Семантико-стилістичні домінанти в українській поезії кінця ХХ – початку ХХІ століття

Размещено на http://www.allbest.ru/

ДВНЗ “ПРИКАРПАТСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

імені ВАСИЛЯ СТЕФАНИКА”

УДК 811.161.2'371:81'42:82-1

10.02.01 - українська мова

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата філологічних наук

СЕМАНТИКО-СТИЛІСТИЧНІ ДОМІНАНТИ В УКРАЇНСЬКІЙ ПОЕЗІЇ КІНЦЯ ХХ - ПОЧАТКУ ХХІ СТОЛІТТЯ

Ріжко Руслана Любомирівна

Івано-Франківськ - 2011

Дисертацією є рукопис

Роботу виконано на кафедрі української мови Інституту філології ДВНЗ “Прикарпатський національний університет імені Василя Стефаника” Міністерства освіти і науки, молоді та спорту України.

Науковий керівник - доктор філологічних наук, професор Голянич Марія Іванівна, ДВНЗ “Прикарпатський національний університет імені Василя Стефаника”, професор кафедри української мови.

Офіційні опоненти: доктор філологічних наук, доцент Вокальчук Галина Миколаївна, Рівненський державний гуманітарний університет, професор, завідувач кафедри української мови імені академіка К. Ф. Шульжука;

кандидат філологічних наук, професор Бабич Надія Денисівна, Чернівецький національний університет імені Юрія Федьковича, професор кафедри історії та культури української мови.

Захист відбудеться “28” жовтня 2011 року о 10 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради К 20.051.02 для захисту дисертацій на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук у ДВНЗ “Прикарпатський національний університет імені Василя Стефаника” (76025, м. Івано-Франківськ, вул. Шевченка, 79).

Із дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці ДВНЗ “Прикарпатський національний університет імені Василя Стефаника” за адресою: 76025, м. Івано-Франківськ, вул. Шевченка, 79.

Автореферат розіслано “27” вересня 2011 року.

Учений секретар спеціалізованої вченої ради, кандидат філологічних наук, доцент Н. Я. Тишківська

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Сучасна функціональна антропозорієнтована лінгвістична наука концентрує увагу на дослідженні мови художніх текстів, що насамперед репрезентує індивідуально-авторську креативну модель світу зі всією системою морально-етичних цінностей, світовідчуття кожного з майстрів слова. Важливим у лінгвостилістиці є аналіз домінантних лінгвоодиниць, їх семантико-стилістичних функцій, наукова інтерпретація авторської поетичної картини світу, виявлення механізмів трансформації мовних явищ у системі художньо-образного бачення митців. Цей ряд актуальних питань у сучасному мовознавстві можна продовжувати, оскільки значеннєвотвірний потенціал лексем у складі текстових висловлювань має широкі можливості для реалізації.

Теоретичні та ідіостилістичні проблеми лінгвоаналізу художнього тексту (з увагою до функціонування мовних знаків у відповідних текстових репрезентаціях), моделювання особливостей індивідуально-образного мовомислення висвітлено у працях багатьох учених, зокрема С. Єрмоленко, Н. Бабич, С. Бибик, Г. Вокальчук, М. Голянич, В. Калашника, Ю. Лазебника, Л. Лисиченко, А. Мойсієнка, Л. Пустовіт, Н. Сологуб, Л. Ставицької, С. Форманової, Л. Шевченко та ін.

Українська поезія кінця XX - початку ХХІ століття з її багатством мовних засобів і стилістичним (тропо-фігуральним) розмаїттям, модифікацією традиційної поетики - явище цікаве й оригінальне. Активні процеси розвитку художнього слова, що відбулися за цей час і супроводжувалися різкими змінами світоглядних та буттєвих домінант, зумовили особливу зацікавленість дослідників окресленим періодом. Ознаки літературного процесу кінця XX - початку ХХІ століття, розвиток різноманітних художніх напрямків та індивідуальних стилів, динаміка поетичних мотивів і образів - питання, що перебувають у полі зору різних літературознавчих досліджень. Лінгвісти ж насамперед звертають увагу на особливості художньої мови кінця XX - початку ХХІ століття, зокрема проблеми, що стосуються розкриття специфіки поетичного слова (С. Єрмоленко, Т. Єщенко, Ю. Зуєнко, Л. Кравець, О. Маленко, О. Рудь, Г. Сюта), внутрішньої форми слова (В. Русанівський, М. Голянич, Р. Стефурак), асоціативно-образної організації художніх текстів (А. Мойсієнко, В. Чабаненко), експресивного навантаження лінгвоодиниць (Н. Бойко, Г. Вокальчук), художньо-естетичного розвитку традиційної поетичної лексики (Т. Беценко, В. Дятчук, С. Єрмоленко, В. Калашник) та процесів її збагачення (Н. Адах, Г. Вокальчук, В. Герман, О. Жижома, Ж. Колоїз), характеристики ідіостилю письменника (Н. Бабич, А. Бондаренко, Г. Губарева, Н. Дащенко, Л. Тиха) тощо.

Незважаючи на безумовну наукову новизну, вагомість висновків і спостережень дослідників, цілісне уявлення про поетичну картину світу, маніфестовану українською поезією означеного періоду, зокрема її домінантні риси, сьогодні поки що не сформоване. Отже, існує проблема виявлення й аналізу семантико-стилістичних домінант в українському поетичному дискурсі кінця XX - початку ХХІ століття, потреба в розв'язанні якої і зумовлює актуальність обраної теми дисертації.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація відповідає науковим дослідженням кафедри української мови ДВНЗ “Прикарпатський національний університет імені Василя Стефаника”, пов'язаним із темою “Закономірності історичного розвитку і функціонування української мови”. Тема дисертації затверджена вченою радою ДВНЗ “Прикарпатський національний університет імені Василя Стефаника” (протокол № 5 від 30 грудня 2008 р.), а також Науковою координаційною радою “Українська мова” Інституту української мови НАН України (протокол № 48 від 14 квітня 2009 р.).

Мета дисертації - дослідити семантику, особливості формування та функціонування семантико-стилістичних домінантних засобів в українській поезії кінця ХХ - початку ХХІ століття, розкрити їх види та структуру.

Реалізація поставленої мети передбачає розв'язання таких завдань:

розглянути теоретичні питання, пов'язані з дослідженням поетичної картини світу та художнього слова;

розкрити зміст поняття “семантико-стилістична домінанта” та роль семантико-стилістичних домінант у формуванні поетичної картини світу;

виявити семантичні модифікації когнітивних метафор, образотворчі особливості художніх означень та стилетвірний потенціал порівняльних конструкцій, значущих у поетичних текстах кінця ХХ - початку ХХІ століття; поетичний кольороназва фольклоризм виражальний

дослідити специфіку реалізації повтору, його різновидів як домінантних прийомів формування поетичних образів та тропотвірні й прагматичні можливості паронімічної атракції у художньому дискурсі означеного періоду;

проаналізувати когнітивне наповнення фольклоризмів, експресивно-виражальне та комунікативно-прагматичне навантаження оказіональних утворень, асоціативно-образні й текстотвірні особливості кольороназв, визначити їх функції в поетичній мові кінця ХХ - початку ХХІ століття.

Об'єкт дослідження - мовні одиниці (лінгвоструктури), що є домінантними, художньо значущими в українській поезії означеного періоду.

Предмет аналізу - семантика, структура, види та функції семантико-стилістичних домінант у поетичних текстах кінця ХХ - початку ХХІ століття.

Матеріалом наукової роботи обрано українську поезію кінця ХХ - початку ХХІ століття (картотека налічує близько 7 000 одиниць), оскільки вона є вагомою формою реалізації семантико-стилістичного потенціалу лінгвоодиниць, основним чинником оказіонального поглиблення та розширення поетичної картини світу, механізмом трансформації мовних явищ у системі авторського художньо-образного світобачення.

Поетичний текст кінця ХХ - початку ХХІ століття є важливим у дослідженні особливостей функціонування літературної мови. Саме така часова проекція художнього мовлення в модусі лінгвальних змін семантико-стилістичних домінант дозволяє простежити, як стиль означеної доби позначився на мовотворчості митців, їх індивідуальних пошуках і способах самовираження. Мовна майстерність В. Базилевського, М. Вінграновського, І. Драча, І. Жиленко, І. Калинця, Л. Костенко, Т. Мельничука, П. Мовчана, Б. Нечерди, Б. Олійника, Д. Павличка, І. Світличного, В. Стуса ґрунтується на принципах когнітивної метафоричності, схильності до вербального експерименту, контрасту тощо. Смисловою виразністю та асоціативною полісемією характеризується поетичне мовлення авторів так званої “Київської школи” (С. Вишенський, М. Воробйов, В. Голобородько, М. Григорів, В. Ілля, В. Кордун, А. Мойсієнко та ін.).

Матеріал дослідження дає підстави стверджувати, що художній дискурс Л. Голоти, А. Кичинського, Д. Кременя, М. Людкевич, В. Осадчого, С. Сапеляка, Т. Севернюк, Л. Талалая, Г. Турелик, Г. Чубая, Г. Чубач, Г. Штоня та ін. (покоління “сімдесятників”); Ю. Андруховича, Н. Білоцерківець, П. Вольвача, В. Герасим'юка, О. Забужко, С. Короненко, І. Малковича, А. Охрімовича, О. Пахльовської, І. Римарука, Т. Федюка та ін. (“вісімдесятники”) вирізняється неординарністю образного сприйняття світу, розширенням семантичних координат поетичного мовомислення, оригінальною сполучуваністю різних лінгвоодиниць, метафоричною насиченістю та новими засобами виразності.

Дев'яності роки ХХ століття знаменуються зміною художньої свідомості майстрів слова, значно ширшими й вільнішими поглядами на суть і роль поезії, “самодостатністю” асоціативного мислення (І. Бондар-Терещенко, Т. Гаврилів, М. Кіяновська, М. Кривенко, Р. Кухарук, В. Махно, Л. Мельник, І. Павлюк, Г. Петросаняк, Р. Скиба, О. Стернічук, В. Стах, Н. Федорак та ін.). Віршова мова (поетичних угрупувань: “Червона фіра” - С. Жадан, Р. Мельників, І. Пилипчук; “Нова деґенерація” - І. Андрусяк, С. Процюк, І. Ципердюк; “Нечувані” - О. Галета, О. Гусейнова, О. Копак, Г. Крук, М. Савка, В. Сад, Я. Сенчишин, Д. Сироїд, І. Старовойт; Асоціація “500” - Ю. Бедрик, Н. Неждана, М. Розумний та ін.) відзначається фрагментарністю, соматичною ускладненістю метафор, оказіональністю, незвичним поєднанням оксиморонних лексичних пластів.

Початок ХХІ століття, на нашу думку, стає переходом до пізнання іншого аспекту дійсності, вирізняється синтезом зображальних засобів літературної мови, особливою енергією словесного образу, що постає внаслідок креативного осмислення (переосмислення) буття, домінуванням контрастності (А. Антонюк, Я. Гадзінський, К. Калитко, О. Коцарев, О. Мамчич, С. Осока, О. Пашук, О. Романенко, О. Степаненко, С. Ушкалов, І. Цілик, А. Яремчук та ін.). Художня мовотворчість “двотисячників” (К. Бабкіна, Т. Винник, Б.-О. Горобчук, П. Коробчук, М. Лижов, А. Малігон, Т. Савченко, С. Сітало, Ю. Стахівська, Г. Ткачук, В. Черняхівська та ін.) характеризується звуковими та лексичними повторами, інтелектуальним наповненням тропеїчних структур, яскравими і водночас гіперскладними оказіональними номінаціями. Поряд із цим у мові поетичних текстів функціонує суржикова, сленгова, емоційно знижена лексика. Усе це в художньому сплаві і формує уявлення про семантико-стилістичні домінанти поезії означеного періоду.

Методи дослідження. Для досягнення мети та розв'язання поставлених завдань використано такі методи і прийоми аналізу: описовий метод - застосовано для аналізу способів, засобів, принципів виокремлення домінантних лінгвоодиниць, їх інвентаризації та інтерпретації; гіпотетико-дедуктивний - для добору фактичного матеріалу, визначення тексто- і смислотвірної вагомості мовних одиниць у тексті як художньому цілому; прийом кількісних підрахунків - для визначення частотності вживання семантико-стилістичних домінант у поетичних текстах кінця ХХ - початку ХХІ століття; прийоми лінгвостилістичного аналізу - для з'ясування стилістичних функцій домінантних лінгвоодиниць, виявлення специфіки індивідуального слововживання; концептуальний аналіз - для визначення семантичної структури домінантних лексем (конструкцій); контекстуальний аналіз - для встановлення змістового наповнення номінативних одиниць, що об'єктивують домінанти в художньому дискурсі означеного періоду. Частково використаний прийом компонентного аналізу значення слова, спрямований на розкриття семантики й образотвірного потенціалу окремих мовних одиниць у досліджуваних поетичних текстах.

Наукова новизна дисертації полягає в тому, що вперше в українському мовознавстві поетичні тексти кінця ХХ - початку ХХІ століття досліджено крізь призму семантико-стилістичних домінант: уведено в науковий обіг поняття “семантико-стилістична домінанта”, подано його дефініцію; визначено роль семантико-стилістичних домінант у формуванні поетичної картини світу; простежено особливості та динаміку їх утворення; розкрито функції (зокрема ті, які раніше дослідники майже не розглядали) семантико-стилістичних домінантних лінгвоодиниць (структур) як засобів синкретичного представлення індивідуально-авторської поетичної картини світу.

Теоретичне значення дослідження полягає в поглибленні теорії поетичного тексту, розширенні наукових знань про особливості ідіостилю як однієї з основних категорій лінгвостилістики. Результати дослідження розширюють знання про семантичні та функціонально-стилістичні параметри домінантних лінгвоодиниць (структур) як маніфестантів індивідуально-образного світобачення, реалізованого в поетичній мові.

Практична цінність дисертації визначається безпосереднім зв'язком її результатів із практикою викладання української мови та літератури у школах і вищих навчальних закладах. Матеріал, теоретичні положення й висновки дисертації можуть бути використані у процесі розробки лекційних і спеціальних курсів із проблем стилістики, лінгвістичного аналізу художнього тексту, лексикології, лексикографії (при укладанні Словника поетичної мови кінця ХХ - початку ХХІ століття); при написанні підручників та навчальних посібників відповідної тематики; у науково-пошуковій роботі студентів, аспірантів та здобувачів.

Апробація роботи. Результати дослідження обговорено на засіданнях кафедри української мови ДВНЗ “Прикарпатський національний університет імені Василя Стефаника” в 2009-2011 рр. Основні теоретичні положення, практичні результати апробовані на міжнародних наукових конференціях: “Семантика мови і тексту” (Івано-Франківськ, 2009), “Лінгвістичний опис художнього тексту в структурній та антропоцентричній наукових парадигмах (на матеріалі української та російської мов)” (Харків, 2010), “Граматичні читання - VI” (Донецьк, 2011); всеукраїнських наукових конференціях: “Фразеологізм і слово у тексті і словнику” (Дрогобич, 2010), “Гуцульський діалект: минуле і сучасність” (Коломия, 2010), “Українська онімія в часі і просторі” (Івано-Франківськ, 2011), а також на щорічних підсумкових науково-практичних конференціях професорсько-викладацького й аспірантського складу ДВНЗ “Прикарпатський національний університет імені Василя Стефаника” (Івано-Франківськ, 2009-2011).

Публікації. Основні аспекти досліджуваної проблематики висвітлено в 11 публікаціях, із них 9 - у наукових фахових виданнях, затверджених ВАК України (усі статті одноосібні).

Структура й обсяг роботи. Дисертація складається зі вступу, трьох розділів, висновків, списку використаної літератури (220 позицій), переліку джерел (215 поетичних збірок), додатка (8 сторінок). Загальний обсяг дисертації - 222 сторінки, основний текст - 176 сторінок.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовано актуальність теми, сформульовано мету й завдання роботи, визначено об'єкт, предмет і методи дослідження, його джерельну базу, доведено наукову новизну роботи, окреслено теоретичну і практичну цінність одержаних результатів та форми їх апробації, зазначено кількість публікацій, що відображають загальну концепцію виконаної дисертації.

У першому розділі “Теоретичні основи дослідження поетичного тексту як моделі ідіостилістичної картини світу” репрезентовано теоретичні засади вивчення поетичної картини світу та художнього слова (1.1.), розкрито зміст поняття “семантико-стилістична домінанта”, визначено роль семантико-стилістичних домінант (ССД) у формуванні індивідуально-авторської картини світу (1.2.).

У підрозділі 1.1. проаналізовано погляди вчених на мовну, концептуальну та поетичну картини світу, з'ясовано особливості художнього слова, на формування якого впливають і екстралінгвальні чинники.

Актуалізація різних наукових парадигм зумовила нові вектори лінгвоаналізу художньої мови, які сьогодні акцентують насамперед на поняттях мовної, концептуальної та поетичної моделей світу, визначають роль поета як творчої особистості, проектують увагу на домінантні лінгвоодиниці (ключові концепти), що стали базою формування креативного мовомислення митця. Ці наукові положення (повністю чи фрагментарно) висвітлені у працях М. Алефіренка, І. Голубовської, М. Голянич, О. Єфименко, В. Жайворонка, В. Калашника, В. Кононенка, М. Кочергана, Ю. Лазебника, Л. Лисиченко, О. Маленко, А. Мойсієнка, О. Селіванової, Ж. Соколовської, Л. Ставицької та багатьох ін.

Спираючись на дослідження вчених, індивідуально-авторську картину світу кваліфікуємо як креативну репрезентацію сприйманої дійсності (реалізується мовними засобами - із традиційною та оказіональною їх сполучуваністю), що базується на ідейно-художній своєрідності, зумовленій неординарністю таланту, світоглядними позиціями, різними “рубриками” життєвого досвіду автора, аксіологічними параметрами, етнокультурними установками.

Базовою одиницею індивідуально-авторської текстової моделі є художнє (поетичне) слово, яке (відповідно до синхронних канонів дискурсивного моделювання образу) “організовує” своє значеннєве й емотивно-оцінне наповнення, виявляючи при цьому високий образотвірний потенціал на різних мовних рівнях смислотворення. Найважливішими особливостями поетичного слова визначено: здатність перетворюватися у художній образ (О. Потебня, М. Бахтін, М. Кожина), поліфункціональність (Ю. Лотман), багаторівневий характер (Ю. Тинянов, Б. Ларін).

У дисертації наголошено: саме тропи та стилістичні фігури репрезентують взаємодію різних мовних знаків, їх логічне чи семантико-оказіональне наповнення, експресивно-емотивне навантаження, внаслідок чого поетичний текст концентрує в обмеженому просторі слова обсяг інформації, що значно перевищує перспективи лінгвознака поза текстом (зокрема образне, когнітивне та прагматичне його наповнення). Таким чином, цілісний аналіз тропів та стилістичних фігур, на нашу думку, є важливим для пізнання художньої дійсності, оскільки дасть можливість всебічного вивчення мовної особистості (митця), розуміння його ідіосистеми.

У підрозділі 1.2. простежено основні спроби використання терміна “домінанта” в зарубіжній та вітчизняній мовознавчій літературі. Унаслідок цього в дисертації виділено такі особливості домінанти: кількісне переважання над іншими одиницями (В. Дементьєв, Н. Ніколіна); смислова значущість (Л. Касаткін, Л. Новіков, О. Хоменко); конструктивність (М. Кожина); структурність (наявність функціонально-семантичних категорій) (Н. Зененко); здатність концептуалізувати дійсність (В. Карасик, Н. Ноблок); стереотипність (І. Шапошникова, О. Кітова, О. Кравченко); метафоричність (О. Хакамі, В. Сулимов); номінативність, предикативність, дейктичність (В. Сулимов); репрезентативність художнього стилю (М. Чернова, Л. Єрофеєва, О. Хакамі); повторюваність (зумовлена авторськими інтенціями) (Н. Ніколіна).

Підтримуючи думку деяких учених (С. Бибик, Ю. Зуєнка, С. Форманової, О. Кухаря-Онишка, Н. Шатілової, Н. Шумило) про те, що домінанти належать до репрезентантних одиниць індивідуального стилю письменника, конкретизуємо зміст названого поняття в контексті українського поетичного дискурсу кінця ХХ - початку ХХІ століття. У зв'язку з цим у роботі запропоновано поняття “семантико-стилістична домінанта”. Його доцільність обґрунтовуємо тим, що загальноприйнятий (у наукових сферах) термін “домінанта” вживається для позначення “основних”, “визначальних”, “переважаючих”, “стрижневих” складників (лексем, конструкцій) художнього тексту, а поняття “семантико-стилістична домінанта”, хоч і спроектовує увагу на вказані лінгвоодиниці (структури), однак насамперед сфокусовує її на важливості їх змістового наповнення та стилістичних функцій.

У дисертації застосовано таке визначення: семантико-стилістична домінанта - це образно-змістова поліфункціональна єдність, маніфестована лексичними чи тропо-фігуральними конструкціями, які є ключовими конститутивними засобами творення поетичної (індивідуально-авторської) картини світу.

Визначено, що в українській поезії кінця ХХ - початку ХХІ століття ССД виступають: тропеїчні структури (метафори, художні означення, порівняння), стилістичні фігури (повтор та його різновиди), паронімічна атракція, фольклоризми, оказіональні номени, лексеми на позначення кольору.

Основними ознаками ССД, на нашу думку, є:

семантична багатовимірність (поєднання близьких чи різних, інколи полярних чи оксиморонних смислових пластів + індивідуально-авторський смисл (ідіосмисловий код) + національно маркована семантика);

полівалентність (здатність вступати у різні зв'язки з іншими ключовими лінгвоодиницями, що сприяє синкретичному представленню авторської поетичної картини світу);

естетичність (реалізація експресивно-виражального, емотивно-оцінного, образотвірного потенціалу мовних одиниць);

високочастотність (факультативно) у тексті чи текстах.

У другому розділі “Тропеїчний потенціал семантико-стилістичних домінант у поетичних текстах кінця ХХ - початку ХХІ століття” досліджено семантичні модифікації когнітивних метафор (2.1.), з'ясовано особливості вираження художніми означеннями аксіологічної семантики, зміну смислового наповнення традиційних епітетів та характер їх оказіональних атрибутів (2.2.), визначено ідіостилетвірні можливості компаративем, лексико-семантичні групи об'єктів порівнянь та форми граматичного вираження порівняльних конструкцій у поетичному дискурсі окресленого періоду (2.3.).

У підрозділі 2.1. на основі когнітивного підходу до аналізу мовних одиниць охарактеризовано метафори як семантико-стилістичні домінанти художньої мови кінця ХХ - початку ХХІ століття. Доведено, що метафоричні структури в поетичних текстах задекларованого періоду виступають не тільки засобом образності, експресивності, але й виразниками концептів, які формують індивідуально-авторську картину світу.

У роботі, базуючись на кодифікованій інформації мовних одиниць і контексті (+ фонових асоціаціях), дешифровано семантичне наповнення (смислові модифікації) іменникових метафор із художніми означеннями та вербонімних тропеїчних конструкцій. Наприклад: а ти із очима Діогена / проходиш наскрізь / тримаючи в крижаних пальцях / сірі підсвічники чорнобривців Цитуємо згідно з авторським правописом. (Я. Гадзінський). Важливу роль у декодуванні змісту цього висловлення і метафоричної структури зокрема відіграє внутрішня форма (ВФ) слів підсвічник, чорнобривці, а також значення лексеми сірий, що в семантичній співдії імпліцитно актуалізує нові мікрообрази й топіки смислотворення. Конотативні відтінки епітетів, які входять у структуру метафор, сприяють інтенсифікації, розширенню рамок образності креативного повідомлення тропеїчних виразів. Порівняймо ще: Голосить Галя, криком промовляє / і полум'я з розпуки розпукає (В. Стус). Метафорична сполука полум'я розпукає інформує: полум'я підсилюється (ВФ дієслова, репрезентуючи фрейм розпука, розгалужує смисл повідомлення, підкреслюючи душевний біль, страждання, безнадію, відчай ліричної героїні). Отже, ВФ слова, експлікуючи якусь одну “концептуальну ознаку” (М. Голянич), спроектовує увагу читача на семантичну полівекторність метафоризованого референта, виявляє авторське сприйняття дійсності.

У дисертаційному дослідженні виділено антропоморфну метафору як один із найпродуктивніших типів метафоризації в поетичному дискурсі кінця ХХ - початку ХХІ століття, що насамперед відбиває індивідуально-образне (унікальне, креативне) бачення світу. Визначено метафоричні схеми, що представляють різні концептосфери та їх складники, фрейми й асоціати (метафоричні образи, сформовані уявою читача). Наведемо їх: 1) концептосфера “природні явища” + фрейм “людина” = асоціат: Горох зацвів двома пелюстками / У вересневому саду, / Де грає вітер на дуду / В подертім від дощу картузику (А. Мойсієнко) - вітер + грає на дуду; в подертім картузику = хлопець-музикант, бідно одягнений; 2) концептосфера “рослинність” + фрейм “людина” = асоціат: троянда на вікні украла день (М. Воробйов) - троянда + украла = злодійка; 3) концептосфера “темпоральність”: а) “частини доби” + фрейм “людина” = асоціат: Той ранок стинає літо білим мечем (І. Ципердюк) - ранок + стинає мечем = воїн; б) “пори року” + фрейм “людина” = асоціат: Ловить осінь за літом літо / У долоні свої тремкі (М. Савка) - осінь + ловить; долоні = грайлива, весела дівчина; 4) концептосфера “просторовість” + фрейм “людина” = асоціат: Плаче земля, що тебе проводжає на чорний ковчег (Д. Кремінь) - земля + плаче; проводжає = дружина/мати тощо. Підкреслено, що асоціати становлять інформаційний стрижень репрезентованих текстових сегментів, оскільки виражають імпліцитне значення концептуальних (опорних) лінгвоодиниць.

У підрозділі 2.2. доведено: характер семантичного наповнення художніх означень, їхня стилістична роль у поетичному мовленні кінця ХХ - початку ХХІ століття визначені насамперед національно-культурними установками, індивідуально-авторським світобаченням. Епітетні конструкції маніфестують значення, за допомогою яких реципієнт поглиблює знання про світ, формуючи різні художньо-асоціативні “гіпотези” розвитку образів. У мовотворчості окресленого періоду поетичні означення передусім реалізують аксіологічну семантику, інтенсифікуючи оцінну вагомість дистрибута. Виділено дві протилежні оцінно-семантичні зони зі знаками “+” (добре) і “-” (погано): 1) легкий і світлий сон (І. Жиленко), святий рай (О. Галета), весела коляда (Н. Стефурак), щаслива мить (Я. Ткачівський), щирі очі (К. Хаддад); 2) лихий біль (В. Недоступ), лютий вечір (А. Антонюк), пекучий шлях (В. Стах), жорстока мука (О. Бабій), страшне страждання (Ю. Позаяк). Об'єкт у наведених семантичних моделях виражає позитивну оцінку за одними аспектами денотата і негативну - за іншими (залежно від чуттєвого, психічного світосприйняття), що яскраво відбито в поезії задекларованого періоду: Ти чекала того сонячного слова, / Неповторного і вічно молодого (Б. Олійник) - мотивація: “слова, які піднімають настрій, покращують самопочуття”; Та на землю до мене зійдеш ти, / щоб забув я жорстокі слова... (В. Герасим'юк) - мотивація: “слова, які завдають болю, страждання”.

Аксіологічного змісту в художньому дискурсі набуває не тільки сам епітет (прикметник), а й лексема (іменник), з якою він поєднується: Час - він мудрий, фікції скасує (Л. Костенко) - позитивна оцінка “+”; І в тихий час нашіптую страхи (М. Людкевич) - позитивна оцінка “+”, але сам процес нашіптую страхи оцінюється негативно “-”; добрі часи погані часи - вони залишали шанс / коли ти грівсь на шкільних подвір'ях (С. Жадан) - час (часи) - величина амбівалентна: акумулює позитивні й негативні конотативні нашарування; Когось зіпхнули в прикрий час (О. Слоньовська) - негативна оцінка “-”; Наш тривожний згорьований час (І. Драч) - підсилена градаційна негативна оцінка “-”.

У досліджуваних текстах простежено особливості трансформації усталеної сполучуваності епітетів кароокий, чорнобровий (чорнобривий), босоногий (фрейм “людина”); чорнокрилий (фрейм “птах”), які репрезентують креативне осмислення дійсності: кароокий соняшник (Д. Павличко), кароока ріка (К. Калитко); хмарини чорнобриві (І. Чопей); чорнокрилий тюльпан (І. Римарук); босоногий сніг (І. Андрусяк) тощо.

У цьому підрозділі доведено, що оказіональні (метафоричні) художні означення імпліцитно концентрують задум та мету автора, породжують широкий асоціативно-образний вимір омовленого буття (підкреслюють унікальність та цінність кожної миті життя, надають зображеному в поезії буденному неповторності): мажорна тлінь (С. Жадан), хризантемна ржа (С. Сапеляк), легітимні трави (Т. Винник); місяць медвяноокий (О. Степаненко), любистковострунна кобза (С. Миронюк); біль розтривожено-карий (Л. Слюсак), бурштиново-прозорі виногрона (Б. Матіяш) та ін.

Отже, епітет у поетичній мові кінця ХХ - початку ХХІ століття реалізує потужну смисло- і стилетвірну активність, відіграє важливу роль у розумінні та сприйнятті дійсності, її опредметненні, виступаючи інструментом цілеспрямованого впливу на свідомість людини.

У підрозділі 2.3. наголошено, що компаративеми у художній мовотворчості означеного періоду представлені переважно чотирикомпонентною структурою (суб'єкт порівняння, об'єкт порівняння, основа порівняння і показник порівняльних відношень, що реалізує компаративну семантику). При аналізі поетичних текстів кінця ХХ - початку ХХІ століття серед об'єктів порівнянь визначено лексико-семантичні групи, що охоплюють назви: 1) абстрактних понять; 2) природних (космічних) явищ; 3) тварин, птахів; 4) людей за віковими, національними, соціальними, професійними та ін. ознаками; 5) речовин; 6) істот, пов'язаних із міфологічним, фантастичним (казковим) світосприйманням; 7) рослинного світу; 8) реалій побуту.

З'ясовано, що в досліджуваній художній мові превалюють сполучникові порівняння (помічена тенденція до ускладнення таких структур), зокрема компаративеми з реально- та ірреально-порівняльним показником (терміни Н. Шаповалової). Так, найчастіше в аналізованій поетичній творчості показником реально-порівняльних відношень виступає підрядний сполучник як: спогади з'являються раптово як позачергові наряди від лейтенанта (П. Коробчук), поверни місяць так щоб він падав на рідне обличчя / і тремти як художник і плач як убивця над ним (Н. Білоцерківець) та ін. Показниками ірреально-порівняльних відношень визначено сполучники підрядності мов, немов, немовби, наче, неначе, ніби, які за смисловим наповненням корелюють із метафорами: вогні / мов / колір прохолоди / мов злам / у зливі (М. Григорів), шпарина в небі визріла зненацька, / була, немовби усмішка відьмацька (Л. Стринаглюк), Тут загадка, яку я не можу розв'язати, / маленька, наче блошине око (О. Сливинський) тощо.

У дисертації проаналізовано й інші види граматичних репрезентацій компаративем: конструкції з орудним відмінком у порівняльному значенні; підрядні речення; структури, у яких об'єкт порівняння охоплює всю предикативну частину. Підкреслено, що ці форми компаративем насамперед виражають смисло-креативне (когнітивно й аксіологічно зумовлене) сприйняття дійсності, виступають засобами вербалізації індивідуально-авторської моделі світу.

У третьому розділі “Функціонально-стилістичні особливості домінантних лінгвоструктур у поетичних текстах кінця ХХ - початку ХХІ століття” досліджено функції, образо- й текстотвірний характер повтору та його різновидів (3.1.), паронімічної атракції (3.2.), фольклоризмів (3.3.), оказіоналізмів (3.4.), кольоративів (3.5.).

У підрозділі 3.1. акцентовано на тому, що семантико-стилістичною домінантою поетичних текстів кінця ХХ - початку ХХІ століття є повтор, який, “співпрацюючи” з іншими стрижневими стилістичними одиницями (анафора, паліндром, монафони, епіфора, анепіфора, епаналепсис, градація, ампліфікація, тавтологія, полісиндетон, рефрен), виступає важливим засобом тексто- й образотворення. Він формує макро- та мікрообрази, лейтмотиви не тільки на предметному (денотативному) значенні слів, а передусім - на імплікаційному, актуалізуючи авторські інтенції та спроектовуючи увагу реципієнта на “правильне”, умотивоване в поезії, семантичне розкодування тексту.

У дисертаційному дослідженні визначено такі функції повтору:

стратифікаційно-когерентну - сприяє формуванню структурної і семантичної цілісності тексту, його синкретичності: І все на світі треба пережити. / І кожен фініш - це, по суті, старт. / І наперед не треба ворожити, / і за минулим плакати не варт... / А треба жити. Якось треба жити. / Це зветься досвід, витримка і гарт. / І наперед не треба ворожити. / І за минулим плакати не варт (Л. Костенко);

емоційно-експресивну - підсилює й увиразнює окремі висловлення, фрагменти тексту або й весь текст у цілому: Моя любов - закінчений антракт розіп'ятих крил / моя віра - брутальна пляма роздягненої святости / моя правда - молитовна заздрість (М. Бриних);

асоціативно-образну - сприяє виділенню типових чи оказіональних (креативних) ознак художнього образу, формує асоціативні поля: Я все прощу, бо нині я помер. / Я довго знав, що буду жити довше. / І чорний плащ облизує підошви, / І чорний місяць перерізав нерв (І. Андрусяк);

ідіостилістичну - виступає художнім засобом індивідуально-авторського освоєння дійсності: Синій вітер у моїм полоні / Чи у вітру у полоні я... / Синьовітер-вихор з Оболоні / Враз під себе хмари підім'яв... / Тільки усміх срібний на долоні, / Тільки долі срібна течія... / Синьоперо у небеснім лоні / Пише липень літечка ім'я. / Синій вітер у моїм полоні / Чи у вітру у полоні я... (А. Мойсієнко).

Функції повтору виділено умовно, оскільки у художньому тексті вони взаємодіють, доповнюючи одна одну.

У підрозділі 3.2. розкрито тропотвірну й прагматичну функції паронімічної атракції (ПА), проаналізовано приховані відтінки значення, яких паронімічні атрактанти набувають у поетичному тексті.

Матеріал проведеного дослідження дає підстави стверджувати: тропотвірна функція ПА сприяє зближенню за звуковим принципом семантично далеких понять, утворюючи метафоричні, атрибутивні та компаративні структури. Порівняймо: рука ріки прозора і м'яка / від плеса пліч до водоспаду кисті (Л. Мельник); Спека / Пекельна, Боже, - / Якої уже / Не спекатись (А. Мойсієнко); Я грішний гріш... / Любив і убивав. / Я грішний гріш... / Співав, спивав і плакав (І. Павлюк); Сміх, / Ніби сніг - / В вітринах перламутрових зим (О. Яровий) та ін.

У цьому підрозділі простежено особливості реалізації прагматичної функції ПА (формування комунікативного смислу повідомлення (імпліцитна комунікація), кваліфікація тексту з погляду аксіологічного виміру, ставлення автокомунікатора до зображуваного, виявлення інтертекстуальних зв'язків тощо). Порівняймо: Були бояри, дружки і свати / Ну що із того, що кричали: „Гірко!” / А що було іще, крім гіркоти? (Л. Костенко). Паронімічний атрактант - Гірко! - можна означити тут як виразник прагматичної пресупозиції: за народним звичаєм - це вигук за весільним столом, що виражає прохання до молодих поцілуватися. ВФ наведеного слова, хоч і містить сему гіркий, однак значення слова десемантизувалося - воно не вказує на відчуття гіркого смаку чи почуття прикрості, болю. Такі імплікаційні судження сконденсовані у другому атрактанті - лексемі гіркота, яка виступає маркером зашифрованої (прагматичної) інформації: горе, душевний біль, страждання, нелюбов.

У дисертації визначено й проаналізовано паронімічні сполучення, у яких оприявлюється “жива” та поетична ВФ слова, зумовлені аперцептивною природою людського мислення; підкреслено, що ПА (у складі якої - власні назви) у досліджуваних текстах, крім прагматичної зорієнтованості (спроектованої внутрішньоформним зв'язком), реалізує текстотвірний потенціал, який виявляється через активне використання ключових онімів - засобів когезії і когерентності тексту.

У підрозділі 3.3. з'ясовано, що фольклоризми як одна з домінантних мовних категорій поетичного дискурсу кінця ХХ - початку ХХІ століття реалізують насамперед когнітивну функцію (сфокусовують увагу читача на імпліцитному значенні тексту, репрезентуючи парадигму відповідних етнообразів). Як свідчить матеріал дослідження, ключовими в художньому дискурсі окресленого періоду є концепти калина, верба, явір, барвінок, чебрець та ін., пов'язані з народними звичаями, переказами, традиціями. У роботі визначено їх фреймо-слотову структуру:

І. 1. Концепт калина - фрейм рідний край, Україна < слоти рідна грудка, лан; криниця, дім; синє небо, син, Вкраїна; матір, ялина, Україна. 2. Концепт калина - фрейм дівчина < слоти червона ягідка, краса, гіркота. 3. Концепт калина - фрейм рідна мати, рід < слоти “походження роду”, експлікований номеном корінь, дитинство. 4. Концепт калина - фрейм сум < слоти холод, осінь, плач, журавлиний ключ; журавлине бриніння, листопад, іній.

ІІ. 1. Концепт верба - фрейм дівчина < слот місяць. 2. Концепт верба - фрейм рід < слот “початок роду”, експлікований номеном корінь.

ІІІ. 1. Концепт явір - фрейм парубок (козак) < слот сльози. 2. Концепт явір - фрейм чарівне дерево < імпліцитний слот оберег.

ІV. Концепт барвінок - фрейм чарівне зілля < слоти свято, весілля, оберег.

V. Концепт чебрець - фрейм чарівне зілля < слоти Русалії, духмяне літо, святковість; руто-м'ята, кропива; щастя.

У дисертації зазначено, що наведені концепти, репрезентовані фреймо-слотовою організацією, у поетичній мові кінця ХХ - початку ХХІ століття пов'язані як із традиційною фольклорною символікою (калина (рідний край, Україна; дівчина); верба (дівчина, рід); явір (парубок); барвінок, чебрець (чарівне зілля)), так і зі своєрідною авторською (сформованою на основі семантико-асоціативних ідіостильових конфігурацій та народнопісенного контексту з домінантами калина, явір, чебрець).

Матеріал дослідження засвідчив: фольклоризми не тільки надають тексту народнопоетичного забарвлення, а передусім сприяють вираженню індивідуально-авторської картини світу. Вступаючи у зв'язки з іншими когнітивно наповненими лінгвоодиницями, вони відкривають нові контури їх семантичної структури. Наприклад: працею покручені фігури / давно вже одійшли у журботінь / й забули геть калиносміх (Т. Мельничук). Оказіональні лексеми журботінь і калиносміх - це своєрідні поетично-образні координати тексту, які, актуалізуючи окремі фрагменти фольклорного дискурсу (журба, тінь, калина, сміх), оприявлюють нові мислеобрази з яскравими внутрішніми формами.

У підрозділі 3.4. виділено й проаналізовано основні функції оказіоналізмів у художніх текстах кінця ХХ - початку ХХІ століття, зокрема:

креативну - реалізуючи творче самовираження автора, неономінації акцентують на “поетичних” денотатах, предметах, ознаках, діях, які формують індивідуально-художні образи: Тихо перелистай / радощів пролісковість (С. Процюк), І дух людський знемігся, одкрилатів (Л. Костенко), Як сліпа далина, як луна кам'яна - / Серцестрахів моїх серцестіни (О. Яровий);

імпресивну - оказіоналізми виконують функцію впливу на адресата завдяки враженню, яке складається в мовця про зображуваний конкретний чи абстрактний об'єкт, виділенню в ньому тих периферійних, здебільшого - факультативних ознак, які у поетичному тексті часто стають домінантними, ядерними, формуючи семантичну вісь мікрообразів: і збираючи пазл-спогад / ми заледве тримаємось купи (О. Корж) - “той, що складається з уривків, фрагментів”; Знаю, звістку-блискавку надішлеш мені (Я. Ткачівський) - “та, що є несподіваною”, “та, що вражає”;

автокомунікативну - неолексеми підсилюють фактор адресанта, виступають виразниками позицій мовця (своєрідними маркерами комунікативного смислу), характеру зв'язку особистості зі світом: я? ти? / сторож яблуневого саду / зек з тридцятирічним стажем / справжній яблукознавець / за кількадесят кілометрів від столиці... (Д. Лазуткін), Отак самую і сумую, / Ношу свої жалі в сумі... (А. Мойсієнко);

інтелектуально-комунікативну - функція передачі логічного змісту - оказіоналізми, формуючи образи, апелюють також до раціональної сфери реципієнта (їх використовують для інтелектуального переконання або для переконання через інформування): Соняшниці юно посміхалися. / Соняхи пливли іще в безгрішниках... (С. Короненко), Дощі збиваються у зграї / піднімають на крило малих дощенят (К. Калитко), Відпастернакував пастернак (І. Калинець);

експресивно-аксіологічну - авторські номени ілюструють чуттєвий образ-уявлення, актуалізують ціннісні орієнтири мовця: у сумці несу / ксерокопії своїх щоденних скорботок (К. Калитко), Моя душе неговірлива! / Хоч словеняточко промов (О. Яровий), Струмок моє боліннячко змиває (М. Турчин), Осінній день дощинками прокрапле (В. Калашник);

прагматичну - неонайменування привертають увагу реципієнта, виявляють ставлення мовця до того, про що він говорить, реалізуючи тим самим його інтенції, прагматичні стратегії і тактики, стимулюють до дешифрування певної інформації: “Чортзнащоказнахто” - називається змучена помісь / ката й чорта (Г. Безкоровайний), Інакше жити требанаможливо, / інакше жити нащосмакота (І. Козаченко), Я звикла вже гратися в гру, / Дитячу гру: “ТАКІНІНЕКАЗАТИ / ЧОРНОГОЙБІЛОГОНЕНАЗИВАТИ” (Т. Савченко). Утворені таким способом оказіональні номеми забезпечують компресію (сприяють множинній інтерпретації окремих образів) вербальної комунікації загалом. Так, наведена в останньому поетичному сегменті неоструктура є назвою дитячої гри. Якщо розділити її на окремі частини (так + і + ні + не казати, чорного + й + білого + не називати), то прочитуємо мікротекст - зміст правил гри.

Отже, оказіоналізми у художньому дискурсі кінця ХХ - початку ХХІ століття, крім експресивно-стилістичних можливостей, реалізують свій комунікативно-прагматичний потенціал: фіксують ставлення автокомунікатора до зображуваного, виражаючи основні інтенції та ціннісні орієнтири адресанта; сприяють актуалізації фонових знань; здійснюють вплив на реципієнта. Виділені функції неономінацій - умовні, адже кожна з них виявляє експресивне навантаження слова.

У підрозділі 3.5. визначено функціональне навантаження кольоративів у поетичній мові кінця ХХ - початку ХХІ століття, їх асоціативно-образні й текстотвірні можливості.

У дисертації доведено, що кольорономінанти виконують такі основні функції:

стилістичну (описову, пейзажнозображальну) - сприяють креативному моделюванню дійсності: за білим роєм / туманів косе / ясная паня (В. Гайда), Червоних зір червоний зорепад (М. Вінграновський), І мальви мої пожовтіли з лиця (С. Сапеляк);

когнітивну - концентрують ментальну інформацію (кольоративи у “співдії” з іншими лінгвоодиницями (часто - етнокультурними маркерами) набувають ознак образів-символів): Там зазнав я чорного болю. / Стільки болю в мене влилося (В. Недоступ) - чорний колір стереотипно пов'язується з негативними явищами, відчуттями горя, печалі, смутку, тривоги, болю; І знов наснилося село: / Білявих хат знайомі строї... (В. Калашник) - білий (у сполученні з лексемою хата) актуалізує образно-символічне значення рідного краю; Якась бабуся сивоброва / І сива, сива, як зола, / Вклонилася мені здалека, / І я здригнувся: це вона (Д. Павличко), І погляд сивіє жіночий (Л. Слюсак) - зовнішні ознаки людей, експліковані відповідним кольоративом, - символи невпинного часового плину: вказують на наближення старості; пов'язуються з поняттями горя, журби, втоми;

аксіологічну - сприяють вираженню позитивного чи негативного ставлення мовця/ліричного героя до дійсності: я ходжу у нім [Дніпрі] / змалку і щодня / ось тому таке / золоте життя (Г. Ткачук), вона [мова] горить словами золотими / у книзі всіх часів і всіх народів (Н. Стефурак) - символічні образи, що містять номінант золотий, актуалізують метафоричне значення вартісності; Хай самота тебе допише / Нестерпно сірим олівцем (М. Вінграновський), знов накочують сірі дні, / мов журливі хвилі Десни (А. Могильний) - номен сірого кольору концентрує аксіологічні семи “одноманітний”, “безперспективний”; на чорному тлі виразно проступили / білі догми кохання (Л. Слюсак) - опозиція чорного - білого кольорів фокусує смислові наповнення “поганий” - “добрий”.

У цьому підрозділі з'ясовано, що для мовотворчості досліджуваного періоду характерними є вживання кольоративів-синкрет, які виступають своєрідними комунікативними маркерами (проектують семантичне розгортання тексту, підсилюючи враження від прочитаного, забезпечують незвичний контекст для актуалізації різноманітних асоціацій): індустріальні міста / надто ранні шлюби / як на стару европу / такою ти бачиш у снах / мою жовто-блакитну країну (С. Ушкалов), голос зника а вітер сріберно-синій вітер / ще наліта з далеких сріберно-синіх піль... (П. Вольвач) тощо.

Отже, сполучуваність кольоративних номінацій, їх семантичні моделі, смислове наповнення та стилістична маркованість у поетичній мові кінця ХХ - початку ХХІ століття виявляють індивідуально-авторське світосприйняття, зумовлене неординарністю (унікальністю) таланту, різними “гранями” досвіду митця.

ВИСНОВКИ

Дослідження українських поетичних текстів кінця ХХ - початку ХХІ століття крізь призму семантико-стилістичних домінант розкриває найважливіші художньо-естетичні, асоціативно-образні, аксіологічні, комунікативно-прагматичні, етнокультурні особливості мовотворчості майстрів слова.

1. Результати проведеного дослідження дають підстави стверджувати, що семантико-стилістичні домінанти є “концептуальними” репрезентантами індивідуально-авторської креативної картини світу. В українській поезії окресленого періоду ними виступають: тропеїчні структури (метафори, художні означення, порівняння), стилістичні фігури (повтор та його різновиди: анафора, паліндром, монафони, епіфора, анепіфора, епаналепсис, градація, ампліфікація, тавтологія, полісиндетон, рефрен), паронімічна атракція, фольклоризми, оказіональні номени, лексеми на позначення кольору. Основними ознаками ССД визначено: семантичну багатовимірність, полівалентність, естетичність, високочастотність (факультативно) у тексті чи текстах.

Основне завдання ССД - виконувати функцію текстотвірних одиниць та репрезентувати ідіостиль (константи мовомислення письменника).

2. Метафоричні структури взаємодіють із усіма складниками поетичних контекстів, зокрема художніми означеннями, які інтенсифікують образність креативного повідомлення тропеїчних виразів. Семантика метафор тісно пов'язана із внутрішньою формою їх стрижневих елементів, що сприяє експлікуванню первинних образів, тих фреймів, які розширюють змістове наповнення метафоричних конструкцій. Як свідчить матеріал дослідження, найпродуктивнішим типом метафоризації в поетичному дискурсі кінця ХХ - початку ХХІ століття є антропоморфна (когнітивно наповнена) метафора, що насамперед відбиває індивідуально-авторське (креативне) бачення світу.

3. Аналіз художніх означень як домінантних лінгвоодиниць поетичної мови окресленого періоду показує, що, завдяки індивідуально-образному зображенню (перекодуванню) дійсності, епітети емоційно впливають на реципієнта, виступаючи насамперед носіями аксіологічної семантики (інтенсифікаторами оцінного значення дистрибута). Емоційно-оцінний смисловий компонент поетичних атрибутів тісно пов'язаний із системою морально-етичних констант. Проведене дослідження також підтверджує, що модифікація усталеної (кодифікованої) сполучуваності епітетів сприяє актуалізації у тексті латентних семантичних векторів.

4. Результати проведеного дослідження засвідчують превалювання в аналізованих поетичних текстах сполучникових порівнянь (зафіксовано ускладнення таких структур): компаративем із реально- та ірреально-порівняльним показником. “Актуалізаторами” смисло-креативного (авторського) світосприйняття визначено конструкції з орудним відмінком у порівняльному значенні, підрядні речення, структури, у яких об'єкт порівняння охоплює всю предикативну частину.

5. Семантико-стилістичною домінантою поетичних текстів кінця ХХ - початку ХХІ століття є повтор, який у “співдії” з іншими стрижневими стилістичними одиницями виступає важливим засобом образо- і текстотворення. Результати дослідження дають підстави стверджувати, що в мові означеного періоду ця стилістична фігура виконує такі основні функції: стратифікаційно-когерентну (сприяє структурній і семантичній цілісності тексту); емоційно-експресивну (інтенсифікує й увиразнює певні компоненти або й усе висловлення в цілому); асоціативно-образну (сприяє виділенню окремих домінантних (часто - оказіональних) ознак художнього образу); ідіостилістичну (виступає художнім засобом індивідуально-авторського освоєння дійсності).

6. Як показує аналіз дослідження, паронімічна атракція у поетичній картині світу, маніфестованій українською поезією кінця ХХ - початку ХХІ століття, реалізує насамперед тропотвірну (утворює метафоричні, атрибутивні та компаративні структури) та прагматичну (формує комунікативний смисл повідомлення; кваліфікує текст із погляду аксіологічного виміру; виражає основні прагматичні інтенції відправника тексту, його ставлення до зображуваного; реалізує інтертекстуальні зв'язки тощо) функції.

7. Результати проведеного дослідження засвідчують, що фольклоризми не тільки надають тексту народнопоетичного забарвлення (як інтенсифікатори образності, експресивності, виразники пісенного колориту), а передусім сприяють вираженню індивідуально-авторської картини світу. Вступаючи у зв'язки з іншими когнітивно наповненими (етноконотованими) лінгвоодиницями, вони по-новому розкривають їх семантичну структуру, є ключами для глибинного розуміння тексту.

8. За нашими спостереженнями, оказіоналізми в поетичному мовленні означеного періоду виконують такі функції: креативну (сприяють творчому самовираженню митця); імпресивну (впливають на адресата завдяки враженню, яке складається в мовця про зображуваний конкретний чи абстрактний об'єкт, виділенню в ньому тих периферійних, здебільшого факультативних ознак, які у поетичному тексті часто стають домінантними, ядерними, формуючи семантичну вісь мікрообразів); комунікативну: автокомунікативну (відображають внутрішній діалог автора з самим собою) та інтелектуально-комунікативну (передають логічний зміст повідомлення); експресивну, зокрема експресивно-аксіологічну (ілюструють чуттєвий образ-уявлення, виражаючи ціннісні орієнтири мовця); прагматичну (привертають увагу реципієнта, стимулюючи його до дешифрування імпліцитної інформації).

9. Як засвідчив матеріал дослідження, кольоративні номінації в аналізованих текстах, крім власне колірної семантики, містять уявлення носіїв мови про естетичні, аксіологічні, психологічні, символічні репрезентації кольору, а також результати їх індивідуально-авторських модифікацій. Кольороназви-концепти “підпорядковані” комунікативним потребам індивідуума. Лексеми на позначення кольору в поетичних текстах кінця ХХ - початку ХХІ століття реалізують стилістичну (описову, пейзажнозображальну), когнітивну (виступають концептами, символами), аксіологічну (сприяють вираженню позитивного чи негативного ставлення мовця до дійсності) функції.

Результати кількісних підрахунків ССД у поетичних текстах аналізованого періоду систематизовано у Додатку А “Порівняльні показники семантико-стилістичних домінант в українській поезії кінця ХХ - початку ХХІ століття”. Визначено у відсотках частотність їх використання: метафори - 30,3 % (найбільш репрезентований лінгвозасіб), епітети - 16,5 %, порівняння - 15,8 %, кольоративи - 13,9 %, повтори - 10,5 %, фольклоризми - 5,5 %, оказіоналізми - 4,5 %, паронімічна атракція - 3 % (найменш частотний лінгвозасіб).