Діяльність М.П. Драгоманова

Размещено на http://allbest.ru

План

Вступ

Розділ I. Про життя і діяльність М. П. Драгоманова

Розділ II. Роль ученого в створенні української правописної системи

Розділ III. Огляд праць М. П. Драгоманова з мовознавчих питань

Висновки

Список використаної літератури

драгоманов учений правописний мовознавчий

Вступ

Драгоманов та Україна в цілому.

На цю тему в минулому, писали дуже багато і прихильно, і вороже. Існував культ Драгоманова (як політичного діяча, очевидно), існували драгомановські організації, існували різко антідрагома-нівські ( не лише ленінські, але й, наприклад донцовські) переліки справжніх і уявних помилок, ба навіть політичних злочинів.

Хоч би як ставитися до Драгоманова, хвалити чи осуджувати, вірити чи не вірити в його свідоме співробітництво з найреакційнішими колами великоросійської державної машини,- на українському політичному небосхилі другої половини XIX ст. він є постаттю унікальною.

Діяч велетенської енергії і працездатності ( що само по собі не дуже типове для українського, скажемо так, мрійництва), творець оригінальної політичної доктрини, ерудит високого європейського класу ( вільно володів десятком мов), зачинатель нової хвилі української політичної еміграції. Драгоманов був людиною в повному розумінні того слова небуденною, мав великий, просто сугестивний вплив на оточення і став (не треба боятися того слова) першим українським політичним лідером нової доби. За умов брутального, тупого, безжалісного переслідування російським царатом усього українського - навіть не політичного, а звичайного культурницького просвітянського, руху во ім'я « єдіной і нєдєлімой». [2.3].

Розділ I. Про життя і діяльність М. П. Драгоманова

Із прадавніх часів існує такий вислів -- «сіль землі». Ним вшановують лише тих, хто став совістю нації, ким пишаються співвітчизники. Сіллю землі української з повним правом можна назвати й Михайла Петровича Драгоманова. Хоч про нього написана не так багато, як, скажімо, про Богдана Хмельницького, Тараса Шевченка, Михайла Грушевського, а дослідники й досі сперечаються про роль цього діяча з національному відродженні, він, як і вищеназвані особи,-- видатна постать у нашій історії, жива душа українського народу з його одвічним прагненням свободи й незалежності.

Михайло Драгоманов з'явився на політичній сцені в складні часи. Національно-демократичні революції, що прокотилися по Європі, засвідчили зростання національної свідомості народів. З розвитком капіталізму в Росії розширилося коло осіб, які брали участь у громадському житті. В Україні ж значна частина селян, що становили більшість нації залишалася неписьменною, а. еліта суспільства була майже повністю денаціоналізована. Одначе й тут помалу почали з'являтися люди (і не останню роль у цьому відігравала діяльність Кирило-Мефодіївського товариства), котрі мріяли вивести Україну на широкий шлях цивілізованого розвитку. Одним із тих, хто доклав до цього багато, сил, був М. Драгоманов.

Михайло Петрович Драгоманов народився 30 вересня 1841 р. м. Гадячі на Полтавщині в родині дрібномаєтних дворян. Особистість Михайла формувалася серед простого люду, який оточував його змалечку. Батько був чесною і справедливою людиною, добре ставився до селян. Як і дядько Яків, колишній декабрист учив він хлопця набувати знань, щоб віддати себе праці для добра рідного краю. Навчаючись у Полтавській гімназії, Драгоманов цікавився передовсім гуманітарними дисциплінами, а надто минулим українського народу, його безнастанною боротьбою за кращу долю. А ще місцевий учитель історії О. Стронін прищепив йому інтерес до праць європейських просвітителів Вольтера, Руссо, Дідро та ін. Про це згадував

М. Драгоманов, який і сам згодом став, одним з перших українських просвітителів. [5, c. 20]

1859 р. допитливий юнак вступає на історико-філологічний факультет Київського університету. Вища школа, звідки вийшло чимало українських діячів, завжди була індикатором суспільних суперечностей, тож неважко уявити, які настрої панували серед студентства напередодні й на початку суспільних реформ у Росії. Ще під час навчання М. Драгоманов ступив на освітянську ниву: викладає в недільній школі на Подолі, а після її закриття -- в Тимчасовій педагогічній школі. І згодом, випускник університету, він не пориває з педагогічною діяльністю -- працює в 2-й Київській гімназії. Якраз просвітництво приводить Драгоманова 1863 р. до Київської громади. Тут знайомиться він з В. Антоновичем, П. Житецьким, М. Лисенком та іншими діячами. Свої творчі пошуки й практичну роботу спрямовує на зближення школи з життям, охоплення освітою широких мас, максимальне підвищення її ефективності. Незважаючи на указ міністра внутрішніх справ Валуєва, що обмежував вживання української мови, публікує в газеті «Санкт-Петербургские ведомости» низку статей: «Земство и местный элемент в народном образовании», «О педагогическом значений малорусского языка» та ін., де відкрито виступає проти політики русифікації школи й обстоює навчання рідною, українською, мовою. Ця проблема стає особливо актуальною з появою в Україні земств, які відіграли значну роль у розвитку освіти.

Разом з тим, досліджуючи історію стародавнього світу, він простежує механізм функціонування суспільства та держави й доходить висновку, що суспільство -- цілісна система, розвиток якої тісно пов'язаний з економікою, соціальними відносинами, політикою, духовною культурою. Це дає йому змогу закласти підвалини політичної доктрини: «Зменшивши бодай трохи те, що сам народ називає своєю темрявою, ми підкопаємо й ті основи, що на них тримається і здирство, яке заїдає народ».

1864 р. М. Драгоманов одружується з актрисою Людмилою Кучинською, яка стала йому вірною дружиною і помічницею. В першій половині 1870-х рр. вона організувала товариство денних початкових шкіл у Києві, перекладала й популяризувала в російських журналах твори українських письменників, займалася дослідженнями в галузі українського мовознавства.

У своїй першій ґрунтовній праці з історії України «Малороссия в ее словесности» М. Драгоманов показав себе як неординарний історик, з власною концепцією, яка суперечила офіційній. Так, розпочавши оповідь з прадавніх часів, він доводить, що сучасний український народ -- спадкоємець не лише козаків, а й державницьких традицій Київської Русі, Галицького князівства.

З 1864 р. він -- приват-доцент, а з 1870-го -- доцент Київського університету. З метою вдосконалення кваліфікації Драгоманов виїжджає на три роки за кордон. У великих університетських центрах Гейдельберга, Берліна, Рима, Відня, Флоренції та ін. досліджує місцеві архіви, знайомиться з дійсністю європейських країн, передовою думкою і провідними політичними теоріями, зокрема П.-Ж. Прудона, що мали вплив на формування власної політичної концепції вченого, вивчає становище національних меншин, у тому числі й слов'янських народів, серед них галичан у складі Австро-Угорщини й поляків у складі Німеччини.

1873 р. він повертається до Росії з уже сформованою політичною доктриною федеративного соціалізму. Майбутня держава уявлялася йому федерацією вільних громад, які б об'єднували людей на підставі спільних території та господарської діяльності й становили автономні національні одиниці. Для досягнення цієї мети він визначив три етапи: культурно-просвітницький, політичний (здобуття політичних свобод, запровадження конституції) та реформування соціально-економічних відносин. Рішуче засуджуючи політичні авантюри й насильницькі революції, Драгоманов вважав, що будь-який політичний рух повинен характеризуватися участю в ньому всього народу, а також розділяв у своїй політичній доктрині часовою дистанцією культурно-просвітницький, і політичний етапи творення держави, бо в суспільстві, не здатному керувати собою, самоуправлятися, зазначав він, не може бути й мови про радикальні зміни. «Доки не виробимо собі, лексикон а й граматики, не видамо пам'яток нашої мови з XI ст. до пісень, не напишемо історії свого народу... доти мусимо сидіти, посипавши голову попелом, у політику не лізти й прокламацій не писати». Тим-то й приділяв Драгоманов таку велику увагу розвиткові української літератури, вітав «Граматику» П. Куліша, ретельно досліджував творчість Т. Шевченка.

Драгоманов бере активну участь у громадському житті Наддніпрянської України 1873--1875 гр. Це і викладацька робота, і діяльність у Київській громаді. Фактично він сам редагує газету «Киевский телеграф», у якій співробітничали П. Житецький, П. Чубинський, С. Подолинський та ін., налагоджує стосунки з російськими народниками А. Желябовим, О. Дейчем, Я. Стефановичем, збирає кошти для повстанців проти турецького гніту в Герцеговину Не полишає, однак, і дослідницької роботи. Виходить його спільна з В. Антоновичем праця «Исторические песни малорусского народа», яку вони почали писати ще 1869 р., «Малорусские народные предания й рассказы», «Про українських козаків, татар і турків» та ін. Обстоюючи думку, що вирішальна роль в історії належить народним масам, він досліджує відтворення історичних подій у народній творчості, а також зміни в менталітеті простих людей.

Чимало сил Драгоманов доклав (і в цьому велика його заслуга перед Україною) до налагодження зв'язків між українським рухом у Наддніпрянщині й на західноукраїнських землях. У Галичині, що була тоді під владою Австро-Угорщини, жилося вільніше, ніж у Російській імперії, тому там зосередилася та велика культурна праця, яка згодом принесла відродження всьому українському народові. Тож недарма Галичину називали «українським П'ємонтом» (у 1859--1860 рр. навколо П'ємонта відбулося об'єднання Італії). Драгоманов активно співробітничав з І. Франком, О. Терлецьким, В. Навроцьким та іншими молодими галицькими діячами. Його статті друкувалися в газетах і журналах «Правда», «Діло», «Друг», «Громадський друг». 1873 р. на організаційній нараді з нагоди заснування Наукового товариства ім. Шевченка він наполягав на необхідності розгорнути наукову й літературно-дослідницьку діяльність в обох частинах Окраїнні Однак визнання ролі Галичини в культурному житті всього українського народу не затуляло від нього й вад, притаманних деяким колам українства, тому негативно ставився до абсолютизації національного моменту, ворожості до всього російського, недооцінки соціальних вимог в українському русі. Зробив він чимало й для привернення І. Франка та інших молодих галичан до соціалізму. Не приховуючи своїх переконань, часто вступав у дискусії на сторінках журналів («Правда», «Зоря», «Діло»), а в праці «Шевченко, українофіли і соціалізм» на відміну від деяких галицьких опонентів показав справжнього великого Кобзаря, без купюр. Драгоманов намагався довести до свідомості галичан значущість тих всеукраїнських завдань, що стояли перед ними.

Але найважливішою справою була видавнича й публіцистична діяльність. Протягом 1878--1881 рр. виходять п'ять номерів журналу «Громада», який став .для України тим, чим «Колокол» Герцена для Росії. У виданні Драгоманову надавали допомогу С. Подолинський, М. Павлик, дружина Людмила (завідувала експедицією журналу). Якраз у «Громаді» з'явилася політична програма українського руху з вимогою повної самостійності спілки вільних громад України. Драгоманов, по суті, сам редагує ще один журнал -- «Вольное слово» й публікує статті, присвячені боротьбі проти самодержавства, розвиткові української літератури та освіти. Аналізуючи державний бюджет Росії, він зазначав, що в привілейованих школах на кожного учня витрачають 1000 крб. на рік, а в народній -- 4 коп. Його дослідження були спрямовані в русло історичних традицій українського народу. Не поділяючи поглядів П. Куліша, який вважав козаків лише «розбишаками», Драгоманов доводив, що козаччина за своїм устроєм наближалася до вільних європейських держав.

Видання «Громади» й статті Драгоманова у «Вольном слове» привернули увагу всієї Європи. А тим часом його стосунки з українським рухом у Росії складалися значно гірша Радикалізація поглядів Драгоманова, з одного боку, й наступ реакції в Росії -- з другого, привезли до припинення фінансування Київською громадою журналу Драгоманова, пізніше й до відкритого розриву між ними. Але він зберіг добрі стосунки й листувався з М. Лисенком і М. Старицьким, з яким був знайомий з часів навчання в Полтавській гімназії, а відтак у Київському університеті.

Відтоді Драгоманов розраховує лише на підтримку українського руху в Галичині, хоч не втрачає надії на еволюцію наддніпрянських діячів. 1886 р. він публікує статтю «Напередодні нових смут», де висуває ідею створення української радикальної партії. Ідея ця знайшла широку підтримку серед галицьких українців, які були готові до відкритої політичної боротьби за права українського народу.

Останній період життя Драгоманова пов'язаний з Болгарією. 1888 р. в Софії було засновано Вищу школу, яка перетворилася на університет. Туди й запросили його 1889 р. професором кафедри загальної історії. Вихованці Драгоманова згодом стали відомими болгарськими вченими. Одночасно він редагував науковий «Сборник за народни умотворения, наука й книжнина».

Не забував і Україну. Велику увагу приділяв Галичині. Був ідейним натхненником Русько-української радикальної партії, створеної 1890 р., публікував у друкованому органі цієї партії «Народ» свої статті. Пізніше співробітничав у заснованій І. Франком газеті «Хлібороб», написав передмову до його книги «В поті чола».

Працю Драгоманова «Чудацькі думки про українську національну справу», написану ним за кілька років до смерті, можна вважати заповітом науковцям у галузі дослідження української історії. В ній він закликав співвітчизників боротися разом з іншими народами проти самодержавства, за свободу й децентралізацію суспільно-політичного життя.

Помер М. Драгоманов 2 червня 1895 р. в Софії. Дружина вченого і син Світозар брали активну участь в українському русі. Його справу продовжила й небога, видатна українська поетеса і політична діячка Леся Українка. Вже наступного року після смерті Драгоманова вона заснувала соціал-демократичний гурток у Києві.

Наукові дослідження цього видатного українського історика, літературознавця, фольклориста, економіста й філософа не лише стали надбанням тогочасного українознавства, а й мали поштовх подальшому розвитку української суспільно-політичної думки. Його ідеї, як уже зазначалося, виявилися прийнятнішими на галицькому ґрунті, хоч зазнали їхнього впливу і діячі Наддніпрянщини, яким у роки національно-демократичної революції довелося розбудовувати державу.

Творчий доробок М. Драгоманова не однаково оцінюється різними представниками української політичної думки. Його доктрину різко засуджував Дмитро Донцов, один з ідеологів українського націоналізму. А проте соціалізм Драгоманова, його орієнтація на народні маси й співробітництво з прогресивними силами всіх націй були чи не єдино можливими орієнтирами в умовах невисокої культури населення та відсутності української політичної еліти. Це був закономірний етап у розвитку українського національного руху.

Плідна й багатогранна діяльність М. Драгоманова залишається взірцем служіння (в його ж таки розумінні) українській нації. А сам він належить до грона тих, хто став сіллю землі української. [12]

Розділ II. Роль ученого в створенні української правописної системи

ДРАГОМАНІВКА - фонетичний правопис, який виробила в 70-х pp. 19 ст. у Києві група українських філологів та ін. культурних діячів (до неї входив і М. Драгоманов) під керівництвом П. Житецького для укладання словника української мови. За цим правописом, що продовжував уже набуті традиції фонетизації української орфографії, кожен звук позначався окремою літерою, а тому з азбуки були вилучені всі літери, які означали два звуки (є, ї, щ, ю, я, а також й), уведено лат. літеру j і запропоновано передавати всі йотовані сполученнями je, ji, jу, ja (на поч. слова і в серед, після голосних та твердих приголосних) або ьа, ье, ьу (після приголосних для позначення їх м'якості: синьа, синье, синьу, порьа док). Африкату щ послідовно передавали через буквосполучення шч: дошч, шчока; закінчення дієслів -ться здебільшого передавалося через -тцьа (борітцьа , сподіваjетцьа ) тощо. Оскільки на цьому правописі позначився вплив нового фонетичного правопису сербської мови, П. Житецький назвав його «герцеговинкою». Але в умовах переслідування українського друку російським урядом (Емський акт 1876) цей правопис в Україні не застосовувався і навіть не був опублікований. Проте М. Драгоманов, виїхавши після 1876 за кордон, уперше застосував «герцеговинку» в укр. збірнику «Громада», який він видав 1878 у Женеві. Відтоді цей правопис дістав назву «драгоманівка». З Женеви Д. проникла і в Галичину, де її підтримали політичні однодумці М. Драгоманова. Однак консервативні сили Галичини («москвофіли», зокрема староруси, та ін.) разом з австрійською адміністрацією не допустили розповсюдження Д. з політичних мотивів, через що цей правопис не дістав визнання в українській мові і швидко був забутий. Ним було надруковано 1880 у Женеві 1-е видання роману «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» Панаса Мирного, а згодом - і листування І. Франка з М. Драгомановим. [ 13]

Але були в нас спроби й корінної зміни українського правопису. Один з більших не достатків нашого правопису -- це те, що ми вживаємо окремих поодиноких значків для так званих йотованих голосних, що складаються з двох звуків, -- замість писати ja, je, ji, jy пишемо я, є, ї, ю, а це з наукового боку (і з педагогічного) приносить нам чимало непорозумінь; кожен педагог з досвіду знає, що дитина все пише спершу йама, і тільки пізніш її треба навчити писати яма. Ось через це наш український учений М. Драгоманів у своїх женевських виданнях 1877 року писав уже по-новому, пильнуючи кожний звук віддати окремою буквою, а саме: 1) за прикладом болгар та сербів, Драгоманів завів букву j і писав: jaмa, моjу, даjе, стоjшть jавыр над водоjу й т.ін.; 2) «зм'якшення» приголосної зазначав через ь: земльа, льуде, прьамо, дльа, синье, куjуться, зажуривсьа; 3) замість й писав j: каjдани; 4) замість паєрика вживав теж j: обjава, мjасо, i 5) замість щ вживав, як то в нас і в давнину було, шч, шчо, шче. [ 10, c. 239]

Такого правопису вживав і M. Tулов у 1879 р. і писав: jак, jушка, вjане, jіх, сокироjу й т. п. Драгоманів спершу вживав «кулішівки», але з 1877 року починає вживати в своїй «Громаді» нового правопису. На якийсь час «драгоманівка» поширилась була в Галичині, але ненадовго. Скажемо, «драгоманівкою» одного часу писав Ів. Франко, ідеологічний учень Драгоманова. Ось зразок Франкового листа до Володимира Левицького: «Дорогиj Друже! Не прогнівайсьа на мене, шчо сими дньами не буду міг до тебе загостити. Обставини так складаjутьсьа, шчо на пару день мушу jіхати до Наг. Відтам зашльу Тобі приобіцьану роботу дльа калєндарьа, а може незадовго j сам причимчикуjу. А поки шчо приjми поклін і сердечне поздоровленьє! Львів д. 20 Maja 1884». [4, c.135]

Емський указ надовго поклав кінець і спробам виробити оригінальне українське письмо і намаганням впорядкувати українську граматику; згідно з ним вимагалося, щоб у белетристичних українських тестах не було жодного «відхилення від загальноприйнятого російського правопису», а видання будь-якої підручникової літератури взагалі заборонялося. Як дослідив В. Чапленко, «у Галичині великі перешкоди для творення українського фонетичного правопису чинила греко-католицька церква як могутня організована суспільна сила. От 18 грудня 1870 р. канцлер М. Малиновський в порозумінні з митрополитом Й. Сембратовичем, у своїм плані злиття «Просвіти» з москвофільською «Русскою радою» писав: «Уживати намъ припадає нашого народного галицько-руского языка... Украинщина вообще и такъ звана кулЂшовка въ частности суть нововведеніями, противними духу нашого языка галицко-русского...» . [9, c.148]

Розділ III. Огляд праць М. П. Драгоманова з мовознавчих питань

В працях вченого провідною темою був розвиток української літератури, мови та культури, ставлення до російської та європейської культур, також охоплюють багато питань стосовно формування національної самосвідомості, широкий аспект проблем української національної справи в цілому.

Будучи прихильником європейського позитивізму та раціоналізму, і беручи щонайактивнішу участь в інтелектуальному процесі на еміграції, М. П. Драгоманов невтомно досліджував та осміслював можливості рефо-рмування та розбудови існуючих суспільств, їх розвиток у соціальному та національному напрямах. Саме на чужині з'явилися з-під пера кращі праці Драгоманова - вже зрілого мислителя [12, c. 30] :

«Чудацькi думки про українську нацiональну справу»

«Звідки пішло обрусеніє? Самобутні мудрування в цій справі українсько-галицькі. Потреба наукового досліду цеї справи. Державно-національний централізм і культурний космополітизм з національним автономізмом у старі віки. Дві системи в почат ку середніх віків у Європі. Латинський централізм в церкві римській і національний автономізм протестантський. Централізм у церквах східних. Націоанальний централізм в англійській державі (норма- но-анжуйська Англія, Валлія, Ірландія, Шотлан- дія), у старій королівській Франції, в Бургундії і новій пореволюційній Франції. Французькі рес- публіканці-централісти, правдиві батьки теперішніх «обрусеній». Германізація. Обрусеніє.» [1,c. 15]

Головна тема «Громади» -- дати якнайбільше матеріалів для вивчення України і її народу, його духовних починань і устремлінь до свободи і рівності серед світової спільноти.

«ПЕРЕДНЄ СЛОВО» ДО «ГРОМАДИ» 1878 p.

« »Громада» видається для громад тієї країни в царствах Росії й Цісарщини (Австро-Угорщини), на котрій живуть люди, що звуть себе українцями, русинами, русняками, а іноді й просто людьми, а од книжників зовуться малорусами, малоросіянами, рутенами і т. і. Люди по цих громадах, хоч і розкидані по великій країні, а все-таки стільки подібні одні до одних мовою й звичаями, як це рідко де спіткаєш по таких великих країнах на світі. Не раз за сотні років з того часу, як про тих наших людей говорить писана історія, громади тієї нашої України показували, що й на найдальших кінцях її люди пам'ятали добре про других земляків своїх. І досі наші селяни-чорнороби йдуть на заробітки й на виселки найбільше в ті країни, по котрих здавна жили або ходили батьки їх, по котрих і тепер живуть земляки, і мало вважають на те, як поділені ті країни між царствами та начальствами. Тільки між письменними людьми й на нашій Україні заслабла чутка про громади наших людей, і більше вважаються казенні межі й поділи її, бо ті письменні люди тепер мало мають спілки з мужиками, а більше з начальством, і вивчені по чужим школам, для служби чужим царствам і панствам, між котрими поділена наша Україна.

От через те ми бачимо, що треба перш усього нагадати тим письменним людям про ті межі, в котрих живуть наші люди і в котрих лежить наша земля.

Українська земля -- там, де живуть такі самі мужики, як на колишній козацькій Україні по Дніпру, котру здавна більше знають письменні люди з усіх наших країн». [2]

Наукові дослідження М. Драгоманова дали поштовх подальшому розвитку української суспільно-політичної думки. Його ідеї, як вже зазначалося, виявилися прійнятнішімі на галицькому грунті, хоч зазнали їхнього впливу і діячі Наддніпрянщини, яким у роки національно-демократичної революції довелося розбудовувати державу. Перш ніж аналізувати тексти цієї полеміки, слід вказати на їхнє поширення, від чого залежав вплив її ідей на українське суспільство. « Листи з України Наддніпрянської» П.Вартового (псевдонім Б.Грінченка) були спочатку опубліковані в 1892-1893 рр. у газеті «Буковина», що друкувалася в Чернівцях на Буковині, яка була під австрійським пануванням. Ця газета, редагована С.Дашкевичем, підтримувала народовців. Хоча в центрі полеміки була українська література, перспективи її розвитку та її стосунки з російською літературою, дискусія не обмежувалась літературою, сягаючи також політики й намагаючися сформулювати національну програму. В них він писав [9,c. 23]:

«Листи з Наддніпрянської України» д. Вартового. Їх метод. «Сервілізм», інакше монархізм, старших українських писателів XIX ст. Початок лібералізму й демократизму на Україні: В.Капніст, «История руссов» , Рилєєв. Інтернаціональна політична наука і національне почуття на Україні.

«В наших «Чудацьких думках про українську національну справу« ми мали пригоду говорити про те, як філософія наївних московських шовіністів (руссапёты, як колись їх звали в Росії) прийшлась по серцю й деяким українським патріотам, котрі теж усвоїли собі манеру рішати всі трудні справи «без німецької науки -- своєю мудрістю», «своим умом», «по глазомеру», «без немецких инструментов» і т.д. Ми показували примір такого «глазомера» в статтях д. Баштового про українську національну справу в «Ділі».

Тепер на сторожі тої справи явився новий вояка -- Д. Вартовий, котрий написав чимало «Листів з Наддніпрянської України» в газеті «Буковина». Є багато рацій радіти з появу тих листів: вони написані живо, прекрасною мовою, дають кілька вірних почастних заміток, а головне діло -- зривають ту іграшку в кузьмірки, котра була опанувала певні українські кружки «безполітичних культурників», «нейтральників» у галицьких справах і т.ін. Д. Вартовий, видимо, хоче вхопити чорта за роги, тобто оглянути українську націоянальну справу з усіх боків і в усій її, по крайній мірі політичній і соціальній глибині, так що «Листи» його не пройдуть без сліду для вияснення сієї справи.

На лихо, «глазомер» причепився і тут! Д. Вартовий сам одверто признається, що він «ніякий історик» -- ну, а звісно, що для політики потрібна історія, як для медицини фізіологія. А до того д. Вартовий, видимо, поклав собі обходитись взагалі без наукового точного методу, а руководитись тільки «глазомером» по-своєму зрозумілого етнографічного патріотизму*. Через те «Листи» д. Вартового можуть послужити приміром самого безпардонного суб'єктивізму в обсуджуванні справи досить складної і важної.

Ми говоримо з д. Вартовим в самій «Буковині» з поводу того, як він вільно від об'єктивної правди виставив наші погляди на літературне життя на Україні й у Галичині. Тут ми вважаємо потрібним поговорити про загальну філософію української справи в «Листах» д. Вартового. Почнемо з історії, бо хоч д. Вартовий і признає себе ніяким істориком, а багато говорить про історію, по крайній мірі української національної самосвідомості.

Д. Вартовий вказує так рельєфно, як сього досі ніхто не робив, на московсько-монархічні заяви чільних українських писателів: Котляревського, Квітки, Гулака, Стороженка -- і пояснює ті заяви недостачею національної української самосвідомості -- тим, що в «тодішньому українському діячеві сиділо дві душі -- одна українська, а друга російська». Він називає монархічний настрій думок тих наших писателів сервілізмом. Ми не згоджуємось на такий термін. Сервілізмом, власне, можна назвати пошану до якого пана як до фетиша по його самій істоті, а надто пошану, котра має егоїстичні цілі. Тільки ж монархізм, виходячий з певної політичної доктрини, котра все-таки по-своєму має на цілі громадське добро, сервілізмом признати не можна. Уся, напр., культурна Азія й Африка, котрим далеко не бракує чесності й сміливості, монархічна. Ніде стільки не вбивали царів, як там, а китайський філософ Мо Цзи навіть виложив цілу теорію законних революцій і законних царевбивств, а все-таки не показав іншого ідеалу політичного, як монархія, звісно, розумного і доброго царя. У нас у Європі історія двічі виробляла такий же монархічний ідеал: раз у римсько-візантійську добу, а в другий не так давно: в XVI -- XVII ст. Тільки наукові спомини про грецько-італіянські республіки, спомини, щасливо получені з примірами країн, в котрих задержались зостатки до монархічного порядку, як Швейцарія, Нідерланди та Англія з Шотландією, вирятували Європу від азіатського політичного ідеалу, та й то навіть у XVIII ст. більша частина Західної Європи перейшла через період «освіченого деспотизму», котрого міцні зостатки живуть ще й досі навіть у такій висококультурній землі, як Германія………

Один працює для науки про Україну тільки по-московському (або по-польському) -- будьмо йому вдячні і ті, що пишемо по-українському. Один вірує в українську літературу тільки простонародню, «для домашнього обиходу» -- нехай виробляє її, а хто вірує в ширшу -- нехай собі працює по-своєму, не кидаючи анафеми на невіруючих, але працюючих по-своєму все ж таки для української літератури. Один бере собі за вихідні точки думки і інтереси всесвітні, другий -- національно-українські -- впять не будемо анафемувати одні других, а поглянемо, які власне думки й інтереси хто хоче боронити.» [3,c. 15]

Вчений вважав, що для побудови української держави необхідне піднесення (шляхом національної освіти і культури) національної самосвідомості, організувати справу так, щоб «великороси» допомагали українцям, а не заважали ламати ту політико адміністративну систему, що призвела Україну до руїни. [5,c.20]

Висновок

Предметом нашого дослідження є внесок М.П. Драгоманова в розвиток української літературної мови. У першому розділі розглянуті бібліографічні дані вченого, у другому розділі його вагомий внесок в фонетизацію української орфографії: кожен звук позначався окремою літерою, а тому з азбуки були вилучені всі літери, які означали два звуки (є, ї, щ, ю, я, а також й), уведено лат. літеру j і запропоновано передавати всі йотовані сполученнями je, ji, jу, ja (на поч. слова і в серед, після голосних та твердих приголосних) або ьа, ье, ьу (після приголосних для позначення їх м'якості: синьа, синье, синьу, порьа док). Африкату щ послідовно передавали через буквосполучення шч: дошч, шчока; закінчення дієслів -ться здебільшого передавалося через тцьа (борітцьа , сподіваjетцьа ) тощо. [10,c. 239]. Але в умо-вах переслідування українського друку російським урядом цей правопис в Україні не застосовувався і навіть не був опублікований. У третьому розділі розглянуто декілька праць Михайла Петровича: «Чудацькi думки про українську національну справу», «ПЕРЕДНЄ СЛОВО» ДО «ГРОМАДИ» 1878 p., «Листи з Наддніпрянської України», вони допомогли з'ясувати нам роль М.П. Драгоманова у мовознавчих питаннях і також зрозуміти яку активну позицію він займав у розвитку української суспільно-політичної думки.

Підсумовуючи, слід сказати, що з проаналізованого матеріалу видно, наскільки динамічним і подекуди суперечливим є процес розвитку мови. Це ще раз підтверджує те, що мова - живий і рухливий організм, який повсякчас змінюється, відновлює забуті плідні тенденції, торує нові шляхи свого розвитку. [10, c 351]

Список використаної літератури:

М. Драгоманов. »Чудацькi думки про украiнську нацiональну справу». // Народ. -- 1891. -- №7, 9 --24 (те саме: Львів, 1892); Вибране. -- K., 1991

2. «Передне слово» до «громади» 1878 p. http://litopys.org.ua/drag/drag11.

3. «Листи з Наддніпрянської України» . -- Коломия, 1894; Собр. полит. соч.: В 2 т. -- Париж, 1905 -- 1906; Полит. соч. T. l (до 1876). -- М., 1908;

Безпалько О.П., Бойчук М.К., Жовтобрюх М.А., Cамійленко С.П., Тара-ненко І.Й. Історична граматика української мови. - К., 1962. - 510 с.

Дзвін. Щомісячний літературно-мистецький та громадсько- політичний часопис національної спілки письменників України. Рік заснування -1940, Львів, « Червона калина».

Єрмоленко С. Я., Мойсієнко А. К. Авт. Передмови Єрмоленко С.Я. Іс-торія української мови: Хрестоматія. - К.: Либідь, 1996. - 288 с.

http://ua.textreferat.com/referat-5658-8.html

Мельничук О.С. Розвиток мови як суспільне явище і як предмет сучасного мовознаства // Мовознавство. - 1991. - №3.С.3

9. Одарченко П. Українська література: Збірник вибраних статей. -К.: Смолоскип, 1995. -405 с.

Плющ П.П. Історія української літературної мови. - К.: видавництво «Вища школа», 1971.

11. Слово і час. № 10. 1-96.: видавництво « Наукова думка», 1991.

Размещено на Allbest.ru