Зв’язок розуміння і мовлення як предмет філософської герменевтики

Размещено на http://www.allbest.ru/

1

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

БЕРЕЗІНА Вікторія Вячеславівна

УДК 165.62

ЗВ'ЯЗОК РОЗУМІННЯ І МОВЛЕННЯ ЯК ПРЕДМЕТ ФІЛОСОФСЬКОЇ ГЕРМЕНЕВТИКИ

09.00.01 - онтологія, гносеологія, феноменологія

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата філософських наук

Київ-2011



Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі філософії філософського факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

Науковий керівник: кандидат філософських наук, доцент БОГАЧОВ Андрій Леонідович, Київський національний університет імені Тараса Шевченка, доцент кафедри філософії.

Офіційні опоненти:

доктор філософських наук, старший науковий співробітник БИСТРИЦЬКИЙ Євген Костянтинович, Міжнародний фонд «Відродження», виконавчий директор;

кандидат філософських наук, доцент ДАХНІЙ Андрій Йосипович, Львівський національний університет імені Івана Франка, доцент кафедри історії філософії.

Захист відбудеться 16 травня 2011 р. о 10 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.001.27 у Київському національному університеті імені Тараса Шевченка за адресою: 01601, м. Київ, вул. Володимирська, 64, ауд. 330.

З дисертацією можна ознайомитись у науковій бібліотеці імені М.О. Максимовича Київського національного університету імені Тараса Шевченка за адресою: 01601, м. Київ, вул. Володимирська, 58, зал. 12.

Автореферат розісланий 30 березня 2011 р.

Вчений секретар Спеціалізованої вченої ради В.Ю. Крикун



ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження. Процеси глобалізації в сучасному багатокультурному світі визначили першочерговість гуманітарного дослідження теми діалогу та інтерсуб'єктивності досвіду. Йдеться про поновлення риторико-гуманістичної традиції (протилежної до метафізичної традиції), яка виникла ще в Античності та охоплює найрізноманітніші напрями західної філософії, що містять різні варіанти онтології мови. До цієї традиції належить філософська герменевтика, заснована Г.-Ґ. Ґадамером, яка сформувалася в річищі феноменології, започаткованої Е. Гусерлем та переосмисленої М. Гайдеґером.

Філософська герменевтика сьогодні перебуває в центрі уваги філософії та є своєрідним способом мислення в європейській культурі. З одного боку, вона пропаґує відкритість до Іншого, яка перебуває в діалектичному стосунку з прихованістю людського досвіду, що ґрунтується на зв'язку свободи та істини. З другого боку, вона критикує об'єктивувальні крайнощі науково-метафізичного способу мислення, які дегуманізують людину, руйнуть внутрішню динамічну цілісність досвіду та викликають самовідчуження, що обертається «нездатністю до розмови». Монологізація поведінки є загрозливою тенденцією нашого часу, згідно з якою нездатність до розмови є нездатністю до розуміння.

Філософська герменевтика містить гуманістичну теорію досвіду, яка, на нашу думку, вдало протидіє спробам абсолютизації наукового досвіду. Відштовхуючись від того, що проблема сучасної людини полягає у штучному розщепленні її досвіду (через такі протилежні суспільні тенденції, як надмірна суб'єктивізація досвіду та анонімізація знання), теоретики-гуманісти цього напрямку доводять, що їй бракує важливої «антисуб'єктної» настанови, яка імплікує нове поняття суб'єкта та новий тип раціональності, переосмислених у термінах діалогу, котрі мають відображати здорову цілісність людського досвіду.

У своїх спробах осягнути людину в соціальній дійсності філософська герменевтика близька, зокрема, до психоаналізу. Вже не перше десятиріччя є актуальним питання, чи вона здатна методологічно забезпечити обґрунтування його класичного - фройдівського - варіанта. На нашу думку, герменевтика Г.-Ґ. Ґадамера містить альтернативний щодо епістемологічного (Ю. Габермас, П. Рикер) підхід до психоаналізу, згідно з яким фундаментом психофізичної теорії досвіду є свобода, зумовлена онтологічним зв'язком розуміння і мовлення. Окрім того, наголосом на свободі, яка відпочатково має стосунок до істини, феноменологічно орієнтована концепція Г.-Ґ. Ґадамера близька до екзистенційно орієнтованої герменевтики Л. Парейзона.

Усі зазначені зв'язки філософської герменевтики з сучасними потребами мають постати як предмет спеціального систематичного дослідження. Пропонована дисертаційна робота містить таке дослідження, що здійснене передусім з урахуванням італійської рецепції філософської герменевтики Г.-Ґ. Ґадамера, оскільки італійська філософія пропонує найуспішнішу рецепцію згаданої теорії.

Ступінь наукової розробленості проблеми. Серед українських філософів, які досліджували теми філософської герменевтики слід назвати насамперед А.Л. Богачова, С.О. Кошарного, Є.К. Бистрицького, М.А. Мінакова, Є.М. Причепія, А.М. Лоя. Утім, аналіз дослідницької літератури засвідчив, що більшість праць вітчизняних науковців присвячені класичним темам та спираються на «Істину і метод» Ґадамера. Тобто залишається поза увагою значна частина пізньої творчості засновника філософської герменевтики, яка має потужний науковий потенціал. Йдеться зокрема про теми здоров'я, лікування, темпоральності досвіду та соціальної критики, перетин герменевтики з медициною та психоаналізом.

Найбільш дотичними до проблематики дисертації виявилися такі наукові праці:

історико-філософський та концептуальний аналіз феноменологічного походження філософської герменевтики: Дж. Ґреґоріо «Ганс-Ґеорґ Ґадамер та герменевтичний ухил феноменології» (2008), Е. Франціні «Ґадамер і феноменологія» (2004), М.Л. Мартіні «Горизонт і мова. Межі досвіду світу у думці Ганс-Ґеорґ Ґадамера» (2006), М. Рудженіні «Розуміння, мова, практика. Гайдеґер і герменевтичний поворот феноменології» (2003);

критичне зіставлення герменевтичних концепцій Г.-Ґ. Ґадамера та М. Гайдеґера: Ф. Валорі «Паралельний дискурс: істина, мова та інтерпретація між Гайдеґером та Ґадамером» (2003), Дж. Ґреґоріо «Мова та інтерпретація: про Ґадамера та Гайдеґера» (2006);

гуманістично-риторичне обґрунтування герменевтики: А. Де Сімоне «Від метафори до історії. Герменевтичні моделі, філософія і гуманітарні науки: есе про Рикера, Ґадамера та Габермаса» (1995), Ґ. Ріпанті «Слово і слухання» (1993);

визнання трансценденталізму філософської герменевтики: К. Туодзоло «Г.-Ґ. Ґадамер та інтерпретація як звершення буття» (1996);

дослідження витоків герменевтичної концепції дружби: К. Данані «Дружба в Античності: Ґадамер у діалозі з Платоном та Аристотелем» (2003);

спроба герменевтичного обґрунтування психоаналізу: Н. Де Лоренцо «Герменевтика і психоаналіз. До ґадамерівської критики аналітичної свідомості» (2008);

аналіз темпоральності «затримки»: Ш. Рос «Герменевтика події і наратив: затримка у філософії Ганса-Ґеорґа Ґадамера» (2003).

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація виконувалася у системі досліджень, які проводить кафедра філософії філософського факультету в межах комплексної наукової програми Київського національного університету імені Тараса Шевченка “Наукові проблеми сталого державного розвитку України” НДР № 06БФ041-01 та науково-дослідної теми “Філософія і політологія в структурі сучасного соціогуманітарного знання”.

Мета дослідження - провести філософський аналіз зв'язку розуміння і мовлення як предмета філософської герменевтики, виявити та оцінити його вплив на структуру герменевтичного досвіду.

Поставлена мета передбачає реалізацію таких завдань:

показати, як основи теорії історичності розуміння, розробленої у філософській герменевтиці Г.-Ґ. Ґадамера, присутні у феноменології Е. Гусерля та М. Гайдеґера та можуть бути використані в актуальному аналізові зв'язку розуміння і мовлення;

обґрунтувати антисуб'єктну та антиінструменталістську настанови герменевтики в річищі відновлення риторично-гуманістичної традиції;

експлікувати специфіку та структуру герменевтичного досвіду на ґрунті зв'язку розуміння і мовлення;

проаналізувати концепцію здоров'я у філософській герменевтиці як цілісності мовно опосередкованого досвіду;

розкрити сутність герменевтичної теорії дружби як відкритості досвіду;

визначити особливості внутрішнього досвіду часу, який основується на зв'язкові розуміння і мовлення.

Об'єктом дослідження є герменевтична теорія досвіду.

Предмет дослідження: зв'язок розуміння і мовлення в аспекті герменевтичної теорії досвіду Г.-Ґ. Ґадамера та інших представників філософської герменевтики.

Теоретико-методологічна основа дослідження. Дисертантка спирається на праці розробника філософської герменевтики Г.-Ґ. Ґадамера, зокрема залучає до дискусії таку важливу і малодосліджену роботу як «Феноменологія ритуалу і мови» та збірки «Про прихованість здоров'я» і «Таємниця часу». Щоб обґрунтувати тезу про спадкоємність між феноменологією та філософською герменевтикою, взято до уваги передусім такі праці: «Криза європейських наук і трансцендентальна феноменологія» Е. Гусерля та «Буття і час» М. Гайдеґера. З метою отримання ширшої панорами теоретичних підходів Ґадамера залучено фундаментальну працю «Ґадамер. Біографія» Ж. Ґрондена та збірки «Зустрічі з Гансом-Ґеоґом Ґадамером» і «Століття у філософії: Ганс-Ґеорґ Ґадамер у розмові з Рикардо Доторі», а також історико-філософські дослідження Н. Абан'яно та Д. Ді Чезаре. Для врахування сучасного стану й перспектив філософської герменевтики авторка використовує тематичні збірки «Ґадамер: здобутки і перспективи», ««Буття, яке може бути зрозумілим, є мова». На честь Ганса-Ґеорґа Ґадамера», «Діалектика і герменевтика», «Філософія сьогодні: між герменевтикою та діалектикою» та «Психоаналіз і герменевтика. Континентальні перспективи», монографії сучасних італійських дослідниць Джуліани Ґреґоріо, Марії-Луїзи Мартіні, Фурії Валорі, Карли Данані та італійських дослідників Клаудіо Туотзоло, Ніколи Де Лоренцо, Антоніо Де Сімоне. Авторка дисертації звертається також до самостійних розробок учнів та послідовників Ґадамера, таких як «Смисл розуміння. Внесок до герменевтичної філософії» Ґ. Фіґаля та «Утопія розуміння» Д. Ді Чезаре. Частину компаративістського аналізу здійснено на основі творів Л. Парейзона та Е. Ґрасі, також залучено ідеї К.-О. Апеля, Ю. Габермаса, Е. Беті, Д. Е. Хірча, Дж. Ватимо, Л. Вітґенштайна, П. Рикера. Дисертантка використовує розробки вітчизняних дослідників, здебільшого - А.Л. Богачова та С.О. Кошарного, а також зарубіжних - П.П. Гайденко, Ш. Рос, Д. Весі, Ж. Ґрондена, К. Лона та ін.

Значна частина іншомовних джерел, проаналізованих у дисертації, використана в Україні вперше. З-поміж них - усі вищезазначені праці сучасних італійських філософів та науковців. Варто ще раз наголосити, що не менш потужно, ніж у Німеччині, філософська герменевтика представлена в Італії, яку Г.-Ґ. Ґадамер називав своєю «другою батьківщиною», отож залучення до українського філософського дискурсу італійських досліджень є особливо актуальним і доцільним.

Специфіка герменевтичної предметності тісно пов'язана зі способом її розгляду. Йдеться про герменевтичний метод, який доповнений феноменологічним та трансцендентальним методами. У роботі феноменологічно описані трансцендентальні умови можливості розуміння: у філософській герменевтиці йдеться саме про теорію «правильного» розуміння, де спеціально не досліджуються випадки патологічно викривленого розуміння. Герменевтичний метод передбачає інтерпретацію на ґрунті певної традиції, якою для дисертації постає західно-європейська філософія (передусім Платон, Аристотель, Авґустин, Геґель, Шелінґ, Дильтай, Гусерль і Гайдеґер), розглянута у світлі теорії Г.-Ґ. Ґадамера. Послуговуючись міждисциплінарним методом, авторка зіставила окремі аспекти теорії досвіду психоаналізу (глибинної психології) та філософської герменевтики.

Інструментарієм наукового пошуку в дисертації слугували також такі загальнотеоретичні методи як аналіз, синтез, порівняння та експлікація понять (у кінці кожного розділу - міні-словник: контекстуальні визначення розуміння і мовлення).

Наукова новизна дисертації полягає в аналізі зв'язку розуміння і мовлення у світлі філософсько-герменевтичної теорії досвіду. У результаті здійсненого дослідження отримано й обґрунтовано низку узагальнень та положень, які мають наукову новизну і виносяться на захист:

конкретизовано, що герменевтичний принцип історичності, що імпліцитно наявний у Е. Гусерля, експлікував М. Гайдеґер, здійснивши герменевтичний поворот у феноменології, та радикалізував Г.-Ґ. Ґадамер, перетлумачивши в аспекті принципу історичності інтерсуб'єктивний горизонт життєсвіту як онтологічну умову розуміння;

доведено, що антисуб'єктна настанова, яка означає перевагу предмета над суб'єктом, протистиставляє самозамкненості метафізичного суб'єкта відкритість дієво-історичної свідомості, що належить структурі діалогу; а також що антиінструменталістська настанова втілюється в наданні онтологічного статусу здоровому глуздові та риторичній практиці;

вперше експліковано специфіку та структуру герменевтичного досвіду як такого, що відзначається онтологічною відкритістю та такими екзистенційними вимірами як тілесність, моральність і темпоральність;

набула подальшого розвитку ідея про те, що феномен здоров'я, з погляду філософсько-герменевтичної теорії, становить психофізичну цілісність досвіду, яка забезпечує здатність до розмови та розуміння. Тілесність тут становить напругу екзистенційної турботи і в аспекті здоров'я є досвідом онтологічної відкритості як самозабуття заради буття-один-з-одним;

уточнено, що герменевтичний досвід передбачає відкритість до Іншого, тобто те ставлення, котре можна назвати дружбою. Маючи структуру розмови, або буття-один-з-одним, розуміння є морально-етичним за своєю природою, оскільки передбачає солідарність один з одним співрозмовників, тому воно ніколи не може бути повністю формалізованим логічними засобами і водночас не є загроженим релятивізмом;

обґрунтовано, що, згідно з філософською герменевтикою, події розуміння конституюють внутрішній досвід часу, який переживається як дарований час життя. Подія розуміння є часом «затримки», що має структуру відкритості, або діалогу.

Теоретико-практичне значення одержаних результатів. Дисертаційна робота є філософським дослідженням, у якому з'ясовано низку питань, що стосуються особливостей герменевтичної теорії досвіду. Здійснений аналіз має важливе теоретичне та практичне значення для осмислення головних закономірностей сучасного філософського дискурсу, усвідомлення його спадкоємності щодо класичних взірців, а також для розширення української філософської термінології та збагачення її теоретичної бази.

Фактологічний та методологічний матеріал дисертації може бути використаний у науково-дослідній роботі та в педагогічній практиці. Йдеться, насамперед, про підготовку лекційних курсів та семінарських занять з предметів «теорія пізнання», «феноменологія» та «філософська герменевтика», а також при написанні відповідних розділів підручників, навчальних посібників, курсових та дипломних робіт, енциклопедичних і довідкових видань.

Особистий внесок здобувача. Дисертація є самостійною роботою, здійсненою в галузі філософської герменевтики та феноменології. Висновки й положення наукової новизни отримані авторкою самостійно.

Апробацію результатів дослідження здійснено на методологічних семінарах кафедри філософії філософського факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка, на міжнародних конференціях «Дні науки філософського факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка» (16-17 квітня 2008 року; 21-22 квітня 2009 року; 21-22 квітня 2010 року), «Шевченківська весна» (Київ, 22-26 березня 2010 року), «Критика як філософська настанова» (Київ, 25-27 лютого 2010 року), під час проведення семінарських занять на філософському факультеті.

Публікації. Результати дослідження висвітлені у трьох наукових статтях у фахових виданнях, зазначених у переліку ВАК України, та у п'яти тезах, опублікованих у матеріалах конференцій.

Структура дисертації зумовлена логікою висвітлюваних проблем, яка випливає з мети та завдань дослідження. Дисертація складається зі вступу, трьох розділів (кожен з яких завершується висновками), дев'яти підрозділів та загальних висновків, а також списку літератури і використаних джерел (165 найменувань на 20 сторінках). Загальний обсяг дисертації становить 178 сторінок, з них - 158 сторінок основного тексту.

філософський герменевтика час мовлення

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовано актуальність обраної теми, сформульовано мету і головні завдання дослідження, окреслено об'єкт, предмет і методи дослідження, розкрито ступінь наукової розробки теми та наукову новизну, теоретичне та практичне значення роботи, наведено дані про апробацію результатів дослідження, його зв'язок із науковими темами і програмами, подано структуру роботи.

У першому розділі під назвою «Феноменологічне підґрунтя постановки питання про зв'язок розуміння і мовлення в межах філософської герменевтики» розглянуто вплив Гусерля і Гайдеґера на Ґадамера в контексті феноменологічного руху з метою збагнути специфіку філософської герменевтики, яка є феноменологічною герменевтикою. Позаяк феноменологія є не просто історичною передумовою виникнення філософської герменевтики, вона є її загальною теоретичною настановою, тобто обґрунтовує її запитування.

У підрозділі 1.1. «Тематизація життєсвіту та його історичності: на шляху від феноменології до герменевтики» проведено паралелі між феноменологічним поняттям сприйняття та герменевтичним поняттям розуміння на підставі аналізу конституції як інтерпретації та з'ясовано особливості феноменологічного методу. Конституювання, насправді, є історичним процесом, поступова тематизація джерела якого привела Гусерля до винайдення історичного поняття життєсвіту. Показано, як імпліцитний історичний вимір феноменології безпосередньо причетний до герменевтичного повороту в даному русі. Ґадамер, засновник філософської герменевтики, перебуваючи під впливом Гайдеґера, вважає Гусерлеву інтерпретацію новотвору «життєсвіт», здійснену в термінах філософії свідомості, хибною, бо така інтерпретація не враховує повною мірою історичності життєсвіту, зводячи її до чистих актів трансцендентальної суб'єктивності. Тому суперечності поняття життєсвіту в межах феноменології Гусерля випливають переважно з неврахування герменевтичної природи зазначеного феномена.

У підрозділі 1.2. «Концепція скінченного горизонту розуміння як дієво-історичної свідомості» зазначено, що історичність життєсвіту усебічно передає поняття «горизонт», яке семантично споріднене з поняттям «досвід» та переінтерпретоване як синонім поняттю «ситуація». Осмислюючи історичність за допомогою поняття горизонту, Ґадамер відмежовується від Гайдеґера. Фігура горизонту виконує функцію поняття-мосту, яке дозволяє Ґадамерові перейти від історичності і темпоральності тут-буття (гайдеґерівська побудова) до виміру екзистенційного досвіду, який готує нову модель суб'єктивності, де зменшено центрованість Я через визнання діалогічної структури досвіду. Горизонт мови, який збігається з горизонтом світу, - це власне ґадамерівське значення терміна.

Ґадамер говорить про «злиття горизонтів» як подію, детерміновану мовою та історією, і пропонує таким чином нову теорію досвіду. Його новотвір «злиття горизонтів» позначає діалогічну подію розуміння, яка відбувається за логікою запитання і відповіді. З одного боку, «злиття горизонтів» успішно пояснює, як відбувається розширення власного горизонту розуміння. З другого боку, воно хибує на нівелювання ролі Іншого у досвіді розуміння. У такий спосіб злиття набуває характеру асиміляції. Отож тут гостро постає проблема Іншого, яка зазвичай закладена у підвалини інтерсуб'єктивних теорій досвіду.

У підрозділі 1.3. «Інтерсуб'єктивна природа мови та розуміння, або мовна онтологія розуміння» обґрунтовано, що оскільки у філософській герменевтиці поняття інтерсуб'єктивності не вживається, бо воно тотожне «подвійному суб'єктивізмові», то місце і функції понять інтерсуб'єктивності та суб'єктивності посідає поняття діалогу, або розмови. Тобто мова і розуміння конституюються у діалозі. Мова як ціле дана у відкритості певної історичної мови і в ній реалізується як говоріння, що є завжди говорінням Іншому, говорінням з Іншим. Потреба в Іншому робить розуміння інтерсуб'єктивним процесом.

Доведено, що тут-буття мови з погляду філософської герменевтики існує лише в мовленні, яке на колективному рівні має вигляд ритуалу (Ritul) і на індивідуальному - діалогу (Gesprдch / Dialog). Отже, мовлення за своєю сутністю завжди телеологічне, оскільки його незмінна мета - пошук взаєморозуміння.

У другому розділі «Відновлення риторично-гуманістичної традиції: антисуб'єктна та антиінструменталістська настанова герменевтики» з'ясовуються особливості феномена розуміння як пізнавального процесу, тобто ролі рефлексії у ньому, критерію істини та джерела його продуктивності на тлі критики суб'єкта та звернення до категорії життя. Доводиться, що завдяки визнанню обмеженості розуму і потреби в Іншому філософська герменевтика протиставляє замкненості трансцендентального суб'єкта на собі онтологічну відкритість досвіду.

У підрозділі 2.1. «Критика суб'єкта та питання опосередкування досвіду» розглянуто питання, як у філософській герменевтиці за допомогою діалогу долається метафізичний модерний суб'єктивізм та обґрунтовується істинність скінченного досвіду. На нашу думку, Ґадамер залишається трансцендентальним мислителем. Він убачає умови можливості знання не в свідомості, а в бутті, посідаючи антисуб'єктну настанову, яка полягає у ствердженні переваги предмета над суб'єктом. Ґадамер розглядає розуміння не в термінах свідомості, а ширше - життя, де абсолютна свідомість перетлумачена як дієво-історична свідомість. Нами зазначено, що антисуб'єктна настанова укорінена у старогрецькій філософії, передусім філософії Платона, у філософії Геґеля та у філософії пізнього Гайдеґера. У зв'язку з критикою понять свідомості та рефлексії у філософській герменевтиці постає проблема опосередкування досвіду. Як про її розв'язання Ґадамер говорить про своєрідне «зовнішнє» опосередкування, згідно з яким діалектичну структуру досвіду перетлумачено як діалогічну. Модель діалогу має засвідчувати онтологічну відкритість та засадничу незавершеність процесу пізнання як зворотний бік його обмеженості та скінченності.

У підрозділі 2.2. «Здоровий глузд як засадничий спосіб буття-у-світі» говориться, що сучасну епоху, яка значною мірою ґрунтується на філософії Модерну, характеризує панування науки з її стрижневим методичним (інструментальним) ідеалом достовірності. У річищі критики суб'єкта з погляду риторично-гуманістичної традиції Ґадамер здійснює переоцінку стосунку науки і життя, надаючи первинного значення виміру практики, показуючи що він ширший за науку та ніколи не може бути повністю об'єктивованим. Герменевтичному досвідові (розумінню) відповідає відмінний від класичного тип раціональності - здоровий глузд, який об'єднує в собі практичний та теоретичний аспекти розуму, так як втілює в собі принцип застосування та є засадничим способом буття-у-світі. Здоровий глузд становить своєрідне моральне почуття, спрямоване на усебічне оцінювання ситуації, яке відбувається у формі діалогу. Таким чином засвідчується конкретність герменевтичного досвіду, що полягає у потребі в кожній новій ситуації шукати нову точку опертя, здобувати нову істину. Водночас здоровий глузд - це не так критична рефлексія, як моральна здатність до судження з позиції не окремого індивіда, а надіндивідуальної спільності з іншими (інтерсуб'єктивної згоди).

У підрозділі 2.3. «Фундаментальна усність та метафоричність природної мови як підстава універсальності риторики» показано, що своєю концепцією недогматичного здорового глузду Ґадамер стверджує універсальність риторики, де метафора постає основою природного утворення понять, нестереотипного, вдумливого користування мовою. Мова існує насамперед у розмові, тому вона - фундаментально усна, і як невтомний шлях до смислу здійснюється повсякчас у пошукові слушного слова. Коли мова - «буття-один-з-одним», а не просто «ритуал», вона є місцем людської свободи, розгортанням мислення як нескінченного намагання вимовити невимовне. Також під усністю мови філософська герменевтика має на увазі засадничу важливість голосу і слуху, тобто, з одного боку, їй ідеться про своєрідну модель «звуку і духу» як нерозривності форми і змісту, з другого боку, про належність «суб'єкта» «об'єкту» (тотожність мислення і буття) як «слухання» самої речі.

У третьому розділі «Зв'язок розуміння і мовлення як передумова людської свободи: екзистенційні виміри онтологічної відкритості досвіду» ми продовжили розглядати герменевтичний досвід в аспекті його онтологічної відкритості, уґрунтованій на зв'язку розуміння і мовлення. Ми виокремили такі три взаємопов'язані екзистенційні виміри онтологічної відкритості досвіду як тілесність, моральність та темпоральність. Завдяки мовному опосередкуванню їх неможливо повністю об'єктивувати, натомість вони засвідчують «приреченість» людини на свободу та індивідуальну відповідальність. Утім, це не суперечить тому факту, що онтологічна відкритість досвіду має структуру «буття-один-з-одним», тобто умовами цілісності досвіду є спрямованість назовні (турбота), морально-етичне прийняття Іншого (дружба) та досвід «затримки» (Verweilen) у діалозі з Іншим.

У підрозділі 3.1. «Тілесність в аспекті онтологічної відкритості досвіду: феномен здоров'я» обґрунтовано, що розуміння має біологічний вимір, де здоров'я розглядається як психофізична цілісність досвіду та здатність до розмови. Згідно з цим підходом, здоров'я невірно визначати як відсутність хвороби, оскільки воно не є об'єктивною якістю. Йому властива прихована гармонія, яка полягає у ритмічному бутті-у-світі, тобто у неперервному процесі втрати і надолуження внутрішньої рівноваги, що відображає напругу екзистенційної турботи. Такий погляд на тілесність філософська герменевтика формує на ґрунті теоретичних розробок феноменології, античної філософії та філософської антропології.

Доведено, що тілесність засвідчує онтологічний стосунок свободи та істини і вимагає від людини здорового глузду, щоб вона у питаннях здоров'я та хвороби не покладалась повністю на науку. Панування науки у суспільній свідомості обертається знеціненням традиції та монологізацією людської поведінки, яка виявляється у нездатності до розмови. Показано, що філософська герменевтика розробляє саме «феноменологію правильного розуміння» на противагу «глибинній герменевтиці» фройдівського психоаналізу та габермасівської критики ідеологій, що відштовхуються від розладів розуміння. Адже вважати хибну свідомість хворою означає уречевлювати досвід з погляду просвітницького ідеалу об'єктивності.

У підрозділі 3.2. «Відкритість досвіду як морально-етичний стосунок дружби, або солідарності» виявлено, що розуміння неодмінно включає в себе вимір стосунків з іншими. Така спільність життєсвіту передбачає морально-емоційне ставлення один до одного, яке у філософській герменевтиці називають дружбою, або солідарністю. Йдеться про «добру волю» почути Іншого на ґрунті визнання як власної скінченності, так і визнання можливої правоти Іншого. Тобто не досить обмежити розмову методом чи формальною структурою, оскільки розуміння первинно завжди урухомлюване незгодою, процесом вироблення «спільної мови».

Також обґрунтовано, що герменевтична теорія досвіду, з одного боку, стверджує асиметричність стосунків через наголошення важливості довіри та авторитету, з другого боку, уникає релятивізму і нігілізму саме завдяки її етизації, тобто вимозі від людини своєрідної етичної притомності (мудрості), яка полягає в її відкритості до нового досвіду та її здатності переглядати власні упередження у діалозі з Іншим. Утім, наголошено, що не можна повністю покладатися на думку Іншого, на його авторитет, бо у такому разі руйнується моральна природа стосунків, зникає свобода. Кожен має відповідати за себе сам у питаннях розуміння, оскільки ніхто не має у цьому абсолютної переваги, якими б знаннями він не володів. Тонку межу між авторитетом і авторитарністю унаочнено на прикладі стосунків між лікарем і пацієнтом.

У підрозділі 3.3. «Темпоральність «затримки» відкритості досвіду. Наратив» проаналізовано внутрішній досвід часу як «часу життя», в якому співіснують «порожній» та «виповнений» час. Саме виповнений час є досвідом істини. Йому відповідає подієвість розуміння, або «затримка», що має форму діалогу. Виповнений час містить позитивну напругу між забуттям і пам'яттю, відображаючи таким чином цілісність дієво-історичної свідомості та конститутивну історичність досвіду, його укоріненість у традиції.

Подія розуміння звершується як «анамнестичне упізнавання», яке Ґадамер, на відміну від Гайдеґера, тлумачить не просто як розкривання чогось, що випинається з приховування, а як саме це випинання. Отож досвід неперервності ґрунтується на чомусь зовсім іншому, ніж нескінченний потік часу. Він складається з «епох», яким відповідають певні мовні картини світу, у кожній з яких сплавляється теперішнє, минуле і майбутнє навколо одного смислового центру, а саме якоїсь метафори або групи метафор. Тобто існує кореляція між внутрішньою історичністю та мовністю досвіду.

Зазначено, що найкраще увиразнюють темпоральність «затримки» поезія і розмова. Утім, наративу вона теж властива. Нами розглянуто теорію онтоцентрованого наративу, згідно з якою розказування історії сприяє особистісній трансформації, якщо людина зосереджена на самій справі до самозабуття. Наратив постає тоді темпоральністю «нового початку», або «затримки». І навпаки, за умови монологічної зосередженості людини на своєму Я, на своїх суб'єктивних переживаннях, зазвичай відбувається відчуження її від себе. Також проаналізовано спробу герменевтичного обґрунтування психоаналізу на підставі розгляду аналітичного досвіду (досвіду проходження аналізу у психоаналітика) як естетичного досвіду (створення нових метафор).

У «Висновках» зазначається, що:

1. Ґадамер перейняв Гайдеґерову рецепцію Гусерля і на її ґрунті розвинув філософську герменевтику як герменевтику скінченності. Проте екзистенційний вимір його теорії більше надихнув К.Ясперс з його концепцією межової ситуації, ніж М.Гайдеґер, у якого ситуацію формує тут-буття, яке наважилось на свідоме життя. Ґадамерові йдеться про «дієво-історичну свідомість» - нову модель суб'єктивності та інтерсуб'єктивності - яка має структуру діалогу та здійснюється у формі «злиття горизонтів», що насправді становить єдиний горизонт, який постійно твориться. Таким чином Ґадамер ще радикальніше за Гайдеґера стверджує конститутивну історичність екзистенції.

2. Філософська герменевтика Г.-Ґ. Ґадамера спирається на антисуб'єктну настанову, що обґрунтовує «перевагу предмета над суб'єктом», і за точку відліку бере поняття життя, динаміку та інтенсивність якого формує «переживання смерті», усвідомлення людиною своєї скінченності. Завдяки концепції дієво-історичної свідомості як обмеженого розуму вона спростовує модерну теорію самосвідомості в її гносеологічній інтерпретації, згідно з якою розум здатен прогресивно досягти повної самопрозорості та абсолютного знання.

Філософська герменевтика посідає антиінструментальну настанову щодо мови, переоцінюючи роль метафори і риторики. Вона доводить, що, з одного боку, мова передусім є практикою, тобто є фундаментально усною, з другого боку, сама практика має структуру діалогу, що вимагає від людини відкритості досвіду, забезпечуючи їй таким чином екзистенційну свободу.

3. Філософська герменевтика містить нову антропологію, згідно з якою людину від тварини відрізняє мова, що опосередковує досвід, роблячи його онтологічно відкритим. Інакше кажучи, людський досвід є сутнісно незавершеним та полягає у здатності підпорядковуватися самій справі, з приводу якої шукають порозуміння у діалозі. Тому відкритість не означає некритичність, а лише відображає той факт, що для виникнення нерозуміння та потреби в його інтерпретації має бути ґрунт щонайменшого розуміння справи, щонайменша згода співрозмовників щодо предмета обговорення.

Відкритості відповідає інтерсуб'єктивний здоровий глузд, який полягає у пошуку слушного слова у діалозі. Здоровий глузд, витлумачений в річищі риторично-гуманістичної традиції (показовим є перетин поглядів Г.-Ґ. Ґадамера і Л. Парейзона), є способом буття-у-світі. Він засвідчує первинний онтологічний стосунок людини до істини та не піддається об'єктивації. Філософська герменевтика захищає «прихованість» досвіду, де тілесність, моральний стосунок з іншими і внутрішня темпоральність постають необ'єктивувальними умовами можливості розуміння, а феномени здоров'я, дружби та «затримки» вказують на екзистенційну свободу людини.

4. Філософська герменевтика відновлює античну концепцію здоров'я як «прихованої гармонії», а саме як цілісності досвіду, що полягає у рівновазі між тілесністю і мовністю, між свободою і необхідністю. Йдеться про те, що «живе тіло» слугує непомітним містком у світ, що робить нас вільними, здатними на самозабуття заради буття-один-з-одним. Наше самопочуття є психофізіологічним ґрунтом здатності до розуміння.

З точки погляду філософської герменевтики, «буття-хворим» визначають не стільки відповідні дані медичних досліджень, скільки нездатність людини до діалогу внаслідок занурення у свої відчуття, замкненість на собі. Людина втрачає «притомність», здатність бути поза собою, що постулюється як найбільш автентична форма зустрічі з істиною. Фактично людина таким чином втрачає себе, оскільки її сутність полягає у відкритості. Отож межа між здоров'ям і хворобою є в певному сенсі умовною. Видужання означає передусім адаптацію, нове включення в життєвий цикл людини за підтримки оточення.

5. Діалектично-діалогічна теорія розуміння запозичує поняття дружби з античної традиції, що за своїм значенням подібне до сучасного поняття солідарності. І «дружба», і «солідарність» відображають моральні засади нашої взаємодії один з одним у спільному життєсвіті. Згідно з цими засадами людина несе індивідуальну відповідальність, з одного боку, за власні передсуди та, з другого боку, за свою готовність чи неготовність почути і прийняти відмінні погляди Іншого як цілком можливі.

У філософській герменевтиці морально-етична спільність між людьми постає умовою розуміння, а освіченість - принципом мислення. Розуміння не може рухатися автономно, а включає участь Іншого для вироблення спільної мови на шляху до істини. Суть справжньої освіченості дається взнаки у почутті такту, вбачливому ставленні до Іншого, де Інший розглядається саме як Інший, а не як такий, що нічим не відрізняється від інших і якому залишається просто визнати правильність поняттєвого дискурсу.

6. З погляду філософської герменевтики внутрішній досвід часу основується на зв'язкові розуміння і мовлення та має структуру діалогу. Це якісний бік часу, на позначення якого спершу Гайдеґер, а потім Ґадамер використовують поняття «затримка». Цей час переживається нами як «найвища реальність», як неперервне «органічне теперішнє», як такий, що є повністю тут для нас. Він ухиляється від суто інструментального ставлення до себе, тобто від фіксації та контролю. Адже людське розуміння менше залежить від планування і значно більше - від ритуальності життя, тобто від форм традиції, які постають «споконвічним» ґрунтом людського розуму. «Затримка» містить продуктивну напругу між забуттям і пам'яттю.

У наш час стирання межі між життєсвітом та наукою загрожує дедалі більшим уречевленням та стандартизацією досвіду, тобто розміфотворенням «прихованості» досвіду істини. Це справляє дегуманізувальний вплив на людину, оскільки разом зі здатністю до «затримки» вона втрачає здатність до діалогу.



СПИСОК НАУКОВИХ ПРАЦЬ, ОПУБЛІКОВАНИХ АВТОРОМ ЗА ТЕМОЮ ДИСЕРТАЦІЇ

1. Березіна В. В. Діалогічність vs. монологічність розуміння (у світлі італійської рецепції філософської герменевтики) / В. В. Березіна // Практична філософія. - Київ, 2009. - № 2 (32). - С.182-186.

2. Березіна В. В. Переклад -- міст між мовними світами? (на підґрунті філософської герменевтики Г. Ґ. Ґадамера) / В. В. Березіна // Філософська думка. - Київ, 2009. - № 1 (Феноменологія сьогодні). - С. 43-53.

3. Березіна В.В. Феноменологічно-герменевтична концептуалізація світу і відродження практичної філософії / В. В. Березіна // Філософські проблеми гуманітарних наук. - Київ, 2010. - № 16-17. - С. 178-183.

4. Березіна В.В. Проблема мови у філософії Г.-Ґ. Ґадамера / В. В. Березіна; [за ред. А.Л. Богачова] // Міжнародна наукова конференція «Дні науки філософського факультету - 2008» (16-17 квітня 2008 року): матеріали доповідей та виступів. - Київ: ВПЦ «Киїівський університет», 2008. - Ч. VI. - С. 95-96.

5. Березіна В.В. Усно-динамічна природа мови (на матеріалах філософської герменевтики Г.-Ґ. Ґадамера) / В. В. Березіна; [за ред. А.Л. Богачова] // Людина. Світ. Суспільство (До 175-річчя філософського факультету). Міжнародна наукова конференція «Дні науки філософського факультету - 2009» (21-22 квітня 2009 року): матеріали доповідей та виступів. - Київ: ВПЦ «Киїівський університет», 2009. - Ч. ІІІ. - С. 9-10.

6. Березіна В.В. Темпоральний бік події розуміння в герменевтиці Г.-Ґ. Ґадамера / В. В. Березіна; [за ред. А.Л. Богачова] // Міжнародна наукова конференція «Дні науки філософського факультету - 2010» (21-22 квітня 2010 року): матеріали доповідей та виступів - Київ: ВПЦ «Киїівський університет», 2010. - Ч. ІІІ. - С. 7-8.

7. Березіна В.В. Прихована гармонія здоров'я як передумова розуміння (на ґрунті філософської герменевтики Г.-Ґ. Ґадамера) / В. В. Березіна // Шевченківська весна: матеріали Міжнародної міждисциплінарної науково-практичної конференції студентів, аспірантів та молодих вчених (22-26 березня 2010 року); [за ред. О. Терещенко]. - Київ: Логос, 2010. - Вип. VIII. - С. 412-413.

8. Березіна В.В. Герменевтика як критика. До проблеми діалогічної концепції розуміння Г.-Ґ. Ґадамера / В. В. Березіна // Критика як філософська настанова: тези п'ятої міжнародної студентсько-аспірантської конференції «Філософія. Нове покоління» (25-27 лютого 2010 року); [за ред. Є. Полякова]. - Київ: НаУКМА, 2010. - С. 48-49.



АНОТАЦІЯ

Березіна В.В. Зв'язок розуміння і мовлення як предмет філософської герменевтики. - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філософських наук за спеціальністю 09.00.01. - онтологія, гносеологія, феноменологія. - Київський національний університет імені Тараса Шевченка. - Київ, 2011.

Дисертація присвячена дослідженню зв'язку розуміння і мовлення як предмета філософської герменевтики, виявленню та оцінці його впливу на структуру досвіду. Завдяки аналізу зв'язку розуміння і мовлення як предмета філософської герменевтики обґрунтовано універсальну мовність людського досвіду, який є передусім досвідом розуміння.

У роботі висвітлено засадничі поняття та положення філософської герменевтики у зв'язку з феноменологічною та риторично-гуманістичною традиціями. Герменевтичний принцип історичності досліджено через такі феноменологічні поняття, як життєсвіт, горизонт та інтерсуб'єктивність. Антисуб'єктну та антиінструментальну настанови розкрито за допомогою таких понять, як дієво-історична свідомість, здоровий глузд та метафора. Встановлено, що розуміння є необ'єктивувальним досвідом істини, який має структуру діалогу, оскільки передбачає відкритість до Іншого та є сутнісно незавершеним.

Авторкою запропоновано власну інтерпретацію герменевтичної теорії досвіду в широкому контексті практичної філософії. Стосунок розуміння і мовлення розкрито через концепцію відкритості герменевтичного досвіду, розглянуту в аспектах тілесності, моральності та темпоральності, де відповідно феномени здоров'я, дружби і «затримки» засвідчують екзистенційну свободу людини.

Ключові слова: герменевтична теорія досвіду, буття, мова, розуміння, мовлення, скінченність, істина, відкритість до Іншого, екзистенційна свобода, цілісність.

АННОТАЦИЯ

Березина В.В. Взаимосвязь понимания и речи как предмет философской герменевтики. - Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени кандидата философских наук по специальности 09.00.01. - онтология, гносеология, феноменология. - Киевский национальный университет имени Тараса Шевченка. - Киев, 2011.

Диссертация посвящена исследованию взаимосвязи понимания и речи как предмета философской герменевтики, выяснению и оценке ее влияния на структуру герменевтического опыта. Благодаря анализу взаимосвязи понимания и речи как предмета философской герменевтики обосновано универсальный языковой характер человеческого опыта, который является прежде всего опытом понимания.

В работе проанализировано основные понятия философской герменевтики в связи с феноменологией и риторико-гуманистической традициями. Герменевтический принцип историчности исследован посредством таких феноменологических понятий, как жизненный мир, горизонт и интерсубъективность. Антисубъектная и антиинструментальная установки раскрыты с помощью таких понятий, как действенно-историческое сознание, здравый смысл и метафора. Установлено, что понимание является необъективируемым опытом истины, который имеет структуру диалога, поскольку предусматривает открытость к Другому и является сущностно незавершенным процессом.

Автором предложено собственную интерпретацию герменевтической теории опыта в широком контексте практической философии. Отношение между пониманием и речью раскрыто ввиду концепции открытости герменевтического опыта, рассмотренной в аспектах телесности, моральности и темпоральности, где соответственно феномены здоровья, дружбы и «задержки» свидетельствуют об экзистенциальной свободе человека.

Ключевые слова: герменевтическая теория опыта, бытие, язык, понимание, речь, конечность, истина, открытость к Другому, экзистенциальная свобода, целостность.



SUMMARY

Berezina V.V. The Relationship between Understanding and Speech as the Object of the Philosophical Hermeneutics. - Manuscript.

Dissertation for getting the scientific degree of Candidate of Philosophy on speciality 09.00.01. - Ontology, Epistemology, Phenomenology. - Kyiv State University named after Taras Shevchenko. - Kyiv, 2011.

The dissertation examines the relationship between understanding and speech as the object of philosophical hermeneutics. The research clarifies and evaluates the impact of this relationship on the experience's structure. Having examined understanding and speech as interrelated phenomena, the author proved the universal linguisticality of man's experience, which is first of all the experience of understanding.

In the paper the basic notions of philosophical hermeneutics regarding phenomenology and rhetorical-humanistic traditions are investigated. The hermeneutic principle of historicity is investigated through such phenomenological concepts as lifeworld, horizon, intersubjectivity. The antisubjective and antiinstrumental attitudes are studied with the help of such concepts as consciousness of effective history, common sense and metaphor. Understanding is ascertained to be unobjectifyable experience of truth and essentially unfinished process. It has structure of dialogue since it means openness to the Other.

The author proposes own interpretation of the hermeneutic theory of experience in the wide context of practical philosophy. The connection between understanding and speech is revealed via the concept of hermeneutic experience's openness. It is considered in such aspects as corporality, morality and temporality, and the phenomena of health, friendship and temporality of tarrying accordingly manifest existential freedom of a man.

Health is integrity of experience, meaning psychophysical dynamic equilibrium, or in other words, balance between corporality and linguisticality. Corporality is exertion of existential care and in aspect of health is an experience of ontological openness as self-forgetfulness for the sake of being-with-one-another. Friendship is moral-emotional treatment of one to another; it empowers understanding, which has relational nature. Consciousness of human finitude makes a man open to dialogue. Temporality of tarrying is qualitative side of time that means the phenomenological concentration on the Things Themselves.

The thesis argues that the obliteration of boundary between the lifeworld and science, which takes place in the social consciousness, is threatened by growing materialzation and standardization of experience just dehumanizing the human being. That's why the philosophical hermeneutics is very urgent. It defends the «hiddenness» (Verborgenheit) of the experience, based on the connection between freedom and truth, which is provided by the ontological relationship between understanding and speech.

Key words: hermeneutic theory of experience, being, language, understanding, speech, finitude, truth, openness to the Other, existential freedom, integrity.

Размещено на Allbest.ru

...