Семантичний простір звертання в сучасній російській мові

Структура роботи. Дисертація складається із вступу, двох розділів, висновків, списку використаної літератури (141 назва) і списку джерел фактичного матеріалу (44 назви). Загальний обсяг роботи - 164 с.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі визначено об'єкт дисертаційного дослідження, обґрунтовано вибір теми та її актуальність, сформульовано мету й основні завдання роботи, її теоретичне та науково-практичне значення, визначено методи і джерела дослідження, наукову новизну та форми її апробації.

У першому розділі “Звертання як базовий компонент мовленнєвої ситуації” обґрунтовується важливість звертання у змістовій структурі речення, обговорюються загальнотеоретичні питання граматичного статусу й семантичного потенціалу звертання в різних інтерпретаціях цієї категорії.

Термін “звертання” закріпився в русистиці як називний відмінок іменника, який позначає особу. Увага лінгвістів в основному була звернена на структурне навантаження звертання в реченні та на його значення в комунікативному процесі взагалі.

Віднесеність звертання до супроводжуючого його речення (висловлення) тлумачаться по-різному: на думку одних учених, зворот не входить у структуру речення, не є його членом (А.О. Шахматов, 1941; О.М. Пєшковський, 1956; Граматика російської мови), інші дослідники вважають його поширюючим членом речення (А.Г. Руднєв, 1968; І.П. Распопов, А.М. Ломов, 1984; Л.П. Столярова, 1979; Є.В. Кротевич, 1954; О.В. Бельський, 1991), а деякі - компонентом тексту і навіть особливим типом речення (В.П. Проничев, 1971; М.В. Федорова, 1998).

Звертання може бути простою назвою адресата, яка не викликає будь-якого супровідного уявлення, але в ролі звертання виступає і таке слово (словосполучення), яким визначається ставлення мовця до співрозмовника.

Звертання не має суворо закріпленого місця в реченні, воно може знаходитися на початку, в кінці чи в середині речення. Проте в ряді випадків у залежності від форми звертання, його функції та умов використання, а також у залежності від самого звертання і всього речення воно переважно спостерігається відповідно на початку, в кінці або в середині речення.

Звертання, які стоять поза реченням або на його початку, можуть уживатися з метою примусити певну особу наблизитися до мовця, викликати її куди-небудь, перевірити її присутність у даному місці тощо. Звертання, які стоять поза реченням, в усному мовленні звичайно супроводжуються особливою кличною, а іноді й питальною інтонацією. В останньому випадку виявляється прагнення отримати від співрозмовника відповідь, викликати його репліку, спонукати до виконання чого-небудь. Звертання нерідко увиразнюються тими чи іншими емоціями, які характеризують усе висловлення в цілому. Це може бути емоція гніву, презирства, зневаги, іронії, докору, осуду, благання, жалю, співчуття, ласки, ніжності тощо. Емоційне забарвлення звертання може підкреслюватися супроводжуючими його вигуками.

Важливо відзначити те, що поряд з функцією кличності звертання виконує ще одну роль: воно служить засобом характеризації адресата, хоч така його функція безпосередньо не називається.

У дисертаційній роботі приділяється увага відмежуванню звертань від омонімічних конструкцій, зокрема від вокативних речень, “називного уявлення”, некомунікативних одиниць мови, які мають також вокативний характер, розглядаються також питання розмежування звертання і прикладки.

Якщо виходити з положення про те, що немає речень без вираження ставлення мовця до співвідношення змісту речення і дійсності, то й звертання можна віднести до специфічних засобів реалізації модальності. Звертання прямо співвідноситься з реальною ситуацією спілкування та реальною емоційно-оцінною настановою мовця.

Пріоритет “людського чинника” щодо аналізу мовних явищ дозволяє змістити акценти на умови реального функціонування звертання в мові. Мовні засоби взаємодіють із семантико-граматичними властивостями звертань, формуючи специфічну різноманітність їх функцій, гаму переходів між ними, значущість у процесі спілкування.

Останнім часом у лінгвістиці важливу роль починає відігравати, як відомо, функціональний підхід до вивчення мовних фактів, тобто такий підхід, при якому вихідним пунктом дослідження визнається деяке загальне значення. При цьому угруповання мовних одиниць, об'єднаних на основі спільності вираженого ними значення (семантична ознака) або за спільністю виконуваних ними функцій (функціональна ознака) і т.п., одержали свою інтерпретацію в широко використовуваному в сучасній лінгвістиці терміні функціонально-семантичне поле, який, проте, часто сприймається лише як модний термін.

Однак польовий підхід до вивчення мовних фактів є наслідком, безумовно, позитивного прагнення дослідників осмислити відповідні факти як систему і описати їх в системному взаємозв'язку. Але специфіка поля як способу існування певного об'єкта поширюється тільки на невеликі групи елементів з якимось спільним значенням, що збігається з іменем поля (наприклад, функціонально-семантичне поле атрибутивності, функціонально-семантичне поле часу, числа, прямого об'єкта і т.п.), тобто воно “працює” в досить вузькому регістрі й дозволяє адекватно описувати мікроструктурні семантичні взаємодії мовних одиниць.

Доволі часто у працях із семантики використовується термін семантичний простір, який певною мірою аналогічний до терміна поле, але відрізняється, якщо можна так сказати, своєю розмірністю. У нашій дисертаційній роботі ми вважаємо вповні логічним визначити систему різноманітних семантичних характеристик розгалуженого класу слів, функціонуючих у ролі звертання, як семантичний простір звертання.

Більше того, цей простір має не тільки мовний аспект “виконання”, але значною мірою є наслідком людського фактору. Семантична характеристика, якою наділений або наділяється у процесі спілкування адресат, являє собою ієрархічну сукупність лінгвістичних та екстралінгвістичних елементів, які вільно обирає мовець у залежності від функції повідомлення, адресата і стосунків між співбесідниками. Варто особливо відзначити, що вміщене у звертанні значення оцінки дається не тільки й не стільки адресату мовлення, скільки ситуації спілкування в цілому як такій, що репрезентує певний проміжок об'єктивної дійсності. І це є головним аргументом при обґрунтуванні введення поняття семантичного простору звертання.

Виражаючи різні ставлення мовця до адресата як у процесі встановлення мовленнєвого контакту, так і в процесі мисленнєвої діяльності, звертання найактивніше бере участь у спілкуванні між людьми та з навколишнім світом. Тому в російській мові достатньо велика соціальна значущість оцінної функції звертання.

Як показує досліджуваний нами матеріал, звертання корелює із ситуацією, яка в будь-якому типі мовлення може вивести цю категорію за межі нейтрального.

Для звертання характерні стійка морфологічна форма називного відмінка, який формує в одній із своїх функцій зумовлену синтаксему - вокатив, особлива клична інтонація, певний порядок слів (пре-, інтер- чи постпозиція звертання), а також лексичний інвентар назв особи - іменників та прикметників, що відображають сферу адресата за рядом параметрів:

знайомством або родинними стосунками (/Соня/: Я верую, дядя, верую горячо, страстно (А.Чехов);

соціальним станом (Говори, холоп, что стряслось? - грозно насупился Демидов (Е. Федоров);

професією та родом занять (Ах, как я благодарна вам, господин флигель-адъютант! - восторженно отозвалась незнакомка... (Е. Федоров);

властивостями адресата як об'єкта оцінки (Воротись, дурачина, ты к рыбке (А. Пушкін);

особистими якостями адресата, які виявляються в певній ситуації (Рассказывай, старый плут, кто тебе помогал в злодействе? (Е. Федоров) та ін.

У процесі використання цих засобів мовець співвідносить комунікативні наміри питання, спонукання, повідомлення, вираження емоцій і т.п. з позначенням мовними засобами адресата звертання: матеріально звертання може якнайтісніше пов'язуватися з подальшим мовленням, воно вбирає в себе максимум думки і почуття автора. Наприклад:

Она прильнула губами к его седеющему виску, тихо сказала: Будь здоров, дорогой. Не поминай лихом (И. Бунин);

/Соня/ (Вытирает платком ему слезы): Бедный, бедный дядя Ваня, ты плачешь... (А. Чехов);

/Чебутыкин:/ Милая, деточка моя, я знал вас со дня вашего рождения... носил на руках.

- Милые мои, хорошие мои, вы у меня единственные, вы для меня самое дорогое... (А. Чехов).

У стосунках між людьми звертання нерідко відіграють першорядну роль. “Презумпція” позитивного ставлення до співбесідника при налагодженні контакту, встановлення міжособистісних зв'язків, тобто сукупність суб'єктивного й об'єктивного факторів у семантиці звертання “прирікають”, якщо можна так сказати, його на одвічну емоційність та оцінність.

Конкретна функція субстантивних форм у позиції звертання зумовлюється насамперед лексико-семантичними особливостями імені.

У найзагальнішому плані семантичний зміст слова формується під впливом його ролі в повідомленні. Якщо вважати, що в реченні регулярно реалізуються дві основні комунікативні функції (ідентифікація предметів, про які йде мова, і предикація, яка формує повідомлюване), то можна очікувати, що значення слів пристосовується до виконання одного з цих двох завдань.

Назви осіб як лексико-семантична основа апелятивних номінацій поділяються на: 1) ідентифікуючі номінації осіб за їх реальними, диференційними ознаками, головними з яких є власне ім'я, стать, вік, сімейний чи соціальний стан, професія, рід занять, виконувана функція, 2) кваліфікуючі номінації, що являють собою якісні й оцінні назви осіб, пов'язані з емоційним ставленням до них оточуючих. Однак у комунікативному процесі між системами номінацій осіб і апелятивів не існує повної відповідності, паралелізму не тільки в кількісному, але і в якісному відношеннях.

Стаючи звертаннями, назви осіб набувають комунікативної ваги, завдяки відображенню в них складних стосунків між тими, хто спілкується. На відміну від загальномовних номінацій, апелятивні одиниці використовуються і для ідентифікації адресата, і для вираження суб'єктивно-оцінного ставлення до нього мовця. Це положення підтверджується випадками вживання різних форм звертання до однієї людини з боку тих, хто її оточує.

При виборі форм звертання мовцеві доводиться, по-перше, враховувати об'єктивні характеристики адресата, по-друге, рівень знайомства з ним, фон протікання комунікативного акту й т.п. До прагматичних пресуппозицій (знань про адресат, точніше, інформації про нього, яку мовець порівнює з власними характристиками адресата) належать пресуппозиція знайомства (адресат знайомий, малознайомий чи незнайомий з мовцем), пресуппозиція віку (адресат - одноліток мовця, старший або молодший від нього), пресуппозиція соціального статусу (адресат вищий чи нижчий від мовця щодо суспільної ієрархії), пресуппозиція характеру спілкування (офіційність або неофіційність умов комунікації) та ін. Вони є джерелом інформації про адресат, орієнтиром для мовця у процесі номінації та кваліфікації адресата, проходять свого роду “обробку” в свідомості мовця, де знання мовних засобів переплітаються із загальноприйнятими традиціями і правилами мовного етикету.

У зв'язку з цим характеризація адресата на основі ідентифікації поділяється на автоматизовану й дезавтоматизовану. При автоматизованій характеризації обрана мовцем апелятивна номінація відповідає (повинна відповідати) не тільки диференційним ознакам адресата і взаємостосункам комунікантів, а й умовам спілкування, насамперед вимогам мовного етикету. Іншими словами, автоматизована характеризація передбачає співмірність ідентифікуючих ознак адресата і вироблених мовноетикетних стереотипів. Свідомо використовуючи готові апелятивні номінації (та інші мовноетикетні формули), мовець ніби автоматично кваліфікує адресата у відповідності з його реальними ознаками, характером спілкування та їх інтерперсональних стосунків.

Від автоматизованої характеризації дезавтоматизована відрізняється тим, що мовець сам обирає апелятивну номінацію для найменування і кваліфікації адресата, який начебто навмисне відхиляється від мовноетикетних правил. Кваліфікуюча характеризація адресата найчастіше виявляється в ситуаціях, коли обрана назва по суті вживається замість очікуваної або разом з іншими номінаціями, вносить додаткові відтінки спілкування, відображаючи стратегію порушення комунікативної дистанції.

Другий розділ дисертації “Семантична поліфонія звертання” присвячений комплексному опису системи звертання, що являє собою сукупність різноманітних типів характеризації адресата.

Усі види характеризації, об'єднані в систему семантичної оцінки респондента, виникають на основі різних ролей, виконуваних людиною в суспільстві. Звертання повинно обиратися відповідно до однієї з численних соціальних функцій людини, кількість яких з часом зростає і розгортається в залежності від діяльності самої людини. Стаючи звертаннями, номінації осіб набувають комунікативної ваги завдяки відображенню в них складних і витончених інтерперсональних стосунків мовців. На відміну від загальномовних номінацій, апелятивні одиниці використовуються і для ідентифікації респондента, і для вираження суб'єктивно-оцінного ставлення до нього мовця.

Система семантичної оцінки респондента формується на основі різних характеризацій адресата, що пов'язані з типами номінацій осіб, які перебувають у позиції тих, до кого звертаються. Назви осіб як лексико-семантична основа апелятивних номінацій представлені перш за все ідентифікуючими номінаціями осіб за їх реальними, диференційними ознаками, головними з яких вважаються власне ім'я, стать, вік, сімейний чи соціальний стан, професія, рід занять, виконувана функція. Типовість ідентифікуючих апелятивів підтверджується продуктивністю їх використання.

У тій чи іншій номінації, обраній мовцем, повинна чітко відображатися кваліфікація адресата з позиції: ким він є якщо не для всіх, то хоча б для більшості членів суспільства в подібних ситуаціях спілкування. Для групи аналізованих назв характерним є виражене мовцем визнання персональних якостей адресата, прагнення визначити їх об'єктивним, ввічливим способом за вимогами мовноетикетних правил. В обраному апелятиві мовець повідомляє ряд властивих адресату ознак, не рівнозначних щодо кваліфікації адресата. Вершиною цієї ієрархії є ознака “знайомий-незнайомий”, яка зумовлює поділ усіх автоматизованих номінацій на дві групи: характеризатори знайомої особи та характеризатори незнайомої особи. Протиставлення цих двох характеристик має силу для більшості назв, і лише в крайніх випадках ці домінуючі ознаки можуть нейтралізуватися в деяких видах номінацій.

Маючи майже всі відомості про адресата, знаючи характер інтерперсональних стосунків, мовець має можливість по-різному назвати і кваліфікувати адресата. Знайомство з адресатом дозволяє мовцю вибрати засоби оцінно-емоційної характеризації, що виникає як природне і неминуче відображення взаємообізнаності комунікантів. Однак при відносному збереженні характеру інтерперсональних стосунків між особами спостерігається висока частотність застосування автоматизованої кваліфікації адресата, зумовлена вживанням звичних форм звертання між знайомими. На відміну від характеризації незнайомої особи, характеризація знайомої особи широко представлена поряд з ідентифікуючими номінаціями за ознаками статі, віку, виконуваної функції, власним іменем та найменуванням за соціальним статусом адресата. Істотний вплив на способи кваліфікації адресата має характер взаємостосунків комунікантів та умови їх спілкування. У зв'язку з цим розрізняються такі підвиди автоматизованої характеризації знайомої особи: 1) яка перебуває в родинних стосунках з мовцем, 2) яка пербуває в неродинних стосунках з мовцем: а) в неофіційному спілкуванні, б) в офіційному спілкуванні.

Назви родинних ознак, які вживаються для звертання до членів сім'ї, є точними характеризаторами в тому плані, що мовець автоматично кваліфікує адресата на основі того, ким саме доводиться ця людина йому в родині.

Слід зауважити, що назви родинних ознак у позиції звертання мають варіанти, однак в аспекті характеризації вони рівнозначні, якщо конкретна, окремо взята із синонімічного ряду одиниця являє собою звичну, прийняту в тій чи іншій родині форму називання людини, іншими словами, вона сприймається всіма членами сім'ї однаково, як автоматизований характеризатор. Так, в різних родинах діти звертаються до батька папа (папочка, папенька, папаня...), отец, батя та ін., до матері - мама (мамочка, мамонька, мамуля, мамуленька...) мать та ін., батьки до сина - сын (сынок, сынуля) та ін., до дочки - дочь (дочка, доченька) та ін., онуки до дідуся - дедушка (дед, дедуля) та ін. Наприклад:

Отец опять покрутил усы и вздохнул:

- Нет, сынок, ты уже ложись с дедом;

- А помнишь, сынулька, как в позапрошлом годе я тебе пароходы делал ? (М. Шолохов).

При характеризації адресата-неродича важливим виявляється ступінь знайомства комунікантів: до добре знайомої особи мовець може звертатися як до родича, вживаючи при цьому ім'я або навіть номінацію родинних ознак, до малознайомої - як до незнайомої. Під час знайомства взаємини комунікантів можуть залишатися офіційними, крім того, умови спілкування, як правило, диктують вибір способу автоматизованої характеризації адресата-родича, а характеризація знайомої особи передбачає урахування ідентифікуючих ознак статі, віку, виконуваної функції та соціального статусу адресата, а також такої ознаки, як власне ім'я (прізвище, ім'я, по батькові), які добре відомі мовцю.

Характеристика знайомої особи в неофіційних умовах відзначається численністю форм звертання, за допомогою яких мовець кваліфікує адресата відповідно до особливостей їх інтерперсональних стосунків у повсякденному спілкуванні: як близького друга чи просто знайомого, як шановної людини або рівної у всіх відношеннях з мовцем. Автоматизованість характеризаторів зумовлена сталістю, обов'язковістю вживання тієї чи іншої номінації в позиції звертання до того чи іншого адресата. Наприклад:

- Сережка! - воскликнул Борис, швырнул со звоном ложку в котелок и, оттолкнув умиленно заморгавшего старшину, встал навстречу. - Здравствуй, Сережка! Здравствуй, Шура! Здорово, брат Кравчук! (Ю. Бондарев).

Як було вказано, дана характеризація знайомого адресата, який перебуває в офіційних стосунках з мовцем, зумовлена або збереженням офіційності стосунків комунікантів, що не дозволяють скорочення комунікативної дистанції між ними, або офіційністю умов спілкування. Крім того, на неї накладають відбиток специфічні особливості російського мовного етикету, які вимагають від комунікантів дотримання певної облігаторної ритуалізованості у вживанні форм звертання. Ідентифікуючими ознаками адресата у процесі його характеризації мовцем виступають прізвища, ім'я, по батькові, виконувана функція, соціальний статус, причому в кожній ситуації, як правило, одна з ознак є домінуючою.

Серед антропонімів прізвище найкраще характеризує адресата як особу, що перебуває в офіційних стосунках з мовцем. Воно (автоматизований характеризатор) часто використовується на зборах, при звертанні викладачів до учнів, офіцерів-командирів до солдатів, керівників підприємств до робітників, представників влади і правопорядку до порушників і т.п.:

- Что стоите, Степанов? К оружию ! Бегом ! - скомандовал Новиков, вдруг увидев, как нервно мял, тискал свои мясистые щеки Степанов (Ю. Бондарев).

Найдосконалішими в семантичному плані є звертання, що називають незнайому особу, хоча група номінацій цього типу незначна за своїм об'ємом, оскільки мовець, природно, володіє порівняно невеликими відомостями про адресата, до якого він звертається з метою налагодити мовний контакт. При характеризації адресата звичайно враховуються комбіновані ознаки:

стать, вік (Он (старик) не выдержал и сказал: “Ловить следует, молодой человек, на одну удочку. Для душевного равновесия (К. Паустовский);

рід занять (“Пожалуйте, господин доктор”, - говорили женские голоса в сенях и в передней (А. Чехов);

угадуваний соціальний статус (Помогли бы, товарищ полковник, вещи у нас больно тяжелые ! (Ю. Бондарев).

Нерідко звертання супроводжуються різного роду означеннями. Атрибути в апелятивних номінаціях називають різні ознаки адресата. Однак, як показує досліджуваний матеріал, ці поширювачі ідентифікуючих звертань не вносять в характеристику адресата якихось суттєвих оцінних ознак, хоч і вказують на його реальні риси, виступають засобом конкретизації розгорнутого опису. Такі означення периферійні у структурі ідентифікуючого звертання, разом з яким утворюють цілісну номінативну групу. Подібні означення ми назвали адресатними, вони входять у сферу адресата.

У зв'язку з цим слід указати на таку універсальну властивість звертання, як тенденція до чіткої конкретизації об'єктів називання, властивість, яка виявляється тоді, коли при характеризації адресата поряд з диференційними домінуючими його ознаками мовець нерідко використовує ще й додаткові, уточнюючі ознаки, щоб оптимально й адекватно виділити адресата з позиції вираження емоційно-оцінного ставлення до нього. Знання адресата визначає використання існуючих у мові засобів, що можуть розкрити конкретний зміст тієї чи іншої апелятивної номінації. І перш за все тут треба виділити узгоджені означення як характеризуючі й оцінні компоненти у складі апелятивних номінацій:

- О нет, моя очаровательная госпожа ! Смерть не есть очаровательный путешествий ! - стараясь казаться пленительным, улыбнулся ей (женщине) Ферри (француз) (Е. Федоров).

Специфічною рисою російського звертання та характеризації адресата, пов'язаної з ним, є широке використання субстантивованих означень у ролі самостійних апелятивних номінацій. Якісні прикметники, а також сполучення якісних прикметників з присвійним займенником “мой” можуть функціонувати як повноцінні характеризатори завдяки тому, що ознаки біологічної статі та граматичні значення однини-множини при оформленні адресата експліцитно виражені закінченнями роду і числа даних означень (дорогой - дорогая - дорогие, милый мой - милая моя - милые мои і т.п.):

Завсегдатай порта буфетчице:

- Здравствуйте, многоуважаемая, цветущая, как всегда... - начал Тильс, но замигал и тихо докончил: - Как поживаете ? (А. Грин).

Серед численних функцій, які виконує звертання в процесі комунікації, особливе місце займає емотивна функція, сутність якої полягає в тому, що в апелятивних номінаціях мовець прямо чи непрямо виражає свої почуття, емоції щодо адресата та його дій. Усі без винятку номінації осіб у позиції звертання, будучи характеризаторами, неоднаковою мірою виражають особисте емоційно-оцінне ставлення мовця до адресата, однак кваліфікуючі номінації порівняно з ідентифікуючими найбільш яскраво виявляють характеризуючу властивість звертання завдяки наявності очевидної оцінної семантики. Кваліфікуючі номінації являють собою якісні й оцінні назви осіб, пов'язані з емоційним ставленням до них оточуючих. Їх комунікативне призначення - не називати співрозмовника, а приписувати йому певну ознаку. Власне кваліфікуючі звертання своєю яскраво вираженою оцінною семантикою показують, що адресат названий не з урахуванням його диференційних ознак, не таким, яким він є (і уявляється) насправді для інших осіб. У його кваліфікації перевага надається особистому ставленню мовця до адресата. Місце такого звертання - середина або кінець фрази:

Ира подхватила сумку и побежала по аллее в сторону Пушкинской.

- Стой, балда несчастная ! - простонала Света, кинувшись вслед за сестрой (П. Дашкова).

У процесі спілкування переважно між знайомими людьми в ролі звертання, крім власних номінацій осіб (ідентифікуючих, кваліфікуючих), використовується велика кількість номінацій - назв різноманітних предметів, явищ дійсності (конкретних і абстрактних іменників), що виступають як очевидні кваліфікуючі конкретизатори адресата. Загальна закономірність функціонування такої оцінної характеризації полягає в порівнянні мовцем якісних ознак адресата (в його суб'єктивно-об'єктивному уявленні) з властивостями предметів чи явищ навколишнього світу (природними і привласненими носіями мови). Позначаючи адресата за допомогою тієї чи іншої назви не-особи, мовець ідентифікує її як особу, яка викликає почуття симпатії/антипатії, як і предмет або явище, іменоване даною одиницею:

Несчастливцев Буланову (молодой человек, недоучившийся в гимназии):

- Молчи, таблица умноження! Корнелий Непот! Пифагоровы штаны!.. молись утром и вечером, чтобы нам не встретиться. Прощай, грифель! (А. Островский).

В апелятивну номінацію мовець вкладає певну особисту оцінку характеристик адресата, своє ставлення до нього. В цьому виявляється його суб'єктивна й відносно незалежна роль. Стосовно такого явища використовуємо умовний термін “ініціативна характеризація”. У ситуаціях спілкування, коли фактор адресата сильніший від фактора мовця, тобто коли кваліфікуюча оцінка мовця не може бути самодостатньою, він удається до свого роду домовленості з адресатом про форму звертання і характеризації. Тоді має місце так звана “конвенціональна характеризація”. Якщо ініціативна характеризація застосовується постійно у звертаннях, то конвенціональна реалізується лише у виняткових умовах, як правило, у випадках, коли важко дібрати звертання або коли мовець має бажання досягти більшого ефекту прагматичного впливу на адресата.

ВИСНОВКИ

1. Практично всі дослідники визнають основними й провідними для звертання дві функції: функцію називання, об'єктивного найменування особи з метою встановлення контакту й функцію характеристики особи, коли на першому плані знаходиться не основне значення лексеми, а те, що вкладається в неї при адресації, або використовується слово-характеристика.

У своїй першій функції звертання не має аналога серед інших синтаксичних категорій: це ім'я реципієнта мовлення (адресата), яке називається мовцем, тобто функція адресації. Наділене метакомунікативними властивостями, звертання як провідний елемент серед тих, які виконують контактоустановлюючу функцію, служить ефективним засобом зверненості мовлення і забезпечує прийом респондентом повідомлення.

2. Семантизація адресата тісно пов'язана з його позначенням за ідентифікаційною та кваліфікуючою ознаками.

Ідентифікуюча характеристика адресата повинна відповідати диференційним ознакам адресата і взаємостосункам комунікантів, але найважливіше, вимогам мовного етикету, кваліфікуюча ж - містить певною мірою навмисне відхилення від мовноетикетних правил, що пов'язано із ситуацією, в якій здійснюється мовленнєвий акт.

Ідентифікуючі звертання “не наносять шкоди” характеристиці адресата, їх вибір уповні природній, оскільки ототожнення предмета мовлення розраховано на безпосереднього співбесідника. Кваліфікуючі звертання все ж таки вимагають фразової інтерпретації, тобто підтвердження вербальних тлумачень прикладами вживання того чи іншого семантично навантаженого звертання.

3. Для адекватного позначення того, до кого звернене мовлення, мовцю необхідні попередні об'єктивні знання про адресат: чим більше мовець знайомий з адресатом, тим у нього більший вибір апелятивних номінацій. Якщо ж такі відомості про адресата відсутні або мовцю неважливі ознаки адресата, в функції звертання виступають форми тільки привернення уваги (іменники із значенням особи).

Іменники із значенням особи, що виконують функцію звертання, являють собою автоматизовані характеризатори адресата, тобто автоматизована характеризація адресата є в той же час і об'єктивною. Подібні звертання класифікують і називають те, що існує у світі незалежно від того, як мовець ставиться до свого співбесідника.

4. Кваліфікація адресата передбачає ініціативу мовця та активну участь адресата у процесі використання форм звертання. При цьому сполучаються суб'єктивно-оцінні значення звертання з вказівкою і на об'єктивні риси адресата. Кваліфікуючі звертання виражають те, що мовець думає про адресат.

5. Різні форми звертання сприяють реалізації комунікативної інтенції тих, хто спілкується, спрямовують мовленнєву дію до визначеної мети. Прагматична функція, притаманна всім мовним одиницям, у тому числі й апелятивним номінаціям, підпорядковує інші функції звертання для досягнення бажаного впливу на партнера під час спілкування. Називаючи адресата тим чи іншим способом з відповідною інтонацією, мовець виражає свої почуття до нього, спонукає його до мовленнєвої, а може, й немовленнєвої дії.

Оскільки форми звертання несуть у собі інформацію не тільки про адресат (диференційні ознаки: стать, вік, професія, соціальний статус та ін.), але й про взаємостосунки комунікантів, їх рольові позиції, вони виконують етикетну функцію, тобто встановлюють можливі прояви поведінки в процесі спілкування, іншими словами, звертання виступає в ролі індикатора і регулятора характеру соціальних та інтерперсональних стосунків.

ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ ВИСВІТЛЕНО В ТАКИХ ПУБЛІКАЦІЯХ

1. Іменники з оціночною семантикою в функції звертання // Ономастика і апелятиви: 3б. наук. праць / За ред. В. О. Горпинича. - Дніпропетровськ: ДНУ, 2000. - Вип. 11. - С.124-129.

2. Функционально-семантическое осмысление обращения // Русская филология. Укр. вестник. Языкознание. - Харьков, 2000. - № 3-4 (17). - С.96-98.

3. Эмоционально-оценочный потенциал осложнённых обращений // Вісник Дніпропетровського університету. Мовознавство. - Дніпропетровськ: ДНУ, 2000. - Вип. 5. - С.120-123.

4. О функциональной переориентации прилагательных в процессе общения // Вісник Дніпропетровського університету. Мовознавство. - Дніпропетровськ: ДНУ, 2001. - Вип. 6. - С. 145-147.

5. О ситуативном эллипсисе обращения // Франція та Україна, науково-практичний досвід у контексті діалогу національних культур. VI Міжнародна конференція: Матеріали. - Дніпропетровськ: Вид-во Дніпропетровського університету, 2000. - Т.1. - С.243.

Размещено на Allbest.ru