Функціональна сфера апеляції в українській мові (семантика, граматика, прагматика, стилістика)

Координація між підметом і присудком виявляється тут не лише в узгодженні форм числа дієслова з числом займенника, а й, що найважливіше, в узгодженні підмета з присудком за значенням особи, оскільки лише займенникові іменники, на відміну від власне іменників, прямо виражають своєю основою другоособовість.

Немає принципової різниці між граматичними параметрами іменників та займенників, що називають особу, яка є адресатом мовлення. У цьому випадку є всі підстави вважати займенникові форми ти, ви (а вони використовуються для називання другої особи, що може бути адресатом мовлення) формами не називного, а кличного відмінка.

У багатьох мовленнєвих ситуаціях максимальна узагальнювана семантика займенникового іменника не задовольняє мовця, вимагає уточнення адресата мовлення іменником у формі вокатива (його функціональним еквівалентом). Відповідно виникає проблема кваліфікації формально-синтаксичної позиції постпозиційного щодо займенникового іменника 2-ої особи власне іменника. Цю позицію трактують як формально-синтаксичну позицію опосередкованого другорядного члена речення. Аналогічні ситуації трапляються і при використанні постпозиційних іменників після займенникових іменників репрезентації у реченнях типу Я, Іван Іваненко, обіцяю (рідковживані), Він, Іван, добре працює (трапляються частіше). Особливістю є лише те, що у випадку використання займенникового іменника апеляції у формі непрямого відмінка іменник, що його уточнює, звичайно має форму вокатива: Я захоплююсь тобою, хлопче, натомість постпозиційний іменник, що уточнює займенник репрезентації, узгоджуватиметься з ним за значенням відмінка: Я захоплююсь ним, хлопцем. Речення Я захоплююсь тобою, хлопцем видається неприродним і можливе хіба що у випадку уточнення займенника другої особи стороннім (не мовцем), що трапляється в авторських уточненнях до наукових текстів. Аналіз таких випадків, як нам видається, дозволяє визнати слушним протиставлення займенникових іменників репрезентації та апеляції та висловлені вище міркування про специфіку їхніх парадигм.

У сучасній українській мові займенникові іменники використовують і в специфічному пунктуаційному оформленні (як так звані звертання) без подальшого уточнення їх формами кличного відмінка іменника: Ну, ви, ходіть сюди (Леся Українка); Ну, ти, обережніш! Дивись своїх фашистів (О.Довженко). У таких контекстах займенникові іменники, крім наявного в них лексико-граматичного значення другої особи, набувають і контекстуально (ситуаційно) зумовленої семантики негативного ставлення до особи. З формально-синтаксичного погляду позицію займенникових іменників у таких конструкціях трактуємо як позицію підмета.

Увагу мовознавців привертають і випадки номінації адресата мовлення, у яких особовий займенник входить до складу поширеної назви: Помолись за мене богу, мій ти сину (Т.Шевченко); Слово, моя ти єдиная зброє, Ми не повинні загинуть обоє (Леся Українка. Розгорнуті номінації адресата мовлення такого типу кваліфікуємо як фразеологізовані номінації, головним опорним компонентом яких є переважно іменник у формі кличного відмінка, а займенникові іменники ти, ви в них, втрачаючи лексичне значення, використовуються як інтимізуючі компоненти, функціонально близькі до часток.

Таким чином, займенникові іменники другої особи ти, ви є специфічними центральними проявами предметної частини змісту сфери апеляції з лексико-граматично представленим значенням другої особи. Максимальна абстрактність, узагальненість лексичного значення займенникових іменників вимагає їх конкретизації, що й зумовлює появу в мовленні іменникових форм вокатива, які уточнюють вказівку на адресата мовлення, виражену займенниковим іменником.

Конструкцію типу Адресате, діймо! [та Адресати, діймо!] доцільно тлумачити як специфічне складне безсполучникове речення, утворене поєднанням вокативного речення, у якому головний член-вокатив виконує функцію привертання уваги особи - адресата мовлення, та односкладного особового речення. Лише присутність у цьому складному реченні позначення адресата мовлення зумовлює специфічне значення першої особи множини дієслова - значення сумісної (спільної) дії мовця і адресата (адресатів).

Репрезентанти предметної частини змісту апеляції трапляються і в розповідних реченнях типу Щось, адресате, діється та Я, адресате, дію. Вони ніяким чином не пов'язані з реченням, що їх оточує, особа, названа вокативною формою імені (її функціональним еквівалентом), не є суб'єктом дії, яка згадується в реченні, а також не займає жодну з семантико-синтаксичних позицій, які відкриваються у предиката, формально вираженого в конструкції.

Синтаксичної кваліфікації потребують і випадки використання форм вокатива (їх функціональних еквівалентів) після займенників ти, ви. У конструкціях типу Ти, адресате, дій; Ти, адресате, дієш.(?) вокатив уточнює займенникове слово, яке, маючи всі необхідні формально-граматичні характеристики, окреслює адресата лише за ознакою його участі в акті мовлення як сприймача-адресата. Вокатив у цьому випадку конкретизує інформацію про адресата мовлення з метою вирізнення його з-поміж інших осіб, що присутні, можуть чи могли б зайняти позицію, узагальнено позначену займенниковим іменником ти чи ви. Коли ж співрозмовник один, дублювання ти іменниковою чи іншою формою переслідує іншу мету - чи то забезпечити відповідний етикету рівень ввічливості спілкування (звертання на ти вважається неґречним), чи дати адресатові мовлення певну якісну характеристику, продемонструвавши в такий спосіб своє ставлення до нього.

За формальними показниками - відмінковим значенням і значенням числа - іменникова форма, на наш погляд, абсолютно тотожна з формою займенникового іменника і може бути кваліфікована як специфічний другорядний ідентифікуючий член речення, що приєднується до займенникового слова за допомогою апозитивного зв'язку і повністю дублює його формально-синтаксичні функції (а в разі опущення займенникового іменника займає його позицію і виконує його функцію). Аналогічні відношення виникають, на нашу думку, і у випадку появи вокативної форми (її функціонального еквівалента) після похідних від займенникових іменників другої особи ти, ви займенникових прикметників твій, ваш. Форми займенникового слова та іменника (функціонального еквівалента) узгоджуються за числом, а у випадку використання займенникового прикметника в початковій формі і за значенням відмінка. Таку формально-синтаксичну позицію відповідно будемо кваліфікувати як позицію другорядного ідентифікуючого члена речення.

Складнішими є формально-синтаксичні відношення форм вокатива (їхніх функціональних еквівалентів) з формами непрямих відмінків займенникових іменників ти, ви і займенникових прикметників твій, ваш: немає узгодження постпозиційних форм вокатива за значенням відмінка, проте в значеннєво-функціональному плані наявне погодження за визначальною семантичною та граматичною ознакою - значенням другої особи, яке в займенникових слів виражається безпосередньо семантикою основи, а у власне іменників (їх еквівалентів) становить підґрунтя їхнього вокативного відмінкового значення. Форма кличного відмінка у цьому випадку обмежується лише уточненням, конкретизацією, ідентифікацією особи адресата мовлення, не приймаючи на себе, навіть опосередковано, семантико-синтаксичних значень, які з'являються в займенникового слова внаслідок перебування його в тій чи іншій формі непрямих відмінків, про що свідчить неузгодженість відмінкових значень займенникового іменника та власне іменника. І в цих випадках формально-синтаксичну позицію вокативних форм (їх функціональних еквівалентів) ми кваліфікуємо як позицію другорядного ідентифікуючого апеляцію члена речення.

Таким чином, жоден із проявів функціональної сфери апеляції не є асинтаксичним і відповідно не перебуває поза синтаксичними зв'язками з членами речення чи реченням в цілому, як це стверджували багато прихильників традиційної граматики.

Проведений аналіз виявлення апеляції у конструкціях сучасної української мови дає змогу змоделювати парадигму речень апеляції. Оскільки функціональна сфера апеляції спеціалізується на формальному вираженні засобами мови особи, що за комунікативним наміром мовця повинна сприймати його мовлення, тобто виконати певну дію, до якої її спонукає мовець, ядерним реченням апеляції відповідно слід вважати таке двоскладне утворення, де матеріально вираженими є особа, якій адресоване мовлення, та предикат із значенням волевиявлення (спонукання до дії). Таким є двоскладне речення типу 1) Ти (адресате) дій. До центральних проявів парадигми речень апеляції належатимуть і утворення типу 2) Ви (адресате) дійте!, які відрізняються від вихідного типу лише значенням числа. Первинною серед названих моделей речень апеляції відповідно вважаємо саме речення Ти (адресате) дій, оскільки семантично простішим і поширенішим (тобто вихідним) є спілкування мовця саме з одним адресатом.

До центру поля парадигми речень апеляції прилягають двоскладні конструкції, спонукальність яких не становить їхнього основного комунікативного призначення і є суттєво обмеженою лише прагненням мовця змусити обраного ним адресата сприйняти мовлення. Серед цих конструкцій найбільшу групу становлять речення, у яких предикат має форму дійсного способу:

3) Ти (адресате) дієш;

4) Ти (адресате) діяв; Ти (адресате) діяла; Ти (адресате) діяло;

5) Ти (адресате) будеш діяти (діятимеш);

6) Ви (адресати) дієте;

7) Ви (адресати) діяли;

8) Ви (адресати) будете діяти (діятимете).

Речення 3-8 відрізняються від ядерних речень апеляції передусім використанням у них предикатів у формі дійсного способу, що відповідно накладає відбиток на їх семантику: вони позначають у цьому випадку уже не потенційну, а реальну дію, а семантика потенційності дії - сприйняття мовлення формально маркуватиметься в таких утвореннях використанням у них предметного елемента зі значенням 2-ої особи (особи співрозмовника - адресата мовлення).

Речення 1 і 3-5 та 2 і 6-8 різняться з формального погляду граматичними значеннями способу предиката. У свою чергу речення 3, 4, 5 та 6, 7, 8 відрізняються лише граматичним значенням часу предиката. Специфічними з погляду формального представлення предиката утвореннями виявляється конструкція 4, яка в свою чергу може бути представлена реченнями, де форми дієслів різняться граматичними показниками роду, зумовленими статевими характеристиками особи, узагальнено позначеної займенниковим іменником 2-ої особи: Ти (адресате) діяв; Ти (адресате) діяла; Ти (адресате) діяло.

Наступну групу речень, які ми відносимо до апеляції за формальними показниками (матеріальним вираженням адресата мовлення), становлять утворення з предикатами у формі так званого спонукального способу:

9) Ти (адресате) працював би; Ти (адресате) працювала б; Ти (адресате) працювало б;

10) Ви (адресати) працювали б.

Ще одну групу речень, які мають у своєму ядрі формальні показники апеляції, утворюватимуть конструкції з предикатами у формі умовного способу:

11) Ти (адресате) працював би...;

12) Ти (адресате) працювала б...;

13) Ти (адресате) працювало б...;

14) Ви (адресати) працювали б...

Характерним формальним показником речень апеляції цієї групи є поєднання предметної синтаксеми із значенням 2-ої особи з дієсловом у формі умовного способу. У межах цієї підгрупи речення протиставляються також граматичним значенням числа (9, 10, 11 - 12) та роду (9-10-11). Особливим є також і те, що ці речення не можуть виступати у мові як окремі прості речення, а функціонують у ній лише як головні речення (частини) у складі складнопідрядних речень з підрядними умови.

Апеляція в сучасній українській мові може бути представлена також і односкладними реченнями:

15) Ти (Адресате)!

16) Дій!

17) Дійте!

Перше односкладне речення апеляції може бути кваліфіковане як односкладне речення з головним членом типу підмета і в загальній парадигмі речень воно протиставлятиметься односкладному реченню репрезентації з головним членом у формі називного відмінка іменника (номінативному чи називному).

В односкладному реченні апеляції Дій! суб'єктно-предикатна семантика на формально-граматичному рівні виражатиметься єдиним матеріально представленим компонентом - імперативною формою дієслова 2-ї особи однини. До парадигми також входить і речення Дійте! з головним членом у формі наказового способу 2-ї особи множини.

Односкладне речення апеляції з головним членом типу присудка теж має відповідники у функціональній сфері представлення. Переважно реченнями представлення є означено-особові та неозначено-особові односкладні речення. Узагальнено-особові речення з головним членом - імперативом 2-ої особи - односкладні речення апеляції.

Конструкції типу Ти (адресате), діймо; Адресате, діймо, а також Адресате, діємо ми вважаємо складними, які утворилися поєднанням двох елементарних речень - односкладного апеляції з головним членом за типом підмета Адресате та означено-особового з дієсловом у 1-й особі множини.

Шостий розділ “Прагматика та стилістика апеляції” присвячено з'ясуванню прагматичних характеристик апеляційних комплексів та їх окремих складників, встановленню стилістичних ресурсів мовних засобів апеляції та їх реалізації в різних стилях української мови, вивченню виявлення аналізованих одиниць у системі мовленнєвого етикету.

Вичерпне уявлення про одиницю мови чи сукупність таких одиниць неможливе без урахування їх функціонування в мовленнєвих проявах, аналізу прагматичних, стилістичних та етикетних механізмів відбору мовцем певних засобів. Елементи апеляції не виражають окремої комунікативної функції, проте беруть активну участь у формуванні цілого класу комунікативних функцій (так званих директивів), активно діють при витворенні висловлень з питальними комунікативними функціями, можуть використовуватися при побудові висловлень інших типів.

Предикат слухай в апеляційному значенні трапляється порівняно рідко - про волевиявлення адресанта переважно свідчить вокативна форма імені, що як продукт семантико-граматичної редукції представляє своїм змістом і семантику такого волевиявлення. Досить активно у висловленнях-директивах використовують імперативні форми інших дієслів (їх функціональні еквіваленти), грамеми, що перебувають у тісній взаємодії з дієсловом-предикатом.

В українській мові склалася достатньо розгалужена й динамічна система способів апеляції, центр якої формують ”тикання” й ”викання”, а периферію становлять “микання”, “вінкання” та “воникання”, використання яких прагматично та стилістично суттєво обмежене.

Номінації адресата мовлення в українській мові виконують низку прагматичних функцій, серед яких: дейктично-контактна, номінативно-контактна, номінативно-вирізняльна, номінативно-ідентифікуюча, соціально-регулювальна, оцінно-характеризуюча, спонукальна, власне контактна та етикетна функції. Найактивніше українці використовують для номінації адресата мовлення займенникові іменники ти, ви, власні назви осіб та загальні номінації, серед яких вирізняємо: усталені в суспільстві номінації, що відзначаються максимальною універсальністю використання, функціонують як етикетні (пане, товаришу, добродію); назви осіб за ознаками статі, доповнювані віковими характеристиками (чоловіче, жінко, хлопче, дівчино); назви осіб за спорідненістю та свояцтвом, вжиті в прямому чи переносному значенні (батьку, мамо, брате, сестро, сину, дочко, діду, бабо, дядьку, тітко тощо); назви осіб за їх стосунками з іншими особами (друже, приятелю, колего тощо); назви за фахом, родом діяльності, уподобаннями, посадою, званням, академічні титули тощо; назви осіб за майновим та суспільним статусом (господарю, власнику, царю, рабе, князю); назви осіб за ознакою їх належності до певної групи людей; назви осіб, що містять їх абсолютну чи відносну (ситуаційно зумовлену) оцінку або характеристику (розумнику, дурню, йолопе тощо); оказіональні назви особи адресата мовлення, персоніфіковані найменування.

Засоби апеляції в українській мові виконують важливі стилістичні завдання. Найрізноманітніше апеляція представлена в розмовному стилі, стилі художньої літератури, публіцистичному, апеляційні елементи трапляються в офіційно-діловому та науковому стилях. Своєрідністю використання засобів апеляції відзначаються епістолярні та сакральні тексти, причому досить часто їх особливості впливають і на добір виражальних засобів текстів інших стилів.

Вибір відповідних засобів апеляції та специфіка їх виявлення у мовних конструкціях є яскравим проявом національної своєрідності того чи іншого етносу, яка формується і розвивається протягом його тривалого розвитку шляхом витворення власних засобів, а також внаслідок впливів інших національних культурно-мовних традицій.

У сьомому розділі “Підграматика апеляції та її місце в граматичній системі мови” аргументовано положення про неможливість адекватного опису аналізованого фрагмента системи мови традиційними методами. Аналіз фактичного матеріалу та теоретичні міркування наводять на думку, що основною причиною несистемного тлумачення явищ апеляції в лінгвістичних працях є ігнорування їх функціональної специфіки і намагання описувати ці явища за допомогою методів та прийомів, розроблених для аналізу мовних явищ представлення. З метою уникнення вказаних недоліків пропонуємо виділяти в описі мови (і не лише української) дві підграматики - підграматику представлення (репрезентації) і підграматику апеляції, котра б описувала граматичні засоби, спеціалізовані для реалізації цієї функції. Відповідно в межах найважливіших граматичних категорій, які стосуються описуваних явищ, доцільно виділяти підкатегорії (граматичні форми) репрезентації й апеляції. Так, імператив трактуємо як форму способу апеляції і протиставляємо його іншим способам - способам представлення. У зв'язку з цим доцільно було б говорити про власне імператив (імперативні форми 2-ої особи та 1-ої особи множини) і так звані аналітичні імперативні форми (1-ша особа однини й 3-я особа), які апеляції не виражають і власне не повинні були б включатися до парадигми імператива. У межах граматичної категорії особи 2-га особа апеляції протиставляється 1-ій і 3-ій особам як особам репрезентації. У категорії відмінка протиставляємо відмінок апеляції - кличний відмінок усім іншим відмінкам репрезентації.

Найважливіші синтаксичні категорії пропонуємо також представляти у вигляді двох підкатегорій репрезентації та апеляції, а саме: підмет репрезентації, виражений номінативом, і підмет апеляції, виражений вокативом, присудки репрезентації й апеляції, виражені відповідно дієслівними формами 1-ої та 3-ої осіб і 2-ої особи. Матиме сенс і протиставлення односкладних речень репрезентації й апеляції як з головним членом типу підмета (номінативне - речення репрезентації і вокативне - речення апеляції), так і з головним членом типу присудка (до речень апеляції відносимо так звані імперативні речення).

Вважаємо, що пропонований спосіб представлення мовних одиниць апеляції дозволяє глибше зрозуміти особливості їх семантики та формального вираження і може бути корисним при описі функціонально тотожних або схожих явищ в інших мовах.

Проведене дослідження дає підстави зробити такі висновки:

Вивчення трактувань мовних одиниць та конструкцій, що відображають ситуацію спілкування адресанта мовлення з конкретним його адресатом, представниками різних лінгвістичних шкіл та течій, аналіз фактичного матеріалу сучасної української мови дають підстави стверджувати, що лінгвальною реалією є специфічний комплекс мовних одиниць різних рівнів, використовуваних для реалізації специфічного різновиду комунікативної функції (такий комплекс пропонуємо називати функціональною сферою апеляції). Функціональна сфера апеляції існує паралельно з функціональною сферою представлення. У рамках функціональної сфери апеляції вирізнаються предикатна та предметна частини змісту, основними виразниками яких є відповідні спеціалізовані граматичні форми імені та дієслова.

Елементи апеляції наявні в різних за комунікативним призначенням мікроконтекстах сучасної української мови. Найрізноманітніше функціональна сфера апеляції представлена у первинних з погляду її реалізації спонукальних конструкціях (18 типів проявів). У них елементи апеляції (передусім форми імені, що називають адресата мовлення чи вказують на нього, та імперативні форми дієслова, які прямо чи опосередковано виражають предикатний зміст апеляції - спонукання адресата до сприйняття мовлення) входять до граматичного ядра речення.

У питальних реченнях апеляція достатньо сильна, однак у цьому випадку вона реалізується дещо інакше: основною комунікативною метою мовця є отримання, уточнення потрібної йому інформації, а спонукання адресата мовлення до сприйняття запитання і відповіді (реакції) на нього є вторинним, хоча й необхідним комунікативним складником питального речення (конструкції). Саме тому серед виявлених нами типів прояву апеляції у питальних реченнях мовні засоби, які представляють апеляцію на формально-граматичному рівні речення, використовуються переважно як факультативні елементи конструкції, що її поширюють чи доповнюють.

Специфічно виявляється апеляція в розповідних реченнях (конструкціях), основним призначенням яких є інформування про певні події, факти тощо. Ці конструкції є основними проявами сфери представлення (репрезентації), а поява в них елементів апеляції викликана додатковими комунікативними потребами: зробити повідомлювану інформацію конкретно адресованою сприймачеві, що і зумовлює суттєві обмеження формально-граматичного вираження апеляції.

Первинними засобами для вираження предикатної частини змісту апеляції є імперативні синтетичні форми дієслова 2-ої особи однини та множини, а також 1-ої особи множини. Сучасні українці активно використовують й функціональні еквіваленти імперативних форм, а саме: форми інфінітива, форми дієслів дійсного та умовного способів. Про наявність у реченні предикатної семантики апеляції свідчитимуть на формально-синтаксичному рівні також елементи, що перебувають у правобічній валентнісній залежності від предиката-імператива (імена з широким значенням об'єкта), обставинні словосполучення. Дооформлення предикатної частини апеляційного змісту здійснюють специфічні спонукальні (звертальні) частки та вигуки.

Для вираження предметного змісту апеляції сучасний українець використовує форми кличного відмінка (вокатива) імені - власне іменники зі специфічними закінченнями кличного відмінка, а також іменники, які мають флексії, омонімічні до флексій номінатива. Сюди ж відносимо займенникові іменники другої особи ти, ви. Досить часто предметна частина змісту апеляції в сучасній українській мові може позначатися також субстантивованими прикметниками, дієприкметниками тощо.

Аналіз вираження граматичного значення формами апеляції дає підстави стверджувати про тотожність їх граматичного статусу у відповідних граматичних категоріях імені та дієслова, зумовлену їх специфічним функціональним призначенням. Імперативні форми з-поміж інших грамем способу дієслова вирізняються “неповною”, з погляду традиційних уявлень, парадигмою, хоча така “ущербність” її цілком детермінована функцією цих грамем. Особливістю маркування граматичного значення спонукальності у первинних (синтетичних) формах наказового способу є виразні ознаки аглютинативності, що пояснюються древністю цих утворень та їх специфічним призначенням у процесі спілкування.

Основним засобом морфологічного вираження предметної частини змісту апеляції в українській мові є спеціалізована форма імені - кличний відмінок. Утворені внаслідок синтаксичної редукції форми вокатива є синкретичними за семантикою: вони об'єднують у собі одночасно значення суб'єкта дії (переважно потенційного) та об'єкта - адресата мовлення. Функціональна особливість цих грамем виявляється і в специфіці їх морфологічного маркування: спеціальні закінчення вокатива мають лише іменники чоловічого та жіночого роду однини. Іменники середнього роду та іменники у множині, що називають адресата мовлення, мають флексії, омонімічні до флексій називного відмінка. Така омонімія ніяким чином не послаблює вираження граматичного значення апеляції, оскільки дані грамеми в складі синтаксичних конструкцій вимовляють зі специфічною інтонацією. Додатковим засобом маркування граматичного значення вокатива буває також і специфічний наголос. Функціонально-семантична близькість форм номінатива і вокатива виявляється також у випадках використання форм кличного відмінка у значенні називного.

Обраний підхід веде до визнання наявності спеціальних форм вокатива (хоча й омонімічних флексіями до форм номінатива) у займенникових іменників та прикметників, власне прикметників та дієприкметників. Вважаємо, що початковою формою займенникових іменників ти, ви, які використовуються виключно з апеляційною метою, є саме форма вокатива, а номінатив у їх парадигмі взагалі відсутній.

Аналіз особливостей конструкцій апеляції, здійснений шляхом проектування моделей цих конструкцій на семантико-синтаксичний ярус речення, дає підстави говорити про складний семантико-синтаксичний зміст грамем, що на формально-синтаксичному рівні представляють предметну частину змісту апеляції, а часто і всю апеляцію. Репрезентантами апеляції на семантико-синтаксичному рівні речення є імперативна і вокативна синтаксеми, що реалізують відповідно предметний і предикатний змісти апеляції та комплектуються семантико-синтаксичними ознаками дієвості, другоособовості, спонукальності та потенційності дії (імперативна) і предметності, другоособовості, пасивності, фінальності, адресатності мовлення, активності, вихідності, потенційності (вокативна). Інтегральною для обох синтаксем семантико-синтаксичною ознакою є другоособовість, обов'язкова для будь-яких виявів апеляції.

Репрезентанти предикатної частини змісту апеляції у випадку їх формального представлення на поверхневому рівні речення займають або формально-синтаксичну позицію присудка, або позицію головного члена односкладного речення. При вставленні в речення репрезентації такі предикати пропонуємо кваліфікувати як вставні елементи з предикатним значенням.

Репрезентанти предметної (субстанційної) частини змісту апеляції відзначаються значно ширшим реєстром формально-синтаксичних позицій, серед яких: позиція підмета в реченні з присудком, вираженим дієслівною формою другої особи (імператива, а також дійсного та умовного способу); позиція головного члена вокативного речення; позиція вставного ядерного компонента у випадку входження вокатива в конструкцію представлення, суб'єктом якої є форма з граматичним значенням першої або третьої особи; позиція головного члена приставного вокативного речення у випадку приєднання до нього означено-особової конструкції з предикатом у формі першої особи множини, що має значення сумісної дії (мовця і адресата мовлення); позиція опосередкованого другорядного ідентифікуючого члена речення при розташуванні вокативної форми (її функціонального еквівалента) у постпозиції відносно займенникового слова 2-ої особи у прямому відмінку; позиція опосередкованого другорядного ідентифікуючого апеляцію члена речення при розташуванні вокативної форми (її функціонального еквівалента) у постпозиції відносно займенникового слова 2-ої особи в непрямих відмінках.

Парадигму речень апеляції творять 14 типів двоскладних [Ти (адресате) дій; Ви (адресати) дійте; Ти (адресате) дієш; Ти (адресате) діяв; Ти (адресате) діяла; Ти (адресате) діяло; Ти (адресате) будеш діяти (діятимеш); Ви (адресати) дієте; Ви (адресати) діяли; Ви (адресати) будете діяти (діятимете); Ти (адресате) працював би; Ти (адресате) працювала б; Ти (адресате) працювало б; Ви (адресати) працювали б; Ти (адресате) працював би...; Ти (адресате) працювала б..; Ти (адресате) працювало б...; Ви (адресати) працювали б...], а також 3 типи односкладних речень [Ти (адресате)!; Дій!; Дійте!], причому система речень апеляції симетрична до речень репрезентації.

Елементи апеляції не виражають окремої комунікативної функції, проте беруть активну участь у формуванні цілого класу висловлень - директивів, активно діють при витворенні висловлень з питальними комунікативними функціями, можуть використовуватися при побудові висловлень інших типів.

Аналіз прагматичної зумовленості виявів апеляції в сучасній українській мові дає підстави вирізнити ряд прагматичних функцій, які вони виконують у мовленні (дейктично-контактна, номінативно-контактна, номінативно-вирізняльна, номінативно-ідентифікуюча, соціально-регулювальна, оцінно-характеризуюча, спонукальна, власне контактна, етикетна функції). Винятково важливим у цьому сенсі є використання українцями специфічних способів апеляції (“тикання”, “викання”, “микання”, ”вінкання” і “воникання”), які становлять в українській мові достатньо складну, детерміновану лінгвальними, прагматичними та суспільно-історичними чинниками, динамічну систему.

Оскільки матеріально вираженим бувають переважно репрезентанти предметної частини змісту апеляції, саме вони виконують основне прагматичне та стилістичне навантаження. Винятково важливим є лексико-семантичне наповнення цих елементів. Українська система номінацій адресата мовлення являє собою продукт тривалого розвитку, зумовлений як внутрішніми, так і зовнішніми національно-культурними чинниками. Для позначення адресата мовлення українці користуються займенниковими іменниками 2-ої особи, різними видами власних назв (ім'я, по батькові, прізвище, прізвисько) та їх специфічними поєднаннями; широким діапазоном загальних назв особи, субстантивованими формами, словосполученнями та реченнями. Вибір мовцем того чи іншого найменування адресата мовлення детерміновано достатньо чіткими прагматичними факторами (офіційністю / неофіційністю спілкування, знайомством / незнайомством, віком, статтю, суспільним статусом та освітнім цензом співрозмовників).

Засоби апеляції відзначаються широкими стилістичними можливостями, активно використовуються у різних стилях української мови, продуктивно функціонують у сфері мовного етикету.

Висновки

Описи мовних засобів апеляції у лінгвістиці та аналіз фактичного матеріалу дають підстави стверджувати, що недоліки та суперечності інтерпретації цієї важливої сфери мови зумовлені передусім неврахуванням функціональної специфіки грамем, що її виражають. Можливий шлях подолання вказаних суперечностей - тлумачення граматичної системи мови як двох паралельних підграматик репрезентації (представлення) та апеляції (зверненості) з послідовним розрізненням грамем та підкатегорій (відмінка, способу, особи) апеляції та репрезентації, синтаксичних позицій та конструкцій апеляції та репрезентації

Основні положення дисертації викладені в таких публікаціях

1. Скаб М.С. Граматика апеляції в українській мові: Монографія. - Чернівці: Місто, 2002. - 272 с.

2. Скаб М.С. Власні назви осіб як виразники предметної частини змісту апеляції // Південний архів (Збірник наукових праць. Філологічні науки). -Херсон, 2002.- Вип.. ХІV. - С.111-115.

3. Скаб М.С. Вокатив на тлі взаємодії рівнів мови // Мовознавство. - 1990. - №5. - С.30-33.

4. Скаб М.С. Вокативні речення сучасної української мови // Українська мова. - 2002. - №1 - С. 32-41.

5. Скаб М.С. Граматична своєрідність первинних форм маркування предикатної частини змісту апеляції // Наук. вісник Чернівецького університету. - Слов'янська філологія. - Зб. наук. праць. - Чернівці: Рута, 2002. - Вип. 140. - С. 138-144.

6. Скаб М.С. Займенникові іменники ти, ви як виразники предметної частини змісту апеляції // Філологічні студії. - Луцьк, 2002. - № 1. - С.115-122.

7. Скаб М.С. Кличний відмінок та його синтаксичні функції // Укр. мова та література в школі. - 1990. - №1. - С.64-66.

8. Скаб М.С. Мовні засоби апеляції у працях представників Харківської філологічної школи // Вісник Харківського національного університету. Серія Філологія. - Харків, 2000. - № 491. - С. 71-74.

9. Скаб М.С. Морфологічні категорії української мови і функціональна сфера апеляції // “Наук. записки” Вінницького держ. пед. ун-ту ім. М.Коцюбинського. Зб. наук. праць. - Серія: Філологія. - Вінниця: ВДПУ, 2000. - Вип. 2. - С.29-31.

10. Скаб М.С. Назви осіб за спорідненістю та свояцтвом - виразники предметного змісту апеляції в українській мові // Вісник Харківського національного університету ім.. В.Н.Каразіна. -№ 538. - Серія Філологія. -Актуальні питання сучасної філології. -Харків, 2002. - Вип.34. - С. 162-166.

11. Скаб М.С. Особливості виявлення апеляції в сакральних текстах // Біблія і культура: Зб. наук. ст. - Вип. 1. - Чернівці: Рута, 2000. - С.221-224.

12. Скаб М.С. Підмет апеляції у синтаксичних конструкціях української мови // Лінгвістичні студії: Зб. наук. праць. -Донецьк: ДонНУ, 2002. - Вип. 10. - С.64-71.

13. Скаб М.С. Пошуки “універсальної” етикетної номінації адресата мовлення (втрати, здобутки й перспективи) // Наук. вісник Чернівецького університету. - Слов'янська філологія. - Зб. наук. праць. - Чернівці: Рута, 2001. - Вип. 117-118. - С.85-95.

14. Скаб М.С. Про відмінкове значення функціональних еквівалентів вокативних форм іменника // Наук. вісник ЧДУ. - Слов'янська філологія. - Зб. наук. праць. - Чернівці, ЧДУ, 1997. - Вип.34. - С.124-126.

15. Скаб М.С. Проблема вокатива в українському мовознавстві // Постаті та ідеї: З історії мовознавства в Україні. - К., 1995. - С.73-77.

16. Скаб М.С. Семантична характеристика інваріантного вияву апеляції // Наук. вісник Чернівецького університету. -Слов'янська філологія. - Зб. наук. праць. - Чернівці: Рута, 1999. - Вип.81. - С.161-165.

17. Скаб М.С. Синтаксичні зв'язки і формально-синтаксичні позиції вокатива в сучасній українській мові // Наук. вісник Чернівецького університету. - Слов'янська філологія. - Зб. наук. праць. - Чернівці, ЧДУ, 1997. - Вип.9. - С.106-110.

18. Скаб М.С. Специфіка морфологічного вираження апеляції в українській мові // Науковий вісник Волинського університету ім. Лесі Українки. Філологічні науки. -2002. - № 4. - С. 7-10.

19. Скаб М.С. Способи апеляції при звертанні до однієї особи // Наук. вісник Чернівецького університету. -Слов'янська філологія. - Зб. наук. праць. - Чернівці: Рута, 2002. - Вип. 146 -147. - С.65-77.

20. Скаб М.С. Статус вокатива у відмінковій системі сучасної української мови // Семасіологія і словотвір: Збірник наукових праць. - К.,1989. - С.136-139.

21. Скаб М.С. Субстантивати як виразники предметної сфери змісту апеляції // Наук. вісник Чернівецького університету. -Слов'янська філологія. - Зб. наук. праць. - Чернівці: Рута, 2000. - Вип. 83. - С.203-209.

22. Скаб М.С. Так зване “сплутування” форм вокатива та номінатива і його тлумачення лінгвістами // Лінгвістичні студії: Зб. наук. праць. -Донецьк: ДонНУ, 2001. - Вип. 8. - С.17-20.

23. Скаб М.С. “Чуєш, брате мій...” Проблеми тлумачення явищ апеляції (зверненої мови) у шкільному курсі української мови // Українська мова та література. - 2002. - Число 22 (278). - С.7-10.

24. Скаб М.С. Комплекси апеляції у конструкціях репрезентації (на матеріалі мови творів письменників Буковини) //Українська мова на Буковині: її минуле і сучасне: Матер. ІІ Всеукр. наук. конф. - Чернівці: Місто, 1998. - С.206-212.

25. Скаб М.С. Некоторые пути разрешения спорных вопросов в толковании обращения на уроках русского языка в школах УССР // Лингвистические аспекты совершенствования преподавания русского языка. - Полтава,1990. - С.130-136

26. Скаб М. Функціональна сфера апелятивності у слов'янських мовах та її інтерпретація лінгвістами // Матеріали міжнародної славістичної конференції пам'яті професора Костянтина Трофимовича (1-3 квітня 1998 року). - У двох томах. - Т.І. - Львів: Літопис, 1998. - С.230-234.

27. Скаб М.С. Підграматика апеляції як спосіб опису граматики української мови // Ukrajinљtina na prahu novйho stoletн a tisнciletн. Problйmy jazyka, literatury a kultury. - Olomouc, 2001. - S.37-43.

28. Скаб М.С. Спільне і відмінне у семантиці та синтаксисі мовних сфер репрезентації та апеляції: перспективи дослідження //Актуальні проблеми синтаксису: Матер. Всеукр. наук. конф. - Чернівці, ЧДУ, 1997. - С.45-46.

29. Скаб М.С. Функціональна сфера апеляції (стилістичний аспект) // Gatunki mowy I ich ewolucja. T.I. Mowy piкkno wielorakie /pod. ped.D.Ostaszewskiej. - Katowice: Wyd-woUЉ, 2000. - S.32-44.

30. Скаб М.С. Функціональна сфера апеляції української мови як об'єкт лінгвістичного дослідження // Українська філологія: школи, постаті, проблеми: Зб. наук. праць Міжнародної наук. конф., присвяченої 150-річчю від дня заснування кафедри укр. словесності у Львівському університеті. - Львів: Світ, 1999. - Ч.2. - С.334-348.

31. Skab M. Nбrodnн specifika apelace v иeљtinм // Bohemistyka. - 2001. - И. 4. - S. 327-332. - Чеськ. мовою.

Анотація

Скаб М.С. Функціональна сфера апеляції в українській мові (семантика, граматика, прагматика, стилістика)

Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора філологічних наук зі спеціальності 10.02.01 - українська мова. - Інститут української мови НАН України, Київ, 2002.

У дисертації вперше в україністиці здійснено комплексне дослідження мовних засобів, що використовуються для зав'язування, підтримування та регулювання мовленнєвого контакту. Автор обґрунтовує наявність у мові специфічної функціональної сфери апеляції, що являє собою семантико-граматичний комплекс, який складають дві змістові частини - предикатна та предметна. Вивчення виявів апеляції у різних за комунікативною метою типах висловлень української мови дозволило вибудувати типологію цих проявів та окреслити коло основних репрезентантів апеляції. Предикатна частина змісту апеляції реалізується синтетичними формами наказового способу дієслова; предметна частина - формами кличного відмінка іменників. Автор аргументує наявність форм кличного відмінка у парадигмі не лише власне іменника. а також прикметника, займенникового іменника та займенникового прикметника 2-ої особи.

Семантико-синтаксичну структуру комплексів апеляції формують дві синтаксеми - імперативна (виражає предикатну частину змісту) та вокативна (виражає предметну частину змісту).

Елементи апеляції займають формально-синтаксичні позиції: присудка; головного члена односкладного речення; вставного елемента з предикатним значенням; підмета в реченні з присудком, вираженим дієслівною формою; головного члена вокативного речення; вставного ядерного компонента у конструкції представлення; головного члена приставного вокативного речення; опосередкованого другорядного, який ідентифікує апеляцію, члена речення при розташуванні вокативної форми у постпозиції відносно займенникового слова 2-ої особи у прямому відмінку; опосередкованого другорядного ідентифікуючого апеляцію члена речення при розташуванні вокативної форми у постпозиції відносно займенникового слова 2-ої особи в непрямих відмінках. Парадигму речень апеляції складають 18 типів двоскладних та 3 типи односкладних речень.

Вибір мовцем того чи іншого засобу вираження апеляції визначається системою прагматичних і стилістичних чинників.

У роботі запропоновано новий спосіб представлення граматичної системи української мови, що полягає у вирізненні в її складі паралельних структур (морфологічних та синтаксичних підкатегорій) апеляції та репрезентації.

Ключові слова: функціональна сфера апеляції, предикатна частина змісту апеляції, предметна частина змісту апеляції, наказовий спосіб, кличний відмінок, підграматика апеляції, імперативна синтаксема, вокативна синтаксема, присудок апеляції, підмет апеляції.

Аннотация

Скаб М.С. Функциональная сфера апелляции в украинском языке (семантика, грамматика, прагматика, стилистика). - Рукопись

Диссертация на соискание ученой степени доктора филологических наук по специальности 10.02.01 - украинский язык. - Институт украинского языка НАН Украины, Киев, 2002.

В диссертации впервые в украинистике осуществлено комплексное исследование языковых средств, используемых для установления, поддержания и регулирования речевого контакта. Автор обосновывает наличие в языке специфической функциональной сферы аппеляции, которая представляет собой семантико-грамматический комплекс, образуемый двумя частями содержания - предикатной и предметной. Анализ проявления апелляции в разных по коммуникативной цели типах высказываний украинского языка позволил выстроить типологию этих проявлений и очертить круг основных репрезентантов апелляции. Предикатная часть содержания апелляции реализуется синтетическими формами повелительного наклонения глагола, предметная часть - формами звательного падежа имен существительных. Автор аргументирует наличие форм звательного падежа в парадигме не только существительного, но и прилагательного, местоименного существительного и местоименного прилагательного 2-го лица.

Семантико-синтаксическую структуру комплексов апелляции формируют две синтаксемы - императивная и вокативная.

Элементы апелляции занимают формально-синтаксические позиции: сказуемого; главного члена односоставного предложения; вставного элемента с предикатным значением; подлежащего в предложении со сказуемым, выраженным глагольной формой 2-го лица; главного члена вокативного предложения; вставного ядерного компонента в конструкции репрезентации; главного члена приставного вокативного предложения; опосредствованного второстепенного идентифицирующего члена предложения (форма звательного падежа стоит после местоименного слова 2-го лица в прямом падеже); опосредствованного второстепенного, идентифицирующего апелляцию, члена предложения (форма звательного падежа стоит после местоименного слова 2-го лица косвенных падежей); Парадигма предложений апелляции состоит из 18 типов двусоставных и 3 типов односоставных предложений.

Выбор говорящим того или иного средства выражения апелляции определяется системой прагматических и стилистических факторов.

В работе предложен новый способ представления грамматической системы украинского языка, состоящий в различении в ее составе параллельных структур (морфологических и синтаксических подкатегорий и форм) апелляции и репрезентации.

Ключевые слова: функциональная сфера апелляции, предикатная часть содержания апелляции, предметная часть содержания апелляции, повелительное наклонение, звательный падеж, подграмматика апелляции, императивная синтаксема, вокативная синтаксема, сказуемое апелляции, подлежащее апелляции.

Summary

Skab M.S. Functional sphere of appeal in the Ukrainian language (semantics, grammar, pragmatics, stylistics). - Manuscript.

Dissertation for gaining scientific degree Doctor of Philological Sciences on the speciality 10.02.01. - The Ukrainian language. - Institute of the Ukrainian language of the NAS of Ukraine, Kyiv, 2002.

The author of this dissertation has fulfilled for the first time in Ukrainistics a complex study of the language means, which are used to bind, maintain and regulate the speech contact. Using the thesis of K. Buller about the expedience to distinguish a separate language function and a separate language sphere - a sphere of appeal, which is opposed to representation and expression, the author of the dissertation grounds the existence of a specific functional sphere of appeal in the language, which fulfils the corresponding function. The author of the dissertation conceives the sphere of appeal as a semantic-grammatical complex, which consists of two meaningful parts - predicate and subject ones. The analysis of the representation of appeal in different types of expressions in the Ukrainian language (from the point of view of communicative objectives) allowed to construct the typology of these manifestations and to outline the circle of the main representatives of the appeal.

The predicate part of the content of appeal is realized with the help of the synthetic forms of the indicative mood of the verb (their functional equivalents). The subject part of the content of appeal is represented by the forms of the vocative case of nouns (their functional equivalents). The analysis of the peculiarities of the expression of the semantics of appeal allowed to constitute the identity of its material expression with the help of the grammatical forms of verbs and nouns which is caused by the commonness of the functions performed. The author proves the existence of the forms of the vocative case in the paradigm of adjectives, pronoun nouns and pronoun adjectives of the second person as well as of nouns.

The analysis of the semantic-syntactic structure of the complexes of appeal proves the existence of two syntaxemes of appeal in the language system - the imperative one (expresses the predicative part of the content) and the vocative one (expresses the subject part of the content). The common semantic-syntactic feature of the above mentioned syntaxemes is the one of the second person.

The elements of appeal function on the formal-syntactic level of the sentence being a part of the two-member sentence as specific one-member sentences (vocative), occupying at the moment the formal-syntactic positions: of the predicate, principal member of mononuclear definite-personal sentence, inserted element with a predicate meaning; subject in the sentence with the predicate expressed by the verb form of the second person (the imperative, and also the indicative and the subjunctive mood); principle part of the vocative sentence; inserted nuclear components in the constructions of representation; principle parts of the conjunctive vocative sentence; mediated secondary identifying parts of sentence while the vocative form (its functional equivalent) is allocated in the postposition concerning the pronoun word in the second person in the direct case; mediated secondary appeal identifying parts of sentence while the vocative form (its functional equivalent) is allocated in the postposition concerning the pronoun word in the second person in the oblique case. The paradigm of sentences of appeal consists of 18 types of two-member sentences and 3 types of one-member ones.

Speaker's choice of the means of expression of appeal is stipulated by the system of pragmatic factors. The peculiar feature of the Ukrainian language is functioning of the system of the means of appeal; as described in the dissertation regularities of the lexical-semantic filling of the grammemes - representatives of appeal.

The means of appeal in the Ukrainian language perform important stylistic tasks. Appeal is represented in colloquial, belles-lettres and publicist styles in the most various ways, the elements of appeal occur in official and scientific styles. The use of the means of appeal is very original in epistolary and sacral texts, and very often the peculiarities of these texts influence the choice of the expressive means in the texts of other styles.

The choice of the suitable means of appeal and the specific character of their representation in language constructions is a bright manifestation of national peculiarities of one nation or another, which form and develop during its long-term development by means of creation of their own means and also as a result of the influences of other national cultural-language traditions.

In this dissertation a new way of representation of the grammatical system of the Ukrainian language is given, which lies in the distinguishing of parallel structures (morphological and syntactic subcategories) of appeal and representation in its composition.

Key words: functional sphere of appeal, predicate part of the content of appeal, subject part of the content of appeal, imperative mood, vocative case, subgrammar of appeal, imperative syntaxeme, vocative syntaxeme, predicate of appeal, subject of appeal.

Размещено на Allbest.ru