Кодифікація української літературної мови в першій третині ХХ ст.: правописні і граматичні норми та їх текстова реалізація

Размещено на http://www.allbest.ru/

Київський національний університет імені Тараса Шевченка

Інститут філології

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата філологічних наук

Кодифікація української літературної мови в першій третині ХХ ст.: правописні і граматичні норми та їх текстова реалізація

Спеціальність 10.02.01 -українська мова

Марушкевич Ірина Миколаївна

Київ - 2009

Дисертацією є рукопис.

Роботу виконано на кафедрі історії та стилістики української мови Інституту філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

Науковий керівник: кандидат філологічних наук, доцент

Гнатюк Лідія Павлівна,

доцент кафедри історії та стилістики української мови Інституту філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка

Офіційні опоненти: доктор філологічних наук, професор

Мацюк Галина Петрівна,

професор кафедри загального мовознавства Львівського національного університету імені Івана Франка

кандидат філологічних наук

Коць Тетяна Анатоліївна,

науковий співробітник відділу стилістики та культури мови Інституту української мови НАН України

Загальна характеристика роботи

Перша третина ХХ ст. - період національного піднесення, який характеризується розширенням функціонально-стилістичних можливостей української мови, сплеском нормалізаторської та кодифікаційної діяльності лінгвістів, переходом вітчизняного мовознавства на новий рівень. На розвиток української мови вплинули, зокрема, зняття мовних заборон 1905 р., дозвіл викладати національною мовою у школах, відкриття Українського народного університету 1917 р., проголошення Четвертого Універсалу Центральної Ради, заснування УАН 1918 р. тощо. Ці події зумовили трансформацію суспільної свідомості, національно-культурну мобілізацію, якісно змінили процес нормалізації та кодифікації української мови. До 1905 р. в Україні налічувалося кілька граматичних і лексикографічних кодексів, які обмежувалися здебільшого домашнім ужитком. Упродовж наступних п'ятнадцяти років з'явилися українські школи, преса, а також богослужіння українською мовою. Було видано граматики, створено перші правописні кодекси української мови; розвивалися лексикографія, діалектологія, етнолінгвістика, психолінгвістика тощо. Протягом наступного десятиліття мовознавці створили загальноукраїнський правопис, різногалузеві термінологічні словники та наукові граматики. Водночас почався процес політичного втручання у сферу мовознавства, що виявлялося передусім у наближенні українських мовних норм до російських, боротьбі зі “шкідництвом на мовному фронті”, включенні ідеологізованого ілюстративного матеріалу в кодекси та ін.

Складні процеси кодифікації української літературної мови на початку - в першій третині XX ст. уже були об'єктом уваги науковців: досліджувалися, зокрема, проблемні питання української орфографії (Б. Грінченко, С. Єфремов, М. Грунський, М. Грушевський, І. Огієнко, Р. Трифонов, Б. Сокіл, О. Гузар, К. Цілуйко, В. Німчук, Б. Ажнюк, А. Бурячок, І. Вихованець, С. Єрмоленко, С. Волощак, С. Головащук, А. Горняткевич), лексикографії (В. Василенко, І. Верхратський, Б. Грінченко, Б. Галас, Я. Галас, П. Горецький, Й. Дзендзелівський, І. Гавриш, К. Гориславець, О. Кровицька, О. Тараненко), граматики (Є. Тимченко, М. Наконечний, І. Кучеренко, І. Вихованець, К. Городенська, С. Самійленко, І. Білодід, Г. Мацюк, О. Крижанівська, В. Великожон, Г. Величко), становлення морфологічної термінології (Н. Москаленко, І. Вихованець, І. Ярошевич, О. Виниченко), процеси розвитку наукового (І. Гавриш, Н. Непийвода), публіцистичного (М. Гладкий, Р. Бродська, Н. Фіголь, В. Габор, Л. Кліщ, М. Жовтобрюх, П. Животко, Т. Гринівський, В. Бондаренко, І. Герман, М. Одінцова, О. Пархітько, Г. Рудий), художнього (Г. Сюта, Н. Сологуб, С. Єрмоленко), конфесійного (А. Бойко, Н. Приходна, С. Яременко) стилів, мови епістолярії (Л. Лушпинська) тощо. Для історії української літературної мови важливим є комплексне дослідження правописних і граматичних особливостей кодифікації літературної мови та їх текстової реалізації в першій третині ХХ ст. у контексті мовно-культурної ситуації тієї доби з урахуванням лінгвальних та екстралінгвальних чинників, що і зумовлює актуальність теми дисертації.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Тема дослідження пов'язана з науковою проблематикою кафедри історії та стилістики української мови Інституту філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка, а також плановою науковою темою № 02БФ044-01 „Актуальні проблеми філології”, що розробляється мовними кафедрами Інституту філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

Мета дисертаційної праці - на основі аналізу правописів, граматик та лексикографічних джерел, а також текстів різних стилів, зокрема художнього і публіцистичного, виявити й узагальнити тенденції та закономірності становлення правописних і граматичних норм у процесі кодифікації української літературної мови в першій третині ХХ ст.

Досягнення зазначеної мети передбачає розв'язання низки завдань:

– узагальнити теоретичні здобутки в галузі вивчення проблем кодифікації української літературної мови в першій третині ХХ ст.;

– з'ясувати специфіку лінгвістичної свідомості мовознавців першої третини ХХ ст.;

– схарактеризувати основні екстралінгвальні чинники, що якісно вплинули на процес кодифікації української літературної мови в першій третині ХХ ст.;

– проаналізувавши зміст правописних і граматичних кодексів, окреслити основні тенденції перебігу процесу кодифікації української літературної мови розгляданого періоду;

– виокремити основні проблеми мовної кодифікації та шляхи їх розв'язання в першій третині ХХ ст.;

– установити на основі аналізу текстів публіцистичного та художнього стилів, а також лексикографічних праць рівень ефективності й перспективності кодифікованих норм.

Об'єктом дослідження є кодифікація української літературної мови в першій третині ХХ ст.

Предмет дослідження - тенденції та закономірності становлення правописних і граматичних норм літературного стандарту, реалізованих у лексикографічних джерелах і текстах різних стилів та жанрів.

Для розв'язання поставлених завдань у дисертації застосовано описовий, порівняльний та зіставний методи, а також прийоми класифікації, узагальнення, кількісної репрезентації та вибірки.

Матеріал дослідження становлять 322 джерела, серед яких - правописні та граматичні кодекси, словники різних типів, періодичні видання, художні твори першої третини ХХ ст., на основі яких вивчалися функціонування й модифікації кодифікованих одиниць мови. Загалом проаналізовано близько 5 тисяч словоформ, вибраних з текстів різних стилів та жанрів. Особливу увагу було звернено на тексти газет, оскільки вони зазвичай найповніше й найоперативніше відображають соціально-культурні трансформації певної епохи. На початку ХХ ст., попри численні екстралінгвальні довидавничі проблеми ЗМІ, газети були найдоступнішим видом друкованої продукції, часто використовувалися як навчальний матеріал для подолання високого рівня неграмотності населення. Тексти художнього стилю репрезентовані поетичними та прозовими творами, написаними й опублікованими в різних регіонах України. До аналізу залучено також видання “Кобзаря” Т. Шевченка, здійснені протягом першої третини ХХ ст., що зумовлено авторитетністю і надзвичайною популярністю цього джерела в кодифікаційній практиці початку ХХ ст. “Кобзар” і мова Т. Шевченка в цілому стали невід'ємними атрибутами романтизму й пуризму в лінгвальних процесах початку століття, слугували ілюстративним матеріалом для численних мовних кодесів.

Хронологічні рамки дослідження охоплюють період з 1900 по 1932 роки.

Наукова новизна результатів полягає в тому, що вперше у вітчизняній лінгвістиці здійснено спробу комплексного аналізу особливостей кодифікації української літературної мови в першій третині ХХ ст. у правописному та граматичному аспектах, з'ясування характеру і причин дискусійного перебігу кодифікаційних процесів, а також можливих варіантів їх текстової реалізації; розкрито особливості основних мовних суперечностей початку ХХ ст., зокрема внутрішніх, зумовлених розбіжністю західноукраїнських і східноукраїнських мовних традицій; узагальнено теоретичні здобутки в галузі вивчення кодифікації української літературної мови першої третини ХХ ст. і подано власну інтерпретацію цього процесу; уточнено зміст термінів правопис і граматика щодо розгляданого періоду, що зумовлене їх відмінним від сучасного змістовим наповненням у тогочасній науковій практиці, зокрема ототожненням понять правопис, граматика, графіка; на основі аналізу наукових джерел та періодики початку ХХ ст. визначено роль рідномовної школи, постаті Т. Шевченка, ідей романтизму й позитивізму, церкви, театру в загальному процесі кодифікації тогочасної української мови тощо.

Теоретична цінність дисертаційного дослідження полягає в тому, що його результати доповнюють знання про шляхи правописної і граматичної кодифікації української літературної мови в першій третині ХХ ст. з урахуванням особливостей перебігу процесу лінгвокодифікації, а також про рівень ефективності й перспективності кодифікованих норм, установлений на основі аналізу текстів публіцистичного та художнього стилів і лексикографічних праць.

Практична цінність дослідження визначається тим, що його результати можуть бути використані при розробці курсів і спецкурсів з історії української літературної мови, а також при написанні навчальних підручників і посібників, методичних рекомендацій, необхідних для професійної підготовки філологів.

Особистий внесок здобувача. Усі публікації - одноосібні.

Апробація результатів дисертації. Основні положення і результати дослідження оприлюднено на засіданнях кафедри історії української мови Інституту філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка (Київ, 2003-2006), а також у доповідях на міжнародних та всеукраїнських наукових конференціях: “Національна освіта: провідні тенденції та перспективи (до 140-річчя від дня народження Б. Д. Грінченка)” (Київ, 2003); “Людина - Світ - Культура” (Київ, 2004); “Філологія в Київському університеті: історія та сучасність (присвяченій 200-річчю від дня народження М. О. Максимовича)” (Київ, 2004); “Семіотика культури / тексту в етнонаціональних картинах світу” (Київ, 2004); “Мови та літератури народів світу в контексті глобалізації” (Київ, 2005); “Київські філологічні школи: історико-теоретичний спадок і сучасність” (Київ, 2005); “Мова як світ світів. Граматика і поетика української мови” (Київ, 2006); “Тарас Шевченко: контекст європейський і національний” (Київ, 2006); “Феномен А. Кримського у світовій науці (до 135-річчя від дня народження)” (Київ, 2006); “Світоглядні горизонти філології: традиції та сучасність” (Київ, 2007 р.).

Публікації. Основні теоретичні положення та результати дослідження висвітлено в 10 одноосібних наукових публікаціях, з них 7 статей надруковано у фахових виданнях, що входять до переліку, затвердженого ВАК України.

Структура та обсяг роботи. Дисертація складається зі вступу, трьох розділів, висновків, літератури (308 позицій) і першоджерел (322 позиції, із яких 9 - англо- та німецькомовні). Обсяг дисертації - 237 сторінок, основний текст - 188 сторінок.

Основний зміст роботи

У Вступі обґрунтовано актуальність теми дисертації, сформульовано мету, об'єкт, предмет, завдання дослідження, вказано його методи, джерельну базу, розкрито наукову новизну, теоретичну й практичну цінність, форми апробації одержаних результатів.

У першому розділі "Теоретичне підґрунтя дослідження кодифікації української літературної мови в першій третині ХХ століття" викладено основні теоретичні засади дослідження й узагальнено результати вивчення науковцями теорії та процесів кодифікації української літературної мови в першій третині ХХ ст. Дослідники визнають, що цей період був найбільш сприятливим для лінгвокодифікації, яка була визнана найважливішою політичною проблемою початку ХХ ст. (О. Данилевська).

Кодифікація є необхідною передумовою ефективної комунікації, вона може здійснюватись виключно на основі літературної мови, забезпечуючи її єдність та стабільність, даючи знання мовної норми, а не інтуїтивні уявлення про неї. Кодифікації притаманний оцінний, ретроспективний характер; вона створює певний лінгвістичний код, який перебуває за межами свідомості носіїв мови і керує їхньою мовною поведінкою.

На основі аналізу теорії кодифікації, репрезентованої працями представників Празького лінгвістичного гуртка, а також П. Бурдьє, Д. Гамперца, Г. Мацюк, С. Семчинського, Л. Струганець, К. Трофимовича, Г. Яворської та ін., визначено основні диференційні ознаки кодифікації: упорядкованість мовних норм, наддіалектність, загальнообов'язковість, об'єктивність та перспективність. Ці ознаки можуть реалізуватися за умови існування тривалої нерозривної традиції літературної мови, що було нехарактерним для періоду першої третини ХХ ст. Опираючись на теоретичні здобутки вивчення кодифікації представниками Празького лінгвістичного гуртка (А. Єдлічка, Б. Гавранек, В. Матезіус), а також на аналіз кодифікаційних процесів, що відбувалися в чеській, верхньолужицькій та словацькій мовах (К. Трофимович), можемо констатувати, що для періоду першої третини ХХ ст. була властива так звана початкова кодифікація. Вона відбувалася на основі не унормованої літературної мови, а реальної відносно стабільної перспективної норми, що могла задовольнити мовні потреби західної та східної частин України. Початкова кодифікація характеризувалась усуненням з мовних кодексів діалектних та архаїчних форм, неузгоджень і суперечностей, виробленням єдиної системи мовних законів, упорядкуванням мовних явищ, нормотворчістю тощо. За умов відсутності єдиної інституції для контролювання лінгвальної діяльності регулювальну функцію виконували засоби масової інформації (здебільшого педагогічна преса) або ради наукових установ. Однією з основних ознак мовного кодексу на початку ХХ ст. була його еталонність (він слугував зразком для наступних нормативних праць).

Особливості мовної кодифікації в першій третині ХХ ст. зумовлені й поглядами лінгвістів тієї доби на сутність української мови та її тогочасні назви малоруська/малоросійська/українська, змістове наповнення яких залежало від уявлень про зміст назв Україна, Мала Русь і Малоросія. Малоросія, малоруська мова в першій третині ХХ ст. мали здебільшого негативну конотацію. Тому обов'язковими складниками кожного мовного кодексу був параграф про походження цих назв, їхню давність, географічно-політичне поширення тощо. Незважаючи на те, що науковці обґрунтували давність назв Мала Русь і малоруська мова, безпідставність негативних асоціацій, пов'язаних із ними, ставлення лінгвістів до них було неоднозначним. Якщо одні у своїх працях уживали виключно термін українська мова, то інші, зокрема А. Кримський, надавали перевагу назві малоруська мова. З прийняттям офіційної назви Україна в 1918 р. у лінгвістичній практиці остаточно закріпився термін українська мова. Це засвідчують мовні кодекси, у яких після 1918 р. рідко трапляються назви малоросійська, малоруська, руська (мова).

Важливу роль у кодифікації української літературної мови в першій третині ХХ ст. відігравав романтизм, який знайшов своє крайнє вираження в лінгвопуризмі, сприяючи виявленню питомих рис української мови. На розвиток української літературної мови істотно вплинув також позитивізм, який, за Ю. Шевельовим, на українському ґрунті мав спільні наслідки з романтизмом. Важливу роль у розширенні функціональних меж української мови відіграв модернізм, завдяки якому вона вийшла за межі провінційного явища й отримала можливість реалізації в усіх мовних стилях та жанрах.

Велику увагу лінгвістів у першій третині ХХ ст. привертала творчість Т. Шевченка, крізь призму якої традиційно розглядали всі питання мовного врегулювання. Авторитет видатного поета сприймався як засіб аксіоматичної правди, тому мовну опозицію правильно / неправильно заміняло протиставлення як у Шевченка / не як у Шевченка. Поетичні тексти Кобзаря мали значний вплив на формування у реципієнтів відчуття мовної правильності, однак не впливали на уніфікацію дискусійних правописних чи граматичних елементів.

Значний вплив на процеси кодифікації української мови в першій третині ХХ ст. мали освітні заклади. Створення романтичного образу рідномовної школи сприяло збільшенню кількості учнів, поступовому підвищенню рівня освіти. Школа стала новою сферою практичного застосування української мови, створивши необхідні передумови ефективної мовної кодифікації, оскільки сприяла процесу нормалізації, установлення та уніфікації об'єктивної мовної норми, створенню експліцитної грамотності.

На кодифікаційні процеси розгляданого періоду впливало й українське духовенство, насамперед через переклади конфесійних текстів українською мовою, популяризацію її в церковних проповідях та православній періодиці.

У першій третині ХХ ст. суспільно-політичні події та ідеали знаходили своє відображення у сценічному мистецтві, яке мало безпосередній вплив на розвиток мови. Якщо у ХІХ ст. українсько-польсько-російський репертуар театрів видавався нормальним, то на початку ХХ ст. діячі культури спрямували свої зусилля на розвиток рідномовної сцени. Цей процес відбувався по-різному: від популяризації окремих говорів (гуцульський театр Г. Хоткевича) до виходу театрального репертуару за межі побутової тематики і, відповідно, виведення української мови за межі “хатнього вжитку” під впливом модерних європейських течій (творчість Лесі Українки, Олександра Олеся, В. Винниченка та ін).

Названі чинники сприяли стрімкому злету кодифікаторської діяльності, яка виявилася у створенні численних граматик, словників, перших самостійних загальноукраїнських орфографічних систем і окреслила шляхи подальшого мовного розвитку.

У другому розділі "Становлення правописного кодексу української літературної мови в першій третині ХХ століття" здійснено аналіз правописів 1918 (УП 18), 1921 (УП 21), 1928 (УП 28) рр. у проекції на тогочасну мовну практику. На початку ХХ ст. орфографія еволюціонувала загалом уповільненими темпами. Не було усталеного розуміння правопису, його плутали з графікою або граматикою, не було також вироблено загальних принципів формування правописного кодексу.

В УП 18, УП 21 та УП 28 унаслідок численних дискусій вироблялися фонетичний, морфологічний, історичний, диференційний, лексико-семантичний та словотвірно-граматичний принципи правопису. Основними вимогами при створенні орфографічних кодексів були лаконічність, точність, зрозумілість для школярів та малограмотних людей, дотримання мовних законів, внутрішня несуперечливість (ця вимога дотримувалася непослідовно), відносна стабільність, охоплення максимально можливої кількості орфограм та пунктограм.

УП 18 був першою закінченою науковою системою. Порівняльний аналіз УП 18 та УП 21 показав, що понад 90% правил останнього становлять прескрипції УП 18, які згодом, згідно з постановою Ради народних комісарів УРСР, було покладено в основу УП 28.

На відміну від УП 21, УП 28 був упорядкованішим, ґрунтовне коментування правописних прескрипцій доповнилося новими нормами і прикладами. У ньому вперше опрацьовано такі питання: чергування голосних, чергування приголосних при їх збігу, особливості правопису префіксів та прийменників, складних і невідмінюваних слів, власних назв, а також правила пунктуації. Тут уживається сучасна нормативна граматична термінологія: іменник, дієприкметник, прийменник тощо. УП 28 був укладений з урахуванням західно- та східноукраїнської мовних традицій і ухвалений для використання на всій території України; з його офіційним затвердженням припинився розвиток так званих авторських правописів (М. Драгоманова, М. Максимовича, П. Куліша, учителів шкіл тощо). Кодекс 1928 р. кодифікував також ряд фонетичних та морфологічних норм української мови, хоча це й не зовсім відповідало функціям правопису.

УП 28 не став єдиним, остаточним варіантом правопису; він відображав тодішній стан розвитку системи української мови. Неусталеність її норм спричинила недосконалість багатьох правил. Значну роль відіграв і незначний термін функціонування УП 28.

Найбільш дискусійними питаннями правописної кодифікації початку ХХ ст. були написання літери и (на початку слова, у флексіях іменників ІІІ і IV відмін, відповідно до правила “дев'ятки”), транслітерація іншомовних l, ll, g, а також питання про доцільність латинізації письма.

Спроба запровадження латиниці в першій третині ХХ ст. мотивувалася міжкультурною інтеграцією (С. Пилипенко, М. Йогансен) або дотриманням фонетичного принципу письма (С. Смаль-Стоцький, Є. Тимченко, І. Огієнко). Пропоновані варіанти латинської графіки ґрунтувалися на польському або чеському алфавіті. Аргументи на їхню користь виявилися недостатніми для запровадження латиниці. Часто передача іншомовних слів графікою мови-оригіналу в художній, науковій літературі та в періодиці була зумовлена стилістично або неусталеністю української різногалузевої термінології. лінгвістичний граматичний публіцистичний мовний

При затвердженні нормативного написання літери і, а не и на початку слова мовознавці першої третини ХХ ст. ураховували історичну зумовленість такого написання, регіональні особливості вимови відповідного слова, лексикографічну практику та досвід “красного письменства”. Аналіз текстів газет, художніх творів і словників засвідчив, що початкове и (у словах инший, иноді) було продуктивним на початку ХХ ст., але наприкінці 20-х рр. ХХ ст. воно зникло.

На відміну від початкового и, прескрипції щодо написання флексії -и в Р. в. однини іменників ІІІ і IV відмін схвалювалися більшістю мовознавців першої третини ХХ ст., були історично зумовленими й науково вмотивованими. Вони послідовно зафіксовані у проаналізованих нами джерелах (смерти, суспільности, чести, соли, осени, радости, племени, імени). Написання и після д, т, з, с, ц, ж, ч, ш, р перед наступною літерою на позначення приголосного відповідало давній правописній традиції і підтримувалося українськими письменниками та лексикографами, проте аналіз художніх текстів і газет першої третини ХХ ст. засвідчує, що уніфікація написання и в запозичених словах не відбулася, оскільки помітні численні відступи від “правила дев'ятки” (петициї, семинарій, діпломатичних, радікальні, транзітним). При транслітерації іншомовних слів застосовувалися різною мірою всі основні принципи транслітерації, які використовуються і в сучасній українській літературній мові. Поєднання в УП 28 західно- і східноукраїнських традицій зумовило появу суперечливих прескрипцій для написання л/ль. Аналіз газет, художніх і лексикографічних праць підтверджує, що на практиці в іншомовних словах здебільшого (але непослідовно) писалося ль (ля, лю) (фільософія, фльота, льоґіка, Льондон, парлямент, клюб, але пізніше - фалшивої, аероплань, філологія, філософія). У цілому уніфікація написання л/ль в першій третині ХХ ст. не відбулася, однак тогочасним мовознавцям вдалося виробити й систематизувати всі відомі нині принципи транслітерації іншомовних слів.

Значні труднощі викликало питання передачі на письмі іншомовного g, що певною мірою зумовлене суперечливим становищем графеми ґ навіть у зукраїнізованих словах. Якщо на початку ХХ ст. помітне активне функціонування ґ у газетах, художніх творах і словниках (проґрама, Іоганесбурґ, ґазета, маґазин, баґнети, уреґульований, ґудзик, ґенії, конґрес, аґентство, білоґвардійських, мітинґи), то до 30-х рр. ХХ ст. воно значно звузилося.

У створенні правил передачі на письмі іншомовних сполук еі, еu, au, що позначали дифтонги, лінгвісти орієнтувалися на їх звучання в мові-оригіналі; ці прескрипції не суперечили фонетичним законам української мови і були схвалені більшістю визначних мовознавців. На основі проаналізованих текстів з'ясовано, що варіантами передачі іншомовних сполук еі, еu, au були ей/ай (стрейк, страйк) (на практиці їх написання неуніфіковане), ев/єв/ой (невтральний, Європа, сойм) (на початку ХХ ст. частіше траплялася сполука ой, до 1932 р. її витіснила ей), ав/ов/ау (авдиторія, Бернард Шов, Гауптман) (перша продуктивна).

Незважаючи на безумовну цінність перших правописних кодексів української літературної мови в першій третині ХХ ст., виокремлення їх зі структури граматик та навчальних посібників, вони ще не відповідали вимогам кодифікації в сучасному розумінні, але повністю виконали функції “початкової кодифікації”. Насамперед це помітно у способі викладу теоретичного та практичного матеріалу. Ілюстративним матеріалом часто слугували діалектизми без вказівки на сферу їх функціонування. Правописні правила мали описовий, а не прескриптивний характер. Орфографічні кодекси давали уявлення про всі можливі варіанти написання, але жодних із них не маркували як продуктивні чи літературні, що суттєво знижувало ефективність таких кодексів.

У третьому розділі "Граматична кодифікація української літературної мови в першій третині ХХ століття" досліджено особливості граматичної кодифікації української літературної мови першої третини ХХ ст., зокрема проблемні питання виокремлення лексико-граматичних класів слів, специфіку відмінювання та вживання іменників, прикметників, числівників, займенників, а також початок синтаксичної кодифікації. Більшість граматик розгляданого періоду передбачала реципієнта, знайомого з основами російської граматики, чим зумовлено їхній порівняльний характер. Дослідження української мови в першій третині ХХ ст. було спрямоване на розкриття специфіки мовної системи та структури з метою виокремлення рис, які відрізняли її від інших слов'янських мов і закріплювали статус самостійної мови, а не діалектного варіанта.

У першій третині ХХ ст. автори граматик рідко послуговувалися давніми джерелами, в основному для ілюстрації зниклих граматичних форм. Вони брали приклади переважно з творів сучасних письменників і класиків, а також із фольклору (залежно від того, до якої мовної школи належали), мовних праць кодифікаційного характеру тощо. Наприкінці 20-х рр. у зв'язку зі зміною суспільного життя зміст прикладів почав відбивати політичну ситуацію в країні.

Автори більшості граматик брали пасивну участь у мовознавчих дискусіях, присвячених, зокрема, питанням статусу дієприкметника та дієприслівника, виокремленню числівника та займенника як частин мови, окремим відмінковим формам іменника, функціонуванню граматичних варіантів тощо. Кодифіковані граматичні норми першої третини ХХ ст. виявилися досить продуктивними й активно функціонують і в наш час.

Аналіз текстів періодичних видань, художньої літератури та лексикографічних праць першої третини ХХ ст. дає підстави стверджувати, що граматична кодифікація першої третини ХХ ст. відповідала тогочасній мовній практиці й активно впливала на неї. Це помітно насамперед на прикладі варіативності мовних форм та елементів, оскільки ті з них, які були кодифіковані, невдовзі починали переважати в писемній практиці, зокрема: нульова флексія іменників чоловічого роду І відміни у Р. в. множини (воєвод); відмінкова форма -ей іменників ІІІ відміни в Р. в. множини (повістей); форми -ові/-еві у Д. в. однини іменників чоловічого роду (синові); усталені в сучасній українській мові відмінкові форми слова мати (наприклад, матір'ю, а не матірю/материю/матерю в О. в. однини) та іменників IV відміни (ягням, а не ягнятем в О. в. однини), написання -ся з дієсловом разом, форма вищого ступеня порівняння прикметників на -іший (дотепніші, активніша), написання займенників третьої особи у непрямих відмінках із прийменником з початковим н- (на ньому, а не на йому), вказівні займенники цей, ця, це (а не сей, ся, се) тощо.

У першій третині ХХ ст. багато уваги приділялося уніфікації лінгвістичної термінології, а отже, розвивалася метамова. На основі аналізу динаміки витворення та варіантності граматичної терміносистеми української мови можна стверджувати, що вона стала основою сучасної української граматичної термінології. Граматична терміносистема найменше зазнала наслідків пуристичних тенденцій, її становлення відбувалося під впливом авторитетності окремих лінгвістичних праць, а не патріотичних поривань.

У тогочасних граматиках виокремлювали нову частину мови - частку, але ще не було здійснено її всебічного граматичного опису та поділу на розряди, тому укладачі граматик визначали її функції частково.

Особливістю практичних граматик розгляданого періоду є те, що саме в них помітні зародки сучасного підходу до визначення частин мови, який відображено в працях І. Кучеренка, Р. Вихованця та ін. (гетерогенний принцип класифікації частин мови).

Порядок розташування частин мови в граматиках відповідав поглядам мовознавців на принципи класифікації лексико-граматичних класів слів, основними з яких були семантичний та формальний, допоміжними - синтаксичний (при визначенні частиномовної належності сполучників і вигуків) та словотвірний (при виокремленні частки).

Синтаксис української літературної мови до 30-х рр. ХХ ст. не мав навіть єдиного опису або схеми його викладу в граматичних працях (були ґрунтовні дослідження окремих синтаксичних явищ) чи узгодженої термінології. У першій третині ХХ століття з усіх систем мови синтаксична видається найменш кодифікованою.

Лінгвістами, а також (рідше) особами-нефахівцями, зацікавленими в граматичній систематизації української мови (М. Левицький), було виконано титанічну працю з кодифікації та граматичної стабілізації мови протягом досить короткого періоду - тридцяти років. Динаміку кодифікаційної роботи вчених можна поділити на два етапи, кожен з яких характеризується якісними змінами граматичних праць. До 20-х рр. ХХ ст. з'явилися перші кодекси, які претендували на статус загальноукраїнських, а не регіональних. Після 20-х рр. ХХ ст. відбувся перегляд створеного граматичного матеріалу (за винятком синтаксичного), оскільки він уже не задовольняв потреб користувачів. Граматичні кодекси почали набувати характеру прескриптивних, а не дескриптивних праць. Відбулося чітке розмежування типів граматик за структурно-змістовими показниками, кожен з яких розвивався окремо і мав свою специфіку (наприклад, шкільні граматики повинні були обов'язково містити ілюстративний матеріал та вправи, чого раніше не вимагалося).

Єдиного граматичного кодексу, попри значний внесок лінгвістів у розвиток української граматичної науки, у першій третині ХХ ст. створено не було (про первинну кодифікацію можна говорити тільки щодо морфологічної підсистеми граматики), але їхні граматичні праці стали основою сучасних лінгвальних кодексів.

У Висновках узагальнено результати проведеного дослідження.

1. Аналіз складних процесів, пов'язаних з унормуванням українських правописних і граматичних прескрипцій, доводить, що в першій третині ХХ ст. у зв'язку з національним відродженням та розширенням сфери використання української мови відбувся стрімкий розвиток наукової думки. Про основні диференційні ознаки кодифікації (упорядкованість мовних норм, наддіалектність, загальнообов'язковість, об'єктивність, перспективність) можна говорити за умови існування тривалої нерозривної традиції літературної мови, про яку ще не можна говорити стосовно аналізованого періоду. Літературній мові першої третини ХХ ст. була властива так звана початкова кодифікація, яка характеризувалась усуненням з мовних кодексів діалектних та архаїчних форм (зокрема кодифікованих в окремих граматиках форм двоїни іменників або давніх форм минулого часу дієслова), неузгоджень та суперечностей, виробленням єдиної системи мовних законів, нормотворчістю тощо. Ця початкова кодифікація відбувалася на основі не унормованої літературної мови, а реальної, відносно стабільної перспективної норми, що могла задовольнити мовні потреби західної та східної частин України.

2. На кодифікаційні процеси першої третини ХХ ст. вплинули погляди тогочасних лінгвістів на сутність української мови та її тогочасні назви малоруська/малоросійська/українська; піднесення національної свідомості завдяки авторитетності постаті та творчості Т. Г. Шевченка; поява україномовної преси, театру, конфесійної літератури і школи, завдяки чому відбувся вихід української мови зі сфери домашнього вжитку й реалізація її в різних стилях та жанрах.

3. Важливу роль у кодифікації української літературної мови в першій третині ХХ ст. відіграли романтизм, позитивізм і модернізм. Названі мистецько-філософські течії вплинули на розширення уявлень соціуму про територіальну цілісність України, зумовили подолання почуття меншовартості й усвідомлення себе як культурно-етнографічної одиниці з власною мовою, а не наріччям чи жаргоном, а також на створення позитивного іміджу всіх форм національного виявлення.

4. У першій третині ХХ ст. термін правопис уживався на позначення широкого кола мовних проблем. Завдяки лінгвістичним працям С. Смаль-Стоцького та Є. Тимченка відбулося розмежування правопису й граматики, було остаточно з'ясовано, що правописні прескрипції ґрунтуються на граматичних нормах.

Правописні системи 1918, 1921 та 1928 рр. базуються на фонетичному, морфологічному, історичному, диференційному, лексико-семантичному та словотвірно-граматичному принципах. Для них були обов'язковими лаконічність, точність, зрозумілість для учнів та малограмотних людей, дотримання мовних законів, логічна послідовність, зручна для користування структура, урахування якомога більшої кількості орфограм та пунктограм.

У становленні орфографічних та граматичних норм української літературної мови важливу роль відіграли правописні дискусії, завдяки яким з'ясувалися найбільш дискусійні питання правописної кодифікації першої третини ХХ ст. Для їх вирішення мовознавці враховували історичну зумовленість дискусійних прескрипцій та мовну практику. Аналіз текстів публіцистичного й художнього стилів, а також лексикографічних праць засвідчив продуктивність аналізованих прескрипцій розгляданого періоду, дозволив простежити динаміку їх розвитку або змін. На основі цього аналізу вдалося з'ясувати, що уніфікація написання л/ль, и в запозиченнях відповідно до правила “дев'ятки”, передачі на письмі іншомовних g та сполук ei, eu, au не відбулася. Натомість науковцям першої третини ХХ ст. вдалося виробити й систематизувати всі відомі нині принципи транслітерації іншомовних слів.

5. Для граматичних кодексів першої третини ХХ ст. були характерні: описово-порівняльний характер викладу мовного матеріалу з урахуванням існуючих граматичних традицій; теоретичне обґрунтування виокремлення української мови серед інших слов'янських, історична обґрунтованість та умотивованість функціонування граматичних форм та елементів; нечітке розмежування різних типів граматик за їх функціональним призначенням; орієнтація на реципієнта, ознайомленого з основами російської граматики; кодифікація архаїчних форм двоїни, займенників, окремих діалектних форм ступенів порівняння прикметників тощо. Граматичні кодекси почали набувати характеру прескриптивних, а не дескриптивних праць.

6. Аналіз текстів публіцистичного й художнього стилів, а також лексикографічних праць засвідчив, що граматична кодифікація української літературної мови першої третини ХХ ст. відповідала тогочасній мовній практиці й активно впливала на неї. Це помітно насамперед на прикладі варіативності мовних форм та елементів, оскільки ті з них, які були кодифіковані, невдовзі почали переважати в друкованих виданнях.

У першій третині ХХ ст. не було створено єдиних правописного і граматичного кодексів. Однак їхня цінність для сучасної лінгвістики безсумнівна, оскільки завдяки їм відбулася “первинна” кодифікація української літературної мови в названий період.

Основні положення дисертації викладено в таких публікаціях

1. Марушкевич І. М. Онтологічний вимір поняття “кодифікація” в теорії мови / І. М. Марушкевич // Філософські проблеми гуманітарних наук : зб. наук. пр. / Київський національний університет імені Тараса Шевченка. -Київ : Є. В. Медведєв, 2004. - № 1/2. - С. 102-103.

2. Марушкевич І. М. Проблемні питання нормалізації української літературної мови першої третини ХХ століття / І. М. Марушкевич // Національна освіта : провідні тенденції та перспективи (до 140-річчя від дня народження Б.Д. Грінченка) : матеріали Всеукраїнської науково-практичної конференції. - Київ : 2004. - С. 150-154.

3. Марушкевич І. М. Процеси становлення літературної норми української мови в перші десятиліття ХХ ст. (на матеріалі друкованих текстів 1900-1917 рр.) / І. М. Марушкевич // Мовознавчі студії : зб. наук. пр. / Київський національний університет імені Тараса Шевченка. Інститут філології. - Київ : ВПЦ “Київський університет”, 2007. - Ч. 2. - С. 62-66.

4. Марушкевич І. М. Роль викладачів Київського університету в історії розвитку українського правопису / І. М. Марушкевич // Мовні і концептуальні картини світу : зб. наук. пр. / Київський національний університет імені Тараса Шевченка. Інститут філології. - Київ : Вид. Дім Дмитра Бураго, 2004. - Вип. 14. - Кн. 2. - С. 13-18.

5. Марушкевич І. М. Варіативність флексій давального відмінка -ові/-у в першій третині ХХ ст. : функціональне навантаження і стильова маркованість / І. М. Марушкевич // Мовні і концептуальні картини світу : зб. наук. пр. / Київський національний університет імені Тараса Шевченка. Інститут філології. - Київ : Вид. Дім Дмитра Бураго, 2005. - Вип. 16. - Кн. 1. - С. 281-284.

6. Марушкевич І.М. Кодифікація української літературної мови як напрям діяльності М. Грушевського та О. Синявського / І. М. Марушкевич // Мовні і концептуальні картини світу : зб. наук. пр. / Київський національний університет імені Тараса Шевченка. Інститут філології. - Київ : Вид. Дім Дмитра Бураго, 2005. - Вип. 18. - Кн. 1. - С. 293-297.

7. Марушкевич І. М. Питання нормалізації та кодифікації української літературної мови в системі наукових поглядів А. Кримського / І. М. Марушкевич // Мовні і концептуальні картини світу : зб. наук. пр. / Київський національний університет імені Тараса Шевченка. Інститут філології. - Київ : Вид. Дім Дмитра Бураго, 2006. - Вип. 19. - С. 134-137.

8. Марушкевич І. М. Роль періодичних видань першої третини ХХ століття у формуванні мовної свідомості українців / І. М. Марушкевич // Ucrainica II. Souиasnб ukrajinistika. Problйmy jazyka, literatury a kultury. - Olomouc : Univerzita Palackйho, 2006. - ибst 2. - С. 649-654.

9. Марушкевич І. М. Інтерпретація творчої спадщини Тараса Шевченка в мовній практиці та теорії на початку ХХ століття / І. М. Марушкевич // Шевченкознавчі студії : зб. наук. пр. / Київський національний університет імені тараса Шевченка. - Київ : ВПЦ “Київський університет”, 2007. - Вип. 9. - С. 118-122.

10. Марушкевич І. М. Вплив періодичних видань першої третини ХХ століття на процеси нормалізації та кодифікації української літературної мови / І. М. Марушкевич // Актуальні проблеми української лінгвістики : теорія і практика. - Київ : ВПЦ “Київський університет”, 2007. - Вип. ХІV. - С. 118-126.

Анотація

Марушкевич І. М. Кодифікація української літературної мови в першій третині ХХ століття: правописні і граматичні норми та їх текстова реалізація.- Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук за спеціальністю 10.02.01 - українська мова. - Інститут філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка. - Київ, 2009.

Дисертація присвячена вивченню основних тенденцій та закономірностей становлення правописного і граматичного кодексів української літературної мови в першій третині XX ст., реалізації кодифікованих у них норм у текстах публіцистичного та художнього стилів, а також у лексикографічних працях.

З'ясовано основні чинники лінгвокодифікації, зокрема специфіку лінгвістичної свідомості мовознавців першої третини XX ст., у тому числі вплив на неї ідей романтизму та позитивізму, мовної практики Т. Шевченка, а також роль українських шкіл, театрів, православного духовенства, україномовної періодики тощо.

Досліджено проблеми становлення правописного кодексу української літературної мови, зокрема історію формування правописів 1918, 1921 і 1928 рр. та їх особливості, а також шляхи вирішення основних дискусійних питань орфографії у проекції на тогочасну мовну практику. Проаналізовано особливості граматичної кодифікації української літературної мови, зокрема проблеми виокремлення, опису й термінологічного позначення лексико-граматичних класів слів у граматиках різних типів, дискусійні питання відмінювання та вживання окремих частин мови, а також синтаксичної кодифікації.

Хоча в першій третині ХХ ст. не було створено загальноукраїнського правописного і граматичного кодексу, “первинна” кодифікація української літературної мови відбулася. Більшість кодифікованих прескрипцій є сучасними нормативними.

Ключові слова: граматика, правопис, лексикографічний кодекс, практика кодифікації, текст, кодифікація, нормалізація.

Марушкевич И. Н. Кодификация украинского литературного языка: правописные и грамматические нормы и их текстовая реализация. - Рукопись.

Диссертация на соискание учёной степени кандидата филологических наук по специальности 10.02.01 - украинский язык. - Институт филологии Киевского национального университета имени Тараса Шевченко. - Киев, 2009.

В диссертации исследованы основные тенденции и закономерности становления орфографического и грамматического кодексов украинского литературного языка в первой трети XX ст., а также отражение результатов кодификации в текстах публицистического и художественного стилей; в лексикографических трудах. Особое внимание уделено текстам периодических изданий, поскольку они были доступны для читателей, влияли на орфографические и грамматические вкусы реципиентов, формировали представление о грамотной речи и письме, использовались в учебных целях.

Кодификация литературного языка может быть успешно осуществлена при условии длительной традиции его функционирования, что еще не было достигнуто в первой трети ХХ века. В этот период была проведена “первичная” кодификация (как и в чешском, словацком и лужицком языках) на основании реальной, относительно стабильной перспективной нормы, которая могла удовлетворить языковым потребностям западной и восточной частей Украины.

Установлены основные факторы лингвокодификации, в частности специфика лингвистического сознания языковедов первой трети XX ст., сформировавшаяся под влиянием идей романтизма и позитивизма, языковой практики Т. Шевченко, а также роль украинских школ, театров, православного духовенства, украиноязычной периодики и т. п.

Исследованы проблемы становления правописного кодекса украинского литературного языка, в частности история формирования правописаний 1918, 1921 и 1928 гг. и их особенности, а также пути решения основных дискуссионных вопросов орфографии в проекции на языковую практику того времени. Несмотря на ценность первых кодексов правописания в украинском литературном языке в первой трети ХХ ст., на выделение их из структуры грамматик и учебных пособий, они еще не выполняли функцию кодификации в ее современном понимании: в качестве иллюстративного материала использовались диалектизмы без указания сферы их функционирования; правила правописания носили описательный, а не прескриптивный характер; орфографические кодексы давали представление обо всех возможных вариантах написания без указания на их продуктивность или соответствие литературной речи.

Проанализированы особенности грамматической кодификации украинского литературного языка, в частности проблемы выделения, описания и терминологического обозначения лексико-грамматических классов слов в грамматиках разных типов, дискуссионные вопросы склонения и употребления отдельных частей речи, а также синтаксической кодификации. Анализ текстов периодических изданий, художественной литературы и лексикографических трудов первой трети ХХ ст. дает основания утверждать, что грамматическая кодификация указанного периода соответствовала языковой практике того времени и активно влияла на нее. Это заметно на примере вариативных речевых форм и элементов - те из них, которые были кодифицированы, вскоре начинали преобладать и на письме.

В первой трети XX в. была проведена значительная кодификационная работа, которой предшествовали серьезные лингвистические дискуссии. Несмотря на то, что в этот период не были созданы общеукраинские орфографический и грамматический кодексы, “первичная” кодификация украинского литературного языка состоялась. Большинство кодифицированных прескрипций стали современными нормами.

Ключевые слова: грамматика, правописание, лексикографический кодекс, кодификационная практика, текст, кодификация, нормализация.

Marushkevych, Iryna. Codification of the Ukrainian Language at the Beginning of the XX^th c.: Orthographical and Grammatical Norms and their Text Realization. - Manuscript.

Thesis for a Degree of Candidate of Science (Philology). Field of Specialization: 10.02.01 - Ukrainian Language. - The Kyiv National University of Taras Shevchenko. - Kyiv. - 2009.

The research is devoted to studying basic tendencies and regularities of establishment of orthographical and grammatical codes of the literary Ukrainian in the first third of the XX century, realization of codified norms in publicistic and fiction text styles and in lexicographic works as well.

The basic factors of linguo-codification are found out, including specificity of linguistic consciousness of philologists of the first third of the XX century. In addition, the research provides the influence of romanticism and positivism ideas, linguistic practice of T. Shevchenko on the specificity of linguistic consciousness and the role of Ukrainian schools, theaters, orthodox clergy, Ukrainian-language periodicals etc.

The research provides problems of the orthographical code establishment in literary Ukrainian, in addition with history of the orthographies (1918, 1921, 1928) formation with their peculiarities and also the ways of decision of main discussion questions of orthography from the viewpoint of those times linguistic practice. The traits of grammatical codification of literary Ukrainian are analyzed, in addition with problems of selection, description and terminology denotation of lexical-grammatical word classes in grammars of various types, debatable questions of conjugation and usage of separate language parts and syntactic codification as well.

Although the all-Ukrainian orthographical and grammatical code was not created in first third of ХХ century, the “primary” codification of literary Ukrainian took place. The majority of codified prescriptions is up-to-date normative.

Keywords: grammar, orthography, lexicographical codex, the practice of codification, text, codification, normalization.

Размещено на Allbest.ru