Морфологія як окремий розділ граматики

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Зміст

Вступ

1. Поняття морфологічних норм

2. Особливості використання іменників

3. Особливості вживання прикметників

4. Особливості використання числівників

5. Особливості вживання займенників

6. Особливості використання дієслів і незмінних частин мови

Список використаних джерел

Вступ

Морфологія (від грецького мпсцз morphe -- форма, лпгЯб logia -- слово, вчення) -- розділ граматики, в якому вивчають явища, що характеризують граматичну природу слова як граматичної одиниці мови. Це вчення про будову та граматичні класи слів (частини мови), граматичні категорії і систему словозміни їх. Основною одиницею морфології є слово, але в аспекті граматичної будови, особливостей змінювання і творення, вираження властивих слову граматичних значень.

Поняття «морфологія» лінгвісти трактують по-різному. Відповідно до однієї з найвідоміших концепцій морфологія поширюється на структуру граматичних одиниць, що не виходять за межі слова, на відміну від синтаксису. Традиційний поділ граматики на морфологію і синтаксис деякі мовознавці заперечують. Зокрема, Фердинанд де Соссюр вважає, що з лінгвістичного погляду морфологія позбавлена свого реального об'єкта вивчення і не може становити відмінної від синтаксису дисципліни. Існує також надто широке розуміння морфології, за яким вона є наукою про форми, які стосуються не тільки внутрішньо слів, засобів вираження у їх зовнішньому вияві, а й будь-яких елементів, зокрема позаслівних засобів типу порядку слів, інтонації, службових слів. У зв'язку з цим ряд дослідників пропонує розрізняти флективну морфологію і нефлективну (синтаксичну, аналітичну). мова граматичний морфологічний семантика

Завданнями морфології є: визначення принципів розчленування лексем на словоформи та об'єднання словоформ у лексеми; з'ясування частини семантики слова як морфологічної (граматичне значення); обґрунтування переліку морфологічних категорій та їх природи; опис сукупності формальних засобів, закріплених за відповідними частинами мови та їхніми морфологічними категоріями. Підставою для виділення морфології як окремого розділу граматики є членованість слова на менші одиниці -- морфеми. Слова тоді передбачають подвійне членування, яке полягає у тому, що означуване слово членується на менші означувані, а його означальне -- на менші означальні, до того ж компоненти внутрішнього (змістового) плану співвідносяться з компонентами зовнішнього (звукового) плану. Морфологія стосується вираження значень не коренями, а афіксами, що відрізняє її від лексикології.

Поділ граматики на морфологію і синтаксис закономірний для мов (до них належить і українська мова) з протиставленням двох морфологічних одиниць -- слова і морфеми. У граматичній системі слово є максимальною та основною морфологічно значеннєвою одиницею (одиницею-конструкцією, оскільки складається з менших одиниць-морфем), а морфема -- мінімальною. Оскільки морфологічна система перетинається з синтаксичною, то слово є з'єднувальною ланкою між ними, функціонуючи як максимальна та основна одиниця в морфології і як мінімальну одиниця у синтаксисі.

1. Поняття морфологічних норм

Морфологічні норми - це загальноприйняті правила вживання граматичних форм слів, що вивчає розділ мовознавства - морфологія.

За кожною граматичною категорією закріплена певна система відмінкових закінчень. Так, категорія роду представлена закінченнями

-а(я), -о, нульовим в чол.р., -а(я), нульовим в жін.р., -о, -е, -а(я) в сер.р., категорія числа - закінченнями слів певного роду в однині і закінченнями -и, -і, -а(я) у множині. Оформлення граматичних категорій стабілізоване й усталене в українській мові. Інша річ, коли мова йде про варіантність у засобах вираження граматичних категорій. Варіанти на морфологічному рівні представляють собою видозміни форми однієї і тієї ж мовної одиниці у межах певної граматичної категорії, напр., у давальному відмінку - учителю й учителеві.

Морфологічні норми регулюють вибір варіантів граматичної форми висловлювання. Від вибору найдоцільнішої морфологічної форми, особливо коли в мові налічується кілька способів висловлення, залежить смислова точність, логічна послідовність, чіткість, багатство і різноманітність викладу думки. При цьому причиною появи помилок, особливо в офіційно-діловому стилі, є невластиве для нього використання певних морфологічних форм іменників, прикметників, числівників та інших частин мови.

2. Особливості використання іменників

Граматичними значеннями іменника є рід (чоловічий, жіночий, середній і спільний), число (однина і множина), відмінок (сім відмінкових форм).

Відмінювані іменники належать до одного з трьох родів або до спільного роду. Невідмінювані слова характеризуються певними закономірностями щодо розподілу за родами. Загальні назви неістот належать до середнього роду, напр.: депо, бюро, кіно, метро. Назви осіб відповідно до позначення іменником особи чоловічої або жіночої статі, напр.: кюре, рантьє, буржуа - чол. р.; фрау, міледі, місіс - жін. р. Назви істот з неособовим значенням мають чоловічий рід, напр.: поні, кенгуру, шимпанзе, але можливий їх поділ на роди залежно від статі. Власні невідмінювані іменники розподіляються з урахуванням роду загальних слів на зразок країна, ріка, острів, напр.: місто Франкфурт-на-Майні, озеро Іссик-Куль.

Більшість іменників в українській мові вживаються в однині і множині. Деяким словам властива тільки однина або множина. В однині виступають збірні, абстрактні, матеріально-речовинні іменники, деякі власні назви, напр.: студентство, добро, цемент, Дніпро. Форму множини мають назви сукупностей істот, предметів, часові поняття, назви свят, дій, процесів, станів, почуттів, емоцій, назви одиничних, парних чи симетричних предметів, слова із загальним матеріально-речовинним значенням, окремі власні назви, напр.: люди, гроші, канікули, іменини, вибори, змагання, обійми, куранти, ласощі, Карпати.

Переважна частина іменників відмінюється, крім незмінних слів, до яких належать іншомовні слова, напр.: авеню, таксі; українські жіночі прізвища на кінцевий приголосний основи та -о, іншомовні прізвища на -аго, -акі, -их та з іншими закінченнями, напр.: Гальчук, Яценко, Живаго, Таракі, Романових; чоловічі й жіночі іншомовні власні імена з кінцевим голосним та жіночі з кінцевим приголосним, напр.: Асабе, Аксилу, Мерилін; іншомовні географічні назви з кінцевим голосним, наприклад: Баку, Капрі, Марокко; слова числівникового типу, напр.: півверстви, півдороги; складноскорочені слова, напр.: НАТО, але із жеком і под.; назви іноземних часописів, напр.: “Таймс”, “Юманіте”.

У родовому відмінку іменники чол.р. ІІ відміни мають закінчення

-а (я) або -у (ю). Закічення -а (я) характерне для назв істот (промовця, менеджера), конкретних предметів (стола, олівця), мір довжини, ваги, площі, часу, одиниць напруги (метра, грама, квадрата, тижня, вольта), місяців і днів (вересня, вівторка), грошових одиниць (долара, фунта), машин та їх деталей (автомобіля, мотора), населених пунктів (Львова, Києва) та інших слів.

Закінчення -у (ю) мають назви речовин, маси, матеріалу (асфальту, водню), збірних понять (капіталу, кодексу), будівель, споруд, приміщень та їх частин (заводу, поверху), установ, закладів, організацій та їх підрозділів (інституту, деканату), процесів, станів, властивостей, ознак, абстрактних понять, течій (конфлікту, достатку, толку, прогресу, реалізму); назви річок, озер, гір, країн, областей (Дунаю, Байкалу, Ельбрусу, Донбасу, Сибіру) та інші слова.

У давальному відмінку іменники чол.р. ІІ відміни мають закінчення -ові, -еві (-єві) та -у (-ю). Закінчення -ові, -еві (-єві) вживаються здебільшого у назвах істот (директорові, учителеві), а закінчення -у (-ю) - в назвах неістот (процесу, принципу). У діловому стилі перевага надається закінченню -у (-ю). При нанизуванні однакових відмінкових форм можлива варіантність закінчень (деканові професору докторові). Для уникнення двозначності при використанні слів, які мають в Р. і Д.в закінчення -у (-ю), слід вживати у Д.в. закінчення -ові, -еві (-єві), н-д: допомога заводу (Р.в.) і допомога заводові (Д.в.).

Різні закінчення характерні для іменників у К.в. Слова І відміни мають закінчення -о (тв.гр.), -е (-є) (м'як. і міш. гр.) (Миколо, Софіє). Іменники ІІ відміни мають закінчення -у (чол.р., тв. і міш. гр.),

-ю (м'як. гр.), -е (безсуфіксні слова тв. гр., слова на -ець, власні назви на шиплячий, загальні назви з основою на -р, -ж і географічні назви на -ів, -ов, -ев, -ин) (слухачу, добродію, Петре, хлопче, школяре, Харкове). Іменники ІІІ відміни у К.в. мають переважно закінчення -е (спільносте, гідносте). Іменники ІV відміни у К.в. мають таку форму, як у Н.в. У множині форма К.в. іменників усіх відмін збігається з формою Н.в.

Офіційно-діловий стиль характеризується вживанням переважно однозначних, абстрактних іменників; слів у чоловічому роді на позначення професій, звань, статусу осіб; збірних іменників; форм кличного відмінка тільки у звертанні до осіб; узгодженням іменників з числівником, займенником чи прикметником у родовому відмінку без прийменника; вживанням іменників чоловічому роді ІІ відміни у знахідному відмінку з нульовим закінченням; використанням в орудному відмінку множини іменників ІІ відміни та множинних іменників із закінченнями -ами (-ями), -има.

3. Особливості вживання прикметників

Прикметники поділяються на якісні, відносні і присвійні, що змінюються за родами, числами і відмінками.

Якісні прикметники утворюють просту й складену форми вищого і найвищого ступенів порівняння. Проста форма вищого ступеня формується внаслідок додавання до основи звичайного прикметника суфіксів -ш-, -іш-, -ч-, напр.: інтенсивний - інтенсивніший, дорогий - дорожчий, а складена форма - шляхом приєднання слів більш, менш до звичайних прикметників, напр.: більш інтенсивний, менш дорогий. Проста форма найвищого ступеня утворюється додаванням префікса най- до простої форми вищого ступеня (з метою підсилення приєднуються префікси що, як), напр.: найінтенсивніший, найдорожчий, а складена форма найвищого ступеня - внаслідок сполучення слів найбільш, найменш зі звичайними прикметниками, напр.: найбільш інтенсивний, найменш дорогий.

Не утворюють ступенів порівняння якісні прикметники із префіксами ультра-, архі-, пре-, напр.: архіважливий, предобрий; що позначають сталі ознаки, напр.: сліпий, глухий; слова віддієслівного творення з префіксом не-, напр.: неплатіжний, неліквідний; прикметники дієслівного походження, напр.: проданий, куплений; складні слова, напр.: платоспроможний, самофінансований та інші.

Використання прикметників у ділових документах відзначається такими особливостями: перевага надається прикметникам книжного походження, аналітичним формам прикметників; присвійні прикметники замінюються іменниками або відповідними прикметниковими формами; у М.в. одн. чол. та сер.р. прикметників використовується закінчення -ому; для визначення часу за роком вживаються відповідні прикметники у Р.в. без прийменника у (в) або прислівник.

4. Особливості використання числівників

Числівники поділяються на кількісні (власне кількісні, дробові, збірні, неозначено-кількісні, неозначені) і порядкові. Майже усі кількісні змінюються за відмінками, крім деяких неозначених, дробових і збірних (мало, півтори, п'ятірко тощо). Числівникам один, тисяча, мільйон, мільярд характерні ще рід і число, а слова два (дві), обидва (обидві), півтори (півтора) мають категорію роду. Порядкові числівники змінюються за родами, числами і відмінками.

Виділяють такі типи відмінювання числівників:

- відмінювання числівників один, одна, одне(о), одні, н-д: одна, одної (однієї), одній, одну, одною (однією), на одній; одні, одних, одним, одних(і), одними, на одних;

- відмінювання числівників два, три, чотири, н-д: чотири, чотирьох, чотирьом, чотирьох (чотири), чотирма, на чотирьох;

- відмінювання числівників від 5-20, 30, 50-80, н-д: сім, семи (сімох), семи (сімом), сім (сімох), сьома (сімома), на семи (сімох); п'ятдесят, п'ятдесяти (п'ятдесятьох), п'ятдесяти (п'ятдесятьом), п'ятдесят (п'ятдесятьох), п'ятдесятьма (п'ятдесятьома), на п'ятдесяти (п'ятдесятьох);

- відмінювання числівників від 200-900, н-д: двісті, двохсот, двомстам, двісті, двомастами, на двохстах; дев'ятсот, дев'ятисот, дев'ятистам, дев'ятсот, дев'ятьмастами (дев'ятьомастами), на дев'ятистах;

- відмінювання числівників 40, 90, 100, н-д: сорок, сорока, сорока, сорок, сорока, сорока; сто, ста, ста, сто, ста, ста;

- відмінювання складених кількісних числівників, н-д: шістсот тридцять вісім, шестисот тридцяти (тридцятьох) восьми (вісьмох), шестистам тридцяти (тридцятьом) восьми (вісьмом), шістсот тридцять (тридцятьох) вісім (вісьмох), шістьмастами (шістьомастами) тридцятьма (тридцятьома) вісьма (вісьмома), на шестистах тридцяти (тридцятьох) восьми (вісьмох);

- відмінювання числівників нуль, тисяча, мільйон, мільярд як іменників, н-д: тисяча, тисячі, тисячі, тисячу, тисячею, на тисячі;

- відмінювання порядкових числівників як відповідних прикметників, н-д: п'ятий, п'ятого, п'ятому, п'ятий (п'ятого), п'ятим, на п'ятому;

- відмінювання складених порядкових числівників, н-д: двадцять перший, двадцять першого, двадцять першому, двадцять перший (першого), двадцять першим, на двадцять першому;

- відмінювання неозначено-кількісних числівників як відповідних кількісних, н-д: кільканадцять, кільканадцяти (кільканадцятьох), кільканадцяти (кільканадцятьом), кільканадцять (кільканадцятьох), кільканадцятьма (кільканадцятьома), на кільканадцяти (кільканадцятьох);

- відмінювання дробових числівників, н-д: дві третіх, двох третіх, двом третім, дві третіх, двома третіми, на двох третіх;

- відмінювання збірних числівників як відповідних кількісних, н-д: двоє, двох, двом, двоє (двох), двома, на двох;

- відмінювання слів половина, третина, чверть як іменників, н-д: половина, половини, половині, половину, половиною, на половині;

- числівники півтори, півтора, півтораста, двійко, трійко і под., числівник мало та похідні від нього не змінюються за відмінками.

У діловому стилі використовуються майже всі за значенням числівники - власне кількісні, порядкові, неозначені, неозначено-кількісні, дробові, крім збірних, сфера використання яких обмежена художнім і розмовним стилями.

5. Особливості вживання займенників

Займенники поділяються на особові, зворотний, присвійні, вказівні, означальні, питальні, відносні, неозначені, заперечні. Усі займенники змінюються за відмінками, а деякі ще й за родами і числами.

В офіційно-діловому стилі функціонують не всі займенники. З особових часто вживається займенник Ви у поєднанні з прізвищем, ім'ям, по батькові, титулом, посадою, словами пане, панове, добродію, а саме: при звертанні до малознайомої або незнайомої людини, до свого друга чи приятеля в офіційних обставинах, до рівного й старшого за віком чи становищем, для вираження чемного, стриманого ставлення. Звертання на ти у ділових стосунках слід уникати. Воно виражає особливе довір'я, близькість і симпатію однодумців, з іншого боку, звертання керівника на ти до підлеглого звучить принизливо й образливо.

У документах, що пишуться від імені установи, тобто від І особи одн. чи мн., займенники я, ми опускають, тексти починають дієсловами на зразок надсилаю, просимо. Займенник я вживається тільки в деяких документах щодо особового складу. Присвійний займенник свій взагалі відсутній у документах, бо він дублює вже наявне в тексті слово. Інші займенники можуть використовуватися у діловому спілкуванні.

При вживанні займенників в ділових паперах слід дотримуватися таких вимог: уникати займенників або в їх значенні вживати інші частини мови; найменування особи виражати займенником у Н.в.; на означення осіб віддавати перевагу займеннику який, а на означення предметів, явищ, неосіб - займеннику що; уникати багатозначності займенників, не вживати їх у присутності тих, про кого йде мова.

6. Особливості використання дієслів і незмінних частин мови

Дієслово має такі форми: інфінітив (неозначена форма) (фінансувати, ліцензувати), форми дійсного, умовного і наказового способів (реалізуємо, реалізували б, реалізуйте), дієприкметник (постачальний, вкладний), дієприслівник (укладаючи, пропонуючи), безособові форми на -но, -то (погоджено, домовлено). Дієслівні форми утворюються від основи інфінітива або від основи теперішного часу.

Усі дієслівні форми мають вид (доконаний чи недоконаний), є перехідними або неперехідними. Окремим дієслівним формам характерні спосіб, час, стан, особа, число, рід, значення перехідності / неперехідності, зворотності / незворотності.

До використання дієслів у документах ставляться такі вимоги: вживати тільки книжні слова та їх форми; уникати умовного способу; наказовий спосіб дієслів вживати відповідно до умов спілкування та норм мовного етикету; використовувати переважно неозначену форму дієслова; віддавати перевагу активним конструкціям над пасивними або безособовим; часто вживати дієприкметники і дієприслівники; надавати перевагу складеним формам дієслів недоконаного виду в майбутньому часі; форми 2-ї особи одн., 1-ї та 2-ї особи мн. або додаткові слова вживати замість форми давайте, напр.: проголосуймо, а не давайте проголосуємо.

Прислівник є самостійною, але незмінною частиною мови. Як і прикметники, прислівники утворюють ступені порівняння, тобто прості й складені форми вищого й найвищого ступенів, напр.: вірно - вірніше, більш вірно, найвірніше, найбільш вірно.

Незмінними є ще службові частини мови сполучник, частка, прийменник. Сполучник служить для поєднання членів речення та частин у складному реченні, напр.: а, і, однак, зате, проте. Частка надає окремим словам і реченням певних смислових, емоційних відтінків або служить засобом творення слів, форм слів, напр.: не, ні, то, так, чи. Прийменник уточнює граматичне значення іменника і виражає зв'язки між словами в реченні, напр.: в, за, при, від, через. У діловому стилі вживаються усі незмінні частини мови.

Список використаних джерел

1. Ботвина Н.В. Офіційно-діловий та науковий стилі україн. мови. - К., 1999. - С. 89-94, 106-108.

2. Волкотруб Г.Й. Стилістика ділової мови. - К., 2002. - С. 66-101.

3. Зубков М.Г. Сучасна українська ділова мова. - Х., 2002. - С. 175-218.

4. Культура української мови / За ред. В.М.Русанівського. - К., 1990. - 175-182 с.

5. Паламар Л.М., Кацавець Г.М. Мова ділових паперів. - К., 2000. - С. 37-40, 47-49, 76-80, 86-93, 100-101, 117-123.

6. Потелло Н.Я. Українська мова і ділове мовлення. - К., 1999. - С. 47-132.

7. Сучасна українська літературна мова. Морфологія / За заг. ред. І.К.Білодіда. - К., 1969. - С. 5-236; Стилістика. - 1973. - С. 244-285.

Размещено на Allbest.ru