Ломоносов М.В. – "батько" російського мовознавства

Размещено на http://www.allbest.ru/

Вступ

Як відомо, перші роботи з граматики на Русі почали з'являтися у XV - XVI століттях. Увага давньоруських книжників була зосереджена на церковнослов'янській мові, тільки зрідка до граматик потрапляли бодай окремі елементи розмовного мовлення. У другій половині XVIІ століття починається формування російської національної мови та закріплення її в літературі. Поступово руйнується система середньовічного білінгвізму (російська та церковнослов'янська). Народне мовлення поєднується із літературною мовою і прагне зайняти у ній провідне місце. Однак і старі архаїчні елементи книжної мови все ще не виходять із літературного вжитку.[21]

Невпорядкованість словникового складу та граматичних засад літературної мови дуже потребували встановлення норм та правил, вивчення граматики. Це добре розуміли провідні діячі першої половини XVIІІ століття (І. Т. Посошков, В. Є. Адодуров, В. К. Тредіяковський). У 1731 році доповненням до «Німецько-латино-російського словника» було видано російську граматику Адодурова. Вона являла собою саму тільки переробку церковнослов'янської граматики Смотрицького стосовно російської мови. [20] Завдання створення першої граматики російської літературної мови було вирішене всесвітньовідомим російським вченим Михайлом Ломоносовим. Намір написати граматику виник в нього ще в середині 40-х років. У 1748 році він розпочав збір матеріалу. 9 січня 1757 року її було надруковано. [16]

Поява «Російської граматики» Ломоносова стала видатною подією та національним святом для його співвітчизників. Ломоносов визначав мову як засіб спілкування. «По благороднейшем даровании, которым человек прочих животных превосходит, то есть правителе наших действий - разуме, первейшее есть слово, данное ему для сообщения с другими своих мыслей», - писав він. [12]

Ломоносов постійно підкреслював суспільний характер мови, порівнюючи суспільство, яке не має власної мови, із розібраною машиною. Без цього засобу людина не могла б досягти жодних успіхів у науці й культурі, була б не краща від «зверей диких, рассыпанных по горам и пустыням».[12] Мова грає величезну роль в осягненні довкілля. «Польза его столь велика, коль далече ныне простираются происшедшие от него в обществе человеческом знания, которые весьма бы тесно ограничены были, если бы каждый человек воображенные себе способом чувств понятия только в собственном своем уме содержал сокровеннны». [12]

Ломоносов також відзначав тісний зв'язок формування мови із розвитком мислення. Виходячи зі сказаного, можна стверджувати, що тема даного реферату є актуальною, оскільки в даний час багато уваги приділяється цьому питанню сучасними мовознавцями. Обрана тема і до цього часу активно досліджується мовознавцями та філологами.

Основна мета роботи - показати, розкрити та проаналізувати творчу спадщину Ломоносова М. В. ,а саме його російську граматику, розкрити вчення про « штилі мови » .

О'бєкт дослідження - праця вченого, її структурний аналіз.

Предмет дослідження - судження, твердження та настанови Ломоносова стосовно своєї праці.

У відповідності з метою, об'єктом та предметом були поставлені наступні завдання:

коротко оглянути біографію мовознавця, вченого та філософа;

охарактеризувати працю про російську граматику;

проаналізувати вчення науковця про « штилі мови ».

Робота складається з двох розділів, висновків та списку використаних літературних джерел.

Практична значущість роботи - дане дослідження можна використовувати в ВУЗах на практичних та семінарських заняттях, а також в школі під час гурткових занять.



Розділ 1. Теоретичні основи дослідження

1.1 Ломоносов М.В. - "батько" російського мовознавства

Учений, письменник, педагог, громадський дiяч. Заклав фундамент наукового вивчення найважливiших проблем загального, росiйського, слов'янського мовознавства. Вiн перший на основi ґрунтовного вивчення древньої писемностi чiтко розмежував росiйську та старослов'янську мови.

Щодо спорідненості слов'янських мов науковець висловлював припущення, що прамовою всіх слов'янських мов є певна давня мова, яку він називав “словенською”. Від неї пішла не лише російська, але й мова корінного населення Польщі, Богемії (Чехії), Моравії, Сербії, Далмації, Македонії та інших придунайських земель.[9]

У праці М. Ломоносова "О России прежде Рурика" подана характеристика питання про рiзний ступiнь близькостi слов'янських мов та їх спорiдненостi у фонетицi, граматицi, лексицi.[19]

Великий внесок Ломоносова і у порівняльно-історичне мовознавство. У доповіді про свої дослідження у 1755 році він писав, що «сочинил письмо о сходстве и переменах языков».[4; с.8] Ним було розроблено системну класифікацію мов за їхнім походженням. Усі мови він поділяє на «сродственные» та «несродственные» шляхом порівняння у них числівників першого десятка. Спорідненими, таким чином, є російська, грецька, латина і німецька; неспорідненими - фінська, мексиканська, китайська та готтентотська. [4; с.10]

Ломоносов не тільки відзначив спорідненість групи мов, які згодом назвали індоєвропейськими, але й визначив основний склад цієї групи - за виключенням, хіба що, індійської групи. Це має велике значення ще й тому, що вже після Ломоносова англійський вчений У. Джонс та німецький дослідник Ф.Бопп, займаючись встановленням складу сім'ї індоєвропейських мов, слов'янські мови туди не включали. Ломоносовим же ж було визначено і склад сім'ї слов'янських мов, куди входили російська, польська, болгарська,сербська, чеська, словацька та вендська мови. [1]

Ломоносов першим розмежував російську та церковнослов'янську мови. Родоначальником усіх слов'янських мов він вважав якусь давню прамову, яку називав славенською. Від неї походить не тільки російська, але й мови тубільців Польщі, Богемії, Моравії, Болгарії, Сербії, Македонії та інших придунайських країн.[11]

Крім того, Ломоносов встановив спорідненість слов'янських та балтійських мов на підгрунті схожості їхнього словникового складу та граматичних форм.

Ломоносов реформував не тільки мовознавство, але й літературознавство. Він є засновником силабо-тонічної системи віршування. Досі поезії створювалися у силабічній системі, обгрунтованій Симеоном Полоцьким. [11] Віршовані рядки були рівноскладовими, рими виключно жіночими.

Більшість віршописців належала до духівництва; вірші читалися на кшталт звичайного при богослужіннях речитативу, і різниця між наголошеними і ненаголошеними складами майже зникала. Існувала і тонічна система - на кшталт фольклору - у рядках була однакова кількість складів, наголошені промовлялися чітко, а між ними скоромовкою проголошувалися ненаголошені. Кількість ненаголошених складів варіювалася. [13]

У 1739 році вийшов трактат Ломоносова «Письмо о правилах российского стихотворства». Ломоносов відмовлявся від рівноскладових віршів, обґрунтовував чергування в поезії чоловічих і жіночих рим та вводив систему силабо-тоніки. Кожний вірш поділявся на двоскладні (на кожен наголошений склад припадає один ненаголошений) та трискладні (один наголошений, два ненаголошені) стопи.[7]

Таким чином, існувало два двоскладові розміри та три трискладові:

-хорей (- И)

-ямб (И -)

-дактиль (- И--И)

-амфібрахій (И-----И)

-анапест (И--И -).

Сам Ломоносов надавав перевагу ямбу, який вважав найбільш придатним для складання віршів благозвучних та гідних.

Михайлу Васильовичу Ломоносову (1711-1765) належить величезний, неоціненний внесок у всі основні галузі російської національної культури XVIII ст. За характеристикою Пушкіна, «з'єднуючи незвичайну силу волі з незвичайною силою поняття, Ломоносов обняв всі галузі освіти. Жага науки була сильною пристрастю цієї душі. Історик, ритор, механік, хімік, мінералог, художник і віршотворець, він все спробував і скрізь проник ». [24]

Костянтин Аксаков так писав про видатного вченого: « Ломоносов зрозумів сучасний стан мови, він зрозумів вимоги мови російської, сучасні відносини мови церковнослов'янської до мови російської і значення першої для останньої; він зрозумів це і нова мова з'явилася. Ломоносов розв'язав, нарешті, цю дивну суміш, визнавши за мовою нашою право перенестись самому у вищу сферу, очистив її від дивних слов'янізмів і звів її в цю вищу область, постановивши її мовою, у якій можна виражати загальне; водночас він зрозумів повсякчасне значення мови церковнослов'янської для російської. Закінчилась суміш, відділились слов'янізми, що стикаються з простонародними висловами; назавжди вилучені церковнослов'янські форми, чужі для мови або, якщо не чужі, то такі, яких у мові вже не дуло. Вільна від цієї давньої домішки, від давніх домагань церковнослов'янські мови, внаслідок котрих вдиралася вона насильницько в мову російську, російська мова вільно здійнялася в нову сферу, у сферу загального. Велика справа сталася; мова змінилася» . [15]

До Ломоносова російська літературна мова відрізнялась хаотичністю у вживанні мовних елементів. У письмовому та усному ужитку вживалися і споконвічно російські слова, і старослов'янізми, значна частина яких занепала, і хлинули в російську мову з часів Петра I варваризми. Літературна мова була до того ж переповнена великоваговими синтаксичними конструкціями.[12; с.73-82] Вкрай необхідним в таких умовах було впорядкування вживання мовних засобів відповідно до умов спілкування. За виконання цього завдання вперше на науковій основі взявся Михайло Васильович Ломоносов. Вчений підкреслював не тільки гідне місце російської мови серед європейських, але і вказував на те, що за деякими своїми властивостями російську мову перевершує багато відомих мов: «Карл П'ятий, римський імператор, - писав Ломоносов, - казав, що іспанською мовою розмовляти треба з богом, французькою - з друзями, німецькою - з неприятелями, італійською - з жіночою статтю говорити пристойно. Але якщо б він російську мову знав, то говорив би з ними усіма виключно російською, бо знайшов би в ній пишність іспанської, жвавість французької, фортецю німецької, ніжність італійської, та багатство і стислість грецької та латинської мови ».[10; 9-14]

1.2 « Российская граматика » - аналіз праці

«Російська граматика» М. Ломоносова складається із шести розділів -- «наставлений»[22]:

1) загальні проблеми граматики;

2) фонетика;

3) орфографія;

4) словотвір;

5) словозміна (іменників, прикметників, числівників, типів дієвідмін; характеристика інших частин мови);

6) синтаксис.

Тобто, Ломоносов так трактував дані розділи:

«Про людське слово взагалі». Тут розглянуто загальне значення людської мови і слова; представлено вчення про звуковий лад мови, про співвідношення вимови і написання; дана загальна характеристика частин мови (основні - імена, що включають іменник, прикметник та числівник, і дієслова; також виділені займенники, дієприкметники, прислівники, прийменники, сполучники, вигуки). У цьому ж повчанні Ломоносов дає поняття про поєднання слів. [18]

«Про читання і правопис російський». У цьому розділі представлений склад російського алфавіту (30 букв), сформульовано деякі орфоепічні норми, дано вчення про розподіл на склади, розглянуті нори правопису і пунктуації (знаходимо опис таких знаків, як крапка, кома, крапка з комою, знак питання, знак оклику, названий « дивним » дефіс -«знак единительный», дужки - « знак місткий »). [18]

«Про імені». У цьому розділі містяться відомості про граматичні категорії імен (рід, відмінювання, відмінок). Викладене в цьому розділі багато в чому збігається з тим, що можна бачити в сучасних граматиках. Слід відзначити введення М. В. Ломоносовим терміна «місцевий відмінок» та вказівку на окремі імена «спільного роду» (типу плакса). Відомо, що цей клас іменників з часом значно поповнився. [18]

«Про дієслово». З цього розділу також багато дійшло до сучасних граматик, а саме сутність і зміст описаних граматичних категорій дієслова - часу, способу, особи, числа, застави, роду. Представлено відмінювання дієслів. Немає у Ломоносова опису дієслівного виду як самостійної категорії.

«Про допоміжні чи службові частини слова». Тут розглянуто формоутворення і словозміну займенників, дієприкметників; дано також відомості про говірки, прийменники, сполучники і вигуках. [18]

«Про творення частин слова». У цьому розділі наведені відомості щодо синтаксичного вживання частин мови, розглянуто особливості їх підрядного зв'язку (тобто, в сучасній термінології, це основи вчення про словосполучення). [18]

Свою граматику М. Ломоносов будує не за схемами логічних граматик XVII--XVIII ст., як і не за зразками античних граматик, його метод суто емпіричний, він іде від фактів живого мовлення, апріорним схемам протиставляє повсякденне вживання мови. Для того, щоб визначити будь-яке граматичне правило, М. Ломоносов призбирує багатий фактичний матеріал і лише на підставі його вивчення робить узагальнення. [23] Саме такий метод досліджування граматичної будови російської мови дозволив М. Ломоносову правильніше, точніше у порівнянні з В. Тредіаковським та О. Сумароковим визначити основні тенденції формування й розвитку нової літературної російської мови на живому народному грунті, дозволив виявити специфічні особливості російської мови у порівнянні з іншими мовами і передусім із мовою старослов'янською, дозволив звести в струнку систему норми нової російської літературної мови і закріпити їх у своїй поетичній практиці. [17]

У «Российской грамматике» М. Ломоносов говорить про три «головні російські діалекти» --московський, поморський і український. Два перших охоплюють центральні та північні говори російської мови. Ломоносов знав, що третій встановлений ним діалект відмінний від двох перших, але він тоді ще не міг знати, що це окрема самостійна мова українського народу.[12]

Ломоносов у своїх лінгвістичних працях ставить і такі загальнотеоретичні проблеми, як розмежування споріднених і неспоріднених мов, проблему взаємозв'язків мови, мислення і дійсності, підкреслюючи, зокрема, суспільне значення мови, її роль у прогресі, розвиткові людського суспільства. [25]

«Російська граматика» має дві особливості. Перша полягає в тому, що вона базується на індуктивному методі. Не маючи попередників у створенні російської граматики, Ломоносов мав виводити правила російської мови безпосередньо з фактів живого вжитку, з тих численних прикладів, які сам зібрав. Друга особливість граматики - її нормативно-стилістичний характер.

Спираючись на твердження «худые примеры - не закон» [18], Ломоносов всюди вказує, який вжиток слів та форм є пристойнішим, яке «дико и слуху несносно», «весьма странно и противно способностям легкого чтения»[18], яке «весьма развратно». Застосування тієї чи іншої форми зумовлене стилем російської літературної мови.

«Російська граматика» складається з шести настанов, які охоплюють фонетику, орфографію, морфологію, синтаксис. В граматиці не тільки відзначені багато особливостей російського вокалізму та консонантизму, дана класифікація звуків за місцем та способом утворення, та акустичними ознаками, але й доволі повно представлено орфографічні та орфоепічні норми російської мови. Ломоносов вважав недоречним користуватися при написанні лише фонетичним принципом. [8]

Орфографія має слугувати об'єднанню всіх тих, хто спілкується російською мовою. Надаючи перевагу московському «аканню» у вимові, Ломоносов протестує проти написання -а- замість -о- у ненаголощеній позиції відповідно до вимови. В основу орфографії він кладе два принципи: морфологічний та фонетичний, на яких базується і сучасний російський правопис.[24]

У настановах з морфології Ломоносов у відповідності до традиції античних граматик, виокремлює вісім частин мови [12]:

- «имя для названия вещей;

- местоименме для сокращения наименований;

- глагол для названия деяний;

- причастие для сокращения соединением имени и глагола в одно речение;

- наречие для краткого изображения обстоятельства;

- предлог для показания принадлежности обстоятельства к вещам или деяниям;

- союз для изображения взаимности наших понятий;

- междуметие для краткого изъявления движений духа».

Ломоносов не тільки створив загальне вчення про частини мови в російській мові, але й багато в чому конкретизував їхні граматичні категорії.

В «Російській граматиці» є чимало цікавих зауважень щодо російської мови, які й сьогодні не втратили своєї актуальності. До них, припустімо, можна віднести протиставлення іменника іншим частинам мови, вказівки на службову функцію прийменників та сполучників, на поєднання у дієприслівнику властивостей іменника та дієслова, пояснення щодо вживання скорочених та повних прикметників та багато чого іншого. Цілком збереглася у сучасності ломоносівська система станів дієслова.

Ломоносов, розрізняючи російську та старослов'янську мови, вважав останню одним і з джерел збагачення російської літературної мови, себто, визнавав за живим народним мовленням право на існування в літературі, але не заперечував і книжкових традицій. Ця тенденція притаманна і теорії «трьох стилів», і «Російській граматиці». «Обветшалые» форми, які у той час визнавалися як церковнослов'янські, тут взагалі відсутні, наприклад, інфінітив на -ти. Але кілька книжних, традиційних форм граматикою визнано. Це дієприслівники, форми найвищого ступеня порівняння прикметників на -ейш, -айш, форми прикметників у називному та знахідному відмінках однини чоловічого роду на -ый, та багато іншого.

Інакше кажучи, з багатьох книжкових форм, що були вельми поширеними у пам'ятках першої половини XVIІІ століття, Ломоносов лишає в своїй граматиці лише ті, котрі є дійсно стійкими та у більшості своїй збереглися до нашого часу. Основою ж літературної мови він робить форми живого розмовного мовлення.

Питання синтаксису Ломоносовим були опрацьовані найгірше. Цим питанням присвячено лише останнє напучування, «о сочинении частей слова», згідно із яким синтаксис є правилами поєднання слів згідно із принципами узгодження та керування. Окрім того, розглядалися також функції прийменників та сполучників.[18] Вчення про речення Ломоносов відносив не до граматики, а до риторики. (У книзі «Риторика» (1748) він виокремлює два члени речення - підмет і присудок. До членів речення віднесено також і зв'язку, оскільки вона не входить до складу присудка, а розглядається як особливий елемент, що пов'язує присудок із підметом.)

«Російська граматика» - одне з найвидатніших явищ в історії російського мовознавства та російської культури - слугувала основою написання більшості граматичних підручників XVIII-XIX століть. Вона поклала початок ломоносівському етапу російської граматичної думки, завершенням якого є «Російська граматика» О. Х. Востокова. Упорядники цих граматик, заснованих також на індуктивному методі, прагнули виводити правила російської мови безпосередньо з фактів її живого використання. Предметом граматичного аналізу слугувала книжна мова і розмовне мовлення.

Таким чином, «Російська граматика» М. В. Ломоносова зафіксувала фактично склалася до середини XVIII століття морфологічну систему мови, закріпила її норми. Дана праця з'явився основою для ряду наступних граматик.

Переважна більшість цих граматик являли собою переробку граматики Ломоносова.

1.3 "Предисловие о пользе книг церковных в российском языке" - теорія "трьох штилів"

Пізніше, впродовж усієї своєї діяльності, Ломоносов продовжує приділяти широку увагу теоретичним проблемам, пов'язаним з розвитком російської літератури та російської мови. Його «Риторика» (1748), витіснила схоластичні підручники і сім разів перевидавалась протягом XVIII ст., служила протягом довгого часу основним посібником з теорії літератури.

Особливо важливого значення набула «Передмова про користь книг церковних в російській мові», надрукована в якості введення до зібрання творів Ломоносова 1757 року.

У Петровську епоху були розхитані традиції як мови старої, церковнослов'янської книжності, так і мови давньоруських рукописних книг, але в той же час не існувало ніякої стійкої і міцної мовної норми. Жива розмовна мова була засмічена різними запозиченнями з строкатих і різнорідних іноземних джерел. Це спонукало Ломоносова в «Передмові про користь книг церковних» закласти основи тієї нової російської літературної мови, яка відповідала б потребам часу. Він відкидав «дикі і дивні слова, безглуздя, що входять до нас з чужих мов» і визнавав основою нової літературної мови історично сформовану російську мову.[3] Російська та слов'янська мови історично пов'язані між собою, а тому ті лексичні запаси церковнослов'янської книжності, які повністю зберегли свою живу силу і без важкості зрозумілі сучасній людині, не можуть бути відірвані від російської літературної мови без її збіднення і спрощення. Очистившись від застарілих, померлих слів та зворотів церковнослов'янської мови, російська мова повинна орієнтуватися в боротьбі за своє збагачення не на хаотичні, безладні запозичення з інших мов, а на власні свої живі ресурси, в тому числі ресурси слов'янської книжності. Лише мобілізувавши всі свої - минулі і справжні - історичні багатства, здатні служити цілям нової культури і літератури, вона стане досить гнучкою, такою, що відповідає потребам розвитку цієї культури і літератури інструментом.[2]

Ломоносов, спираючись на досвід поетики і риторики античності та Нового часу, в російській літературній мові розмежував три роди «висловів» і відповідно їм три мовних «штилі»: високий, посередній (середній) і низький.[3]

До першого роду відносяться слова, однаково прийняті як в церковнослов'янській, так і в російській мові; до другого - маловживані в живій мові, але «грамотним людям» зрозумілі церковнослов'янські слова; до третього - слова, властиві тільки російській мові. [3]

Для високого стилю одно прийнятні «вислови» як першого, так і другого роду; посередній стиль черпає свій словниковий запас із «висловів» першого і третього роду; низький стиль обмежується переважно «висловами» третього роду, з домішкою середнього і суворим відбором «простонародних низьких слів ». [3]

Вчення про три «штилі» лягло в основу ломоносівської системи літературних жанрів. Високим стилем, вчив він, пишуться героїчні поеми, оди й мови в прозі «про важливі матерії», середнім - «театральні твори, в яких потрібне звичайне людське слово до живого поданням діям», віршовані дружні листи, еклоги, елегії, сатири, прозові твори історичного та наукового змісту; низьким - комедії, жартівливі епіграми, пісні, прозові дружні листи і «опис звичайних справ». [3]

В обстановці післяпетрівської Росії, де норми мови старої середньовічної книжності віджили свій час і необхідною передумовою розвитку національної культури стало вироблення нової, гнучкої, вільної і в той же час цілісної системи літературної мови, теоретичні праці Ломоносова сприяли об'єднанню всіх ресурсів книжкової та живої мови. Завдяки цьому вони стали надовго найважливішим знаряддям боротьби за впорядкування літературної мови. [5]

Проведена ним регламентація мовного ладу кожного з головних літературних жанрів зіграла важливу роль в утвердженні естетики і поетики російського класицизму. Ломоносов закликав слідувати правилам і творам зразкових авторів. «Риторика» включала уривки з творів класиків світової літератури, перекладені ним для ілюстрації окремих правил. У той же час ще в «Листі про правила російського віршування» вимагав суворо свідомого, вибіркового підходу до запозичень з інших літератур з урахуванням потреб національної культури.

«Предисловие о пользе книг церковных в российском языке» (1758) веде мову, ясна річ, не про теологічний (богословський) бік, а про проблеми використання слов'янізмів у сучасному літературному мовленні. У пересічному, буденному мовленні архаїчні слов'янські форми не мають використовуватися, вважав Ломоносов. Проте розмовні елементи, що є вживаними усіма верствами населення, мусять складати невід'ємну частину лексичного запасу літературної російської мови. Ця теорія викликала обурення багатьох діячів красного письменства епохи, які вважали, що Ломоносов ганьбить прекрасну й витончену мову, привносячи в неї брудні й мало що не непристойні вирази. [6]

Теорія трьох стилів сприяла нормалізації словникового складу російської мови, зменшеності кількості архаїзмів, зближенню письмової мови та розмовного мовлення.

Висновки до Розділу 1

Отже, як бачимо, внесок М. В. Ломоносова в розвиток філологічних наук вельми значний. Він є автором і упорядником першої російської граматики та підручника з риторики, першого довідника із теорії художньої прози, революціонер і зачинатель теорії і практики вірша, основоположник нової системи віршування, творець теорії «трьох стилів», а окрім того - здібний митець-письменник. Розробки його користувалися успіхом і у його сучасників з інших країн, зокрема, Сербії, де на підгрунті його «теорії трьох стилів» тогочасні вчені розробили систему правил щодо норм та стилів у відповідності до жанру твору і соціальної верстви, до якої він був спрямований. Його праці багато в чому передбачили подальший розвиток як російського, так і слов'янського мовознавства. Вони досі справляють неабиякий вплив на сучасну науку про мови.



Розділ 2. Докладний аналіз філологічної праці

2.1 « Российская граматика »( про дієслова та числівники)

Особливу увагу приділяє Ломоносов у своїй праці таким частинам мови, як дієслово та числівник.

У цій роботі кожній частині мови відведено певну главу, тут ми зустрічаємо і правила написання власних імен, і вживання частин мови в однині та множині , як правильно читати і писати і т. д.

У главі 8, Ломоносов дає визначення дієслову як частині мови, та вказує на основні характерні риси,що притаманні цій частині мови.

« Глаголы изображают деяния, в которых прежде всех представляется время, натурою натрое разделенное, то есть на настоящее, на прошедшее и на будущее, ибо человек, сообщая свои мысли другому, изъявляет, что есть ныне, например: читаю; или что было прежде: читалъ; или что впредь будет: прочитаю. Всех сих времен знаменование должно быть во всяком языке довольно. Меньшее число недостаток, большее избыток причиняет.» [18]

Мовознавець зазначає, що недолік відчувається лише у єврейській мові, яка не має теперішнього часу. Інші два часи не поділяються на ступені, як в багатьох європейських мовах.

В його праці читаємо: «Глаголы разделяются на первообразные производные. Первообразные ни от какой другой части слова не происходят: знаю, иду. Производные рождаются 1) от имен: странствую; 2) от местоимений: свою; 3) от наречий: поздаю; 4) от междуметий: охаю.» [18]

« Первообразные и производные глаголы суть простые или сложенные. Простые состоят сами собою без приложения какой-нибудь другой части слова: даю, ставлю. Сложенные составляются 1) из имени и глагола: благодарю; 2) из местоимения и глагола: своевольствую; 3) из наречия и глагола: прекословлю; 4) из одного предлога и глагола: отдаю, прославляю; 5) из двух предлогов и глагола: преодолеваю; 6) из трех предлогов и глагола: разопред?ляю; 7) из предлога, имени и глагола: обоготворяю, отреноживаю, оживотворяю.» [18]

«Глаголы российские спрягаются чрез наклонения, времена, числа, лица и роды.»

«Наклонения суть три: изъявительное - пишу, принесу, я читалъ; повелительное - пиши, принеси, читай; неокончательное - писать, принести, читать; желательного и сослагательного наклонений в российском языке особливых нет, но вместо оных употребляют изъявительное с приложением союзов: когдабы, дабы, есть ли, буде и проч.» [18]

« Времен имеют российские глаголы десять: осмь от простых да два от сложенных; от простых: 1) настоящее - трясу, глотаю, бросаю, плещу; 2) прошедшее неопределенное - трясъ, глоталъ, бросалъ, плескалъ; 3) прошедшее однократное - тряхнулъ, глонулъ, бросилъ, плеснуль; 4) давнопрошедшее первое - тряхивалъ, глатывалъ, брасывалъ, плескивалъ; 5) давнопрошедшее второе - бывало трясъ, бывало глоталъ, бросалъ, плескалъ; 6) давнопрошедшее третие - бывало трясывалъ, глатывалъ, брасывалъ, плескивалъ; 7) будущее неопределенное - буду трясти; стану глотать, бросать, плескать; 8) будущее однократное - тряхну, глотну, брошу, плесну. От сложенных: 9) прошедшее совершенное, напр.: написалъ от пишу; 10) будущее совершенное - напишу.» [18]

Ломоносов зазначає, що дієслова має наступні характерні риси, такі як, число,стан, особу та рід: «Числа суть два: единственное - пишу, говорю; множественное -- пишешь, говоришь. Лица суть три: первое - пишу, пишемь; второе - пишешь, пишете; третие - пишетъ, пишутъ. Родов имеют глаголы прошедших времен три: мужеский - билъ, писалъ; женский - била, писала; средний - било, писал . Залогов шесть: действительный, страдательный, возвратный, взаимный, средний, общий.

Страдательный глагол значит страдание, от другого происшедшее; составляется из причастий страдательных и из глагола есмъ или бываю: Богъ есть прославляешь; храмъ воздвигнуть.

Возвратный глагол значит действие и страдание, от себя самого на себя ж происходящее; составляется из действительного глагола и слова ся или сь: возношусь, моюсь.

Взаимный глагол составляется из действительного илм среднего глагола и сь или ся; значит взаимное двух деяние: борюсь, знаюсь, хожусъ.

Средний глагол кончится, как действительный, и значит деяние, от одной вещи к другой не преходящее: сплю, хожу.

Общий глагол кончится на сь или ся и имеет знаменование купно действительного и среднего глагола: боюсь, кланяюсь.» [18]

Ломоносов поділяє дієслова на особові та безособові,на правильні та неправильні, на повні та неповні изобилующие: «Личный глагол имеет все три лица в обоих числах: пишу, пишешь, пишетъ, пишемъ, пишете, пишутъ; безличный глагол имеет только третие лице: надлежитъ, кажется, говорятъ.

Правильный глагол последует в спряжении общему примеру и правилам, как: колю; неправильный глагол от оных в спряжении отступает, как: ?мъ,

Полный глагол имеет все наклонения, времена, лица и числа, как: колю; неполный чего-нибудь из оных лишен, как: очутился, довелось, бываю. Изобилующий глагол имеет два разных окончания в одном знаменовании: колеблю и колебаю; машу и махаю; б?гу и б?жу. Однако от изобилующих должно различать учащательные: б?;гу, б?гаю; даю, даваю; лечу, летаю; роню, роняю; тащу, таскаю и сим подобные.» [18]

Як зазначає мовознавець дієслово має два типи відмінювання - «первого спряжения глаголовъ второе лице единственного числа настоящего времени наклонения изъявительного кончится на ешь, второго -- на ишь.»

« Глаголы, кончащиеся на ю с предыдущею буквою самогласною, суть первого спряжения, напр.: думаю, думаешь; желаю, желаешь; м?няю, м?няешъ, черн?ю, черне?шь; гнію, гніешь; мою, моешь; пою, поешь; рою, роешь; вою, воешь; крою, кроешь; ною, ноешь; пользую, пользуешь; воюю, воюешь; кроме: клею, клеишь; дою, доишь; крою, кроишь; пою, поишь; строю, строишь; покою, покоишь; стою, стоишь; стою, стоишь; гною, гноишь; двою, двоишь; трою, троишь; зною, зноишь; роюсь, роишься и паитъ.

Кончащиеся на бу, ву, гу, ду, зу, ку, ну, пу, ру, су, ту суть первого же спряжения, напр.: гребу, гребешь; зову, зовешь; стригу, стрижешь; веду, ведешь; грызу, грызешь; с?ку, с?чешь; пахну, пахнешь; жму, жмешь; сопу, сопеть, деру, дерешь; несу, несешь; цв?ту, цв?тешь; чту, чтешь; кроме: б?гу, б?жишь; чту, чтишь и кончащихся на жду: б?жду, б?дишъ; врежду, вредишь; гражду, градишь; кажду, кадишь; нужду, нудишь; слажду, сладишь: чрежду, чредишь; тру жду, трудишь. [18]

Глаголы, кончащиеся на ю с предыдущею согласною, суть второго спряжения, например: киплю, кипишь; св?тлю, св?тлишь; хвалю, хвалишь; виню, винишь; храню, хранишь, говорю, говоришь; острю, остришь; спорю, споришь; кроме: дремлю, дремлешь; клеплю, клеплешь; зыблю, зыблешь, колеблю, колеблешь; колю, колешь; каплю, каплешь; полю, полешь; сыплю, сыплешь; треплю, треплешь; щиплю, щиплешь; стелю, стелешь; борю, борешь; орю, орешь; шлю, шлеш.

Которые кончатся на жу, чу, шу, щу, те суть второго спряжения, напр.: вижу, видишь; кажу, кадишь; тужу, тужишь; вожу, возишь; мучу, мучишь; плачу, платишь; кручу, крутишь; вершу, вершишь; т?шу, т?шишь; мщу, мстишь; мощу, мостишь; кроме: брыжжу, брыжжешь; вяжу, вяжешь; гложу, гложешь; кажу, кажешь; лижу, лижешь; мажу, мажешь; нижу, нижешь; ржу, ржешь; р?жу, р?жешь; стружу, стружешь; алчу, алчешь; кличу, кличешь; лепечу, лепечешь; мечу, мечешь; мычу, мычешь; плачу, плачешь; прячу, прячешь; скачу, скачешь; тычу, тычешь; хочу, хочешь; машу, машешь; пашу, пашешь; пишу, пишешь; пляшу, пляшешь, тешу, тешешь; чешу, чешешь; блещу, блещешь; ищу, ищешь; клевещу, клевещешь; плещу, плещешь; скрежещу, скрежещешь; свищу, свищешь; трепещу, трепечеш.» [18]

Числівникам, як частині мови, в даній роботі присвячено 7 главу. Ломоносов не дає визначення числівника, зате в подробицях описує характерні риси цієї частини мови.

«Числительные имена разделяются на первообразные и производные. Первообразные простые и сложенные суть: одинъ, два, три, четыре, пять, шесть, семь, осмь, девять, десять, одинатцать, двенатцать, тринатцать, четырнатцать, пятнатцать, шестнатцать, семнатцать, осмьнатцать, девятнатцать, дватцать, тритцать, сорокъ, пятьдесять, шестьдесять, семьдесять, осмьдесять, девяносто, сто, дв?сти, тысяча, тьма. [18]

Производные простые и сложенные: первой, другой или второй, третей, четвертой, пятой, шестой, седьмой, осьмой, девятой, десятой, одинатцатой, двенатцатой, тринатцатой, четырнатцатой, пятнатцатой, шестнатцатой, семнатцатой, осмнатцатой, девятнатцатой, дватцатой, тритцатой, сороковой (четыредесятой), пятьдесятой, шестьдесятой, семьдесятой, осмидесятой, девяностой (девятьдесятой), сотой, тысящной. Также: двое, трое, четверо и проч.; полтора, полтретья, полдесята и прочие. [18]

От одиннадцати до девятнадцати девять производных составляются также приложением надесять: первойнадесять, второйнадесять и прочие; употребляются только в важных материях и в числах месячных: Карлъ вторыйнадесять, а не двенатцатой; Лудвигъ пятыйнадесять, а не пятнатцатой; сентября пятоенадесять число, а не пятнатцатое число.

Первообразные числительные имена: два, три, четыре склоняются, как прилагательные множественного числа, одинъ - как прилагательное единственного числа, прочие все - как женские существительные четвертого склонения в единственном числе.

И. п'ять десять двенатцать тритцать

Р. п'яти десяти двенатцати тритцати

Д. п'яти десяти двенатцати тритцати

В. п'ять десять двенатцать тритцать

Т. пятью десятью двенатцатью тритцатью

П. пяти десяти двенатцати тритцати

Сорокъ, девяносто, сто склоняются по второму склонению в единственном числе.

Им. Сорокъ дев'яносто сто

Род. Сорока дев'яноста ста

Дат. Сороку дев'яносту сту

Вин. Сорокъ девяносто сто

Твор. Сорокомъ девяностомъ стомъ

Пред. с_о_рок? девяност? ст?

Множественное

Им. Сороки ста

Род. Сороковъ сотъ

Дат. Сорокамъ стамъ

Вин. Сороки ста

Твор. Сороками стами

Пред. Сороках стахъ

Полтора, полтретья, полдесята и прочие, также оба, двое, трое, пятеро, десятеро склоняются, как прилагательные во множественном числе.

Им. Полтора полтретья

Род. Полуторыхъ полутретьихъ

Дат. Полуторымъ полутретьимъ

Вин. Полтора полтретья

Твор. Полуторыми полутретьими

Пред. Полуторыхъ полутретьихъ

Девятью, пятью, десятью должно отличать от девятью, пятью, десятью и прочих, затем что первые суть творительные падежи, другие - наречия.

Пятьдесятъ, шестьдесятъ, семьдесятъ, осмьдесятъ склоняются пятидесяти, шестидесяти, семидесяти, осмидесяти, пятьюдесятью, осмидесятью и проч. Двести, триста, четыреста склоняй двухъ сотъ, двумъ стамъ, двумя стами, о двухъ стахъ; пять сотъ, шесть сотъ и проч. в косвенных падежах пяти сотъ, девяти сотъ, пятью стами, девяти стамъ. [18]

И. оба [или] об? двое пятеро

Р. обоихъ или об?их двоихъ пятерыхъ

Д. обоимъ или об?имъ двоимъ пятерымъ

В. обоихъ или об?ихъ двоихъ пятерыхъ

Т. обойми или об?ими двоими пятерыми

П. обох или об?их двоих пятерыхъ

Висновки до Розділу 2

Отже, проаналізувавши «Российскую граматику» Ломоносова треба відмітити, що видатний мовознавець, світило свого часу зробив неабиякий прорив у фіксуванні та унормуванні подальшого розвитку російської мови. Його праця стала всесвітнім надбанням, до якої і до цього часу звертаються дослідники- мовознавці з усього світу. У цій роботі висвітлено усі проблеми російської мови, Ломоносов зробив її унормованою та кодифікованою, видавши свою працю.

З його дослідження видно, що він не лише збагатив російську живу народну розмовну мову, а й зробив її панівною,поставив її у ряд зі світовими мовами, надавши їй високого статусу.



Висновки

1. Михайло Васильович Ломоносов - не лише видатний філософ, хімік, поет, біолог, натураліст, а й всесвітньо відомий мовознавець та філолог.

2. Ломоносов - реформатор не лише російського мовознавства, а й літературознавства та віршування.

3. Його праця «Российская граматика»- зробила переворот в історії мовознавства не лише російського.

4. Започаткував вчення про «штилі мови», докладно їх охарактеризувавши.

5. Залишив величезний творчий доробок для наступних поколінь.

5. Ломоносов М. В.- величезна постать свого часу, всебічно розвинена та гармонійна особистість.

6. Його «граматика» зробила величезний поштовх до подальшого вивчення та аналізу російської мови.

7. У «граматиці» все докладно описано не лише про частини мови, а й про вимову, написання власних імен, зменшено-пестливі слова.

8. Зробив значний вклад у розвиток порівняльно-історичного мовознавства.

9. Вперше взявся за впорядкування вживання мовних засобів відповідно до умов спілкування.

10. Михайло Васильович Ломоносов - геній свого часу.

ломоносов мова граматика штиль



Список використаних джерел

1.Алпатов В. М. Історія лінгвістичних вчень. М., 1998;

2.Березін Ф. М. Історія лінгвістичних вчень. М., 1975;

3.Білодід І. К. Вчення М. В. Ломоносова про три стилі і його значення в історії російської та української літературних мов. К., 1961.

4.Булахов М. Г. Восточнославянские языковеды (биобиблиогр. словарь). Т. 1 -- Минск: Издательство БГУ, 1976. -- С. 10

5.Головін А. К. «Введение в языкознание». - М., 1975р.

6.Жирмунський В. М. «Общее и германское языкознание». - Л.: Наука, 1976р.

7. Западов З. Отец русской поэзии. М., 1961.

8.Зеленько А. С. З історії лінгвістичних вчень.-Луганськ: Альма-матер, 2002.-226 с.

9.Зубкова Л. Г. «Язык как форма. Теория и история языкознания». - М., 1999р.

10.Карпеев Э. П., Волков С. С. «М. В. Ломоносов: словарь языковой личности»: проспект словаря. // Лексикография-2003. Санкт-Петербург, 2004. С. 9-14.

11.Карпеев Э. П. Ломоносов в русской культуре // Ломоносов. Сб. статей и материалов. Т. VIII. М., Л.1983.

12.Карпеев Э. П. «О роли Ломоносова в русской культуре» // Академическая наука в Санкт-Петербурге в XVIII-XX веках. Санкт-Петербург, 2003. С. 73-82.

13.Карпеев Э. П. Русская культура и Ломоносов. СПб, 2005.

14.Кондрашов Н. А., Історія лінгвістичних вчень. М., 1979;

15.Костянтин Аксаков, «Ломоносов в истории русской литературы и русского языка», 1846, с. 327

16.Кузнецов Г. Творческий путь Ломоносова. М., 1961.

17.Леута О. І. Старослов'янська мова: Підручник.-К.: Вища шк., 2001.-255 с.

18.Ломоносов М. В. Российская грамматика Михаила Ломоносова [Текст] / М. В. Ломоносов. -- 5-м тиснением. -- СПб. : Акад. наук, 1788. -- 214 с.

19. «Общее языкознание». Мінск, 2001р.

20.Реформатський А. А. «Введение в языкознание». - М., 2000р.

21.Русское и славянское языкознание в Росии середины XVIII-XIX веков. Л., 1980.

22.Смирнов С. В.Отечественные филологи-слависты середины ХVIIІ- начала ХХ вв.:Справочное пособие.-М.: Флинта:Наука, 2001.-336 с.

23.Собинникова В. И. Введение в славянскую филологию.-Воронеж: Изд-во Воронежского университета, 1979.-82 с.

24.Чичерин А. В. Очерки по истории русского стиля. М, 1985.

25.Чучка П. П. Вступ до слов'янської філології.: Навч.посібник.-К.: НУМК ВО, 1988.-80 с.

Размещено на Allbest.ru

...