Погляди науковців ХХ століття на періодизацію української мови

Размещено на http://www.allbest.ru/

План

Вступ

1. Погляди науковців ХХ ст. на періодизацію української мови

2. Концепція Ю. Шевельова

3. Новаторський погляд на походження української мови

Висновок

Список використаних джерел



Вступ

Проблема походження української мови як унікального цілісного лінгвістичного явища з плином часу аніскільки не втратила своєї актуальності. Тривалий час співіснують схожі, близькі та полярні концепції, різноманітні періодизації, які віддаляють або наближують витоки української мови до того чи іншого історичного періоду. Сформувалися й новаторські погляди, оригінальні підходи до розв'язання цієї проблеми. Все ж досі не напрацьовано загальноприйнятої концепції та універсальної періодизації української мови.

Питання походження східнослов'янських народів і відповідно їхніх мов (української, російської, білоруської) має уже майже двохсотлітню традицію. Над проблемою походження української мови вчені почали замислюватися задовго до здобуття Україною незалежності, ще в ХІХ столітті. Першим ґрунтовним дослідженням з історичної фонетики української мови, де порушено питання про час її формування, була праця П. Г. Житецького «Очерк звуковой истории малорусского наречия». Учений дійшов висновку, що основні риси українського вокалізму (тобто системи голосних звуків) сформувались уже в ХІІ-ХІІІ ст. [1].

Видатний український філолог, професор О. О. Потебня вважав, що східнослов'янська мовна територія в глибоку давнину становила певну спільність -- руську мову, що згодом поділилася на два наріччя, одне з яких утворило основу української мови. У ХІХ ст.виникла шовіністична концепція російських академіків М. П. Погодіна та О. І. Соболевського, яким опонували М. О. Максимович та П. Г. Житецький.

У ХХ столітті цьому питанню присвятили свої праці М. А. Жовтобрюх, А. Ю. Кримський, І. Огієнко, Г. П. Півторак, Ю. О. Карпенко, Ю. Шевельов та інші видатні лінгвісти.

Актуальність теми дослідження визначається підвищеним інтересом до проблеми періодизації літературної мови в сучасному суспільстві.

Мета роботи полягає у висвітленні основних концепцій мовознавців ХХ - ХХІ століття щодо періодизації історії української літературної мови.

Реалізація поставленої мети передбачає розв'язання таких завдань:

1. Охарактеризувати основні погляди на періодизацію мови;

2. Представити новаторський підхід до походження української мови за О. В. Царуком

3. З'ясувати суть концепцій Ю.Шевельова, Ю. О. Карпенка та Г. П. Півторака.



1. Погляди науковців ХХ ст. на періодизацію української мови

мова лінгвістичний фонологія шевельов

Донедавна, коли українці вивчали історію інших народів, але були ізольовані від власних національних надбань, тобто під час зросійщення, єдино правильною вважалася позиція, за якою початок формування української мови, як і російської та білоруської, припадає на XIII-XIV ст., період падіння середньовічної держави Київська Русь. «Материнською колискою» української, російської та білоруської мов проголошувалася давньоруська, або спільносхіднослов'янська мова (період її розвитку -- VIII-XIII ст.).

Публіцистична метафора про походження трьох східнослов'янських народностей і їхніх мов зі спільної колиски -- Київської Русі -- стримувала вивчення української мови порівняно з іншими мовами індоєвропейської мовної родини.

У дусі радянської науки свого часу чітко періо-дизував історію української мови Ф. Медведєв за такими етапами:

1) давньоруська мова -- приблизно від початку VII -- до ХIV ст.;

2) мова російської, української, білоруської народностей від ХIV до XVII ст.;

3) російська, українська і білоруська національні мови від XVIІI ст. до нашого часу [12].

Неможливо оминути увагою той факт, що у часовому просторі існує незліченна кількість гіпотез щодо теми, яка нас цікавить.

Московський доктор філологічних наук Дерю-гін вважав, що всі культурні надбання аж до XV ст. є спільними для всіх православних слов'ян, і аж до XV ст. усі вони розмовляли однією мовою.

Згідно з концепцією М. А. Жовтобрюха, специфічні звукові риси української мови інтенсивно складалися вже в давньоруський період, хоч української мови як самостійної системи тоді ще не було.

Від другої половини ХІІ ст. і в ХІІІ ст., як вважає вчений, у межах єдиної давньоруської мови розвивалися діалектичні риси, що спричинило відмежування північно-східної діалектичної зони від південно-західної; у фонологічній системі останньої сформувалися основні риси, властиві українській мові. Погляди Жовтобрюха перегукуються з висновками Ф. П. Філіна (1902- 1982), директора Інституту російської мови АН СРСР. Ці погляди вкладаються в офіційну усталену концепцію радянської історіографії, згідно з якою XIV ст. вважається початком самостійної історії східнослов'янських народностей та їхніх мов [12].

У процесі дослідження ґенези української мови важливе значення має вивчення періодизацій різноманітних учених-славістів.

Почнемо з праць О. О. Шахматова (1864- 1920). Російський філолог, академік Петербурзької АН (1894). Видатний дослідник російської мови та її говірок, проблем слов'янського етногенезу, питань прабатьківщини та прамови.Дослідник виділяв:

- до 6-ого століття - праслов'янська (спільнослов'янська) мова;

- 7-8-е ст. - праруська (прасхіднослов'янська, спільносхіднослов'янська) епоха;

- 9-10-е ст. - епоха діалектного розгалуження східнослов'янської мови на північну (укр.), середньоруську (білоруська) та південноруську (російська) групи;

- 11-12-е ст. - мовні об'єднання східного слов'янсьтва - спільні мовні явища;

- з 13-ого ст. та пізніше - епоха формування трьох східнослов'янських мов як окремих мовних систем;

- 14-е ст. - мова української народності;

- з 18-ого ст. - мова української нації [12].

На думку А. Кримського, С. Кульбакіна та П. Бузука, між праслов'янською та українською мовою існувала спільносхіднослов'янська мовна єдність, але вже в ХІ ст. українська мова мала виразні особливості.

Позиція Агатангела Кримського була близькою до шахматовських міркувань. Він виділив такі періоди:

1) праруська єдність -- до ІХ ст.;

2) південноруська мова -- Х-XIV століття. Порівняємо назви підрозділів неопублікованої праці А. Кримського (близько 1939-1940 рр.): «Перша стадія східнослов'янських мов -- єдиний праруський період з IV-го та й аж до ІХ сторіччя», «Друга стадія, ІХ-ХІ вв., в лінгвістичній теорії східного слов'янства», «Остаточна формація південно руської мови од ХІІ до ХІV в.» [9].

П. Бузук вважав, що поки не буде остаточно розв'язане питання про хронологію (бодай відносну, коли не абсолютну), студіюючи історію слов'янських мов, маємо право лише на розподіл її на:

1) передісторичну добу, тобто до появи пам'яток письменства;

2) історичну добу [12].

Леонід Булаховський не давав чіткої періодизації, але на основі його праць можна сказати, що він визнавав:

1) період східнослов'янської єдності, яка сформувалася переважно в ІХ-Х ст.;

2) процес розпаду колишньої східнослов'янської єдності і виділення з неї говірок -- попередників української мови «за станом нинішніх даних, не може бути схарактеризований переконливо, повно і точно». Певний час, імовірно ще навіть у ХІІІ ст., попередники українських та білоруських говірок становили відносну щільність [2].

Видатний український історик зі світовим іменем М. Грушевський писав про українців як про давній народ («анти», «скіфи», «роси», «руси»). Згадки про цей народ засвідчують давні іноземні джерела, і ці звістки про «антів» належать до ІІІ-ІV століть. Остання згадка про антів датується 602 роком, «і уже у VІІ-VІІІ ст. ця назва не згадується». (Це -- так звані «лакуни» в науці). Далі вже ми маємо писемні пам'ятки, що стосуються давньоукраїнського (давньоруського) періоду [5].

Іван Огієнко вважає, що говорити про єдність давніх східних племен північних і південних не маємо жодних наукових підстав, -- такої єдності ніколи не було, й ніколи не було якоїсь однієї спільної руської мови на Сході слов'янства. Україна, що тоді звалася Русь, під своєю державою об'єднала в ІХ-Х ст. увесь слов'янський Схід, тобто народи український, російський та білоруський, але це було об'єднання лише державне, політичне і в жодному разі не етнічне й не мовне [11,7].

Серед періодизацій розвитку української літературної мови, розроблених діаспорними вченими, слід відзначити періодизацію О. Горбача, яка була представлена на Другому міжнародному конгресі україністів. В основу періодизації покладено 9 критеріїв і складається вона з двох етапів:

А. Етапи виникнення української мови серед інших слов'янських:

1) праіндоєвропейська доба (2000 р. до н. е.?);

2) балтослов'янська доба (1500-1300 рр. до н. е.?);

3) праслов'янська доба (1300 р. до н. е. -- 500/800 рр. н. е.):

а) старший період порівняно небагатьох змін (до 200/300 рр. н. е.);

б) молодший період більших змін (200/300 -- 800 рр. н. е.) [палаталізацій, вокалізму];

в) протосхіднослов'янська доба (500/800 -- 900/1000 рр. н. е.) [деназалізація носових голосних, повноголосся].

Б. Виникнення української мови в її двох діалектах -- південно-західний і північно-східний -- з їхніми системами (ХІ/ХІІ-ХV ст.) [після занепаду ъ та ь: дифтонгізація -- на північно-східному ареалі, звуження -- на південно-західному -- о, е в нових закритих складах; вплив наголосу на вимову голосних; зміни в системі приголосних] [4].

Г. П. Півторак вважає, що процес становлення східнослов'янських мов не був синхронним. Най-раніше він розпочався з української мови через те, що майже вся територія України була прабатьківщиною слов'ян. Увібравши в себе значну частину праслов'янської мовної спадщини, протоукраїн-ські діалекти впродовж VІ-ІХ ст. розвивалися, виявляючи чимало специфічних, або українсько-білоруських діалектних рис і менше російських особливостей. Цей процес тривав і в епоху Київської Русі. Рубежем, від якого є вагомі підстави вважати українську мову самостійною, згідно з теорією Г. Півторака, є ХІ-ХІІ ст., коли остаточно оформлюється своєрідність фонетичної системи української мови [11;14]. Він багато уваги приділяє проблемам періодизації історії української мови. Його періодизація ґрунтується на виділенні визначальних особливостей української мови. Він розрізняє 3 періоди формування української мови:

Праслов'янський період дав у спадок ряд морфологічних ознак, що спочатку були властиві мовленні всіх слов'ян і потім в інших мовах змінилися. В українській ж вони збереглися повністю. Деякі виявилися спільними з білоруською мовою.

Ряд переважно фонетичних ознак сформувався в 6-10 ст. Тому що в пам'ятках давньокиївської писемності вони фіксуються вже не як описки, а як міцно закриплені.

Період 11-12 століть та пізніше, коли зникли зредуковані та внаслідок цього відбулися перетворення найбільш показові та специфічні для української мови.

Процес становлення української мови в основному завершився ще в домонгольський період (до нападу монголів).

За розвитком основних фонологічних змін Ю. О. Карпенко періодизує історію української мови:

1) праслов'янська мова (кінець ІІ тисячоліття до н. е.) [закон наростаючої звучності, зокрема поява носових голосних, складотворних р, л; перехідні палаталізації задньоязикових];

2) спільна мова східних і південних слов'ян (ІІ ст. до н. е. -- ІV ст. н. е.);

3) спільносхіднослов'янська мова (ІV-Х ст.) -- антська мова (ІV-VІІ ст.), давньоруська (VІІІ-Х ст.) [повноголосся, перехід початкового je>o, де-назалізація носових голосних];

4) давньоукраїнська мова (ХІ-ХІV ст.);

5) староукраїнська мова (ХV-ХVІІІ ст.) [завершення у більшості говорів о, е > і в нових закритих складах, опозиції глухих-дзвінких, твердих-м'яких, приголосних як основних прикмет фонологічної системи];

6) нова українська мова (ХІХ-ХХ ст.) [зміни орфоепічного рівня, взаємодія орфоепії та орфографії] [8].

В. Німчук пропонує періодизацію історії української мови як лінгвальної системи (системи систем):

1) праслов'янська мова з протосхіднослов'ян-ськими діалектами в її складі;

2) давньоруськоукраїнська мова (ХІ-ХІІІ ст.);

3) середньоукраїнська мова, або середньоукраї-норуська мова (ХІV/ХV -- кінець ХVІІ ст.):

а) рання середньоукраїнська мова (ХІV/ХV -- перша половина ХVІ ст.);

б) пізня середньоукраїнська мова (друга половина ХVІ -- кінець ХVІІ ст.);

4) новоукраїнська мова (від кінця ХVІІ ст.) [10].

Незвичайну і цікаву періодизацію слов'янських мов попропонує О. Ткаченко. Передусім учений виділяє соціолінгвістичні типи мов:

1) одноосібна мова (яка збереглася в пам'яті її останнього носія, здатного її відтворити);

2) частково-генераційна (вимираюча мова найстаршої генерації її носіїв);

3) частково-етнічна мова (мова так званої неповної нації);

4) частково-територіальна мова (мова, яка не одержала статусу державної);

5) повнотериторіальна мова (державна мова);

6) позатериторіальна мова (мова, знання якої поширилося за межами етнічної території).

На думку вченого, українська мова є частково-етнічною у Східній Україні та повноетнічною, але поки що частково-територіальною, що, проте, поступово перетворює її на повнотериторіальну державну мову з повноцінним функціонуванням у Західній Україні. Парадоксально, але попри чисельність населення 48 млн осіб, українська мова залишається і сьогодні частково-етнічною. Домінування на території України російської мови спричинило недоформованість мови та пригнічене становище українського народу. Спорідненість української та російської мов дала можливість панівній верхівці Росії впродовж тривалого часу зображати українську мову у вигляді провінційного різновиду російської, властивого лише «неосвіченим селянам», і під цим приводом придушувати її розвиток [15].

2. Концепція Ю. Шевельова

Ю. Шевельов, псевд. Юрій Шерех, Гр. Шевчук (1908-2002), мовознавець, історик української літератури, літературний критик. Закінчив Харківський університет, викладав у Інституті журналістики, потім Харківському університеті. Від 1946 р. -- професор Українського вільного університету в Мюнхені, університету в м. Люнді, Гарвардського університету, Колумбійського університету. Президент УВАН. Почесний член Альбертського і Люндського університетів. Дійсний член НАН України.

Він виділяє періоди історії мови не з огляду на історію суспільних формацій. Його хронологія заснована лише на фактах зовнішніх, характеру писемних фіксацій, з урахуванням наслідків суспільних подій та чинників, значущих в історії українського народу.

Періодизація Ю. Шевельова чітка й струнка. Учений говорить не про історію української літературної мови, а про принципові етапи розвитку літературних мов України. Він описує, як у процесі культурно-історичного розвою один тип літературної мови переростав в інший або замінювався іншим, не «перетікаючи» в нього. Назви періодів та їх приблизні межі виразно корелюють і майже завжди збігаються (окрім однієї дати) з періодизацією історії живої української мови, представленій у шевельовській «Історичній фонології української мови»[3, с. 27].

Пишучи про засади періодизації фонології, Ю. Шевельов зауважує: «Ця періодизація ґрунтується на критеріях, зовнішніх щодо фонологічного розвитку мови. Вони радше стосуються джерел, що з ними має справу дослідник... Зміни в характері джерел цілком природно залежали від культурних, політичних і суспільних чинників… Отже, застосована тут періодизація так чи інакше є уґрунтована в соціально-історичних процесах»[3, с. 28]. Таким чином, він розглядає в єдності історію української літературної мови й історію живої мови, що слушно та логічно.

За Ю. Шевельовим, після розпаду праслов'янської мови у східних слов'ян сформувалося п'ять діалектів:

1) новгородсько-тверський (Н-Т);

2) києво-польський (К-П);

3) муромо-рязанський (М-Р);

4) полоцько-смоленський (П-С);

5) галицько-подільський (Г-П).

На основі цих діалектів сформувалися три східнослов'янські мови:

Ю. Шевельов історію української мови поділив на чотири періоди:

1) протоукраїнська мова (VІІ-ХІ ст.);

2) староукраїнська мова (ХІ-ХІV ст.);

3) середньоукраїнська мова:

а) рання середньоукраїнська мова (кінець ХІV -- кінець ХVI ст.) (від 1385-ого року, коли Литва і Польща стали однією державо, до 1574 року, коли був надрукований у Львові Апостол Івана Федоровича);

б) середньоукраїнська мова (кінець ХVI -- початок ХVIІІ ст.) (від Люблінської унії 1569 року = угода про об'еднання Польщі і Великого князівства литовського в єдину державу - Річ Посполиту);

в) пізня середньоукраїнська мова (початок ХVIІІ -- початок ХІХ ст.) (від полтавської битви 1709 року до видання Котляревського Енеїди 1798 року);

4) нова українська мова (ХІХ ст. -- наш час) [19].

Середньоукраїнська мова відрізняється на загальнослов'янському мовному тлі низкою специфічних фонетичних, морфологічних ознак:

1) наявність голосного [и] переднього ряду, високого обниженого піднесення, перед яким приголосні звуки завжди тверді: син, сили. Цей [и] стоїть на місці давніх звуків [ы] та [і];

2) голосний [е] втратив здатність пом'якшувати приголосні: берег, село;

3) губні приголосні, шиплячі та [р] стверділи: голуб, сім, межа [18].

Загалом можна сказати, що аналізована періодизація є схематичною. У цьому є її позитивний бік: вона легко запам'ятовується, чітка, бо базується на одному критерії - змінах типів літературних мов. Однак схематизм має і зворотний бік - недостатність інформативності. Зокрема, залишилися поза увагою автора латинська мова середньоукраїнського періоду, варіанти сучасної української літературної мови [3, с. 29].

3. Новаторський погляд на походження української мови

О. В. Царук народився на Хмельниччині. Навчався в Чернігівському та Сімферопольському університетах. У 1990 р. захистив кандидатську дисертацію, присвячену архаїчним типам українського дієслова. У 1998 р. закінчив докторантуру при Дніпропетровському університеті, працював у Кривому Розі.

Поміж різноманітних концепцій суттєво виокремлюється одна, яка є несхожою на інші, новою і, можна навіть сказати, революційною в українській лінгвістиці. Це гіпотеза Олександра Царука. Науковець на основі аналізу вже відомих та нових історичних, археологічних, етнографічних, антропологічних та лінгвістичних фактів заперечує традиційну тріалістичну дистрибуцію слов'янських мов і пропонує дуалістичний розподіл (на антську і словенську підгрупи); по-новому осмислює місце і значення української мови серед інших слов'янських. Лінгвіст зазначає, що на основі послідовного зіставлення історичних, археологічних даних можна визначити ті давні прамови, які будуть вихідними для проведення генеалогічної дистрибуції. Це такі мови: праслов'янська, словенська й антська. Після поглиблення диференціації праслов'янського ареалу, на думку вченого, слов'янство розподілилося на дві великі групи: словенську й антську. До антської підгрупи науковець зараховує антську прамову, українську, білоруську, польську, чеську, словацьку, хорватську, верхньолужицьку. До словенської підгрупи -- словенську прамову, старослов'янську мову, російську, болгарську, македонську, сербську, нижньолужицьку, кашубський і словінський діалекти польської мови, словенську. О. Царук вважає, що дві, за традиційною класифікацією, «східнослов'янські» мови -- українська й російська -- на початку давнього періоду свого самостійного розвитку були двома найвіддаленішими слов'янськими мовами, які найбільш яскраво відображали у своїй структурі специфічні риси двох різних мовних підгруп [17, с. 111].

Українська і російська мови мають різні історії. Упродовж певного хронологічного періоду (від часів антської прамови і приблизно до ІХ ст.) ці дві мови найвіддаленіші в типологічному аспекті. Лише географічне сусідство, спільність фрагментів історії, релігійної традиції спричинили часткове наближення їхніх граматичних систем. На думку вченого, ці мови не вичленовуються з одного «давньоруського» тіла, а певний час просто взаємодіють, що призвело до виникнення певних ізоморфних ознак.

Українська мова й досі залишається мовою антської за загальним типом граматичної системи, такою, що найповніше серед інших мов антської підгрупи зберігає особливості говору носіїв ще пшеворської культури. Тому для встановлення історії певних українських форм є доцільним звернення, насамперед, не до російської, а принаймні до білоруської, потім до польської, чеської, сербсько-хорватської, верхньолужицької, словенської та ін. Незаперечно і те, що деякі граматичні факти засвідчують найбільшу українсько-болгарську, українсько-російську тощо близькість [17, с. 285].

Концепцію О. Царука можна проілюструвати такими прикладами:

1. Російське діалектне «мацать» -- «вірогідно, полонізм»; форми, відповідні українському марний «очевидно, є запозиченими із західнослов'янських мов через білоруську, в якій вони так само можуть бути непитомими».

2. Багато праслов'янських (антських) слів, які могли виникнути під впливом латинської мови (безпосереднім чи опосередкованим кельтським чи гето-фракійським населенням), тепер в українській мові трапляються серед найуживанішої просторічної лексики. Наприклад, кубло (очевидно, споріднене з лат. cumbo «лягаю»); бодня (лат. butina «кадка», рос. форма, можливо, пішла з української мови); олія (джерелом можна вважати, у першу чергу, лат. ollum); монисто (можливо є як латинська, так і галло-грецька етимології); мізерний (лат. miseria «лихо»); поганий («одна з нечисленних простих позичок на Балканах, перейнятих безпосередньо з латини»).

3. Навіть під час побіжного ознайомлення можна помітити близькість українських ономатоепіч-них форм до західнослов'янських та очевидний контраст із російськими, наприклад:

Українська мова	Польська мова	Чеська мова	Російська мова
Мацати	Macac	Maceti	Щупать (трогать)
Верещати (вереск)	Wrzeszczec (wrzesk)	Vriskat	Вопеть (вопль)
Ячати	Jeczec	Jecet	Жалобно кричать
Йой (зойк)	Joj (zojk)	Joj	Ой
Белькотати (белькот)	Belkotac (belcot)	Blekotat	Бормотать
Ляскати (лоскати)	--	Loskati	Щелкать
Лоскотати	Loskotac («гримати»)	--	Щекотать
Вйо	No	Vije	Но



Підсумовуючи, потрібно зазначити, що О. Царук намагався уникнути політичного підходу до розв'язання проблеми класифікації слов'янських мов. Учений виявив численні факти, які засвідчують генеалогічну пов'язаність української мови не тільки зі східним, а й із західним слов'янським ареалом [17].



Висновок

Поглиблене вивчення і розв'язання проблеми походження української мови та її становлення як самобутньої лінгвістичної системи на основі аналізу і відомих, і нових історичних, етнографічних, антропологічних мовних факторів дасть змогу об'єктивно осмислити її унікальність, місце, значення і роль серед інших слов'янських та європейських мов, а відтак, сприятиме формуванню ґрунтовної генеалогічної класифікації слов'янських мов, що обов'язково знайде віддзеркалення у змісті відповідних навчальних дисциплін та в методиці викладання слов'янських мов.

Історія українського народу й української мови надзвичайно багата і давня, справді гідна великої нації. Її немає потреби прикрашати, посилювати якимись міфами і вигадками, відсувати вглиб тисячоліть аж до кам'яного віку. Це абсолютно не посилює її значущість. У кожному випадку, шукаючи наші прадавні корені, історичні витоки, мовні аналогії і спільноти, варто відштовхуватись від того, що українці -- це частина слов'янського світу, а українська мова -- одна зі слов'янських мов, вона має прямі, непрямі, опосередковані спільні моменти з іншими мовами слов'янського і неслов'янського світів.

Порівнюючи різні концепції, можна зробити висновок, що радянські вчені датували народження української мови XIV ст.; мовознавці ХІХ-ХІ ст., а більшість сучасних українських науковців наголошували на тому, що українська мова почала самостійно функціонувати від кінця VI століття. Матеріали таблиць засвідчують різноманіття концепцій, гіпотез і поглядів на проблему походження української мови та генеалогічну дистрибуцію слов'янських мов.



Список використаних джерел

1. Акуленко В. В. Українська мова в європейському контексті // Мовознавство. -- 1998. -- № 2-3. -- С. 91-97.

2. Булаховський Л. А. Питання походження української мови. -- К., 1956.

3. Г е р аще н к о О. М. Юрій Шевельов про періодизацію історії української літературної мови / О. М. Г е р аще н к о // ВІСНИК ХАРКІВСЬКОГО НАЦІОНАЛЬНОГО УНІВЕРСИТЕТУ імені В. Н. КАРАЗІНА. Філологія. - 2009. - № 843(55). - С. 26-29.

4. Горбач О. Генеза української мови та її становище серед інших слов'янських // Зібрані статті: В 3 т. -- Мюнхен, 1993. -- Т. 3.

5. Грушевський. М. Історія України-Руси: В 11 т. -- К.: Наук. думка, 1991-1998. -- Т. 1.

6. Загнітко А. П., Островська Л. О. Сучасне українське ділове мовлення: Навч. посіб. -- Донецьк: ДІТБ, 2001.

7. Історія української мови: Хрестоматія / Упор. С. Я. Єрмоленко, А. К. Мойсеєнко. -- К.: Либідь, 1996.

8. Карпенко Ю. О. Українська гіпотеза // Мовознавство. -- 1993. -- № 5. -- С. 8.

9. Кримський А. Українська мова, звідкіля вона взялася і як розвивалася //Там само. -- С. 94-95; 97-112.

10. Німчук В. В. Періодизація як напрямок дослідження генези та історії української мови // Мовознавство. -- 1998. -- № 1. -- С. 3-15.

11. Огієнко І. (Митрополит Іларіон). Історія української літературної мови. -- К., 1995.

12. Онуфрієнко Г. С., Хваткова С. О. Проблема походження й періодизації української мови в концепціях і гіпотезах ХХ століття: Зб. наук. пр. VI Всеукр. наук.-практ. конф. «Державна етнонаціональна політика: правовий та культурологічний аспекти в умовах Півдня України» / Під заг. ред. М. В. Дєдкова. -- Запоріжжя: Облдержадміністрація, ЗНТУ, 2005.

13. Півторак Г. П. Українці -- звідки ми і наша мова. -- К., 1993.

14. Півторак Г. П. Хронологічні межі формування української мови як мовної системи // Пам'ятки писемності східнослов'янськими мовами ХІ-ХVІІІ ст. -- К., 1995.

15. Ткаченко О. Б. До соціолінгвістичної класифікації мов у її слов'янській специфіці і динаміці // Мовознавство. -- 2005. -- № 3-4. -- С. 63-68.

16. Хваткова С., Онуфрієнко Г. Ґенеза української мови у гіпотезах та концепціях мовознавців ХІХ-ХХ століть / С. Хваткова, Г. Онуфрієнко // Персонал. - 2006. - №11-12.

17. Царук О. Українська мова серед інших слов'янських: етнологічні та граматичні параметри: Монографія. -- Дніпропетровськ: Наука і освіта, 1998.

18. Шевельов Ю. Історична фонологія української мови ; [перекл. з англ.] / Ю.Шевельов -- Х. : Акта, 2002. --1054 с.

19. Шевельов Ю. Чому общеруський язик, а не вічно-руська мова? -- К., 1994.

Размещено на Allbest.ru

...