом тексти, які складаються з пов'язаних між собою повідомлень, що мають індивідуальну композиційну побудову і відносну смислову завершеність. У багатьох випадках монологічні повідомлення є запланованими, підготовленими та керованими, що передбачає ретельний добір мовних засобів, їх чітку організацію.

Діалог (грец. розмова, бесіда) -- форма мовлення та ситуаційно зумовлене спілкування, як правило, двох осіб, комунікативні ролі яких конверсуються (обидва комуніканти по черзі виконують і роль адресанта, і роль адресата). Він передбачає активний і швидкий обмін інформацією, який характеризується впливом комунікантів один на одного та негайним сприйняттям повідомлень (наприклад, інтерв'ю, телефонна розмова). Висловлювання учасників діалогу називають репліками, або комунікативними (інтерактивними) кроками (ходами).

Діалогічне мовлення є зазвичай ситуативним, спонтанним. Репліки у діалозі поєднані смисловою залежністю, тому правильно зрозуміти зміст повідомлень можливо лише в межах усього діалогу або взаємопов'язаних пар реплік. Залежно від змісту реплік, позицій його учасників діалог може розгортатися лінійно або вибудовуватися за контрарним (лат. протилежний) принципом як дискусійний діалог, у якому стикаються різні, іноді різко протилежні позиції (суперечка, полеміка, судовий розгляд та ін.).

Діалог вважають первинним стосовно інших форм спілкування. Його витоки в уснорозмовній сфері, якій притаманний принцип економії засобів мовного коду.

Отже, в діалозі досить помітними є елементи розмовного стилю, зокрема лаконічність, незавершеність реплік, еліптичні конструкції, звертання, запитання, вигуки, вживання розмовної лексики. Значну роль в усному діалозі відіграють паравербальні засоби комунікації (фонація, жести, міміка, рухи тіла, погляд, дотик, відстань тощо).

Оскільки діалог рідко буває підготовленим, вірогідність невдалого добору слів, різного типу помилок і порушення літературної норми дуже висока.

Полілог (грец. численний і слово, вчення) -- форма мовленнєвого спілкування між трьома і більше особами з приблизно однаковою комунікативною активністю. Як і діалог, він характеризується зміною комунікативних ролей (мовець - слухач). Полілог зазвичай не розпадається на декілька діалогів. Такі ознаки, як єдина тема розмови, ситуативна пов'язаність, спонтанність, нелінійність, набувають розвитку саме в полілозі (сімейна розмова за обідом, робітнича нарада, семінар). Зміст його реплік має більшу амплітуду відхилення та коливання, ніж у діалозі. У полілозі помітно зростає рольова функція кожного учасника. Хоча не завжди всі комуніканти мають змогу і бажання брати однакову участь у спілкуванні, вони можуть впливати на розвиток полілогу своїми мовленнєвими і немовленнєвими діями.

За кількістю учасників: інтраперсональна, міжособистісна, у малих групах, публічна, організаційна, масова.

Інтраперсональна (лат. усередині і особа) (внутрішня) комунікація -- комунікація за участю однієї людини. Вона постає як «внутрішній діалог», коли одна людина розмовляє сама із собою (обговорює певну проблему, шукає рішення, ставить питання і відповідає на них). Зворотним зв'язком у такому випадку може бути факт спростування або коригування змісту власного повідомлення.

Міжособистісна (інтерперсональна (лат. між і особа), діадична (грец. два)) комунікація здійснюється між двома особами. Вона є переважно спонтанною, неформальною. Обидва комуніканти виконують роль адресанта і адресата. Зворотним зв'язком є відповідь кожного учасника. Міжособистісна комунікація може відбуватися в присутності інших осіб, які не беруть участі в комунікативному процесі (наприклад, розмова в метро, ресторані).

Комунікація в малих групах відбувається в групах із 3--12 осіб, при цьому прямий та зворотний зв'язок можливий між усіма учасниками (групова дискусія, переговори та ін.). Однак ступені участі та задоволення у малих групах нижчі за міжособистісну комунікацію. Координувати мовленнєві взаємодії у групах важче.

Публічна комунікація передбачає комунікацію за участю 20--30 і більше осіб (до 100), що відбувається зазвичай у громадських місцях і є доволі формальною, характеризується чіткою організацією та ретельним плануванням. Мовець є джерелом інформації, аудиторія обирає пасивнішу позицію (наприклад, зустріч політичного лідера з виборцями, презентація нового продукту компанії).

Організаційна комунікація -- комунікація між особами (від 100 до 1000), які належать до певної організації. Це може бути обмін інформацією між окремими членами та групами певної мережі, які виконують різні функції (наприклад, річний звіт керівника компанії перед підлеглими).

Масова комунікація передбачає передавання інформації між джерелом та великою аудиторією (як правило, від 1000 осіб і більше) за допомогою певних технічних засобів (друкарських, електронних та ін.). Аудиторія є гетерогенною, анонімною. Можливості зворотного зв'язку обмежені. Як правило, масову комунікацію забезпечують спеціальні організації (видавництва, агенції, редакції, студії).

За соціальними чинниками: особистісно зорієнтована та соціально зорієнтована комунікація.

Особистісно зорієнтована комунікація скерована на налагодження особистісних стосунків, передусім духовних, товариських (наприклад, розмова друзів, листування з коханою людиною тощо). Комуніканти намагаються задовольнити особисті потреби та інтереси.

Соціально зорієнтована комунікація -- це спілкування людей як представників певних груп (вікових, професійних, статусних тощо). Визначальним чинником мовленнєвої поведінки комунікантів є їх групова ознака або рольова позиція (викладач -- студент, керівник -- підлеглий, консультант -- клієнт). Під час соціально зорієнтованої комунікації виявляється обслуговувальний характер мовлення, її спрямованість на організацію спільної діяльності людей, що передбачає більш сувору регламентацію мовленнєвої поведінки комунікантів.

За напрямом потоку інформації: горизонтальна і вертикальна комунікація.

Горизонтальна комунікація відбувається між комунікантами рівного статусу або рангу (наприклад, розмова секретарів, нарада керівників підприємств).

Вертикальна комунікація здійснюється між комунікантами різного статусу або рангу. Вертикальна комунікація може бути низхідною чи висхідною. Низхідна комунікація передбачає передавання повідомлень від вищої інстанції нижчій (зокрема, розпорядження, наказ). Висхідна комунікація спрямована на передавання повідомлень від нижчої інстанції вищій (наприклад, звіт, пояснювальна записка, заява про звільнення).

За рівнем офіційності: офіційна та неофіційна комунікація.

Офіційна комунікація відбувається у формальних комунікативних ситуаціях, що передбачає суворе дотримання встановлених норм і правил (переговори, ділові зустрічі, контракти, заяви).

Неофіційна комунікація є неформальною, нерегламентованою. Вона відбувається за невимушеного спілкування і не потребує дотримання статусних норм, правил (листування друзів, телефонна розмова приятелів тощо).

За свободою вибору партнера: ініціативна і вимушена комунікація.

Ініціативна комунікація дає змогу вибирати своїх партнерів по комунікації, уникати спілкування з неприємними людьми. У вимушену комунікацію людина вступає незалежно від своїх бажань (наприклад, розмова з інспектором ДАІ, телефонна розмова з клієнтом, пояснювальна записка).

За рівнем організованості: стихійна та організована комунікація.

Стихійна комунікація є раптовою, несподіваною. Це випадковий обмін інформацією між людьми (розмова пасажирів автобуса, випадкова зустріч ділових партнерів у ресторані та ін.). Організована комунікація планомірна, узгоджена та впорядкована (наприклад, наукова доповідь, виробнича нарада, рекламне оголошення, інтерв'ю).

За кількістю контактів: одноразова, постійна та періодична комунікація.

Одноразова комунікація здійснюється лише один раз, передбачає один-єдиний контакт з адресатом (наприклад, розмова з перехожим на вулиці).

Постійна комунікація розрахована на тривалий термін, що передбачає численні контакти і взаємодії комунікантів. Така комунікація переважає у колективах, сім'ях (наприклад, спілкування батьків із дітьми).

Періодична комунікація здійснюється час від часу або через певні проміжки часу (річний звіт, зустрічі з лікарем, лекції тощо).

За тривалістю: короткотривала та довготривала комунікація.

Короткотривала комунікація передбачає швидке передавання інформації та обмін нею, в т. ч. розірвання мовленнєвого контакту (наприклад, військовий наказ, виклик швидкої допомоги).

Тривала комунікація -- тривалий у часі комунікативний процес (наприклад, захист докторської дисертації, судовий процес, телефонна розмова подруг).

За функціональним призначенням: інформативна, афективно-оцінна, рекреативна, переконувальна та ритуальна комунікація.

Інформативна комунікація спрямована на передавання об'єктивної інформації про навколишній світ комунікантів. Інформаційні повідомлення мають бути правдивими, несуперечливими та неупередженими (наприклад, інструкція, рецепт).

Афективно-оцінна (лат. почуття) комунікація ґрунтується на вираженні почуттів, оцінок, емоцій адресанта щодо адресата. Повідомлення можуть бути необ'єктивними і мати позитивну або негативну спрямованість (освідчення в коханні, співчуття, осуд). Комуніканти можуть посилити або послабити оцінку і вираження почуттів, що є неможливим за інформативної комунікації. Крім того, афективно-оцінній комунікації властива емпатія, що передбачає чутливість до емоційних потреб адресата, вміння зрозуміти вербальні й невербальні прояви його почуттів і розділити ці почуття.

Рекреативна (лат. відновлюю) комунікація охоплює різноманітні форми розважального спілкування, що дає змогу комунікантам розслабитися й відпочити. У таких випадках можливим є створення уявних ситуацій і передавання інформації про них (наприклад, анекдоти, різного типу конкурси).

Перекопувальна комунікація спрямована на стимулювання якоїсь дії. Учасники комунікації впливають один на одного, намагаючись змінити думку або поведінку співрозмовника (прохання, порада, реклама та ін.). Така комунікація містить елемент маніпуляції поведінкою інших людей.

Ритуальна (лат. обрядовий) комунікація полягає у дотриманні норм і звичаїв соціально-культурної поведінки. Повідомлення пов'язані з певними ритуалами (привітання вчителя на початку уроку, військова присяга, інавгурація президента, дипломатичний прийом).

За сферою комунікації: побутова, ділова, політична, релігійна, наукова, педагогічна тощо комунікація.

Побутова комунікація полягає у підтриманні контакту і розв'язанні повсякденних проблем. Відбувається вона, як правило, між добре знайомими людьми. Її мета й характер визначаються особистісними стосунками людей (мати -- дитина, чоловік -- дружина, сусід -- сусід тощо). Комуніканти діють з урахуванням власних потреб та інтересів і можуть порушувати різні теми, при цьому досягнення конкретного результату в процесі спілкування необов'язкове. Побутова комунікація переважно міжособистісна, неформальна та спонтанна. їй властиві сильна ситуативна залежність, порушення логіки та структурної оформленості висловлювань, нечітка вимова, наявність розмовної лексики, широке використання невербальних засобів, суб'єктивність, емоційність (наприклад, задушевна розмова між матір'ю та дочкою, суперечка між братом і сестрою, сварка між сусідами).

Ділова комунікація є специфічною формою контактів та взаємодії людей у процесі їхньої трудової діяльності. Вона належить до формального спілкування, регламентується за формою та змістом і зумовлена соціальними функціями людини (керівник -- підлеглий, виробник -- постачальник, співробітник фірми -- клієнт).

У діловій комунікації беруть участь особи, наділені певними повноваженнями від своїх організацій, які повинні виконувати їхні замовлення та захищати їхні інтереси. Ділова комунікація зобов'язує приймати рішення та діяти; вона завжди спрямована на розв'язання конкретних завдань, досягнення визначеної мети (рекламація, оперативка, переговори з діловими партнерами, співбесіда під час прийому на роботу).

Політична комунікація зумовлена наявністю великої кількості партій і політичних організацій, течій та груп, що потребує вміння орієнтуватися в політичному комунікативному просторі. Метою політичної комунікації є здобуття та утримання влади, а її основними учасниками -- політики й виборці (наприклад, пропагандистська листівка, зустріч із виборцями, публічна промова, голосування, парламентські дебати). Така комунікація зазвичай спрямована на майбутній контекст (розкриває, якими люди будуть), а також на визнання правомірності лише однієї сторони (свої ідеї найкращі, всі інші -- брехня). Важливою особливістю політичної комунікації є намагання політиків завуалювати свої цілі, використовуючи номіналізацію (абстрактні віддієслівні іменники), метафоризацію, еліпсис (пропуск слів), специфічну інтонацію та інші прийоми впливу на свідомість електорату й опонентів. Політичній комунікації властиві видовищність, певні іміджі, форми прояву мовленнєвої агресії.

Релігійна комунікація має на меті залучити до віри в межах певної конфесії. Сутність її полягає у відвертому утвердженні цінностей: визнання Бога, розуміння гріха та доброчесності, врятування душі, відчуття дива, дотримання обрядів. Означені цінності можуть бути виражені прямо, у формі іносказання та притчі, а також в оповіданні, логіка сюжету якого є чинником переконання. Учасниками релігійної комунікації є не лише священнослужителі та парафіяни, а й Бог, до якого звернені молитви, псалми, сповіді тощо. Центральне місце в релігійній комунікації належить проповіді, яку розглядають як місток між Біблією та людиною. Проповідь передбачає звернення до ситуації і слів Божих, а також перенесення цієї ситуації на сьогоднішнє життя людини.

Наукова комунікація пов'язана з процесом отримання нових знань про предмети та явища. Її учасниками є науковці, які здійснюють дослідження, та широка публіка, що виявляє інтерес до наукових відкриттів і розробок. Вона характеризується рівністю учасників, оскільки жоден із науковців не має монополії на істину, а безмежність пізнання змушує критично ставитися до чужих і своїх досліджень. Під час комунікації науковці можуть набувати різних статусно-рольових характеристик: науковець-дослідник, науковець-експерт, науко- вець-популяризатор, оскільки вони мають не лише здобути та оцінити нові знання, а й повідомити про них громадськість (наприклад, наукова стаття, монографія, дисертація, доповідь, рецензія, анотація).

Тематика наукової комунікації охоплює широке коло питань. Її специфіка полягає у використанні спеціальної мови, притаманної певній науці. Наукові повідомлення часто насичені термінологією, абревіатурами, формулами, діаграмами, схемами тощо, що робить їх недоступними для розуміння непідготовленою аудиторією. Складність інформації, що передається, зумовлює не дуже швидкий темп продукування і сприйняття повідомлень.

Важливими ознаками наукової комунікації також є точність і логічність викладу, доведення істинності чи помилковості певних положень, значна абстрагованість предмета, цитати й посилання на першоджерела, певні дискурсивні формули, кліше.

Педагогічна комунікація забезпечує соціалізацію нових членів суспільства, тобто становлення особистості в процесі засвоєння знань, цінностей і норм суспільства. Основними учасниками педагогічної комунікації є вчителі та учні (урок, лекція, семінар, іспит та ін.), а також батьки й діти (наприклад, виховна бесіда батька із сином). Стосунки між комунікантами можуть бути більше або менше формалізованими чи близькими залежно від певної культури.

Важлива роль у педагогічній комунікації належить учителю, який здійснює мовленнєвий вплив на учнів, формує їхній світогляд. Мовлення вчителя зазвичай характеризується впевненістю, категоричністю, вмінням виділити комунікативно значущу інформацію, здатністю викласти інформацію в достатньому обсязі. Його основними стратегіями є пояснення, оцінювання, контролювання, сприяння та організація. При цьому необхідно враховувати комунікативні потреби учнів (що їх хвилює, цікавить).

За культурними чинниками: монокультурна та міжкультурна комунікація.

Монокультурна комунікація передбачає спілкування представників однієї національно-лінгвокультурної спільноти, які мають єдину когнітивну базу (наприклад, збори українських студентів). Таку комунікацію непросто уявити в сучасному суспільстві, що стає мультикультурним.

Міжкультурна комунікація -- це спілкування представників різних національно-лінгвокультурних спільнот, носіїв різних ментально-лінгвальних комплексів (міжнародна наукова конференція, зустріч глав країн -- членів ЄС та ін.). Міжкультурна комунікація як процес безпосередньої взаємодії культур здійснюється в межах різних (частково або повністю) національних стереотипів мислення, що суттєво впливає на взаєморозуміння комунікантів.

Отже, передавання інформації та обмін нею між людьми відбувається у межах різних типів комунікації, яким властива специфічна організація засобів комунікативного коду.

Размещено на Allbest.ru

...