Речення як основна синтаксична одиниця

Размещено на http://www.allbest.ru

Міністерство освіти і науки України

Національний педагогічний університет ім. М.П. Драгоманова

Інститут української філології імені Андрія Малишка

Реферат на тему:

Речення як основна синтаксична одиниця

студентки 52 УЗ (псих) групи

Лавренюк Інни Олександрівни

Викладач:

Козачук Ганна Олександрівна

2014

Зміст

1. Речення як основна синтаксична одиниця

2. Формально-синтаксична організація речення

3. Семантико-синтаксична організація речення

4. Комунікативна організація речення

Список використаної літератури

речення синтаксичний комунікативний

1. Речення як основна синтаксична одиниця

Питання про природу речення належить до одного з найбільш дискусійних питань синтаксису. Тому речення, посідаючи центральне місце в синтаксич-ній системі, не має й дотепер загальноприйнятого витлумачення. В ієрархії синтаксичних одиниць реченню належить центральне місце, оскільки воно безпосередньо формує повідомлення. Саме в реченні реалізуються найважли-віші функції мови: комунікативна (мова як засіб спілкування)і пізнавальна (мова як знаряддя пізнання і відображення дійсності, вираження думки). Структурно-семантичні особливості синтаксичних одиниць теж виявляються в реченні.

У мовознавстві існують різні підходи до трактування речення як синтаксичної одиниці. Основними тенденціями, що засвідчують намагання дати визначення речення, є спроби:

- визначити речення з допомогою нелінгвістичних понять.(логічних, логіко-психологічних);

- знайти власне лінгвістичні критерії кваліфікації речення.

Тому не випадково у лінгвістиці відомо до 600 визначень речення. Одним із найпопулярніших є визначення речення В.Виноградова. Він визначає речення як інтонаційноі граматично оформлену найменшу комунікативну одиницю, що служить головним засобом формування, вираження думки, вольових почуттів і емоцій. І. Вихованець при визначенні речення бере до уваги формально-синтаксичні, семантико-синтаксичні, комунікативні, мовні та мовленнєві показники, що цілком закономірно з урахуванням різних аспектів вивчення речення. Він запропонував досить точне визначення, яке характеризує речення у цих аспектах, наголошуючи, що “речення можна визначити як основну синтаксичну одиницю, що є мовним знаком ситуації (або взаємопов'язаних ситуацій) і вказує на стосунок до дійсності й до повідомлюваного, характеризується непреривністю синтаксичних зв'язків й семантико-синтаксичних відношень, а також виступає мінімальною, відносно завершеною одиницею спілкування та вираження думки”. Іноді у визначеннях наявні загальні ознаки, що можуть виходити поза межі синтаксису. Характерне з цього погляду визначення речення, висловлене академіком О. С. Мельничуком: «Речення можна визначити як основну знакову одиницю мовлення, яка формується з мовних знаків нижчого порядку -- лексичних, фразеологічних і синтаксичних -- і відзначається внутрішньою цілісністю і зовнішньою автономністю, виступаючи поза контекстом у ролі закінченого відрізка мовлення і виділяючись у контексті на єдиному рівні членування». Учений далі зазначає, що це визначення подано з позицій загального вчення про речення, а не з позицій синтаксису, в якому воно (це визначення) може лише конкретизуватися у плані власне-синтаксичних властивостей речення. На думку О. С. Мельничука, «безпосереднім об'єктом синтаксису є лише синтаксична сторона загальної структури речення, тобто синтаксична його конструкція, взята в цілому, і різні синтаксичні прийоми, виділювані з синтаксичної структури речення і розглядувані як у зв'язку з певною синтаксичною конструкцією речення, так і поза будь-якою конструкцією... Абстрагуючи синтаксичну сторону від загальної структури речення, синтаксис розглядає синтаксичну конструкцію речення як речення в синтаксичному розумінні. Речення в цьому розумінні належить до системи мови».

У межах речення розгортаються майже всі прийоми формальної і семантичної організації синтаксичних одиниць. Речення, являючи собою багатомірну одиницю, може розглядатися з багатьох боків, зокрема формально-синтаксичного, семантико-синтаксичного й комунікативного. Із формально-синтаксичним функціонуванням пов'язана внутрішньо-синтаксична структура речення -- синтаксичні зв'язки й виділювані на їх основі компоненти речення. З погляду семантико-синтаксичного структура речення характеризується семантико-синтаксичними відношеннями й виділюваними на їх основі компонентами значеннєвої природи, що відбивають специфіку з'єднання змісту й форми компонентів речення в конкретній мові. Комунікативні особливості речення виявляються в мовленнєвій ситуації, в тексті. Комунікативна організація речення пов'язана з його актуальним членуванням, членуванням, на «дане» (відоме, вихідне) і «нове» (основу повідомлення). Цей актуальний, комунікативний аспект стосується темо-ремних відношень у висловленні. Отже, за перетворення речення (абстрактної мовної одиниці, реченнєвої схеми) у висловлення (конкретне речення, мовленнєву одиницю) великої ваги набуває смислове членування, істотне для певної ситуації, для відповідного комунікативного завдання.

Речення є синтаксичною одиницею-конструкцією, мовним знаком, що позначає ситуацію чи декілька взаємопов'язаних ситуацій. Первинною в реченні є функція повідомлення про щось. Основною ознакою речення багато лінгвістів вважають предикативність, кваліфікуючи її як відношення речення до дійсності (реальність або ірреальність, можливість або неможливість, необхідність або ймовірність тощо). У реченнях мовець виражає свої думки, почуття й волевиявлення. Відображаючи явища дійсності, він водночас вказує на своє ставлення до змісту повідомлюваного.

Речення як синтаксична одиниця-конструкція складається зі слів або словосполучень. Проте самі слова і словосполучення ще не становлять речення. Спочатку потрібно граматично оформити синтаксичні зв'язки й семантико-синтаксичні відношення між словами і словосполученнями, використавши, наприклад, такі засоби зв'язку, як прийменники, сполучники й частки, а також відповідно до вимог речення видозмінивши слова за допомогою закінчень. Але й цього ще не досить. Адже зв'язки й відношення між словами маємо у словосполученні. Щоб синтаксична конструкція стала реченням, необхідно побудувати її так, аби вона виражала думку, певне повідомлення про предмети і явища дійсності. А робить це категорія предикативності, тобто модально-часовий план.

Порівняно з іншими синтаксичними одиницями реченням властива семантико-граматична багатовимірність. Зокрема, їх класифікують за будовою, за характером предикативних відношень, за метою висловлювання та за емоційним забарвленням. За будовою речення поділяють на прості і складні. За характером предикативних відношень речення бувають стверджувальні і заперечні з нашаруванням відтінків об'єктивної чи суб'єктивної модальності. За метою висловлювання речення членують на розповідні, питальні і спонукальні. Ці три комунікативні типи речень можуть бути окличними, якщо мовці надають цим конструкціям емоційного забарвлення і вимовляють їх з окличною інтонацією.

В усному мовленні невід'ємною властивістю, постійною характеристикою речення є інтонація. Вона оформлює речення як цілісну синтаксичну одиницю, виконує роль єдиного або супровідного способу виділення комунікативного центру висловлення, виступає одним із засобів вираження смислових розрізнень.

На підставі перерахованих ознак речення можна визначити як основну синтаксичну одиницю-конструкцію, предикативну синтаксичну одиницю, що є мовним знаком ситуації (або взаємопов'язаних ситуацій) і вказує на стосунок до дійсності й до повідомлюваного, характеризується неперервністю синтаксичних зв'язків і семантико-синтаксичних відношень, а також виступає мінімальною, відносно завершеною одиницею спілкування та вираження думки.

Отже, в реченні об'єднується такий набір формально-синтаксичних, семантико-синтаксичних, комунікативних, мовних і мовленнєвих показників: а) у формально-синтаксичному плані речення грунтується на синтаксичних зв'язках і виділюваних на їх основі компонентах формального типу;

б) із семантико-синтаксичного боку речення створюється семантико-синтаксичними відношеннями й виділюваними на їх основі компонентами значеннєвої природи;

в) речення є знаком ситуації (або взаємопов'язаних ситуацій);

г) речення, виражає модально-часове значення, тобто предикативність;

д) речення є комунікативною одиницею, одиницею спілкування;

е) за допомогою речення формується і втілюється думка;

є) у сфері мови речення є типовим, абстрагованим від мовленнєвих репрезентацій зразком, моделлю, за якими в мовленні утворюються конкретні речення (висловлення);

ж) у сфері мовлення речення залежить від контексту, мовленнєвої ситуації, поділяючись у плані актуального членування на «дане» (тему, вихідне у висловленні) і «нове» (рему, основне, комунікативний центр у висловленні). Сукупність цих ознак засвідчує те, що речення є одиницею мови, й мовлення.

2. Формально-синтаксична організація речення

Сучасна лінгвістика розглядає речення як багатоаспектну синтаксичну одиницю, що охоплює декілька підсистем. Зокрема, в українському мовознавстві розрізняють формально-синтаксичний, семантико-синтаксичний і комунікативний аспекти речення.Формально-синтаксичний аспект є одним з основних аспектів, спрямованим у сферу мови й найтісніше пов'язаним із семантико-синтаксичним аспектом.

Формально-синтаксична організація конкретних речень у сучасній теорії синтаксису співвідноситься з відповідним формальним реченнєвим зразком, реченнєвою моделлю -- формально-синтаксичною структурою, структурною схемою. Вчення про формально-синтаксичну структуру речення становить основу опису формальної організації речення. Серцевину формально-синтаксичної організації речення становлять синтаксичні зв'язки й виділювані на їх основі компоненти речення. Вони є визначальними характеристиками типів і підтипів речень.

У найзагальнішому вигляді речення з формально-синтаксичного боку поділяють на прості і складні. Формально-синтаксична структура простого речення співвідноситься з його двоскладністю або односкладністю. Двоскладні прості речення мають два головні члени речення -- підмет і присудок, поєднані найголовнішим у структурі простого речення предикативним зв'язком. Це найтиповіша репрезентація простого речення, -напр.: Я не оглядаюсь (О. Довженко); Ясні зорі мерехтіли над напруженою, лихою тишею (Б. Харчук). Односкладні прості речення мають тільки один головний член, не диференційований на підмет і присудок, напр.: Душно. Жарко (Г. Чупринка); Зимовий вечір. Тиша. Ми (П. Тичина). Складне речення у функціональному плані виявляє багато спільного з простим реченням, але з боку своєї формальної організації воно являє собою поєднання речень на основі відповідного синтаксичного зв'язку. Компонентний склад простого і складного речення суттєво розрізняється: просте речення складається з членів речення, складне речення -- з простих речень, які перетворено у частини складної синтаксичної конструкції і яким притаманна конститутивна ознака речення -- предикативність. Здебільшого складне речення містить показники синтаксичного зв'язку -- сполучники і сполучні слова, напр.: Чуєш у собі поклик поезії, але хто навчить тебе її чародійницьких тайн? (О. Гончар); Тому клонюся густолистим липам, Де запалала гострим смолоскипом На цілий світ поетова любов (М. Рильський).

Синтаксичні зв'язки між членами простого речення щодо своєї сутності звичайно споріднені з синтаксичними зв'язками і частинами складного речення. Проте в межах простого і складного речень ієрархічні стосунки між їх типами істотно розрізняються. Якщо для простого речення визначальним є предикативний зв'язок -- зв'язок підмета і присудка, то для складного речення визначальними є сурядний і підрядний зв'язки. Периферію простого речення становлять підрядний зв'язок і найбільшою мірою сурядний, який грунтується на сурядному зв'язкові між частинами складносурядного речення, а периферію складного речення -- специфічний для нього недиференційований (не сурядний і не підрядний) синтаксичний зв'язок, наявний у більшості різновидів безсполучникових складних речень, і незначною мірою властивий складному реченню предикативний зв'язок, що виявляє похідний від предикативного зв'язку у простому реченні характер, а отже, стосується заміщення позиції підмета реченнєвою конструкцією. Визначальні для складного речення сурядний і підрядний зв'язки поширюються майже на всі формально-синтаксичні типи складних сполучникових речень і незначну частину безсполучникових складних конструкцій. На противагу безсполучниковим складним реченням сполучникові складні речення вирізняються найбільшим ступенем диференціації синтаксичних зв'язків. Сполучники (або сполучні слова) становлять центр формально-синтаксичної організації сполучникового складного речення, вказуючи на тип синтаксичного зв'язку.

Як уже було зазначено вище, одним із найважливіших теоретичних принципів внутрішнього розмежування простого або складного речення є виділення їх елементарних і неелементарних формально-синтаксичних структур. З елементарних конструкцій формується розмаїття простих ускладнених речень і складних багатокомпонентних речень.

Характер синтаксичних зв'язків і компонентний склад є основними розрізнювальними формальними характеристиками простого і складного речень. Вони визначають особливості їх формально-синтаксичної організації і достатні для відмежування простого речення від складного. На тлі цих фундаментальних відмінностей постають інші відмінності, які або похідні від основних, або не всеохоплюючі. Отже, формально-синтаксична кваліфікація простого і складного речень може бути уточнена або доповнена з урахуванням інших, додаткових характеристик. Це уможливлює виділення в рамках простого і складного речень їх внутрішніх різновидів. До таких додаткових формальних характеристик належать, зокрема, засоби вираження синтаксичних зв'язків, специфіка оформлення компонентів речення, порядок їх розташування тощо.

Особливість формально-синтаксичного аспекту речення полягає також у тому, що речення з боку формально-синтаксичної структури автономне й самодостатнє, тобто воно для визначення синтаксичних зв'язків і реченнєвих компонентів формального типу не потребує якихось (зовнішніх щодо внутрішньої структури речення) показників. Наприклад, речення Яворові сниться яворина Та її кохання молоде (Д. Павличко) навіть в ізольованому вигляді має виразну формальну побудову: по-перше, воно формується поєднанням на основі предикативного зв'язку та форми координації обов'язкових компонентів -- форми називного відмінка в ролі підмета й часово-особової форми дієслова в ролі присудка; по-друге, ускладнення є наслідком поширення речення прислівними другорядними членами й однорідним підметом. Для з'ясування формально-синтаксичної організації цього речення не постає потреба виходити поза його межі. У такій самодостатності внутрішньої реченнєвої структури типово виявляється формально-синтаксичний аспект речення.

3. Семантико-синтаксична організація речення

Формально-синтаксична організація речення значною мірою окреслює його семантико-синтаксичну організацію. Річ у тому, що в системі мови переважає тенденція до симетрії між формально-синтаксичною й семантико-синтаксичною структурами речення. Наприклад, у реченнях Мати посадила калину, Син пише листа передається те саме типове (узагальнене) значення, що виявляється в наявності компонентів із функціями діяча та його цілеспрямованої дії. На формування цього значення впливає формально-синтаксична структура речення, головними компонентами якої є підмет, виражений формою називного відмінка іменника, і присудок, виражений часово-особовою формою дієслова активного стану. Зв'язок семантико-синтаксичної організації з формально-синтаксичною в цих реченнях посилюється також їх лексичним наповненням: іменник у семантико-синтаксичній позиції діяча й формально-синтаксичній позиції підмета позначає особу, а дієслово в семантико-синтаксичній позиції предиката дії й формально-синтаксичній позиції присудка -- свідому дію. Семантико-синтаксична організація має різну природу у простому і складному реченнях.

Просте елементарне з семантичного погляду речення позначає одну ситуацію, одну подію. Його семантико-синтаксична структура формується одним предикатом і зумовленими його валентністю іменниковими членами речення, що вказують на відповідні ролі (функції) істот і неживих предметів, напр.: Діти написали листа вчителеві; Учень відкидав лопатою сніг; Дитина спить; Дівчина сумна.

На відміну від простого елементарного речення семантико-синтаксична структура складного речення звичайно орієнтована на вираження стосунків між двома або більше взаємопов'язаними ситуаціями. У простому елементарному реченні характер ситуації відображають субстанціальні (предметні) відношення, тобто відношення назв предметів до предиката, а у складному реченні стосунки між ситуаціями -- семантико-синтаксичні відношення між предикативними частинами (вихідними простими реченнями), пор.: Пробіг зайчик (П. Тичина); Морозиха стояла на березі (Б. Харчук) і Звуків багато у ліри моєї, Пісня ж У мене лишилась одна, Пісня, мов стогін, тяжка та сумна (Г. Чупринка); Перевалило й за північ, а співи не вщухали (О. Гончар); Загубить гай принадливість свою, Як ти вткнешся в ньому на змію (Д. Павличко). Частини ж складного речення мають подібну до простих речень семантико-синтаксичну організацію, тобто в елементарному вигляді вони позначають також одну ситуацію.

Семантико-синтаксична і формально-синтаксична структури, речення вирізняються своєю відносною автономністю, що нерідко виявляється в асиметрії двох структур. Ця асиметрія може набувати різних розбіжностей у семантико:синтаксичному і формально-синтаксичному членуванні речення. Зокрема, у реченні Нас пройняв переляк виділяють із формального боку три члени речення (підмет переляк, присудок пройняв і додаток нас), а з семантико-синтаксичного погляду -- дві синтаксеми (суб'єктну і предикатну синтаксеми, остання з яких складається з двох елементів: дієслова пройняв та іменника переляк; пор. синонімічну цьому реченню двокомпонентну у формальному й семантичному плані конструкцію: Ми перелякалися) .

Орієнтованість на позначення однієї ситуації і сукупності ситуацій становить типову, проте не обов'язкову ознаку відповідно простого і складного речення. Порушення цієї типової закономірності спостерігаємо, зокрема, у простих ускладнених реченнях, що вказують не на одну, а дві або більше ситуацій, тобто виражають значення, яке найвиразніше передають складні речення, пор.: Під вечір дідусь наблизився до Львова і Коли настав вечір, дідусь наблизився до Львова. Це засвідчує похідність деяких простих ускладнених речень від складнопідрядних речень.

Отже, семантико-синтаксична організація речення істотно відрізняється від формально-синтаксичної. Вона стосується відображення предметів і явищ позамовного світу та їх стосунків. Семантико-синтаксична організація речення, як і формально-синтаксична, становить окремий об'єкт синтаксичної науки.

Послідовне вирізнення семантико-синтаксичного аспекту речення розпочалося у другій половині нашого століття. Однією з перших студій, де обгрунтовано виділення семантичної структури речення поряд із структурами формальною і комунікативною, була стаття чеського лінгвіста Ф. Данеша «Про три аспекти синтаксису»

4. Комунікативна організація речення

Комунікативна організація речення вирізняється передусім тим, що вона спрямована не у сферу мови, а у сферу мовлення. Тому вона незалежна від формальної організації речення й великою мірою від семантико-синтаксичної. Комунікативна організація речення визначається мовленнєвою ситуацією, а отже, зумовленим цією ситуацією комунікативним завданням. Усе це вказує на те, що комунікативну організацію речення не можна з'ясувати, коли ми не виходимо поза межі відповідного речення. Механізм комунікативного аспекту зрозумілий тільки за умови, якщо ми розглядаємо речення в конкретному мовленнєвому контексті, у якому це речення функціонує як висловлення.

Для з'ясування специфіки комунікативної реченнєвої структури вмістимо речення Мати посадила калину в де? кілька мовленнєвих контекстів, у кожному з яких воно може бути використане як окреме повідомлення. Різновиди мовленнєвих побудов легко виявити за допомогою запитань, на які спроможне було б відповідати розглядане речення. Поставимо хоча б два запитання: 1) Що зробила мати? 2) Хто посадив калину? Перше запитання спрямовано на з'ясування події, пов'язаної з матір'ю, друге ж запитання -- на з'ясування особи як діяча. Відповідаючи на два поставлених питання, мовець у певний спосіб пристосовує речення до комунікативного завдання і трансформує його на висловлення, у яких акцентовано на різних смислах і видозмінено порядок слів та місце фразового наголосу (інтонаційного центру). Так, у відповіді на перше питання ядром повідомлення є дієслівний компонент посадила із залежним від нього іменником калину, внаслідок чого маємо такий типовий порядок слів: форма називного відмінка іменника -- форма минулого часу дієслова із залежним іменником у формі знахідного відмінка. Фразовий наголосу цьому висловленні припадає на останній компонент калину: Мати / посадила калину. Відповідь на друге питання передбачає найбільшу інформаційну значущість іменника на позначення діяча та інший порівняно з попереднім порядок слів: дієслово із залежним знахідним відмінком іменника -- форма називного відмінка іменника / Хто посадив калину? -- Посадила калину / мати або Калину посадила / мати. Фразовий наголос тут падає на слово мати. Як бачимо те саме за формально-синтаксичними й семантико-синтаксичними показниками речення утворює декілька комунікативних одиниць, що розрізняються актуальною інформацією та відповідно до неї і формою: порядком слів і місцем фразового наголосу. До того ж указаний порядок слів характерний для експресивно і стилістично нейтрального мовлення. В експресивно забарвленому мовленні основний у смисловому плані компонент може пересуватися на перше місце й супроводжуватися переміщенням на нього фразового наголосу, пор.: Хто посадив Калину? -- Калину посадила / мати (експресивно і стилістично нейтральне висловлення) і Мати / посадила калину (експресивно забарвлене висловлення).

Якщо у формально-синтаксичному й семантико-синтаксичному планах просте і складне речення звичайно виявляють відмінність, то, навпаки, в комунікативному плані вони найбільшою мірою зближуються. Адже і просте, і складне речення оформлюються як єдине комунікативне ціле. Частини ж складного речення з комунікативного погляду відрізняються від простих речень тим, що вони позбавлені комунікативної цілісності. Як у простому, так і у складному реченні діють спільні закономірності розташування компонентів. Вони пов'язані з комунікативним завданням. Основна функція порядку частин у складному реченні -- вираження актуального членування. За експресивно нейтрального порядку частин актуально значущіша частина складного речення стоїть у постпозиції, напр.: Коли бабуся усіх перецілувала, а Васько почоломкав їй руцю, од якої теж пахло житнім хлібом, / бабуся вийняла з-за пазухи хустиночку (В. Винниченко); Це було написано з помітним негативним чи, сказати б, співчутливим відтінком, І бо ж саме поняття «стихія» прив'язувалося до особливостей авторового обдарування (Григір Тютюнник).

Здебільшого комунікативне членування реалізує поділ речення на дві частини: вихідну частину (або дане, тему) й основну (або нове, ядро, рему). Для членування речення на тему й рему не характерна така стабільність, як для виділення морфологізованих членів речення. Комунікативне членування допускає багато варіацій. Цим членуванням звичайно зумовлюється порядок компонентів у простому і складному реченнях. Проте бувають і нечленовані речення. Для розв'язання проблем мови й мовлення досить плідним варто вважати вирізнення висловлення, як аналога речення в мовленні і специфічної синтаксичної одиниці, оскільки воно уможливлює пов'язання з цією одиницею комунікативного аспекту речення. Творцем комунікативного, або актуального, синтаксису вважають чеського лінгвіста В. Матезіуса, у якого вчення про речення як комунікативну одиницю набуло викінченого опрацювання.

Список використаної літератури

1. Вихованець І. Р. Граматика української мови. Синтаксис: Підручник. -- К., Либідь, 1993.-- 368 с.

2. Вихованець І. Р. Нариси з функціонального синтаксису української мови. К., 1992. С. 33--40.

3. Вихованець І. Р., Городенська С. Г., Грищенко А. П. Граматика української мови. К., 1982. С. 150.

4. Вихованець І. Р., Городенська К. Г., Русанівський В. М. Семантико-синтаксична структура речення. К., 1983. С. 7--9.

5. Сучасна українська літературна мова: Синтаксис / За заг. ред: І К. Білодіда. К., 1972. С. 10--14, 431--434.

Размещено на Allbest.ru