Ідіолект П.О. Куліша на тлі східнополіського діалекту

Размещено на http://www.allbest.ru/

НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ ІНСТИТУТ УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата філологічних наук

Спеціальність 10.02.01 - українська мова

ІДІОЛЕКТ П. О. КУЛІША НА ТЛІ СХІДНОПОЛІСЬКОГО ДІАЛЕКТУ

КУМЕДА Олена Павлівна

Київ - 2011

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ДИСЕРТАЦІЇ

Дослідження ідіолекту Пантелеймона Олександровича Куліша (1819 -1897) залишається актуальним завданням, оскільки у працях про мову творів письменника та її роль в історії українського літературно-писемного процесу глибоко і всебічно не з'ясовано статус мовного довкілля у процесі формування ідіолекту письменника. На думку П. Д. Тимошенка, “вивчення мовних (фонетичних, морфологічних та ін.) особливостей мови письменників-класиків необхідне як у практичному, так і в теоретичному відношеннях. Воно потрібне, зокрема, для вияснення загальних тенденцій розвитку літературної мови в минулому, становлення її норм, що, у свою чергу, дозволяє визначити надійну основу для нормативних кодексів сучасної української літературної мови”. П. О. Куліш спирався не тільки на тогочасну літературну практику, а насамперед на власний мовний досвід, укорінений у народну основу - східнополіські говірки. Через те не можна оминути психологічні, особистісні передумови його мовотворчості, витоки формування Кулішевої мовної особистості, ті джерела, що живили його мову, і разом зробили П. О. Куліша “першим письменником і першим ученим, що зовсім свідомо творив українську літературну мову, а свої погляди передавав і Шевченкові” (Є. К. Нахлік).

За півстоліття плідної праці в різних сферах художньої творчості, перекладу, науки П. О. Куліш розширив функціонально-стильові межі української мови, запровадив новий фонетичний правопис (“кулішівку”), який набув значного поширення; з ініціативи П. О. Куліша та М. І. Костомарова часопис “Основа” розгорнув велику роботу з укладання повного словника української мови, що мало на меті полегшити читання журналу та розширити словниковий запас. П. О. Куліш, який уважав українську мову придатною до новоутворень, став автором великої кількості нових слів та висловів, що часто є прикладами “тонкого чуття мови” (В. І. Статєєва). Уже в 50-х рр. ХIХ ст. П. О. Куліш був визнаним першорядним знавцем української мови, його мовознавчий хист високо оцінювали сучасники. Так, “могучий майстер слова” правив твори Т. Г. Шевченка, Марка Вовчка, Г. Ф. Квітки-Основ'яненка, Є. П. Гребінки, Я. І. Щоголева, І. С. Нечуя-Левицького, В. М. Забіли та ін. А після його смерті шанувальниками Кулішевої мовотворчості були визначні лінгвісти І. І. Огієнко, В. І. Сімович, О. Б. Курило, Ю. В. Шевельов та ін.

В останні роки в дослідженні мови П. О. Куліша помітні такі зміни:

а) опубліковано низку нових праць, серед яких тільки в студіях І. Г. Матвіяса звернуто належну увагу на діалектну основу мови творів цього автора;

б) хоча комплексного ареалогічного прочитання мови творів П. О. Куліша досі не здійснено, але спостереження Ю. В. Шевельова, М. Є. Сиваченка, І. Г. Матвіяса, Т. І. Должикової переконують у наявності виразного впливу на мову письменника рис рідного йому східнополіського говору північного наріччя, що особливо актуалізує проблему діалектно-літературної взаємодії. Визначення особливої ролі П. О. Куліша в становленні літературної норми, її свідомому випрацюванні переводить часткове питання про місце діалектизмів у текстах творів цього автора в загальнотеоретичну площину. Цим зумовлена актуальність дослідження ідіолекту П. О. Куліша на тлі та у зв'язку зі східнополіським діалектом.

Метою роботи є встановлення відношення мови творів П. О. Куліша до його питомого мовного довкілля - східнополіських говірок, під впливом яких відбувалося формування основ мовної особистості цього майстра слова.

Завдання дослідження полягає в тому, щоб:

- зіставити фонетичні, граматичні, лексичні риси творів П. О. Куліша зі східнополіськими говірками; з'ясувати характер зв'язку східнополіського мовного ареалу з ідіолектом П. О. Куліша;

- змоделювати позицію П. О. Куліша щодо ролі діалектних явищ у становленні й розвитку літературного стандарту.

Об'єкт дослідження - мова першодруків художніх та нехудожніх текстів П. О. Куліша на тлі структурних рис східнополіських говірок.

Предмет аналізу - фонетичні, морфологічні та лексичні риси мови творів П. О. Куліша у їх відношенні до східнополіських діалектів.

Методи дослідження. З метою інвентаризації та опису зафіксованих одиниць використано описовий метод з елементами порівняльно-історичного та статистичного, а також методики лінгвостилістики (контекстуальний та компонентний аналіз). Важливим виявився ареалогічний метод, завдяки якому вдалося встановити реальне просторове співвідношення досліджуваних мовних одиниць. Оскільки ідіолект П. О. Куліша не можна розглядати ізольовано, поза конкретними культурно-історичними умовами, у яких він формувався, то це зобов'язувало застосовувати лінгвокультурологічні прийоми.

Матеріалом дослідження слугували тексти першодруків творів П. О. Куліша: роман “Чорна рада” (СПб., 1857); історичний нарис “Хмельнищина” (СПб., 1861), автобіографічний нарис “Жизнь Куліша” (Правда. - 1868. - № 2-4, № 24-28); оповідання “Орися” (К., 1882); поема “Маруся Богуславка” (Твори Пантелеймона Куліша: у 6 т. - Т. 2. - Львів: Просвіта, 1909); свідчення діалектологічних джерел (“Атлас української мови” (АУМ), описові та лексикографічні праці, власні записи східнополіського діалектного мовлення), етнографічні свідчення середини ХIХ ст. - насамперед П. О. Куліша, Б. Д. Грінченка), лексикографічні джерела.

Наукову новизну дисертації визначає те, що в ній уперше здійснено ареалогічне прочитання мови П. О. Куліша, з'ясовано характер зв'язку ідіолекту П. О. Куліша з його рідномовним середовищем: змодельовано набір важливіших рис східнополіського говору на підставі етнографічних текстів та сучасних діалектологічних описів відповідного ареалу, перевірено ступінь наявності / відсутності зазначених діалектних рис у текстах прижиттєвих першодруків творів П. О. Куліша; з'ясовано ґенезу його мовних рис у контексті східнополіського діалекту; висунуто гіпотезу щодо меж узуального і власне авторського серед зареєстрованих у текстах одиниць та щодо причин вибору письменником мовних засобів з-поміж низки альтернативних варіантів, окреслено лінгвальні пріоритети П. О. Куліша.

Теоретичне значення дослідження полягає в з'ясуванні впливу мовного довкілля на формування ідіолекту мовної особистості з виразними інтерлокальними засадами його лінгвоментальності; у дослідженні рис мови П. О. Куліша та визначенні його ролі в становленні нової української літературної мови, у випрацюванні методики вивчення ідіолекту письменника.

Практичне значення праці пов'язане з тим, що на тлі позалітературного страту національної мови діалектної диференціації українського мовного континууму вперше здійснено інвентаризацію та аналіз фонетичних, граматичних і лексичних рис мови художніх творів П. О. Куліша, що є важливим джерелом інформації для узагальнювальної історії української літературної мови; матеріали дослідження можна використати у лінгводидактиці; зібраний матеріал зі східнополіських говірок розширює емпіричну базу української діалектології.

Апробація результатів дослідження. Дисертацію обговорено на засіданні відділу діалектології Інституту української мови НАН України (протокол № 3 від 4 березня 2011 р.); результати дослідження представлено в доповідях на Всеукраїнській науково-практичній конференції “Філологічні науки в освітніх закладах України” (Суми, 2007), III Міжнародній науковій конференції “Лінгвізація світу” (Черкаси, 2010), Всеукраїнській науковій конференції “Роль Пантелеймона Куліша в історії української мови, літератури та культури” (Ніжин, 2010), Всеукраїнському науковому семінарі “Актуальні проблеми української діалектології й історії мови” (Черкаси, 2010).

Публікації. Теоретичні положення та результати дослідження відображено у восьми статтях, опублікованих у виданнях, визначених ВАКом України як фахові.

Структура та обсяг дисертації. Робота складається зі вступу, чотирьох розділів, висновків, переліку умовних скорочень, списку використаних джерел (15 позицій) та використаної літератури (280 позицій), додатків (Додаток А. Фонетика; Додаток Б. Морфологія; Додаток В. Лексика; Додаток Г. Тексти). Повний обсяг дисертації становить 482 с., з них основного тексту - 215 с.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

куліш говір мова етнографічний

У “Вступі” обґрунтовано вибір теми дослідження, її новизну й актуальність, визначено предмет, об'єкт, мету й завдання роботи, сформульовано її теоретичну й практичну цінність, наведено відомості про апробацію результатів.

У першому розділі “Діалект як джерело формування ідіолекту письменника: лінгвальний феномен і лінгвістична проблема” окреслено традиції дослідження мови письменника з урахуванням свідчень про його діалектне довкілля. Зокрема, проаналізовано засадничі праці П. Д. Тимошенка, М. А. Жовтобрюха, В. М. Русанівського у вивченні мови Т. Г. Шевченка за його рукописами та з урахуванням структурних особливостей середньонаддніпрянських говірок. З'ясовано, що методика комплексного поліджерельного вивчення ідіолекту, застосована названими дослідниками, забезпечила точність оцінок і повноту опису мовних рис творів Т. Г. Шевченка, визначення його лінгвальних орієнтирів, а відтак дозволила точніше окреслити його роль в історії літературної мови, установити його рідномовне довкілля. Зазначені прийоми виявилися ефективними, тому можуть бути використані в дослідженні впливу діалектного оточення на формування та динаміку ідіолекту П. О. Куліша.

У цій частині роботи відзначено, що сьогодні для такої праці наявна значна діалектна база, зокрема, карти АУМ (I), записи діалектного мовлення (Т. В. Назарова), власні спостереження над говірками тих мікроареалів, де давніше жив і творив П. О. Куліш. Підкреслено, що інновація методичного прийому полягає в тому, що не принагідно, а цілеспрямовано здійснено спостереження над мовним довкіллям письменника, з якого він виростав, а також і над тією говіркою, в ареалі якої майже безвиїзно провів останні 14 років життя.

Стан вивчення ідіолекту П. О. Куліша засвідчив відсутність цілісного дослідження, у якому було б вичерпно схарактеризовано мову творів письменника. Відповідно до мети роботи велику увагу приділено вивченню матеріалів біографічних досліджень про П. О. Куліша, поглибленому вивченню його зв'язку із Чернігівщиною, який не уривався впродовж усього життя митця. На цих засадах установлено, що наявність тісного зв'язку П. О. Куліша з питомим говірковим оточенням, з одного боку, та відсутність праць, у яких було б здійснено докладне послідовне прочитання текстів письменника з увагою до змодельованої структури східнополіського діалекту, з другого боку, актуалізують необхідність з'ясування реального багатопланового відношення мовної практики П. О. Куліша до його первісного мовленнєвого довкілля.

У другому розділі “Фонетичні риси мови першодруків творів П. О. Куліша на тлі східнополіського діалекту” у зв'язку зі східнополіським говором розглянуто й проаналізовано риси вокалізму та консонантизму мови творів П. О. Куліша. Аналіз здійснено на тлі тогочасної літературної практики з урахуванням історії фонетичної системи та діалектів; ураховано також сучасну літературну норму; використано елементи статистичного методу; ураховано історію текстів та умов їх видання.

Так, подано опис рефлексів */о/ в новоутвореному закритому складі: з'ясовано, що в тих самих фонологічних умовах рефлекси графічно передано як о, і, и, у; водночас не зафіксовано жодного дифтонга. Виявлено численні альтернативні словоформи (бой - розбій; воротьми - воріт, ворітьми; батьковський - батьківський, батьківщина; Костянтинов - Костянтинів; зверхность - зверхність). Рефлекс і, що в українській літературній мові закріпився як нормативний, майже послідовно відбито (віск, гість, рій), за винятком Бог, бой, вход, дом, зрост, кош. Непослідовно відбито аналогійний вторинний [і] (< *о) у відкритому складі: конець - кінець, ровесники, ровесниця - рівесниками і конця - кінця, вировняно - рівняти, вирівнялась. Так, варіантність реалізації */о/ спостережено і в східнополіських говірках, що дає підстави вбачати в цьому явищі вплив рідномовного довкілля автора на тлі неусталеної норми.

Рефлексація *о в анлауті в мові творів П. О. Куліша неоднакова: у тиі очі - у (в) вічи; окномъ - вікно (12:55), причому східнополіські фонетичні локалізми з [о] поступаються поширенішим відповідникам із секундарним [і], які пізніше стали в українській мові літературною нормою. П. О. Куліш уживає варіанти префікса та прийменника од (от) і від, надаючи перевагу од - 769 (: 5): 227. Свідчення діалектних джерел, з одного боку, уповажнюють припускати, що варіант од відбиває мовну практику носіїв північного наріччя, а відтак, імовірно, вимову самого автора, з іншого - є підстави думати, що мова П. О. Куліша, виходячи з питомого діалектного оточення, охоплює весь східноукраїнський обшир. Переорієнтація письменника з од на від у львівських виданнях, імовірно, обґрунтована необхідністю наблизитися до мови читача в Галичині. Так само варіювання прийменників та префіксів вво - ві, вві, уві; до- - ді-, зо- - зі-, по- - пі-; відо- / одо- - віді- / оді- - оди-; підо- - піді-; розо- - розі- Загалом у названих префіксах переважає [і] - 216 (о) : 272 (і) : 4 (и). може бути пояснене впливом говірки, в ареалі якої він народився і провів перші роки життя; водночас зауважимо, що префікси обі-, пів-, під- та уві- (вві-) зафіксовано безваріантно, як і давній префікс по- в словоформах пійти, пійду, пійде, піду, що може вказувати на дистанціювання П. О. Куліша від говірок і його намагання виформувати норму для цих словоформ.

На місці */о/ зафіксовано також рефлекс [и] в ранньому першодрукові 1857 р. - гирки і, гирко?і, діди?въ, поки?рливі, здиймамла, одибъюм, одийшомвъ, одимйде, пидбимлось, пиднмме та 2 словоформи в текстах 1861 та 1868 рр. - наумзбичъ і на тимъ.

Значну увагу приділено особливостям рефлексації */е/ в новоутвореному закритому складі й */м/ в наголошеній та ненаголошеній позиціях. З'ясовано, що рефлексація *е в закритому складі в мові першодруків П. О. Куліша неоднорідна (Киевський - Киівський - Киёвський; берег - беріг), так само варіантні рефлекси *е у відкритому складі (Киева - Киіва - Киёва; виметати - замітають; перомъ - пиромъ - піро, піромъ). Рефлекс [и] відбито в ранніх текстах 1857 і 1861 рр., у кількох словоформах - замщипки, защимнло, пиромъ, у ростичъ. Альтернацію рефлексів *е залежно від наголосу (дёгтянимхъ, дёгтямръ - днгтю, дігтемъ) та одиничний приклад рефлексації *е як [у] (мамтюнко) засвідчує ранній текст 1857 р. Діалектні джерела уповажнюють на припущення, що мова П. О. Куліша відбиває різні східнополіські рефлекси *е, окрім дифтонгів. У наголошеній та ненаголошеній позиціях *м в мові творів П. О. Куліша є рефлекси е, и, і, причому рефлекс и виявлено тільки в ранньому тексті 1857 р.: мемді - мндень, мндні, мідного; стемнах - стннах; Білозерець - Билозерець. Виявлено кілька пар альтернативних словоформ, у яких наголос провокує якісну зміну вокалу (ведрам - відрами; нижнійшими - ніжниі, ніжного); проте, ймовірно, наголос не вплинув на рефлекси *м в тих словоформах, які наведено в текстах П. О. Куліша. Непоодинокі приклади вагань між словоформами з рефлексами е та і в наголошеній і в ненаголошеній позиціях, а також усунення у фольклорних записах діалектних рефлексів *м, властивих північному наріччю, засвідчують орієнтацію митця на формування таких норм, які охоплювали б весь українськомовний простір.

Варіантними є рефлекси редукованих [ъ], [ь] у сполуках trъt, tlъt, trьt, tlьt - е, и, і: кривамві, кривамвого - крівамва, закрівамвленою; христив, христити, христитись - хріщеним - хрестився, охреститись; тревогу, тревожити - трівога, трівожитись; перехрещено - хримститця, перехри?ститця, перехри?стить. На зв'язок із східнополіською діалектною основою зазначеної фонетичної риси творів П. О. Куліша вказують різноманітні діалектні джерела, зокрема, і власні записи.

Зв'язок із східнополіськими говірками засвідчує й нейтралізація протиставлень /о/ - /а/ та /о/ - /у/: у текстах П. О. Куліша виразні прояви акання (атама?ннє, камиша?хъ, манасти?р, славъяни), значно менше - укання (забубони, санувитий, пулу?мисків), яке мало властиве східнополіському говорові; у першодруках П. О. Куліша виявлено гіперизми - окання (будь ласко', горячими, можно, дармо, задармо), прояви сингармонізму (покланя?етця) та морфологічного вирівнювання (знемогати, перемогать).

Словоформи з приставними [и] - [і] - иззивае, иззаду, икъ, ище - так само мають опертя у східнополіських говірках і, ймовірно, відповідали вимові автора. Припускаємо, що в прозових прижиттєвих текстах більшість словоформ з [и] вмотивовано одним із правописних канонів “кулішівки”. У неприжттєвому виданні 1909 р. відбито приставний [і], а не [и], що, імовірно, зумовлено редакторським втручанням; у цьому виданні протезовані словоформи з [і] та [о] (олжи, олжу, олживий) зумовлено ритмічною організацією поетичного тексту (ізбавив, ізнов, іще). У прозових прижиттєвих текстах приставні [и], [і] виявлено здебільшого в позиції після приголосного - 397 словоформ. У позиції початку речення, після паузи та голосного [и], [і] зафіксовано в 139-ти словоформах. Переваги приставного [и] після приголосного не засвідчено діалектними джерелами, а тому, вірогідно, протеза зумовлена настановою на досягнення евфонії.

Ідіолект П. О. Куліша виразно маркують риси консонантизму, зокрема, відтворення опозиції приголосних за твердістю ~ м'якістю: гультайську - гультяйства; звірь - звіръ; гряницю - границю; трома - трёма; по лязняхъ - у лазні; ненці - неньці; пісню - пісьнях. Варіантність реалізації опозицій [д] - [д'], [з] - [з'], [л'] - [lя], [н] - [н'], [с] - [с'], [т] - [т'] у мові прижиттєвих першодруків П. О. Куліша, імовірно, закорінено в питоме говіркове довкілля. Перевага словоформ із кінцевим [р'] може сигналізувати про орієнтацію П. О. Куліша на південно-східні говори, зокрема мовну практику Т. Г. Шевченка, який, за спостереженнями М. А. Жовтобрюха, використовував словоформи з м'яким кінцевим [р']. У першодруках П. О. Куліша на тлі словоформ із диспалаталізованими приголосними виявлено 52 випадки збереження м'якості шиплячих [ж], [ш], [ч], причому переважно [ч]: бачать, кінчати, кричать, мовчавъ - бачять, скінчять, кричять, мовчять, мовчязний; держять, лежять, положять - лежала, лежали, держати, державъ, вдержати, державши. Припускаємо, що в рідній говірці П. О. Куліша [ш?], [ж?], [ч?] виступали спорадично, тобто спостерігалося хитання [ш'] ~ [ш], [ж'] ~ [ж], [ч'] ~ [ч], що засвідчують і сучасні діалектологічні джерела.

У текстах творів П. О. Куліша відповідно до сучасного літературного дж із спільнослов'янського *dj зафіксовано 61 дієслівну форму із [ж] та 51 - із [U], причому 32 з них похідні від їздити. Виявлено 5 пар альтернативних словоформ: догожати - догоджає; сажали - саджали; споряжавъ - споряджено; суженою - суджену; похожати - походжати, походжено; проіжжачимъ - виіжджати, проіжджаючи. П. О. Куліш, за єдиним винятком, послідовно відбиває [V] (< *g): дзеркало, дзвінить, дзвоницю, дзижчать, дзиgамрами. Свідчення карт АУМ та записів діалектного мовлення дають підстави припускати, що вагання П. О. Куліша між [ж] - [U] та стабільність у відбитті [V] зумовлено народнорозмовним джерелом.

У прижиттєвих першодруках П. О. Куліша широко, хоча й непослідовно відбито засвідчені діалектними джерелами асимілятивні зміни приголосних у префіксах та прийменниках з, из (съ куреня, исъ хати; сцапали, несчисленну і нещисленного); роз- (роскішъ, роспитовали, росхапувати); стабільно в дієслівних формах у групах [т?с?], [шс?] (вернетця, вештаесся, набіраюцця, прокидатьця), а також у запорозці та одиничних дорізці, сіромязці, стезці, жбожжя. П. О. Куліш найменше дотримується фонетизації в конструкціях из + глухий приголосний: зафіксовано 313 конструкцій съ + глухий проти 217-ти зъ + глухий; 20 исъ + глухий на тлі 157-ми изъ + глухий. У виданні 1909 р. ці зміни знівельовано відповідно до правопису, чинного на час публікування текстів. У текстах різних років виявлено асимілятивно-дисимілятивні зміни в іменниках, утворених від прикметників із суфіксом -цьк- (козащини, Турещину, Хмельнищина); 7 випадків дисимілятивної зміни у звукосполуці [чн] (довговішний, клюшникъ, сердешнёі) та ін. Відсутність орфографічної традиції змушувала П. О. Куліша самостійно обирати звукові образи слів та графічні засоби передачі вимови; ймовірно, відбивають народнорозмовну фонетику і словоформи брацтво, старосвіцькі, Поточченка, памъянникъ, ляцького, косцёли, дирехторъ, жертокъ, Петербурхъ і Петербурха.

У текстах П. О. Куліша непослідовно відбито найстарішу в українській мові протезу перед секундарним [і] з *о: у тиі очі - у вічи; окном - вікно; вівці, вівчарь, на Вільшанці, вівса, вірмене, отчизна, отчизного, хоча загалом переважають протезовані форми: зафіксовано 55 словоформ з протетичним [в] проти 12-ти без нього. Жоден досліджуваний першодрук не відбиває протетичного [в] перед [о] (огонь, огнище, огняного, огнекрилатий). Приставний [г] перед [о] зафіксовано в одиничних Гординщину, гостра, гостре, гостримъ (але паралельно острим), а також двічі в запозиченнях перед [а] - гаркебузи, гаспедъ. Протетичний [в] перед [у] виявлено в 17-ти словоформах, 16 з яких припадають на неприжиттєве видання 1909 р. (вудку, вужі, безвусим, на вусах, коло вуха); у решті 81-й словоформі приставний [в] не відбито, напр.: осаулъ, уголь, ужівъ, узенький, усъ, усима, довгоусиі, крутыусъ, улиці, у ульні, ухо, довгоухі, уста, утко. Непротезовані форми в мові П. О. Куліша, з одного боку, відбивають одну з фонетичних рис рідної говірки, з іншого, тогочасну східноукраїнську правописну традицію. У ранньому тексті 1857 р. зафіксовано вживання протетичного [j] перед [у] в слові jумлиц'а, що засвідчено лише в північноукраїнській діалектній зоні (“Прийде й на нашу юлицю празникъ”), а також використання варіантів словоформ з різними протезами: юрба, юрма - гурбою.

Поширена в східнополіських говірках афереза відбита в 7-ми конструкціях як допоміжний засіб ритмічної організації віршованого тексту (видання 1909 р.): темрява 'бгорнула, і з'охотився, серце сукроватою 'бкипіло, одна до 'днієї, річ мою 'бертаю, одно 'дного, серце д серцю.

Виявлені в текстах П. О. Куліша словоформи з епентичними (пійшовъ, двійчи, трийчи, повеселійшаемо) та випадними приголосними (виняти, заняти, приняла, станя, по станяхъ) так само мають надійні відповідники в питомому для автора діалектному оточенні; ці риси особливо виразно проступають у ранньому тексті 1857 р. Неусталеність у використанні цих мовних одиниць, їх варіантність, імовірно, відповідали тогочасному варіюванню у східнополіських говірках.

Паралелізм словоформ нових без [г] (де, тодн, нноді, завснди) і старих із [г] (завсегда, нігде), ймовірно, засвідчує зорієнтованість автора на широке тло східноукраїнських говорів. Припускаємо, що прислівникові форми з [г] закорінені у східнополіську вимову, а також відбивають тогочасну наддніпрянську літературно-писемну практику. Проривний [ґ] зафіксовано тільки в запозиченнях: ґалєра, gаночками, gвалтовний, ґирлиґою, gонтовимъ, оґер, крати, хурдиgу, шпарgалъ, хоча й гвалтъ, гонтова, огира. Гіпотетично, хитання у відбитті [г] - [ґ] у запозиченнях зумовлені особливостями східнополіської вимови, а також неусталеністю орфографічної норми.

Спостережено пріоритетність у мові П. О. Куліша графеми ф відповідно до гр. ц, ч, лат. f (біографію, по парафияхъ, фортуна), також у запозиченнях, усталених у сучасній літературній мові із [хв] (филя, филювались); графема и відповідно гр. И, ?, імовірно, свідчить про вимову [т], а не [ф]: Меиодія, иедоръ, иеклуша. Вплив діалектного оточення обмежено позначився на мові автобіографічного нарису 1868 р., у якому зафіксовано 5 словоформ із [хв] (по хвакультетові, хварби, на хвиляхъ, Тимохвій, але Тимофіёвичъ) та одиничну з [х] (арихметики), причому тільки в описові дитячих та юнацьких років письменника. Питому звукосполуку [хв] П. О. Куліш послідовно відбиває через хв, за винятком кількох словоформ - хороба, хоробахъ (1861 р.).

Таким чином, у відображенні кожної з названих рис виявлено варіантність, засвідчену записами діалектного мовлення. Ймовірно, паралелізм форм відповідає особливостям вимови автора.

У третьому розділі “Морфологічні риси мови творів П. О. Куліша у світлі східнополіського діалекту” розглянуто й проаналізовано морфологічні риси мови творів П. О. Куліша у зв'язку зі східнополіським говором.

П. О. Куліш у всіх першодруках, за кількома винятками, стабільно відбиває флексію -е в іменниках чол. роду із сингулятивними суфіксом -ин-. Зокрема, у текстах П. О. Куліша зафіксовано 255 словоформ з -е: болгаре, бояре, кияне, люде, міщане, мусулмане, прочане, селяне, християне. Імовірно, за часів П. О. Куліша у східнополіських говірках у формах наз. відм. множ. іменників II відміни звичайною була флексія -е. До того ж мовні орієнтири автора могла посилювати книжна традиція, яку він культивував свідомо як письменник. У першодруках П. О. Куліша різних років в іменниках II відміни сер. роду одн. флексію іменників відбито як варіантну - -е (277): -а (78); регулярно відтворено подовження приголосних (безладдє - безладдя; весіллє - весілля; здоровъе - здоровъя; лихоліттє - лихоліття; проханнєм - прохання). Гіпотетично, П. О. Куліш у відбитті флексії -е в іменниках сер. роду зазнав впливу питомого діалектного оточення, однак послідовне вживання флексії -а в пізніших текстах 1861 та 1882 рр. може свідчити про спробу письменника дистанціюватися від однієї з рис рідної говірки. У галицьких виданнях 1868 та 1909 рр. флексія -е може свідчити про іншу (південно-західну) локальну традицію, що була нормою галицької варіантної тогочасної літературної мови.

У формах дав. відмінка іменників II відміни однини значно переважає над давнішою -у (82) нова флексія, мало відома у східнополіських говірках, -ові, -еві (229). За винятком 4-х словоформ (куріневі, ліжкові, мирові, ридванові), варіанти зафіксовано в назвах істот, напр.: батькові - батьку; коневі - коню; ханові - хану. Імовірно, уважаючи питоме діалектне оточення Т. Г. Шевченка взірцевим, П. О. Куліш міг свідомо зазнати впливу мови поета, надавши перевагу закінченням -ові, -еві в епістолярії й поширивши їх у художніх текстах. Щодо форм місц. відмінка, то хоча П. О. Куліш не оминав нової флексії, однак залишався закоріненим у локальне мовне довкілля: закінчення -ові, -еві на тлі словоформ з -і, -у (-ю) відбито тільки в 20-ти іменниках у текстах 1857 та 1868 рр. (у жупанкові, по батькові, в (по) манастиреві, по світові, на гетьманові).

Імовірно, значну перевагу архаїчного -и (200) над новим -і (40) в іменниках III відміни наз. відм. одн. у мові першодруків П. О. Куліша зумовлено впливом книжної традиції, яка відбилася також на формах наз. відм. множ. - 46 (-и): 9 (-і) та подекуди місц. відм. одн., напр.: грязи - грязі; крови - крові, кріві; мечети мармурові, великі болісти; в високости, у матери, в Руси, у Сїчи. З 8-ми іменників у місц. відм. одн. на -и 7 припадає на неприжиттєве видання 1909 р. Флексію -и спостережено також в інших формах іменників, хоча не безальтернативно: в іменниках I відміни - у род. відм. одн. (души - душі; Польщи - Польщі); у місц. відм. одн. - в одиничному у тещи; у наз. відм. множ. (бучи, души, задачи, ратуши); в іменниках II відміни наз. відм. множ. (ключи, чинши, кунтуши, товариши - кунтуші, товариші); у множинних іменниках (гроши - гроші; любощи, святощи). На нашу думку, наявність численних фонетико-морфологічних альтернантів у різних першодруках П. О. Куліша свідчить про сталу зорієнтованість автора на варіативне народне мовлення найближчого мовного довкілля, з іншого, зумовлене спробою інтегрувати різні діалектні ареали. Припускаємо, що зафіксовані в мові раннього тексту 1857 р. 2 приклади вживання двоїни від іменників жін. та сер. роду в сполученні з числівником два (дві парі, два слові) сягають східнополіської мовної практики та спираються на попередню писемну традицію.

У прижиттєвих першодруках П. О. Куліша зафіксовано 272 займенникові словоформи без н- (ёго, іх, ёму, ім) та 246 з н- (неі, нею, них, ним, ними). У найбільш ранньому першодрукові 1857 р. переважають займенники без н-. У неприжиттєвому виданні 1909 р. на тлі послідовних написань з н- (не виключене й редакторське втручання) зафіксовано одиничний займенник без н-. Імовірно, приголосні н- та j- у займенниках 3-ї особи, а також перевага архаїчних займенникових форм із с- (на тлі нечисленних отсе й новіших оце, а також винятково стилізованих це, ці, цёго, цім, ціх, ціі) у текстах П. О. Куліша віддзеркалюють як наддніпрянську мовно-літературну традицію, так і риси говіркового оточення митця. Одну зі східнополіських рис у мові першодруків П. О. Куліша відбиває явище стягнення у формі род. відм. одн.: не покалявъ тиі золотоі слави; зрозуміння сеі потреби; з усеї сили. Спостережено менш відоме у східнополіських говірках стягнення у формі оруд. відм. одн.: зъ усею сімъею; тою рибою; підъ сею назвою.

Членні прикметники (густиі, дорогиі, Острозькиі) та займенники (иншиі, тиі, тая) здебільшого у формі наз.-знах. відм. множ. у мові першодруків П. О. Куліша зумовлено народнорозмовним джерелом. Так само зі східнополіським діалектним оточенням треба пов'язувати [и] у флексіях наз. відм. множ. членних (великиі, Гадяцькиі) та усічених форм (ради, козацьки, струсеви; наши, ваши, сами), [і] після [г], [к] у закінченнях окремих нестягнених (такіі).

Короткі форми прикметників та займенників у мові П. О. Куліша виявляються спорадично, оскільки на всі досліджувані тексти припадає 71 прикметникова словоформа, причому 39 зафіксовано у великому прозовому тексті “Чорної ради”, де подекуди, як і в поемі “Маруся Богуславка”, спостерігається нанизування по дві (великъ, готовъ, ясенъ). Значно менше виявлено коротких займенникових словоформ - 13, причому 10 з них спостережено в тексті 1857 р. (всякъ, жаденъ, жоденъ). Імовірно, нечисленні короткі форми прикметників та займенників у першодруках П. О. Куліша віддзеркалюють одну з морфологічних рис його рідномовного довкілля.

Гіпотетично, обмеженість функціонування закінчення -ім у формі місц. відм., особливо в прикметниках, указує на зв'язок мови П. О. Куліша з питомим діалектним оточенням. Зокрема, у прозових прижиттєвих текстах на тлі прикметників та числівників з -ому, -ему виявлено тільки 5 словоформ з -ім (въ червонімъ, въ однімъ). У поетичному тексті неприжиттєвого видання 1909 р. словоформ з -ім значно більше (35), що, імовірно, пов'язано з умовами віршування та самим жанром твору: в Ноєвім, в огнянім, у чернечім, у чистім. Давні форми місц. відм. одн. засвідчують 29 займенників (10 з них припадає на поетичний текст), причому половину словоформ з -ім становлять вказівні займенники на означення часу й місця: на, в тім(ъ) і на тимъ, на, у сім(ъ); в, на нїм, у вашім, в моїм, на, по чімъ.

Діалектною основою мови письменника та збереженням давнішої традиції зумовлене поширення в мові творів П. О. Куліша похідних із суфіксом -ійш- (лютійшого, скорійшъ, чистійшими, одягнійший, яснійше), хоча перевагу надає словоформам із суфіксом -іщ- (дивніщу, найлюбіще) - текст 1868 р.

У прозових текстах прижиттєвих видань творів П. О. Куліша відчутно переважають інфінітивні форми на -ти (1235) над формами з -ть (185), що може свідчити про свідомий добір письменником дієслівних форм на -ти в пізніших текстах, а отже, ураховуючи виправлення та листовні пропозиції письменника до видавців, еволюцію однієї з рис його ідіолекту у зв'язку з орієнтацію на весь українськомовний простір, а не тільки на одну “черніговщину”. Мова всіх прозових першодруків П. О. Куліша засвідчує явище переважання форм частки с' над с'а (здивувавсь, бравсь). В усіх прозових текстах П. О. Куліша спостережено перевагу повних форм дієслів 3-ї ос. одн. (иззивае, рушае). Припускаємо, що ці дві риси прозових текстів П. О. Куліша віддзеркалюють тогочасне їх поширення у східнополіських говірках. Так само, імовірно, за часів письменника в його мовному оточенні здебільшого вживалися усічені форми нема та повні знає, питає. У прозових першодруках П. О. Куліша більшість становлять дієслова з флексією -мо, яка у східнополіських говірках у ненаголошеній позиції може скорочуватися в -м: 146 (-мо) і 28 (-м), причому 28 усічених форм припадає на текст 1857 р. (на тлі 110-ти з -мо): випъемъ - випъемо, громитимемъ, однімемъ. Тісний зв'язок із своїм діалектним оточенням письменник відбиває тільки в ранньому першодрукові 1857 р., а в прозових текстах наступних років виявлено послідовність у використанні словоформ з -мо, що, на нашу думку, як і у випадку з дієслівними формами на -ти, засвідчує свідому еволюцією мовної концепції П. О. Куліша.

Суфікс -ова- в дієсловах недоконаного виду найширше відбито в тексті 1857 р., однак непослідовно: -ова- (195) і -ува- (101), працёвавъ - працювати; орудовати - орудувати. У пізніших першодруках творів П. О. Куліша кількість дієслівних форм із суфіксом -ова- помітно меншає. Висловлено думку, що на ранніх етапах творчої діяльності П. О. Куліш перебував під відчутним впливом локального мовного довкілля, а пізніше, формуючи засади творення норм літературної мови, уникав уживання давнього суфікса -ова-, хоча подекуди східнополіська говіркова стихія продовжувала проступати, зокрема і в дієслівних (повиколуповав, покутовати) та окремих іменних формах (гамовання, козаковання, мудровату). У мові першодруків П. О. Куліша зафіксовано 50 словоформ (3 дієслова та 48 похідних), які засвідчують індукцію I дієвідміни на закінчення 3-ї особи множ. II дієвідміни, хоча можливі варіанти: варють, гатють, стелють; радючи, боронючи, боючись, але й боячись, водючи, гладячи, говорючи, але й говорячи, держучи, дивлючись, але й дивлячись, іздючи, але й іздячи. Паралелізм дієслівних форм 3-ї особи множ., виявлений у першодруках П. О. Куліша, зумовлений, очевидно, діалектною основою мови письменника, як і дієприслівники на -а, -iа у мові текстів 1857, 1868 та 1909 рр. (8 словоформ) - сидя, стоя, хоча в останньому випадку не виключено й можливого впливу традиції російської мови.

Сполучники да, дак у мові творів П. О. Куліша глибоко закорінені в його питоме говіркове довкілля. На підставі текстів 1857 та 1861 рр. припускаємо, що східнополіський локалізм да та пізніше усталений сучасною літературною нормою та здебільшого мають різне стилістичне призначення: маркують мовлення соціальних верхів (да) та низів (та) або мову, звернену до представників відповідних верств населення. Вірогідно, у тексті 1868 р., призначеному для львівської “Правди”, як і в автографах “Марусі Богуславки” різних редакцій, що стали джерельною базою видання 1909 р., П. О. Куліш свідомо оминає сполучники да, дак, у такий спосіб наближаючи свою мову до “галицької рущини”. Імовірно, сполучник хоть, як і да, П. О. Куліш засвоїв зі східнополіського мовного оточення. Специфіка відбиття хоть у тексті “Чорної ради” та безвиняткове вживання в історичній поемі “Маруся Богуславка” дають підстави вважати, що цей архаїчний елемент П. О. Куліш уживає вибірково, зі стилістичною настановою.

Відомий у північному наріччі прийменник к (ік) відбивають тексти всіх першодруків П. О. Куліша, причому найширше його фіксує великий прозовий текст “Чорної ради” 1857 р. - у 24-х синтаксемах, 18 з яких - це фраземи зниженої тональності (къ нечистому, къ, икъ нечистій матері, икъ бісовій матері, къ дияволу). У решті першодруків зафіксовано одиничні синтаксеми з темпоральною чи просторовою семантикою: у поетичному тексті неприжиттєвого видання 1909 р. виявлено 8 конструкцій із просторовим значенням: икъ Великоднимъ святамъ; заспівъ икъ Досвіткамъ; ыкъ Війтовцямъ; струна к струні; ко молчальнику. У текстах різних років відбито використання двох прийменників після приголосного, паузи чи на початку речення перед наступним голосним: поузъ стінъ; поузъ греблі; поузъ двіръ; у-въ обозі; у-въ одній хаті; провіз наші чати. Частотними є давні прийменникові форми против, супротив. Текст 1857 р. послідовно відбиває скрізь `крізь': скрізь цвітъ садовини. У першодруках 1857, 1861 та 1868 рр. на тлі усталеного сучасною літературною нормою замість відбито 12 словоформ замісь, причому 10 припадає на текст 1857 р.: замісь гетьмана; замісь трохъ тисячъ. Припускаємо, що прийменники замісь, поуз, провіз, против, ув, скрізь `крізь' П. О. Куліш увібрав із найближчого мовного довкілля.

У мові творів П. О. Куліша відбито 24 випадки вживання частки ні в позиціях, типових для частки не, зокрема в конструкціях де ні, звідки ні, кого ні, куди ні, скільки ні, хто б ні, що ні, як ні, якого ні тощо; найширше в першодрукові 1857 р. (16 словосполук з ні). Вважаємо, що явище накладання не / ні не обмежується рідним говором П. О. Куліша. У тексті 1857 р. серед численних конструкцій із повторюваною заперечною часткою ні виявлено 4 словосполуки із давньоукраїнською ни: ні шабель, ни сагайдаківъ; ні шабля, ни куля; ні за князя, ни за лицаря; ні шаблі, ни бунчуки. Також першодрук 1857 р. засвідчує не- / ни в одиничних де-негдем, не дем въ біса дінусь, але й нігде, не комму, невроку, несенитницю. Ймовірно, частки ни (< nі-) і не- (< nм-), використані П. О. Кулішем, мають під собою східнополіську діалектну основу. Різниця написань частки тільки - тілько, тільки, тількі - у мові П. О. Куліша відбиває варіювання діалектної вимови; зауважимо, що в тексті “Чорної ради” ці форми виразно диференційовані стилістично; це ж стосується і прислівників: скілько, скільки і скількі, стільки і стількі.

У четвертому розділі “Лексичні регіоналізми в мові творів П. О. Куліша” виявлено й проаналізовано ті лексичні риси, які можна зарахувати до локальних маркерів ідіолекту П. О. Куліша. Це такі лексеми: бахмат `бойовий верховий кінь'; заточити `закотити'; лубка `козуб; табакерка'; непогідь `негода'; опасистий `товстий, огрядний' та ушула `стовп, до якого прикріпляються ворота; стовп у паркані, у паз якого вставляються дошки'. Інтердіалектними, зокрема, й поширеними у східнополіському діалекті, були слова та їх форми - болізнь `хвороба'; видіти, видамти `бачити'; завірюха `сильний вітер із снігом'; завсегда `завжди'; зріти `бачити, дивитись'; зуздріти, узріти `побачити'; кришеник `відрізаний шматок хліба чи сала'; лікарство `ліки' і лічити `лікувати'; настільник `скатерть'; обібрати `вибрати'; семряга, сімряга, сіромяга `одяг бідняка'; стрічати `зустрічати'; стужка `козуб, плетений із лози, де зберігають зерно, борошно'; челядь `наймити'; ширітвас `чан'.

Зіставлення мови першодруків П. О. Куліша різних років показало, що в доборі лексичних елементів (як у ранньому тексті 1857 р., так і в пізніших творах) письменник спирався на широке тло східноукраїнських говірок, подекуди залучаючи лексику, яка згодом окреслилася як південно-західний регіоналізм (боржмй, кадуки, кучити, показити та ін.). До більш чи менш поширених територіально діалектних слів, їх значень та варіантів за життя П. О. Куліша віднесено, наприклад, такі: баляндраси `пусті, веселі розповіді, розмови про щось незначне, несерйозне', гуторити `розмовляти', ділованнє `паркан', копотіти `стукати, тупотіти, бігти дрібним кроком', інде `місцями, подекуди, де-не-де; в іншому місці; не тут', ке `дай, подай; ану; глянь, дивись', ознаймувати `давати знати про що-небудь; сповіщати, повідомляти', печина `перепалений шматок глини або цеглини, що відпав від печі', підпарубочий `підліток', раяти `радити', ступак `кінь, що йде доброю ступою', спрягатися `об'єднуватись з кимсь для спільних дій', утеряти `утратити', штирхати `штрикати'.

ВИСНОВКИ

У “Висновках” відзначено, що, свідомо формуючи літературну мову, П. О. Куліш залишався вкоріненим у мову свого довкілля - східнополіські говірки, відбивши в текстах різного часу фонетичні, морфологічні та локальні лексичні риси. Здебільшого спостережено їхню варіантність, що засвідчують і сучасні записи східнополіського діалектного мовлення.

Вплив локального мовного довкілля був більш відчутним на ранніх етапах творчості П. О. Куліша; текст 1857 р. фіксує низку фонетичних рис, які або не виявлено в пізніших першодруках (рефлекс [и] відповідно до *о в ненаголошеній позиції та *м в префіксах; рефлекс [у] (< *е); альтернація рефлексів *е залежно від наголосу; протетичний [j] перед [у]; давній і), або відбито обмежено, на тлі численних альтернантів, як, наприклад, втрату [й] у сполуці [йн'] (заняли - зайняли), хоча текст 1857 р. без варіантів фіксує виняти, доняла, заняти. Цей перелік ранніх рис доповнюють і ті, які увійшли до реєстру морфологічних маркерів ідіостилю П. О. Куліша. Зокрема, тільки в тексті 1857 р. виявлено форми двоїни в сполученні із числівником два; повторювальну заперечну частку ни; частки не- та ни-; прийменник скрізь `крізь'; найширше зафіксовано прийменники к (ік), замісь та частка ні в позиціях, типових для частки не (де ні, звідки ні).

На морфологічному рівні серед локальних маркерів ідіостилю П. О. Куліша виявлено константні (флексія -е в наз. відм. множ. іменників, які в однині мають суфікс -ин-; початковий с- у займенниках; суфікс -ійш- у вищому ступені порівняння прикметників та прислівників; флексія -у (-ю) в місц. відм. іменників II відміни одн.; короткі дієслівні форми на -с' та повні 3-ї особи однини на -є) та перемінні (еволюція від флексії -е до -а в іменниках II відміни сер. роду одн.; від дієслівних форм 1-ї особи множини на -м до -мо); від форм інфінітива на -ть до -ти; порівняно з текстом 1857 р., пізніші першодруки відбивають рух від дієслівного суфікса -ова- до -ува-.

Беручи до уваги сучасну П. О. Кулішеві мовну ситуацію, можна встановити кількість лексичних діалектизмів, включно із семантичними, словотвірними та фонетичними різновидами, - близько шести десятків (напр., блявкати, горлаха, гуррикан, джереластий, кажанок, лойтрак, наповорітмя, необзир, обмисляти, окорм, пентюх, самошість, тімаха, угонобляти, юртувати). Імовірно, поліськими регіоналізмами були слова бахмат, заточувати, лубка, непогідь, опасистий та ушула, а рідкісними - горохвяний, півчвараста, ступаки, (до) тху.

Ідіолект письменника засвідчує двоспрямованість мовних орієнтирів автора - варіативне народне мовлення найближчого мовного довкілля та свідомий вибір “орієнтирів-норм”.

Зіставлення мови першодруків П. О. Куліша із сучасним діалектним мовленням показало, що найбільш стійким виявився фонетичний рівень східнополіських говірок, помітних змін зазнав морфологічний рівень; на лексичному рівні зв'язок ідіолекту письменника з його питомим довкіллям підтверджується двома десятками діалектизмів, які, однак, і за життя автора не були східнополіськими локалізмами.

П. О. Куліш творив у той час, коли нова українська літературна мова була ще неунормована, тому в його писемній практиці неможливо остаточно розділити загальнолітературні та діалектні елементи. Зокрема, низка рис мови письменника засвідчує ідею нерозривного зв'язку ідіолекту автора зі східнополіським довкіллям, з якого він виростав, а також з іншими говорами, що засвідчує мовно-літературна практика сучасників і наступників П. О. Куліша. Це актуалізує створення спеціальних праць про мову окремих письменників на тлі відповідних локальних діалектних систем в оперті такого аналізу на першодруки та рукописи. Такі дослідження дозволять створити мовні кадастри вихідних текстів з різних ареалів, на підставі яких стане можливим глибше з'ясування механізмів формування літературного стандарту.

Загалом результати дослідження підтверджують висновки Ю. В. Шевельова та І. Г. Матвіяса про те, що П. О. Куліш - як впливовий культурний діяч, письменник, редактор і видавець - відіграв значну роль у витворенні й розбудові загальноукраїнської літературної мови зі східноукраїнською діалектною основою й посиленні її елементами східнополіського говору північного наріччя.