Концептуалізація сакральної сфери в українській мові

Словотвірний вимір семантичного простору слова-імені концепту підтвердив, що похідні від лексеми душа слова актуалізують усі виражені парадигматичним виміром концептуальні компоненти, окрім двох: „душа - основне в чому-небудь, суть чогось” та „душа - центральна фігура чого-небудь”, тобто компоненти сакральної частини концепту залишаються в повному обсязі, а от несакральна частина, очевидно, через свою пізнішу появу, зреалізована в похідних не досить повно. Розгортання словотвірного виміру семантичного простору лексеми-імені концепту душа засвідчує визначальну роль релігійного значення у формуванні словотвірного гнізда, а функціонування концептуальних ознак характеризує закономірність: від найчастотнішого релігійного значення та менш уживаного, але постійного значення „людина” до активного розширення несакральної частини концепту, вираженої психологічним значенням, адже різке збільшення кількості похідних припадає на ХІХ-ХХ ст., для яких характерне активне поширення матеріалістичних ідей.

Синтагматичний вимір семантичного простору лексеми душа підтверджує наявність логічних концептуальних ознак, репрезентованих семантичною структурою слова, однак реалізує переважно сублогічні ознаки, виражені різними синтаксичними засобами: сталими та вільними сполуками, означеннями, порівняннями, метафоричними та символічними використаннями, які в сакральній частині концепту уточнюють релігійну картину світу, а в несакральній - розвивають переносні значення, ширше виявлені в художній літературі, меншою мірою реалізовані в розмовному стилі та народній творчості.

Усі виміри засвідчують тісні зв'язки концепту ДУША з іншими концептами сакральної та несакральної сфер: ДУХ (зрідка синонімічність, ототожнення цих понять, але частіше покриття другого першим), ЛЮДИНА (виражено чотирма значеннями слова душа), ОСНОВА, ЖИТТЯ, ПСИХІКА (підтримано двома значеннями), СЕРЦЕ (найчастіше вживаний синонім до слова душа в значенні „внутрішній психічний світ людини”), центральні в певний історичний період СОВІСТЬ, ПРИСЯГА більшою (друге) чи меншою (перше) мірою перемістилися з ядра на периферію. Синтагматичний вимір семантичного простору слова виявляє значно більше концептів сакральної сфери, які вступають у контакт із концептом ДУША, це: БОГ, ГРІХ, РАЙ, ПЕКЛО, СПАСІННЯ, ПАМ'ЯТЬ тощо.

Конкретна семантико-психологічна й емоційно-естетична реалізація концепту ДУША в художніх дискурсах визначається особливостями мовної свідомості автора, проте кожна індивідуальна концептуальна картина світу ґрунтується на загальномовній концептуальній картині світу, письменники залежно від своїх уподобань, інтелектуального рівня, потреб суспільства чи літературного процесу лише надають перевагу актуалізації окремих концептуальних компонентів.

Концепт ДУША у вербалізованому вигляді - це складне багаторівневе утворення, що має високу значущість для української культури, маніфестуючи як універсальні, так і національно-специфічні аспекти, які відображають міфолого-релігійну і культурно-історичну детермінованість формування відповідної когнітивно-прагматичної сфери буття і мовної картини світу українського народу. Домінантою, що формує центральну зону аналізованого концепту, є його сакральна частина. Як базовий компонент міфолого-релігійної свідомості, вона експлікує ознаки сакральності, магічний, обрядовий і ритуальний характер концептуалізації, служить етнокультурним ціннісним еталоном. Концепт ДУША має духовно-матеріальну, а не суто абстрактну природу.

Структура концепту ДУША така: центр формують концептуальні ознаки „душа - безсмертна”, „душа - нематеріальна”, „душа - частина людини”, „душа - внутрішній психічний світ людини”, „душа - людина”, „душа - найважливіше в людині”, „душа - основа людини”, „душа - епіцентр позитивних характеристик людини, насамперед добра”, „душа - суть життя”; ближню периферію утворюють „душа - совість”, „душа - присяга”, „душа - джерело психічних явищ”, „душа - сукупність рис, якостей, властивих певній особі”, „душа - людина як носій тих чи тих рис, якостей”, „душа - прекрасна людина”, „душа - заглибина в нижній передній частині шиї”, „душа - основне в чому-небудь, суть чогось”, „душа - центральна фігура чого-небудь”; на дальній периферії перебувають концептуальні ознаки „після смерті людини на душу чатують світлі або темні сили”, „після смерті душа залежно від її якості може потрапити до раю (неба) чи пекла”, „якість душі і її долю визначає кількість гріхів”, „перед смертю душа повинна покаятися, щоб зняти гріхи з душі”, „душа покійного потребує піклування, особливо молитви”, „людина ще за життя повинна дбати про спасіння своєї душі” тощо.

Сакральна сфера є чітко визначеною, прогнозованою, упорядкованою, зумовленою конкретними уявленнями людини про явища дійсності та обрядами, пов'язаними з цією сферою; несакральна сфера, особливо та частина, що стосується абстрактних понять, з самого початку ословлення обростає численними метафорами, образними уподібненнями, є благодатним матеріалом для творчості, саме її насамперед розгортають письменники.

У мові знаходять відображення лише найважливіші уявлення про певне явище, вербалізації зазнають найістотніші концептуальні ознаки, що формують у мовця стереотипні уявлення про явище і, відповідно, зумовлюють його поведінку. Аналіз мовних фактів на тлі богословської літератури дозволяє говорити про те, що у фразеологічному та паремійному фондах мови, які надійно зберігають духовну спадщину народу, українська мова зафіксувала найважливіші, найвагоміші з погляду народу аспекти дохристиянського та християнського уявлень про душу. Властивість слів та фразеологізмів деетимологізуватися, виявлена й у вербалізації концепту ДУША, поступово зменшує вплив мовних чинників на формування світогляду людини, особливо якщо це підсилено спеціальними агітаційними атеїстичними суспільними заходами, що призводить до зміни поведінки людини. Попри те, що розвиток уявлень про душу позначений загальною секуляризацією поглядів на життя, констатуємо надзвичайно важливу роль релігійних уявлень у сучасних процесах мовотворення, донині триває актуалізація традиційних архетипів та міфологем.

Основні концептуальні ознаки в мовній картині світу українців збережені від початку писемного періоду української мови і до сьогодні, що засвідчує відносну стабільність тих фрагментів концептуальної картини світу, які стосуються уявлень нашого народу про душу. Можемо говорити лише про пересування окремих концептуальних ознак на периферію („совість”) та навпаки („суть, основа”), окремі значення („сумління, совість”, „присяга, клятва”) сьогодні виявляються лише в синтагматиці, інші ж (наприклад, „життя”) залишаються на периферії семантичного простору як спеціалізовані.

Основними екстралінгвальними чинниками концептуалізації сфери ДУША, яка поступово звужувала свою сакральну частину і розширювала несакральну, були зміна уявлень про саме явище, вплив християнської релігії, що прийшла на зміну язичницьким уявленням і поєдналася з ними, пізніше загальна тенденція секуляризації, місце релігії в суспільстві, до внутрішньомовних чинників відносимо рух від конкретного до абстрактного, а також тенденцію до метафоризації. Такі закономірності характерні й для інших мовних концептів сакральної сфери, оскільки вона значною мірою відображає реальний стан речей у світі, який, незважаючи на ставлення до нього суспільства, є постійним, незмінним.

Аналіз мовної картини світу на тлі досягнень інших галузей знань дає можливість глибше осмислити когнітивну діяльність людини і ословлення її результатів, відокремити істинне від міфологічного.

Перспективним напрямом подальших лінгвістичних студій видається повимірне та почасове зіставлення семантичних просторів слів-імен концепту в різних мовах, що значно поглибить розуміння історії розвитку національних мов, вияву в них співвідношення національного та загальномовного. Використання відомостей різних наук в аналізі явищ мови, яка акумулює в собі життєвий досвід поколінь, дадуть змогу виявити елементи об'єктивних, істинних знань про людину та світ, у якому вона живе. Отримані результати дослідження можуть стати основою для опрацювання загальної теорії концептуалізації сакральної сфери.

Література

1. Скаб М.В. Закономірності концептуалізації та мовної категоризації сакральної сфери: монографія / М.В. Скаб; Міністерство освіти і науки України, Чернівецький нац. ун-т ім. Ю. Федьковича. - Чернівці: Рута, 2008. - 560с.

2. Скаб М.В. Мовні засоби вираження образу людської душі у романі І. Багряного „Сад Гетсиманський” / М.В. Скаб // Проблеми історії та культури української мови: зб. наук. праць. - Чернівці: Рута, 1995. - С. 91-99.

3. Скаб М.В. Функціонування лексеми душа в українському фольклорі / М.В. Скаб, М.С. Скаб // Мова та стиль українського фольклору: зб. наук. праць. - К., 1996. - С. 5-11.

4. Скаб М.В. Духовний світ буковинців у баченні О. Кобилянської / М.В. Скаб // Науковий вісник Чернівецького університету. - Слов'янська філологія: зб. наук. праць. - Чернівці, 1999. - Вип. 58-59. - С. 170-174.

5. Скаб М.В. Співвідношення загальномовного та регіонального в семантичному просторі лексеми душа у творах та листах Ю. Федьковича / М.В. Скаб // Науковий вісник Чернівецького університету. - Слов'янська філологія: зб. наук. праць. - Чернівці: Рута, 2001. - Вип. 93. - С. 171-177.

6. Скаб М.В. Жанрово-стилістичний аспект функціонування семантичного простору лексеми душа в українській мові ХІV-ХVІ ст. / М.В. Скаб // Науковий вісник Чернівецького університету. - Слов'янська філологія: зб. наук. праць. - Чернівці: Рута, 2001. - Вип. 117-118. - С. 224-230.

7. Скаб М.В. Семантичний простір слова як спосіб опису функціонування слова та моделювання лексичної семантики / М.В. Скаб // Південний архів: зб. наук. праць. Філологічні науки. - Херсон, 2002. - Вип. ХІV. - С. 108-111.

Размещено на Allbest.ru