Размещено на http://www.allbest.ru/

Тема: Сучасна українська літературна мова. Мовні норми



Мова і мовлення в житті людини

Усім відомо, що найбільше і найдорожче добро кожного народу - це його мова. Вона існує не сама по собі, а в людському суспільстві, реалізується в процесах мовлення (усного чи писемного). Тому доля мови певною мірою залежить від кожного з мовців.

З матеріального погляду в мові, що реалізується в мовленні, немає нічого, крім звуків, які комбінуються у слова, словосполучення, речення. За цими комбінаціями приховується величезний світ значень - насамперед лексичних, а також граматичних і стилістичних. Саме у значеннях одиниць мови відображені знання про навколишній світ, його структуру, ставлення до нього людей. „Мова народу - це його дух, і дух народу - це його мова”. Через мову ми пізнаємо світ. Наївно вважати, що кожен з нас сприймає світ безпосередньо „таким, як він є”. в кожного народу мовна картина світу своя, неповторна.

Мова - найважливіший засіб спілкування людей, засіб вираження і передавання думок, почуттів, волевиявлень. Звичайно, крім мови вживаються й інші (невербальні) засоби:

а) міміка;

б) жести;

в) рухи тіла;

г) якість голосу, його діапазон, тональність;

г) темп, паузи, різні вкраплення в мову (плач, сміх, кашель тощо);

д) азбука Морзе

е) азбука Брайля для сліпих;

ж) морська сигналізація;

з) різні види стенографії;

Людська мова у ролі спілкування має універсальний характер: нею можна передавати все те, що виражається іншими сигналами, системами знаків, наприклад, мімікою, жестами, морськими чи дорожніми знаками; разом з тим, жоден із цих засобів спілкування не може конкурувати з мовою щодо повноти, чіткості й обсягу передаваної інформації. Головними структурними елементами мови є звуковий склад, лексика, граматичні форми.

Вивченням мови займається лінгвістика (чи мовознавство). Ця наука вивчає мову з погляду її походження, розвитку, функціонування в суспільстві.

Наука про мову поділяється на інші науки (залежно від того, які складові частини структури мови та в якому аспекті вивчаються). Серед них такі:

· фонетика - наука про звукову сторону мови;

· семантика - наука про значення мовних одиниць;

· лексикологія - наука про словниковий склад мови;

· дериватологія - наука про способи творення нових слів;

· морфологія - наука про будову та граматичні форми слів;

· синтаксис - наука про сполучуваність слів, словосполучення та речення;

· стилістика - наука про стилі мови та їх функціонування;

· семіотика - наука про знаки та системи знаків.

Мова наша живе, незважаючи на заборони і переслідування упродовж десятиліть і століть. ( Указ Петра 1 про заборону книгодрукування укр. мовою 1720р.; Указ Катерини ІІ - заборона викладання укр. мовою в Києво-Могилянській академії 1754;

Наше завдання берегти, плекати мову, щоб вона не зникла з кону історії, як зникли деякі мови, бо без мови не буде і народу.

Питання мови - це питання майстерності. Не лише письменникам , а й службовцям потрібно, дошукуючись найточнішого слова, збагачувати свій словниковий запас, дбати про те, щоб мова була добірною, барвистою.

український літературний мовлення стилістичний



Природа та функції мови

У науці відомі три погляди на природу мови:

1) мова -- явище біологічне (Безперечно, мову не можна трактувати як явище біологічне. Хоча людина, на відміну від інших приматів, має мовний ген, тобто природну здатність до оволодіння мовою, вона ніколи не заговорить сама, якщо її не навчити.);

2) мова -- явище психічне (Мова не є і суто психічним явищем, оскільки психіка в кожної людини неповторна, а отже, на світі мало б бути стільки мов, скільки є людей. Хоча в мовленні кожної людини відображені її психічні особливості, а в національній мові -- менталітет, особливий психічний склад певної нації.);

3) мова -- явище соціальне (Вона виникає, щоб задовольнити потреби людського суспільства, є однією з найважливіших ознак суспільства і поза ним існувати не може.).

Найголовніші функції мови у людському суспільстві:

1. Комунікативна функція. Цей найбільш універсальний засіб спілкування не здатні замінити всі інші -- найсучасніші й найдосконаліші -- навіть разом узяті. Мова, якою не спілкуються, стає мертвою і в історії людських мов дуже мало прикладів повернення мов до життя; народ, який втрачає свою мову, поступово зникає.

2. Експресивна функція. Спілкування -- це і соціальний процес, і міжособистісний. Таким чином, завдяки експресивній функції мови кожен постає перед людьми як особистість, має змогу репрезентувати свій внутрішній світ.

3. Гносеологічна функція. Мова -- могутній засіб пізнання світу. Людина, пізнаючи світ, користується не лише індивідуальним досвідом, а й суспільним, який закодовано в мові.

4. Мислетворча функція. Мова -- це засіб формування, оформлення й існування думки. Як зазначав Ортега-і-Гассет, “ми не лише говоримо якоюсь мовою, ми думаємо, ковзаючи вже прокладеною колією, на яку ставить нас мовна доля”.

5. Ідентифікаційна функція. Мова є засобом ідентифікації, ототожнення особи в межах певної людської спільноти, засобом об'єднання людей у народ, націю, засобом консолідації населення в державі. Цю функцію мови іноді називають державотворчою.

Серед функцій мови слід назвати також естетичну (мова як засіб створення культурних цінностей), номінативну (мова як засіб називання), магічно-містичну (мова як засіб звернення до вищих сил) тощо.

Походження української мови

Сьогодні в світі існує 13 живих мов слов'янських народів: українська, білоруська, російська, польська, чеська, словацька, верхньолужицька, нижньолужицька, сербська, хорватська, словенська, македонська, болгарська. До мертвих (таких, що не мають носіїв) мов слов'янської групи належать праслов'янська, давньоруська, старослов'янська, полабська.

Живі слов'янські мови за своїми особливостями об'єднуються в 3 підгрупи:

-східнослов'янську (російська, українська, білоруська);

-західнослов'янську (польська, чеська, словацька та ін.);

- південнослов'янську (болгарська, македонська та ін).

Усі слов'янські мови мають спільне джерело -- праслов'янську або спільнослов'янську мову, яка існувала у вигляді слов'янських племінних мов приблизно з середини III тисячоліття до н.е. до V століття н.е. Одночасно з перетворенням і формуванням слов'янських племен в окремі народності формувалися й слов'янські мови. Цей процес був тривалим і неоднозначним як для слов'янських народів, так і для їх мов, які зберігали багато спільних рис.

Українська мова є спадкоємицею мов тих слов'янських племен, що належали території сучасної України, -- полян, древлян, тиверців, угличів та ін. Минули довгі історичні етапи формування регіональних мовних утворень, періоди інтеграцій діалектів у живу давньоруську мову, на основі якої й формувалася українська мова.

Сама назва української мови походить від топоніма «Україна», який уперше зустрічається в Київському літописі 1187 р. для позначення земель на межі Переяславського князівства й Степу, в якому кочували половці.

Пізніше, у XVI -- XVII ст., Україною стали називати Середнє та Нижнє Подніпров'я. Мешканці цієї території називалися українцями, а їхня мова -- українською або козацькою. Українськими іноді називали й інші землі, де жили українці, -- Київщину, Поділля, Покуття, Волинь та деякі інші території.

У XIX -- на початку XX ст. назва «Україна» («українці», «українська» мова) поширюється й узвичаюється на всіх землях, які офіційно називалися Малоросією, а українці -- малоросами на сході й русинами на заході. Офіційно ж Малоросія стала називатися Україною після 1917 року.

Українська літературна мова, якою ми користуємося сьогодні, є однією зі старописемних мов індоєвропейської сім'ї. Вона успадкувала давньоруську писемність і в ранній період своєї історії продовжувала розвивати традиції літературної мови Київської Русі, скарби усної народної творчості та живого мовлення українського народу. Вона формувалася на основі говорів Середньої Наддніпрянщини, увібравши в себе чимало елементів, особливо лексичних, з інших говірок.

Зберігаючи багато в чому спільність із білоруською та російською мовами, українська систематично збагачувалася розмовними елементами. Внаслідок цього утворилася староукраїнська книжна мова, яка вживалася в ділових документах, частково -- у полемічних творах і наукових працях, наприклад «Лексикон славенороський» (1627 р.) П. Беринди.

У той же час розвивалася жива мова українського народу, струмені якої широко вливалися в літописи Самовидця, С. Величка, в драми М. Довгалевського та Г. Кониського, в полемічні твори І. Вишенського, в ліричні й сатиричні вірші Г. Сковороди, в поезії І. Некрашевича. Усе це підготувало грунт для виникнення нової української літературної мови на народній основі. Сталося це наприкінці XVIII ст., коли вийшла Вергілієва «Енеїда». І. П. Котляревський започаткував нову українську літературну мову, широко використовуючи в своїх творах багатство полтавських говорів і фольклору.

Важко переоцінити роль Т. Г. Шевченка в розвитку української літературної мови. Саме він уперше своєю творчістю підніс її на високий рівень словесно-художньої культури, заклав підґрунтя для розвитку в ній стильового розмаїття й мовного багатства сучасної української літературної мови.

У 20-х -- на початку 30-х років XX століття в колишній УРСР було здійснено чимало заходів, спрямованих на те, щоб подолати відставання в розвитку певних стилів української мови. Проте в роки сталінських репресій, а ще більше в добу застою, українська мова знову була вилучена з багатьох сфер функціонування.

26 жовтня 1989 року було прийнято закон «Про надання українській мові статусу державної». Державність української мови підтверджена й 10-ю статтею Конституції України, прийнятої Верховною Радою 28 червня 1996 року.

Мова. Поняття національної та літературної мови. Найістотніші ознаки літературної мови

Мова є однією з найістотніших ознак нації і реально існує як мовна діяльність членів відповідної етнічної спільноти.

Хто якою мовою думає, той до того народу належить (В. Даль).

Українська мова - єдина національна мова українського народу.

Державна мова - "це закріплена традицією або законодавством мова, вживання якої обов'язкове в органах державного управління та діловодства, громадських органах та організаціях, на підприємствах, у закладах освіти, науки, культури, у сферах зв'язку та інформатики"1.

На ґрунті української національної мови формується і розвивається українська літературна мова.

Як одна з форм національної мови вона існує поряд з іншими її формами - діалектами (територіальними і соціальними), просторіччям, мовою фольклору.

Літературна мова - це унормована, регламентована, відшліфована форма існування загальнонародної мови, що обслуговує найрізноманітніші сфери суспільної діяльності людей: державні та громадські установи, пресу, художню літературу, науку, театр, освіту й побут людей. Вона вважається найвищою формою існування мови. Літературна мова характеризується такими ознаками:

^ унормованістю;

^ уніфікованістю (стандартністю);

^ наддіалекгністю;

^ поліфункціональністю;

^ стилістичною диференціацією (розвиненою системою стилів).

Найістотнішою ознакою літературної мови є її унормованість, тобто наявність усталених мовних норм,- найбільш поширених, уніфікованих зразків репрезентації мовної системи.

Наддіалектність полягає в тому, що літературна мова, на відміну від територіальних діалектів, функціонує без будь-яких обмежень на всій території України. Наддіалектність літературної мови допускає її регіональне варіювання.

Маючи усну й писемну форму вираження, літературна мова охоплює всі сфери комунікативної практики суспільства за допомоги мовнови-ражальних засобів. Це і є її поліфунаціональність.

У плані уніфікованості (стандартності) літературна мова зберігає свою цілісність і єдність, хоча має різноманітні мовні засоби та їх варіанти.

Усна і писемна форма літературної мови

Усна форма може обслуговувати виробничі і побутові потреби суспільства. В ній переважає лексика побутового харктеру, використовуются переважно прості речення. Можна виділити кілька типів усного мовлення за сферами його застосування: ділова розмова, засідання, публічний виступ (лекція, помова, бесіда).

Усне мовлення відрізняється від писемного такими чинниками:

- усному мовленню властива спонтанність;

-під час усного мовлення мало уваги приділяється формі вислову, особливо з точки зору орфоепії;

-для усного мовлення характерна поширена інформативність, насиченість різнопалновими фактами;

-важливим елементом усної мови є інтонація, від якої залежить зміст вислову. Саме ця ознака є однією з найсуттєвіших рис усного мовлення.

Усне мовлення допускає повтори, які використовуються з тією чи іншою метою. На особливу увагу заслуговує особисте ділове усне мовлення в процесі прийому відвідувачів, спілкування зі своїми колегами. Усне мовлення кожної людини свідчить про рівень її освіченості, культури. Сухомлинський писав:”Щоб правильно розмовляти і писати, треба прагнути до удосконалення своїх знань, набутих раніше, треба любити укр мову й свою справу”.

Писемне мовлення є основним для ділових людей. Саме через ділову документацію, листування встановлюються певні ділові контакти. Одиницею писемного мовлення є текст різного х-ру. Це може бути стаття, газетний текст, лист чи будь-який документ. Писемне мовлення відрізняється від усного і має такі особливості:

- писемна мова фіксується графічними знаками;

- писемна мова завжди спирається на усне мовлення і є вторинною. Вона завжди фіксує чиюсь висловлену думку і сприймається органами зору;

писемна мова - це форма в основному монологічна;

- писемне мовлення характеризується більшою регламентацією мовних засобів, точнішим добором відповідної лексики;

-в писемній мові переважає особливий стиль, загальноприйняті структури документів, правила вживання специфічних словосполчень;

-у писемній мові виділяють тексти за сферою спілкування, наприклад: накази, квитанції, накладні тощо.

Усне мовлення, його домінанти

Усне мовлення - найважливіша форма існування мови як засобу комунікації; воно має багатогранну структурну і комунікативну специфіку, свої особливості порівняно з писемним мовленням, функціонує в багатьох різновидах у всіх сферах нашого життя. Усне мовлення- це слухове сприймання певної інформації. За допомогою усного мовлення спілкування і обмін думками відбувається безпосередньо між людьми.

В усному мовлення широко використовуються додаткові засоби висловлення: інтонація, жести, що надають відтінок переконливості та емоційності. Звичайна сфера застосування усного мовлення - бесіда, розмова. Усна форма мови, обумовлена безпосередністю спілкування, є єдиною формою існування розмовної мови. Усне мовлення може бути у формі діалога або монолога. Діалогічне мовлення - це розмова двох або кілька осіб, висловлювання кожної з яких, як правило, характеризується стислістю. Монологічне мовлення - це мовлення для самого себе або для слухачів, характеризується граматичною розгорненістю і складністю.

Найважливішими особливостями усної форми мовлення є:

1. Вона витворюється мовним апаратом людини (голосовими звязками, язиком, ротом) й сприймається на слух. Це - мовний потік, а не "ланцюжок" графічних знаків.

2. Усне мовлення характеризується ще й такою особливістю, як непідготовленість, спонтанність. Адже усне мовлення людини - це напівусвідомлений процес: людина дуже рідко замислюється над тим, як вона розмовляє, а починаючи говорити, не завжди думає над тим, що вона каже. Лише до участі в обговоренні певного питання на засіданнях, зборах можна спеціально підготуватися перед тим, як говорити. Мало уваги приділяється формі висловлення. Але існують загальноприйняті форми привітання, прощання, привітання, розмов про погоду та інших побутових тем.

3. Ще однією особливістю є надлишкова інформація. Вона міститься в інтонації, в міміці, жестах, а головне - в обставинах живого спілкування мовців. Іноді пауза у розмові несе більше інформації, ніж усе висловлене попередньо.

4. Надлишковість усного мовлення проявляється в тому, що в наших репліках під час розмови або у виступі звучить багато слів, смислове навантаження яких мінімальне. От і виходить, що слів було вжито значно більше, ніж це потрібно для висловлення думки. Наявність у мовленні багатьох повторів - це теж надлишковість. При цьому повторюються як окремі слова, так і цілі словосполучення; повторюється той самий зміст, висловлений лише дещо іншими словами, дублюються емоції - вигуком.

Без мови неможливе існування будь-якого людського колективу, виробництва, трудової діяльності, творчої праці. Головна складність в обладнання усним мовленням полягає у необхідності визначати на слух, інтуїтивно доцільності чи недоцільності того чи іншого слова, звороту, інтонації, манери мови у кожному конкретному випадку.

Наприклад, до усного мовлення належать наради, публічні виступи, телефонні розмови та ін.



Основні форми комунікативної поведінки

Будь-яка вербальна комунікація здійснюється в контексті певної ситуації у межах однієї зі сфер діяльності людини та організації суспільного життя:

а) особиста сфера (сфера приватних інтересів), у якій мовець функціонує як приватна особа. Центром цієї сфери є сім?я, дім, друзі;

б) публічна сфера, де мовець діє як член загальної спільноти або організації;

в) професійна сфера, в якій мовець виконує свої посадові чи професійні обов?язки;

г) освітня сфера, в якій мовець бере участь в організованому навчальному процесі.

Із кожною сферою корелюються відповідні форми вербальної комунікації. Залежно від спрямування потоку мовлення під час комунікації виокремлюють монологічне та діалогічне (полілогічне) мовлення. За одно-спрямованого потоку мовлення комунікація характеризується активністю одного комуніканта, тому його мовлення називають монологічним. Якщо передавання повідомлення спрямоване у двох або декількох напрямах, форма вербальної взаємодії діалогічна (полілогічна), при цьому періоди мовленнєвої активності кожного комуніканта змінюються періодами сприйняття та опрацювання інформації.

Первинною природною формою мовного спілкування вважають діалог.

Діалог (грец. dialogos -- розмова, бесіда) -- форма вербальної взаємодії, як правило, між двома комунікантами (діада), яка складається з обміну репліками-висловлюваннями.

Висловлюванням властиві ситуативність (залежність від обставин розмови), контекстуальність (зумовленість попередніми висловлюваннями) та варіативний ступінь підготовленості й організованості (від незначного у побутовому діалозі до високого у діалозі-інтерв?ю під час прийому на роботу).

Полілог -- це підвид діалогу, в якому кількість комунікантів більше двох. Діалог функціонує практично в усіх сферах комунікативної діяльності мовців.

Вторинною формою мовного спілкування є монолог.

Монолог (грец. monos -- один, єдиний і logos -- слово, думка) -- форма вербальної комунікації, що складається з висловлювань одного комуніканта, розрахованих на пасивне або опосередковане сприйняття адресатом.

З одного боку, якщо мовець заговорив, то він розраховує на увагу адресата, з іншого -- від адресата очікується лише сприйняття, а не відповідь. Основні сфери використання монологу -- публічна (виступ оратора на зборах, теле- або радіоведучих тощо), освітня (мова лектора, вчителя на уроці тощо), професійна (доповіді підлеглих начальнику, вказівки начальника підлеглим тощо). В особистій сфері спілкування монологом послуговуються не часто.

Норми сучасної української літературної мови

Українська літературна мова як форма загальнонародної національної мови, відшліфована майстрами слова, характеризується наявністю сталих норм, які обов'язкові для всіх її носіїв. Унормованість - одна з основних ознак літературної мови.

Норма літературної мови - це сукупність загальноприйнятих правил реалізації мовної системи, закріплених у процесі суспільної комунікації.

Розрізняють такі мовні норми:

1) орфоепічні - регулюють правильну вимову звуків, наголошення слів;

2) лексичні - встановлюють правила слововживання;

3) граматичні - передбачають правильне вживання граматичних форм слів, усталену побудову словосполучень, речень;

4) стилістичні - визначають вживання мовних засобів відповідно до стилю мовлення;

5) орфографічні - охоплюють правила написання слів та їхніх частин;

6) пунктуаційні - регулюють вживання розділових знаків (табл. 1.1).

У процесі розвитку літературної мови кількість і якість мовних варіантів, які підлягають нормуванню, змінюються. Мовні норми найповніше й у певній системі зафіксовані у правописі, словниках, довідниках, підручниках і посібниках із української мови.

Культура писемного й усного мовлення всіх мовців полягає в тому, щоб досконало оволодіти мовними нормами, послідовно їх дотримуватись. Використовуючи мову у повсякденному житті, люди, залежно від потреби, вдаються до різних мовних засобів. Зважаючи на зміст і мету висловлення, а також на індивідуальну манеру та уподобання у процесі мовлення відбуваються певний добір і комбінування найприйнятніших і найпотрібніших саме для цієї мовної ситуації наявних у мові варіантів слів, форм, словосполучень, конструкцій речень. Отже, тексти - художній твір, наукова стаття, протокол, газетний репортаж, - написані однією мовою, відрізняються набором мовних засобів, специфічними особливостями у мовному оформленні. Таке розрізнення називається стилістичною диференціацією мови.

Таблиця 1. Сукупність норм української літературної мови

Норми літературної мови	Регулюють правильність	Приклади
Орфоепічні	вимови звуків, звукосполучень, наголошення слів	[ве"дец':а], [шчи'пйти], [ноушу], [к'іхт'і], позаочі, добродій
Орфографічні	написання слів	Пів'яблука, пів-Європи. бринь_чати, деренчати
Лексичні	вживання слів у властивих їм значеннях, правильне подання слів	Будь-яке питання (а не любе), випрасував (а не погладив) одяг, наступна (а не слідуюча) зупинка
Граматичні	творення слів, уживання форм слів, побудови слів і речень	По містах і селах (а не по містам і селам), згідно з наказом, відповідно до наказу (а не згідно до..., відповідно з), найбільший (а не самий найбільший)
Стилістичні	використання мовних засобів, властивих лише певному стилеві	Серед проблем, якими займається колектив, чільне місце посідає... (а не займає)
Пунктуаційні	вживання розділових знаків	Це* може* й так*, а може й ні.

Увага! Акцентуаційна компетенція Іменники середнього роду на -ання мають наголос на тому складі, що й неозначена форма дієслова, від якої іменник утворено: читати - читання, навчити - навч&ння, завд&ти - завдання В окремих випадках префікс ви- перетягає на себе наголос: видати -видання, вивчити - вивчання

Ненормативними є наголошення читання, навчання, завдання.

Іменники, утворені від дієслів або інших іменників за допомоги префіксів ви-, від-, за-, на-, над-, об-, пере-, під-, не-, при-, про-, роз-, зберігають наголос на префіксі: виклик, відгомін, задум, заклик, напуск, надпис, оббіг, переспів, підкуп, нелюб, припис, притінок, пропуск, розголос, розвідка.

У числівниках від одинадцяти до дев ятнадцяти наголос падає лише на склад на: одинадцять, чотирнадцять, вісімнадцять.

У відмінкових формах на -и названі числівники зберігають наголос на цьому ж складі: одинадцяти, дванадцяти, чотирнадцяти, шістнадцяти, сімнадцяти.

У відмінкових формах на -ох, -ом наголос перетягується на останній склад: одинадцятьох, чотирнадцятьох, сімнадцятьох тощо, одинадцятьом, дванадцятьом, шістнадцятьом тощо.

У складних числівниках на -десят наголос на останньому складі: шістдесят, сімдесят, вісімдесят.

У формах непрямих відмінків цих числівників наголос перетягується на закінчення: п'ятдесяти (п'ятдесятьох), п'ятдесяти (п 'ятдесятьдм), пятдесятьма (п 'ятдесятьома).

Слово прошу вживається з двома наголосами: прошу- у значенні "звертаюся з проханням, клопочу"; прошу -у значенні "запрошую, будь ласка".

В українській мові є іменники вигода (родовий множини вигід) зі значенням "користь" і вигода(родовий множини вигод) означає "зручність". У відмінкових формах цих іменників та у словах, утворених від них, наголос зберігається на тому самому складі: вигода - вигоди -вигодою; вигідний "корисний" - вигідність - вигідністю; вигода -вигоди - вигодою; вигідний "зручний" - вигідність - вигідністю.

Граматичні норми

Граматичні норми визначають правильне вживання граматичних форм слів та усталену побудову речень, словосполучень.

Морфологічні норми "передбачають вживання у мовленні повнозначних змінних слів, граматична оформленість яких відповідає нормі української літературної мови"6.

Увага! Морфологічна компетенція

Слід пам'ятати, що іменники - назви осіб за професією, званням, посадою належать до чоловічого роду, тобто водо називають як осіб чоловічої статі, так і жіночої: народний депутат Юлія Тимошенко; Голова Верховної Ради України Володимир Литвин

До чоловічого роду належать також іменники, що утворилися внаслідок субстантивації:уповноважений з прав людини Ніна Карпачова; адвокат Антоніна Дубчак.

В офіційно-діловому стилі при таких іменниках-підметах завжди присудок уживається у формі чоловічого роду: запропонував заступник прокурора Ольга Калінько; виступив проректор з наукової роботи Валентина Шелудько.

За граматичними нормами (зокрема морфологічними) іменники жіночого роду першої відміни твердої групи мають закінчення -ою: роботою, країною, головою, жінкою; м'якої та мішаної групи - -ею: працею, долею, піснею, задачею, площею, тишею, межею, пожежею.

У родовому відмінку множини ці іменники вживаються переважно з нульовим закінченням: жінок, пісень, велс, верб, тополь, надій, мрій, лікарень, будівель, сосон (сосен), воєн. Проте, в деяких словах виступає закінчення -ів: суддів, старостів; або закінчення -ей: сімей, статей, ескадрилей.

Вузлики на пам'ять!

Запам'ятайте паралельні словоформи: баб - бабів, губ - губів, легень - легенів секретаря, поштаря, страйкаря, богатиря; а також: токаря, слюсаря, кухаря, лицаря. До твердої групи належать іменники: бригадир - бригадира, комісар - комісара, командир - командира, касир - касира, семінар - семінару. Іменники чоловічого роду мішаної групи другої відміни у родовому відмінку мають форми: школяра, цегляра, бджоляра, картопляра, весляра, бавовняра, пісняра, газетяра, завідувача, товариша.

Усім іменникам третьої відміни властиве закінчення -ей у родовому відмінку множини: доповідей, галузей, відповідей, подорожей, відстаней, тіней; але: матерів.

Іменники із суфіксом -єн-, що належать до четвертої відміни, мають паралельні форми: ім'ям - іменем, плем'ям - племенем, тім'ям -тіменем. У літературній мові переважають форми із закінченням -ам (орфографічне -ям).

Множинні іменники у родовому відмінку можуть мати:

^ закінчення -ів: зборів, опадів, терезів, курсів, окулярів;

^ закінчення -ей: дверей, дітей, людей;

нульове закінчення: ножиць, роковин, запросин, канікул, Альп, Сум.

Особливу проблему морфології сучасної української літературної мови становлять активні дієприкметники, що творяться за допомоги суфіксів -уч (-юч), -ач (-яч). Як зазначає Ю. Шерех, вони не перебувають у регулярних мотиваційних зв'язках з відповідним типом дієслівних основ, а тому їх слід вважати периферійними щодо морфологічної системи української мови віддієслівними похідними й характеризувати як книжні витвори, що не властиві українському літературному слововживанню, стимульовані найбільшою мірою впливом російської мови7.

Отже, активні дієприкметники не стали фактом української мови, це потрібно послідовно відображати під час їх перекладу - подавати власне українські мовні засоби (прикметники, іменники, дієприслівники, дієслова-присудки складних речень), що відповідають російським активним дієприкметникам. А через відсутність у словниках українських відповідників цієї лексики сучасні переклади з російської мови рясніють карикатурними кальками.

Лексичні норми

Лексичні норми регламентують правила слововживання. їх фіксують насамперед словники: "Словник української мови" в 11-ти томах (1971-1980 рр), "Новий тлумачний словник української мови" (1998 р.), "Великий тлумачний словник сучасної української мови" (2001 р.), "Український орфографічний словник" (2002 р.), "Російсько-український словник ділового мовлення" (автор Шевчук С. В., 2010 р.).

Відхилення від норм слововживання у мовній практиці зумовлені кількома чинниками:

* незнанням точного лексичного значення слова, наприклад: Часопис "Вечірній Київ" відсвяткував свій ювілей. Часопис - періодичне друковане видання у вигляді книжки; журнал. Отже, у цьому реченні слід вживати слово газета, а не часопис, ^ невмінням вибрати із синонімічного ряду найточніше слово, тобто незнанням синонімічного багатства мови, яке є "одним із невичерпних джерел урізноманітнення вислову"5.

Стилістична норма в мові й у мовленні

Важливим, навіть фундаментальним для стилістики є термін «стилістична норма».

Стилістична норма -- усталена й суспільно усвідомлювана функція (функції) мовної одиниці. Стилістична норма одночасно буває і якоюсь іншою мовною нормою (фонетичною, морфемною тощо).

Наприклад, у лексемі завод кінцевий приголосний [д] вимовляється дзвінко, без оглушення. Це одна з норм вимови, а в ширшому осмисленні -- фонетична норма.

Водночас вона є і нормою стилістичною, отже, фонетико-стилістичною.

Недотримання цієї норми викликає в обізнаного з нормами літературної вимови слухача відчуття дисгармонії, незграбності, негативне ставлення до нелітературної вимови кінцевого звука у слові завод.

Якщо замість братик вимовити братік, то порушаться морфемно-стилістична і орфоепічна норми, тому що суфікс -ік українським словам не властивий.

Стилістичне мовлення -- це передусім мовлення нормативне, бо не можна дотриматися стилістики морфем, слів, речень, порушуючи при цьому інші мовні норми, насамперед фонетичну.

Наприклад, вимовляючи радости, близькости, совісти замість радості, близькості, совісті, мовець порушує теперішні фонетичну, орфоепічну, морфемну, морфологічну і орфографічну норми; вимовою солдат, партизан, гривнів замість солдатів, партизанів, гривень порушується передусім морфологічна норма; у реченнях Мій погляд на це не співпадає з твоїм; Це міроприємство себе не виправдає не дотримано лексичної норми, бо слова співпадати, міроприємство не становлять одиниць української літературної (нормативної, унормованої) мови, стилістично правильно було б сказати не збігається, цей захід.

Норма в мові -- це її узвичаєна, узаконена, загальноприйнята, обов'язкова одиниця -- фонетична, морфемна та ін. Нормативність у мовленні виявляється в дотриманні норм мови.

Стилістична норма є функціональним явищем, яке стає мовленнєвою реалією тільки за умов, що мовці:

-- добирають і використовують лише такі мовні одиниці, які властиві літературній мові;

-- вживають слова і фразеологізми із закріпленою за ними семантикою;

-- комунікативні одиниці мови, особливо речення, а також еквіваленти речень (стверджувальні, заперечні, питальні та ін.) формують за усталеними в мові синтаксичними моделями;

-- дотримуються вимог певного стилю мови.

Без цього мовлення є неприродним, незвичним, отже, і стилістично ненормативним

Стилістичні явища мови не мають власної, тільки їм властивої (індивідуальної) природної репрезентації, окремої мовної матеріалізації, як, наприклад, фонетичні, морфологічні та інші засоби.

Лінгвостилістичний (а в його межах і експресивний) аналіз є своєрідним продовженням аналізу мовних одиниць за іншими ознаками -- фонетичними, лексичними, морфологічними тощо.

Граматичні норми передбачають правильне вживання граматичних форм слів, усталену побудову словосполучень, речень.

Наприклад, у сучасній українській мові обмежено вживаються активні дієприкметники теперішнього часу, які під час перекладу з інших мов, зокрема з російської, замінюються прикметниками або іменниками:

Українські відповідники	Російські дієприкметники
вирішальний	решающий
наступний	последующий
попередній	предшествующий
бездіяльний	бездействующий
вступник	поступающий
завідувач	заведующий
службовець	служащий

На особливу увагу заслуговують прийменникові конструкції, поширені насамперед у діловому мовленні.

Порушенням норми вважається вживання прийменника -по , оскільки в українській мові є чимало прийменників, які є вдалими замінниками, порівняйте:

Українські відповідники	Російські конструкції
на ваш погляд	по вашему усмотрению
у службових справах	по делам службы
зі службового обов'язку	по долгу службы
за наказом	по приказу
після закінчення терміну	по истечении срока
через недбалість	по небрежности
за законом	по закону

Орфографічні норми охоплюють правила написання слів та їх частин. Слова в українській мові пишуться за такими принципами:

1) фонетичним (пишуться так як і вимовляються): випробувати, підрозділ , дата, бланк;

2) морфологічним (позначення на письмі складових частин слова незалежно від їхньої вимови): підписуєшся, укладається,безстроковий, зчитувати;

3) історичним (традиційним) (букви, морфеми, слова пишуться за традицією, а не відповідно до існуючих норм): дзвінок,рівень, меншості, зосереджений, черговий;

4) смисловим (диференціюючим) (різне написання однозвучних слів, які мають неоднакове значення): напам'ять - напам'ять, вишневе - Вишневе, проте - про те.

Пунктуаційні норми регулюють вживання розділових знаків: крапки, знака питання, знака оклику, трьох крапок, коми, крапки з комою, двокрапки, тире, дужок, лапок, абзацу; вони полегшують сприймання тексту і виклад думок на папері.

Норми характеризуються системністю, історичною і соціальною обумовленістю, стабільністю.

Але разом з тим літературні норми з часом можуть змінюватись. У зв'язку з цим у межах норми співіснують мовні варіанти, під якими розуміють видозміни однієї і тієї самої мовної одиниці, наявні на різних мовних рівнях: фонетичному, лексичному, морфологічному чи синтаксичному. Варіанти виникають відповідно до потреб суспільства в кодифікації написань і відображають тимчасове співіснування нового і старого в мові.

У словниках українського літературного слововживання розрізняють варіанти: акцентні (алфавіт і алфавіт), фонематичні (вогонь і огонь), морфологічні (міст, родовий відмінок - моста і мосту).

У процесі розвитку літературної мови кількість і якість мовних варіантів змінюється. Мовні норми найповніше і у певній системі фіксуються у правописі, словниках, підручниках, довідниках і посібниках з української мови.

Культура писемного й усного мовлення всіх, хто користується українською мовою як засобом спілкування, полягає в тому, щоб досконало оволодіти мовними нормами і послідовно дотримуватись їх.

Порушення правил української літературної вимови.

Сучасна українська літературна мова має усталені орфоепічні норми. Проте відхилення від них трапляється досить часто.

Порушення правил вимови спричинені такими явищами:

· вплив на вимову правопису. Мовці намагаються у вимові копіювати написання слів.

· Вплив на вимову діалектного оточення. Так фонетика північного діалекту і багатьох говорів південно-західного наріччя спричинила вимову [р'] як [р]: радно, говорат тощо. Під впливом південно-західного наріччя іноді вживають у кінці слова глухі приголосні замість дзвінких: зуп віс, сторош тощо. Особливості діалектного мовлення здебільшого зумовлюють орфоепічні помилки мешканців села.

· Вплив на вимову близькоспорідненої мови. Під впливом російської мови вимовляють м'яко шиплячий [ч]; оглушують дзвінкі у кінці слова; ненаголошений [о] вимовляється як [а]; замість [в] вимовляють [ф]. Контакти української мови і російської, як правило, спричиняють відхилення від літературної орфоепічної норми мешканців міста;

· Відсутність до 90-х років ХХ ст. (унаслідок вилучення в 30-ті роки ХХ ст.) в українському алфавіті літери ґ. У зв'язку з цим поширеною є ненормована вимова слів аґрус, ґанок, ґелґотати, ґрунт зі звуком [г]. Спостерігається також вживання звука [ґ] замість [г] у словах іншомовного походження: ґаз, ґазета.

Відхиленням від орфоепічних норм української літературної мови є неправильне наголошування слів, зокрема дієслів:ві'зьму, ка'жу, лю'блю, ве'зла, пі'ду, прине'сла, при'йду (замість візьму', кажу', люблю'везла', піду', принесла', прийду').

Типи орфоепічних помилок. Вивчення правильної вимови забезпечує уникання орфоепічних помилок. Виокремлюють фонологічні та фонетичні вимовні помилки.

Фонологічні вимовні помилки проявляються змішуванні фонем. Воно не тільки спотворює нормативну вимову, а й призводить до неправильного розуміння слова.

Наприклад, при оглушенні кінцевих приголосних слово гриб сприймається як грип(хвороба), ніж - як ніш (родовий відмінок множини від слова ніша) тощо. До цієї групи орфоепічних помилок належить і заміна огубленого ненаголошеного звука [о] неогубленим [а]: масти'тися замість мости'тися, пора'ди - як пара'ди, воли' - як вали'.

Фонетичні вимовні помилки полягають у неправильному використанні варіацій фонем. Ці порушення не завжди змінюють значення слова і. як правило, спотворюють вимову. Прикладом фонетичних помилок є вимова шиплячого замість свистячого або свистячого замість шиплячого: ушакий, скарпетки тощо.

Відхилення від орфоепічних норм зумовлені сферою спілкування, законом мовної економії, який у повсякденній вимові приводить до скорочення фонетичного складу слів і сполук; впливом іншої мови, просторіччя, діалектів, орфографії, недостатнім знанням вимовних норм.

Размещено на Allbest.ur

...