Наукові досягнення І.А. Панькевича і їх вплив на розвиток українознавчих лінгвістичних галузей

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Наукові досягнення І.А. Панькевича і їх вплив на розвиток українознавчих лінгвістичних галузей

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук

Загальна характеристика роботи

Актуальність дисертаційного дослідження. Помітне місце в сучасних мовознавчих дослідженнях займають питання поглибленого вивчення й системної характеристики спадщини та життєвого шляху відомих науковців, котрі відіграли важливу роль у розвитку лінгвістичних учень, наукові здобутки яких стали фундаментом для подальшої розробки тих чи інших мовознавчих проблем.

В умовах радянської дійсності багато що з досягнень українських лінгвістів замовчувалося, на ґрунті необ'єктивних вульгарно-соціологічних оцінок засуджувалося, тож не випадково на сучасному етапі, коли ідеологічні бар'єри в незалежній Україні впали, помітна увага приділяється належному поцінуванню спадщини діячів, імена яких повернуті із тривалого забуття і які більше не несуть на собі печать небажаних, чимось незручних чи навіть ворожих українському народові.

Невідкладним завданням сучасної науки є всебічне об'єктивне висвітлення історії українського мовознавства з позиції громадянина вільного суспільства. Реалізацію цього завдання слід розцінювати не лише як данину шани тим, хто так чи інакше відзначився на шляху наукового поступу, але і як запоруку дальшого успішного розвитку вітчизняної лінгвістики, що має супроводжуватися адекватним аналізом зробленого і належним урахуванням успіхів.

З-поміж праць, присвячених аналізу й популяризації здобутків українських лінгвістів, поверненню в обіг плідних ідей, варто виокремити видання з увагою до спадщини О. Потебні (Олександр Опанасович Потебня. К, 1962; Наукова спадщина О.О. Потебні і сучасна філологія. К., 1985 та ін.), про Є. Желехівського (Євген Желехівський у національно-культурному відродженні України. Івано-Франківськ, 1999), І. Раковського (Головацький І. Іван Раковський. Львів, 2004), К. Студинського (Єдлінська У. Кирило Студинський. Львів, 2006) та ін., перевидання наукових портретів В. Ганцова, О. Курило, К. Михальчука (Шевельов Ю. Портрети українських мовознавців. К., 2002). Цей напрям досліджень представлений переважно статтями, в яких подаються короткі біографічні відомості вченого, дається перелік і стисла характеристика основних праць. Такими є статті про С. Смаль-Стоцького (Бузинська В. і Тарновецька Л., 1994), А. Кримського (Дзендзелівський Й., 1971), В. Гнатюка (Дзендзелівський Й., 1976, Мушинка М., 1987, Чабаненко В., 1991), К. Михальчука (Жовтобрюх М., 1990), Є. Тимченка (Жовтобрюх М., 1991, Кровицька О., 2005), М. Драгоманова (Палько Т., 1991). За останні роки проведено ряд ювілейних конференцій, присвячених висвітленню діяльності відомих українських мовознавців і вшануванню їх пам'яті.

Багато зроблено й у вивченні наукової та громадської діяльності І. Панькевича. Найбільше зусиль для популяризації імені І. Панькевича та його спадщини доклали Микола Мушинка та дочка І. Панькевича Марта Дольницька, котрі в не дуже сприятливих умовах зберегли матеріали приватного архіву І. Панькевича, публікували статті про нього, активно сприяли іншим науковцям у дослідженні наукової спадщини І. Панькевича. Вагомою подією стало проведення міжнародної конференції до 105-річчя з дня народження вченого (Ужгород, 1992).

На сучасному етапі можна визначити як важливі й перспективні такі питання: 1) систематизація й узагальнення відомостей, що стосуються життя і наукових здобутків І. Панькевича, зокрема й критичних матеріалів про його доробок; 2) дальше заглиблення в його наукову спадщину, виявлення сфер застосування наукових результатів І. Панькевича і з'ясування впливу цих результатів на дальший прогрес українського мовознавства; 3) уведення в науковий обіг нових, раніше не відомих чи маловідомих фактів (передусім архівних), на підставі яких можна б скласти об'єктивну картину, щу означає для українського мовознавства друкована й рукописна спадщина І. Панькевича.

Зв'язок роботи з науковими програмами, темами, планами. Дисертаційне дослідження виконано в руслі комплексної наукової проблематики кафедри української мови Ужгородського національного університету - «Історія української мови та мовознавства на Закарпатті у загальноукраїнському контексті».

Мета роботи: дати обґрунтовану загальну характеристику мовознавчої спадщини І. Панькевича, спираючись на висловлені в наукових джерелах оцінки доробку вченого, на дискурс імені і праць І. Панькевича в україністичних дослідженнях; представити документи листування і показати ділові зв'язки науковця з іншими тогочасними вченими, виявити ознаки його впливу на інших лінгвістів; доповнити важливими новими фактами портрет І. Панькевича як визначного вченого, сприяти популяризації його спадщини і відомостей про його подвижницьку освітню, громадську діяльність.

Реалізація поставленої мети передбачає вирішення таких завдань: 1) вивчити, проаналізувати друковані джерела, що стосуються життя, наукової і громадської діяльності І. Панькевича; 2) виявити й опрацювати архівні документи, на підставі яких можна скласти повнішу картину життя й багатогранної діяльності науковця; 3) взяти на ретельний облік й опрацювати мовознавчі праці І. Панькевича, звернувши увагу на ті аспекти, які залишаються маловивченими і ще не досліджені; 4) продемонструвати престижність дискурсу мовознавчих праць І. Панькевича; 5) представити наукові здобутки І. Панькевича у зв'язку з поступом лінгвістичної думки; 6) показати значення досліджень І. Панькевича у розвитку українознавчих мовознавчих галузей.

Об'єктом дисертаційного дослідження є друкована і рукописна наукова спадщина І. Панькевича.

Предмет дослідження - опубліковані І. Панькевичем мовознавчі праці, висловлені в них теоретичні положення і спостереження з різних українознавчих питань; зміст архівних матеріалів, що стосуються його наукової діяльності, зокрема в галузі діалектології, історії мови, пам'яткознавства, лінгводидактики, лексикографії, ономастики, а також матеріали до життєпису І. Панькевича як ученого і громадського діяча.

Джерельною базою дослідження є друкована й рукописна (понад 800 арк.) наукова спадщина І. Панькевича, у тому числі архівні матеріали ЦДІА у м. Львові: 1) листи І. Панькевича до К. Студинського та НТШ (ф. 362), 2) листи до С. Томашівського (ф. 368), 3) листи до В. Старосольського (ф. 360); документи з рукописного відділу ЛНБ ім. В. Стефаника: листи І. Панькевича до редакції «Української загальної енциклопедії» (ф. 252), до І. Раковського як головного редактора УЗЕ (ф. 252), копії листів до І. Панькевича (ф. 252); з приватного архіву М. Мушинки: 1) листи К. Студинського до І. Панькевича, 2) діалектологічні записки, матеріали до «Українських говорів Підкарпатської Руси і сумежних областей» І. Панькевича (3 рукописні зошити), 3) документи до біографії І. Панькевича, 4) машинопис праці М. Мушинки «Листування І.Зілинського з І. Панькевичем», 5) недоступні в Україні праці І. Панькевича та публікації про нього; з приватного архіву М. Дольницької: 1) копії матеріалів картотеки «Словника українських закарпатських говорів» І. Панькевича, 2) машинопис фрагмента спільної праці І. Панькевича і М. Грицака «Словник українських говорів Закарпаття: Б-бая.» (Прага, 1966); із Закарпатського державного архіву у м. Берегові: матеріали товариства «Просвіта» (ф. 72); наукові праці І. Панькевича та матеріали про нього, що зберігаються в Науковій бібліотеці УжНУ та в ЛНБ ім. В. Стефаника.

Методи дослідження. У роботі застосовано описовий метод, який реалізовано у прийомах: 1) виділення одиниць аналізу (інвентаризації), 2) членування, виділення одиниць на менші складові одиниці (сегментації), 3) класифікації одиниць (таксономії), 4) вияву ознак груп таксономії (інтерпретації); використано прийоми культурно-історичного, біографічного, реферативного методу, арифметичних підрахунків.

Наукова новизна дисертаційного дослідження полягає в тому, що в ньому: 1) уперше в українському мовознавстві зроблено спробу систематизації й загальної характеристики значної кількості джерел, що безпосередньо стосуються спадщини І. Панькевича; 2) використано не публіковані раніше архівні документи; 3) у науковий обіг уведено факти з джерел, які й досі залишаються малодоступними; 4) уперше сформульовано висновки про вплив спадщини І. Панькевича на розгортання діалектологічних досліджень в Ужгородському університеті у післявоєнний період.

Теоретичне значення. У дисертації застосовано апробовані в науці теоретичні положення про сутність мовних одиниць, підтверджено доцільність тих теоретичних засад вивчення зразків живого народного мовлення і писемних пам'яток, які впроваджував І. Панькевич (прийоми порівняльно-історичного методу, лінгвогеографії, експериментальної фонетики).

Практичне значення. Матеріали дисертації можуть бути використані при написанні узагальнюючої праці з історії української літературної мови, історії української лексикографії, історії граматичної науки на Закарпатті, а також в університетських лекційних курсах (історія української літературної мови, історична граматика української мови, українська діалектологія, сучасна українська літературна мова, методика викладання української мови), у різних спецкурсах (історія українського мовознавства та ін.), спецсемінарах.

Апробація роботи. Основні положення дисертації викладені в доповідях, виголошених на всеукраїнських наукових читаннях до 80-річчя від дня народження проф. В.І. Добоша (Ужгород, 2004), на науковій конференції «Карпатська Україна - шлях українського державотворення у ХХ ст.) (Ужгород, 2005), міжнародній науково-практичній конференції «Внесок вчених карпатського регіону у світовий розвиток науки, культури, суспільства» (Хуст, 2005), всеукраїнській науковій конференції до 100-річчя від дня народження професора С.П. Самійленка (Запоріжжя, 2006), всеукраїнській науковій конференції «Іван Ковалик і сучасне мовознавство» (Івано-Франківськ, 2007), на науковому семінарі, присвяченому 120-літтю з дня народження Івана Панькевича (Пряшів, 2007), на міжнародній науковій конференції «Особистості російської та української еміграції на Східній Словаччині» (Пряшів, 2007); на підсумкових наукових конференціях професорсько-викладацького складу Ужгородського національного університету (2005-2007).

Із досліджуваної проблеми автор має 7 публікацій загальним обсягом 5 друкованих аркушів: одна брошура (48 с.), 5 - статті у провідних виданнях, визначених ВАК України як фахові з філологічних наук.

Структура та обсяг дисертації. Дисертація має таку структуру: перелік умовних скорочень назв джерел (49 поз.); вступ (c. 10-14); чотири розділи основної частини (с. 15-178); висновки (с. 179-187); десять додатків: 1) найважливіші дати життя І. Панькевича, 2-4) матеріали листування І. Панькевича з К. Студинським, із І.Зілинським, листи І. Панькевича до С. Томашівського, 5) покажчик граматичних термінів, ужитих І. Панькевичем у «Граматиці…» (1922, 1936), 6) зауваження І. Панькевича до проекту українського правопису 1926 р., 7-8) матеріали з картотеки «Словника українських закарпатських говорів», 9) фрагменти з пробного зошита «Словника українських говорів Закарпаття» І. Панькевича і М. Грицака, 10) листування І. Панькевича з редакцією «Української загальної енциклопедії»; список використаної літератури (307 позицій).

Основний зміст дисертації

панькевич мовознавчий лінгвіст

У вступі обґрунтовано актуальність дослідження, визначено предмет, мету й основні завдання роботи, вказані джерела, методи дослідження, наукова новизна, теоретичне й практичне значення дисертаційного дослідження.

Перший розділ («Життя, діяльність і наукова спадщина І. Панькевича як предмет наукового інтересу») присвячено оглядовій характеристиці праць про І. Панькевича і досліджень, у яких важливе місце займають покликання на мовознавчий доробок ученого.

У підрозділі 1.1. «Найважливіші віхи життя І. Панькевича» стисло повідомляються основні факти біографії вченого. Народився Іван Панькевич 6 жовтня 1887 року в селі Цеперові на Львівщині. У 1898 р. вступив до польської гімназії у Львові і виявив громадську активність участю в гуртках, зборах, інших культурно-просвітницьких заходах. На одному із засідань таємного гуртка доповідь І. Панькевича про Угорську Русь справила гарне враження на В. Гнатюка, за порадою якого І. Панькевич почав планомірно збирати матеріали до етнографічного вивчення рідного краю. Захоплення українським фольклором значно зросло в роки навчання у Львівському університеті (1907-1909 рр.); викладачами української мови і літератури тут були К. Студинський та О. Колесса. Завдяки клопотанням проф. К. Студинського І. Панькевич і Т. Франко (син І. Франка) одержали стипендію й можливість навчатися у Віденському університеті, котрий 1912 р. І. Панькевич закінчив зі ступенем доктора філософії. У 1919 р. І. Панькевич переїхав до Ужгорода, куди на посаду завідувача мовного відділу шкіл Цивільного управління Підкарпатської Русі його запросив референт шкільного реферату Й. Пешек. В Ужгороді І. Панькевич розгорнув плідну наукову та громадську діяльність. У 1939 р., у зв'язку з окупацією Ужгорода угорською армією, І. Панькевич як директор евакуював Ужгородську гімназію до Перечина. Того ж року виїхав до Відня, звідти до Братислави, а потім до Праги, де з 1947 року працював викладачем Карлового університету, у 1954 р. призначений доцентом. Помер 25 лютого 1958 р.

У підрозділі 1.2. «Публікації з питань життєпису І. Панькевича» з'ясовується, що першою публікацією про І. Панькевича, яка актуалізувала проблему вивчення спадщини вченого, стала ювілейна стаття Я. Моравця та М. Мольнара (Літературна газета, 1957). Багато у справі дослідженні спадщини І. Панькевича зробив його учень М. Мушинка, за ініціативою котрого були видані два збірники Музею української культури у Свиднику, присвячені І. Панькевичу (1969, 1970). М. Мушинка написав ряд статей про свого вчителя, увів у науковий обіг архівні матеріали, що і сприяло популяризації постаті І. Панькевича, підвищенню інтересу до його спадщини. Через багато років після смерті І. Панькевича було оцінено його внесок у розвиток мовознавчої науки в Україні, зокрема на конференції в Ужгороді (1992), результатом якої стало видання об'ємистого збірника матеріалів. У 1997 р. у Пряшеві було проведено науковий семінар, присвячений 110-річчю з дня народження І. Панькевича і видано збірник (Пряшів, 2002), що містив доповіді та документи з приватного архіву вченого. 120-річчю з дня народження І. Панькевича було присвячено науковий семінар (Пряшів, 2007).

Підрозділ 1.3. «Дослідження наукової спадщини І. Панькевича» присвячено висвітленню рівня інтересу до наукового доробку вченого. Належне поцінування заслуг І. Панькевича в розвитку філологічних галузей відбивають спеціальні статті, в яких докладно розглянуто наукову проблематику праць І. Панькевича. Здобутки мовознавця в галузі діалектології та лексикографії стали об'єктом досліджень Й. Дзендзелівського, М. Дольницької, З. Ганудель, у галузі ономастики - К. Галаса і М. Дуйчака, огляд досліджень І. Панькевича, присвячених писемним пам'яткам, зробила Л. Гумецька, у ряді статей аналізується правопис граматики І. Панькевича (М. Штець, П. Чучка, Б. Галас та ін.).

У підрозділі 1.4. «Ознаки престижного дискурсу праць І. Панькевича» підкреслюється думка, що про роль І. Панькевича в розвитку українського мовознавства можна судити на підставі покликань на його доробок: І. Огієнка, В.Сімовича, Ю. Шевельова, С. Бевзенка, Й. Дзендзелівського, П. Чучки, Л. Коць-Григорчук та ін. Деякі дослідження І. Панькевича через складність доступу до першоджерел (як-от «Пандекти Антіоха» 1307 р.) або їх втрату використовуються як першоджерела сучасними науковцями. Яскравим прикладом може служити праця І. Панькевича «Словеноруська граматика Арсенія Коцака другоh пол. XVIII в.», котра використана вже як єдине джерело в зіставленнях різних списків цієї граматики (публікації В. Микитася, Й. Дзендзелівського та З. Ганудель).

Другий розділ дисертації - «Досягнення І. Панькевича у галузі діалектології, історії мови та ономастики».

У підрозділі 2.1. «Деякі тенденції розвитку україністики й особливості мовної ситуації на Закарпатті початку ХХ ст.» називаються імена лінгвістів - сучасників І. Панькевича, які своїми працями подавали приклад, у якому напрямку мають вестися дослідження української мови на всіх теренах її поширення. З'ясовується, як сталося, що центральним дискусійним питанням у 20-х роках на Підкарпатській Русі стало питання про характер мови найчисельнішого корінного населення краю. Обговорення цього питання викликало появу друком полемічних праць. Проблемою, яка вимагала нагального розв'язання, було створення нових граматик і підручників. Укладення граматики для місцевих шкіл було доручено І. Панькевичу, який діяв у відповідності з висновками Чеської академії наук про характер мови підкарпатських русинів (закарпатських українців) і обсягом наданих йому урядом повноважень. І. Панькевичу довелося витримати натиск прихильників російської мовно-культурної орієнтації і симпатиків мовної окремішності русинів. Глибокий діалектологічний аналіз народної мови забезпечив міцні позиції вченого у мовній боротьбі і в наукових дискусіях.

Підрозділ 2.2. «Діалектологічні дослідження І. Панькевича як зразок наукової глибини й сумлінності» містить відомості про те, що І. Панькевича як мовознавця чи не найбільше цікавили питання діалектології. Маючи намір досліджувати волинські говори, але, не отримавши на це дозволу від німецької влади, науковець спочатку зайнявся вивченням фонетики говірок району Золочева, а згодом, із 1922 р., розпочав збирати діалектний матеріал у селах Закарпаття та Східної Словаччини. Польові записи 1926-1927 рр. зроблені у транскрипції латиницею. У трьох зошитах, крім слів, записані оповідання, народні звичаї, пісні виписки покрайніх записів із церковних книг, є замальовки деяких предметів народного вжитку із зазначенням їх складових частин, а також народні назви мешканців певного села. Тривалою була робота І. Панькевича над монографією «Українські говори Підкарпатської Руси і сумежних областей» (1938). За оцінками фахівців (А. Широкова, С. Бевзенко, Й. Дзендзелівський), крім високоякісного (у переважній своїй частині) і багатого фактичного матеріалу, ця праця має ряд інших дуже важливих позитивних рис, якими помітно відрізняється від діалектологічних праць І. Верхратського, В. Гнатюка, О. Бонкала та інших його попередників і сучасників. Вона вирізняється зокрема: 1) описом усієї фонетичної і словозмінної системи; 2) широким застосуванням порівняльно-історичного методу, зокрема в спостереженнях над прикладами з писемних пам'яток; 3) виразним лінгвогеографічним спрямуванням. І. Панькевич склав 5 карт, які демонстрували межі поширення характерних фонетичних і морфонологічних рис, якими відрізняються виділені групи говірок (долішньо-марамороський, ужанський, шариський, лемківський, бойківський, гуцульський говори). Неперехідне наукове значення має глибоке обґрунтування І. Панькевичем висновку, що ці групи належать до українського говіркового масиву. Хоч такі погляди висловлювалися авторитетними вченими й раніше, але після І. Панькевича вони одержали значно надійнішу основу і системний вигляд. Досвід І. Панькевича з успіхом був використаний українськими діалектологами у повоєнний період, а лінгвогеографічні спостереження і висновки вченого стали підґрунтям для майбутніх лінгвістичних атласів Й. Дзендзелівського, В. Латти, З. Ганудель та ін. Своєрідним підсумковим дослідженням І. Панькевича у галузі діалектології став «Нарис історії українських закарпатських говорів» (1958), надрукований уже після смерті автора. У ній І. Панькевич уперше виділив етапи розвитку закарпатських говорів: 1) з ХІ до ХІV ст.; 2) XIV-XVI ст.; 3) XVII-XX ст. Кожен період характеризується своєрідними фонетичними, морфологічними мовними особливостями, що підтверджуються писемними пам'ятками. Досліджуючи діалекти, І. Панькевич використав новітню технологію - фонографічні записи - і залишив нащадкам 27 платівок, які видав М. Мушинка у запису на диск: 98 пісень, 14 прозових творів, 11 записів гри на музичних інструментах та голос самого І. Панькевича.

У підрозділі 2.3. «Дослідження писемних пам'яток» висвітлюються успіхи І. Панькевича у виявленні і дослідженні пам'яток української писемності. Першою пам'яткою, яку докладно вивчав учений, були Пандекти Антіоха (1307 р.). Детально проаналізувавши фонетичні і морфологічні особливості пам'ятки, науковець поділив знайдений у тексті діалектний матеріал на три групи - явища з мовними ознаками: староболгарськими, східнослов'янськими і українськими. Опис розглянутих морфологічних явищ підкріплюється цитатами з рукопису. Зробивши детальний опис мови цієї пам'ятки, І. Панькевич довів її українське походження. Дослідив І. Панькевич і списки середньовічного роману «Александрія». Дослідник стверджує їх українське походження, відзначаючи мовні відмінності пам'яток, що були спричинені особливостями говірки переписувачів. У статті «Збірка народних південнокарпатських приповідок Івана Югасевича з р. 1809» І. Панькевич описав рукописний календар, виявлений у 1937 р. в с. Кам'яниці. Порівнявши приповідки Югасевича із приповідками, записаними І. Франком, дослідник підтвердив свої погляди щодо мовної єдності закарпатських і галицьких українців, показавши в записах Югасевича земплинсько-ужанські говіркові риси. І. Панькевич, збираючи діалектний матеріал, розшукував по церквах служебні книги, з котрих робив виписки марґіналій. Ці записи стали основою трьох видань «Покрайніх записів на підкарпатських церковних книгах» (1922, 1937, 1947), котрі і по сьогодні є цінною джерельною базою для досліджень з історії мови Закарпаття й ономастики. Узагальнюючою працею у цьому руслі стали «Матеріали до історії мови південнокарпатських українців» (1970), надруковані вже після смерті І. Панькевича. Книга містить матеріали й інших науковців (з позначенням їх авторства). Цінність покрайніх записів передусім у тому, що вони засвідчують нерідко унікальні живомовні риси і факти, важливі для розв'язання непростих проблем історії мови, а на цій основі й актуальних сучасних питань. Наприклад, фіксації топонімів можуть допомогти встановити їх походження і сприяти кодифікації сучасних нормативних їх відповідників. Крім того, із цих записів дізнаємось про рівень тодішньої освіти, про утворення братств, про правові та побутові відносини між духовенством та світськими людьми, цікаві деталі з історії.

Підрозділ 2.4. «Значення наукових розробок І. Панькевича для розвитку ономастики» містить спостереження, якого значення надавав учений власним назвам, і висновки, як важливо враховувати досвід І. Панькевича у цій ділянці. Часто звертаючись до ономастичного матеріалу в своїх численних наукових працях, І. Панькевич опублікував кілька статей та рецензій, повністю присвячених питанням ономастики. К. Галас зробив критичний аналіз ономастичної спадщини І. Панькевича, розглянув на конкретних прикладах різні мовні явища, що виявились у варіантах прізвищ і топонімів (Детко, Вигорлят). Заслугою І. Панькевича є те, що він зробив спробу послідовно фіксувати фонетичною транскрипцією народні назви географічних об'єктів. Продовжуючи методику чеських, словацьких, угорських, румунських мовознавців, І. Панькевич використовує історичний антропонімний і топонімний матеріал, подаючи його як ілюстрації при поясненні історичних мовних явищ («Українські говори Підкарпатскої Руси і сумежних областей», 1938). Пояснюючи фонетичні явища, І. Панькевич часто і доречно залучає ономастичний матеріал, демонструючи ефективність порівняльно-історичного методу. Яскравим прикладом цього є пояснення назви села Верецькі та однойменного гірського перевалу («Нарис історії українських закарпатських говорів», 1958). Розвідки І. Панькевича, що містять спостереження в галузі ономастики, заслуговують на уважніше вивчення та помітніше місце в сучасних ономастичних дослідженнях.

Третій розділ - «Внесок І. Панькевича у розвиток української граматичної думки, правопису і лінгводидактики».

У підрозділі 3.1. «Погляди І. Панькевича на історію й перспективи українського правопису на Закарпатті» аналізуються наукові праці, у яких І. Панькевич виклав своє бачення правописної проблеми на Закарпатті і шляхів її розв'язання. У статтях «Справа нашоh правописи», «Етимологічний правопис на Підкарпатті», «Взірці літературної мови й правопису Підкарпаття» вчений подав важливі відомості з історії правописної практики на Закарпатті, обґрунтовуючи наміри сприяти культурно-освітньому розвитку свого народу й утвердженню української літературної мови у Підкарпатській Русі.

Питання виникнення задуму підготувати навчальну книгу з рідної мови для середніх шкіл Підкарпатської Русі і кроки на шляху реалізації цього задуму розлядаються в підрозділі 3.2. «Граматика руського языка…» І. Панькевича». Ретельно вивчивши здобутки попередніх мовознавців у розвитку граматичної науки на Закарпатті, І. Панькевич зробив свій внесок у цю нелегку справу. Спершу І. Панькевич уклав граматику на мовній базі місцевих говорів фонетичним правописом, наближеним до української літературної мови. Але в такому вигляді видання не було схвалене до друку. Врахувавши ряд зауважень і рекомендацій, прагнучи, нехай і в далекій від бажаного формі, закріпити українську мову у шкільному навчальному процесі, учений переробив підручник, замінивши в багатьох випадках фонетичний правопис так званим етимологічним, проте залишив як основу живу розмовну мову. Ідея встановлення в перспективі єдиних літературних норм української мови на спільному мовно-культурному ґрунті всіх етнічних груп рідного народу простежується дуже виразно в усьому змісті вже першого видання «Граматики руського языка для молодших кляс шкфл середних и горожанських» (1922). У наступних виданнях ця ідея має ще міцнішу основу (1927, 1936). І. Панькевич як педагог і вчений зумів створити таку граматику, яка поєднала три мовні стихії: загальноукраїнську, західноукраїнську і закарпатську. Компроміс, на який змушений був піти мовознавець, не завадив його авторитетові. Навпаки, засвідчив, що заради важливої для народу справи варто в чомусь і поступитися - деякими переконаннями, науковими амбіціями. Третє видання вийшло з багатьма принциповими доповненнями і змінами. І. Панькевич розумів, що наука розвивається разом із суспільством, що його підручник із часом буде замінено іншими, досконалішими, але ясно усвідомлював і те, що цей підручник й із перехідним анахронічним правописом виконає важливу місію в школах краю. Адже, крім правопису, його граматика містила чимало науково обґрунтованих теоретичних положень з основ рідної мови, які недвозначно засвідчували її єдинокровність із мовою Франка і Шевченка.

У підрозділі 3.3. «Граматика…» І. Панькевича з погляду реалізації в ній основних дидактичних принципів» зроблено спробу оцінити науковий рівень змісту «Граматики…» І. Панькевича, спираючись на прийняті в сучасній методиці ліґводидактичні принципи (науковість, доступність, перспективність, наочність, зв'язок із життям та ін.). Адже кожна навчальна книга укладається відповідно до цілого ряду авторських настанов, дидактичних принципів, які хоч і змінюються у зв'язку з історичною епохою, досягненнями науки, але їх можна виявити, відчути і зіставити з сучасними засадами навіть тоді, коли книга видана дуже давно. «Граматика руського языка» І. Панькевича була на часі саме на початку ХХ ст. Добре знаючи проблеми шкільної освіти Закарпаття, учений намагався видати такий підручник, що забезпечив би поступове успішне вивчення української загальнонародної літературної мови. Зміст і структура граматики, зміни і доповнення в різних виданнях засвідчили послідовний розвиток дидактичної концепції в граматиках І. Панькевича. За всіма основними науково-методичними параметрами третє видання граматики І. Панькевича було найкращим і неухильно скорочувало дистанцію до опанування закарпатцями загальноукраїнських літературних мовних норм.

Підрозділ 3.4. «Особливості термінології у граматиках І. Панькевича» присвячено аналізу вжитої у «Граматиці руського языка» (1922, 1927, 1936) термінології. Зроблено зіставлення з досвідом попередників І. Панькевича (за даними Н. Москаленко) і сформульовано висновок про важливу роль І. Панькевича у закріпленні на Закарпатті української граматичної термінології. У граматиці видання 1922 р. автор ужив термінологію, яку вважав найбільш доступною для місцевого населення, сподіваючись, що вона приживеться і в школі, і в повсякденному житті. Наприклад, на позначення частин мови І. Панькевич подав поширені в Галичині українські терміни і їх російські відповідники: именники (имена существительныя), приложники (имена прилагательныя), заименники (мhстоименія), числфвники (имена числительныя), дhєслова (глаголы), прислфвники (нарhчія), приименники (предлоги), злучники (союзы), оклики (междометія). У пізніших виданнях граматики спостерігаємо певні зміни щодо використання термінів (наприклад, у першому виданні автор подає назву приложник, а в третьому прикметник).

У підрозділі 3.5. «Загальноукраїнська правописна дискусія 20-х років ХХ ст. і участь у ній І. Панькевича» йдеться про важливі обставини широкого обговорення стратегії правописної нормалізації української мови у 20-х роках ХХ ст. і участь у цьому процесі І. Панькевича, про що свідчать архівні джерела. Загальновідомо, що 1921 р. з'явилися друком урядово схвалені «Найголовніші правила українського правопису». Однак у них не було відбито ряду важливих орфографічних питань, серед яких і ті, що порушувалися на сторінках тогочасної періодики. З метою врегулювання правописної системи української мови було надруковано проект українського правопису (1926) і розіслано в наукові установи, окремим науковцям. У 1927 р. у Харкові відбулася правописна конференція, на котру були запрошені представники зі Східної і з Західної України. Серед запрошених був і І. Панькевич, однак, зважаючи на тогочасні політичні умови, науковець не наважився на поїздку в Радянську Україну. Науковець надіслав свої зауваги до проекту правопису української мови у листі до К. Студинського від 16. 5. 1927 р. Основні пункти пропозицій І. Панькевича перегукуються з побажаннями більшості науковців із Західної України, а це: вилучення апострофа, уживання й позначення м'якого [л'] в іншомовних словах, використання літери ґ та ін. (усього - 25 пунктів зауваг).

У підрозділі 3.6. «Короткі правила українського правопису для вжитку Пряшівщини» (1952) І. Панькевича» повідомляються маловідомі факти, як сприяв учений успішному функціонуванню української мови у Східній Словаччині, і з'ясовується, що «Короткі правила українського правопису для вжитку Пряшівщини», які вийшли друком без зазначення імені автора, склав І. Панькевич. Оскільки на його ім'я було накладено «табу» як нібито буржуазного націоналіста, вчений погодився на друк книги в анонімному варіанті. Звинувачення І. Панькевич повністю відкидав, заявляючи, що всі твердження неправдиві й вигадані з метою припинити наукову співпрацю з українцями на Пряшівщині.

«Короткі правила українського правопису для вжитку Пряшівщини» укладені на доброму науковому рівні, виклад чіткий, у доступній для учнів формі. Порівняння з формульованих тут правил із його «Граматикою руського языка» (1922, 1927, 1936) та заувагами на проект українського правопису (1926) засвідчує динаміку поглядів науковця в напрямку зближення з ухваленим правописом у Радянській Україні.

У четвертому розділі («Лексикографічна діяльність І. Панькевича») виклад побудовано переважно на архівних джерелах.

У підрозділі 4.1. «З історії «Словника українських закарпатських говорів» І. Панькевича» представлено аргументи на користь твердження, що для розвитку мовознавства й популяризації україністичних знань на Закарпатті мала особливе значення лексикографічна діяльність І. Панькевича, хоча - попри всі старання - започаткований ним масштабний словниковий проект не завершився бажаним результатом. У 1920 р., захопившись ідеєю видати діалектний словник на зразок відомих лексикографічних праць, присвячених іншим слов'янським мовам - сербській, чеській, польській, російській, білоруській, - І. Панькевич починає збирання діалектного матеріалу і закликає до співпраці місцеву інтелігенцію. З метою популяризації свого задуму й залучення інших ентузіастів до роботи над словником І. Панькевич друкує кілька статей: «Подкарпато-руській діялектологічный (областный) словарь» (1923), «Пфдкарпаторуский діялектологічний (областный) словарь» (1923), «О збиранню матерялфв до діялектологічного пфдкарпатского словаря (1925), «Словник українських південнокарпатських говорів» (1951). Методика записів матеріалу для майбутнього словника з часом удосконалювалася. Насамперед І. Панькевич підготував й оприлюднив тематичну програму, поділивши етнологічний матеріал на підгрупи; записи радив робити на картках з обов'язковою паспортизацією. У 1939 р. після переїзду до Праги І. Панькевич сподівався, що видання словника стане реальною справою. Контрольну перевірку наявних матеріалів здійснила спеціально створена словникова комісія з 10 осіб, однак друк словника було відкладено. Пожвавилась на деякий час робота над підготовкою діалектного словника в другій половині 1951 р. У 1956 р. І. Панькевич у листі до Й. Дзендзелівського зазначив, що матеріал словника готовий до переписування набіло і має обсяг понад 100 тисяч гасел. Видавничі перспективи не поліпшувалися, незважаючи на колективні зусилля з підготовки до друку словника. Новий імпульс ця робота дістає у 60-их роках. Науковці кафедри української мови Ужгородського університету підтримали ідею об'єднання словникової картотеки свого колеги М. Грицака та матеріалів І. Панькевича. Як наслідок об'єднання титанічної праці двох мовознавців з'являється проект: «Словник українських говорів Закарпаття. 300 000 реєстрових слів», у котрому авторство словникових гасел чітко розмежовувалось. Проте і цей задум не був реалізований через відсутність видавця. Збереглися у двох примірниках машинопису аркуші з матеріалами на Ба- Це важливий документ з історії українського мовознавства і залишений для нащадків знак докору.

У підрозділі 4.2. «Наукова співпраця І. Панькевича з редакцією «Української загальної енциклопедії» [УЗЕ]» в основному на матеріалі не так давно відкритих архівних фондів (ЛНБ ім. В. Стефаника) показано плідну участь І. Панькевича у підготовці УЗЕ - першої універсальної енциклопедії, що була надрукована в трьох томах у 1930-1935 рр. за ред. І. Раковського. Маючи на меті вмістити в енциклопедії матеріали про Закарпаття як територію, на якій живуть українці і мають розвинену самобутню культуру та відомих цілому світу наукових і культурних діячів, редакція УЗЕ запросила до співпраці І. Панькевича. Архівні документи дають змогу простежити, як ця співпраця міцніла. Перед науковцем було поставлене завдання подати огляд розвитку та сучасного стану літератури на Закарпатті, надіслати стислі повідомлення про місцевих культурно-освітніх та громадських діячів, школи, читальні, товариства, організації, часописи та видавництва. Стаття під гаслом «Закарпаття» планувалась обсягом у 792 рядки й обов'язково з підписом автора. Офіційний термін Підкарпатська Русь без погодження з автором редакція замінила в одних випадках на Закарпаття, в інших - на Підкарпатська Україна, й І. Панькевич висловив стурбованість, що це може викликати невдоволення офіційних кіл у ЧСР, внаслідок чого на поширення УЗЕ в цій державі буде накладено заборону. За підписом І. Панькевича в УЗЕ були вміщені три статті: «Закарпатські говори», «Освіта і культура Закарпаття», «Історія Закарпаття». На прохання редакції УЗЕ І. Панькевич уточнив біографічні дані деяких відомих діячів Закарпаття і підготував статті про О. Бонкала, Михайла та Юлія Бращайків, А. Гартла, Я. Гануша, Ю. Гаджеґу, І. Гуцу-Венеліна, В.Ґренджу-Донського, О. Духновича та ін., які були опубліковані без зазначення імені автора. В УЗЕ вміщено статтю й про самого І. Панькевича та впроваджений ним на Закарпатті правопис - «панькевичівку». Це виразний знак визнання його як ученого й одного з провідних культурно-освітніх діячів краю.

Найважливіші результати дисертації сформульовані в завершальній частині («Висновки»), де є такі положення:

1. Дослідження І. Панькевича займають важливе місце у фонді найкращих надбань діалектології та історії мови. Ці два напрями тісно переплітаються і доповнюють один одного у працях ученого, де вигідно представлено й підкреслено своєрідність використовуваного фактичного матеріалу, зокрема давніх писемних фіксацій і зразків народного мовлення корінного східнослов'янського етносу Закарпаття. Ці зразки добре демонструють складність історичних умов, у котрих віками перебувало населення краю, і тісні контакти з представниками сусідніх етнічних груп. Усвідомлюючи особливості говіркового масиву на Закарпатті, що виявлялися передусім у глибокій архаїчності, науковець розумів і особливе їх значення для з'ясування багатьох закономірностей на шляху розвитку української мови. Одним із потужних осередків, де плідно впроваджувалися й примножувалися наукові ідеї й практичні починання І. Панькевича, стала кафедра української мови Ужгородського університету. Зміст і науковий рейтинг мовознавчого доробку І. Панькевича значною мірою вплинув на вибір напряму наукових досліджень С. Бевзенка та Й. Дзендзелівського. Під безпосереднім впливом праць І. Панькевича й опосередковано - через шанобливе сприйняття імені І. Панькевича в контексті наукового доробку С. Бевзенка і Й. Дзендзелівського - ішли своїм шляхом у науці, продовжуючи й доповнюючи І. Панькевича, В.Німчук, В. Добош, П. Чучка, П. Лизанець, К. Галас, І. Фекета, М. Грицак, І. Пагиря. І традиція збереглася, що засвідчують праці інших, колишніх і нинішніх, членів кафедри української мови УжНУ.

2. І. Панькевич із великою увагою ставився до першоджерел мовознавчих досліджень. Тому значне місце в його науковій спадщині займають праці, присвячені вивченню мови писемних пам'яток. Справжній успіх ученого - його розвідка про Пандекти Антіоха, датовані 1307 роком. Аналіз пам'ятки виявився настільки повним, що дослідження її І. Панькевичем використовується як основне джерело відомостей про Пандекти Антіоха 1307 р., зокрема й в «Історичній фонетиці української мови» Ю. Шевельова. І. Панькевич здійснив особисто не одну поїздку-експедицію в пошуках фактичного живомовного матеріалу, поєднуючи це з відвіданням церков із метою виявлення зразків давньої писемності (служебні книги, метрики тощо), із котрих робив виписки марґіналій. Ці записи стали основою трьох видань «Покрайніх записів на підкарпатських церковних книгах» (1922, 1937, 1947), котрі і по сьогодні є цінною джерельною базою в дослідженнях з історії мови, ономастики.

3. Праці І. Панькевича, у яких порушені ономастичні проблеми, незважаючи на певні зумовлені тогочасним рівнем назвознавства недоліки, стали помітним позитивним кроком у розвитку української ономастики. Вони можуть служити не лише зразком того, наскільки уважно слід аналізувати й використовувати для спостережень та висновків ономастичний матеріал, а й того, як забезпечується системний підхід до аналізу явищ мовної дійсності (на противагу вибірковому - для ілюзорної зручності). Саме в цьому підході, у сумлінності добору достовірних фактів - запорука тривалості наукового обігу праць І. Панькевича навіть у тих галузях (зокрема в ономастиці), де виявляються згодом не так важливими інтерпретації вченого, як самі факти, якими він оперував. Це демонструють, наприклад, праці К. Галаса, Й. Дзендзелівського, М. Дуйчака, П. Чучки.

4. І. Панькевичу належить визначна роль у розв'язанні мовної проблеми на Закарпатті на початку ХХ ст. За дорученням уряду, у повній згоді зі своїм сумлінням науковець підготував для середніх і горожанських шкіл краю «Граматику руського языка» (1922, 1927, 1936), запровадивши компромісний правопис (варіант «максимовичівки») і ніскільки не сумніваючись у тому, що в такий спосіб удасться швидше досягти бажаного результату в національному освідомленні закарпатців. Те, що в 1937-1938 роках в Ужгороді з'явилися друком дві частини «Граматики української мови» Я. Неврлі із застосуванням фонетичного правопису і що ця граматика використовувалася як підручник для середніх шкіл і самонавчання, - красномовно засвідчує, що І. Панькевич свою місію виконав: своєю граматикою і своїм правописом він підготував ґрунт для повноцінного функціонування української мови в школах Підкарпатської Русі. У тому, що український напрям завоював міцний плацдарм на Закарпатті в системі освіти ще в період Чехословацької республіки, має незаперечні заслуги й І. Панькевич (поряд з А. Волошином, плеядою інших сподвижників).

5. І. Панькевич узяв участь у важливому для українського мовознавства процесі - встановленні єдиних правописних норм для Східної і Західної України (1927). Хоч у заувагах на проект правопису української мови науковець враховував закономірні історичні фонетичної зміни, дію аналогії і писемні традиції, але не всі його пропозиції можна кваліфікувати як оптимальні, компромісні й прийнятні для всенародного вжитку - з огляду на гостроту полемік навколо правопису.

Для освітніх потреб й утвердження української літературної мови на Пряшівщині І. Панькевич підготував «Короткі правила українського правопису для вжитку Пряшівщини» (1952). Історія доводить важливість наукового доробку І. Панькевича для консолідації й дальшого освітньо-культурного розвитку українців Закарпаття і Пряшівщини.

6. Діяльність І. Панькевича як лексикографа заслуговує високої оцінки, незважаючи на те, що, на жаль, найбільший його здобуток у цій галузі, попри великі зусилля самого автора, його вихованців і співчутливців, досі залишається в рукопису. Приклад І. Панькевича запалив на подвижницьку працю М. Грицака, який склав величезну картотеку матеріалів для словника українських говорів Закарпаття і готовий був згодом присвятити всі свої сили виготовленню об'єднаного словника, який би враховував його власні записи і матеріали картотеки І. Панькевича (уже по смерті вченого). Видання словникових праць І. Панькевича та М. Грицака давно на часі. Необхідно домогтися належної державної підтримки заходів для підготовки хоча б елекронних версій цих унікальних лексикографічних джерел.

7. Виявом справжньої самовідданості була співпраця І. Панькевича у підготовці «Української загальної енциклопедії» - першої друкованої української універсальної енциклопедії (1930-1935 рр.). Факт, що українська енциклопедія містила різні відомості про Закарпаття і вони органічно влилися в українознавчу концепцію видання загальнонаціонального значення, іще не раз буде вагомим аргументом у дискусіях, як ішли до своєї національної самоідентичності закарпатці. А те, що ці відомості готував І. Панькевич не за сприятливих умов і з можливими небажаними наслідками для себе, додатково характеризує вченого як великого патріота.

Основні положення дисертації викладені в таких публікаціях

1. Листування Івана Панькевича з редакцією «Української загальної енциклопедії» (1929-1935). - Ужгород, 2007. - 48 с.

2. Риси лінґводидактичної концепції І. Панькевича // Сучасні проблеми мовознавства та літературознавства. (Збірник наукових праць). - Вип. 8: Збірник пам'яті професора Василя Добоша. - Ужгород, 2005. - С. 170-176.

3. До характеристики внеску І. Панькевича у розвиток українського мовознавства: питання історії мови // Науковий вісник Ужгородського університету. Серія: Філологія. - Випуск 14. - Ужгород, 2006. - С. 153-158.

4. До характеристики внеску Івана Панькевича в розвиток українського мовознавства: питання діалектології та історичної фонетики // Вісник Запорізького національного університету: Філологічні науки. - №2. - Запоріжжя, 2006. - С. 287-291.

5. Правописна дискусія 20-х років ХХ ст. і участь у ній І. Панькевича // Вісник Прикарпатського національного університету. Ювілейний випуск на пошану 100-річчя від дня народження проф. І. Ковалика: Філологія. Випуск ХV-XVIII. - Івано-Франківськ, 2007. - С. 717-722.

6. Про наукову співпрацю Івана Панькевича з редакцією «Української загальної енциклопедії» // Сучасні проблеми мовознавства та літературознавства. (Збірник наукових праць). - Випуск 10. - Ужгород, 2006. - С. 189-198.

7. Внесок Івана Панькевича в розвиток діалектологічної науки на Закарпатті // Матеріали міжнародної науково-практичної конференції «Внесок вчених Карпатського регіону у світовий розвиток науки, культури, суспільства». - Хуст, 2006. - С. 204-208.

Размещено на Allbest.ru