Формування словотвірної структури nomina loci в новій українській мові кінця ХVІІ - початку ХХІ століття

Размещено на http://www.allbest.ru/

ДЕРЖАВНИЙ ВИЩИЙ НАВЧАЛЬНИЙ ЗАКЛАД

ЗАПОРІЗЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук

ФОРМУВАННЯ СЛОВОТВІРНОЇ СТРУКТУРИ NOMINA LOCI В НОВІЙ УКРАЇНСЬКІЙ МОВІ КІНЦЯ ХVІІ - ПОЧАТКУ ХХІ СТОЛІТТЯ

Спеціальність: Українська мова

СІРОШТАН ТЕТЯНА ВАСИЛІВНА

Запоріжжя, 2011 рік

1. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Розвиток сучасних лінгвістичних досліджень характеризується посиленим інтересом до структури та семантики слів у межах певних тематичних груп лексики, які відбивають умови життя, побуту, світосприймання народу. Іменники з локативною семантикою, поряд із назвами рослин, осіб, тварин, предметів господарського вжитку, посідають у номінативній системі української мови одне з центральних місць, адже всі прояви людської діяльності відбуваються в просторово-часовому континуумі. Актуальність дослідження історії словотвірної структури слів певних тематичних груп зумовлена тим, що при узагальненому описі динаміки дериваційної системи іменника потрібно зважати не лише на екстралінгвальні, а й інтралінгвальні (тобто тиск системи) фактори розвитку. Саме тому найдоцільнішим є підхід, коли історія словотвірних типів розглядається через призму їхніх складників - лексико-словотвірних груп, які виокремлюються внаслідок конкретизації дериваційного значення на лексичному рівні з урахуванням тематичної класифікації лексики. Українська лінгвістика накопичила досить багатий матеріал зі словотвору іменників-локативів, однак на сьогодні історія формування, становлення та функціонування дериваційної категорії nomina loci в новій українській мові кінця ХVІІ - початку ХХІ ст. не була об'єктом спеціального вивчення. Пам'ятки письменства кінця ХVІІ ст. свідчать про те, що українська мова вже на той час мала розгалужену лексичну систему, основне ядро якої з певними фонетичними змінами чи семантичними зрушеннями збереглося до наших днів і активно функціонує в сучасній літературній мові або діалектах. Більшість вітчизняних учених уважають цей період початком становлення нової української мови, загальні закономірності словотворення іменників якої репрезентовані в сучасній дериваційній системі.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Тема дисертаційного дослідження затверджена науковою координаційною радою "Українська мова" (протокол №49 від 23 червня 2009 року) й відповідає напряму наукової роботи кафедри української мови Запорізького національного університету «Історичний словотвір українського іменника».

Мета роботи - описати динаміку словотвірної підсистеми nomina loci в новій українській мові кінця ХVІІ - початку ХХІ ст. Об'єктом дослідження є словотвірна підсистема іменників із локативною семантикою в новій українській мові кінця ХVІІ - початку ХХІ ст.

Предмет дослідження - похідні назви місць, що фіксуються в писемних пам'ятках української мови зазначеного періоду.

Наукова новизна. У дисертації вперше в українському мовознавстві здійснено комплексний опис історії формування дериваційної системи іменників із локативною семантикою в новій українській мові кінця ХVІІ - початку ХХІ ст. У роботі виявлено словотворчі засоби, які вийшли з ужитку і які з'явилися (набули нового змісту), проаналізовано продуктивність формантів і дериваційну активність мотивувальних основ, з'ясовано основні закономірності розвитку словотвірної категорії назв місць.

Теоретичне значення роботи полягає в тому, що здобуті результати поглиблюють уявлення про функціональні особливості словотворчих афіксів дериваційної системи української мови обстеженого періоду, можуть стати зразком для розгляду динаміки інших підсистем й увійти до праць узагальнювального характеру з історичного словотвору іменника.

Практичне значення одержаних результатів. Фактичним матеріалом і висновками роботи можна скористатися в лінгводидактиці при написанні підручників і посібників, при розробці курсів і спецкурсів з історії української мови та словотвору для вищої школи, а також у процесі підготовки студентами-філологами курсових і дипломних робіт.

Апробація роботи. Окремі положення роботи у вигляді доповідей і повідомлень були висвітлені на наукових і науково-практичних конференціях різних рівнів: міжнародних - «Українська освіта у світовому часопросторі» (Київ, 2007), «Мова і мовний потенціал особистості в поліетнічному середовищі» (Мелітополь, 2007, 2010), «Рідне слово в етнокультурному вимірі» (Дрогобич, 2009), «Болгари Північного Причорномор'я» (Мелітополь, 2010), «Граматичні читання - VІ» (Донецьк, 2011), всеукраїнських - «Сучасний соціокультурний простір 2009» (Київ, 2009), «Сучасні орієнтири філологічної науки» (Херсон, 2010), звітних щорічних наукових конференціях викладачів Запорізького національного університету та Мелітопольського державного педагогічного університету імені Богдана Хмельницького (2006-2010). Окремі розділи й дисертація загалом обговорювалися на засіданнях кафедри української мови Запорізького національного університету.

Публікації. За темою дослідження опубліковано 9 статей, 6 з яких - у провідних наукових виданнях, визначених ВАК України як фахові з філологічних наук.

Структура роботи. Дисертація складається зі вступу, двох розділів, висновків, додатків і списку використаних джерел (238 найменувань). Загальний обсяг дисертаційної праці - 264 сторінки, основного тексту - 180 сторінок.

2. ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовано актуальність дослідження, сформульовано предмет, мету й основні завдання роботи, подано відомості про методи лінгвістичного аналізу, встановлено наукову новизну дисертації, окреслено її практичне значення, висвітлено форми апробації одержаних результатів.

У першому розділі "Локативні найменування в лексичній і словотвірній системах української мови" розглянуто поняття категорії nomina loci, визначено коло назв місць у лексичній і словотвірній системах української мови, з'ясовано основні принципи опису динаміки лексико-словотвірних типів і підтипів локативних найменувань, окреслено науково-теоретичні засади дослідження.

Засоби для вираження локально-просторових відношень формувалися протягом тривалого часу й характеризуються структурною різноманітністю, семантичною ємністю, неоднорідністю складу.

Nomina loci є багаторівневою лексичною категорією, у межах якої виокремлюються кілька значеннєвих ступенів:

1. Назви відкритого, більш чи менш розлогого простору: найменування місцевостей з якимись характерними ознаками (безлісся, берег, заграниця, міжгір'я, надбережжя, пониззя, провалля, трясовина), назви населених пунктів та їх частин (виселок, глибинка, місто, селище, слобода, столиця, околиця, передмістя, провулок), найменування адміністративно-територіальних одиниць і територій, що підлягають чиїйсь владі (воєводство, герцогство, гетьманщина, графство, держава, князівство, королівство), назви розлогого простору, на якому локалізуються рослини чи який використовується для сільськогосподарських потреб (березина, бір, бузинник, бурячник, вербник, вишник, газон, гущавина, ліс, ліщина, лозняк, малинник, ожинник, поле, просище), назви місць, де відбуваються певні дії (вибій, вимив, вирубка, гульбище, забій, звалище, згарище, зруб, лісосіка, пасовище, покіс, поруб), найменування доріг (автомагістраль, автострада, бетонка, біжак “степова вузька стежка”, гостинець “великий битий шлях, шосе”, дорога, пішак, пішник, прогін, стежка, троповик, шлях, шосе), назви водоймищ та їх частин (басейн, бистрина “швидка течія, а також місце, де найшвидше тече вода в річці”, бурчак “дзюркотливий, стрімкий потік води”, водограй, водоймище, водосховище, гнилиця, джерело, заводь, закрут, затока, море, плавина “заросле болото”, річка, студниця, топлица), топонімічні назви (Бойківщина, Дніпро, Дністер, Закарпаття, Звенигородка, Київ, Сула, Чорноморія) та інші;

2. Назви закритого, обмеженого чимось простору: найменування різного роду будівель, будинків, приміщень та їх частин (башта, будинок, вівчарня, відпочивальня, в'язниця, голубник, гусятник, дзвіниця, кабінет, льодосховище, пристройка, світлиця), назви підприємств, установ і закладів, пов'язаних із певною діяльністю (академія, бавовнопрядильня, білильня, бойня, броварня, видавництво, круподерня, миловарня, пекарня, цегельня, школа), назви обмежених територій, які використовуються для різних потреб (автобаза, базар, господарство, звіринець, пасовище, подвір'я, садиба), найменування транспортних засобів (автобус, барка, віз, нетичанка “легка повозка”, підволоки “санки, на яких тягнуть плуги в поле”, лодка, вертоліт, літак), назви вмістилищ (амфора, берестянка, бодня “дерев'яна низька діжка з кришкою”, божник, борщівник, відро, глечик, соусник, черепок) тощо.

Похідні назви місць, які становлять більшість одиниць аналізованої тематичної групи, формують словотвірну категорію. У сучасному мовознавстві під цим поняттям розуміють сукупність похідних слів, що мають твірні, які належать до тієї самої частини мови, наділені спільним словотвірним значенням і характеризуються однаковим способом словотворення, тобто словотвірна категорія є об'єднанням дериваційних типів із різними формантами. Є різні погляди щодо критеріїв об'єднання слів у словотвірну категорію: синтаксичний (О. Безпояско, К. Городенська, В. Олексенко), семантичний (З. Волоцька, Б. Крея, О. Кубрякова, Д. Улуханов), структурно-семантичний (П. Білоусенко В. Горпинич, Я. Закревська, Т. Панько, Л. Родніна). Вибір якогось одного підходу зумовлює різні уявлення вчених про це граматичне явище.

Структурно-семантичний погляд - найдавніший за походженням, провідний напрям, що вважається традиційним у процесі вивчення явищ словотвору. Згідно із цим напрямом аналізу від змісту мовних одиниць до їхніх форм, локативні назви утворюють іменникову дериваційну категорію, яка через словотвірне значення виражається відповідними структурними формами похідних слів. Важливим чинником для об'єднання слів у категорію при цьому виступає дериваційне значення. Дослідження історії лексико-словотвірних типів назв місць є необхідним для з'ясування загальних закономірностей розвитку дериваційної системи іменника, адже про динамічний історичний характер категорії nomina loci свідчить наявність суфіксів-варіантів, конкурування способів їх творення, коливання продуктивності окремих словотворчих морфем та активності мотивувальних основ у різні періоди функціонування мови.

Другий розділ "Історія словотвірних типів і підтипів локативних найменувань у новій українській мові кінця ХVІІ - початку ХХІ ст." присвячений опису історії лексико-словотвірних типів дериватів із локативною семантикою в українській мові зазначеного періоду. Виявлені назви місць проаналізовано за способами словотворення й згруповано в параграфи "Суфіксація", "Конфіксація", "Композитно-суфіксальний спосіб", "Префіксація" та "Композиція".

Найпродуктивнішим способом творення назв місць упродовж зазначеного періоду розвитку мови виявилася суфіксація. Протягом кінця ХVІІ - початку ХХІ ст. в українській мові відбувався процес конкурування словотвірних структур із такими формантами, як нульовий суфікс, -ик, -ник, ищ(е), -н(я), иськ(о), -(j)ак, -няк, к(а), ин(а), иц(я), -ств(о), -j(а), -ець.

Нульовий суфікс уже з кінця ХVІІ ст. був одним із найуживаніших засобів творення nomina loci. За допомогою цього форманта від дієслівних, рідше - від прикметникових основ творилися найменування місцин, відкритого простору за дією, яка там відбувається або може відбуватися, напр.: вирва (к. ХVІІ УЛ-17 197)* "вибита ким- або чим-небудь, вирвана силою вибуху яма, вибитий, вирваний отвір", прохід (КЗ 74), торг (215), та за ознакою, яка притаманна цьому місцю: пуща (1659 ТимчМат ІІ 259), гуща (ХVІІ-ХVІІІ Тимч 634) "густий ліс". У віддієслівному словотворенні нульовий суфікс виявився одним із найбільш конкурентноспроможних засобів - такі похідні продовжують функціонувати в українській мові протягом наступних століть: завал (Фр 73), вибій (УмСп 128), падь (32) "чітко окреслена глибока неширока долина, яр чи річище, звичайно порослі лісом". Доволі поширеними в обстежених джерелах із кінця ХVІІ ст. є девербативи на позначення приміщень та їх частин: загорода (1665 Лохв 137), саж (1669 Лохв 151, Гр ІV 96, СУССГ 187) "хлів, місце, де утримують тварину для відгодовування". У подальші періоди розвитку мови цей лексико-словотвірний тип залишається стабільно продуктивним: підвал (КвОсн ІІ 434), склад (УмСп 83), захист (СУМ ІІІ 379). У ХVІІІ ст. засвідчені назви посуду, вмістилищ для предметів і речовин - піднос (1746 ДНМ 310), перепустъ(1717-1734 ТимчМат ІІ 99) "полубочок", найменування транспортних засобів - віз (1676 Тимч 291), які не набувають значного поширення в сучасній українській мові ХІХ - початку ХХІ ст.

Використання суфікса -ик для творення локативів із кінця ХVІІ ст. було обмеженим. Давні за походженням деривати збереглися в українській мові дотепер, проте творення nomina loci за допомогою суфікса ик поступово занепадало. Обстежені джерела фіксують переважно відіменникові й відприкметникові найменування посуду та вмістилищ для предметів і речовин - горщик (1667 Тимч 580), холодильник (СУМ XI 115), чаплик (Лис 229) "дерев'яний цебрик, прикований до колодязного журавля", а також назви місцевостей із різною мотивацією - Кругликъ (1714 ДДГ 229) "назва річки", бистрик (1923 Геол 73, Чаб І 79) "бистриня, вир", старик (СУМ ІХ 656) "старе русло річки". У сучасній українській мові розгляданий формант витіснили похідні суфікси ник, овник, аник, енник, що зумовлено насамперед його сполучуваністю переважно з прикметниковими основами, втім, такі похідні можна кваліфікувати і як деад'єктиви із суфіксом -ик.

Факти нової української мови кінця ХVІІ - початку ХХІ ст. дають змогу констатувати значну продуктивність суфікса -ищ(е) та похідних від нього формантів у творенні локативних найменувань. Широкий спектр лексико-словотвірних значень дериватів свідчить про багатофункційність цього суфікса. Десубстантиви формують ядро nomina loci на -ищ(е). Наприкінці ХVІІ ст. відбувався процес інтенсивного формування назв місць, на яких було те, що позначено мотивувальною основою - дворище (1676 Тимч 679) "занедбана ділянка, на якій у минулому була садиба", та найменувань ділянок землі за назвами речовин, що там знаходяться - глинище (1680 Тимч 528) "місце, яма, звідки беруть глину". У цей час суфікс -ищ(е) починає використовуватись у творенні топонімів: м. Городище (1656 Лохв 150, СМШ І 148). Давньою за походженням є група найменувань простору, на якому щось знаходиться, напр.: капище (1680 УЛ-17 177) "язичницький храм" від старослов'янського капъ "видиво, привид, образ" (ЕСУМ ІІ 371), жертвище (1699 Тимч 920) "місце, де приносять жертви", однак в українській мові ХХ ст. зазначений лексико-словотвірний тип не набув особливого розвитку. Протягом ХІХ - ХХ ст. простежується підвищення продуктивності, поліморфемізація суфікса -ищ(е). У цей період формуються лексико-словотвірні типи найменувань полів, ділянок землі, зайнятих рослинами чи з яких знято врожай, напр.: конюшинище (Ж 364), картоплище (Гр ІІ 223), бавовнище (СУМ І 78), та назв місць перебування тварин: кублище (Гр ІІ 317), муравлище (СУМ ІV 828). Девербативи на -ищ(е) фіксуються в українській мові з початку ХVІІІ ст. Серед віддієслівних похідних кількісно виділяється група іменників - назв територій, відкритого простору, який виник у результаті певної дії або призначений для її здійснення: займище (ХVІІІ ДДГ 183) "зайняте ким-небудь місце, ділянка землі", згарище (Ж 291), звалище (Гр ІІ 127). Інші лексико-словотвірні типи є малопродуктивними.

В українській мові ХІХ - ХХ ст. простежується процес активного поповнення групи девербативів за допомогою вторинних суфіксів овищ(е), -лищ(е), бищ(е): кочовище (Ж 373), сельбище (Гр ІV 113) "населений пункт у сільській місцевості, населений пункт міського типу", святилище (СУМ ІХ 103), судилище (825). Творення локативних найменувань від прикметників за допомогою розгляданого суфікса не стало типовим явищем у новій українській мові.

Провідною функцією суфікса -н(я) в українській мові аналізованого періоду є найменування приміщень за різними ознаками переважно у сфері загального літературного вжитку, напр., пекарня (1682 ТимчМат ІІ 89), гончарня (1736 Тимч 562), майстерня (Гр ІІ 398), у діалектах трапляються лише поодинокі деривати з такою семантикою: шкворечня (Арк ІІ 267) "приміщення для шпаків у формі будиночка". Уже наприкінці ХVІІ ст. сформувалися основні лексико-словотвірні типи nomina loci на -н(я), які продовжують активно функціонувати в українській мові дотепер: відіменникові та віддієслівні назви місць виробничої діяльності, найменування місць перебування людини, десубстантиви на позначення приміщень для тварин і птахів тощо. Фактичний матеріал кінця ХVІІ - початку ХХІ ст. дає змогу констатувати певну обмеженість суфікса -н(я) в сполучуваності з твірними основами, особливо з дієслівними, проте в складі вторинних формантів -льн(я), івн(я), овн(я), -арн(я) він відзначається високою продуктивністю протягом усього досліджуваного періоду: дехтярня (1691 Тимч 706) "підприємство, на якому гнали дьоготь", ваговня (1770 Тимч 175) "місце, будівля, де скарбова вага міська", фарбарня (УмСп 378) "майстерня або цех, де фарбують тканини", кав'ярня (Гр ІІ 205). Відприкметникове творення назв місць на -н(я) є непродуктивним.

Суфікс -иськ(о) в українській мові кінця ХVІІ - початку ХХІ ст. є дієвою словотворчою одиницею, за допомогою якої творилися назви розлогого простору, місцевостей від іменникових, прикметникових, рідше - від дієслівних основ. Наприкінці ХVІІ ст. почала формуватися група десубстантивів на позначення місцин за найменуванням явищ, предметів, речовин, які там знаходяться або знаходилися: игриско (ХVІІ ТимчМат І 346), становиско (1680-1688 Хроніка 231) "табір, стан". В обстежених джерелах із ХVІІІ ст. спостережена також досить численна група назв ділянок землі, полів за найменуваннями рослин: вівсисько (1788 Тимч 478, Ж 94), конюшинисько (Ж 364). В українській мові ХІХ - початку ХХІ ст. група похідних із такою семантикою поповнюється також завдяки відприкметниковим дериватам: житнисько (Ж 123), конопляниско (Шило 147). Більшості з таких найменувань притаманна подвійна мотивація: вони можуть утворюватися як від прикметників, так і від іменників за допомогою похідних суфіксів -ниськ(о), янисько(о), аниськ(о), ляниськ(о), иниськ(о), -ениськ(о), овиськ(о) тощо. Деад'єктиви з іншою семантикою в українській мові аналізованого періоду майже не трапляються. Кількісно невеликою групою лексики представлені віддієслівні похідні, які вживаються на позначення місцин за найменуваннями дій, процесів, що там відбуваються або відбулися, і спостерігаються переважно в джерелах ХVІІІ - ХХ ст.: притулисько (1720-1721 ТимчМат ІІ 238) діал. "притулок" (притулити), спалиско (Шило 244) "згарище" (спалити).

Обстежені матеріали свідчать про активність суфікса -ак у відіменниковому й відприкметниковому словотворенні, у джерелах ХІХ - початку ХХІ ст. зрідка трапляються девербативи. Цей формант, а також похідний від нього суфікс няк використовуються з кінця ХVІІ ст. для творення десубстантивів на позначення місцин за найменуваннями порід дерев, кущів, які там ростуть: дубняк (1637-1717 Тимч 835), вишняк (1745 Тимч 258), липняк (УмСп 406). Серед деад'єктивів на -ак у джерелах ХІХ - ХХ ст. окреслюється група найменувань місцевостей, відкритого простору за певними ознаками, названими мотивувальною основою: кругляк (УмСп 718, Бук 236) "кругла галявина", мокряк (Гр ІІ 440) діал. "мокре, болотисте місце". Поширеними в українській мові протягом усього досліджуваного періоду є відіменникові назви вмістилищ різноманітного призначення: коряк (к. ХVІІ УЛ-18 190), баняк (УмСп 29) "чавунний горщик, казан", ушак (Лис 221) "великий цебер із двома вушками для годівлі худоби або для помиїв, посудина для зливання вершків". Коло таких похідних постійно поповнюється новотворами. Віддієслівні деривати не оформлюють виразних лексико-словотвірних типів і функціонують переважно в ХІХ - ХХ ст.: плавак (УмСп 433) "плавучий млин на Бузі", черпак (21) "посудина на довгій палиці або відро з короткою ручкою, спрямованою вверх, для набирання води", бурчак (753) "дзюркотливий, стрімкий потік води".

Лексико-словотвірні типи локативних найменувань із суфіксом ин(а), що почали формуватися ще в праслов'янську добу, продовжили свій розвиток і в новій українській мові кінця ХVІІ - початку ХХІ ст. Серед відіменникових похідних у джерелах кінця ХVІІ ст. виразно окреслюються лексико-словотвірні групи найменувань місцин за різними ознаками (за характерними об'єктами, рослинами, за розміром чи конфігурацією тощо): ямина (1656-1771 ТимчМат ІІ 511) "печера, западина", березина (1720 УЛ-18 517, УмСп 44, Он І 49) "березняк", бережина (УмСп 44, Гр І 51, 1923 Геол 72) "узбережжя". У ХVІІІ ст. сформувався лексико-словотвірний тип девербативів на позначення відкритого простору, місцин, на яких відбулися дії стихійних сил природи або людини чи тварини: провалина (1778 УЛ-18 553). У подальші періоди кількість таких іменників неухильно зростала: спадина (Ж 898) "водоспад", випалина (СУМ І 447) "випалене місце", вибоїна (354), завалина (Он І 260) "западина". Продуктивними в пам'ятках розгляданого періоду є відприкметникові лексико-словотвірні типи назв місцин за різними ознаками: чужина (до 1729 УЛ-18 48, Гр ІV 176), буковина (Ж 48, Гр І 109) "буковий ліс", височина (Гр І 188). Кілька деад'єктивів на позначення вмістилищ, споруд активно функціонували ще в кінці ХVІІ ст., проте в українській мові подальших періодів відприкметникові словотвірні типи не набули значного розвитку: домовина (1670 Тимч 777), дубовина (1857 ЗЮР ІІ 286, Бук 104) "труна".

Локативні найменування на иц(я) утворюють кількісно та якісно розвинену групу відіменникових, віддієслівних і відприкметникових похідних, значна частина з яких функціонувала ще в праслов'янську добу. Лексико-словотвірні типи десубстантивів фіксують обстежені пам'ятки з кінця ХVІІ ст.:

1) найменування відкритого простору, місцевостей за назвами предметів, об'єктів, що там знаходяться: границя (1669 Тимч 599), столиця (к. ХVІІ УЛ-17 368);

2) найменування приміщень: виница (1681 Тимч 252) "будинок, де курять горілку", звониця (1682 ТимчМат І 308) "дзвіниця";

3) назви вмістилищ: полиця (к. ХVІІ УЛ-17 332, ГалЛем 453).

Девербативи на -иц(я) трапляються в українській мові до ХІХ ст. дуже рідко. Цей формант поступово втрачав активність у відіменниковому та віддієслівному словотворенні, натомість у джерелах української мови ХХ - початку ХХІ ст. набули помітної продуктивності лексико-словотвірні типи з похідним суфіксом ниц(я): божниця (1670 Тимч 115, УмСп 55) "нехристиянська святиня, дім молитви, синагога", скарбниця (к. ХVІІ УЛ-17 194), мазниця (УмСп 27) "боклага", сухарниця (Гр ІV 232). Деад'єктиви представлені з кінця ХVІІ ст. доволі розвиненим лексико-словотвірним типом найменувань відкритого простору, місцевостей за певними ознаками: криниця (1670 УЛ-17 410), палениця (ГалЛем 446) "спалене поле", кошаниця (Он І 383) "місце, де косять траву". Лексико-словотвірні типи відприкметникових назв приміщень - гостинниця (1670 Тимч 590), камяница (1682-1775 ТимчМат І 356) "кам'яний будинок", і вмістилищ - шкляниця (1675 Лохв 169), зафіксовані в українській мові кінця ХVІІ ст., поступово втрачають продуктивність.

За допомогою суфікса ств(о) з кінця ХVІІ ст. твориться обмежена кількість локативних найменувань на позначення країн, територій переважно за назвами осіб, що їх очолюють або ними керують: панство (1676 УЛ-17 137) "держава, царство", государство (1680 УЛ-17 175). Зазначений словотвірний тип у сучасній українській мові є непродуктивним, давні похідні вживаються переважно в літературному варіанті мови.

Суфікс j(а) в новій українській мові кінця ХVІІ - початку ХХІ ст. виявився неконкурентноспроможним у творенні локативних найменувань. За його допомогою з кінця ХVІІ ст. оформлюються назви відкритого простору, місцевостей за найменуваннями предметів, які там знаходяться, дій, що там відбуваються, або властивих цим місцям ознак: березя (ХVІІ Тимч 84) "березовий гай, ліс", провалля (1744 ДНМ 303) "глибока яма, яр, западина, розколина на земній поверхні", укриття (СУМ Х 425), верб'я (Он І 90) "вербник". У подальші періоди розвитку української мови зазначені лексико-словотвірні типи залишаються непродуктивними.

Суфікс -ець знаходиться на периферії словотвірної категорії nomina loci. Цей формант спостерігається із кінця ХVІІ ст. переважно в дериваційній структурі відприкметникових назв місцевостей за різноманітними ознаками: студенець (КЗ 146), солонець (1923 Геол 156) "солончак". Продуктивним способом творення локативних найменувань у новій українській мові кінця ХVІІ - початку ХХІ ст. є конфіксація. Найпоширенішими в складі словотвірної структури nomina loci виявилися конфікси із постпозитивними елементами ок, -j(а) та з матеріально не вираженим другим компонентом.

Структури з препозитивними елементами по-, о- поступово виходять з ужитку, інші - так і не набувають значного поширення. З ХІХ ст. в українській мові функціонує низка іменників із таким значенням, утворених за допомогою формантів при-, пере-: переліг (Б-Н 277) "давно не оране поле" (лежати), притока (УмСп 802) "протока". Інші конфікси з матеріально не вираженим постпозитивним компонентом трапляються в словотвірній структурі лише поодиноких локативних найменувань і мають неоднорідні лексико-словотвірні значення.

Непродуктивний у творенні локативних найменувань суфікс -ок набув значного поширення в складі конфіксальних формантів. Наприкінці ХVІІ ст. у новій українській мові окреслилися відіменникові лексико-словотвірні типи назв приміщень і їх частин, утворених за допомогою формантів за-…-ок і при-…-ок: запічок (к. ХVІІ УЛ-17 335), присінок (к. ХVІІ ТимчМат ІІ 236) "комора в сінях". Дериваційна структура конфіксальних назв місцин за різними ознаками з кінця ХVІІ ст. оформлювалася за допомогою форманта при-…-ок: пригорок (1680 УЛ-17 173), з ХVІІІ ст. - про-…-ок: провулок (КвОсн ІІІ 36), а з ХІХ ст. - за-…-ок: залісок (Ж 254) діал. "узлісся". У подальші періоди кількість таких дериватів поступово збільшувалася, вони становлять значний пласт лексики ХХ - початку ХХІ ст.: пролісок (Ж 773) розм. "місце в лісі або на узліссі, вільне від дерев", прискалок (756) "місцевість, що знаходиться біля скелі або виступ скелі", завулок (СУМ ІІІ 62) розм. "прохід між двома вулицями". Задокументовані в обстежених джерелах із ХVІІІ ст. назви вмістилищ, які мають у своїй структурі конфікс при-…-ок, не набули значного поширення: прилавок (1776 ДНМ 211) "частина нерухомої лави в українській хаті під стіною від дверей до кутка, спеціальний стіл для торгівлі в крамниці, буфеті, на базарі", прискринок (Б-Н 300) заст. "невеликий ящик для дрібних речей у верхній частині бокової стінки скрині, скриньки". Поодинокі найменування місць із різною семантикою, утворені за допомогою формантів із препозитивними компонентами під-, пере-, ви-, о-, па-, від-, по-, у новій українській мові аналізованого періоду не формують виразних лексико-словотвірних типів і побутують переважно в джерелах ХХ - початку ХХІ ст.

За допомогою конфіксів із другим компонентом -j(а) оформлюється значна кількість відіменникових найменувань простору, місцин, які розташовані в напрямку, названому першим складником форманта. Обстежені джерела засвідчують активне творення з кінця ХVІІ ст. і надалі локативів із такою семантикою за допомогою конфіксів за-…-я: Задніпря (к. ХVІІ УЛ-17 188), уз-…-я: узлісся (1671 Тимч 236) "смуга на краю лісу", без-…-я: безлюддя (к. ХVІІ Тимч 72) "глухі, необжиті, малозаселені місця", по-…-я: Полісся (бл. 1670 УЛ-17 403). В українській мові з ХVІІІ ст. спостережені деривати з формантами роз-…-я: розпуття (1728 ДНМ 207) і над-…-я: надулісся (КвОсн ІІ 188, Гр ІІ 487) "місце біля лісу". Конфікси перед-…-я, під-…-я, між-…-я, при-…-я, на-…-я виокремлюються в словотвірній структурі назв місцин, територій у ХІХ - на початку ХХІ ст. Окремі похідні з формантами о-…-я, пере-…-я, серед-…-я, су-…-я виразних лексико-словотвірних типів не утворюють. Віддієслівне творення локативів за допомогою конфіксів із другим компонентом -j(а) є непродуктивним. В обстежених джерелах аналізованого періоду трапляються поодинокі девербативи на позначення приміщень чи їх частин, що оформлюються переважно за допомогою конфікса по-…-я: помешкання (1775-1777 ЛО 38) "приміщення для кого-небудь, чого-небудь, житлове приміщення" (мешкати). Нечисленні конфіксальні nomina loci на -ин(а) творяться переважно від іменникових основ і використовуються для позначення відкритого простору, місцин за різними ознаками. Джерела ХVІІІ ст. фіксують лише іменник перенорина (1717-1734 ТимчМат ІІ 97) "ущелина" (нора). У сучасній українській мові ХІХ - початку ХХІ ст. набувають незначної активності конфікси роз-…-ин(а), по-… ин(а), у-… ин(а), за-… ин(а), про-… ин(а), о-… ин(а): роздолина (Он ІІ 184), улоговина (УмСп 375, Гр ІV 334, 1923 Геол 165, ГуцГовМат 201). У словотвірній структурі окремих назв місцин, що трапляються в джерелах сучасної української мови, виокремлюються форманти з препозитивними компонентами від-, об-, од-, уз-, при-, пере-, які, втім, не оформлюють виразних лексико-словотвірних типів.

Функціонування префіксальних nomina loci дуже обмежене та властиве переважно сучасній українській мові ХХ - початку ХХІ ст. З ХVІІІ ст. зафіксовано низку дериватів на позначення відкритого простору, місцевостей: пологъ (1780 ТимчМат ІІ 160) "луг", падолъ (ХVІІІ ТимчМат ІІ 80) "невелика долина". Пізніше з'являються деривати з різноманітною семантикою: назви приміщень і їх частин - передпокій (СУМ VІ 174) "перша при вході в квартиру кімната, кімната, в якій відвідувачі чекають прийому", вмістилищ - піддон (424) "посудина, що ставиться під дно чого-небудь", транспортних засобів - підсанки (496) "невеликі санки, які прив'язують до великих саней при перевезенні довгих предметів".

Локативні найменування, утворені способом композиції, малопоширені. Кінцем ХVІІ - ХVІІІ ст. датуються переважно власні географічні назви: Вишгород (1680 УЛ-17 173), пор. вишгород (УмСп 19) "акрополь", Новгород (1837 РусДн 62). Деривати з іншою семантикою властиві українській мові ХХ - початку ХХІ ст. Вони формують непродуктивні лексико-словотвірні типи назв відкритого простору, місцин - суходіл (1923 Геол 160) "суша, материк" - і приміщень різноманітного призначення - водолікарня (СУМ І 720) "спеціально обладнана лікарня, у якій застосовують водолікування".

ВИСНОВКИ

1. Назви місць є комплексною, специфічною категорією, яка відображає загальну форму існування матерії, оскільки будь-який предмет, об'єкт, процес, явище знаходиться в просторі. Локативні найменування утворюють одну з найдавніших і найбільш розгалужених у семантичному плані груп лексики, яка відбиває умови життя та побуту народу: назви відкритого простору, територій (місцин за різними ознаками, полів і лісів, адміністративно-територіальних одиниць, гідрооб'єктів тощо) і найменування обмеженого простору (приміщень, вмістилищ, окремих видів транспортних засобів); словотвірний український мова

2. Nomina loci як окрема лексико-словотвірна категорія виразно окреслюються в новій українській мові кінця ХVІІ ст. Уже на той час деривати (понад 250 одиниць) характеризуються розмаїттям словотвірних значень і різним функціональним навантаженням, активністю використання формантів. Протягом зазначеного періоду розвитку мови спостерігається процес поступового формування лексико-словотвірних груп локативних найменувань і розподілу словотворчих засобів за певними дериваційними значеннями, кожен формант набуває специфічних словотвірних зв'язків із мотивувальними основами різних частин мови;

3. Кількісно та якісно різноманітними лексико-словотвірними типами й підтипами в новій українській мові кінця ХVІІ - початку ХХІ ст. представлені відіменникові похідні;

4. Високою продуктивністю впродовж кінця ХVІІ - початку ХХІ ст. характеризуються віддієслівні лексико-словотвірні типи nomina loci;

5. Відносно поширеними в українській мові обстеженого періоду були відприкметникові деривати з локативною семантикою;

6. Отже, похідні назви місць в українській мові кінця ХVІІ ст. стали підґрунтям для подальшого розвитку різних лексико-словотвірних типів, які впродовж ХVІІІ-ХІХ ст. сформували цілісну дериваційну підсистему локативних найменувань. В українській мові ХХ - початку ХХІ ст. категорія nomina loci характеризується відносно стійким добором словотворчих засобів, кожен з яких виконує специфічну функцію. Конкурування дериваційних формантів у межах певних лексико-словотвірних типів сприяло їхній функціональній спеціалізації і, відповідно, впорядкованості системи загалом. Найбільшою конкурентноспроможністю у творенні nomina loci обстеженого періоду відзначаються суфікси -ник, -к(а), -ищ(е) та нульовий формант, які виявилися гнучкими й відносно стабільними дериваційними засобами. На периферії словотвірної категорії назв місць опинилися похідні на ець, -ств(о), j(а) та префіксальні локативи. Протягом останнього століття спостерігається активізація осново- та словоскладання й композитно-суфіксального способу творення іменників із локативною семантикою.

ПЕРЕЛІК ПУБЛІКАЦІЙ

1. Сіроштан Т.В. Nomina loci як лексико-семантична категорія / Т.В. Сіроштан // Українська освіта у світовому часопросторі: матеріали Другого Міжнародного конгресу (м. Київ, 25 - 27 жовтня 2007 р.). - К.: Українське агентство інформації та друку «Рада», 2007. - Кн. 1. - С. 468-469.

2. Сіроштан Т.В. Nomina loci в лексичній системі української мови / Т.В. Сіроштан // Актуальні проблеми слов'янської філології: міжвуз. зб. наук. ст. / відп. ред. В.А. Зарва. - К.: «Освіта України», 2008. - Вип. ХVІ: Лінгвістика і літературознавство. - С. 39-45.

3. Сіроштан Т.В. Формування словотвірних типів і підтипів локативних найменувань на -ник у новій українській мові (кінця ХVІІ - початку ХХІ ст.) / Т.В. Сіроштан // Вісник Запорізького національного університету (філологічні науки): зб. наук. ст. - Запоріжжя: Запорізький національний університет, 2008. - №1. - С. 168-175.

4. Сіроштан Т.В. Динаміка словотвірних типів і підтипів n. loci на ищ(е) в новій українській мові (кінця ХVІІ - початку ХХІ століття) / Т.В. Сіроштан // Вісник Запорізького національного університету: зб. наук. ст. - Запоріжжя: Запорізький національний університет, 2009. - №1. - С. 183-191.

5. Сіроштан Т.В. Історія словотвірних типів локативів на -н(я) в новій українській мові кінця ХVІІ - початку ХХІ ст. / Т.В. Сіроштан // Наукові записки. Серія «Філологічна». - Острог: Видавництво Національного університету «Острозька академія». - Вип. 12. - 2009. - С. 275-288.

6. Сіроштан Т.В. Історія словотвірних типів десубстантивів на -н(я) з локативною семантикою в новій українській мові / Т.В. Сіроштан // Сучасний соціокультурний простір 2009: матеріали Шостої Всеукраїнської науково-практичної інтернет-конференції (24-26 вересня 2009 р.). - К., 2009. - Ч. 2. - С. 39-42.

7. Сіроштан Т.В. Динаміка лексико-словотвірних типів nomina loci на ств(о) в новій українській мові кінця ХVІІ - початку ХХІ ст. / Т.В. Сіроштан // Рідне слово в етнокультурному вимірі: матеріали Другої Міжнародної науково-практичної конференції (м. Дрогобич, 13-14 листопада 2009 р.). - Дрогобич: Просвіт, 2009. - С. 195-203.

Размещено на Allbest.ru