Размещено на http://www.allbest.ru/

ДНІПРОПЕТРОВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ ОЛЕСЯ ГОНЧАРА

На правах рукопису

10.01.05 - порівняльне літературознавство

УДК: 929 Фрай+821.111(73).09

Автореферат

ФОРМУВАННЯ І РОЗВИТОК КРИТИЧНОЇ ДУМКИ НОРТРОПА ФРАЯ (КОМПАРАТИВНИЙ АСПЕКТ)

ВЕЧКАНОВА ЕЛЛІНА

ЮРІЇВНА

Дніпропетровськ-2010

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі іноземних мов факультетів гуманітарного профілю Таврійського національного університету імені Володимира Вернадського Міністерства освіти і науки України

Науковий керівник: кандидат філологічних наук, доцент Хлибова Наталя Олександрівна, Таврійський національний університет імені Володимира Вернадського, завідувач кафедри іноземних мов факультетів гуманітарного профілю.

Офіційні опоненти: доктор філологічних наук, професор Нарівська Валентина Данилівна, Дніпропетровський національний університет імені Олеся Гончара, професор кафедри зарубіжної літератури;

- кандидат філологічних наук доцент Галкіна Яна Вікторівна, Миколаївський державний педагогічний університет імені Василя Сухомлинського, доцент кафедри філологічної підготовки.

Захист відбудеться «25» лютого 2010 р. о 14 год. на засіданні спе-ціалізованої вченої ради К 08. 051. 12 у Дніпропетровському націо-нальному університеті імені Олеся Гончара (49027, м. Дніпропетровськ, пл. Тараса Шевченка, 1).

З дисертацією можна ознайомитися у Науковій бібліотеці Дніпропетровського національного університету імені Олеся Гончара (49050, м. Дніпропетровськ, вул. Козакова, 8).

Автореферат розісланий «23» січня 2010 р.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради К 08. 051. 12 В. П. Біляька

1. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність дослідження обумовлена об'єктом і предметом дослідження. Двадцяте століття нерідко називають “добою критики”, оскільки літературознавство і критика (в англійській мові ці поняття позначаються одним терміном - “criticism”) набули небаченого до цього розвитку. Якщо у XIX столітті англійська наука сприймала критику як “вторинну літературу”, то у XX - вже не тільки як провідну гуманітарну науку, а, за зізнанням одного з найвпливовіших сучасних літературознавців Н.Фрая, як “центр культурного життя”. Яскравим підтвердженням цієї думки науковця є його власна творча доля.

Канадський критик Нортроп Фрай (1912-1991) - професор Торонтського університету, науковець зі світовим ім'ям. Про його вплив на літературознавчу і ширше - гуманітарну думку свідчить довідникова англомовна література, де знаменита “Анатомія критики” (1957) визнана найбільш цитованою книгою в гуманітарних науках, а за частотою згадування ім'я дослідника стоїть на дев'ятому місці у списку найвидатніших особистостей світової культури. Такого високого рейтингу не досягав жоден літературознавець.

Творчість Н.Фрая завжди була об'єктом особливої уваги вітчизняних і зарубіжних науковців. А втім про канадського вченого, в арсеналі якого понад сорок опублікованих праць, переважно у США, висловлюються досить суперечливі думки, що позначилось на спробах його оцінки: для одних він - науковець з високою філологічною культурою, талановитий дослідник, для інших - легковажний фантазер. Це й зумовило наміри здійснити аналіз наукової творчості Н.Фрая в аспекті формування і розвитку критичного мислення.

Актуальність дослідження полягає і в тому, що об'єктивність оцінки наукової спадщини Н.Фрая надає можливості доторкнутися до набутків усього сучасного західного літературознавства, оскільки в його працях, як у ні чиїх інших, асимільовані практики всіх сучасних підходів до художньої творчості - від психоаналізу, поширеного на початку XX століття, до розроблених в кінці століття рецептивної критики і деконструктивізму. Їх взаємодія, а головне - висока результативність в теоретико-практичній діяльності Н.Фрая - завжди були предметом особливої уваги, хоч на сьогодні - малодосліджені.

Акцентуючи на актуальності даного дослідження, слід зауважити, що в радянський період Н.Фрай, як і всі зарубіжні літературознавці немарксистської орієнтації, зазнав несправедливої дискримінації. Наразі випала нагода спростувати ідеологічні збочення в оцінках його праць, неупереджено розкрити їх наукове значення на тлі становлення взаємодії власне теоретичної й історико-літературної думки у контексті традицій і новаторства, різнопланових методологій і методик дослідження, напрацьованих у ХХ столітті світовою філологією, а також поглибити розуміння ролі критики як такої і постаті критика не лише в науковому, а й суспільному бутті, зіставляючи з попередніми культурними епохами, що, в свою чергу, потребувало застосування розмаїтих методик компаративного аналізу.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дослідження проводилося на кафедрі іноземних мов факультетів гуманітарного профілю Таврійського національного університету ім.В.І.Вернадського в межах наукової теми “Проблеми сучасної філології. Розробка сучасних лінгво-методичних і літературознавчих аспектів”.

Мета дослідження полягає в осмисленні особливостей процесу формування і становлення критичної думки Н.Фрая, його методології на тлі наукових традицій і новацій у порівняльному аспекті.

Для досягнення поставленої мети необхідно виконати такі завдання:

- проаналізувати праці зарубіжних і вітчизняних дослідників, присвячені проблемам творчості Н.Фрая, виявити спільні і відмінні позиції науковців;

- визначити чинники, передусім, компаративні, що вплинули на формування і становлення критичної думки Н.Фрая, її еволюцію, а саме:

џ означити витоки компаративістської рефлексії Н. Фрая;

џ розкрити новаторський зміст поняття “традиція” у тлумаченні Н. Фрая;

џ акцентувати особливості наукового і художнього синтезу як ознаки індивідуальної методології науковця;

џ актуалізувати питання взаємодії критики і суспільного життя;

џ осягнути роль ідей В. Блейка у становленні критичних позицій Н. Фрая та чинники, що зумовили у зв'язку з цим перегляд поняття “вплив”;

- виокремити і узагальнити ключові чинники концепту “анатомія критики”;

- висвітлити концепцію жанрів у контексті “сезонного ритуалізму”;

- осмислити зміст концепцій романтизму та реалізму, а також особливості їх взаємодії.

Об'єкт дослідження - критичні праці Н.Фрая Fearful Symmetry (“Загрозлива симетрія”), 1947; “Anatomy of Criticism” (“Анатомія критики”), 1957; Fables of Identity (“Ідентичні фабули: дослідження поетичної міфології”), 1963; “Natural Perspective: The Development of Shakespearean Comedy and Romance”- (“Природна перспектива: розвиток шекспірівської комедії”), 1965; “The Stubborn Structure (“Вперта структура: нариси з критики та суспільного життя”, 1970 та ін.

Предмет дослідження - специфіка формування та становлення індивідуальної критичної думки Н.Фрая на тлі літературознавчих традицій і новацій, особливостей синтезу методик і методологій, типологічна співвіднесеність Фрая - теоретика і “практика”.

Теоретико-методологічні основи дисертації становлять дослідження в галузі зарубіжної критики (І.Ільїн, О.Козлов, Г.Косіков, В.Тюпа, О.Цурганова), компаративістики (Р.Гром'як, І.Лімборський, Д.Наливайко, В.Нарівська, Н.Пахсар'ян), міфопоетики (С.Зенкін, Ю.Лотман, Є.Мелетинський, А.Нямцу, Ж.Старобінський), американістики (Н.Висоцька, Т.Денисова, Я.Засурський, А.Звєрєв, М.Калиниченко).

Методи дослідження зумовлені прагненням систематизувати поліфонічне творче надбання Н.Фрая, осягнути його як критичну цілісність, що передбачає синтезування прийомів системного, історико-літературного аналізів. Осмислення процесу формування і становлення критичної думки канадського науковця можливе за умови застосування принципів порівняльно-типологічного аналізу; прочитання і тлумачення наукових праць Н.Фрая ґрунтується на герменевтичній методиці.

Наукова новизна дисертації полягає в тому, що вперше у вітчизняному літературознавстві подано комплексний аналіз літературно-критичної творчості Н.Фрая з урахуванням її еволюції. У дисертації показано, що Н.Фрай вдавався не тільки до міфокритичної методології, а й до цілого ряду інших підходів - культурно-історичний, соціологічний, структурний, неокритичний та ін., що свідчить про поліфонічність критичної спадщини науковця і що дотепер не помічалось, а отже, ще не було предметом дослідження. Здійснений під цим кутом зору аналіз робіт Н.Фрая становить наукову новизну даного дослідження, оскільки уможливив виявлення в творчості Н.Фрая тенденцій до асиміляції методів аналізу практично всіх сучасних дослідницьких шкіл. Здійснено докладний аналіз праць Н.Фрая “Загрозлива симетрія”, “Анатомія критики” (у повному обсязі), “Ідентичні фабули: дослідження поетичної міфології”, “Добре налаштований критик”, “Природна перспектива: розвиток шекспірівської комедії”, “Вперта структура: нариси з критики та суспільного життя”, що вперше вводяться до наукового обігу українського літературознавства.

Теоретичне значення дослідження полягає у проведенні комплексного компаративістського аналізу праць Н.Фрая як цілісної системи, у виявленні як інваріантних аспектів літературознавчих теорій ученого, так і їх варіантів, реалізованих у кожній окремій праці, долаючи у такий спосіб фрагментарне тлумачення створеного Н.Фраєм, упередженість більшості його оцінок.

Практична цінність дисертації зумовлена можливістю використання основних положень та результатів дослідження у лекційних курсах з історії світової літератури, теорії літератури та літературної критики, на семінарських заняттях зі студентами та аспірантами-філологами, а також у процесі укладання навчальних посібників з теорії та історії зарубіжної літератури.

Апробація роботи та її результатів здійснювалась у процесі її обговорення на кафедрі, в доповідях на міжнародних наукових конференціях: “Проблеми сучасного зарубіжного літературознавства та мистецтвознавства” (Севастополь, 2000, 2001, 2003), “Міжкультурні комунікації: реалії та перспективи” (Алушта, 2002), “Прикладна лінгвістика” (Львів, 2003), “Література в контексті культури” (Дніпропетровськ, 2005, 2007, 2009).

Основні положення дослідження викладені у п'яти статтях, надрукованих у фахових виданнях України.

Структура і обсяг роботи зумовлені основною метою і завданнями дослідження. Дисертація складається зі вступу, чотирьох розділів, висновків, списку використаних джерел з 227 найменувань. Загальний обсяг дисертації складає 188 сторінок, з них основний - на 169 сторінках.

2. ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У Вступі обґрунтовано актуальність теми дисертації, сформульовано мету і завдання дослідження, підкреслено її наукову новизну, ступінь наукової розробки проблеми, висвітлено теоретичне і практичне значення роботи.

У першому розділі “Нортроп Фрай в оцінках вітчизняного і зарубіжного літературознавства” розглядаються питання про місце і роль Н.Фрая в літературознавстві XX століття, а також про оцінку його літературно-критичної спадщини радянськими, сучасними українськими і зарубіжними літературознавцями. У підрозділі 1.1. “Нортроп Фрай як міфологічний критик: оцінка вітчизняного літературознавства” на конкретних прикладах доводиться упередженість, характерна для літературознавців радянського періоду щодо всіх немарксистсько орієнтованих літераторів та науковців. Одночасно наголошується, що праці Торонтського професора одержали достатньо об'єктивні оцінки в дослідженнях як українських (О.Козлов, М.Нефедов), так і російських (Л.Землянова, Е.Мелетинський) фахівців. Однак названі літературознавці пов'язують Н.Фрая лише з однією дослідницькою методологією і відносять до однієї критичної школи, - міфологічної, незважаючи на протест науковця як проти такої його атестації, так і проти поширеного західного розподілу науки про літературу на “школи”.

У розділі акцентується ігровий аспект дослідницької манери канадського вченого, на який в українському літературознавстві вказує О.Козлов. Спростовуються думки, висловлені деякими вченими, зокрема, І.Ільїним, Л.Земляновою та ін. про те, що Н.Фрай надмірно абстрактний, уникає оцінних думок, аналізує лише окремі твори і схиляється до “філософського прагматизму”. Зазначається, що Н.Фрай як філософ тяжів до ідей В.Блейка з його культом творчості, мистецтва, а крім того, засудженням “прагматичних” доктрин Фр.Бекона і Дж.Локка.

У підрозділі 1.2. “Творче надбання Н.Фрая в оцінці зарубіжної критики: pro et contra” підкреслюється, що фрагментарність у сприйнятті критичної творчості Н.Фрая характерна і для зарубіжних дослідників. Про нього висловлюють суперечливі, здебільшого діаметрально протилежні думки. Наприклад, один із найавторитетніших американських літературознавців М.Крігер, високо оцінюючи роботи Н.Фрая, бачив у ньому творця власного літературознавчого “космосу”, хвалив його за дослідницьке фантазування, що пожвавило “мляві традиції” англо-американської критики. Він рішуче протиставляв Фрая - “романтика” і “гуманіста” - Т.Еліоту, Дж.Ренсому, А.Тейту, тобто провідним “неокритикам”.

Протилежну думку висловив відомий літературознавець Р.Скоулз. Він характеризував Н.Фрая як досить одноманітного і нудного представника американського різновиду структуралізму, що тяжів до схематизму. Непримиренним критиком наукових напрацювань Н.Фрая був і авторитетний американський учений У.Уімсат. Один із розділів його відомої книги “День леопардів” (1976) має назву “Нортроп Фрай: Критика як міф”. Вона звучить іронічно, оскільки зіставляє критику як наукове знання з поняттям “міф”, що вживається у вузькому значенні - вигадки.

Були зроблені спроби визначити приналежність Н.Фрая до певної критичної школи чи підкреслити приналежність до “нових критиків”. Так, деконструктивіст Поль де Мен у книзі “Сліпота і прозріння” наголошував, що в ключових аспектах методологічні принципи “нових критиків” і Н.Фрая майже повністю збігаються. Водночас П. де Мен звинувачував Н.Фрая в тому, що він перетворював літературу не просто на “предмет” для вивчення, а на “гігантський труп для анатомування”.

У розділі вказано на те, що зарубіжним дослідженням, кількість яких значно перевищує вітчизняні, притаманні ті ж риси і недоліки, що й вітчизняним, а саме: фрагментарність та однобічність в аналізі й оцінках, нездатність або небажання проаналізувати літературно-критичну творчість канадського літературознавця в усьому її обсязі та розмаїтті.

У другому розділі “Становлення і розвиток естетичних принципів: компаративний зміст” увага зосереджується на особливостях формування естетичних та критичних поглядів Н.Фрая 40-50-х років. У підрозділі 2.1. “Поезія У.Блейка в інтерпретації Н.Фрая: запозичення та їх трансформації” аналізується перша значна праця вченого - монографія “Загрозлива симетрія” (1947). Зазначається, що в цій роботі Н.Фрай не тільки глибоко і всебічно проаналізував творчість У.Блейка, а й визначив основні принципи своєї дослідницької методології. Як зізнавався сам науковець, допоміг йому в цьому саме великий англійський передромантик з його схильністю до традицій: “усьому, що я знаю, я навчився у Блейка”, хоча надто велика часова відстань розділяє поета і дослідника. А тому одним із завдань підрозділу був і намір увиразнити вибір Н.Фрая, указати на чинники, що формували повагу до традицій, спонукали до формування якісно нових методологічних засад літературно-критичної спадкоємності. Основні з них - це зорієнтованість на Біблію та міф, “космічне” фантазування і, водночас, пристрасть до симетрії та схем, до “схематичного знання”, що поєднується з романтичною за своїм духом діалектикою.

Виняткова цінність фраєвського дослідження філософії і художньої творчості У.Блейка визнається як вітчизняними, так і зарубіжними фахівцями. Її називають “віхою в блейкіані”, оскільки Н.Фрай збагатив своїми роздумами розуміння такого складного і суперечливого митця, як У.Блейк. Передусім, він зруйнував низку усталених у літературній критиці стереотипів про У.Блейка. Практично всі, хто до Н. Фрая досліджував творчість загадкового передромантика, доходили висновку, що його поезія є надто суб'єктивна, важка для розуміння, безладна та містична. Такий висновок був спричинений так званими “пророчими книгами” Блейка. Дослідивши ці поеми, як і лірику поета, Н.Фрай переконливо показав, що У.Блейк знаходиться під впливом релігійної, філософської та літературної традицій Заходу. Застосувавши міфокритичні та архетипні методи дослідження, літературознавець продемонстрував зв'язок поезії передромантика з Біблією, а також із творчістю Е.Спенсера, Дж.Мільтона і, більше того, зі всією англійською поетичною традицією.

Однією з головних особливостей методології досліджень Н.Фрая є його пильний інтерес до асоціацій і аналогій, що, за дослідженням Н.Фрая, було притаманне і для творчості Блейка. Як відомо, дослідники творчості поета з особливим ентузіазмом розшукували джерела впливу на його художню манеру, прагнучи у такий спосіб розкрити смислові глибини його творчості. На думку Н.Фрая, це був хибний шлях, бо навіть очевидні джерела, такі як Біблія і творчість Мільтона, важливі передусім як аналогії, а не як прямий вплив. Н.Фрай ретельно розглядає питання про численні аналогії, які можна провести між поезією У.Блейка і творчістю різних поетів, як попередників, так і тих, хто жив у ХІХ і навіть ХХ ст. Така увага до “традицій аналогії” не була випадковою. Крім схильності вченого до “методу аналогії” важливим є й дещо інше. По суті Н.Фрай пропонував нове вирішення проблеми традицій - однієї з найбільш актуальних в англо-американській критиці. Зазвичай поняття “традиція” розумілося саме в тому значенні, що більш пізній автор запозичував і творчо розвивав дещо з того, що було в його попередників. Н.Фрай запропонував оригінальне розуміння традиції, з концентрацією уваги на аналогії, що значно розширило розуміння їх змісту.

До того ж наголошувалося не на джерелах, що розглядалися хронологічно, а на структурній, змістовій, ідеологічній спільності, характерній для ряду письменників. Оригінальне вирішення питання про традицію було одним із яскравих свідчень наукової витонченості і водночас сміливості, самобутності фраєвського мислення, що проявилося і в більш пізніших його працях.

У підрозділі аналізуються особливості фраєвської інтерпретації філософських засад поезії У.Блейка. Показується, що Н.Фрай не тільки симпатизував романтичному за своєю суттю неприйняттю передромантиком матеріалістичної спрямованості філософії Бекона і Локка, але й успадкував, засвоїв її, а тому й сам схилявся до прийняття такої філософії, що діаметрально протиставляє, зокрема, художнє і наукове сприйняття світу. У роботі в процесі порівняльного аналізу показано, що Н.Фрай був солідарний з У.Блейком у розумінні мови, зокрема мови поезії. Якщо Бекон і Локк (а пізніше і Ф. де Соссюр) бачили в слові лише “відблиск реальної речі”, то Блейк і Фрай акцентували на самостійності слова. “Назва речі, - стверджував, ідучи за У.Блейком, Н.Фрай, - є її символ, її уявна реальність у вічному світі людського розуму”. Цей культ слова, “вербального вираження”, як показано в наступних розділах дисертації, Н.Фрай збереже впродовж усього свого творчого шляху.

У підрозділі 2.2. “Форма, будова і система критики: взаємодія традиції і новаторства (“Анатомія критики”)” аналізується головна теоретична праця канадського літературознавця - “Анатомія критики”, що вийшла з друку 1957 року, через десять років після “Загрозливої симетрії”.

Якщо в аналізі “Загрозливої симетрії” завданням дослідження було розкриття і творче переосмисленння тих методологічних і філософських аспектів, що їх науковець запозичив в англійського передромантика, то в “Анатомії критики” приваблювала мета і специфіка поєднання Н.Фраєм сучасних методів із класичними стосовно дослідження художньої творчості.

Монографія Н.Фрая складається із вступу, чотирьох розділів (“Історична критика: Теорія модусів”, “Етична критика: теорія символів”, “Архетипна критика: теорія міфів”, “Риторична критика: теорія жанрів”) і висновку. Вступ до “Анатомії критики” означений автором як полемічний (“Polemical Introduction”). У ньому науковець узагальнив своє бачення проблем сучасного літературознавства, окреслив напрямок дослідження, сформував його базові принципи. Центральною темою, обговорюваною в “Полемічному вступі”, стала специфіка науки про літературу, її місце в гуманітарному знанні століття. Як типовий її представник, Н.Фрай визначав літературознавство як головну культурну силу. “Я виходжу з принципу, що критика являє собою не просто частину культурної діяльності, а є її центральною частиною”. При цьому науковець зазначив, що література є не предметом, а об'єктом вивчення літературознавства (“як природа - об'єкт фізики”), тоді як критика співвідноситься з мистецтвом так само, як історія з подієвістю, а філософія з мудрістю. Особливої полемічності роботі надає своєрідний діалог Н.Фрая з М.Арнольдом, від якого він успадкував ідею про творчий підхід до аналізу літературного твору (“уява повинна вільно витати навколо предмета аналізу”), додаючи ігровий, а подекуди й фантастичний елемент.

У роздумах про сутність і завдання критики Н.Фрай не погоджується з письменниками ХІХ ст., наприклад, з романтиками, Л.Толстим, які шукали критерій цінності мистецтва в реакціях на нього простого народу. Водночас не прийнятна для нього і протилежна позиція естетиків, які з презирством ставляться до “натовпу”, створюючи “мистецтво для мистецтва”. Засуджує він і розуміння критики як “другорядної” літератури, характерне для другої половини ХІХ ст. Тим і зумовлена поява “Анатомії критики”, тобто намірами обґрунтувати роль науки про літературу у ХХ ст.

Проведений аналіз “Анатомії критики” показує, що у своїх пошуках він спирався на міфи, Біблію, розробки міфокритиків, послуговувався їхнім понятійним апаратом. Обґрунтовуючи поняття “сучасної міфології”, Н.Фрай виявив певну деликатність порівняно зі своїми попередниками і сучасниками, говорячи не стільки про рецидив давнього міфу, скільки про появу “сучасної іронічної міфології”, про “зближення літератури з міфом”. Міркування Н.Фрая щодо сучасної міфології суголосні з думками Шеллінга про “філософію то-тожності”, хоча і породжені характерним для ХХ століття панміфологізмом.

У першому розділі “Анатомії критики” “Історична критика: теорія модусів” Н.Фрай, певним чином зорієнтований на міф і подекуди на структуралізм, продемонстрував високопрофесійне володіння історичним методом, на думку представників ультрасучасних підходів, уже застарілим, хоча, зазначимо, рубіж століть, як відомо, позначений відродженням традиційних методологій. У Н.Фрая історичний підхід поєднався з “практичною критикою”, а також елементами “глибинної” психології, запозиченої з арсеналу фрейдизму і юнгіанства, що надало йому можливість обґрунтувати концепцію модусів художності і тим самим утвердити думку про замкнутий цикл функціонування літератури від Античності до сьогодення.

У другому розділі “Етична критика: теорія символів” актуалізується питання про “самодостатність” художньої літератури, її замкнутість у самій собі. Саме тут Н.Фрай указав на те, що головна мета літератури - “розвивати словесні структури заради них самих”. Тут же вчений виказав свою симпатію до “нових критиків”, поділяючи основні ідеї їх літературознавчих теорій. Як і “неокритики”, Н.Фрай протиставляв художні і нехудожні тексти, він так само шукав смисл поетичного твору лише в його формі. Щодо прози, то в ній Н.Фрай допускав вживання звичайної мови, уважаючи, що у реалістичній літературі “зовнішнє”, референтне значення переважає над внутрішнім, конотативним. Особливий, “внутрішній” смисл приписується Фраєм кожному слову твору, як і кожному образу. І смисл цей не виходить за межі структури твору. Художній твір і тільки він є тим, “що хотів виразити поет”. Щодо трактувань твору як самим поетом, так і критиками, то вони можуть бути численними і розмаїтими.

У другому розділі Фрай актуалізує й інші питання, наголошуючи, зокрема на тому, що художній твір є “актом духовної свободи” і “зображенням переродження людини”, що він містить “мораль, красу і правду”, хоча й не “підкоряється” цим чинникам. Підґрунтям для цих теоретизувань Фрая є вчення Аристотеля про катарсис.

Віддаючи належне методології “нової критики”, Н.Фрай все ж більшу частину нарису присвячує проблемам алегорії і символу, а також проблемі запозичень, указуючи на очевидні факти орієнтації авторів на своїх попередників.

Якщо структуру окремого твору Н.Фрай аналізував за допомогою методів “нової критики”, то структуру літератури в цілому він розглядав на засадах біблійного і міфологічного символізму. І Біблія, і міф, уважав учений, можуть слугувати критику “граматикою літературних архетипів”, тобто бути тією основою, на яку повинен спиратися науковець у своїх дослідженнях. Міф і Біблія, уважав Н.Фрай, - ключ до розуміння літератури. Вони мають бути підґрунтям для усіх підходів до неї. При цьому міф представлений більш “чистою” і “самодостатньою” художньою структурою в порівнянні з пізнішою, особливо реалістичною, літературою. У міфі, наголошував Н.Фрай, знаходимо “структурні елементи літератури в ізольованому вигляді”, тоді як у реалістичних творах “структура залучена до контексту уподібнення зовнішній дійсності”.

У третьому розділі “Архетипна критика: теорія міфу” дослідник постав переважно як міфологічний критик. У цьому розділі мова йде не про “автономний естетичний об'єкт”, що залучає “неокритиків”, а, як писав Н.Фрай, - “про структурні принципи всієї Західної літератури в контексті її класичної і християнської спадщини”. Інтерес до інтертекстових універсалій зближував критика зі структуралістами. У такий спосіб Н.Фрай здійснив перехід від аналізу “автономного” твору до інтертекстових універсалій, побудови літературних “граматик”.

Якщо структуру окремого твору Фрай аналізував, послуговуючись методами “нової критики”, то структуру літератури в цілому намагався розглядати, спираючись на біблейський символізм і класичну міфологію. Обидва напрями, на думку дослідника, є “граматикою літературних архетипів”. Виходячи з цього, Н.Фрай розробляє одну з головних своїх концепцій, суть якої полягає в твердженні, що міф є структурна основа всієї художньої літератури. При “цьому міф розуміється як більш “чиста” і “самодостатня художня структура порівняно з реалістичною літературою. У міфі наявні “структурні елементи літератури в ізольованому вигляді”, тоді як у реалістичних творах “структура залучена в контекст уподібнення зовнішній дійсності”. Реалізм визначається Фраєм як “мистецтво уподібнення”, а міф - як “мистецтво метафоричної ідентичності”. До думки про структурне верховенство і диктат міфу Н.Фрай буде повертатися неодноразово. І саме ця думка складе основу його міфокритичного методу дослідження у четвертому розділі “Риторична критика: теорія жанрів”.

Якщо в попередніх розділах Н.Фрай переймався питаннями типології тем і образної системи (архетипами у світовій літературі), то тут у центрі уваги - “жанр і єдність ритміки” твору, а також його “орнаментальна риторика” - те, що Аристотель у “Поетиці” називає словом “lexis”, маючи на увазі “вербальну структуру поезії” (за тлумаченням Фрая). Науковець досить обґрунтовано критикував традиційний поділ літератури на епос, драму і лірику і висував нове розуміння жанрів. Зокрема, словом “епос” він пропонував називати всі без винятку твори, як прозові, так і віршовані, розраховані на усне виконання і слухове сприйняття. Літературу “друковану” пропонувалося називати “белетристикою” (fiction). Це - “друкований жанр” або “книжна література”. Драма і лірика визначалися як “флангові” супутники центральних епосу і белетристики. При цьому драма, зображуючи “зовнішні” події, протиставляється ліриці, що є “внутрішнім мімесисом звуків і образів”. компаративістський рефлексія традиція критика

Висновок, що завершує “Анатомію критики”, має самостійне, програмне значення. Фрай називає його експериментальним (Tentative Conclusion), що свідчить про відкритість концепції, тенденцію до розвитку, а щодо її автора - про схильність до дискусії. Підбиваючи підсумок, учений повторює магістральну для його теоретичного бачення сучасного літературознавства думку про те, що з науки не можна виключати жодного методу дослідження, жодного критичного напрямку, що всі вони формують сучасну науку про літературу.

У кожному з чотирьох розділів “Анатомії критики” Н.Фрай постає в новій іпостасі: у першому розділі він застосовує історичний підхід до літератури, демонструючи її еволюційний розвиток; у другому виявляє себе як текстолог, спираючись на неокритичну і структуралістичну методологію; у третьому він - переважно міфологічний критик, що вважає міф структурною основою всієї художньої літератури; у четвертому він розробляє оригінальну теорію жанрів. Досліджуючи модуси трагічного і комічного, питання алегорії і символу, інтертекстові універсалії, канадський науковець демонструє високий рівень поєднання теоретизування і “практичної” критики.

У третьому розділі “Проблеми критичної методології” розглядаються розроблені Н.Фраєм принципи літературної критики, її теорія і методологія. Основна увага приділена проблемі еволюції поглядів Н.Фрая, яку засвідчують роботи, надруковані після виходу “Анатомії критики”.

У підрозділі 3.1. “Поняття “літературна критика” в інтерпретації Н.Фрая” аналізуються книги “Ідентичні фабули: дослідження в галузі поетичної міфології” (1963), “Добре налаштований критик” (1963), “Вперта структура” (1970). Якщо в “Загрозливій симетрії” Н.Фрай виявив себе дещо жорстким дослідником, схильним до схематизму, до використання схем і діаграм, то в подальших роботах він переважно спирався на сформульований ним принцип про критику як мистецтво, що “вільно обертається” навколо предмета свого дослідження. Показано, що ця нова позиція Н.Фрая сприяла появі в його дослідженнях елементів наукового фантазування. Дослідник почав використовувати як художній, так і науковий матеріал у досить несподіваних сполученнях. Прикладом може бути його відоме визначення літературних жанрів на засадах “сезонного ритуалізму” Дж.Фрейзера, що пов'язував, зокрема, пастораль з весною, сатиру із зимою тощо.

Нова спрямованість Н.Фрая “спровокувала” його скажімо так, до твердження, що критика, як і художня література, є мистецтвом. Саме вона, критика, яку слід розуміти в широкому значенні, а не художня література, є “центральною частиною” сучасної культури. Наголошуючи у своїх наступних працях на творчих аспектах критики, Н.Фрай намагався зберігти також і свою колишню позицію, зі слідами впливу У.Блейка та пристрасті до схематизму. Таке досить парадоксальне поєднання суворої схеми і польоту дослідницької фантазії - одна з головних особливостей фраєвської методології, що відрізняла його від більшості інших критиків.

Н.Фрай продукував думку про те, що література передусім підлягає аналізу літературними методами, а відтак критика повинна застосовувати внутрішньо-літературні, а не “зовнішні” методи дослідження. Пошуки “внутрішніх” підходів у художній творчості вимагали від дослідника осмислення міфологічних, фольклорних і біблійних структур та мотивів в художній творчості. Літературознавець, уважав Н. Фрай, повинен спиратися на ці “доцентрові” методи дослідження, оскільки вони дозволяють виявити “центральний міф” і центральні структури художньої творчості. Щодо зовнішніх підходів до літератури, зокрема соціологічних і психологічних, то Н.Фрай уважав що думки, які не спираються безпосередньо на літературу, а ґрунтуються на емоціях критика чи на його релігійних і політичних переконаннях, є сумнівними”.

У підрозділі також наголошується, що, засуджуючи зовнішні, “відцентрові” методи аналізу літератури, Н.Фрай, однак, часто до них вдавався, що є одним з численних протиріч його наукової теорії. Прагнучи до “монотеорії”, він фактично залишався дослідником-плюралістом.

У підрозділі 3.2. “Критика і постать критика в соціальному контексті” наголошується, що особливе місце серед робіт канадського літературознавця належить книзі “Добре налаштований критик”, основна мета якої -прищепити молодим критикам, розроблені Фраєм, погляди на художню творчість та методи дослідження, які він вважав істинними. Він навчав молодих критиків так, як Аристотель і Буало навчали молодих поетів у “Естетиці” і “Поетичному мистецтві”. Професійна критика, уважав Н.Фрай, завжди оцінить художній твір глибше, ніж реалістична література. Такі нереалістичні твори (до них Н.Фрай відносить наукову фантастику, трилери і детективні романи) читаються “заради них самих”. Ці основні позиції про сутність літературної критики Н.Фрай проніс крізь усе творче життя. А втім кожною своєю працею він доводив, що принципово не боїться протиріч, може висловлювати й інші думки про методологічні основи, мету і завдання науки, про літературу. Так, уважаючи критику мистецтвом, він, воднораз визначає її і як “наукову дисципліну”, що ґрунтується на “солідному базисі” теоретичних положень.

У розділі зазначається, що в наступних працях Н.Фрай, не зрікаючись своїх колишніх поглядів, більше схилявся до застосування “відцентрових” методів літературознавчого аналізу. Про це свідчить, зокрема, його книга “Вперта структура” (1970), в якій автор широко послуговується соціологічним і герменевтичним підходами. Останній наявний у міркуваннях літературознавця про залежність дослідника від культурного середовища й домінуючих суспільних ідей своєї епохи. Відзначені також деякі інші ознаки еволюції поглядів Н. Фрая, зокрема розширення його методологічного діапазону.

У четвертому розділі “Н.Фрай - теоретик і “практичний” критик: спільне та відмінне” аналізуються у порівняльному аспекті теоретичні та практичні набутки критика, їх взаємодія. У підрозділі 4.1. “Теорія жанрів, інтерпретація романтизму і реалізму в працях Н.Фрая 1960-1980-х рр.” досліджуються оригінальна концепція жанрів, підходи Н.Фрая до проблем романтичного і реалістичного методів зображення. Зазначається, що вже в “Анатомії критики”, в розділі, присвяченому теорії жанрів, Н.Фрай висунув несподівані припущення щодо визначення жанрів літератури.

Показано, що на тлі сміливих і несподіваних концепцій ученого його революційна пропозиція відмовитися від традиційного розподілу літератури на роди і жанри виглядала шокуючою. Розподіл літератури лише на два роди, при цьому йшлося навіть не про “роди”, а про “жанри”, як-от: “жанр усного слова”, “жанр друкарського слова”, був означений Фраєм як “розподіл за способом уявлення”. У підрозділі показано неправомірність руйнування усталених традицій. Сам Н.Фрай, відчуваючи сумнівність і суперечливість запропонованого, надалі послуговується традиційним розумінням жанру. Тому у більш пізніх працях Н.Фрай конкретизував свою позицію в процесі аналізу жанрових особливостей комедії, трагедії, епосу, роману в книгах “Природна перспектива: розвиток шекспірівської комедії” (1965), “Повернення Раю: п'ять нарисів про епос Мільтона” (1966), “Блазні часу: дослідження шекспірівської трагедії” (1967), “Мирське письмо: дослідження структури роману” (1976) та ін. Так, даючи порівняльну характеристику творів В.Шекспіра і Б.Джонсона, Н.Фрай спирається на своє вчення про літературні жанри - “усний” і “друкований”, віддаючи перевагу першому. Йому імпонувало те, що Шекспір, подібно до Баха, був “художником слуху”. На думку Фрая, для Шекспіра більш важливим було “звучання” твору, ніж його “беззвучний” варіант, тобто друкований. Він схильний був не стільки писати, скільки “слухати фрази”. І ця легкість “усного жанру” шекспірівських комедій гарантувала їм довге сценічне життя, тоді як “друковані” комедії Б.Джонсона практично зійшли зі сцени. А втім, на думку Фрая, Шекспір майже не вплинув на подальший розвиток англійської комедії. Вона розвивалася, скоріше, у традиціях Джонсона, ніж Шекспіра. Таким чином, “усний”, “слуховий” жанр шекспірівських комедій не знайшов продовжувачів. Його традиції Фрай вбачав у ліриці. На його думку, “жанр лірики є таким же усним”, як і шекспірівські романтичні комедії. Н.Фрай знаходив їх схожість навіть з операми, зокрема, Моцарта і Верді, визначаючи, що в них багато шекспірівського духу, умовностей, фольклорних тем. Розмірковуючи про особливості жанру шекспірівських комедій, Фрай помічає їх схожість не тільки з оперними, але й балетними виставами.

Специфіка жанрового мислення Н.Фрая, зокрема, прагнення до змішування жанрів, поєднання драми і лірики в один “усний жанр” викликала заперечення і не знайшла подальшого втілення.

Більш стійкою у працях Н. Фрая є теорія романтичного і реалістичного методів зображення в художньому творі. Найбільш повно і наочно вона представлена в книзі “Природна перспектива: розвиток шекспірівської романтичної комедії” (1965), в якій Н.Фрай актуалізував свої погляди на літературу як сферу уяви, слів, міфологічної і фольклорної умовності, “формул”, а не “дзеркала життя”. В комедіях Шекспіра, на його думку, далеких від реального життя, ці “формули”, взяті з міфу, казок, античних комедій, відтворюються постійно (близнюки, підставна наречена, чарівний ліс та ін.). Н.Фрай уважав шекспірівські комедії “самодостатніми”, вищим досягненням літератури порівняно з реалістичною літературою.

У підрозділі показано двоїстість позиції Н.Фрая. Роздумуючи про реалістичну літературу, він вказує лише на нижчий рівень комедій Б.Джонсона у порівнянні з комедіями В.Шекспіра, однак в жодному місці не говорить про перевагу романтиків над гігантами реалізму, наприклад О.Бальзаком або Л.Толстим. Учений вказує на важливість і необхідність літератури, що відображає життя. Але його основна теза свідчить, що література самодостатня і що вона є “справою слів”, умовності і “формул”. Його симпатія на боці нереалістичних творів, в яких умовність і “формули” домінують. У таких твердженнях виявляється одне з головних протиріч його підходу до літератури. У підрозділі також показано, що, аналізуючи твори, зокрема комедії Шекспіра, Н.Фрай виходить за межі власних концепцій, він глибоко і витончено аналізує окремі твори, демонструючи широту поглядів та ерудиції.

У наступній праці “Блазні часу” (1967), присвяченій шекспірівській трагедії, Н.Фрай повертається до методики зіставлення романтичного і трагічного, зосередившись на розумінні суті останнього. У підрозділі проведено порівняння концепції трагічного, висунутої Н.Фраєм, з аналогічними теоріями Аристотеля, З.Фрейда, Б.Саймона. Наголошується її абсолютна оригінальність, характерна для багатьох концепцій канадського літературознавця.

Післяшекспірівські вияви романтичних і реалістичних тенденцій у літературі розглянуто в монографіях “Дослідження англійського романтизму” (1968) і “Мирське писання” (1976). Н.Фрай аналізує зародження і розвиток європейського романтизму на засадах власної теорії про самодостатність і саморозвиток літератури. Він стверджує, що поняття “романтизм” вказує швидше на зміни в структурі самої літератури, ніж на вірування, ідеї або політичні течії, що в ній відтворені. Н.Фрай не розглядає роль впливу, зокрема, Французької буржуазної революції на становлення романтизму, проте підкреслює генетичний зв'язок романтиків зі стародавньою міфологією.

Аналіз “Мирського писання”, єдиної великої праці Н. Фрая, присвяченої проблемам реалізму і романтизму, показав, що, орієнтуючись на свою основну тезу про саморозвиток літератури, він допускає можливість впливу зовнішніх чинників на цей процес, поділяючи всю літературу на “два типи художнього досвіду” - міфологічний і казковий. Указуючи на їхню структурну спільність, дослідник говорить про їх розподіл за соціальними ознаками. “Відмінність між міфологічним і казковим, - пише Н.Фрай, - є відмінністю між авторитетом і соціальною функцією, а не відмінністю у структурі”. Ці два терміни не належать до міфу і казки. Міфологічним Н.Фрай називає будь-який “високоінтелектуальний” твір, казковим - популярний твір масової літератури.

Зазначається, що Н.Фрай висуває в цій книзі несподівані концепції, пропонуючи оригінальну термінологію. Ці концепції є достатньо сумнівними, однак сама система аргументів, їх оригінальність викликають схвалення і навіть захоплення у багатьох шанувальників Н.Фрая, вони дякують йому за те, що він “надихає” догматичне літературознавство XX століття.

Підрозділ 4.2. “Практична критика Нортропа Фрая” присвячений функціонуванню літературознавчих теорій канадського вченого у власних критичних роботах. Підкреслюється, що навіть у глибоко теоретичних розробках він часто з'являвся в іпостасі практикуючого критика. Зазначається, що поняття “практикуючий критик” має особливе значення в англомовній науці про літературу, а саме: англомовні критики протиставляють себе “високій”, надмірно абстрактній, як вони вважають, континентальній критиці, передусім французькій. Свої ж підходи до творчості вони визнають більш “практичними”, тобто менш теоретизованими. Як типовий приклад фраєв-ської “практичної” критики, в підрозділі наводиться аналіз відомої ідилії Дж.Кітса “Ендіміон”. Н. Фрай “вписує” творчість Дж.Кітса в контекст європейського романтизму. Як і всі романтики, вважає канадський дослідник, Дж.Кітс пов'язує ідею втрати невинності людиною не з біблійними Адамом і Євою, а з розривом зв'язку з природою. Основною темою “Ендіміона” Н.Фрай вважає відтворення прекрасного, що є вищою істиною і вищим сенсом життя. Аналіз твору насичений численними порівняннями та асоціаціями. Ідилія порівнюється з “Книгою Тель” В.Блейка, а духи, зображені у ній, нагадують критику “чутливих героїнь готичних романів”.

До порівняльної методики вдається вчений, розглядаючи “Звільненого Прометея” П.Б.Шеллі. Н.Фрай визнає, що Шеллі був найбільш революційно налаштованим романтиком. Однак, на відміну від вітчизняних літературознавців, революційність поета він вбачає не в закликах до соціальних переворотів, а в прирівнюванні людини до Бога. Не Бог, а людина розглядається поетом як “будівничий кращого світу”, що і є свідченням гуманізації всієї поезії романтизму, оскільки Шеллі стверджував, що сам Бог є проекцією кращих якостей людини. У підрозділі підкреслюється, що найулюбленішими об'єктами аналізу Фрая-критика є романтично орієнтовані твори Шекспіра, Блейка, Кітса, Шеллі, доказом того слугує аналіз сонетів Шекспіра, виконаний у книзі “Ідентичні фабули” (1963).

У Висновках узагальнено результати дослідження:

Канадський учений у своїх працях асимілював практично всі сучасні методи аналізу літератури. А втім спроби вітчизняних і зарубіжних фахівців жорстко “вписати” Н.Фрая в ту чи іншу критичну школу видаються неспроможними. Будь-яка “школа”, на його думку, методологічно обмежує літературознавця, який потребує свободи творчості не менше письменника.

Принципово важливим для розуміння критичної методології Н.Фрая є його твердження, що критика - це мистецтво, її творча природа виявляється в тому, що критика повинна “вільно орієнтуватися” у предметі свого дослідження. Саме таке розуміння сутності критика спонукало Н.Фрая до наукового фантазування, до використання як художнього, так і наукового матеріалу в несподіваних, часом суперечливих і навіть парадоксальних сполученнях і ракурсах, своєрідної синтетичності і діалогічності.

“Наукове фантазування” і прагнення “вільно володіти” предметом дослідження поєднується у Н.Фрая з важливим для нього схематизмом, зі схильністю до використання діаграм і таблиць, до симетричного компонування своїх досліджень. Яскравим прикладом є праця “Анатомія критики”. Зберігаючи впродовж усієї творчості вірність своїм основним теоретичним положенням, Н.Фрай у кожній наступній книзі висував нові концепції і застосовував “зовнішні”, нелітературні методи аналізу, такі як психоаналітичний, соціальний, історико-культурний.

З найбільшою симпатією літературознавець ставився до міфокритичних методів дослідження і водночас позитивно сприймав “неокритичні” і структуралістські підходи, вдаючись до деяких методів їх аналізу. У філософському плані Н.Фрай орієнтувався більше на романтичне за своєю суттю вчення В.Блейка, який протиставляв творчість сухому аналітичному знанню, теоріям професійних філософів.

Неодноразово торкаючись проблем жанру, Н.Фрай пропонував його інтригуючі концепції: невдалі спроби пов'язати жанр із сезоном, а також пропозиція запровадити замість традиційного розуміння - поняття “усного” і “друкарського” жанру. Тяжіння Н.Фрая до романтично зорієнтованих творів, які на відміну від реалістичних творів підтверджували думку дослідника про те, що “література твориться заради самої себе”, дещо її спростували. Саме в романтичних творах Н.Фраю легше було знайти міфологічні, фольклорні і біблійні архетипи та “формули”, на яких видбудовуються всі літературно-художні витвори.

Н.Фрай був типовим представником англомовної практичної критики, що протиставляв себе абстрактній континентально-європейській науці про літературу. Навіть у високотеоретичних роботах, зокрема в “Анатомії критики”, він не обмежувався теорією заради неї самої, а постійно тримав у полі зору “емпіричний” матеріал, художні тексти, аналіз яких торкається не тільки літературно-теоретичних, а й суспільних, життєвих явищ. Теоретизування Н.Фрая увиразнюються порівняльним аналізом матеріалу ряду літератур.

Науковці, вітчизняні і зарубіжні, схильні були вбачати в постаті Н.Фрая міфокритика, історика літератури, теоретика, тоді як канадський дослідник тяжів до компаративістики, продукуючи новий її зміст, за яким література сприймається і тлумачиться як один із найсуттєвіших, але водночас і суперечливих чинників культуротворення. Багатоплановий характер наукової творчості Н.Фрая явлений також у оригінальному поєднанні класичних і новаторських методологій і методик, що, наприклад, зумовило знецінення ним поняття “вплив” і акцентування терміну “аналогія”, переосмислення змісту традицій, запозичень.

Компаратитивізм був не додатком до теоретико-історичної і міфокритичної діяльності Фрая, а рівноцінним її чинником, що з одного боку, привносив неординарність в іпостась Фрая-критика, з іншого - якісно його поповнював, досліджуючи взаємодію літератури і міфу, літератури і мистецтва, літературної теорії і літературної критики на тлі порівнянь власних теоретизувань та історико-літературного мислення з наявними відомими науковими концепціями щодо творчості Шекспіра і Блейка, міфу і літератури, жанрів, теорії критики і практичної критики, суспільної ролі критика у ХХ ст. у порівнянні з попередніми культурними епохами.

ОСНОВНІ ПОЛОЖЕННЯ ДИСЕРТАЦІЇ ВІДОБРАЖЕНІ У ТАКИХ ПУБЛІКАЦІЯХ

1. Вечканова Е.Ю. Творчість В.Блейка в інтерпретації Н.Фрая / Е.Ю.Вечканова // Ученые записки ТНУ им. В.И.Вернадского. Филология. - Симферополь - 2002. - Т. 15(54), №1. - С.254-263.

2. Вечканова Э.Ю. Литературно-критические идеи Н.Фрая в контексте исследовательских методологий англо-американского литературоведения / Э.Ю.Вечканова // Культура народов Причерноморья: научный журнал. - Симферополь. - 2001. - №26. - С. 165-168.

3. Вечканова Э.Ю. Теория жанров, проблеми романтизма и реализма в работах Н.Фрая 60-80-х годов / Э.Ю.Вечканова // Вестник СевГТУ. Филология. - Севастополь. - 2003. - № 45. - С.88-98.

4. Вечканова Э.Ю. Проблемы критической методологии Н.Фрая / Э.Ю.Вечканова // Культура народов Причерноморья: научный журнал. - Симферополь. - 2003. - № 38. - С. 102-104.

5. Вечканова Э.Ю. Н. Фрай - практический критик: компаративний аспект / Э.Ю.Вечканова // Культура народов Причерноморья: научный журнал. - Симферополь. - 2009. - №167. - С. 195-199.

АНОТАЦІЇ

Вечканова Е. Ю. Формування і розвиток критичної думки Нортропа Фрая (компаративний аспект). Рукопис

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук за спеціальністю 10.01.05 - порівняльне літературознавство. - Дніпропетровський національний університет ім.О.Гончара Дніпропетровськ, 2010.

У дисертації висвітлюється специфіка внеску Нортропа Фрая в розвиток західної літературно-критичної думки XX сторіччя. Визначено основні риси його дослідницької методології, виявлено однобічність оцінок його літературно-критичної спадщини з боку тих літературознавців, хто відносить його до тієї чи іншої дослідницької школи. Проаналізовано його концепції генезису і розвитку словесної творчості, жанрів і літературних напрямів в компаративному аспекті. Простежується тенденція до асиміляції практично всіх сучасних методів дослідження літератури - від соціокультурного до деконструктивістського.

Розглянуто основні особливості критичних робіт Н. Фрая. Показано, що вони вписуються у контекст англомовної “практичної критики”, яка протиставляє себе континентально-європейській.

Ключові слова: міфокритика, структуралізм, ритуал, архетип, жанр, романтизм, реалізм, уява, порівняння, типологія.

Вечканова Э. Ю. Формирование и развитие критической мысли Нортропа Фрая (компаративный аспект). Рукопись

Диссертация на соискание ученой степени кандидата филологических наук по специальности 10.01.05 - сравнительное литературоведение. Днепропетровский национальный университет. - Днепропетровск, 2010.

В диссертации впервые системно проанализирован вклад, сделанный Н.Фраем, в развитие современной литературно-критической мысли, оказавшей большое влияние на современной литературный процесс. Выяснены главные черты его исследовательской методологии, показана односторонность оценок, данных ему отечественными и зарубежными литературоведами, относившими его лишь к одной мифокритической школе. Показано, что его литературно-критическое творчество “полифонично”, что в нем ассимилированы преимущественно все современные методы исследования - от сравнительно-исторического и мифокритического - до деконструктивистского.

Определены основные особенности критических работ литературоведа, показано, что они “вписываются” в контекст “практической” англоязычной критики, противопоставляющей себя континентальной европейской, отличаю-щейся чрезмерной абстракцией. Именно эта ориентация позволяет Н.Фраю называть свою критическую деятельность творчеством, а исследователям последнего отличать его полухудожественный характер (М.Кригер).

Проанализированы многочисленные исследования критического наследия Н.Фрая в компаративном аспекте. Показано, что они, как правило, весьма противоречивы и односторонни, среди них фундаментальны работы Н.Фрая - “Пугающая симметрия” (о творчестве У.Блейка) и “Анатомия критики”. Впервые указаны заимствования из У.Блейка, к которым прибегал Н.Фрай.