Фонографічна і семантична адаптації лексичних запозичень у французькій мові доби Відродження

Размещено на http://allbest.ru

Автореферат

Фонографічна і семантична адаптації лексичних запозичень у французькій мові доби Відродження

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

французький мова лексичний запозичення

Рефероване дисертаційне дослідження присвячено вивченню особливостей фонографічної і семантичної адаптацій лексичних запозичень (далі ЛЗ) у французькій мові доби Відродження, періоду формування національної писемно-літературної французької мови. Питання ЛЗ завжди перебувало в центрі уваги багатьох лінгвістів, оскільки воно розкриває специфіку взаємодії мов, причини появи запозичених слів у мові-реципієнті, роль та місце цих запозичень у її лексичній системі, а також етапи асиміляції запозиченої лексики та ступені її адаптації. Останніми роками в цих напрямках з'явилась низка лінгвістичних розвідок, серед яких - дисертаційні дослідження з французької (К. В. Біла, О. С. Клименко, В. М. Мазниченко, І. В. Ситдикова, О. Д. Федченко), німецької (В. І. Комлев, А. Л. Міщенко, О. В. Слаба), української (Л. М. Архипенко, Н. О. Попова, Г. А. Сергєєва, С. А. Федорець) та російської (Л. В. Сосніна) мов, а також праці із загального мовознавства (І. В. Бойчук, М. Г. Зеленцова).

В історії французької мови XVI століття залишається періодом бурхливого розвитку країни в політичному, економічному та культурному планах, етапом становлення національної писемно-літературної мови, значних реформ в орфографії та системі лексичного складу французької мови, здійснених відомими діячами століття: граматистами, друкарями, письменниками, перекладачами. Нововведення були пов'язані, по-перше, з пошуком стандарту французького письма, а, по-друге, з питанням збагачення та розширення вокабуляру лексично "бідної" французької мови представленої доби. Таким чином, проблема еволюції та розвитку загальнонародної писемно-літературної французької мови того часу безпосередньо пов'язана з дослідженням як фонографічних, так і лексичних особливостей мови зазначеної доби. Разом з тим адаптація лексичних запозичень до французької мови вимагала розв'язання значної кількості питань, зокрема визначення шляхів писемної фіксації та семантичної адаптації запозичень у відповідній мовній системі.

У сучасній мовознавчій науці проблеми становлення французької писемно-літературної мови обраного історичного періоду є об'єктом постійної уваги багатьох лінгвістів (І. Ю. Литвинцевої, Л. В. Сидельникової, B. Cerquiglini, G.-A. Pйrouse, A. Szabari). У працях відомих романістів були вивчені основні особливості фонетичного (А. Доза, G. Gougenheim, M. Huchon, M. Perret, J. Picoche, Ch. Marchello-Nizia, J.-L. Tritter), граматичного (G. Gougenheim, Ch.-L. Livet, S. Piron) та лексичного (А. С. Зорько, Р. С. Помірко, Ю. І. Суслов, І. Г. Чантурія, К. Б. Шадманов, О. У. Шадріна) рівнів французької мови XVI століття. Тим не менш, у науковій літературі не існує спеціального дослідження, яке б було присвячене фонографічній та семантичній адаптаціям ЛЗ у французькій мові доби Відродження.

Актуальність обраної теми визначається загальним спрямуванням сучасного мовознавства до вивчення проблем формування національних мов, зокрема французької загальнонародної писемно-літературної мови, ролі запозиченої лексики в її становленні, впливу іншомовних слів на збагачення лексичного складу французької мови. Доба Відродження є переконливим доказом зв'язків французької мови з іншими мовами світу. У цьому контексті творчий доробок французької новелістичної прози привертає увагу як матеріал для аналізу фонографічних і семантичних особливостей ЛЗ з огляду на те, що новели М. Наваррської, Б. Деперьє, Ж. Флор, Н. дю Файля і Ф. Б. де Вервіля відбивають повсякденне життя французького народу, розкривають поведінку різних верств населення в буденних ситуаціях, визначаючи тим самим специфіку французької мови того часу. Актуальність роботи зумовлена також лінгвістичним інтересом до питання унормування французької графіки і, у подальшому, орфографії, розвиток якої розпочався саме в XVI столітті.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертацію виконано відповідно до плану комплексної наукової теми "Дослідження когнітивних та комунікативно-функціональних аспектів системи одиниць французької мови", яка розробляється кафедрою французької філології Київського національного лінгвістичного університету (тема затверджена вченою радою Київського національного лінгвістичного університету, протокол № 5 від 18 грудня 2003 року). Коло питань, що розглядається в дисертації, відповідає проблематиці, яка висвітлюється згідно з держбюджетною науковою темою Міністерства науки і освіти України № 0103U003178 "Когнітивні та комунікативні аспекти досліджень мовних одиниць: мова, текст, дискурс" (тему затверджено вченою радою Київського національного лінгвістичного університету, протокол № 6 від 31 січня 2005 року).

Метою роботи є визначення особливостей фонографічної та семантичної адаптацій ЛЗ у французькій мові доби Відродження.

Досягнення поставленої мети передбачає розв'язання таких завдань:

- окреслити термін лексичне запозичення, ураховуючи специфіку мовних контактів Франції XVI століття;

- висвітлити соціолінгвістичні умови формування французької національної писемно-літературної мови того часу, визначивши принципи унормування французької мови та з'ясувавши чинники збагачення її лексичного словника;

- представити фонографічні особливості мови-джерела з метою виокремлення основних диференційних ознак фонологічних систем контактуючих мов;

- зробити аналіз фонографічної адаптації лексичних запозичень, виявлених у новелах письменників досліджуваного періоду;

- установити вплив мови-джерела на формування тематичних груп лексичних запозичень, віднайдених у творах відомих новелістів XVI століття;

- визначити семантичну адаптацію лексичних запозичень.

Об'єктом дисертаційного дослідження виступають ЛЗ у французькій мові доби Відродження.

Предметом нашого дослідження є фонографічна і семантична адаптації ЛЗ, виявлених у новелах відомих письменників XVI століття.

У процесі аналізу новелістичних творів нами сформульовано таку робочу гіпотезу: оскільки французька мова обраного історичного періоду вже мала власний графічний інвентар для позначення звуків мовлення, вона офранцужувала ЛЗ. Іноземні фонеми та графеми пристосовувались до фонографічної системи французької мови. Словниковий склад французької мови доби Відродження характеризувався відсутністю лексичних одиниць, що називали поняття, властиві контактуючим мова. Тому французька мова адаптувала значення слів-етимонів, а запозичена лексика розкривала причини взаємозв'язку цих мов та показувала вплив інших культур на розвиток французької мови. Оскільки новела XVI століття відображає буденне особисте життя людини, її вчинки, інтимні переживання і стосунки, вона найбільш яскраво демонструє феномен запозичення та офранцуження ЛЗ.

Матеріалом дослідження слугували французькі новели відомих письменників того часу, а саме: « L'Heptameron des Novvelles » Маргарити Наваррської, « Des Nouvelles recreations et joyeux devis » Бонавантюра Деперьє, « Comptes amoureux » Жан Флор, « Њuvres facйtieuses », « Les Contes et Discovrs d'Evtrapel » Ноеля дю Файля та « Le moyen de parvenir » Франсуа Бероальда де Вервіля. Загальний обсяг - 2500 сторінок. Кількість ЛЗ, відібраних для аналізу фонографічної та семантичної адаптацій, складає 289 одиниць.

Досягнення мети та розв'язання низки поставлених завдань дослідження зумовили використання конкретних методів і прийомів: загальнонаукових (систематизація, спостереження, узагальнення, опис, зіставлення, суцільна вибірка, елементи кількісного підрахунку), а також історичний метод, методи фонологічних опозицій і семантичної інтерпретації. Історичний метод було використано для аналізу основних лінгвістичних ідей представленої доби щодо пошуку орфографічного стандарту та чинників збагачення лексичного складу французької мови. У процесі суцільної вибірки об'єктом нашого наукового аналізу ставало слово, яке датувалось XVI століттям за такими словниками: « Dictionnaire du moyen Franзais. La Renaissance » А. Гремас і Т.-М. Кьоне (P.: Larousse, 1992), « Dictionnaire йtymologique » Ж. Дюбуа, А. Мітерана, А. Доза (P.: Larousse, 2001), а також « Dictionnaire historique de la langue franзaise » у двох томах під редакцією відомого французького лексиколога А. Рея (P.: Dictionnaires le Robert, 2000). Метод фонологічних опозицій був застосований для вивчення відмінних фонологічних рис мов-джерел у порівнянні з французькою того часу. Метод семантичної інтерпретації дозволив дослідити значення ЛЗ відповідно до контексту французьких новелістичних творів.

Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що, спираючись на апробовану систему класифікацій графем (від однолітерних / монограм до багатолітерних комплексів / диграм, триграм чи тетраграм) відповідно до фонем, уперше встановлено основний фонографічний інвентар французької мови XVI століття на матеріалі дослідження творчого надбання М. Наваррської, Б. Деперьє, Ж. Флор, Н. дю Файля і Ф. Б. де Вервіля. З метою з'ясування ступеня впливу контактуючих мов на розвиток лексичної системи французької мови доби Відродження в роботі вперше виділено та проаналізовано фонографічні особливості відтворення іноземних слів на письмі, визначено специфіку семантичної адаптації лексичних запозичень у французькій мові того часу.

Теоретичним значенням дисертації є поглиблення знань про лексичні запозичення в сучасному мовознавстві, зокрема у французькій філології. Результати проведеного аналізу можуть бути використані для подальшої розробки питань теорії мовних контактів, загальної теорії запозичення, теоретичної фонетики, графіки та орфографії сучасної французької мови, а також є внеском у розробку теоретичних положень історії французької мови, історичної фонетики та історичної лексикології. Крім того, теоретична значущість розвідки полягає в з'ясуванні впливу окремих мов на розвиток французької національної писемно-літературної мови доби Відродження.

Практичне значення дослідження полягає в можливості використовувати одержані результати у викладанні загальних курсів з історії французької мови (розділи "Соціокультурна ситуація Франції у період Відродження", "Система вокалізму французької мови XVI століття", "Графічна система доби Відродження"), орфоепії (розділ "Орфоепія у французькій мові"), лексикології (розділи "Розвиток лексики французької мови у XVI столітті", "Запозичення та шляхи збагачення словникового складу французької мови"), у спецкурсі з філології "Еволюція та розвиток основних принципів французької орфографії", а також на заняттях з практики французької мови. Робота може слугувати джерелом для написання курсових, дипломних та магістерських робіт з філології.

Апробацію результатів дослідження здійснено на дванадцяти конференціях, зокрема на п'яти міжнародних конференціях: ІІІ Міжнародній науковій конференції "Пріоритети сучасного германського та романського мовознавства" (Луцьк, 2009 р.), XVIIІ Міжнародній науковій конференції імені Сергія Бураго "Мова і культура" (Київ, 2009 р.), IV Міжнародній науково-практичній конференції "Мови і світ: дослідження та викладання" (Кіровоград, 2010 р.), IIІ Міжнародній науково-практичній конференції "Іноземна філологія у XXI столітті" (Запоріжжя, 2010 р.), ІІІ Міжнародній науково-практичній конференції "Актуальні проблеми філології та американські студії" (Київ, 2010 р.); чотирьох всеукраїнських конференціях: ІІ Всеукраїнській конференції романістів "Структурно-семантичні і когнітивно-дискурсивні парадигми сучасного романського мовознавства" (Чернівці, 2008 р.), VIII Всеукраїнській науковій конференції "Каразінські читання: Людина. Мова. Комунікація" (Харків, 2009 р.), I Всеукраїнській науково-практичній конференції "Сучасні лінгвістичні парадигми" (Горлівка, 2010 р.), ІІІ Всеукраїнській науковій конференції романістів "Структурно-семантичні і когнітивно-дискурсивні парадигми сучасного романського мовознавства" (Одеса, 2010 р.); трьох науково-практичних конференціях: "Психолого-педагогічні проблеми освіти і виховання в умовах глобалізації та інтеграції освітніх процесів" (Київ, 2007 р.), "Мова, освіта, культура в контексті Болонських реалій" (Київ, 2008 р.), "Мова, освіта, культура в контексті євроінтеграції" (Київ, 2010 р.).

Публікації. Основний зміст роботи відображено в шести виконаних одноосібно наукових статтях, опублікованих у фахових виданнях ВАК України (3 др. арк.), та в матеріалах міжнародних, всеукраїнських і науково-практичних конференцій (1,6 др. арк.). Загальний обсяг публікацій - 4,6 др. арк.

Структура і обсяг роботи. Мета і завдання наукового дослідження визначили його структуру. Дисертація складається зі вступу, трьох розділів із висновками до кожного з них, загальних висновків, додатків і списків використаних джерел, довідкової літератури та джерел ілюстративного матеріалу. Обсяг тексту дисертації - 200 сторінок. Загальний обсяг праці з додатками та списком використаної літератури становить 324 сторінки. Список використаних джерел містить 366 позицій, серед яких 245 - іноземними мовами. Список джерел ілюстративного матеріалу налічує 7 позицій.

У вступі обґрунтовано вибір теми дисертаційного дослідження та актуальність його проведення, сформульовано робочу гіпотезу, визначено мету й завдання, об'єкт і предмет, окреслено методи аналізу, представлено наукову новизну, теоретичне і практичне значення лінгвістичної розвідки, указано, на яких наукових конференціях були оприлюднені результати дисертаційних досліджень, а також зазначено кількість опублікованих статей та матеріалів і тез конференцій, сформульовано положення, що виносяться на захист.

У першому розділі окреслено термін "лексичне запозичення", який використовується в роботі, з'ясовано основні види мовних адаптацій ЛЗ у французькій мові, досліджено проблему фонографічної та семантичної адаптацій ЛЗ у французькій мові доби Відродження, проаналізовано соціокультурну та соціолінгвістичну ситуацію Франції зазначеного історичного періоду, визначено основні проблеми розвитку фонетичної, орфографічної та лексичної систем французької мови того часу.

Другий розділ присвячено виявленню характерних рис фонографічної системи французької мови XVI століття, спираючись на графічний інвентар, представлений у французьких новелах; а також вивченню специфіки вокалізму та консонантизму провансальської, грецької, латинської, італійської та іспанської мов дослідженого історичного періоду. У розділі встановлено відмінні ознаки фонологічних систем зазначених вище мов, з'ясовано особливості фонографічної адаптації ЛЗ у французькій мові того часу.

У третьому розділі розкрито зв'язок французької мови з мовами-джерелами в зазначений історичний період та інтенсивність впливу цих мов на французьку на матеріалі ЛЗ, виявлених у французьких новелах XVI століття. У межах роботи представлено тематичні групи цих ЛЗ. У розділі проведено аналіз особливостей функціональної адаптації ЛЗ зі стародавніх (латинської, грецької та івриту) і романських мов (провансальської, італійської та іспанської), а також поодиноких ЛЗ із германських мов у французькій мові доби Відродження.

У загальних висновках наведено підсумки та результати дисертаційного дослідження, а також визначено перспективи подальших лінгвістичних пошуків.

У додатках змальовано орфографічні теорії П. Рамуса, Ж. Торі та О. Рамбо; подано таблиці, що містять фонетичний міжнародний алфавіт доби Відродження, алфавіти провансальського діалекту, а також грецької, латинської, італійської та іспанської мов; здійснено порівняльні характеристики фонографічної системи французької мови XVI століття з фонографічними системами латинської, провансальської, італійської та іспанської мов; наведено словник запозичень із латинської та італійської мов; представлено діаграми, що демонструють відсоткове співвідношення запозичених слів із різних мов, які були виявлені у французьких новелах письменників того часу, та класифікацію цих запозичень за частинами мови.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ

Розділ 1. "Значення запозиченої лексики в становленні французької національної писемно-літературної мови XVI століття". На сучасному етапі розвитку мовознавства спостерігається тенденція до урегулювання запозиченої лексики в різних країнах, так би мовити лінгвістична екологія (Т. І. Зеленіна) чи пуристичні тенденції (Т. А. Амірова). Так, сьогодні у Франції ведеться нормалізація запозичень за рахунок зменшення кількості іноземних слів, своєрідна політика "захисту" французької мови від авторитету англійської, яка бере свій початок з 1990 р. (О. С. Клименко). Яскравим прикладом такої пуристичної діяльності є закон № 94-665 (закон Тубона / Loi Toubon /), ухвалений 4 серпня 1994 р., згідно з яким французький народ не може більше використовувати іноземні вислови та терміни, якщо французька мова має власні відповідники.

У філологічній науці ведеться дискусія про визначення терміна запозичення як у широкому (G. Mounin, J. F. Phйlizon, H. Walter), так і у вузькому (Л. П. Крисін, Е. Хауген, В. Н. Ярцева, L. Deroy, A. Rey) розумінні. У нашій роботі запозичення - це лексична одиниця мови (ксенізми, прямі запозичення чи інтегровані слова), тобто слово, яке перейшло з мови-джерела в мову-реципієнт. Відповідно до цього ми визначаємо як мову-джерело будь-яку функціональну мову доби Відродження та її діалекти, які також слугували джерелом збагачення словника французької мови.

Коли ЛЗ адаптується до мови-реципієнта, воно проходить три основні етапи: проникнення, асиміляцію та прийняття. Під проникненням ми розуміємо процес переходу запозичених слів до мови-реципієнта, зумовлений соціолінгвістичними умовами в країні; під асиміляцією - етапи фонетичної, графічної й морфологічної адаптацій обраної історичної іноземної лексики і, нарешті, етап прийняття, на якому відбувається семантична адаптація іноземних слів. У сучасному мовознавстві процес асиміляції називають також формальною адаптацією, а прийняття - функціональною.

В історії французької мови доба Відродження відома як період бурхливого розвитку передусім у соціальному, культурному, економічному, політичному, релігійному аспектах. Беручи до уваги те, що XVI століття було пов'язане, по-перше, з пошуком єдиного орфографічного стандарту, по-друге, з процесом збагачення лексичного складу французької мови, вищезгадані дії сприяли лінгвістичному зросту французької національної писемно-літературної мови зазначеного століття.

Під час становлення та розвитку французької орфографічної системи головну роль відіграли граматисти того часу. Вони наслідували дві основні орфографічні традиції: етимологічну та фонетичну. Прихильники фонетичної орфографії (Л. Мегре, О. Рамбо, П. Рамус), або фоноцентристи (термін Б. Варга), намагалися зафіксувати мовлення, спираючись головним чином на фонологічний принцип написання. Тексти представників етимологічної орфографії (Ж. Пальсграва, Ж. Дюбуа, Р. Етьєна), або графоцентристів, не відображали реальної вимови досліджуваного періоду.

У нашій роботі ми диференціюємо за професійною спрямованістю лінгвістів, письменників, поетів, друкарів і перекладачів. Технічну сторону французької мови XVI століття забезпечували письменники (крім П. де Ронсара та Ж.-А. де Баіфа), поети та друкарі. Їхньою заслугою є те, що вони шукали "топографічні норми" та вводили на письмо діакритичні знаки, такі як седій, акут і гравіс. Письменники й перекладачі працювали над лексичним фондом французької мови, базуючись на двох основних тенденціях: 1) створення нових лексичних одиниць, використовуючи ресурси французької мови (інтралінгвальні фактори); 2) запозичення іншомовної лексики (екстралінгвальні фактори).

Незважаючи на неоднозначну думку перекладачів і граверів щодо екстралінгвального чинника збагачення французького словника досліджуваної епохи, а також властиву добі Відродження пуристичну тенденцію, процес проникнення іноземних слів у оновлену французьку мову залишався неминучим. Крім того, французька мова того часу характеризувалась "лексичним дефіцитом" (М. О. Карпенко). Її лексична система була відкритою для нових іншомовних слів.

Таким чином, важливість ЛЗ у розширенні словника французької мови XVI століття є безперечною. Проте в мові розглянутого періоду існувало коло питань, пов'язаних з проблемою уніфікації французької орфографії. Це завдання лягло на плечі видатних граматистів представленої історичної доби.

Розділ 2. "Джерела лексичних запозичень у французькій мові доби Відродження та їхня фонографічна адаптація". Кожній мові властивий ряд звуків (або фонем), які складають її фонологічну систему. Ці фонеми фіксуються на письмі відповідними графемами. Питання співвідношення фонем і графем посідає важливе місце в сучасній лінгвістиці (Т. А. Амірова, В. Г. Гак, Г. Г. Крючков, N. Catach).

Вимова слів французької мови XVI століття була близькою до вимови сучасної французької мови (А. Доза, G. Gougenheim, M. Huchon, Ch. Marchello-Nizia, J. Picoche). Незважаючи на те, що спостерігались певні фонетичні відмінності, а в мові існувало багато етимологічних літер, вимова залишалась досить простою.

На відміну від фонографічних систем провансальської, латинської, італійської та іспанської мов фонографічна система французької мови, представлена в новелах того часу, є найскладнішою. Вона складалася з 15 голосних ([a], [i], [D], [e], [B], [Z], [V], [y], [u], [C], [o], [S], [T], [R], [X]) + 3 напівголосні фонеми ([w], [P], [j]) відповідно до 71 графеми (a, а; i, y, п; e, es, иs, ai, ay, ei, oi, oy; й, e, es, er, ez; e, л; eu, ev, њ, њu, њv, ue; eu, ev, њu, њv; u, v, eu; ou, oщ, ov, oь; o, au; o, au, eau; an, am, en, em, г, ?; on, om, х, um; in, im, i, ain, ai, ein, (i)en, (i)?, (o)in, (o)i; un, vn, u, um; ou(a, i), o(i, y); u(i, y); i, y) та 18 приголосних фонем ([b], [d], [G], [f], [g], [F], [k], [l], [3], [m], [n], [Q], [p], [?], [s], [t], [v], [z]) - 45 графем (b, bb; d, dd; ch; f, ff, ph; g, gg, gu, gv; g, j, i; c, cc, k, qu, qv, q, q; l, ll; ill, (i)ll; m; n; gn; p, pp; r, rr, rh; s, ss, c, з; t, tt, th; v, u; z, s). Особливість графічної фіксації французьких фонем у новелістичному творі полягала у введені в писемність діакритичного знака тильди для фіксації носових голосних, напр.: tгpester, m?bre, demхstrer, vi, aisi. Проте французькі новелісти продовжували нерегулярно використовувати інші діакритичні знаки, а саме: акут, гравіс, циркумфлекс, трема, седій.

У добу Відродження провансальський діалект вирізнився на фоні інших діалектів, став мовою спілкування, а його письмо відображало усне мовлення (Ph. Blanchet). Провансальська фонологічна система нараховувала 7 голосних фонем ([a], [C], [D], [e], [i], [u], [y]) + 3 напівголосні фонеми (u; u; i, н) відповідно до 18 графем (a, а; o, т; и, e; e, й; i, н; ou, у; u, ъ;); 20 приголосних ([b], [d], [tG], [dF], [dz], [f], [g], [k], [l], [3], [m], [n], [Q], [p], [а], [r], [s], [t], [v], [z]) - 27 графем (b; d; ch; g, j; tz; f; g, gu; c, qu; l; ll; m; n; gn; p; rr; r; s, ss, c, з; t; v; z, s).

Оскільки всі досліджувані мови використовували латинський алфавіт, їхній графічний інвентар залишався тотожним. Ряд провансальських графем - монограма у для позначення фонеми [u] (уucitan, sуulиu), графема u як [w] (уulivo, nouvиu), а також властиві провансальській мові африкати [tG], [dF], [dz] (chaminиio; sуuvage, enjusquo; metzina) не були характерними для французької мови.

У результаті фонографічної адаптації провансальських ЛЗ більшість слів потрапляли до французької мови XVI століття без суттєвих змін на графічному рівні. Напр.: від пров. farfadet > farfadet - Verville, MP, 136; від пров. irondela > hirondelle - ibid., 277; від пров. cabro > cabre - Fail, ЊF, 135 та ін.

Щодо фонологічної системи мови-джерела, за умови, якщо в запозичених словах з провансальського діалекту були фонеми, невластиві французькій мові, відбувалась орієнтація на їхнє графічне зображення. Напр.: стягнення провансальського дифтонга au [aw] у монофтонг [о] (від пров. badau > badaud - Fail, ЊF, 195), прочитання провансальської диграми sc [s] за допомогою французької комбінації фонем [sk] у дієслові esclaffer se від пров. (s')esclafa - Fail, CDE, 14.

У XVI столітті латинська мова виступала посередником між грецькою і французькою, і лише деякі запозичення були взяті безпосередньо з грецької мови. Ці грецизми графічно уподібнювались латинській мові, а потім адаптувались до мови-реципієнта за латинською моделлю навіть при прямому потраплянні до французької мови (А. Доза, J. Alliиres). Напр.: від гр. брпциегмб > apophthegma, від гр. эрпчпндсйбкьт > hupokhondriakos, від гр. рбсбвплЮ > parabolк.

У розвитку латинської мови ми визначили такі етапи: уживання класичної латини та більш пізнє вживання вульгарної (народної) латини. Фонографічна система латинської мови мала у своєму арсеналі 10 голосних фонем ([a], [a:], [e], [e:], [i], [i:], [o], [o:], [u], [u:]) + 2 напівголосні фонеми ([w], [j]) класичного періоду відповідно до 12 графем (г; в; e; з; i; о; o; ф; u; ы; u; i;). Вокалічна система вульгарної латини спростилась: 7 голосних фонем ([a], [D], [e], [i], [C], [o], [u]) + 2 напівголосні фонеми ([w], [j]) - 11 графем (a; e, ae; e, oe; i; o; o; u; u; i). Консонантизм класичної латини нараховував 14 фонем ([b], [d], [dz], [f], [g], [h], [k], [l], [m], [n], [p], [r], [s], [t]) відповідно до 19 графем (b; d; z; f, ph; g; h; c, k, q; l; m; n; p; r, rh; s; t, th); фонографічна система приголосних народної латини складала 16 фонем ([b], [d], [ts], [f], [g], [F], [k], [l], [m], [n], [p], [r], [s], [t], [v], [z]) - 23 графем (b; d; t; f, ph; g; g, j; c, k, q; l; m; n; p; r, rh; s; t, th; v, w; z). Непритаманними французькій мові XVI століття були довгі голосні фонеми класичного періоду [a:], [e:], [i:], [o:], [u:] та фонеми [h] і [dz]. Властива французькій мові диграма ch [G] прочитувалась у латинській мові як [k^h].

У результаті адаптації латинських ЛЗ до французької мови того часу відбулися незначні зміни на рівні фонографічної системи, у порівнянні з фонетичними та морфологічними змінами. Серед основних фонологічних змін спостерігається: перехід u [u] > u [y] (від лат. cфnfвbulвrо > confabuler - Flore, CA, 103; від лат. rоdiculus > ridicule - Fail, CDE, 527); монофтонгізація au [au] > au [C] чи [o], ae [ae] > e [е] (від лат. оnfaustus > infauste - Flore, CA, 62; від гр. philautia > philautie - Fail, ЊF, 143; від лат. praecipitium > precipice - Fail, CDE, 221); субституція u [wi] > u [Pi] (від лат. pоtuоta > pituite - ibid., 350); фонологічна заміна s [s] > s, z [z] в інтервокальній позиції (від середньовічної лат. frоsium > frise - Fail, CDE, 280; frize - ibid., 429), спрощення подвоєних приголосних (від лат. bell[ll]icus > bell[l]ique - Flore, CA, 28; від лат. diss[ss]ectio > diss[s]ection - Fail, CDE, 260).

До графічної субституції ми відносимо помилкову втрату однієї з подвійних графем латинської мови (див. вище), хаотичне вживання графем ph / f і th / t для фіксації на письмі відповідних фонем [f] і [t] (від гр. apophthegma > apophtegme - Periers, NRJD, 60; від лат. paraphrasis > paraphrase - Verville, MP, 19; parafrase - ibid., 6); монограм s, z - щоб відтворити фонему [z] у позиції між двома голосними; стягнення латинських монограм с [k] і t [s] у графему x у іменнику frixiх від лат. frictio - ibid., 517; графічну субституцію латинської і грецької графем q(u), k > с для позначення фонеми [k] на початку слова перед голосною a чи іншою приголосною (від гр. karpos > carpe - ibid., 539; від лат. quadrare > cadrer - ibid., 522).

Італійська мова є однією з літературних мов, яка на початок XIV століття вже склалася у своїх основних рисах і в подальшому своєму розвитку не зазнала суттєвих структурних змін (І. І. Челишева). У XVI столітті її фонографічна система складалася з 7 голосних фонем ([a], [D], [е], [C], [о], [i], [u]) + 1 напівголосної фонеми [j] відповідно до 15 графем (a, а; e, и; e, й; o, т; o, у; i, н; u, ъ; i) і 21 приголосної фонеми ([b], [d], [tG], [dF], [dz], [ts], [G], [f], [g], [k], [l], [3], [m], [n], [Q], [p], [r], [s], [t], [v], [z]) відповідно до 42 графем (b, bb; d, dd; c, cc, ci; g, gg gi; z, zz; z; sc; f, ff; g, gh; c, cc, ch, cch, q; l, ll; gl; m, mm; n, nn; gn; p, pp; r, rr; s, ss; t, tt; v, vv; s).

Більшість італійських голосних і приголосних фонем відтворювались у французькій мові за допомогою однакових графем. Виняток складали фонеми [u], [k], [g], [3], і [G] - їхнє графічне зображення дещо різнилось. Напр.: duo; attaccabile, chiacchierio; ghignare; battaglia; riuscita. Африкати [tG], [dF], [dz], [ts] (artigianesco, carnaggio; ceruleo, mostaccione; zona, altezza; disgiunzione) є нехарактерними для французької мови досліджуваного періоду.

У результаті фонографічної адаптації італійських ЛЗ до французької мови того часу невластиві їй фонеми були замінені на фонетично близькі до мови-джерела варіанти. Так, італійські африкати [tG] (ci; cci; c перед е), [dF] (gi, ggi), [dz] (z, zz) і [ts] (z) були замінені на властиві французькій мові фонеми [G] (ch) або [s] (c, ss); [F] (g перед е) або [z] (s між двома голосними); [s] (з, ss) або [F] (ge) і [s] (з, с перед е). Оскільки для позначення названих вище африкатів у італійській мові вживались нехарактерні для французької мови графеми, зміни відбулись і на письмі. Напр.: від іт. ciarlatano > charlatan - Verville, MP, 277; від іт. cappuccino > capucin - ibid., 118; від іт. campeggiare > campeger - Flore, CA, 84; від іт. artigiano > artisan - Nauarre, HN, 195; від іт. stramazzone > estramaзon - Fail, CDE, 429; від іт. bizzaro > bigearre - Periers, NRJD, 161; від іт. forzato > forзat - Fail, CDE, 240; від іт. disgrazia > disgrace - ibid., 322.

В італійській мові спостерігалась графічна розбіжність у фіксації деяких фонем: c, cch, ch > qu для позначення фонеми [k], gli > ill, ll для фіксації звука [3]. Тому відбувалась графічна субституція. Напр.: від іт. risco > risque - Verville, MP, 162; від іт. casacchino > casaquin - Fail, CDE, 318; від іт. maschera > masque - Fail, ЊF, 130; від іт. anticaglia > antiquaille - Verville, MP, 128; від іт. postiglione > postillon - ibid., 287.

У порівнянні з французькою іспанська мова XVI століття характеризувалась досить точним співвідношенням між фонемами та графемами. З 5 голосними фонемами ([a], [e], [i], [o], [u]), однією напівголосною [j] відповідно до 14 графем (a, б; e, й; i, н, y; o, у; u, ъ, ь; i, y) і 18 приголосними фонемами ([b], [d], [tG], [f], [g], [x], [k], [l], [3], [m], [n], [Q], [p], [а], [r], [s], [I], [t]) для позначення 29 графем (b, v; d; ch; f; g, gu; j, g, x; c, qu, k; l; ll; m; n; с; p; r, rr; r; s, c, z; c, з, z; t) фонографічна система іспанської мови залишалась найпростішою з усіх представлених мов.

В іспанській мові існував ряд фонем невластивих французькій мові того часу: [x], [I], [tG], а також [а]. Графічне зображення цих фонем прочитувалось у французькій мові за допомогою інших фонем. Відповідно, ці фонеми були замінені близькими до фонем мови-джерела, напр.: [I] > [s]. Саме тому відбувалась графемна субституція: z, c(e) > s або ss (від ісп. zebatana, zar- > sarbataine - Fail, ЊF, 61; від ісп. embarazar > embarrasser - Fail, CDE, 425; від ісп. garceta > garsette - Verville, MP, 89).

Особливість графічного відтворення фонеми [b] в іспанській мові полягала у відсутності фонемної диференціації монограм b і v, що вплинуло на графічну адаптацію деяких іспанських ЛЗ у французькій мові доби Відродження.

При аналізі фонографічної адаптації віднайдених у французьких новелах іспанських ЛЗ ми з'ясували, що певна кількість слів потрапила до французької мови без суттєвих змін. Прикладом були графеми, які в обох мовах прочитувались за допомогою одних і тих самих фонем.

При адаптації ЛЗ з латинської, грецької, провансальської, італійської та іспанської мов до французької основним явищем заміщення була назалізація. Назалізація кінцевих приголосних латинських запозичень відбувалась за умови іншої фонетичної зміни - апокопи, а італійських - у процесі епітези.

Отже, якщо графічний інвентар ЛЗ не суперечив фонологічній системі французької мови XVI століття, відбувалась орієнтація на їхню графічну форму. Якщо слова мов-джерел містили невластиві французькій мові фонеми, мала місце їх фонологічна субституція.

Розділ 3. "Вплив мови-джерела на формування тематичних груп лексичних запозичень у французькій новелі XVI століття та їхня семантична адаптація". Дослідження семантичної адаптації ЛЗ зі стародавніх (латинської, грецької, давньоєврейської), романських (провансальської, італійської, іспанської) мов, а також із групи германських мов у французькій новелі того часу спрямоване на визначення ролі запозиченої лексики у словниковому складі французької мови. У новелах обраного історичного періоду кількість ЛЗ із зазначених вище мов була нерівномірною. Домінантними мовами були латинська (150 ЛЗ) та італійська (93). Далі йдуть іспанська (15), провансальська (14), грецька (7), давньоєврейська (3) мови, а також поодинокі ЛЗ із групи германських мов (загальна кількість - 7 ЛЗ). Кожна мова вплинула певною мірою на словниковий склад французької мови того часу.

Латинська і грецька мови були мовами освіти і науки, давньоєврейська - мовою релігії. Аналіз латинських ЛЗ у французьких новелах XVI століття дозволив нам виділити такі тематичні групи: 1) медичні терміни; 2) астрономія і математика; 3) ораторське мистецтво; 4) освіта і література; 5) архітектура і музика; 6) слова, пов'язані з управлінням державною владою, із законодавством; 7) абстрактні поняття; 8) релігія і міфологія; 9) стан, риси і вчинки людини; 10) речі, явища та їхні характеристики.

Особливість семантичної адаптації латинських ЛЗ у французькій новелі доби Відродження полягала в тому, що новелісти вживали у своїх творах більшість значень слів-етимонів (114 зі 150). З часом частина значень, разом зі словами, зникла з ужитку. Значення певних ЛЗ залишалися авторськими. Напр.: Oпez dхcques que c'est de certains, purs, vrays, saincts; & iustes elemens que ie veux dire, lesquels les abstracteurs, falcificateurs, brouillons, & hypocrites ont gastй. - Отже, послухайте, я хочу розказати про певні, чисті, справжні, святі та вірні елементи, які зіпсували абстрактори, фальсифікатори, плутаники, облудники. (тут і далі переклад наш. - О. К.) - Verville, MP, 160.

Серед віднайдених у французьких новелах грецизмів ми зустрічаємо авторське використання іменника apophtegme n. m. у метафоричному значенні "розмова": Tesmoin l'apophtegme tout commun de luy [l'Euesque Philippot - О. К.] et d'vn ieune filz qui vint а Romme, [...] (Для прикладу взяти хоча б його [єпископа Філіппота] відому розмову з одним молодим чоловіком, який приїхав до Риму, [...]) - Periers, NRJD, 60. Майже всі значення грецизмів, запозичені разом зі словами-етимонами, були використані в новелах (виняток становив прикметник hypochondriaque).

У XVI столітті французька мова адаптувала лише три ЛЗ з давньоєврейської мови. Ці слова були пов'язані релігійною тематикою. Проте лише одне слово запозичило первинне значення етимона (cabale, kabbale n. f.).

Провансальський діалект став для французької мови доби Відродження джерелом слів для позначення певного предмета чи нового поняття. Серед розглянутих ЛЗ із провансальського діалекту більшість (11 з 14) потрапили до словника французької мови представленої доби, зберігаючи значення слів-етимонів. Вони були використанні авторами в новелах. Напр.: Mais ie vous prie afin qu'il [le secret] soit secret, de vous embeguiner le museau du cadenac detacitumitй & escoutez. (Але для того, щоб він [секрет] залишався таємним, благаю Вас, повісьте на горлянку висячий замок мовчазливості й послухайте.) - Verville, MP, 50.

З інших романських мов - італійської та іспанської - у французьку мову того часу ввійшли слова, характерні для цих культур. Віднайдені в новелах італійські ЛЗ класифіковано за такими тематичними групами: 1) військові терміни; 2) життя при дворі; 3) елементи одягу, 4) суто італійське життя; 5) музика, архітектура й образотворчі мистецтва; 6) освіта і література; 7) ризик, небезпека, життєві негаразди; 8) стан, риси і вчинки людини.

Особливість семантичної адаптації італійських ЛЗ у французькій новелі XVI століття полягала в тому, що більшість використаних новелістами значень належала колись мові-джерелу (70 з 91). Траплялись випадки, коли автори новел уживали значення італійських ЛЗ у переносному значенні (attaquer v., campeger v. та ін.), уводили ЛЗ у стійкі словосполучення (а la blanque, au busq та ін.), а також використовували певні слова з авторськими значеннями. Пропонуємо приклад авторського використання іменника tavaпolle n. f.: Le soir qu'ils [P. et Marguerite] deuoient coucher ensemble, la belle estoit allee en la Chambre pour l'apprester, ou ayant veu d'ordre les besongnes, & la tauayole de P. en y nicheгt elle trouua vne йguillette violette nouee, qu'elle prit sans que l'on s'en aperceut. (Увечері, коли вони [П. і Маргарита] мали разом лягати спати, красуня пішла до кімнати причепуритися, де, побачивши охайно складені речі та нічний ковпак П., вона знайшла фіолетовий зв'язаний шнурок, який взяла так, щоб її не помітили.) - ibid., MP, 299-300.

З'ясовано, що серед віднайдених ЛЗ з іспанської мови певні слова належали колись до арабської мови, інші - до латинської. Цей процес пояснювався послабленням впливу арабської мови в добу Відродження. Певна кількість назв екзотичних рослин і тварин з Південної Америки (gaпac n. m., salsepareille n. f., cannibale n. m.), запозичених у мовах Нового Світу, поповнила лексичну систему французької мови. Ряд іспанських ЛЗ відбивали іспанський спосіб життя досліджуваного періоду (basquine n. f., doublon n. m., garcette n. f., rйal n. m.).

Особливість семантичної адаптації іспанізмів до французької мови полягала в тому, що більшість первинних значень (13 з 15) були запозичені разом зі словами-етимонами. З виявлених 15 значень іспанських ЛЗ 11 були використані авторами французьких новел.

Поодинокі запозичення з групи германських мов (німецька, прагерманська, середньоанглійська, скандинавська, фламандська) не відіграли значної ролі в розширенні лексичної системи французької мови XVI століття, оскільки певні запозичення зникли з ужитку (carousse n. f. чи n. m., biscoter, bistoquer v.), а деякі значення належать сьогодні до історичних термінів або зовсім застаріли (pistole n. f., reоtre n. m.). Серед проаналізованих ЛЗ з германських мов лише два потрапили до французької мови, зберігаючи значення мов-джерел. Це свідчить про те, що лексичні системи представлених мов стали для французької джерелом лексичного матеріалу для подальшого розширення їхніх значень.

Отже, особливість семантичної адаптації ЛЗ у французькій новелі полягала в тому, що автори використовували більшість значень слів-етимонів із контактуючих мов (винятком стала група германських мов та іврит). Відповідно до культурних, релігійних, політичних, економічних умов тогочасної Франції в процесі семантичної адаптації ЛЗ мова-джерело впливала на формування їхніх тематичних груп.

ВИСНОВКИ

В основі гіпотези дисертаційного дослідження лежить припущення, що фонографічна адаптація ЛЗ до французької мови доби Відродження відбувалась шляхом пристосування іноземних фонем та графем до її фонографічної системи, а семантична адаптація ЛЗ залежала від значення слова-етимона. Вибір значень був зумовлений соціолінгвістичними подіями обраної історичної епохи.

У дисертаційній роботі з'ясовано, що у зв'язку з політичними, економічними, релігійними та культурними подіями у Франції того часу відбулися значні зміни в мовній картині країни. Перехід французької мови з народної в статус національної писемно-літературної мови активізував наукову роботу в лінгвістиці. Так, перед вченими XVI століття постали такі основні проблеми: питання стандартизації орфографічної системи французької мови та процес збагачення її лексичного складу.

Визначено, що контактуючі мови відрізнялися одна від одної набором фонем, сукупність яких складала відповідні фонологічні системи. На відміну від фонологічних систем мов-джерел фонологічна система французької мови була найскладнішою. Їй були притаманні ряд фонем, графічне зображення яких прочитувалось у контактуючих мовах за допомогою інших фонем або їхніх комбінацій. Нехарактерні для французької мови фонеми графічно фіксувались, як правило, нетрадиційними для неї графемами.

Проведений фонографічний аналіз особливостей адаптації ЛЗ у французькій мові представленого періоду виявив, що насамперед зміни відбувалися на фонетичному рівні. Фонетичне явище апокопа відіграло основну роль при потраплянні латинських запозичень до французької мови доби Відродження, а протеза - при адаптації італійських ЛЗ. Третім особливим фонетичним феноменом була назалізація. При адаптації ЛЗ з латинської мови назалізація кінцевих приголосних відбувалась за умови апокопи, а італійських - у процесі епітези.

Оскільки графічна система французької мови того часу була більш-менш стабільною, уся адаптована лексика підпорядковувалась цьому писемному стандарту. При адаптації до французької мови в більшості випадків ЛЗ зберігали графічну форму. Зміни спостерігалися на морфологічному рівні (йдеться про морфологічну субституцію суфіксів і закінчень). Таке графічне відтворення ЛЗ доводить той факт, що французька мова досліджуваного періоду віддавала перевагу етимологічному, а не фонетичному принципу фіксації іноземних фонем на письмі.

У результаті проведеної наукової роботи виокремлено два типи графем контактуючих мов: 1) графеми, властиві французькій мові, що відтворюються в мові-реципієнті за допомогою інших фонем; 2) графеми, невластиві французькій мові. У першому випадку французька мова орієнтувалась на етимологічний принцип написання таких графем. У другому - відбувалась фонологічна субституція фонем мов-джерел фонемами, характерними для французької мови. Як наслідок, ці зміни приводили до графічного заміщення.

Додамо, що французька мова мала універсальний та довільний характер написання багатьох слів. Її універсальність полягала в тому, що одна фонема мала певну кількість графічних відповідників. Однак один звук міг мати декілька синонімічних графічних варіантів. Оскільки в XVI столітті не було єдиної орфографічної норми, у новелістичних текстах, навіть у межах одного й того ж твору, спостерігалась графічна варіативність однієї фонеми. Отже, довільний характер письма того часу пов'язаний з відсутністю орфографічних норм французької мови, а також з авторською манерою відтворення її фонем на письмі.

Щодо процесу збагачення лексично "бідної" французької мови зазначимо, що етимологічні словники фіксують стрімке проникнення ЛЗ у французьку мову представленої доби. Проте ми вивели антитезу: усупереч значній кількості запозичених лексичних одиниць, новели письменників XVI століття фіксують невелику кількість ЛЗ. Ряд соціолінгвістичних причин пояснюють таку ситуацію: по-перше, французька мова опинилась на шляху свого становлення та розвитку. Процес її нормалізації не був завершений, конкретні орфографічні правила не були визначені, лексика була недостатньо збагачена. По-друге, у той час мала місце пуристична тенденція, що стояла на заваді вживання ЛЗ у літературних творах.

Вивчення семантичної адаптації ЛЗ у французькій новелі дозволило зробити такі висновки: процес розширення лексичного складу французької мови залежав передусім від ролі контактуючих мов у житті французького народу, а також від сфер уживання запозиченої лексики. Тогочасні новелісти використовували більшість значень слів-етимонів у своїх творах. Усе це підтверджує той факт, що французькій мові бракувало певної кількості лексичних одиниць, які існували в мовах-джерелах.

З'ясовано, що в новелах письменники першої половини XVI століття вживали ЛЗ з первинними значеннями. Новелісти середини і другої половини XVI століття часто вживали слова-етимони в переносному значенні, уводили авторські значення, а також включали ЛЗ у сталі словосполучення. Роботу новелістів першої половини епохи ми називаємо консервативною.

У подальшому видається важливим продовжити вивчення ЛЗ у синхронічному аспекті, розширивши матеріал дослідження; з'ясувати особливості розвитку французької фонографічної системи, починаючи з XVIІ століття, установити зв'язок ЛЗ із сучасною французькою мовою, визначивши особливості семантичного розвитку, а також долю запозичених слів у процесі їхнього функціонування у французькій мові.

СПИСОК ОПУБЛІКОВАНИХ ПРАЦЬ ЗА ТЕМОЮ ДИСЕРТАЦІЇ

1. Комплексний аналіз діяльності французьких граматистів XVI ст. у розвитку та встановленні орфографічної системи / О. В. Кромбет // Проблеми семантики, прагматики та когнітивної лінгвістики : [зб. наук. пр. / відп. ред. Н. М. Корбозерова]. - Вип. 14. - К. : Київський нац. ун-т імені Тараса Шевченка, 2008. - С. 266-273.

2. Проблеми розвитку національної французької мови в епоху Відродження / О. В. Кромбет // Проблеми семантики слова, речення та тексту : [зб. наук. ст. / відп. ред. Н. М. Корбозерова]. - Вип. 20. - К. : Вид. центр КНЛУ, 2008. - С. 103-107.

3. Роль італійської мови у розвитку лексичної системи французької мови XVI ст. / О. В. Кромбет // Науковий вісник Волинського нац. ун-ту ім. Лесі Українки. - Серія : Мовознавство. - Вип. 5. - Луцьк : Вежа, 2009. - С. 498-501.

4. Роль латинської мови у збагаченні лексичної системи французької мови XVI ст. / О. В. Кромбет // Мова і культура : Наукове видання. - Вип. 11. - Т. XIII (125) : Психологія мови і культури. - К. : Вид. Дім Дмитра Бураго, 2009. - С. 128-135.

5. Особливості фонографічної адаптації лексичних запозичень у французькій мові XVI ст. / О. В. Кромбет // Нова філологія [зб. наук. пр. / голов. ред. В. М. Манакін]. - Вип. 37. - Запоріжжя : ЗНУ, 2010. - С. 84-90.

6. Особливості формальної адаптації латинських лексичних запозичень у французькій мові XVI ст. / О. В. Кромбет // Наукові записки Кіровоградського держ. пед. ун-ту імені Володимира Винниченка. - Серія : Філологічні науки. - 2010. - Вип. 89. - Т. 4. - С. 342-347.

7. Проблеми впливу іноземних мов на розвиток лексичної системи французької мови епохи Відродження / О. В. Кромбет // Психолого-педагогічні проблеми освіти і виховання в умовах глобалізації та інтеграції освітніх процесів : тези доповідей наук. конф., 12 грудня 2007 р., Київ / Київський нац. лінгв. ун-т, кафедра ЮНЕСКО. - К. : Вид. центр КНЛУ, 2007. - С. 37-39.

8. Релатинізація лексики французької мови в епоху Відродження / О. В. Кромбет // Мова, освіта, культура в контексті Болонських реалій : тези доповідей наук.-практ. конф., 2-4 квітня 2008 р., Київ / Київський нац. лінгв. ун-т. - К. : Вид. центр КНЛУ, 2008. - С. 75-78.

9. Проблеми нормалізації французької орфографії в епоху Відродження / О. В. Кромбет // Структурно-семантичні і когнітивно-дискурсивні парадигми сучасного романського мовознавства : матеріали ІІ Всеукр. конф. романістів, 16-18 жовтня 2008 р., Чернівці / Чернівецький нац. ун-т імені Юрія Федьковича. - Чернівці : Рута, 2008. - С. 119-120.

10. Вплив вимови на розвиток орфографічної системи французької мови ХVI століття / О. В. Кромбет // Каразінські читання : Людина. Мова. Комунікація : матеріали VІІІ Всеукр. наук. конф., 5 лютого 2009 р., Харків / Харківський нац. ун-т ім. В. Н. Каразіна. - Харків : Вид-во ХНУ ім. В. Н. Каразіна, 2009. - С. 159-161.

11. Особливості фонографічної системи французької мови XVI ст. / О. В. Кромбет // Сучасні наукові парадигми : матеріали І Всеукр. наук.-практ. конф., 12 березня 2010 р., Горлівка / Горлівський держ. пед. інститут ін. мов. - Горлівка : Вид-во ГДПІІМ, 2010. - С. 109-112.

12. Особливості функціональної адаптації лексичних запозичень у французькій мові епохи Відродження / О. В. Кромбет // Актуальні проблеми філології та американські студії : тези доповідей ІІІ Міжн. наук.-практ. конф., 21-23 квітня 2010 р. : в 2 т. / Нац. авіаційний ун-т. - К. : Вид-во Європ. ун-ту, 2010. - Т. 2. - 2010. - С. 157-161.

13. Особливості функціональної адаптації італійських запозичень у французькій мові XVI ст. / О. В. Кромбет // Структурно-семантичні і когнітивно-дискурсивні парадигми сучасного романського мовознавства : матеріали ІІІ Всеукр. наук. конф. романістів., 16-18 вересня 2010 р., Одеса / Одеський нац. ун-т імені І. І. Мечникова. - Одеса : Вид-во КП ОМД, 2010. - С. 40-41.