Онімний простір у поезії Василя Стуса

Размещено на http://www.allbest.ru/

ОДЕСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

імені І.І. МЕЧНИКОВА

УДК 821.161.2 Стус 1 /7.08:81'373.2

Спеціальність 10.02.01 - українська мова

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата філологічних наук

ОНІМНИЙ ПРОСТІР У ПОЕЗІЇ ВАСИЛЯ СТУСА

Лупол Алла Вікторівна

Одеса - 2011

Дисертацією є рукопис.

Роботу виконано на кафедрі української мови Одеського національного університету імені І. І. Мечникова, Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України.

Науковий керівник: кандидат філологічних наук, доцент СЕМЕНЕНКО Лариса Анатоліївна, Одеський національний університет імені І.І. Мечникова, професор кафедри української мови.

Офіційні опоненти:

доктор філологічних наук, професор ЛУЧИК Василь Вікторович, завідувач кафедри загального і слов'янського мовознавства Національного університету "Києво-Могилянська академія";

кандидат філологічних наук, доцент МЕЛЬНИК Мирослава Романівна, Державний заклад "Південноукраїнський національний педагогічний університет імені К.Д. Ушинського", доцент кафедри української філології і методики навчання фахових дисциплін.

Захист відбудеться "22" вересня 2011р. о 12.30 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 41.051.02 в Одеському національному університеті імені І. І. Мечникова за адресою: 65058, м. Одеса, Французький бульвар, 24 / 26, ауд. 166.

З дисертацією можна ознайомитися в Науковій бібліотеці Одеського національного університету імені І. І. Мечникова за адресою: 65082, м. Одеса, вул. Преображенська, 24.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради Н.В. Петлюченко

Анотації

Лупол А.В. Онімний простір у поезії Василя Стуса. - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук зі спеціальності 10.02.01. - українська мова. - Одеський національний університет імені І.І. Мечникова. - Одеса, 2011.

У дисертації здійснено комплексний аналіз власних назв усіх поетичних творів Василя Стуса, з'ясовано специфічні особливості авторського онімного простору. Запропоновано систематизацію поетичного онімікону та виявлено кількісну динаміку онімів в ідіостилі поета, що дало змогу встановити найважливіші для Стусової ментальності ключові поняття. З'ясовано енциклопедичне та контекстуальне смислове навантаження кожного оніма, (антропонімів, топонімів, теонімів, астронімів тощо), деталізовано випадки семантичних трансформацій онімних одиниць та їхню роль у створенні стилістичних ефектів твору (у складі порівнянь, метафор, антитез, алітерацій). Виявлено основні різновиди актуалізацій конотативного потенціалу онімів (конотонімів) та встановлено найпродуктивніші в цьому аспекті розряди онімної лексики. Доведено визначальну роль онімікону у структурі авторського ідіолекту. поетичний стус онімний

Ключові слова: ідіостиль, поетичний онімікон, онімний простір, конотонім, антропонім, топонім, теонім, астронім.

Лупол А.В. Онимное пространство в поэзии В. Стуса. - Рукопись.

Диссертация на соискание учёной степени кандидата филологических наук по специальности 10.02.01 - украинский язык. - Одесский национальный университет имени И.И. Мечникова. - Одесса, 2011.

В диссертации выполнен комплексный анализ литературной ономастики всех поэтических произведений В. Стуса, определены специфические особенности авторского онимного пространства, прежде всего - семантические и функционально-стилистические особенности его составляющих. Выяснено, что в обследованных текстах в идиостиле поэта преобладают такие разряды онимов, как топонимы и антропонимы, выявлены онимные приоритеты соответствующих сегментов.

Антропонимный сектор онимного пространства поэзий В. Стуса состоит из антропонимов украинского культурно-исторического круга и антропонимов неукраинского (зарубежного) культурно-исторического круга, которые в целом имеют практически тождественные количественные характеристики. Сюда входят именования реальных деятелей культуры и ярких исторических личностей Украины и мира, а также ирреальные, придуманные антропонимы (имена литературных персонажей).

Группа антропонимов, которые называют людей из окружения поэта, значительно меньше.

Топонимный сектор онимного пространства поэзий В. Стуса, количественные характеристики которого приближаются по своим показателям к корпусу зафиксированных антропонимов, классифицирован на онимы украинского топоса, российского топоса и собственные имена других топосов. При этом названия украинского топоса почти в три раза превышают названия двух других топосов.

Достаточно репрезентативны мифонимы и теонимы, а частотность самых употребляемых из них (Голгофа) приближается к частотности самых употребляемых антропонимов. Анализ количественной динамики онимов других разрядов указывает на их функциональную периферийность в онимиконе писателя, что, в свою очередь, дает возможность определить центральные для идиолекта поэта онимные концепты, употребление которых обусловлено их фундаментальной ролью в ментальном лексиконе автора.

Определена энциклопедическая и контекстуальная смысловая нагрузка каждого онима (антропонима, топонима, теонима, астронима и др.), описаны как случаи использования имен собственных для прямого именования объекта, где они сохраняют собственно информативную функцию, так и характерные семантические трансформации онимов, которые иллюстрируют своеобразие авторской образной концепции и языковые тактики её презентации. Установлена роль онимной лексики в создании стилистической выразительности поэзии В. Стуса, где она выступает активной составляющей в создании ярких сравнений, метафор, антитез, аллитераций. Идентифицированы основные разновидности актуализации коннотативного потенциала онимной лексики (коннотонимов), а также выявлены максимально продуктивные в этом аспекте разряды онимов, что также характеризует специфику индивидуально-авторской речи. Семантическая релевантность онимов в поэтическом тексте В. Стуса часто определяется их связью с обстоятельствами жизни лирического героя / автора, а использование онимов-прецедентных названий становится концентрированным способом передачи концептуальной для произведения и объёмной информации.

Доказано, что тщательный отбор онимов и включение их в ткань поэтического текста делает собственные имена одним из важных компонентов произведения и действенным художественным средством.

В диссертационной работе раскрыта роль онимного массива поэтических произведений В. Стуса в систематике и своеобразии авторского идиолекта.

Ключевые слова: идиостиль, поэтический онимикон, онимное пространство, коннотоним, антропоним, топоним, теоним, астроним.

Lupol A. V. Onomastic space in V. Stus's poetry. - Manuscript.

Thesis for a Candidate Degree in Philology. Speciality 10.02.01 - the Ukrainian language. - Odesa Illya Mechnikov National University. - Odesa, 2011.

This thesis presents a comprehensive analysis of proper names in all poetic works of V. Stus. It describes the specific features of their onomastic space, onyms quantitative dynamics in the poet' idiostyle and systematizes poetic onymicon, thus revealing the most important for Stus's mentality key concepts.

The research focuses on encyclopaedic and contextual potential of each onym (anthroponyms, toponyms, theonyms, astronyms etc), their semantic transformations and their role in creating stylistic effect of each work (in metaphors, similes, antitheses, alliterations). The main types of onyms connotative potential actualization (connotonyms) and the most productive classes of onyms lexis have been singled out. The decisive role of onymicon in the author's idiolect structure has been proved.

Key words: idiostyle, poetic onymicon, onomastic space, connotonym, anthroponym, toponym, theonym, astronym.

Загальна характеристика роботи

В сучасних лінгвостилістичних дослідженнях аналіз і висвітлення специфічних особливостей ідіолекту майстрів красного письменства привертає активну увагу науковців, уможливлюючи не лише поглиблення відомостей про джерельні орієнтири й домінанти національного світобачення, а й виокремлення оригінальних авторських лінгвоментальних стратагем, що ілюструють самобутність і неповторність індивідуальної інтерпретації буттєвого простору (С.Єрмоленко, Л. Мацько, О. Пономарів, В. Чабаненко). Проте, опрацьовуючи художнє мовлення, вчені найчастіше звертаються до реконструкції апелятивного шару лексики, залишаючи онімні складники на периферії наукової кваліфікації, що, у свою чергу, зредуковує об'єктивність і переконливість отриманих результатів, оскільки в систематиці ідіостилю письменника, його ментальному лексиконі онімія виступає вагомим компонентом, уособлюючи актуальні для авторської особистості поняття (О. Карпенко).

Усвідомлення ролі власних назв у загальній архітектоніці художнього твору як репрезентанта особистісно-авторської картини світу послугувало поштовхом до активізації наукових пошуків у цьому напрямі, і вже в другій половині ХХ століття з'явилися ґрунтовні дослідження класика ономастичної науки члена-кореспондента НАН України Ю. Карпенка. Розробки відомого вченого заклали основи для фундаментальних теоретичних узагальнень щодо природи і функціонування власних назв у художньому творі, здійснених як російськими (С. Зінін, Е. Магазаник, В. Михайлов, В. Ніконов, О. Фонякова та ін.), так і вітчизняними науковцями (Л. Белей, В. Калінкін, Л. Колоколова, В. Лучик, Т. Ковалевська, М. Мельник та ін.).

В сучасній українській літературній ономастиці традиції засновника Одеської ономастичної школи професора Ю. Карпенка активно продовжено й розвинуто у низці дисертаційних досліджень, де ретельно проаналізовано онімну своєрідність творів російських і зарубіжних письменників. Специфіку онімного простору українських майстрів слова описано протягом останніх двадцяти років у низці наукових праць, зокрема присвячених творчості таких прозаїків, як М. Коцюбинський (Т. Немировська 1988),

В. Винниченко (Лукаш 1997), М. Хвильовий (Усова 2006), Ю. Яновський (Шотова-Ніколенко 2006), О. Гончар (О. Немировська 1989; Галич 1993),

П. Куліш (Климчук 2004), Г. Тютюнник і В. Земляк (Соколова 2003). Також висвітлено і функціональну динаміку та семантичне розмаїття власних назв в українському фольклорі (Колесник 2004), історичних романах (Гриценко 1998), сатиричних творах (Кричун 1998), "химерній прозі" (Шестопалова 2006) тощо.

Онімія українських поетичних текстів так само ставала предметом лінгвістичного аналізу, присвяченого як окремим сегментам онімного простору в діахронічній перспективі (Ковалевська 1993), так і з'ясуванню характерних закономірностей відбору та функціонування поет онімів у тканині художнього твору та виокремленню індивідуальних особливостей поетичного ідіостилю, систематизації й узагальненню всього авторського поетонімікону. В цьому напрямі вирізняються розробки з поетичної онімії Л. Українки (Крупеньова 2001; Мержвинський 2005), Л. Костенко (М. Мельник 1999; Петрова 2003), Я. Славутича (Селіверстова 2003), Є. Маланюка (Г. Мельник 2009).

Творчість Василя Стуса посідає одне з видатних місць в українській поезії ХХ ст. Тому закономірно, що життя і поетичний доробок письменника неодноразово ставали предметом наукового аналізу (Л. Волинська, М. Ільницький, Л. Плющ, Б. Рубчак, Л. Рудницький, Ю. Шевельов).

В Україні життя і творчість В. Стуса досліджували Т. Гундорова, М. Коцюбинська, Д. Стус, поетику Стусової творчості - О. Давидова, Є. Іщенко, Л. Кравченко, І. Маленький, В. Просалова та ін. З'явилася й низка розвідок, де аналізуються окремі особливості поетичного мовлення В. Стуса на різних рівнях: лексичному (Віват 2003; Оліфіренко 2007; Яструбецька 2004), словотвірному (Шміло 2006), синтаксичному (Данильчук 2006; Остапчук 2006), фонетичному (Бондаренко 2008). Також розпочато спостереження над уживанням окремих власних назв у поезіях В. Стуса (Бондаренко 2003; Браїлко 2005; Ю. Карпенко 2002; Г. Мельник 2009). Проте спеціальні дослідження всього онімного простору поезій В. Стуса, систематизація й класифікація складників авторського поетонімікону, виокремлення концептуальних онімних концентрів, їхня семантична й стилістична кваліфікація ще не проводилися, що визначає загальну актуальність дисертаційної роботи й релевантність фактичної бази, яка засвідчує оригінальність онімних варіацій, увиразнюючи роль пропріальної лексики в системі ідіостилю митця.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Проблематика дисертаційної роботи пов'язана з науковою темою кафедри української мови Одеського національного університету імені І. І. Мечникова "Актуальні питання лексичної і граматичної систем української мови" (номер державної реєстрації 0101001415). Тему затверджено вченою радою філологічного факультету Одеського національного університету імені І.І. Мечникова (протокол №1 від 09.12.2003р.) та координаційною радою Інституту української мови НАН України (протокол № 40 від 20.12.2007р.).

Мета дослідження полягає в комплексному аналізі онімного простору поетичних творів Василя Стуса, скерованому на з'ясування семантичної та функціональної специфіки власних назв як маркерів ідіостилю письменника.

Для досягнення цієї мети розв'язано такі завдання:

- описано структуру онімікону поезій В. Стуса та встановлено динаміку вживань онімів різних розрядів;

- розкрито енциклопедичне та контекстуальне значення кожного оніма у його прямому й переносному функціонуванні з деталізацією закономірностей трансформації семантичної структури;

- з'ясовано та систематизовано наповнення антропонімного сектора онімного простору творів В. Стуса, його смислове навантаження та пояснено стилістичну роль відповідних антропонімних домінант;

- встановлено обсяг і функції топонімного сегмента онімного простору поезій В. Стуса, запропоновано критерії класифікації авторського топонімікону та окреслено його ядерні й периферійні зони;

- виокремлено й кваліфіковано функціональну специфіку інших розрядів пропріальної лексики в поетоніміконі письменника;

- деталізовано стилістичне навантаження онімів античного та біблійного кола, висвітлено їхній зв'язок зі світоглядними позиціями автора;

- виявлено особливості вживання астронімів, хрононімів, ідеонімів та ергонімів у поетонімній амплітуді поетичного доробку В. Стуса;

- визначено характерологічні ознаки актуальних відонімних (насамперед відантропонімних та відтопонімних) утворень та їхню роль в увиразненні авторських концепцій твору;

- доведено питому вагу онімікону в ідіостилі В. Стуса.

Об'єктом дисертаційного дослідження є ідіостиль В. Стуса. Предметом безпосереднього аналізу є онімний простір творів поета як провідний компонент авторського ідіостилю, насамперед семантичні та функціонально-стилістичні особливості його складників.

Джерельною базою дисертаційного дослідження стали всі поетичні твори В. Стуса, опубліковані у виданні: Стус Василь. Твори у чотирьох томах шести книгах. Львів: Просвіта, 1994 - 1999 - т.1, кн. 1 та кн. 2; - т.2; - т.3, кн. 1 та кн. 2. Шляхом суцільної вибірки з текстів поетичних творів та їх варіантів (близько 1200 сторінок) виокремлено близько 900 випадків уживань майже 400 власних назв різних розрядів та майже 20 відонімних прикметників.

Вибір методів дослідження зумовлено загальною метою та завданнями роботи. Провідними у роботі є загальнонаукові методи спостереження (для фіксації загальних тенденцій функціонування аналізованих одиниць у площині творів В. Стуса), індукції та дедукції, залучені для систематизації та виокремлення спільних і специфічних характеристик онімів у поетичному контексті. Використано й спеціальні методи дослідження, серед яких традиційний для мовознавства описовий метод з його прийомами зіставлення, узагальнення, інвентаризації та класифікації мовного матеріалу. Широко застосовуємо контекстуально-інтерпретаційний та компонентний аналіз для з'ясування семантичного навантаження онімів у поетичному творі та їхньої функціонально-стилістичної оригінальності. Залучено також кількісний аналіз, який дав змогу виявити не лише обсяг різних онімних секторів у межах усього онімного простору, а й встановити ядерні та периферійні назви у межах кожного сектора, що висвітлило загальні тенденції онімної динаміки у творах В. Стуса.

Наукова новизна дисертаційного дослідження полягає в тому, що вперше в українському мовознавстві здійснено комплексний аналіз онімного простору поезій В. Стуса як важливого компонента у структурі його творів та як маркера неповторного письменницького ідіолекту. Зокрема описано наповненість цього простору онімами різних класів; систематизовано наявні онімні одиниці всіх творів поета; розглянуто всі частини (сектори) онімного простору в аспекті їхньої семантичної та стилістичної специфіки; виявлено та прокоментовано характерні семантичні трансформації онімів у поетичних текстах В. Стуса; встановлено актуальні й периферійні сегменти авторського поетонімікону та пояснено їхню роль у створенні концептуального змісту твору; акцентовано на стилістичній вазі низки відонімних утворень; увиразнено вагу онімних компонентів у загальній системі ідіолекту В. Стуса.

Теоретичне значення роботи полягає в уточненні поглядів на семантико-стилістичне навантаження власних назв у поетичному мовленні; у поглибленні уявлення про роль онімів у ментальному лексиконі В. Стуса, у створенні оригінальних авторських стратегій, у цілісній системі авторського ідіолекту. В результаті дисертаційного дослідження отримано дані, які прислужаться в теорії та практиці літературної ономастики, стануть у нагоді для подальших розробок у галузях лексикології та стилістики української мови, а також когнітивної ономастики.

Практичне значення дисертаційного дослідження полягає в тому, що його матеріали та одержані результати можуть бути використані при вивченні семантичних та стилістичних особливостей пропріальних назв української мови, а саме при вивченні лексики та стилістики в курсі сучасної української мови, у спецкурсах з поетики та літературної ономастики, при розгляді особливостей поетичної творчості В. Стуса, а також при написанні курсових, дипломних та магістерських робіт з філологічних дисциплін й укладанні словників мови письменників,

Апробацію результатів дисертаційної роботи здійснено на міжнародних і всеукраїнських наукових та науково-практичних конференціях: Міжнародній науково-практичній конференції "Українська мова - мова державна" (Донецьк, 2008); ІІІ Міжнародній науковій конференції "Мова, культура і соціум у гуманітарній парадигмі" (Кам`янець-Подільський, 2009); ІІІ Міжнародній науково-практичній конференції "Мови і світ: дослідження та викладання" (Кіровоград, 2009); І Міжнародному кримському лінгвістичному конгресі "Мова та світ" (Ялта, 2009); на наукових конференціях професорсько-викладацького складу Одеського національного університету імені І. І. Мечникова (Одеса, 2005-2010).

Публікації. Основні теоретичні положення та результати дослідження викладено у 5 статтях, опублікованих у фахових наукових виданнях України.

Структура роботи. Дисертація складається зі вступу, чотирьох розділів, висновків, списку літератури і джерел (204 позицій). Загальний обсяг дисертації становить 199 сторінок, з них основного тексту - 177 сторінок.

Основний зміст дисертації

У Вступі обґрунтовано актуальність дисертаційної теми, сформульовано мету та завдання роботи, конкретизовано її джерельну базу та методи дослідження, визначено наукову новизну, теоретичне значення та практичну цінність одержаних результатів, наведено форми їх апробації.

У першому розділі дисертаційної роботи "Власні назви художнього тексту" розглянуто загальноприйняту класифікацію пропріальної лексики, визначено проблемні питання, що існують в ономастиці при виокремленні певних класів (різновидів) онімів. Це насамперед стосується розмежування хрематонімів та ідеонімів, де можливе й уналежнення власних назв творів мистецтва до хрематонімів; наявності різних поглядів на мовну природу т. зв. товарних знаків (прагматонімів); розбіжностей у доцільності виокремлення й термінологічній кваліфікації деяких сегментів онімного простору (напр., фітонімів, катастрофонімів, порейонімів тощо). Також указано на існування варіативних дефінувань у межах ономастичної термінології й відповідно обґрунтовано вибір операційної терміносистеми роботи.

У розділі висвітлено основну проблематику та зроблено оглядовий аналіз фундаментальних праць з літературної ономастики (Л. Белей, В. Калінкін, Ю. Карпенко, Е. Магазаник, О. Фонякова). Деталізовано підходи вчених до термінологічної ідентифікації онімів художнього твору (літературний онім, поетичний онім, поетонім та ін.), доведено релевантність використовуваної в дисертаційній роботі терміносистеми. Також з'ясовано провідні функції власних назв у межах художнього твору. В цьому аспекті наведено погляди Н. Подольської, яка розрізняє комунікативну, апелятивну, експресивну і подекуди інформативну функції літературних онімів, акцентуючи на розбіжності мовних і мовленнєвих характеристик пропріальних назв; Ч. Косиля, який виокремлює денотативну, конотативну, асоціативну, експресивну, емоційну, стилістичну й естетичну фунції онімів художнього твору. Основну увагу звернено на класифікацію Л. Белея, зосереджену на виокремленні нейтральної й характеристичної (конотативно насиченої) функцій, та на інтерпретації Ю. Карпенка, який наполягав на розрізненні функціонального навантаження онімів на позначення реальних осіб, подій, фактів та онімів, вигаданих автором, де останні можуть реалізувати найширшу амплітуду різноманітних функціональних завдань.

Як наголошує В. Калінкін, літературні оніми (поетоніми) можуть виконувати безліч функцій, тобто бути поліфункціональними. Проте певна частина онімів поетичного тексту може бути нейтральною, позбавленою супровідних конотацій: вони передусім виконуватимуть свою пряму функцію іменування об'єкта.

Висвітлено й погляди Ю. Карпенка на принципи використання власних назв у художньому контексті, до яких учений уналежнює ліричний принцип (образність власних назв, їхнє семантичне інструментування), епічний принцип (пряме, позбавлене образності вживання власних назв) та гумористичний принцип (сполучування несполучуваного, настанова на комічне), серед яких у межах дисертаційної праці актуальним виступає насамперед перший.

Увиразнено й необхідність ретельного аналізу конотативного потенціалу онімів у текстовій тканині твору, виокремлення й пояснення його емотивних, експресивних, оцінних і стилістичних обертонів та спектра емоційно-логічних асоціативних зв'язків із загальною концепцією твору, з кожним сегментом його мовної архітектоніки. Наголошено, що в онімному просторі твору роль конотативних власних назв є винятково важливою і набуває максимальної концентрації саме в поетичному тексті (Ю. Карпенко). Вивчення індивідуально-авторських конотацій дає змогу виявити специфіку онімів у художньому тексті та специфіку поетики автора такого тексту, що й ілюстровано матеріалами наступних розділів дисертаційної роботи. Також зазначено, що власні назви в художньому тексті відрізняються принциповою динамічністю змісту, а в їхній семантичній структурі домінують "поетичні" смисли (В. Калінкін). Інформаційна й емоційна насиченість, потенційно притаманна оніму, робить власні назви, вжиті в художньому тексті, важливим засобом його смислової та естетичної виразності. Проте й аналіз використання нейтральних, власне номінативних онімів в ідіостилі письменника також може містити важливу інформацію. Це насамперед стосується антропонімів та топонімів, адже антропонімікон Стусових творів, аналіз їхнього використання у поетичних текстах майстра дає змогу встановити контактно-генетичні зв'язки, що були визначальними для становлення і формування особистості митця, його "формальні першовзірці" (Л. Оліфіренко) та "духовні орієнтири" (В. Просалова). Такий підхід застосовано у наступних розділах роботи, де детально проаналізовано антропонімікон, топонімікон та інші актуальні різновиди онімів у творчості В. Стуса.

У другому розділі "Антропоніми в поезіях В. Стуса" описано структуру й функціонально-стилістичну роль антропонімікону оригінальних поезій творів письменника, наведено кількісні показники антропонімної динаміки, виокремлено домінантні антропонімні моделі, увиразнено їхню роль у загальній концепції творів.

Аналізуючи вживання антропонімів у поезіях В. Стуса, виокремлюємо іменування постатей українського культурно-історичного кола, серед яких, у свою чергу, вирізняємо антропоніми на позначення реальних осіб - українських письменників, науковців, історичних діячів (Шевченко, Сковорода, Максимович, Довженко, Бортнянський, Петлюра) та іменування ірреальних, вигаданих героїв української літератури (Мавка, проклятий Марко) тощо. До другої групи уналежнюємо антропоніми-іменування реальних постатей неукраїнського (світового) культурно-історичного кола (Гете, Бетховен, Шекспір) та, за аналогією до попередньої групи, встановлюємо й антропоніми ірреальні, найчастіше репрезентовані іменуваннями літературних героїв (Фауст, Йорик). Подалі виявляємо характер семантичного і стилістичного "наповнення" зазначеного сектора онімного простору та загальну динаміку аналізованого антропонімікону.

Важливу інформацію про особливості антропонімного сектора онімного простору Стусових віршів унаочнюють результати кількісного аналізу. Так, у поетичних текстах письменника понад 230 разів загадуються майже 160 антропонімів та відантропонімних прикметників. При цьому кількість антропонімів українського культурно-історичного кола становить 85 одиниць, а кількість їхніх уживань - 121. Антропоніми неукраїнського культурно-історичного кола трохи поступаються їм як кількісно (73), так і за частотністю (111 уживань).

Окремо описано вживання у Стусовій поетичній спадщині антропонімів - іменувань конкретних людей з оточення поета, його особистих знайомих та родичів (41 вживання 28 антропонімів та їхніх варіантів), а також автономінацій (Василь).

Антропоніми, як і топоніми, становлять репрезентативний розряд онімів у досліджуваному онімному просторі, хоч і поступаються топонімам за кількістю вживань. Вони посідають центральне місце в межах інших власних назв, оскільки є обов'язковими, облігаторними для іменованих об'єктів - людей; водночас певні локально-темпоральні денотати, астрономічні об'єкти, події можуть залишатися непоіменованими (J. Algeo).

Антропоніми неукраїнського кола досить близькі до антропонімів українського кола за співвідношенням денотатів: в обох колах багато антропонімів - номінацій поетів (в українському колі - 12 антропонімів, ужитих 30 разів; у неукраїнському - 16 антропонімів, ужитих 22 рази) та літературних героїв (в українському колі - 8 антропонімів, ужитих 18 разів; у неукраїнському - 14 антропонімів, ужитих 26 разів). У "світовому" колі представлені також іменування художників (7 антропонімів, ужитих 9 разів), композиторів (4 антропоніми, вжиті 8 разів), філософів (4), історичних діячів (5).

Характерною особливістю функціонування антропонімікону Стусових віршів є їхня наповненість іменами конкретних осіб та наявність відантропонімних присвійних та відносних прикметників (у наступному розділі звертаємо увагу й на відтопонімні відповідні утворення), які містять у своїй семантичній структурі компонент значення "належний суб'єкту, названому мотивуючим словом" чи "пов'язаний з об'єктом, названим мотивуючим словом" і, отже, семантично співвідносні з відповідними онімами. Так, переважна більшість українських поетів та письменників, згаданих у поетичних текстах В. Стуса, - це класики XVIII та XIX ст. (Сковорода, Шевченко, Франко, Леся Українка), а також поети й письменники ХХ ст. (Зеров, Остап Вишня, Корнійчук, Вінграновський, Холодний). Увиразнюють функціональну вагу цих онімів кількісні показники їхнього вживання. Найчастіше (14 разів) згадується Тарас Шевченко при використанні номінацій Тарас (8), Шевченко (3), присвійного прикметника Тарасів (Тарасові провісні птиці - слова шугають над Дніпром;

В солдатськім Тарасовому плині літ), Кобзар. 8 разів згадано Г. Сковороду при використанні єдиної форми іменування (Сковорода). Зазначимо, що при згадках Шевченка і Сковороди використовуються й інші оніми "шевченківського кола", тобто пов'язані з біографією поета (прізвище Максимович, ойконіми Орськ, Оренбург), та "сковородинського кола" (ойконім Ковраї, прізвище Тамара = Томара). 4 рази зафіксовано антропонім М. Зеров, кожного разу в різних номінаціях (М.К. Зеров, полтавець-гречкосій, Микола Костевич, Зеров).

Репрезентативною є й група антропонімів - іменувань українських історичних діячів (18 одиниць, 21 вживання). Пропріальні номінації автохтонних історичних діячів не частотні (максимальна вживаність кожного такого антропоніма - 2), проте йдеться про ключові постаті української історії XVI ст. (Северин Наливайко), ХVІІ-ХVIII ст. (Петро Конашевич-Сагайдачний, Петро Дорошенко, Петро Калнишевський, Іван Мазепа, Петро Полуботок), ХІХ (Устим Кармалюк) та ХХ ст. (Симон Петлюра, Степан Бандера).

Представлені й уживання іменувань історичних діячів у переносному значенні, яке може бути закріплене на рівні мови (Осмомисл "мудрагель"), актуалізуватися на рівні певного контексту (Романи й Володимири "давньоукраїнські князі") чи у складі сталих сполучень (на Мономаховому возі "наприкінці життя").

Найчастотнішими є антропоніми неукраїнського кола - Гете (5) та номінації його літературних персонажів (Мефістофель, Фауст - по 5 уживань), Бетховен (5), Шекспір (2) та номінації персонажів його творів (Йорик -7 уживань, у т.ч. 6 разів в одному вірші, Гамлет - 2).

Характерною рисою Стусової поетики стають "серії" антропонімів (Хай прийдуть в гості Леся Українка, / Франко, Шевченко і Сковорода; в золотій соломі, пригашеній сутемрявою, яйця заблуклої казкової несучки. Зеров, Вишня і Сковорода) чи концентрація антропонімів у межах одного твору ("литвоцентричний" вірш "Холодний присмерк приуральський…", "україноцентричний" "У цім безхліб'ї і бездоллі...", сповнені гри зі словом "Яворова сім'я" та "Грузинському другові" тощо).

У третьому розділі "Топоніми в поезіях В. Стуса" встановлено корпус та частотність уживання топонімів різних топосів: "українського", "російського" та "світового". До них відповідно зараховано пропріальні назви географічних об'єктів на території України, Росії та на просторі поза межами зазначених країн. У кожному із цих топосів виокремлено найважливіші зони, позначувані максимальною частотністю топонімних одиниць. У роботі поняття топонім застосовано в широкому значенні.

Топоніми в досліджуваних текстах становлять репрезентативний клас онімів як за кількістю (161), так і за частотністю вживання (475). При цьому кількість назв українського топосу (80 топонімів + 11 відтопонімних прикметників) більш ніж удвічі перевищує кількість назв російського топосу (32 топоніми + 8 відтопонімних прикметників) та втричі - кількість назв "світового" топосу (29 топонімів + 1 відтопонімний прикметник). Кількість фіксацій топонімів та відтопонімних прикметників українського топосу (319 уживань) втричі перевищує частотність назв та відтопонімних прикметників російського топосу (106 уживань) та вдев'ятеро - частотність назв та відтопонімних прикметників "світового" топосу (36 уживань), що засвідчує актуальність українського локусу для світоглядних позицій митця.

Найчастотнішими топонімами / відтопонімними прикметниками є географічні назви українського топосу Україна / Вкраїна (94) та відтопонімні прикметники український / вкраїнський (7), Київ (30), Дніпро (40), дніпровий (8), котрі виступають знаками, репрезентантами України. Підвищена частотність цих онімів та їхня перевага в загальній топонімічній амплітуді свідчать про вагомість для поетичного світу В. Стуса концепту Україна. "Географічна належність" виявляється у Стусовому поетичному світі, втілюючись у яскравих топонімах, що іменують найважливіші для ліричного героя локусні реалії українського топосу.

Найчастотнішою назвою російського топосу є топонім Колима (з урахуванням уживань як самого топоніма - 11, так і похідного від нього відносного прикметника колимський - 22). Взагалі високі кількісні показники прикметників, пов'язаних із російським топосом, визначаються текстовою актуальністю прикметника колимський: частотність лексем Колима та колимський у сумі не поступається частотності топоніма Київ, який посідає в українському топосі В. Стуса третє місце.

Перелік топонімів, ужитих у досліджуваних текстах (з показниками їхньої частотності), певною мірою репрезентує поетичний топос митця. Принаймні ті об'єкти, що були для нього як особистості й поета найважливішими, найвагомішими, відповідно згадуються найчастіше, як, наприклад, Софія (Софіївський собор) - 15 уживань. Російський топос у творчості поета не вирізняється актуальністю, хоч особисті спогади, уявлення визначають специфіку їхніх інтерпретацій: Колима / колимський чи Сибір (12) / сибірський (3).

Характерним прийомом у поезії В. Стуса стає зіткнення, зіставлення й перетин у єдиному часопросторі топонімів (чи відтопонімних прикметників), належних до дуже далеких топосів. Уже у раннього Стуса (до арешту 1972 року) знаходимо поєднання в одному вірші та протиставлення топосів Києва та Донбасу (Донецька). Для Стуса періоду "Палімпсестів" властиві зіставлення й протиставлення топосів України та каторги-чужини (де названо місце ув'язнення - Мордовія чи заслання - Колима). Так, у відомому вірші Дніпро представляє топос України, протиставлений топосу чужаниці, чужби-чужини. Цей "чужий" топос репрезентований топонімами Сибір і Магадан (місця ув'язнення й таборів) і менш відомим широкому загалу топонімом Ухта (з тими самими конотаціями). Таким чином, власні назви стають мовним засобом вираження прийому протиставлення, антитези, увиразнюючи концептуальну ідею твору, оптимізуючи його впливовий ефект.

Проте топонім у поетичному тексті може виконувати й свою первинну функцію - адресну: вказувати на місце дії. Так, оніми українського топосу можуть бути пов'язані з реальними подіями авторового життя чи життя його близьких. Утім, уживання онімів українського топосу в Стусових поезіях відбиває індивідуальність авторського сприйняття світу: власні назви, що позначають об'єкти в межах Києва або в безпосередній близькості від нього, формують київський топос, який існував у ментальності поета і не завжди збігався зі справжніми реаліями Києва. До того ж, цей "ментальний" топос Києва зазнавав змін у часі. Про це свідчить динаміка топонімів, уживаних у Стусових поезіях: Хрещатик сприймався поетом як важлива, знакова частина Києва (і відповідно часто згадувався у віршах) лише тоді, коли місто ще не стало близьким для нього. Пізніше частотною стає назва Софіївського собору ("сакральна точка українського світу", за Г. Яструбецькою), підвищеної частотності набувають назви місць, де жив поет - Святошина та Брест-Литовського шосе. Оніми українського топосу можуть бути пов'язані з реальними подіями авторового життя чи життя його близьких. Безперечно, важливим імпульсом, що зумовив входження концепту Софія Київська у ментальний лексикон поета (а відтак і в його твори), стала специфіка особистісних життєвих вражень митця: відомо, що з вікон камери його попереднього ув'язнення було видно дзвіницю собору. Образ Софії набув узагальнення, ставши для В. Стуса символом української духовності.

Вживання топонімів у поезіях Стуса пов'язане не лише з реальними життєвими враженнями, а й з культурологічними та історичними асоціаціями. Саме цим зумовлено використання у Стусових поезіях, наприклад, топонімів - репрезентантів українського історичного хронотопу, які можуть вступати в синтагматичні зв'язки з іншими топонімами та антропонімами, як-от, у вірші "У цім безхліб'ї і бездоллі…". Завдяки своїй інформативній насиченості вони всі разом здатні на стислому просторі віршового рядка окреслити просторово-часові координати зображуваної дійсності.

Топоніми та відтопонімні прикметники можуть виступати не як знаки місць, а як знаки подій та обставин, із цими місцями пов'язаних: "каторжна" семантика міститься у В. Стуса в топонімі Сибір та прикметнику сибірський. Іноді це спричинює навіть апелятивізацію топонімів, яка набуває формального вираження: сигналами бодай часткової апелятивізації оніма стають його плюралізація (множинна форма) й графічне оформлення (написання з малої літери).

Зафіксовано й випадки використання "звукового інструментування" та "семантичного інструментування" топонімів. Використання оніма Хрещатик, наприклад, не лише репрезентує Київ, утрачений для ліричного героя (вірш написано Стусом через 17 днів після арешту), а й дає змогу посилити алітерацію з використанням глухого шиплячого (шарий шамотить Хре[шч]атик кішлиться). В одному з найкращих Стусових віршів "Колеса глухо стукотять… "топоніми не лише окреслюють "кримінальну географію" (А. Бондаренко), а й "задіяні" на фонетичному рівні: скупчення глухих та дзвінких зімкнених приголосних [п-т-ч-к / б-д], губних приголосних [м-в-п], передають стук коліс поїзда, що везе арештантів на каторгу: Москва, гора Ведмежа, Кем / і Попів острів - шлях / за ґратами за ґратами, / розбухлий на сльозах. / І знову В'ятка, Котлас, Усть- / Вим, далі - до Чиб'ю. <...> / Москва - Чиб'ю, Москва - Чиб'ю, / печорський концентрак / споруджує нову добу / на крові і кістках. Це один з "онімних" віршів поета, тобто максимально насичений власними назвами.

"Семантичне інструментування" топонімів часто виявляється в обіграванні внутрішньої форми топонімів (Святошин - свято, Дубинку - дубову гілку), в актуалізації їхнього конотативного потенціалу, підсилюючи експресивність та емотивність поетичного тексту.

У четвертому розділі "Інші тематичні групи та розряди онімів у поезіях В. Стуса" розглянуто оніми античного та біблійного кола, а також відносно нечисленні астроніми, хрононіми, хрематоніми й деякі інші розряди онімів, представлені в оригінальних поезіях автора.

Більшість власних назв античного кола в поезіях В. Стуса належить до широковідомих, і в поетичному тексті найчастіше актуалізуються усталені символічні значення цих онімів: Афродіта "красуня", Пегас "поетичне обдарування", Харон "смерть", Елізій / Елізіум "царство краси". Проте трапляються й індивідуально-авторські трансформації власних назв античного кола, які породжують незвичне, характерне лише для конкретного контексту значення оніма. Втім, ці модифіковані значення ґрунтуються на розвитку традиційної семантики власної назви, інтерпретованої через призму авторських переживань: Харон "слідчий на допиті", харони "санітари"; Елізій / Елізіум "щось далеке й недосяжне, як потойбічний світ" та "тюремний світ, схожий на царство мертвих". Характерним для Стусової поезії є вживання міфонімів античного кола, пов'язаних зі світом мертвих (Стікс, Лета, Орфей, Еврідіка, Тартар), які в цілому переважають у межах зазначеної групи (міфонім Харон, міфотопоніми Стікс, Лета, Елізіум).

Уживання сталих зворотів з онімами античного кола може набувати додаткової експресивності за рахунок семантичного розвитку фразеологізму (ложем Прокруста названо відсутність вибору, при цьому використано іронічне означення: В демократичнім ложі Прокруста стогін) тощо.

Найчастотнішими онімами біблійного кола у поетичних текстах В. Стуса є власні назви, джерелом яких стало Євангеліє: іменування місця страждань Ісуса - Голгофа (12), номінації самого Христа (10) та Іуда / іуда як символ зради (10). Практично в усіх Стусових контекстах Голгота / Голгофа постає не як назва місця страти Ісуса, а в переносному значенні - як символ страждань та смерті в ім'я високої мети. Метонімічний розвиток значення топоніма Голгофа "пагорб поблизу Єрусалима, де розіп'яли Ісуса Христа" > "страждання, мученицька смерть" відбувся на рівні мови. Розширення значення слова Голгофа та його апелятивізація, звичайно, сприяли високій частотності цієї лексеми у В. Стуса. Але цілком очевидним є ключовий характер поняття Голгофа для ментального лексикону поета. Cвідченням важливості цього поняття є і його частотність у поетичних текстах, і вагомість самого поняття в реальному житті поета. Ісус Христос як сакральний образ може входити у поетичних творах автора до складу сталих зворотів (більше немає віри - / ні в Господа Бога, / ні в пришестя Христа), зазначений онім може й апелятивізуватися, набуваючи значення "праведник" (Між клятих паливод, іуд і христів / Прожив я сімнадцять без малого днів), використовуватись у порівняннях (Немов Христос, поміж мирян), у т.ч. і демонстративно парадоксальних: Ведмідь упав, немов Ісус Христос, / із високості, і, долину вкривши, / як шовк легкою вовною узвишшя - / голічеревий по калюжах повз. Низькі хмари, що вилилися дощем на землю, метафорично репрезентовані в тексті в образі ведмедя, який порівнюється з Христом (євангельський епізод бурі та зливи на момент смерті Ісуса, коли його тіло знімали з хреста). Згадка імені Ісуса Христа в цьому контексті видається свідомим (іронічним) перенесенням сакрального в профанну площину, проте водночас саме вживання сакрального імені передає грандіозність, космічність природних стихій.

У В. Стуса "доарештного" періоду знаходимо сюрреалістичне поєднання образу Христа та образу єврея гітлерівських часів із жовтою зіркою на грудях (до того ж, "могендовід" водночас є й зорею жовтня): Здалося, я живу в країні мертвих. / Христос з зорею жовтня на сорочці / спішить до комендантської години / позамітати всю міську панель. Причинами високої частотності оніма Іуда є 1) апелявітизація слова у мові, набуття ним значення "зрадник" та 2) важливість поняття "зрада", "зрадник" для етичних принципів В. Стуса.

Вживання онімії біблійного кола у поезіях В. Стуса є стислим за формою засобом передачі інформації великого обсягу, а перелік розглянутих назв з урахуванням їхньої кількісної динаміки та семантичного наповнення дає змогу встановити ключові поняття індивідуального поетичного світу митця.

Представлені у поетичних текстах В. Стуса й поодинокі язичницькі слов'янські міфоніми (Волос, Ярило, Дажбог, Сварог, Стрибог, Лель,

Баба-яга), нечисленні теоніми зі сфери буддизму, індуїзму та зороастризму. Такі лексеми можуть виявляти у різних контекстах широку амплітуду яскравих конотацій, як, наприклад, теонім Будда, що виступає то уособленням гармонійності (Земля, побожна, наче Будда), то знаком екзотичної, далекої і якоїсь "несправжньої" релігії (Осточортіє триглавий Бог Шива, Будда і синя птиця).

У Стусових поетичних текстах 18 разів ужито 6 астронімів. Найчастотнішими є назви найпомітніших та найбільш відомих об'єктів, що здавна виступали орієнтирами на зоряному небі: Чумацький Віз (Велика Ведмедиця) та Чумацький Шлях. Актуальність назви сузір'я Козерога у поезіях Стуса зумовлена суто особистими причинами (поет народився саме під цим зодіакальним знаком), а його контекстуальна семантика й конотативний потенціал пов'язані з утратою життя, зі смертю та болем, з ув'язненням тощо. Взагалі вибір та частотність зафіксованих у поезіях В. Стуса астронімів зумовлено низкою причин. Це відомість небесного об'єкта; його актуальність для індивідуального світу творця (сузір'я Козерога); етноспецифічність астроніма та можливість використовувати його мотивацію як основу для створення образу. Специфічно українські астроніми Чумацький Віз та Чумацький Шлях містять згадки про суто українські реалії та - як наслідок - яскраві й унікальні етнічні конотації. "Ківш" Великої Ведмедиці метафорично осмислений у віршах В. Стуса як чумацький віз (Сузір'я бігли за Чумацьким возом, / а ми пливли в брунатному човні), а сріблястий блиск Молочного (Чумацького) Шляху - як розсипана чумаками сіль (Вологі зорі - то чумацький шлях, / натертий, розтроюджений од Криму / сліпою сіллю; Тьма тьми. Зірок німує клір. / Чумацький шлях значиться сіллю / Кричить зоря, мов породілля / а бог отруту ллє в потир).

Кількість хрононімів в оніміконі будь-якого тексту є незначною порівняно з топонімами чи антропонімами. У Стусовій поезії виявлено лише 7 циклічних хрононімів, що здебільшого слугують указівками на час дії (Ярилів день, Жовтень, свят-вечір, петрівчана ніч), а у вірші "М'яко вистелив іній…" низка хрононімів (Варвара, Різдво, Водохреща) відбиває плин часу.

Висновки

У висновках узагальнено теоретичні та практичні результати дослідження. Встановлено корпус та частотність уживання онімів різних розрядів: антропонімів, топонімів, теонімів та міфонімів, а також астронімів, хрононімів, ідеонімів й ергонімів. Визначено структуру онімного простору поезій В. Стуса та її домінантні складники. Виявлено, що в обстежених текстах переважають такі розряди онімів, як антропоніми (160 одиниць, 232 уживання) та топоніми (161 одиниця, 475 уживань). Досить репрезентативні оніми античного кола (теоніми, міфотопоніми, міфоантропоніми - 32 одиниці у 60 вживаннях) та оніми біблійного кола (теоніми, міфоантропоніми, міфотопоніми - 30 одиниць у 76 вживаннях). Онімія Нового Завіту трохи поступається онімії Старого Завіту за кількістю, проте помітно перевищує її за частотністю (18 онімів Старого Завіту вжито 21 раз, а 12 онімів Нового Завіту - 48 разів). Кількісна динаміка найуживаніших онімів античного кола та біблійного кола (Харон, Голгофа) дорівнює найуживанішим антропонімам. Проте зафіксованих онімів інших розрядів значно менше: 6 астронімів, ужитих 15 разів; 6 ідеонімів.

Наведене ілюструє актуальні масиви пропріальних назв у системі ідіостилю В. Стуса, увиразнюючи онімні пріоритети автора й визначаючи особливості внутрішнього світу митця, його ціннісні орієнтири й уподобання.

Антропонімний сектор онімного простору поезій В. Стуса складається з антропонімів українського культурно-історичного кола та антропонімів неукраїнського культурно-історичного кола, які в цілому мають приблизно тотожні кількісні характеристики. Сюди входять іменування реальних представників культури та видатних історичних постатей України та світу, а також ірреальні, вигадані антропоніми (імена літературних персонажів). Група антропонімів, що іменують людей з оточення поета, відчутно менша (41 вживання 28 антропонімів та їх варіантів).

Топонімний сектор онімного простору Стусових поезій, так само репрезентативний (161 одиниця при 475 вживаннях), розподілено на український топос (91 одиниця при 333 уживаннях), російський топос (40 одиниць при 106 вживаннях) та інші топоси (30 одиниць при 36 вживаннях). При цьому назви українського топосу майже втричі перевищують назви двох інших топосів. Висока частотність відтопонімних прикметників, пов'язаних з російським топосом, насамперед зумовлена частотністю прикметника колимський, який відіграє значну роль у системі авторського світобачення. Часто далекий топос цікавий поетові лише тоді, коли пов'язаний з його власним життям чи життям близьких йому людей. Інші (неукраїнські) топоси цікавлять поета переважно 1) у зв'язку з Україною; 2) в момент біографічної заглибленості в неукраїнський топос (Урал під час служби в армії, Колима в період заслання); 3) для передачі культурних смислів, метонімічно пов'язаних із певними топонімами (Хіросіма "атомне бомбардування Хіросіми").

Встановлення частотної динаміки ужитих в аналізованих творах онімів дає змогу встановити найважливіші, ключові для Стусової ментальності поняття: серед антропонімів - це пропріальні іменування Тараса Шевченка; серед топонімів - Україна, Дніпро, Київ, Колима / колимський; серед онімів античного кола - Харон як утілення смерті; серед онімів біблійного кола - Голгофа як символ страждань і смерті.

Семантична вагомість онімів в авторському поетичному тексті часто визначається їхнім зв'язком з обставинами життя ліричного героя / автора, а вживання онімів-прецедентних назв стає стислим за формою засобом передачі інформації великого обсягу.

Пропріальні назви поетичних текстів В. Стуса використовуються не лише у своїй первинній функції ідентифікації об'єктів, а й у створенні максимально образних стилістичних моделей і номінацій (порівняння, метафори, антитези, алітерації), що увиразнює потужний стилістичний потенціал цього лексичного класу. В таких випадках актуалізуються конотативні семи значеннєвої структури онімів, виявляючи специфіку авторського ідіолекту та увиразнюючи роль онімів у його систематиці.

Перспективність подальших розробок зазначеної проблематики пов'язуємо з можливістю поглиблення знань про роль пропріальних назв у когнітивних процесах, про специфіку функціонування онімів у поетичному й прозовому тексті, про особливості втілення лінгвоментальної специфіки у семантичній структурі онімів.