Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

ХАРКІВСЬКА ДЕРЖАВНА АКАДЕМІЯ КУЛЬТУРИ

Кафедра мистецтвознавства, літературознавства та мовознавства

КОНТРОЛЬНА РОБОТА

з основ мовознавства

на тему: Олександр Потебня і Харківська лінгвістична школа

Студентки __І__ курсу ___9___ групи

заочної форми навчання

напряму підготовки 6.020101 - культурологія

Мухопад В.А.

Керівник: доцент, кандидат філологічних наук, Мітіна Л. С.

м. Харків - 2014 рік

Зміст

Вступ. Українське мовознавство XI -- XVIII ст.

1. Психологічний напрям

2. Біографія та життєвий шлях О. Потебні

3. Наукова діяльність та творчий шлях

Висновок

Список літератури

Вступ. Українське мовознавство XI -- XVIII ст.

Початки українського мовознавства сягають періоду Київської Русі. У «Повісті минулих літ» ідеться про те, що наші предки цікавилися і загальнотеоретичними питаннями мовознавства, і прикладними. Є непоодинокі пояснення незрозумілих слів в одній із найдавніших пам'яток -- Ізборнику Святослава (1073).

У давньоруський період з'явилися перші азбуковники -- невеличкі словнички. Серед них «О именіх'ь и глемьіхть жидовьскьімь кхзьіктьмь» та «РЈчь жидовьскаго кхзьїка, преложена на роускоую», в яких тлумачаться біблійні власні імена осіб і топоніми, незрозумілі старослов'янські слова, а також розкривається символічний зміст деяких лексем. Це заклало фундамент, на якому згодом були створені солідні граматичні й лексикографічні праці.

У 1619 р. у м. Ев'ї (коло Вільна) вийшла друком «Грамматіки словенскіа правилноє Сунтаґма» Мелетія Смотрицького -- найвизначніша граматична праця українського Середньовіччя, яка служила майже 200 років підручником церковнослов'янської мови і була зразком для створення подібних праць у наступний період. Смотрицький уперше відокремив церковнослов'янську мову від живих слов'янських мов, виокремив вигук як частину мови, місцевий відмінок, а до української графіки ввів букву ґ. Він оригінальний теоретик, який не мав собі рівних у слов'янському світі аж до другої половини XVIII ст. Його граматика вплинула на розвиток граматичної думки в Росії, Сербії, Хорватії, Болгарії, Румунії. Завдяки Смотрицькому українське мовознавство стало відомим чи не в усій Європі. Його по праву вважають основоположником української славістики.

У 1627 р. в Києві видрукувано найвизначнішу лексикографічну працю українського Середньовіччя -- «Лексіконь славеноросскій и именть тлькованіє» Памва Беринди. У цій оригінальній, самобутній праці 6982 книжнослов'янські та іншомовні слова пояснено відповідниками української мови, часто декількома синонімами. Це одне з найбільших зібрань української лексики кінця XVI -- початку XVII ст. Словник Памва Беринди відіграв істотну роль у розвитку української і зарубіжної лексикографії.

Наприкінці 30-х -- на початку 40-х років XVII ст. було створено латинсько-слов'янський словник «Лексикон латинській» Єпіфанія Славинецького, який дійшов до нас у багатьох списках і був опублікований у 1973 р. Це найбільша лексикографічна праця староукраїнського періоду, справжня скарбниця церковнослов'янської і староукраїнської лексики: в ній 27 000 латинських слів перекладено церковнослов'янськими словами, а за відсутності церковнослов'янських відповідників -- українськими.

У середині XVII ст. з'явилися граматичні й лексикографічні праці з власне української мови. До них належать «Синоніма славеноросская» невідомого автора, «Лексикон словено-латинскій» Єпіфанія Славинецького й Арсенія Корецького-Сатановського, а також «Граматика словенська» Івана Ужевича, написана латинською мовою й відома у двох рукописних варіантах. У ній описано систему української мови середини XVII ст. Факти української мови порівнюються з відповідними явищами польської, чеської, хорватської, латинської, грецької, староєврейської. Відчувається прагнення автора створити працю про абстрактну слов'янську граматичну систему. В історію мовознавства Ужевич увійшов як учений, котрий перший науково описав українську мову.

Отже, українська лінгвістична думка XI--XVIII ст. не відставала від європейської, а українська лексикографія була однією з найрозвинутіших у Європі.

мовознавство лексикографічний психологічний потебня

1. Психологічний напрям

Під впливом ідей Гумбольдта й у зв'язку з інтенсивним розвитком психології в середині XIX ст. виник психологічний напрям у мовознавстві. Психологічний напрям -- сукупність течій, шкіл, концепцій, які розглядають мову як феномен психологічного стану і діяльності людини чи народу. У цьому напрямі одразу виокремилися дві концепції -- індивідуального психологізму і колективного психологізму. Представники індивідуального психологізму досліджували психологію мовлення, тобто психічні процеси, пов'язані з мовленнєвими актами, а представники колективного психологізму -- психологію мови, тобто психологічні закономірності,що виявляються в системі мови і в її історичному розвитку. Непоодинокими були намагання синтезувати ці дві концепції й розглядати мову і як специфічний вияв психології народу, і як особливий механізм уявлень у душі окремої людини.

Психологізм характерний для порівняльно-історичного мовознавства всієї другої половини XIX ст. Усі психологічні течії в мовознавстві об'єднані розглядом мови як феномену психологічного стану й діяльності людини або народу, різко негативним ставленням до логічної школи в мовознавстві й акцентуванням на провідній ролі психології в поясненні мовних процесів. Психологізм характерний для праць таких учених XIX ст., як Ф. Бенеке, Г. Лотце, Г. Штейнталь, М. Лацарус, О. Потебня, В. Вундт, К. Бюлер та ін. Своєрідно розвивали психологізм і представники молодограматичного напряму в мовознавстві.

Основоположником психологізму в науці про мову вважають Геймана Штейнталя (1823--1899) -- професора Берлінського університету, послідовника ідей В. Гумбольдта і психолога Й.-Ф. Гербарта. Видатним представником психологічного напряму в слов'янському мовознавстві є Олександр Опанасович Потебня (1835--1891) -- український мовознавець, засновник Харківської лінгвістичної школи, визначна фігура у світовій лінгвістиці, теоретик у мовознавстві, рівних якому не було в Російській імперії. Крім мовознавства він досліджував проблеми філософії, літературознавства, фольклору.

Усе життя Потебні пов'язане з Харківським університетом, де він навчався і працював. Як лінгвіст, він вивчав проблеми загального мовознавства, фонетики, морфології, синтаксису, семасіології, діалектології слов'янських мов та порівняльно-історичної граматики індоєвропейських мов. Надзвичайно багато уваги приділив дослідженню мови художніх творів і взаємозв'язків мови й мистецтва.

Істотний вплив на Потебню справили ідеї Гумбольдта, якого він вважав геніальним провісником нової теорії мови, зокрема його теорії мистецтва й науки як явищ людської свідомості, що розвиваються в мові. Багато в чому він був послідовником Штейнталя, особливо в поглядах щодо зближення порівняльно-історичного методу із психологізмом.

Підсумовуючи все сказане про психологічний напрям у мовознавстві, слід зазначити, що українська школа психологізму багато в чому розходилася з німецькою. Так, Потебня наголошував на специфічних рисах граматики, її формальних властивостях, а Штейнталь і Вундт акцентували на психологічному аспекті, намагаючись виявити скоріше мову в психології, ніж психологію в мові.

Психологічний напрям у мовознавстві справив помітний вплив на розвиток науки про мову, зокрема на появу молодограматизму, представники якого сприйняли ідеї про психологічну природу мови, але відкинули етнопсихологію, як наукову фікцію, вважаючи єдиною реальністю для лінгвіста індивідуальне мовлення.

Ідеї психологізму живлять лінгвістику до нашого часу. Так, у 50-ті роки XX ст. виникла психолінгвістика. Психолінгвістичні ідеї пронизують теорії неогумбольдтіанців і є вагомим компонентом таких сучасних дисциплін, як етнолінгвістика (особливо в її відгалуженні -- етнопсихолінгвістиці), соціолінгвістика (нині існує така стикова наука, як соціопсихолінгвістика), генеративна (породжувальна) граматика і когнітивна лінгвістика.

2. Біографія та життєвий шлях О. Потебні

О.Потебня походив з українського дворянського роду. Народився він 10 вересня (за іншими даними -- жовтня) 1835 р. у родині штабс-капітана на хуторі Манів, поблизу села Гаврилівка Роменського повіту Полтавської губернії. Хлопчикові не виповнилося і двох років, як батьки переїхали до Ромен. Відмінно закінчивши гімназію в містечку Радом, у 1851 р. Олександр вступив на юридичний факультет Харківського університету, але наступного року перейшов на історико-філологічний. У першій половині XIX ст. для Харківського університету було характерне захоплення українською літературою, піснею та народним побутом. Натхненниками його були Г. Квітка-Основ'яненко та відомі вчені філологи. Крім Ізмаїла Івановича Срезневського, в Харкові деякий час працював і Микола Іванович Костомаров. У другій половині ХІХ ст. їхню справу продовжував Амвросій Лук'янович Метлинський -- український поет і фольклорист. Саме він читав студентам курсу, де навчався Потебня, російську граматику. У ці роки професор готував до видання збірку “Народные южнорусские песни” (1854), яка стала головною справою його життя. Студенти охоче допомагали йому збирати до неї матеріал, а тексти пісень, про які з таким захопленням говорив Метлинський на своїх лекціях, учили юнаків пильніше придивлятися до явищ живої мови. І надалі майбутній учений збиратиме фольклор не тільки для своїх праць про народнопоетичну творчість, а й для лінгвістичних студій. Народні пісні, казки, замовляння, прислів'я, приказки стануть вдячним матеріалом для його спостережень над процесами розвитку мови. Продовженням ранніх наукових інтересів О.О. Потебні є збірник «Українські пісні, видані коштом О.С. Балліної» (Петербург, 1863). Хоч ім'я збирача не зазначене в збірнику, нині вже точно встановлена його роль у підготовці видання. По закінченні університету в 1856 р. він працював у Першій харківській гімназії, але незабаром повернувся до університету для наукової праці і підготовки до доцентської посади.

Успішна діяльність у збиранні українського фольклору дозволила вченому в надзвичайно стислі строки підготувати і захистити магістерську дисертацію “О некоторых символах в славянской народной поэзии”( 1860 р.), метою якої стало пояснення способів і форм створення символів у народній поезії. У своїй першій книзі О. О. Потебня пішов шляхом, прокладеним у середині ХІХ ст. істориком і етнографом М.М. Костомаровим у праці 1843 р. “Об историческом значении русской народной поэзии”. Костомаров шукав символи в піснях. О.О. Потебня зупинився на символіці в мові. Фактичний матеріал для свого дослідження вчений взяв із усіх найбільш значущих у той час збірників народної творчості, а також використав власні записи українських народних пісень, зроблені як у студентські роки, так і пізніше. Розпочате в праці “О некоторых символах в славянской народной поэзии” дослідження фольклорної символіки та етнографічних матеріалів О.О. Потебня продовжив у низці статей, що склали своєрідний цикл: “О связи некоторых представлений в языке” (1864), “О мифическом значении некоторых обрядов и поверий” (1865), “О доле и сродных с нею существах” (1867), “О купальских огнях и сродных с ними представлениях” (1867), “Переправа через воду как представление брака” (1868). Вже і в першій науковій праці вчорашній студент виявив неабияку ерудицію й наукову підготовку, яких він набув у процесі збирання й вивчення фольклорних та етнографічних матеріалів протягом університетського курсу.

На формування особистості вченого, спрямованості його інтересів впливали не лише винесена з дитячих літ любов до рідного слова, не лише філософський склад мислення, а й сімейні традиції. Науково-педагогічна діяльність була основною в житті молодого Потебні. Та вчений переймається й іншими проблемами, які хвилюють його сучасників, -- становищем українського народу в кріпосницькій Росії. У перші роки викладацької роботи молодий лектор зближується зі студентами старших курсів, вступає до Харківської “Громади”. Захоплений ідеєю народної освіти, учений створює для недільних шкіл спеціальний підручник -- буквар української мови. Готуючи цей буквар, він відстоював ідею викладання в народних школах рідною мовою, а бажання знайти доступний для тих, хто навчаються,

матеріал нагадало йому про народні прислів'я, приказки, загадки. Одержавши дворічне закордонне відрядження, Олександр Опанасович зміг протриматися на віддалі від Батьківщини лише рік. Цей рік і став переломним у творчій біографії вченого. У своїх дослідженнях він продовжує розвивати ідеї, висловлені в книжці “Мысль и язык”, але вже на конкретному матеріалі. Не так багато праць створює Потебня, але за зовнішньо простими назвами -- фундаментальні наукові розробки. Це статті з фонетики та діалектики східнослов'янських мов, де вже відомі раніше факти вперше були поставлені на справді наукову основу. Це видання “Слова о полку Ігоревім” з детальним науковим коментарем, публікація великої кількості етимологічних розвідок, студії у галузі східнослов'янського наголосу. У 1860-70 роки О.О. Потебня починає активно друкуватися. На цей час він проаналізував основні фольклорні збірки, зібрав великий матеріал стосовно українських і російських говорів, виявив багато важливих фактів у літературній мові. Все це потребувало обробки, наукових узагальнень, особливо те, що стосувалося історичного розвитку східнослов'янських (українських, російських і білоруських) діалектів.

Основні дослідницькі інтереси молодого вченого були зосереджені в галузі слов'янознавства, бо викликали великий громадський інтерес у зв'язку з поширенням ідей слов'янофільства і через свою політичну актуальність -- необхідність вирішення проблем слов'янських народів Центрально-Східної Європи, особливо ж Балкан, які ще перебували під владою Туреччини.

На той час гострі дискусії викликало питання про місце українців у системі слов'янської спільноти. Офіційна російська наука, слідом за М. Погодіним, не визнавала українців окремим народом, тоді як українські вчені, в тому числі найпровідніші й найавторитетніші (серед них М.Максимович і М.Костомаров), відстоювали з філологічної, етнографічної, фольклористичної та історичної точок зору тезу про те, що український є не менш особливим слов'янським народом, аніж російський, польський, чеський чи болгарський. У 1862 р. в авторитетному науковому "Журналі Міністерства народної освіти" було опубліковано концептуально програмну працю "Думка й мова". Публікація відразу поставила молодого вченого поруч із провідними філологами свого часу і забезпечила йому заслужений авторитет у російській науці.

У напруженій суспільній атмосфері першого десятиліття правління Олександра II, пройнятого великими надіями і незмінними розчаруваннями, О.Потебня не міг бути осторонь від назрілих соціально-політичних проблем свого народу. У революційно-демократичній діяльності, що розгорнулася серед університетської молоді Харкова і Києва, він безпосередньої участі не брав, проте, подібно до В. Антоновича в Києві, був активним членом Харківської громади, представленої переважно випускниками і студентами університету. Разом із громадівцями він на початку 1860-х років брав участь у фольклорних експедиціях у Полтавській і Харківській губерніях.

Досконало володіючи багатьма сучасними європейськими і давніми мовами, О.Потебня почав віршований переклад українською мовою "Одіссеї". Розгорнув велику роботу з редагування і публікації творів українських класиків першої третини XIX ст. -- Г. Квітки-Основ'яненка і П.Гулака-Артемовського, Івана Манжури (1889); казки, прислів'я і т. ін., зібрані Іваном Манжурою (1890), чим підтримує пошану до української літератури.

При цьому найближчі до О.Потебні люди критично сприймали самодержавно-бюрократичний лад Росії -- як до, так і після селянської реформи 1861 р. З цього приводу є характерною трагічна доля його молодшого брата, підпоручика Андрія Потебні. Відданий революційно-демократичним і національно-визвольним ідеалам, постійно листуючись з О.Герценом, він у переддень Польського повстання (1863--1864) організував і очолив Комітет російських офіцерів у Польщі, члени якого підтримали ідеї повстанців і з початком бойових дій перейшли на їхній бік. Перебуваючи у перших лавах польських повстанців, Андрій загинув у бою. Вчинок брата глибоко вразив ученого волелюбними ідеями герценівського "Дзвона", але кинув тінь на подальшу кар'єру О.Потебні. Всі наступні роки життя він перебував під наглядом поліції. Однак прямих доказів проти нього не було: до початку Польського повстання, з 1862 р., він був відряджений за кордон з метою ознайомлення зі станом мовознавства (зокрема слов'янознавства) у країнах Європи.

У Берлінському університеті Потебня вивчав санскрит, порівнюючи його з іншими відомими йому мертвими індоєвропейськими мовами (старослов'янською, давньогрецькою, латинською). Це сприяло значному розширенню його світогляду і проникненню до самої суті порівняльно-історичного аналізу мов і міфів індоєвропейських народів.

У Європі О.Потебня удосконалював знання з польської мови, а також вивчив чеську, словацьку і сербсько-хорватську мови. Ще до відрядження О.Потебня був добре обізнаний з античною думкою, сучасною західноєвропейською філологічною і філософською школами, зокрема з німецькою класичною філософією і культурним надбанням німецького романтизму. Як і вся освічена і критично мисляча молодь Росії, він віддавав належне В.Бєлінському і М.Чернишевському, та понад усе йому імпонував ліберальний демократизм О.Герцена. При цьому в філософсько-світоглядному плані йому, як і більшості духовно розвинутих українських мислителів, був найближчий Г.Сковорода, про якого в містах і селах Лівобережної України зберігався живий переказ і праці якого О.Потебня почав систематично збирати і вивчати.

Після повернення з наукового відрядження життя О.Потебні не вирізнялося великою розмаїтістю. У 1875 р. він захистив докторську дисертацію, став професором історії російської мови і літератури Харківського університету. У його стінах і проходила наукова та педагогічна діяльність видатного вченого протягом усього наступного життя. Внесок у мовознавство і філософію мови був належно оцінений: 1877 р. О.Потебню обрано членом-кореспондентом петербурзької Академії наук.

О.Потебня сформував у Харківському університеті потужну філологічну школу, подібно тому, як В.Антонович -- історичну в Києві. Серед його учнів відомі такі вчені, як Д.Овсянико-Куликовський, А.Горнфельд, В.Харцієв, О.Вєтухов, О.Попов, Т.Райнов та ін. Його погляди на мову і літературу стали ідейною основою так званої харківської школи (Б.Лезін, А.Горнфельд, В.Харцієв та ін.), що згуртувалася навколо видання "Питання теорії і психології творчості" (8 томів, 1907--1923 рр.). Харківська філологічна школа була визнана в авторитетних колах лінгвістів усього світу. Його ідеї, які помітно вплинули на філософію російського символізму, насамперед на концептуальні побудови А. Білого, розвивали також Д.Кудрявський, І. Ягич, О.Шахматов і багато інших видатних філологів і літературознавців XX ст. Університетські лекції О. О. Потебні відзначалися філософською глибиною і великим багатством думок. А. Горнфельд, студент юридичного факультету, згадував: „...для нас [студентов] это был именно «учитель» в наиболее возвышенном смысле, учитель, принесший сюда всего себя, - всю многолетнюю работу мысли, все свои неисчерпаемые богатства знания, всю горячую любовь к истине, философское миросозерцание и - самое дорогое в нем - чисто юношеское одушевление, сообщающееся непосредственно слушателям» («Памяти Потебни», Х.,1892, с.14).

Винятковою особистістю був О. О. Потебня за своїми моральними якостями. Це була людина якнайвищої чесноти, непохитної прямоти і цілковитої щирості у поглядах, правилах, вчинках. „Небуденні прикмети інтелекту Потебні об'єднувалися в гармонійну цілісність з високо етичними рисами його чистого характеру. І з того боку Потебня викликав також подив і пошану в усіх, хто його знав. «Це була людина глибоко чесна і щира у своїх думках і вчинках. Його розум був глибокоморальний, а мораль високорозумна», - писав про нього Д.М. Овсянико-Куликовський.

Помер О. Потебня 29 листопада 1891 р. у Харкові, де і був похований. У науково-філософському плані він далеко випередив свій час. Загостривши питання про співвідношення мови і мислення, харківський учений підготував грунт для вирішення багатьох проблем, що постали перед світовою наукою з кінця XIX ст., причому часто у більш сучасному розумінні, аніж у визнаного основоположника структурної лінгвістики XX ст. Ф. де Соссюра, на соціальну філософію свого часу, на розвиток різних напрямів гуманітарного вчення не тільки в Україні, але й у всій імперії.

У першій половині XX ст. ідеї О.Потебні щодо зв'язку особливостей різних мов з етнопсихологічними і соціокультурними особливостями окремих народів одержали розвиток у працях багатьох видатних учених, які працювали на стику філософії і мовознавства, зокрема М.Трубецького і Г.Шпета. А погляд на міфологію, фольклор і літературу як на похідні (стосовно мови) моделюючі системи через сто років одержав нове життя в тартуській школі Ю.Лотмана. Останнім часом його теоретичні розробки, ще не до кінця проаналізовані сучасниками, викликають дедалі більший інтерес філософів, етнологів та лінгвістів.

3. Наукова діяльність та творчий шлях

У науковій діяльності Потебні виділяють два періоди: перший (1860--1865) -- дослідження мови у зв'язку з опрацюванням філософсько-психологічної теорії мови, яка ґрунтується на ідеях Гумбольдта і Штейнталя; другий (1865--1891) -- дослідження фонетики, граматики, діалектології слов'янських мов і психології словесно-художньої творчості (Потебню вважають творцем лінгвістичної поетики).

У цей час в Україні все сильніше починає відчуватися вплив західних ідей, зокрема представників німецького ідеалізму Канта, Фіхте, Шеллінга. Доступними стають роботи В.Гумбольдта, які мали вирішальне значення для формування наукових поглядів Олександра Опанасовича Потебні. Він вивчає романтичну систему В.Гумбольдта, асоціативну психологію І.Гербарта, Г.Лотце, психологічне мовознавство Г.Штейнталя, об'єднує їх, і це дозволило виступити йому фундатором нового напрямку в мовознавчій науці.

Свої наукові дослідження О.Потебня розпочав з відповідей на питання, які свого часу було піднято в німецькій філософії та мовознавстві, -- про відношення мови до мислення. Всебічний і конструктивний розгляд цих положень неминуче підводить у свою чергу до розв'язання питань щодо походження мови, до констатації того, що спроба усвідомити початок людської мови неможлива без з'ясування значення слова для думки і рівня його взаємозв'язку і взаємозалежності як з духовним життям взагалі, так і нації зокрема.

Основоположним принципом для О.Потебні було те, що в будь-якому разі поза словом і до слова є думка. Слова тільки служать означенням певного перебігу чи розвитку думки. Заглиблюючись у свої наукові розвідки, вчений ніколи не відступав від свого, так би мовити, наскрізного завдання -- з'ясувати механізм об'єктивування чуттєвих знань даних індивідуального психічного життя як процесу послідовних форм людського пізнання.

Спираючись на досягнення своїх попередників, творчо переосмислюючи їх, О.Потебня приходить до незаперечної констатації зв'язку мови з думкою. Якщо В.Гумбольдт доводить тотожність мови і духу -- «без мови нема духу і, навпаки, без духу нема мови», то наш знаменитий земляк пішов значно далі, стверджуючи, що «царина мови далеко не збігається з цариною думки. В середині людського розвитку думка може бути пов'язана зі словом, але на початку вона, певно, ще не доросла до нього, а на вищому ступені абстрактності покидає його, як те, що не задовольняє її вимог…» . Фундаментальним положенням О.Потебні є твердження про те, що мова становить особливу форму людської діяльності. «Мова є засіб не виражати готову думку, а створювати її[...], вона відображає не світоспоглядання, яке склалося, а діяльність, яка його складає».

На основі вчення про мову як пізнавальну діяльність О.Потебня вбачає в історії, в психологічних спостереженнях сучасних нам процесів мислення -- розгадку до того, як здійснювалися ці процеси на початку життя людства. Слово виступає в нього не тільки виразником значення, але й носієм усього попереднього досвіду як людини, так і нації. «У слові ми розрізняємо зовнішню форму, цебто виразний звук, зміст, який об'єктивується за допомогою звука, і внутрішню форму, або найближчу етимологію значення слова, той спосіб, яким висловлюється зміст… Внутрішня форма слова є відношення змісту думки до свідомості; вона вказує, як уявляється людині її власна думка. Цим тільки можна пояснити, чому в одній і тій же мові може бути багато слів для означення одного і того ж предмета і, навпаки, одне слово, цілком відповідно вимогам мови, може означати різні предмети». Переконливо, всебічно обгрунтовано й виважено доводить свої твердження О.Потебня, як саме через внутрішню форму слова здійснюється неминуча суб'єктивізація об'єктивного світу, мовби наочно ілюструючи висновки про те, що думки того, хто говорить, і того, хто його розуміє, збігаються між собою тільки в слові.

У праці «Думка і мова» Потебня досліджує питання про взаємозв'язок мови і мислення. Говорячи про нерозривний зв'язок мови і мислення, Потебня водночас протестував проти підпорядкування граматики логіці, яке «[...] призводить до змішування й ототожнення таких явищ мови, які є різними, якщо приступити до спостереження з однією упередженою думкою про те, що апріорність у спостережних науках, як мовознавство, дуже небезпечна». Мовознавча концепція Потебні підкреслено психологічна.

Услід за німецьким мислителем О.Потебня розглядав мову як механізм, що породжує думку, і відокремлював його від мови. Мову він розуміє як сукупність засобів, за допомогою яких конструюються і розуміються тексти. Мовою ж є сам процес говоріння, писання, іншими словами -- створення тексту, власне усні чи письмові тексти, створені в результаті мовної діяльності.

На думку О.Потебні, у мові ніби споконвічно закладено величезний творчий потенціал, що містить досвід народу, який послуговується цією мовою і є її творцем. Усвідомлення того, що ми сприймаємо думку крізь призму мови, а особливості тієї чи іншої мови відіграють найважливішу роль у формуванні й формулюванні думки, дозволило йому побачити найістотнішу системоутворюючу структуру, що лежить в основі усної і літературної творчості, зокрема виникнення і розвитку міфів.

Потебня розвинув положення Гумбольдта про те, що «всяке розуміння є нерозуміння». Почуту фразу кожен розуміє не зовсім так (у такому обсязі), як той, хто її вимовив. Це розуміння залежить від життєвого досвіду, інтелектуального розвитку, психічних особливостей індивіда тощо.

Деякі вчені в цьому твердженні Потебні вбачали «суб'єктивно-ідеалістичне розуміння слова», перебільшення розуміння по-своєму. Однак насправді мовознавець лише констатує, що різні люди, розуміючи висловлене (почуте) в основному однаково, вкладають у нього свої семантичні нюанси. Це підтверджують сучасні асоціативні експерименти. Мова, зазначає Потебня, пов'язана з мисленням, однак сфера мови не збігається зі сферою думки. На зорі людства думка відставала від мови, на середньому етапі розвитку людства вони розвивалися паралельно, а на третьому етапі (етапі абстрактності) думка покидає мову як таку, що не задовольняє її вимог. Саме цим, вважає Потебня, можна пояснити, що думка художника, скульптора, музиканта реалізується не у слові, а думка математика втілюється в умовних знаках.

Потебня творчо переосмислив поняття внутрішньої форми Гумбольдта, звузивши його до конкретного, але більш визначеного поняття внутрішньої форми слова. У кожному слові, за Потебнею, можна виділити суб'єктивне й об'єктивне. «Слово, -- продовжує Потебня, -- власне, виражає не всю думку, яка приймається за його зміст, а тільки одну її ознаку. Образ стола може мати багато ознак, але слово стіл означає тільки постелене». Символізм мови -- поезія, втрата внутрішньої форми -- проза. У мові відбувається постійна зміна поетичного і прозаїчного мислення. Багато слів із утраченою внутрішньою формою набувають нового значення, і для цього нового значення з попереднього буде взято уявлення, образ. Учення про внутрішню форму слова глибоко вкоренилося у світовій лінгвістичній традиції.

Цікавим є вчення Потебні про «згущення думки», тобто зведення різноманітних явищ до порівняно невеликої кількості знаків чи образів, що особливо яскраво ілюструють байки і прислів'я: образ байки завжди стосується багатьох осіб і ситуацій; це саме можна сказати й про прислів'я. У слові згущення думки є його природним станом.

Розглядаючи план змісту слова, Потебня дійшов висновку, що потрібно розрізняти ближче і дальше значення слова. Ближче значення слова -- значення, спільне для всіх мовців, воно містить лише ту інформацію, яка потрібна для звичайного спілкування. Дальше значення містить енциклопедичні знання. «Очевидно, мовознавство, -- зазначає автор, -- не відхиляючись від досягнень своїх цілей, розглядає значення слів тільки до певної межі. Так як говориться про всілякі речі, то без згаданого обмеження мовознавство містило б у собі, крім свого незаперечного змісту, про який не міркує жодна інша наука, ще зміст усіх інших наук. Наприклад, говорячи про значення слова дерево, ми повинні би перейти в галузь ботаніки, а з приводу слова причина або причинового сполучника -- трактувати про причинність у світі. Але справа в тому, що під значенням слова взагалі розуміються дві різні речі, з яких одну, що підлягає віданню мовознавства, назвемо ближчим, іншу, що становить предмет інших наук, -- дальшим значенням слова. Тільки одне ближче значення становить дійсний зміст думки під час вимови слова». Виходячи з того, що слово живе тільки в мовленні, де воно відповідає одному акту думки, тобто має лише одне значення, Потебня заперечує існування полісемії. Найменша зміна у значенні слова робить його іншим словом. Тому немає полісемії, а є тільки омонімія.

Вагомий внесок Потебні в граматичну теорію. Він опрацював теорію граматичної форми і граматичної категорії, вчення про частини мови, теоретичні питання синтаксису. Заклав основи акцентології слов'янських мов. Учений не тільки закликав вивчати мовні факти в системних зв'язках і в історичній перспективі, а й довів, що мова є системою, яка перебуває у постійному розвитку.

Із застосуванням порівняльно-історичного методу розглядає О. О. Потебня також фонетичні явища слов'янських мов в аспекті виявлення характерних ознак кожної з них, важливих і показових як для їх розрізнення (класифікації), так і об'єднання в одну сім'ю.

Досліджував Потебня і питання взаємозв'язків етносу і мови, дво- і багатомовності, долю націй і мов. Засуджуючи денаціоналізацію, трактуючи її як спідлення, стверджував, що всі мови мають право на вільний розвиток і функціонування.

Особливе значення у формуванні поглядів О.Потебні мало знайомство з філософськими ідеями І. Канта, використаними мовознавцем для осмислення ролі мови і мовних форм в освоєнні людиною навколишнього світу. Мова для вченого, подібно до категорій мислення філософа з Кенігсберга, була насамперед засобом упорядкування величезного потоку відчуттів і вражень, що накочуються на людину ззовні. Слово для нього є носієм не тільки визначеного значення, з допомогою якого зовнішні сприйняття адаптуються внутрішнім досвідом, але й усього попереднього досвіду людини, її народу й історичних предків. Розробляючи ці та інші положення в своїх працях, серед яких насамперед варто назвати "Про зв'язок деяких уявлень у мові" (1864), "Із записок з російської граматики" (1874) і опубліковану посмертно "Мова і народність" (1895), О.Потебня вивів концепцію про три аспекти слова: форму, значення і внутрішню форму. Відповідно до вчення про внутрішню форму слова, чи не центральну у філософії мови О. Потебні, слово (крім його звукової оболонки й абстрактного, найчастіше умовного значення) містить у собі якесь уявлення - образ, що має загальнонародне, універсальне значення і є чимось інтуїтивно зрозумілішим і простішим, аніж його пояснення. Частина слів сучасних мов вихолощується, втрачаючи свій внутрішній образ, але ті, які зберігають свою внутрішню форму, визначають поетичність мови і тексту. Зникнення внутрішньої форми, втрата образної сутності слів призводить до утворення абстрактних понять, у свою чергу визначаючи особливий -- науковий -- тип мислення. Наукова мова, яка прагне до точності й однозначності, логічного вираження фактів, споглядуваних у зовнішньому світі, в їхньому взаємозв'язку, тим самим протиставляється поетичному, органічно зв'язаному з художньо-асоціативним мисленням, що використовує багатозначність образа. У такий спосіб у своїй філософії мови О.Потебня підходить до проблеми історичної еволюції форм і засобів вираження думки. На рівні міфологічної свідомості, у світі якої існує народна культура, ми бачимо нерозчленовану єдність образних і поняттєвих сторін мови. Надалі, з переходом до сучасного типу професійно диференційованої культури, відбувається поділ науково-філософського (абстрактно-поняттєвого) і художньо-поетичного (асоціативно-образного) мислення, загальні проформи яких ми бачимо в міфах й інших надбаннях усної народної творчості.

Звідси та особлива увага, яку О. Потебня приділяв фольклору й етнографії. Для харківського мислителя мова не була чимось ізольованим, описувалася як нерозривно зв'язана з культурою народу. Оскільки творцем мови є народ, то вона уявляється вченому витвором "народного духу", але одночасно і тим, що обумовлює специфіку світосприймання та світогляду кожного народу.

Висновок

Становлення системи науки в Україні в середині XIX ст. відбувалося багатопланово, але з явним випередженням гуманітарних дисциплін, дотичних до народознавства і загальних філософсько-світоглядних проблем. Поряд з історією, етнографією і фольклористикою, пов'язаними з діяльністю таких особистостей, як М.Максимович і М.Костомаров, В.Антонович і М. Драгоманов, на передові рубежі світової науки вийшла українська філологія. Найавторитетнішим її представником був Олександр Панасович Потебня, якого однаковою мірою можна вважати і мовознавцем, і філософом -- філософом мови. У цій сфері знання він був справжнім першовідкривачем і новатором.

Олександр Опанасович Потебня, видатний український мовознавець, професор Харківського університету, увійшов у науку як визначний славіст, чия діяльність збагатила скарбницю світової слов'янської філології. Наукова і педагогічна діяльність Потебні, пов'язана із Харківським університетом, розпочалася після складання магістерських іспитів із слов'янської філології, захисту дисертації „О некоторых символах в славянской народной поэзии” (1860 р.) на здобуття наукового ступеня магістра і отримання посади ад'юнкта університету з правом викладання історії російської мови.

Праці О. О. Потебні 60-х рр. являють собою історико-порівняльні дослідження обрядів, вірувань; відтворення релігійно-поетичного світосприйняття давніх слов'ян та споріднених з ними народів; фольклорно-етнографічні дані в них використовуються як основа міфологічних реконструкцій. У цих працях О. О. Потебні, як і в тотожніх за тематикою дослідженнях його вчителя П. О. Лавровського, зароджувалась така галузь слов'янознавства як етнолінгвістика, формувалась теорія міфу. Потебні належить також перше місце, за визначенням сучасників, у вивченні діалектних особливостей, зокрема східнослов'янських мов; їх виникнення й розвиток він справедливо пов'язував із дописемною добою, що на той час було випередженням існуючих уявлень. Його дослідження в галузі історичної діалектології вважаються науковою основою, на якій будували свої розробки О. І. Соболевський, О. О. Шахматов, Є. Ф. Карський, Б. М. Ляпунов, В. І. Чернишов та ін.

Для характеристики постаті О. О. Потебні занадто важливими і в той же час актуальними є його думки і погляди на мову та її роль у духовному розвитку одиниці і цілого народу, що пов'язані у нього з поглядами на національність (народність). Погляди О. О. Потебні на національне питання, зокрема українське, складають у нього цілу систему.

Окрему ланку діяльності О. О. Потебні становить видавнича справа. Завдяки О. О. Потебні Харківський університет став одним з найзначніших наукових центрів славістичних досліджень. Це була розумова сила, рівної якій, за словами М. Ф. Сумцова, не було на історико-філологічному факультеті Харківського університету протягом століття. Лекції Потебні слухали славісти: литовець Е. Вольтер, фінн Й. Миккола, румун Б. Хиждеу. Ідеї та методи вченого знайшли застосування і розвиток у працях його учнів: О. В. Попова, Б. М. Ляпунова, Д. М. Овсянико-Куликовського, М. Ф. Сумцова, М. Г. Халанського, О. В. Вєтухова та ін. Двадцяте століття також багате на дослідження наукової творчості Потебні (збірники, читання, присвячені вченому, монографії): у науковому доробку харківського вченого витоки багатьох сучасних напрямків дослідження мови, міфа, художнього твору, усної народної словесності, етнолінгвістики, етимології, історії культури в широкому розумінні слова.

О.Потебня -- автор численних праць із загального мовознавства, фольклористики, літературознавства й етнографії, низки досліджень про походження мови, в галузі діалектології, фонетики, граматики й етимології української та російської мов.

Список літератури

1. Алпатов В. М. История лингвистических учений: монографія. / В. М. Алпатов -- М., 1998. - 368 с.

2. Амирова Т. А., Ольховиков Б. А., Рождественский Ю. В. Очерки по истории лингвистики: учебн. пособ. / Т. А. Амирова [и др.]. -- М., 1975.--256 с.

3. Березин Ф. М. История лингвистических учений. / Ф. М. Березин.-- М., 1984. --319 с.

4. Бевзенко С. П. Історія українського мовознавства: навч. посібн. / С. П. Бевзенко. -- К., 1991. - 231 с.

5. Звегинцев В. А. История языкознания XIX--XX веков в очерках и из-влечениях: учебн. пособ. / В. А. Звегинцев.-- М., 1964. -- Ч. І. -- 963 с.

6. Кобилянський Б. В. Короткий огляд історії мовознавства. -- К., 1964. -- С. 3-31.

7. Ковалик 1.1., Самійленко С. П. Загальне мовознавство: Історія лінгвістичної думки. -- К., 1985. -- С. 6--53.

8. Кочерган М. П. Загальне мовознавство: підручник. Видання 2-ге, виправлене і доповнене. / М. П. Кочерган. - К., «Академія», 2006. - 456 с.

9. Німчук В. В. Мовознавство на Україні в XIV--XVII ст. -- К., 1985.

10. Олександр Опанасович Потебня: (До 170-річчя з дня народження): Бібібліогр. покажч. / Уклад.: В. Ю. Франчук, Ф.Х. Широкорад, Ю. Ю. Полякова; Вступ. ст.: Ф. Х. Широкорад - Харків, ХНУ ім. В.Н. Каразіна, 2005. - 152 с.

Размещено на Allbest.ru