Сучасна українська ділова мова: етапи становлення, проблеми та перспективи розвитку

Размещено на http://www.allbest.ru/

Розділ 1. Етапи становлення сучасної української ділової мови

Українська мова - національне надбання українського суспільства, вона повинна охоронятися та підтримуватися державою. Мовна політика як одна із складових частин державної має бути спрямована на забезпечення оптимального функціонування української мови в усіх сферах життя українського суспільства, їх подальшого розвитку та взаємодії. Українська мова, виконуючи інтеграційну функцію, є важливим чинником зміцнення державності, забезпечення культурного та економічного розвитку нашої країни.

Літературна мова зазнає свідомого впливу носіїв національної мови, які дбають про дотримання літературних. норм, розширення її функцій. Літературна мова -- це не лише мова писемних пам'яток, хоча становлення її відбувається саме через писемну практику -- рукописні та друк, тексти. Із зростанням консолідуючої функції літературної мови зростає вага її усного різновиду, який поширюється через тех. засоби інформації. Літературну мову не можна ототожнювати з мовою художньої літератури, в якій використовуються позалітературні мовні засоби художні зображення.

Літературна мова становить культурне надбання нації, виступає важливим чинником єдності національного мовного простору. Духовний і матеріальний розвиток народу відбивається у його літературній мові. Завдяки стабільності літературних норм здобутки в галузі господарського, суспільно-політичного, культурного, художньо-естетичного життя нації зберігаються у літературній мові і передаються новим поколінням. Літературна мова чутлива до суспільних, культурно-історичних умов розвитку суспільства. Поширення її залежить від стану мовної політики в державі, освіти, культур, традицій народу. Літературна мова взаємодіє з іншими формами національної мови, зазнає впливу усної розмовної практики, пристосовуючи літературні норми до адекватного вираження думки й почуттів.

Українська мова є продуктом тривалого розвитку з VII ст. і до наших днів. У її історії виділяємо п'ять періодів. На різних етапах мову наших предків називають все іншими іменами.

1) Спільнослов'янська мова (III тис. до н.е. - VI ст. н.е.). Це наукова назва. Наші предки у ті часи користувалися племінними назвами.

2) Давньоруська мова. Становлення усної форми (VII - IX ст.).

3) Давньоруська мова (X - перша пол. XIII ст.).

4) Староукраїнська мова (друга пол. XIII - XVIII ст.).

5) Нова українська мова (XIX - XXI ст.).

Українські писемні пам'ятки засвідчують староукраїнську літературну мову і нову українську літературну мову. Староукраїнською мовою написано юридичні, ділові документи, створено культову (релігійну) літературу. Структуру староукраїнської літературної мови відбито в граматиках і словниках, у численних текстах літописної, історичної літератури, господарських порадниках, різножанрових художніх творах, у полемічній літературі, шкільних драмах тощо. Нова українська літературна мова, починаючи з творів І. Котляревського, найповніше репрезентована художнім стилем, меншою мірою -- публіцистичними, науковими, епістолярними творами. Елементи староукраїнської літературної мови перейшли і в нову українську літературну мову, яка сформувалася на середньонаддніпрянській діалектичній основі, але постійно вбирала в себе також виражальні засоби інших українських наріч.

Суспільно-політичні умови, в яких перебував український народ, розділений між Російською та Австро-Угорською імперіями, спричинилися до існування двох варіантів літературної мови -- східноукраїнського і західноукраїнського, що характеризувалися відповідними регіональними нормами. Східноукраїнська мовно-літературна практика зазнавала впливу російської мови, а західноукраїнська -- польської мов. Об'єднання українських земель у єдиній державі сприяло наддіалектній уніфікації літературної мови, розбудові системи стилістичних варіантних засобів мовного вираження.

Літературна мова порівняно з діалектами має ширші можливості взаємодії з іншими мовами, запозичуючи терміни, розвиваючи жанрово-стильові різновиди. Як наддіалектична форма національної мови літературна мова має розгалужену систему синонім, рядів, її лексичні багатства відображаються у словниках омонімів, паронімів, у лексиконах іншомовних слів, що приходять у літературну мову через книжні стилі. У зв'язку з тим, що літературна мова зазнає впливу позамовних чинників і процес кодифікації її норм залежить від свідомої орієнтації носіїв літературної мови, закономірними є дискусії про тенденції розвитку, динаміку літературних мовних норм. Головна проблема -- співвідношення книжних і розмовних елементів, шляхи демократизації, онароднювання літературної мови, допустимі межі іншомовних впливів тощо.

Поліфункціональна літературна мова характеризується розгалуженою системою стильових різновидів української мови, які, взаємодіючи між собою, сприяють розвиткові мовно-виражальних засобів, шліфуванню стилістичних норм. Кожний період розвитку української літературної мови характеризується різним співвідношенням функціональних стилів, неоднаковою орієнтацією на діалектні, народнорозмовні джерела, а також переоцінкою критеріїв становлення літературних норм.

У сучасній українській літературній мові літературна норма орієнтується не лише на мовно-художню практику, а й на стандарти мови засобів масової інформації, де реалізуються, крім писемних, і орфоепічні норми літературної мови. Крім того, інформативна сфера вбирає і популяризує лексику всіх функціональних стилів, усталює фразеологію, синтаксис, нейтральні стилістичні варіанти, прийнятні для широкого кола носіїв літературної мови. Творцем літературної мови виступає загальноосвічений, культурний соціум, причому важлива роль належить мовним індивідуальностям, які цілеспрямовано шліфують, опрацьовують літературне слово.

Вчення про літературну мову розвинулося у 30 -- 50-ті pp. 20 ст., коли окреслилося коло теоретичних питань про стабільність і динаміку літературних норм, їх кодифікованість, про функціонально-стильову диференціацію літературної мови, обґрунтування загальнонаціонального характеру літературної мови, про її залежність від мовної ситуації у суспільстві. Якщо спочатку літературна мова як об'єкт дослідження ототожнювалася з писемною мовною практикою, почасти з мовою художньої літератури, то 50 -- 80-і pp. у теорії літературна мова відзначається увагою дослідників до її усних форм.

Розширюється обсяг поняття літературної мови, активізуються соціолінгвістичні методи дослідження варіантів літературної норми, визначення ступеня літературності різних текстів. Опис літературної мови не обмежується констатацією явищ, відображених у літературно-художніх текстах. Дедалі більша увага звертається на вивчення мовних ситуацій, що входять неодмінним компонентом у функціонування літературної мови як носія культурної мовної традиції і як форми соціальної престижності. Сучасна українська мова крім писемної форми, має й усну форму, яка не відрізняється від писемної ні фонетикою, ні граматичною будовою, але має дещо відмінні засоби комунікації, куди, крім мовних, входять ще й позамовні чинники виразності (екстралінгвальні), наприклад, міміка й жести.

Загальнонаціональна українська мова має територіальні різновиди усного мовлення - діалекти. Є три наріччя: північне, південно-східне й південно-західне. Кожне з них ділиться на говірки. Північне має 3 групи говірок: східнополіські, середньополіські та західнополіські. Південно-східне наріччя ділиться на середньонаддніпрянські, слобожанські та степові говірки. Південно-західне наріччя має у своєму складі: подільські, волинські, наддністрянські, буковинсько-покутські, гуцульські, бойківські, надсянські, лемківські, а також середньозакарпатські говірки.

На великому просторі від Сяну до Дінця сучасна українська мова виявляє одностайну єдність. Представники різних говірок без труднощів розуміють один одного. Відбувається процес нівеляції діалектів, які все більше наближаються до норм сучасної української літературної мови. Цьому сприяють школа, преса, книги, радіо, телебачення.

Сьогодні українська літературна мова є державною. Вона використовується у справоведенні й навчанні, законодавчих і виконавчих актах, в культурі й побуті. Проте кожна із мов народів, що живуть на Україні, має право на забезпечення з її допомогою національно-культурної автономії цих народів.

Розділ 2. Проблеми сучасної української ділової мови

Проблема розвитку української мови за майже 15 років становлення української державності все ще так і залишається підвішеною в повітрі, про що свідчить чергове її роздування перед кожними наступними парламентськими чи президентськими виборами. Тому єдиним розумним виходом з ситуації, що склалася, може стати лише одне - усвідомлення того факту, що мова є живим організмом, який постійно змінюється і вдосконалюється так, щоб відповідати вимогам життя, і тому вирішення цього питання неможливе без розуміння його взаємозв'язку з побудовою держави в цілому. Але для початку треба визначитися хоча би в загальних рисах з тим, в чомусаме полягають тут всі можливі проблеми.

Аналіз наявних проблем.

український державний сучасний мова

2.1 Проблеми впровадження і застосування української мови

На сході та півдні України:

1. Недостатньо таких викладачів української мови, які би дійсно вміли розмовляти нею і мали реальний життєвий досвід такого спілкування.

2. Немає спеціалістів всіх галузей, які могли би вирішити хоча би саму елементарну мовну проблему: правильно написати хоч якусь вивіску, скласти документ чи створити повноцінний рекламний напис чи текст.

3. Люди сходу та півдня здебільшого зовсім не мають української мовної практики, що на їхню думку може становити для них серйозну проблему при їхньому відвідуванні західної України чи при звертанні в державні установи навіть тоді, коли теоретично мову вони знають та розуміють.

4. Недостатнім залишається авторитет української мови на побутовому рівні, яка дуже часто все-ще вважається сільською і непопулярною, та такою, яка не може повноцінно забезпечувати всі сфери життя, наприклад в технічній сфері чи в діловодстві.

5. Люди не впевнені, що їхнє право спілкуватися рідною мовою, якщо та не є державною, захищене в повній мірі і тому вороже настроєні щодо подальшого розвитку української.

В цілому по Україні:

6. Відсутня зрозуміла і узгоджена граматика української мови і в першу чергу недоліком є те, що немає доступних і дешевих підручників з граматики, в т.ч. - і для дорослих громадян України, державних службовців чи спеціалістів інших професій та доступних українських та україно-російських словників.

7. Немає ніякого державного органу, який би слідкував за чистотою використання мови, в першу чергу - на телебаченні, в рекламних текстах, в вивісках і написах і який виправляв би хоча би найгрубіші граматичні помилки.

8. Існує проблема неузгодженості рекламних текстів іноземних компаній механічно перекладених в основному з англійської та інших мов романо-германської групи, в яких слова не відміняються, з мовними правилами української мови.

9.Недостатньо розвинута ділова та технічна українська мова.

10. Розвиток української в останні десятиліття відбувався не настільки повноцінно, як розвиток інших мов, тому в ній відсутні деякі мовні звороти, притаманні їм, як наприклад форми тривалого часу, і тому мова виявилася не настільки збагаченою термінами та словами іншомовного походження, як інші мови, які за цей час розвивалися в більш сприятливих умовах.

2.2 Проблеми використання російської мови

1. Не визначено законодавством достатньо чітко і зрозуміло, як саме мають створюватися російські школи чи російські класи, або такі норми закону недостатньо виконуються.

2. Немає граматики російської мови в тому вигляді, в якому вона існує в різних регіонах України, де вона дуже часто розвивається зовсім незалежно від її розвитку в самій Росії.

3. Для людей, яким на момент розпаду Радянського Союзу було більше 20-30-ти років, важко або й просто неможливо в разі потреби писати звернення в державні установи українською мовою або вони не впевненні в своєму праві робити це російською.

4. Вивчення української в школах з російською мовою навчання не забезпечує російськомовним громадянам України можливості її повноцінного використання і забезпечення своїх прав через відсутність реальної практики спілкування.

5. Не забезпечений правовий захист громадян в судах, де кожен громадянин повинен мати таке гарантоване право на захист незалежно від мови спілкування.

6. Російськомовні громадяни України не впевнені в тому, що їхнє право спілкуватися рідною мовою буде збережене і надалі і не буде залежати від політичної кон'юнктури чи результатів чергових виборів та не бачать перспективи розвитку своєї мови в умовах України на майбутнє.

2.3 Проблеми розвитку мов інших народів

В загальному вони дещо споріднені з тими проблемами, з якими стикаються російськомовні громадяни України, з тією тільки відмінністю, що здебільшого ці громадяни не настільки захищені близькою наявністю «старшого брата» та більше розраховують на підтримку саме всередині України.

1. Недостатньо чітко визначена можливість створення класів зі своєю мовою навчання - необхідна державна підтримка навіть в тих випадках, коли для цього не буде достатньо викладачів чи учнів, наприклад для створення недільних шкіл.

2. Необхідна державна підтримка вивчення і створення граматик, словників.

3. Допомога при зверненні в державні установи.

4. Захист прав громадян в судах.

2.4 Проблеми державного будівництва

Основною проблемою вже на протязі багатьох років тут залишається лише одне - те, що якась частина громадян, здебільшого російськомовних, будучи громадянами України і далі продовжує вважати себе громадянами давно вже неіснуючої держави - Радянського Союзу, або не має зовсім нічого проти можливого гіпотетичного об'єднання з Росією в її теперішньому вигляді. Звичайно для державного будівництва та навіть і державної безпеки такий стан речей є якщо не загрозливим, то принаймі цілком неприроднім. Причинами цього може бути достатньо багато факторів, основними з яких проте є лише два. Перший - це той, що якась частина України ніби-то не впевнена в своєму праві розмовляти російською, а другий - це те, що вони здебільшого і надалі, без будь-яких пояснень, не визнають себе повноцінними громадянами України, особливо навіть не задумуючись над цією проблемою, мовляв просто так вийшло після розпаду Союзу - і все. Все це разом взяте лише підсилює несприйняття такої їхньої позиції з боку її «української» центральної та західної частин та ще більше посилює протистояння.

2.5 Можливі спроби вирішення проблеми

1. Політика українізації.

Це - якраз та політика, яка продовжується останні 10-15 років і наслідки діяльності якої ми спостерігаємо зараз. Серед них є наслідки і позитивні - як от підвищення авторитету української мови та розвиток мови в культурній сфері, але в цілому, якщо ця проблема раз за разом виникає знову, то це свідчить і про те, що нормальної тенденції розвитку все-ще так і немає, тим більше на віддалене майбутнє - оскільки повністю знищити російську мову в Україні все-одно ніколи не вдасться при будь-якій політиці і при будь-якій владі і все-одно ніхто не знає, що робити далі і рано чи пізно цю проблему все-таки прийдеться вирішувати, хай навіть і при іншому процентному співвідношенні кількості громадян, які розмовляють різними мовами. Тому недоліком теперішньої політики треба визнати те, що вона ґрунтується на тому, що українська мова ніяк не популяризується, не виготовляються словники і підручники - і т.д., але зате вводиться мовою державного діловодства і мовою навчання в школах. Такий стан речей виник через те, що розраховують на перенавчання і українізацію нового підростаючого покоління, пасивно надіючись на його переорієнтацію, але при цьому бояться вживати більш ширших чи більш радикальних заходів побоюючись невдоволення населення російськомовних регіонів країни.

Тенденції розвитку:

1) Продовження такої політики українізації приведе до того, що кількість громадян, які розмовляють українською, дещо зросте, але проблема так і залишиться не вирішеною;

2) Все залишиться так, як є, і проблема в цілому законсервується на майбутнє з усіма її негативними наслідками, що в той же час буде означати і те, що це може спровокувати і нові кризи в майбутньому;

3) Всі заговорять українською?

Висновки: Навряд чи можна серйозно говорити про повністю позитивні наслідки продовження цієї політики, чи про вирішення нею основних наявних проблем.

2. Розвиток державотворчих тенденцій.

Основною аргументацією прихильників введення двомовності залишається теза про те, що умовна дискримінація за мовною ознакою виключає всю російськомовну общину з числа державотворчих націй України та ніби-то ставить її в нерівне юридичне становище порівняно з україномовними громадянами. В підході до такого твердження зустрічаються дві зовсім різних позиції. З одного боку - позиція української частини населення України полягає в тому, що це та їхня держава, за яку вони та їхня пращури боролися на протязі сторіч і в боротьбі за яку український народ поніс багатомільйонні втрати. З іншого - мова йде про те, що вся та південно-східна частина України, яка тепер говорить переважно російською, дійсно в різні періоди історії України заселялася представниками різних народів, переважно росіянами, або народами, для яких російська мова виконувала роль мови міжнаціонального спілкування. При цьому наводяться паралелі з історією розвитку США - державою, яку створили різні народи і де основною мовою стала англійська. Проте таке порівняння виявляється не зовсім коректним. Перш за все тому, що заселення України проводилося не на настільки безлюдні території, так як це було в США, інакше прийдеться признати, що українців може спіткати така ж доля, яка в свій час спіткала тепер вже майже повністю знищені індіанські племена. З іншого боку - в такому порівнянні є і ще одне застереження саме стосовно державотворчих позицій. Мова йде про те, що переселенці США приїзджали на ці землі добровільно і тому зразу ж вважали цю новоутворену американську державу своєю і саме з нею і пов'язували своє майбутнє, а тому і справді мають повне право вважатися її творцями. Чи навіть ще точніше кажучи - їм, чи їхнім нащадкам навіть ніколи і в голову не прийшло би таке, щоб не вважати себе громадянами своєї держави, чи, тим більше, вважати себе громадянами якоїсь іншої держави. Але трохи не так було на Україні, де заселення здебільшого проводилося насильно, як це було в часи Катерини ІІ, або іноді і взагалі проводилося на землі, звільнені від українців штучно - як це було після голодомору 33-го на сході, або після сталінських репресій і виселення населення 44-54-го років на заході. Звичайно тепер, через стільки років, навряд чи можна вважати їх чи їхніх нащадків хоч якось причетними до цього так, щоб вони мали нести за це відповідальність, тим більше якщо вони здебільшого теж просто пасивно використовувалися державною машиною тих часів. Але мова йде про інше - про те, що більшість нащадків цих поселенців в моральному плані все-ще, на відміну від поселенців в США, так і не вважають цю державу своєю. Тому тут мова мала би йти про якесь моральне визнання чи хоча би примирення, можливо навіть закріплене у вигляді якогось символічного державного акту. Або навіть - про спеціальну державну політику, спрямовану на активніше залучення їх до розвитку держави і до усвідомлення своєї ролі в такій розбудові.

3. Творення мови та державності.

За таких умов напевно єдиним нормальним виходом з ситуації, яка склалася, може стати творче поєднання таких державотворчих та мовних тенденцій. Власне кажучи, ця проблема теж далеко не нова. Дивним є тільки те, що за стільки років існування української держави, вона все-ще так і не була ніяк вирішена, хоча би навіть в її частковому, мовному прояві. Чому?

Можливо якимось логічним поясненням тут може послужити хіба те, що українська мова за останніх вже майже 100 або й більше років майже ніколи природно не розвивалася, за винятком хіба що якоїсь певної віддушини періоду перших років комуністичної влади на Харківщині. Тому напевно тим, хто мав би слідкувати за розвитком мови, просто треба зрозуміти те, як такий нормальний розвиток мав би відбуватися насправді і якщо раніше це не вдавалося зробити, то тільки тому, що наші філологи так ніколи такої можливості і не мали. А проте один виняток з цього правила все-таки був - на Галичині. Зразу після входження Галичини до складу Радянської України в 1944 році тут існувала дуже специфічна українська мова. Вона не була діалектом чи різновидом польської, як про це тепер люблять заявляти російські шовіністи, але в ній була присутня велика кількість специфічних діалектних українських слів, по-суті - окрема назва кожного предмета. Потім всі ці слова, практично на протязі одного покоління, стали відмирати - і тепер вже з них не залишилося майже зовсім нічого. Тому вже тепер українська мова Галичини стала напевно найчистішою в Україні, але зате діалектна галицька мова тепер вже практично зовсім перестала існувати. Зараз, чи може трохи пізніше, схожа доля може спіткати інші діалекти української, які все-ще існують - як-от волинський, чи, чого би особливо не хотілося, дуже цікавий і оригінальний - закарпатський. Не хотілося би тому, що вся суть проблеми якраз в тому і полягає, що мова повинна живитися саме діалектними та іншомовними словами і тільки на основі цього може розвиватися те живе утворення, яке згодом стає повноцінною літературною мовою та мовою діловодства і яке в Україні все-ще так остаточно і не сформувалося. Тому в ситуації, коли українська мова все-ще так і не змогла повноцінно розвинутися, вкрай необхідна державна підтримка діалектних мов, різних регіональних російських мов (кримської, донецької, харківської, навіть одеської - і т.д.) та мов інших народів - польської, грецької, єврейської - і т.д., кожна з яких і повинна бути з одного боку - всіляко збережена, а з другого - повинна стати саме тим джерелом, яке стане наповнювати єдину могутню державну мову.

Проте такий висновок відповідає лише на перше питання нашого дослідження - і то не повністю. Тобто в кінці-кінців дехто може сказати, що це буде такою ж політикою українізації, як і раніше, тільки в її більш творчому вигляді і з законодавчим збереженням діалектних мов та мов інших народів, тому не зовсім вирішує проблему. Але й це ще не все, бо без відповіді залишається інше питання - що робити з державотворчими тенденціями і ставленням до своєї держави тих громадян, які фактично ними себе все-ще так і не визнають? Вихід тут напевно має бути лише один - усвідомлення ними того факту, що вони є таким же потужним джерелом творення держави і мови як і етнічні українці чи україномовні громадяни України. Тому в цьому плані вся державна політика має бути направлена саме на пропаганду саме такого сприйняття і саме такого способу мислення аж до якогось можливого його законодавчого закріплення. Можливо навіть в конституції в якості закріплення статусу російської чи мов інших народів в якості другої мови на певних територіях - як-от в Криму чи в Донецьку чи в закріпленні їхнього права звертатися в державні установи чи навчатися рідною мовою хоч і залишається незрозумілим, як це можна реалізувати на практиці і чи не буде це все-таки приводити до розвитку сепаратистських тенденцій та до повного витіснення української мови на цих територіях. Тому до цього питання треба ставитися надзвичайно серйозно і якщо воно і буде прийняте, то можливо одночасно з ним повинні бути прийняті і якісь інші допоміжні акти, які би забезпечували статус україномовних шкіл на цих територіях чи вводили би обмеження щодо скорочення викладання української мови в таких російськомовних школах.

Розділ 3. Перспективи розвитку сучасної української мови

Таким чином концепція розвитку укранської мови повинна включати в себе кілька основних пунктів.

1. Безумовне визнання, хоча би в моральному плані, тих народів, які своєю волею чи неволею, заселяли землі України за останні 300-400 років такими, що становлять джерела державотворення - без будь-яких поділів та умовностей. Тобто в цьому плані річ має йти, по-суті, про якийсь акт громадянського примирення, що в свою чергу вимагає і відповідного кроку і з боку представників цих народів - усвідомлення того, що вони прийшли на землі чужого народу, які проте тепер стали їхніми і в цьому плані вони повинні нести рівну з усіма відповідальність за майбутню долю своєї держави. Результатом цього міг би стати і якийсь символічний законодавчий документ - Акт примирення чи Декларація про співпрацю в розбудові держави. Можливо слушною була би пропозиція про написання нової Конституції України, або про внесення таких змін в існуючу конституцію, в яких би враховувалася вся вищенаведена аргументація.

2. Необхідна законодавчо закріплена підтримка російської та інших мов в плані написання підручників, словників та в плані збереження та підтримки їхніх діалектів, якщо такі є.

3. Державна підтримка в відкритті шкіл та створенні класів навчання для представників інших народів, або, якщо це неможливо через малу кількість учнів чи нехватку викладачів - виділення необхідної кількості коштів для забезпечення проведення ними навчання з власної ініціативи, наприклад для проведення приватних уроків чи створення недільних шкіл.

4. Гарантоване забезпечення прав громадян при їхньому зверненні в державні установи. Ідеальним варіантом тут мало би бути те, що кожен громадян України мав би мати право писати звернення в державні установи рідною мовою. А проте - таке навряд чи можливо фінансово і технічно, тому очевидно тут прийдеться обмежитися якимись певним процентним співвідношенням. Наприклад - що якщо кількість людей однієї національності на даній території перевищує якийсь певний мінімальний процент - то тоді в такі державні установи має вводитися чиновник чи перекладач, який би забезпечував право таких громадян звертатися рідною мовою.

5. Дещо спорідненим є й інше питання, яке на перший погляд мало би бути вирішеним таким же чином - коли в ролі відповідача виступає вже не держава, а сам громадянин України. А проте, виходячи з презумпції невинності, тут має бути застосований зовсім інший підхід - що в тому випадку, коли громадянин України виступає в суді перед державою в якості звинуваченого - то тоді йому такий адвокат, перекладач чи може навіть документальний супровід рідною мовою має бути забезпечений на його вимогу за рахунок держави в будь-якому випадку, незалежно від процентного співвідношення громадян такої національності на тій території, де відбувається засідання такого суду.

6. Створення та розвиток української граматики в її сучасному вигляді, без будь-яких спроб ускладнити її чи повернутися до такого правопису, яким він міг бути колись давно, державна підтримка створення українських та україно-російських словників та всебічна підтримка розвитку та збереження існуючих діалектів української мови.

7. Підготовка таких викладачів української, які би дійсно вміли нею спілкуватися і мали реальний досвід такого спілкування. Для цього можливо є смисл проводити стажування таких викладачів, чи принаймі студентів в різних регіонах України - наприклад з західної України на Донбасі та в Криму і навпаки.

8. Створення спеціального органу, який міг би слідкувати за чистотою української мови на телебаченні та використання мови на побутовому рівні - у вигляді написів, табличок та реклами. Можливо частковим вирішенням цієї проблеми могло би стати надання певним мовним центрам чи приватним центрам перекладів ліцензій на право вносити коригування в такі україномовні матеріали або на право здійснення контролю за чистотою використання української мови.

9. Окремою залишається проблема Криму. Звичайно там мають бути збережені основні тенденції, притаманні концепції в цілому, але з врахуванням місцевих особливостей. Можливо якимось виходом тут могло би бути навіть "узаконення" трьохмовності, як це зараз, здається, і записано в Конституції Криму, але таке "узаконення" треба здійснити на загальнодержавному рівні, узгодивши його з Конституцією України і якщо тільки воно не призведе до розвитку сепаратистських тенденцій і при цьому весь документообіг з центром буде проводитися українською. Тому стосовно Криму цю проблему треба буде вирішувати після проведення додаткового обговорення.

10. Для забезпечення розвитку всіх вказаних позитивних тенденцій незалежно від можливих змін політичної ситуації, ця, чи схожа концепція, напевно мала би бути винесеною на всенародне обговорення і після того має бути достатньо добре захищеною законодавчо, в т ч. і від політичної кон'юнктури чи наступних поспішних непродуманих змін - як одна зі складових частин стратегічного розвитку держави.

Використана література

1. Єрмоленко С. Я. Стилістика сучасної української літературної мови в контексті слов'янських стилістик // Мовознавство. -- 1998. -- № 2 -- С. 25-36.

2. Тименко Л. Умови розвитку офіційно-ділового стилю української мови у 20-их роках ХХ століття // Слово Стиль Норма Збірник наукових праць, присвячений 65-річчю дня народження доктора філологічних наук, професора С. Я. Єрмоленко.К., 2002. -- С. 24-29.

3. Глущик С. Сучасні ділові папери: Навч. посібник для вищ. та середн. спец. навч. закладів/ Сергій Глущик, Олена Дияк, Світлана Шевчук. -4-те вид., перероб. і доп.. -К.: А.С.К., 2002. -398

Размещено на Allbest.ru