Мовна політика у сфері наукової комунікації

Размещено на http://allbest.ru

15

Зміст

Вступ

Розділ 1. Науковий стиль української мови

Розділ 2. Особливості офіційно-ділового стилю

Висновок

Список використаної літератури

Вступ

Мовна політика у сфері наукової комунікації повинна враховувати як пріоритети розвитку самої науки, так і інтереси національно-культурного будівництва.

Розвиток науки й культури -- різноспрямовані процеси. Наука тяжіє до єдності попри мовні кордони і бар'єри ідеологій.

Культура ж прагне неповторності, являє світові унікальний духовний портрет нації. І разом з тим це пов'язані між собою процеси: наукова творчість є інтелектуальною вершиною національної культури. Зв'язок цей забезпечується національною мовою, її текстами.

Розділ 1. Науковий стиль української мови

Мова науки - сукупність засобів формулювання і обгрунтування положень науки, понятійний апарат наукової теорії разом із методами доказу та підтвердження. Поняття "Мова науки" є абстракцією, за допомогою якої в логіці науки вивчається структура знань. Науковці стикаються з певним проблемами, коли намагаються повідомити про результати своїх спостережень та відкриттів і сформулювати їх певним упорядкованим способом.

Якщо висновки, які формулюються на підставі спостережень, не представлені за допомогою чітких термінів, вони не мають достатньої наукової цінності. Оскільки мова це погоджений спосіб використання певних термінів у специфічному змістовному контексті як символів чи назв якихось певних явищ, науковці зобов'язані повідомляти про результати своїх спостережень за явищами, які вони обрали предметом дослідження, такими засобами, що відповідають прийнятим співвідношенням терміну і змісту.

Певні слова та поняття більш придатні для формулювання наукових спостережень, ніж інші. І в процесі розвитку науки у вчених кожної певної галузі знань виникла потреба відібрати для своїх спостережень специфічну термінологію.

Необхідність в особливому науковому мовою виникає, оскільки буденний мова не здатний виходити за межі аналізу наявної практики людини. Поняття та визначення науки повинні бути чіткими й однозначними на відміну від нечіткості і полісемантічності побутової мови. Мова науки відкриває можливості конструювання та оперування ідеалізованими моделями дійсності.

Мова науки повинна відповідати вимогам ясності й конкретності, зрозумілості для представників певної галузі знань. Як підкреслював відомий радянський психолог Л. Виготський, наукові поняття відрізняються від повсякденних тим, що їх зміст не витікає із повсякденного досвіду, а засвоюється при оволодінні надіндивідуальним досвідом. Поняття задані в деякій системі і передбачають врахування їх взаємозв'язків для додаткового визначення.

Оволодіння структурою понять задає "зону найближчого розвитку" і для так званих повсякденних понять, які можуть бути більш засвоєними в індивідуальному досвіді людини, але поступаються спочатку формально представленим в її мисленні науковим поняттям саме в плані їх системної організації, структурованості і ступеня узагальненості.

Деякі поняття називають конкретні об'єкти, інші -- абстрактні, які необов'язково мають доступні безпосередньому сприйняттю властивості. Замість того щоб посилатися безпосередньо на події, які доступні сприйняттю, абстрактні поняття застосовуються для описання процесів чи взаємозв'язків між явищами.

Деякі використовуються психологами для назви психічних процесів, наприклад: пам'ять, навчання, сприйняття мислення. За допомогою інших понять можна описати маніпуляції чи процедури, які вчений виконує в процесі наукового дослідження, скажімо: підкріплення і депривація вітальних потреб є ключовими поняттями для аналізу так званого "простого навчання".

Оскільки ці поняття не мають доступних безпосередньому сприйняттю денотатів, не позначають властивості об'єктів, доступних безпосередньому спостереженню, вони мають бути надані в точних і об'єктивних дефініціях (формулюваннях). У зв'язку зі специфічною мовою наукового дослідження виникає і заслуговує на особливу увагу так звана мова наукових спостережень.

Деякі терміни зрозумілі майже кожній освіченій людині, незалежно від її конкретної професійної приналежності. За допомогою таких термінів та понять ми описуємо загальновідомі об'єкти, події, властивості, досвід тощо. Кемпбелл [34] запропонував використовувати спеціальний термін "мова спостережень" для класу слів, які використовуються для описання подій, що спостерігаються безпосередньо чуттєво в процесі досліджень.

Дехто каже, що науковці свідомо говорять незрозуміло. Якщо дещо складно виглядаю - це діє як дещо розумніше. Але наука орієнтується на істину. Тому вона повинна використовувати нейтральну мову. Для риторичних елементів чи хитких теревень місця немає. Однак є багато прикладів занадто складної мови.

А складна мова, здається, зачаровує людей! Дослідження підтверджують, що ми більше довіряємо складнішим мовам. Випробувані повинні були відповісти на деякі питання. При цьому вони повинні були вибрати між багатьма відповідями. Деякі відповіді були просто, а інші - дуже складно сформульовані.

Більшість випробуваних схилялися до складних відповідей. Хоча вони взагалі не мали ніякого сенсу! Тест-особи були засліплені мовою. Хоча зміст був абсурдним, вони були вражені формою. Але складно писати - не завжди мистецтво. Простий зміст подати у складній формі - цьому можна навчитися. Складні речі легко виразити - навпаки не так просто.

Методологія у мові науки виділяє дві частини: природну мову й мову формалізовану, яка надбудовується над природною, увиразнюючи окремі її фрагменти.

Дискусія розгорнулася навколо того, чи повинна ота, неформалізована частина наукової мови уніфікуватися або ж доцільно, щоб вона була виражена відповідними національними мовами. При цьому, висловлювалися дві крайні думки. Перша: не треба наукову продукцію видавати національними мовами, це перешкоджає ефективній комунікації, до того ж економічно невигідно, пов'язано з витратами на переклад, папір.

Інша думка; вилучаючи з науки національні мови, ми свідомо руйнуємо інтелектуальний потенціал нації, позбавляємо літературну мову наукового стилю, тексти якого зберігають фундаментальні інтелектуальні та духовні цінності. Соціальні, економічні та моральні наслідки цього зиску відчуваються вже зараз.

Обговоренню проблеми мова науки у відношенні до національної мови, на наш погляд, бракує важливої дихотомії: мова наукової творчості, тобто мова думання суб'єкта, який пізнає /мова наукової комунікації/. Прибічники уніфікації наукової мови враховують лише другу площину цього протиставлення.

Справді, історично наука розвивалася в умовах білінгвізму, мала мову-посередницю, функції якої в різні часи виковувала то одна, то інша з розвинених мов. Загальновідома роль грецької, латинської мов в античному світі, старослов'янської - у слов'янському. Так, у ХVI-ХVII ст. словотворчі засоби російської та української мов були недостатньо розвиненим для забезпечення потреб величезних нововведень, здебільшого термінів, стимульованих петровськими реформами. У цей період латина стає мовою комунікації Києво-Могилянської академії, братських шкіл.

Чому латина у ХІХ ст. не виконувала вже тих функцій, хоча була відома, входила до програм гімназійного курсу? Очевидно, вона була витіснена об'єктивним процесом наукового пізнання. У період бурхливого розвитку науки відбулося «зіткнення» мови думання і мови комунікації. З ускладненням науки об'єкт, який пізнає, прагнув найкращої, оптимальної форми вираження пізнаного.

Такою формою могла бути лише мова думання, рідна мова. Численні самоспостереження вчених-представників віддалених наук - над характером власної творчості підтверджують цю тезу: мислення як частина внутрішньої наукової творчості оформлюється, вербалізується в них рідною мовою.

Мовна політика останніх десятиліть в Україні була спрямована на інтернаціоналізацію науки, створення умов для наукової комунікації і не враховувала, не стимулювала цей глибинний мовний момент наукової творчості. Наукова продукція математичних, природничих наук, тобто наук, які досягли значного ступеня формалізації, була переведена на мову-посередницю: або російську, або англійську. Відтак, у науковому стилі української мови з'явилися лакуни, почалася девальвація наукового стилю, саме того зі стилів, яким мова зусиллями української інтелігенції розбудувалася в пожовтневий період, можна сказати, відродила його у своїй системі.

Наслідки цієї ситуації настільки непересічні, що змушують не лише лінгвістів, взагалі науковців, а й викладачів навчальних закладів невідкладно з'ясувати їх через усебічний аналіз проблеми.

Ті аспекти пізнання, які презентують об'єкти та події, не доступні безпосередньому чуттєвому сприйняттю (у галузі психології це явища типу інтелект, тривожність, агресія, мотиви і т. ін.), потребують спеціальних дефініцій (визначень) відносно того, як їх необхідно вживати у логічній формі.

Цінність дефініції полягає в тому, що вона надає вченому економний спосіб повідомляти про результати наукового пошуку, не обмежуючи свій словник. Навіть прості повідомлення між ученими були б громіздкими, якби їм треба було пояснювати та уточнювати за допомогою спеціальних термінів те, що вони спостерігали. Тому дефініція забезпечує економність обміну інформацією і формулювання результатів наукових пошуків.

Отже, щоб сприяти обміну науковими думками між ученими, існує певна система термінів і символів, за допомогою яких можна описувати результати наукових досліджень. Щоб зрозуміло визначати зміст складних абстрактних понять, необхідно володіти так званими операційними дефініціями.

Розділ 2. Науковий стиль української мови

Національна мова - це мова, що є засобом усного й письмового спілкування нації. Національною мовою української нації є українська мова. Формування української національної мови відбувалося на основі мови народності в період інтенсивного становлення української нації (друга половина XVIII - початок XIX ст.) як стійкої спільності людей, що мають спільну територію, економічні та політичні зв'язки, літературну мову, культуру.

Сьогодні нею розмовляє більша частина нації, тобто вона має загальнонаціональний характер. Національна мова - це тип національного мислення, тип національної культури, філософії, психології, що може реалізовуватися у різноманітних варіантах мовної, мовленнєвої та національної діяльності.

Національна мова об'єднує людей більше, ніж класова, партійна приналежність, етнічне походження. Ось чому на відміну від літературної, національна мова не може оперувати поняттями єдиної уніфікованої норми. Для сформованої політичної нації територіальні або соціальні особливості мови є свідченням широти й багатства спільної національної культури. Національну мову як вічну духовну цінність не можна підганяти під категорію «державної», «офіційної» мови, що знаходиться у сфері поточної матеріальної політики.

Вивчення поняття «національна мова» здійснювалося в різних мовах світу, особливо це питання цікавило українських мовознавців, адже українська мова пройшла тернистий шлях формування і відродження. Тому І. Огієнко, Є. Тимченко, В. Ганцов, П. Ковалів, Ю. Шевельов, Г. Півторак, В. Німчук, В. Русанівський та ін. не тільки заперечували походження української мови із спільноруської прамови, а й чітко окреслили етапи розвитку і формування української мови, подаючи поняття «національної мови». наріччя мова український лексика

Федот Трохимович Жилко у «Нарисах з діалектології української мови» зазначив, що національна мова -- мова нації, що склалася на ґрунті мови тієї народності, з якої розвинулася дана нація, сформувавшись, закріпилася в літературі і стала літературною мовою нації. На відміну від мов народностей, національні мови мають порівняно меншу розпорошеність, більшу інтеграцію діалектів. Тому Полюга Л. М. зазначав, що національна мова - це всі мовні засоби спілкування людей, які включають літературну мову та діалекти.

Характерною рисою підрядних, передусім складних і складених сполучників, уживаних у сучасних наукових текстах, є дедалі активніше ускладнення їхньої структури за допомогою препозитивних протиставних сполучників а, але, проте, однак, пор.: а оскільки, але оскільки, проте оскільки, однак через те що, а як що, але якщо, проте якщо, а якби, але якби, проте якби, але незважаючи на те що, проте незважаючи на те що, а щоб, але щоб, проте щоб і подібні, напр.: А оскільки для появи сформованої мови потрібен час у кілька століть, не видається занадто сміливим припущення, що протоукраїнські говірки, з яких склалася українська мова, могли існувати ще раніше, можливо, навіть у VI ст. н. є., коли вперше згадується слов'янське угруповання антів, розташоване на південному сході простору, зайнятого слов'янством.

Але оскільки на той час власних економічних ресурсів не вистачало, кожен центр боровся не за створення власної окремої держави, а за право володарювати над іншими; Проте оскільки в українській мові, з одного боку, і в білоруській і в російській-- з другого, є розбіжності, які їх взаємно протиставляють, пов'язуючи водночас з іншими західно і південнослов'янськими мовами, є підстави гадати, що ці розбіжності ви никли ще за праслов'янської доби, коли не було поділу на західно, східно й південнослов'янські мови.

Національна мова - це мова, що є засобом усного й письмового спілкування нації. Національною мовою української нації є українська мова. Формування української національної мови відбувалося на основі мови народності в період інтенсивного становлення української нації (друга половина XVIII - початок XIX ст.) як стійкої спільності людей, що мають спільну територію, економічні та політичні зв'язки, літературну мову, культуру. Сьогодні нею розмовляє більша частина нації, тобто вона має загальнонаціональний характер.

Поняття "національна мова" охоплює всі мовні засоби спілкування людей - літературну мову та діалекти.

Діалект (від грец. ошіеккк - розмова, говір, наріччя) - це різновид національної мови, вживання якого обмежене територією чи соціальною групою людей. Відповідно розрізняють територіальні та соціальні діалекти.

Територіальний діалект є засобом спілкування людей, об'єднаних спільністю території, а також елементів матеріальної і духовної культури, історико-культурних традицій, самосвідомості. Сукупність структурно близьких діалектів утворює наріччя, сукупність усіх наріч - діалектну мову, що є однією з двох основних форм (поряд з літературною) існування національної мови.

Основними наріччями української діалектної мови є:

1. Північне (східнополіський, середньополіський, західнополісь-кий діалекти).

2. Південно-східне (середньонаддніпрянський, слобожанський, степовий діалекти).

3. Південно-західне (лемківський, надсянський, закарпатський, покутсько-буковинський, гуцульський, бойківський, наддністрянський, волинський, подільський діалекти).

Територіальні діалекти в системі національної мови - це залишки попередніх мовних формувань, які часто фіксують ті зміни, що відбулися у фонетичній, граматичній, лексичній будові на певному історичному етапі розвитку.

Соціальний діалект - це відгалуження загальнонародної мови, вживане в середовищі окремих соціальних, професійних, вікових та інших груп населення, тобто має виразну корпоративно-групову форму його породження та існування. Соціально-професійна диференціація суспільства, а отже, і його мови залежить від розвитку продуктивних сил. Тому соціально-діалектні відмінності в межах національної мови зберігаються, на відміну від територіально-діалектних, які поступово нівелюються.

Серед різновидів соціальних діалектів звичайно виділяють професійні та групові жаргони, арго, різновиди утаємничених засобів спілкування.

Метамовна свідомість сучасного українця, на думку дослідників української жаргонології 18, переважно не розрізняє специфіки жаргонної лексики серед інших лексичних пластів, наприклад, лайка, вульгаризм тощо; немає уявлення про соціальну диференціацію української мови (кримінальний, молодіжний, професійний жаргон із його різновидами). Вивчення української мови такої, якою вона мусить бути, а не такої, якою вона є, визначило погляд на жаргон як матерію грубу, словесне хуліганство, бруд.

Лише в окремих випадках функціонально-стилістичний параметр жаргонної лексики пов'язують із "потужною сміховою першоосновою, що є складником культури як такої та національної сміхової культури зокрема" і стверджують, що виживання та зміцнення комунікативної потужності української мови великою мірою залежить від присутності в свідомості мовців національного сміхового вербального простору

Літературна мова - це унормована, загальноприйнята форма національної мови. Вона не протиставляється національній мові, бо, узагальнюючи засоби виразності загальнонародної мови і будучи найвищим досягненням культури мовлення народу, відіграє у складі національної провідну роль, виступає важливим чинником консолідації нації. Поділ мови на літературну та народну означає тільки те, що ми маємо, так би мовити, мову "сиру" і оброблену майстрами.

Літературна мова характеризується такими найголовнішими ознаками:

- унормованість;

- стандартність;

- наддіалектність;

- поліфункціональність;

* стилістична диференціація;

* наявність усної і писемної форм вираження.

На сучасному етапі спостерігаємо такі основні тенденції розвитку української літературної мови:

- розширення суспільних функцій, сфер застосування, входження її в нові галузі знань, зокрема інформатику;

- поповнення української мови великою кількістю номінативних словосполучень, що відображають реалії економічного, політичного та культурного життя сучасної України, напр.: альтернативні вибори, гілки влади, інформаційний простір, правова держава, соціальний захист, ринкові відносини;

- поява нових, активізація вживання та розширення значень раніше відомих слів, напр.: довкілля, підписант, перемовини, голубі шоломи, намет;

- інтенсивне збагачення за рахунок запозичень української термінології, зокрема:

- переміщення певної частини спеціальної лексики до розряду широковживаної, зокрема економічно-фінансових термінів: аудитор, емісія, інвестор, ліцензія, менеджер; юридично-правової лексики та фразеології: державотворення, законопроект, плюралізм; парламентсько-дипломатичної лексики: електорат, ротація, толерантний;

- встановлення тісних контактів української мови з різними мовами світу, посилення явищ інтернаціоналізації українського словотвору. Наприклад, спостерігаємо активне використання складних найменувань, що містять іншомовні компоненти: автошоу, експрес-анкета, прес-секретар, хіт-парад, гала-концерт, бізнес-леді). За останні 10-15 років простежуються явища, які нівелюють національні риси української мови, знижують її естетичні якості, - тотальне "засмічення" іншомовними словами, і це при тому, що існують українські назви, напр.: брифінг (зустріч), дивіденд (прибуток), презентація (показ, ознайомлення), шоп (магазин), ноу-хау (знаю як);

- намагання вилучити зі словника української мови ті іншомовні слова, які стали органічними її елементами, і замінити їх давніми або штучно створеними, особливо в галузі термінології та професійної лексики, напр.: аеродром - летовище, снаряд - гарматень, кулемет - скоростріл, вертоліт - гвиптокрил, фотографія -світлина, слайд - прозірка;

- лібералізація норми (особливо в галузі слововживання, вимови й правопису) як небажане явище, що супроводжує "збільшення" української мови в комунікативному просторі України, напр.: кажу, люблю, грошей, пересічний, читання. Природніше було б, якби збільшення "кількості" відбувалося одночасно із зміцненням нормативності. Якщо поняття "стабільність", стверджують мовознавці, "не стане одним із правописних пріоритетів, то не за горами той час, коли нове покоління кодифікаторів, вихованих епохою глобалізації, захоче повернути первісне звучання всім "перекрученим" формам, інакше кажучи, їх англізувати, германізувати, франкізувати і т. ін. Це змінить сучасне обличчя української мови. Можливо, зробить його європейськішим. Чи стане воно від цього привабливішим для самих українців?

- звільнення від нашарувань умисної русифікації лексичної, граматичної системи та правопису української мови;

- зближення діалектів з українською літературною мовою;

- зростання зацікавленості у вивченні української мови громадян інших країн з метою навчатися, працювати в Україні чи навіть отримати українське громадянство.

Українська мова входить у XXI ст. як мова, що успішно забезпечує складні, відповідальні та багатоаспектні потреби державного та етнокультурного розвитку українського народу, має функціонально динамічну й відкриту для подальшого розвитку структуру. Треба лише сприяти цьому.

Висновок

Збагачення мови є однією із сталих ознак її розвитку. Ось чому мова більше набуває, ніж втрачає, бо те, що зникає з активного вжитку, ще довго лишається в її запасі, а часом постає знову, повертається з новим лексичним значенням.

Зважаючи на сказане, мовна політика незалежно від «мовного котла» повинна стати більш гнучкою, враховувати об'єктивні і творчої діяльності, і наукової комунікації. Якщо соціальні умови: кількість населення, що говорить національною мовою; кількість наукової інтелігенції, яка користується національною мовою в роботі; рівень розвитку літературної мови; стан термінологічної роботи - дозволяє, то і в гуманітарних науках, і в математичних, і в природничих, і в технічних науках функцію засобу наукової творчості й комунікації може виконувати національна літературна мова.

Отже, щоб сприяти обміну науковими думками між ученими, існує певна система термінів і символів, за допомогою яких можна описувати результати наукових досліджень. Щоб зрозуміло визначати зміст складних абстрактних понять, необхідно володіти так званими операційними дефініціями.

Список використаної літератури

1. Вихованець І. Р. Граматика української мови. Синтаксис. -- К., 1993. -- 368 с.

2. Городенська К. Г. Службові слова-морфеми // Іван Вихо ва нець, Кате-рина Городенська. Теоретична морфологія української мови. -- К., 2004. -- С. 328-373.

3. Кочан І.М., Токарська А.С. Культура рідної мови. - Л., 1996.

4. Кулик Б. М. Курс сучасної української літературної мови. Син так-сис. -- К., 1965. -- Ч. 2. -- 283 с.

5. Курс сучасної української літературної мови. Синтаксис / За ред. Л. А. Булаховського: В 2 т. -- К., 1951. -- Т. 2. -- 407 с.

6. Медведєв Ф. П. Система сполучників в українській мові: Короткий нарис. -- Харків, 1962. -- 90 с.

7. Молдованов М.І., Сидорова Г.С. Сучасний діловий документ. - К., 1992. 8. Нелюба А.М. Теорія і практика ділової мови. - Харків, 1997.

9. Русская грамматика. -- М., 1980. -- Т. II. Синтаксис. -- 709 с.

10. Синтаксис сучасної української мови: Проблемні питання: Навч. по-сіб. / І. І. Слинько, Н. В. Гуйванюк, М. Ф. Кобилянська. -- К., 1994. -- 670 с.

Размещено на Allbest.ru