Нариси з діалектології української мови

Размещено на http://www.allbest.ru/

Нариси з діалектології української мови

Ф.Т. Жилко

Передмова

Розвиток нових методів дослідження мови -- характерна особливість сучасного мовознавства -- ставить перед авторами підручників і посібників для вищої школи дуже складні завдання. По-перше, необхідно рішуче переборювати певні штампи і шаблони в побудові й змісті вузівських підручників; по-друге, у згоді з новими здобутками в різних галузях мовознавства і сучасними методами дослідження створювати нові типи підручників і посібників, з новими матеріалами і головне -- новими методами та аспектами дослідження.

Зважаючи на ті завдання, що постають перед сучасною підручною літературою з мовознавства, були ґрунтовно перероблені «Нариси з діалектології української мови», що вийшли 1955 р. у видавництві «Радянська школа».

Величезний фактичний матеріал, зібраний до Атласу української мови, до різних діалектних словників, розвиток української лінгвістичної географії, інтенсивне дослідження діалектів за останні десятиліття, нові методи дослідження мови -- все це дає можливість сучасний підручник з діалектології української мови основувати на міцному фундаменті наукового аналізу нового фактичного матеріалу.

Зміст

Передмова

1. Предмет науки про народнорозмовну мову. Поняття діалекту

2. Походження української мови та її діалектів

3. Виникнення сучасної української літературної мови та її зв'язки з діалектами

4. Визначення територіальних утворень української мови

5. Фонетична транскрипція

Література

1. Предмет науки про народнорозмовну мову. Поняття діалекту

Народна розмовна мова має характерну, відмінну від літературної мови, особливість: вона існує у вигляді територіальних утворень -- говірок, діалектів (говорів), діалектних груп, тобто має територіальну диференціацію, і Крім того, вона може мати певні відмінності, зумовлені мовним спілкуванням окремих соціальних або професійних груп. Саме тому народна мова є об'єктом окремої наукової дисципліни --діалектології.

Наука, що вивчає народну мову в її територіальному виявленні, називається діалектологією. Тому, що народна мова існує у вигляді різних територіальних, або діалектних, утворень, діалектологію можна визначити як науку про діалекти певної мови (від грецького дйЬлечфпт - «говір», «наріччя», власне «розмова» льгпт--«слово», «вчення»).

Розрізнюють два типи діалектів: 1) територіальні, 2) соціальні. Різні вияви народної мови на її території називаються територіальними діалектами. Відмінності народної мови, які зумовлені мовним спілкуванням окремих соціальних або професійних груп, називаються соціальними, або професійними, діалектами (жаргонами).

Отже, об'єктом діалектології є визначення і опис територіальних і соціальних діалектів. Це описова галузь мовознавства, і тому вона має також назву описова діалектологія.

Наука, що вивчає народну мову в змінності її діалектних утворень, тобто досліджує історію мови в її територіальному виявленні, називається історичною діалектологією. Історична діалектологія дуже близька до історії мови -- історичної граматики, об'єктом якої є дослідження мови народу в її історичній змінності (не в територіальному аспекті).

Діалектологія як окрема лінгвістична дисципліна визначається специфікою її проблематики і розвитком її теорії.

Специфічним у діалектологічному дослідженні є вивчення мовних особливостей в ' їх територіальному виявленні (просторова Інтерпретація) -- у межах окремих мов або і в міжмовних контактах.. ^:

У розмовній мові народу є те, що живе тепер, те, що відмирає (реліктові риси), і те, що народжується, виявлене більшою або меншою мірою. У говірковій мові, крім того, можуть співіснувати елементи і різних діалектів, а також елементи літературної мови.

Народна мова в її територіальному виявленні має різні утворення. Ці утворення часто неоднакові на різних рівнях мови. Саме тому вони становлять особливий інтерес для дослідження сутності мови в її безпосередньому бутті.

Територіальні утворення мови мають елементи, які визначають їх сутність. Ці елементи двох видів: 1) загальномовні, що поширені на більшості або і на всій території певної мови; 2) територіально обмежені, діалектні, які поширені в окремих місцевостях мови народу, в окремих діалектах або в діалектних групах.

Діалектні елементи в структурі говору бувають: 1) основні; 2) варіативні, або факультативні, які здебільшого супроводжують основні діалектні елементи.

Кожний мовний (діалектний) елемент має свою територію поширення, яка називається ареалом. Збіг ареалів різних мовних (діалектних) елементів зумовлює існування певного територіально-мовного утворення. Серед різних територіально-мовних утворень можна визначити окремі типові ланки. В українській мові типовими ланками її територіальних утворень є такі:

1) говірка;

2) діалект;

3) група діалектів.

Основним серед територіально-мовних утворень є діалект. Діалектом, або говором, називаємо територіально-мовне утворення, що об'єднує в собі ареали діалектних елементів різних рівнів. Інакше кажучи, діалект, або говір,-- це територіально-мовне утворення, окреслене на лінгвістичній карті пасмом ізоглос. Ізоглосою називається умовна лінія, що окреслює територію (ареал) поширення певного мовного (діалектного) елемента..

Діалекти, або говори, виявляються через говірки. Говірка -- вужче територіально-мовне утворення, яке не має вираженої мовної диференціації. Говіркою називається місцева мова одного або кількох населених пунктів, які не мають територіально виражених мовних відмінностей. У діалекті можуть бути типові для нього говірки, периферійні й проміжні, перехідні до інших діалектів. Як бачимо, територіально-мовні утворення характерні певною підпорядкованістю, або іерархічністю.

Діалектні елементи можуть бути властиві або вужчим територіально-мовним утворенням, або характеризувати ширші утворення, в які вужчі входять окремими складниками. Крім того,в мові певного народу або в її діалектах є елементи, спільні з іншими, зокрема спорідненими, мовами.

З погляду походження (генетичного) мова певного народу здебільшого є виявом ширшого мовного утворення -- групи споріднених мов.

У розвитку мови спостерігається дивергенція і конвергенція Дивергенція -- від лат. divergere -- виявляти розходження.

Конвергенція -- від лат. convergentio -- сходження.

Поряд з цими термінами з тим же значенням вживаються: диференціація -- від лат. differentia -- відмінність, різниця розходження; інтеграція-- від лат. integratiо -- відновлення, об'єднання в ціле якихось окремих частин.. Дивергентний розвиток виявляється у виникненні мовної різноманітності, в утворенні нових мовних або діалектних одиниць. Конвергентний розвиток спричиняє сходження мовних відмінностей, зближення і нівеляцію територіально-мовних утворень. Конвергенція особливо помітна при міждіалектних і міжмовних контактах.

Дивергентні й конвергентні особливості розвитку й зміни мови визначаються як суто лінгвістичними, так і позалінгвістичними причинами, які, зокрема, зумовлюють особливості діалектного дроблення мови, а також історію окремих діалектів або діалектних груп. Набуття окремим діалектом функції літературної мови народу пов'язане з позамовною причинністю. Виникнення літературної мови на основі окремого діалекту зумовлене цілим рядом факторів, дослідження яких входить у проблему взаємозв'язків літературної мови і діалектів.

Діалект є виявом мови народу на окремій території, тому він має також структурні й системні ознаки, властиві взагалі мові, і виконує функцію спілкування людей на певній території.

Діалект має свою специфічну норму, яка визначається закономірностями його існування і розвитку. Діалектна норма менш стабільна порівняно з нормою літературної мови, проте вона не тільки не заперечує, але й визнає необхідним існування в говірках мовних відмінностей між поколіннями, а також різні суто індивідуальні відхилення. Саме тому літературні мови, на відміну від діалектів, що протягом своєї історії зазнають процесів взаємо-змішування і злиття, не підпадають цим процесам.

Поняття діалектного елемента ..охоплює різні складники діалекту, що в структурно-системних взаємозв'язках становлять певну цілісність, а разом з тим і визначають діалект як окремий територіальний вияв мови. В основному можна визначити такі види діалектних елементів:

1) діалектна риса -- окремі звукові, фонемні, морфемні (словотворчі й словозмінні),синтаксичні, інтонаційно-мелодійні, лексико-семантичні, стилістичні та інші особливості;

різні діалектні структури та мікросистеми, як, наприклад, вокалізму, консонантизму, словотвору, парадигм словозміни, синтаксичні, лексичні та ін,;

діалектні взаємозв'язки між структурами, що виявляють системні особливості мови.

Своєю природою кожний діалектний елемент суперечливий. З одного боку, він є виявом певної мови взагалі; з другого боку, він є її місцевим виявом, що може протиставлятися (на певних етапах розвитку мов*и) іншим територіальним діалектам і загальній, мові народу. Ця суперечність діалектного елемента може зникати за доби національної мови, коле діалектний елемент стає літературним, поширюючись через школу, мову інтелігенції, пресу та інші засоби на всій мовній території народу. . Діалектний елемент може виявлятися послідовно, або тільки при деяких умовах, або в окремих словах (т. зв. лексикалізація). При цьому лексикалізація певної діалектної риси (фонетичної, морфологічної, акцентологічної) може репрезентувати явище зникаюче, колись поширене або недавно витворене.

Крім того, залежно від особливостей діалектотворчих процесів певної мови, контактів і впливів діалектів утворюються міждіалектні (інтердіалектні) елементи, які проникають у структуру кількох діалектів або й діалектних груп.

Щодо походження і розвитку (з генетичного погляду) територіально-мовні утворення можна поділити на два головних типи: 1) давні, або основні; 2) новостворені.

Давні, або основні, територіально-мовні утворення (діалекти, діалектні групи) пов'язані з походженням певної мови. У давніх діалектах можуть зберігатися дуже старовинні риси певної мови (діалектні елементи). Тому ці говори часом називаються архаїчними. В одних архаїчних діалектах найбільш зберігаються, наприклад, давніші фонетичні риси (поліські, карпатські та ін.), в інших -- морфологічні й синтаксичні (більшість південно-західних говорів), давні лексичні та інші риси (карпатські говірки).

Новостворені діалекти, або говори, виникли в пізніші часи, коли вже була сформована мова певного народу. Походження новостворених діалектів зумовлене діалектотворчим процесом у зв'язку з заселенням нових територій. Основою для виникнення новостворених діалектів стають говірки різних діалектних типів і взагалі змішування різнодіалектної людності. До новостворених діалектів української мови належать, наприклад, слобожанські, степові, донецькі, кубанські та ін.

Особливим видом новостворених діалектів є говори, що мають різнодіалектні елементи, а саме:

1) з мозаїчними різнодіалектними вкрапленнями в структуру;

2) з мозаїчними говірками, що мають різнодіалектне походження. Саме такі види новостворених говорів поширені на півдні України (степові говірки).

Окремим типом новостворених діалектів є переселенські (колоніальні) говірки. Вони виникли як новостворені, але відірвані від основної території мови народу, поширені на території іншої мови, оточені її діалектами і підпадають під більший або менший її вплив. Здебільшого переселенські говірки загальмовані в своєму розвитку і можуть зберігати давніші риси.

Під впливом іншої мови та її говорів виникають такі види переселенських говірок:

1) говірки, що в основному зберігають характерні діалектні особливості мови, до якої належать;

2) говірки, в яких є значна кількість елементів мови, на території якої вони поширені;

3) говірки, що зберігають тільки структурні і системні взаємозв'язки (діалектний тип) рідної мови;

4). говірки, що вже перейшли до іншої мови, набули характеру котрогось з її діалектних типів, але ще зберігають і деякі елементи вихідного діалектного типу.

По суті останній вид переселенських говірок належить до інших мов і тільки генетично споріднений з певною мовою. До різних типів переселенських діалектів належать, наприклад, кубанські українські говірки, говірки української мови на Дону, Поволжі, в Сибіру, на Далекому Сході, в Казахстані, Киргизії, а також українські говірки в Польщі, Чехословаччині, Румунії, Югославії, в Канаді та ін.

Серед переселенських зрідка зустрічаються говірки, які виникли внаслідок переселень окремих громад. Саме такі говірки, не зазнавши змішування різнодіалектних елементів, становлять тип архаїчних, хоча і в оточенні іншої мови (її діалектів).

Мішані діалекти виникли історично пізніше, діалектотворчий процес на їх території не набув ще певної викінченості. Ще виразно виявляються різні говіркові елементи, які лягли в основу творення цих діалектів, що, власне, й зумовлює їх структуру. Мішані діалекти характеризуються значною кількістю паралелізмів різнодіалектного походження. До цього виду діалектів належать різні говори на півдні і сході України, окремі українські переселенські говірки в Росії.

Серед мішаних говорів є такі, в яких різнодіалектні елементи виступають з певною територіальною локалізацією, утворюючи своєрідну мозаїчність у межах одного говору. Такого типу мішані говори поширені найбільше на півдні України. Мозаїчність територіального вияву різнодіалектних елементів характерна здебільшого для переселенських говорів, зокрема недавно утворених.

На околицях певної мови внаслідок тривалих контактів її говорів з говорами сусідньої генетично спорідненої мови можуть утворюватися перехідні діалекти. Характерною ознакою перехідних говорів є те, що елементи двох сусідніх мов становлять певне поєднання. Отже, елементи сусідньої мови увійшли в структурні і системні взаємозв'язки елементів різних сфер (фонетики, морфології, синтаксису та ін.). Перехідними своєю природою є деякі говори між українською і білоруською, а також між українською і словацькою мовами.

У російському мовознавстві (О. Шахматов, Московська діалектологічна комісія) була висунута теорія перехідних говорів. За цією теорією, перехідні говори утворюються внаслідок тісних взаємодій між двома діалектами або групами діалектів (наріччями). Ha основі южного діалекту під впливом сусіднього виникають зміни, що мають визначений характер ¹ Н. Н. Дурново, Н. Н. Соколов, Д. Н. Ушаков. Опыт диалектологической карты русского языка в Европе с приложением очерка русской диалектологии, «Труды Московской диалектологической комиссии», вып. 5, М., 1915, стор. 1.. Отже, говір модифікується, у ньому постає цілий ряд нових рис. У кожному перехідному говорі має бути «основа» і «нашарування». Ця теорія до певної міри схематична, бо перехідні говори вона розглядає відірвано від історії мови на даній території, історії народу, його матеріальної і духовної культури. Не завжди можна відшукати «основу» говору, до того і сама «основа» може протягом віків змінюватися.

При розгляді особливостей перехідних говорів треба зважати на те, що саме елементи двох сусідніх діалектів генетично споріднених мов визначають внутрішні структурні і системні взаємозв'язки перехідного говору і до певної міри характер його змін Див. А. К е 11 п е г, Ъvod do dialektologie, Ргаhа, 1954, стор. 27.. Перехідний говір являє собою результат особливого діалекто-творчого процесу, зумовленого історією мови, а також історією народу на даній місцевості внаслідок довготривалих контактів з сусіднім народом.

Перехідні говори із своєю витвореною місцевою специфікою можуть мати коріння в глибині віків, сягаючи ще періоду початкового формування двох сусідніх генетично споріднених мов (внаслідок контактів сусідніх діалектів -- предків цих мов). Крім того, перехідні говори внаслідок «налягання» різних фонемних структур двох сусідніх говорів споріднених мов витворюють і деякі свої специфічні особливості. До цього виду перехідних говорів належать говірки поблизу білорусько-українського кордону на півночі українського Лівобережжя і Правобережжя.

Внаслідок особливої інтенсивності впливу сусідньої мови перехідний говір може дедалі більше набувати ознак тієї мови, яка на нього впливає. Такі говори є на території Східної Словаччини, на півдні Білорусії.

Територіальні діалекти мають особливі відмінності в лексиці і фразеології, які створюють т. зв. місцеві професійні жаргони. Елементи місцевих професійних жаргонів ґрунтуються переважно на лексиці територіального діалекту. Проте в складі народної; професійної термінології (і фразеології) можливі також елементи з міських професійних жаргонів.

Територіальні вияви народної мови з розвитком міст, особливо за доби капіталізму, починають протиставитися мові міста як селянські говори. Під впливом літературної мови і взагалі мови міста виникають особливі перехідні територіальні діалекти, т. зв. напівдіалекти. Напівдіалекти -- це взагалі розмовна мова міст (і містечок), що має елементи територіальних говорів (селянських). Ці напівдіалекти виявляються в різних варіантах, що в основному визначаються двома полюсами -- селянськими говорами і розмовною мовою міст, а також літературною мовою.

Зрозуміло, що за умов виразної територіальної диференціації народної мови територіальні відмінності існують також і в містах.

На Україні в містах здебільшого була поширена мова народу, державі якого належала певна українська територія. Проте в невеликих містах переважала українська мова --своєрідні «напівдіалекти»; у більших містах різною мірою було виявлено міське просторіччя (з діалектними територіальними відмінами).

Територіальні діалекти за доби капіталізму інтенсивно розвиваються: з одного боку, заможні селяни і сільська буржуазія наближаються до напівдіалектів, а з другого боку, частина сільської бідноти йде до міста, вливаючись до робітничого класу, і починає вживати мову міста.

Міське населення постійно поповнюється різнодіалектними носіями; тут дуже сильний також безпосередній вплив літературної мови на тих, що не відійшли від діалектів і розмовляють напівдіалектами. У зв'язку з цим мова міста становить окреме коло мовного розвитку, відмінне від територіальних діалектів і літературної мови. Специфічні особливості мови міста виявляються переважно в лексиці, в забарвленні слів, у фразеології, інтонаціях та ін.

У містах є свої особливі умови розвитку професійних жаргонів, які характерні для мови певних професійних груп. Професійні жаргони мають лише окремі відмінності в лексиці (зокрема, в термінології) і фразеології. Професійні жаргони належать до особливої категорії діалектної мови -- соціальних діалектів. Проте справжніми соціальними діалектами, або жаргонами (арго), є та розмовна мова певних соціальних і професійних груп населення» що має окремі особливості, як привило, в лексиці, фразеології» інтонаціях та ін.

2. Походження української мови та її діалектів

Українська мова належить до слов'янських мов. Разом з білоруською і російською мовами вона входить до східнослов'янської мовної групи.

Слов'янські мови становлять окрему групу серед індоєвропейських. Вони виникли внаслідок довготривалого розпаду праслов'янської мови (груп споріднених племінних діалектів).

На жаль, наукою ще не розв'язане до кінця питання про етногенез (народотворення) слов'ян. Слов'яни (племена й племінні об'єднання), за історичними даними, були відомі ще в VI ст. н. е. Слов'яни жили, як свідчить Іордан Иордан, О происхождении и деянии гетов. Вступительная статья, перевод, комментарий Е. Ч. Скржинской, М., 1960, стор. 71--72. на широких просторах Надвислянщини, Наддністрянщини і Наддніпрянщини. За Іорданом, вони поділялися на три великі групи:

1) венети (у верхів'ях Вісли);

2) словени (на Дністрі і Дунаї); 3) анти (на Дніпрі). Іордан пише, що «венети походять від одного кореня і тепер відомі за трьома йменнями, а саме: венети, анти і склавени» (§ 119) Там же. .

Зазначивши, що «назви венетів змінюються тепер залежно від різних родів та місцевості», Іордан підкреслює, що «вони головним чином називаються склавенами і антами» (§ 34). «Склавени живуть... аж до Дністра та на північ до Вісли». Про антів згадано, що вони наймогутніші та що живуть вони від Дністра до Дніпра, де Чорне море вигинається дугою (§35) ³ Там же, стор. 90..

Невідомо, що означали ці угрупування слов'ян VI ст., проте зрозуміло, що певні політичні й етнографічні угрупування не можна простолінійно ототожнювати з мовними. З наведеного вище ясно, що в середині VI ст. слов'яни вже були розчленовані. А в наступні VII--VIII ст. процес етнічного відособлення слов'ян був досить виразним. Визначаються їх діалектні зони і виявляються окремі етнічні групи. Утворюються слов'янські держави, відбувається поступове виникнення окремих слов'янських народностей. Загальнослов'янські основні мовні зміни з VI--VII ст. в різних слов'янських територіях виявляються неоднаково. Це значить, що на той час уже занепадала загальнослов'янська мовна спільність, утворюються різнодіалектні зони. Починається поступове формування окремих слов'янських мов, які ще довго зберігають спільні ознаки і виявляють однакові тенденції розвитку. Окремі слов'янські мови, як вважають учені, визначаються після X--XII ст. З VIII--IX ст. локальні новоутворення поширюються вже не на всіх територіях слов'янства, а тільки в певних межах -- діалектних зонах.

Однією з таких діалектних територій слов'янства того часу була східнослов'янська діалектна зона, яка становила східнослов'янську мовну спільність. Східнослов'янська діалектна територія мала свої порівняно вузькомісцеві діалектні відмінності та новотвори, які стали основою для формування східнослов'янських мов. З IX ст. стає відомою і самоназва східних слов'ян -- «русь» (рос, росы), яка за доби Київської Русі мала подвійне значення: загальна назва для східного слов'янства і назва власне Київської землі.

За доби розкладу первіснородового ладу і поступового переходу до феодалізму східнослов'янські племена виступають переважно як територіально-політичні об'єднання напівфеодального характеру. Складання феодальних відносин у східних слов'ян -- тривалий процес, який супроводжувався утворенням у IX ст. великої феодальної держави -- Київської Русі. На зміну колишнім племінним об'єднанням виникають нові територіальні формування-- князівства і «землі» (області).

Цінним джерелом відомостей про східнослов'янські племена є «Повесть временных лет», написана в Києві на початку XII ст. За літописними даними, на крайній півночі східнослов'янських земель жили слов і ни (слов?не)-- в басейні озера Ільмень, по р. Волхову і біля Ладозького озера. На землях словін (ільменських або новгородських) виникло місто Новгород. Сусідами словін були кривичі, землі яких простягалися від Чудського озера, верхів'їв Західної Двіни, Дніпра і Волги аж до верхів'їв Десни, Сожі і Клязьми. На землях кривичів виникли міста Смоленськ, Псков, Полоцьк. Від верхів'їв Оки аж до верхів'їв Дону були землі вятичів, де були Рязань, Козельськ та ін.

Між Прип'яттю і Західною Двіною жили дреговичі, які на заході сягали до Західного Бугу, а на сході переходили р. Березіну, їх містами були Туров і Пінськ. У басейні Сожі жило плем'я радимичів.

На південь від дреговичів, на правобережжі Прип'яті, жили деревляни. їх головне місто було Іскоростень (Коростень). На схід від деревлян, на лівобережжі Дніпра, по Десні, Сейму і Сулі, жили сіверяни, головне їх місто -- Чернігів. На південь від деревлян, між річками Тетеревом і Россю, в основному на Правобережжі, була земля полян, де виник Київ -- «мати городомъ русьскымъ». На південний захід від деревлян, між Південним і Західним Бугом, простягалися землі дулібів (пізніші територіальні назви бужани, волиняни). Сусідами дулібів були хорвати (білі) -- у басейні верхнього Дністра і на Підкарпатті. Між Дністром і Прутом жили уличі (уличі, улличи, улучи, улутичи, суличи, лутичи), а між Дністром і Південним Бугом -- тиверці.

Утворення племінних об'єднань східних слов'ян стало передумовою формування східнослов'янських народностей. Цей процес-був тісно пов'язаний з виникненням і розвитком державності у східних слов'ян. Держава східних слов'ян -- Київська Русь -- була ^державою доби раннього феодалізму, коли великі і "порівняно малотривалі державні утворення об'єднували іноді досить значну кількість різних народностей і племен.

За доби Київської Русі склалася давньоруська літературна мова. Давньоруська літературна мова виявилася в двох головних типах: 1) народно-літературному і 2) книжно-слов'янському. Давньоруська літературна мова живилася двома джерелами -- старослов'янською традицією і місцевими східнослов'янськими діалектами.

Старослов'янський книжний вплив давньоруської літературної мови позначився на пізніших літературних мовах східнослов'янських народів і на східнослов'янських народних мовах (і діалектах). В українській мові він виявився, наприклад, у ряді лексичних старослов'янізмів, як-от: буква, враг, глава, глас, суєта, прах, юний, храм та ін.

Дальший розвиток феодалізму відзначається посиленням ролі окремих земель, розпадом Київської Русі, розчленуванням її на різні держави і напівдержави. Татарська навала прискорила цей процес, і землі Київської Русі опинилися у відмінних історичних умовах: виникають нові політичні й економічні центри; щодалі виразніше починають виявлятись східнослов'янські народності і їх мови -- білоруська, російська і українська.

Як засвідчують письмові пам'ятки, з XI до XV--XVI ст. у мові східних слов'ян відбуваються значні зміни. У XII ст. занепадають зредуковані голосні фонеми. Це явище викликало цілий ряд дуже істотних перетворень не тільки у фонетиці, але й у морфології східнослов'янських мов. Зміни ці відбуваються нерівномірно і в різних напрямах, сприяючи діалектній диференціації східнослов'янських мов.

Деякі непрямі дані про становлення української мови знаходимо в давньоруській літературній мові (у пам'ятках, написаних на півдні Київської Русі). Місцеві діалектні елементи (риси) найбільше проникають до актової мови, тому різні актові документи мають порівняно найбільш імовірних фактів для дослідження початкових ознак української мови того часу.

У другій половині XII і в першій половині XIII ст. підвищується роль Галицького і Волинського князівств. Тут давньоруська літературна мова під впливом місцевих говорів настільки змінюється, що утворюється особливий її різновид, який стає вже іншою літературною мовою -- давньоукраїнською.

У середині XIV ст. загальнополітичний центр більшості українських земель переноситься в Литву. Уже в початковий період свого формування українська народність територіально була розчленована між сусідніми державами --Литвою, Польщею, Молдавією і Угорщиною. Ця обставина зумовила, з одного боку, консервацію діалектних особливостей східного слов'янства, а з другого боку, сприяла посиленому діалектному дробленню української мови.

Особливості української мови (її говорів), що просочувалися в давньоукраїнську літературну мову, походили з території південно-західних діалектів, де на той час розвивалася актова писемність. Саме на цій території були галицька, львівська, перемишльська і молдавська князівські канцелярії, де писалися різні актові документи, там і виникають тогочасні писарські традиції на Україні. Ці традиції до деякої міри позначились також і на писемності давньобілоруської літературної мови Л. А. Булаховський, Питання походження української мови, К., 1956, стор. 31..

В основу давньоукраїнської літературної мови ліг південно-західний діалектний тип. Елементи інших діалектних типів порівняно мало просочувалися до тодішньої літературної мови, особливо ж це стосується середньонаддніпрянських і частково поліських говорів. Треба зважити й на те, що з території Середньої Наддніпрянщини надто мало збереглося взагалі різних писаних пам'яток аж до кінця XVI ст.

Як відомо, розвиток міст, посилення зв'язків між різними територіями сприяють виникненню міждіалектних рис. На Україні розвиток міст і виникнення зв'язків між різними землями тільки до певної міри сприяли утворенню місцевих міждіалектних норм. У містах на Україні поширювались інші мови: на заході -- польська й німецька, на сході (з другої половини XVII ст.) -- російська, у Буковині -- румунська і німецька, на Закарпатті -- угорська. Зрозуміло, що згадані обставини розвитку мови міст на, Україні сприяли збереженню говіркової розпорошеності української мови.

Діалекти-предки, що лягли в основу формування української мови, можна поділити на дві групи: 1) північну, 2) південну. Цей поділ стосується власне передісторії української мови, тобто окремих діалектних груп східного слов'янства. Цей давній поділ української мови на дві діалектні групи позначається і тепер на її діалектному членуванні (на різних рівнях -- фонемному, морфемному, лексичному та ін.).

Виникнення територіальних утворень української мови відбувалося за умов феодального роздрібнення і розподілу території українського народу між сусідніми державами. Внаслідок цих позамовних факторів визначаються територіальні утворення української мови. Особливо виразно виявляється поділ південного територіального утворення на східне і західне -- приблизно по східній межі Брацлавського воєводства (XV--XVII ст.). Пасмо ізоглос по цій межі виявляється на різних рівнях мови. Саме тому визначаються три найбільш типові діалектні групи української мови: 1) північна; 2) південно-західна; 3) південно-східна, тобто власне діалектний масив Середньої Наддніпрянщини, який став ядром і основою цієї діалектної групи.

Північний діалектний тип сучасної української мови своїми коріннями сягає племінних діалектів деревлян і сіверян. Ці племінні діалекти трансформуються в територіальні доби феодалізму, утворюючи своєрідну діалектну групу на півночі сучасної України. Такий же давній і південно-західний діалектний тип. Підосновою його були племінні діалекти волийян (бужан), хорватів (білих), уличів і тиверців. Південно-східний діалектний тип у його найбільш виразному вияві -- правобережно-наддніпрянських і полтавських говірках -- генетично пов'язаний з діалектом полян, який входив до південної групи племінних діалектів -- предків української мови. Проте давня племінна підоснова південно-східних говорів стерта пізнішими заселеннями і дозаселеннями з півночі і заходу українських земель. Тепер ця підоснова виступає невиразно у вигляді ареалів окремих діалектних елементів. Діалектотворчий процес на південному сході України виявлявся переважно в інтеграції різнодіалектних елементів.

Особливості діалектних груп української мови по-різному простежуються за даними писемних пам'яток. Найдавніші дані збереглися з території південно-західних діалектів, найпізніші -- з південно-східних.

Галицько-волинські грамоти дають можливість виявити деякі діалектні особливості з XIV ст. і на основі цього встановити окремі діалектні масиви на території південно-західної України. 3а даними пам'яток XIV--XV ст., на цій території можна виділити, три діалектні території:

1) галицьку (наддністрянську);

2) буковинську;

3) карпатську.

Риси галицьких (наддністрянських) говірок, за даними пам'яток, виявляються в такому:

1. У галицьких грамотах буква ? вживається незалежно від наголошеності позиції. На час XIV ст. ця буква в пам'ятках, писаних на території наддністрянських говірок, означала або [і], або звук неоднорідного творення (дифтонг) [ie]. Що буква ? означала голосний неоднорідного творення, довів відомий польський учений В. Курашкевич ¹W. К u r a s z k і e w і с z, Gramoty halicko-wolynskie XIV--XV wieku, «Byzantinoslavica», t. IV, Praha, 1934, стор. 354--355. на підставі

аналізу перемиських грамот, де один з писарів над ?, що вимовлявся, як [ое], ставив дві крапки --Саме цим позначенням писар відрізняв звук [ое] від звука [і].

Буква ? в галицьких грамотах часом замінюється буквою и, або, навпаки, замість букви и пишеться ?. Це свідчить про зміну [ое] на звичайний звук [і]. Наприклад: имивши, прив?с?ли (1377 р.--Бохур); л?п?ли (1386--1418 pp.-- Перемишль); пасиками (1400 p.--Львів); mы? люди, а поруч тии люди (1375 р.-- Смотрич).

2. Відповідно до давнього е в нових закритих складах, що виникли внаслідок занепаду зредукованих ъ, ь, у галицьких грамотах пишуться букви и, ю. Це може свідчити про звуки [і], [я] відповідно до давнього е в згаданій позиції. Проте за написанням букви ю може бути прихований і лабіалізований неоднорідний голосний (дифтонг). Візьмімо для зіставлення пам'ятки, писані на Чернігівщині, де й тепер відповідно до давнього е в нових закритих складах (наголошених), що виникли внаслідок занепаду в наступному складі ъ, поширені по багатьох говірках звуки [yі], [yе], [yи], [yі], та ін.; у цих пам'ятках згадані неоднорідні голосні позначаються буквами у, о, ю, и (ы), і. З певною ймовірністю можна припускати, що буквою ю позначався якийсь лабіалізований неоднорідний голосний. Це тим більш імовірно, що в ту добу галицькі говірки мали [ое] відповідно до давнього ?. Наприклад: по нюй, шистьдес?ть (1354 р.-- Перемишль); шисть (1386--1418 pp.-- там же); моюи (1434 р.-- Кременець).

Крім того, відповідно до е в згаданій вище позиції зустрічаються написання букви ?, яка дістала назву «новий ?». Написання ? замість давнього е в нових закритих складах свідчить про виникнення [ie], а потім [і] в зазначеній вище позиції. Найдавніші написання ? замість е виявлені в Мукачівських пергаментних уривках, які, за новими дослідженнями, відносяться до другої половини XIII ст. Ці пам'ятки походять десь із західноукраїнських земель. Наведімо деякі приклади «нового t» з цих уривків: по с?мь, ?p?u, н? пьщевахомъ Див. І. Панькевич, Мукачевские пергаментные отрывки, «Byzantinoslavica", t. XV, 1954, 1, стор. 35.. Або ще кілька прикладів з галицьких грамот: пол?пш?нь? (1370 р.-- Львів); страч?ньє (1404 р.-- Галич).

3.Відповідно до давнього о в нових закритих складах часто зустрічається написання букви у (оу). Як і написання букви ю відповідно до давнього е в зазначеній вище позиції, цей факт свідчить про виникнення неоднорідного голосного і, певне, про перетворення його на звичайні голосні. Наприклад: друздь (1359 р.-- Перемишль); добровоулно, Ларивунъ (1366 p.), торгуел? (1378 p.), Федутъ (1378 р.-- там же); оу рукъ «рік» (1421 p.--Львів).

Отже, перемишльські грамоти, як і інші галицькі, виразно свідчать про виникнення в місцевих говірках неоднорідних голосних відповідно до давніх о, е в нових закритих складах і про їх перетворення на звичайні голосні. Риса ця властива була всім південногзахідним говорам, а після XVII ст. вона виявляється як архаїчна І. Панькевич, Дві лемківські грамоти з початку XVI століття, „Sia-via", гоб., XXIII, 1954, ses. 1, стор. 25..

У галицьких грамотах спостерігається помітне змішування букв ы та и після губних, шиплячих і [р], які порівняно раніше втратили пом'якшення. Це свідчить про виникнення спочатку позиційно обмеженої нової фонеми /и/. Утворення цієї фонеми пов'язане із злиттям давніх ы та і (и). Саме тому і спостерігається змішування букв ы та и на письмі. Так, наприклад: Ивановычь, Ло?вычь, Кузьмычь (1366 р.-- Перемишль); съ р? камы (1377 p.--Бохур).

Часто зустрічаються звукосполуки ги, ки (гы, кы) поряд з гі, кі. Як відомо, звукосполуки ги, ки, а також хи характерні для більшості південно-західних і майже для всіх південно-східних діалектів. У карпатських говірках зберігаються більш давні звукосполуки гы, кы, хы. Наприклад: колъбат?вьскый (1349 р. -- Казимир); св? дкы (1328 р.-- Зудечів); той дорогы (1430 p.); к могылкам (1413 р.-- там же).

Дав. відмінок одн. іменників чол. роду, крім закінчень -у, -ю, часто має закінчення -ови, -еви. Дослідник морфології українських грамот XIV--XV ст. В. Дем'янчук вважав, що закінчення -ови, -еви найбільш характерні саме для галицьких грамот В. Дем'янчук, Морфологія українських грамот XIV і першої половини XV в., «Записки історично-філологічного відділу ВУАН», кн. XVI, 1928, стор. 7.. Ця риса є особливо типовою і для сучасних південно-західних говорів. Наприклад: Иванови, протодьюконови, Ходорови, з?теви (1378 р.-- Перемишль); Ладомирови (1377 р.-- Бохур); истцеви (1435 р.-- Галич). діалект український мова транскрипція

Закінчення -ови, -еви поширюється в галицьких грамотах також і на іменники, що означають неживих істот. Так, наприклад: листови (1391 p.--Перемишль), мунастиреви (1378 р.-- там же); розьиздови (1404 p.-- Галич); л? сови (1413 p.--Зудечів).

7. Значно виявлене закінчення -ове (зрідка -еве) у наз. відмінку мн. іменників чол. роду для назв живих істот. На думку В. Дем'янчука, це закінчення було більш поширене в південно-західних діалектах в XIV--XV ст., аніж у новітні часи. У наступні століття воно помітно зникає в цих діалектах, зберігаючись подекуди в окремих говіркових масивах або лексикалізувавшись у небагатьох словах. Наприклад: св? дкове (1399 р.-- Львів); старцеве, предкове (1411 р.-- Зудечів); панове, листове (1421 р.-- Львів).

Особливості буковинських говірок південно-західного діалектного типу відбилися в слов'яно-молдавських грамотах (українського варіанта). Найважливіші з цих діалектних відмінностей такі;

Порівняно з наддністрянськими і надсянськими говірками в буковинських говірках XIV ст. фонема /и/ виступає без позиційних обмежень. Це видно з того, що букви ы та и змішуються після всіх приголосних. Наприклад: жывота, ми, думи, от коси, ти, шкоди и кривди, син, мито, Казымиру, возыти, скотины, не моглы В. Ярошенко, Українська мова в молдавських грамотах XIV--XV вв., «Збірник комісії для дослідження історії української мови», т. І. К., 1930, стор. 30. . Ці факти свідчать про зникнення давнього фонемного розрізнення /ы/: /і/ (и) і про постання нової фонеми /и/ незалежно від позиції. Саме цим шляхом пішли всі українські діалекти за винятком частини північних і карпатських.

Більш послідовно, аніж у наддністрянських і надсянських говірках, виступає фонема /і/ відповідно до давнього ?. «Маючи на увазі масовість прикладів зміни ? -- и, засвідчених у мові молдавських грамот,-- пише Б.В.Кобилянський,-- можна зробити висновок про те, що в деяких південно-західних говорах староукраїнської мови розвиток давнього ? в напрямі до [і] почався набагато раніше, ніж в інших діалектах української мови. Якщо не рахувати рідких і не зовсім певних випадків з XI--XII ст., то приклади з XIII--XIV ст. вважаються цілком надійними» Б. В. Ko б и л я н сь кий, згадйні^праця, стор. 173.. Наприклад: мисто, хотиль, привисити, гнив, оусими, дви, вира, пасика.

Відповідно до давнього е перед м'яким складом спостерігаються написання букви ? («новий ?») або и, ю, е. Якщо зважити на те, що відповідно до давнього ? у слов'яно-молдавських грамотах виявляється [і], то написання ? на місці давнього е у згаданій позиції (нові закриті склади), як і написання и, свідчить про перехід давнього е в [і]. Наприклад: потверж?ньє, руш?ні?, кам?нь і каминь, без противлин?, оумышлин?, поруш?ніе, ?вл?нье, привол?ньємъ, потвержинье, прирожынье.

Нова фонема /и/ з? в буковинських говірках XIV--XV ст. порівняно з наддністрянськими і надсянськими виступає більш послідовно.

4. Відповідно до давніх е, о в нових закритих складах в слов'яно-молдавських грамотах пишуться букви ю, у. Подібні явища відбиті в галицьких і київських грамотах того ж таки часу. Наприклад: тютки, юи, кролювъства, потумъ, на кумъ, докул, кулко, тоулко, булшее, годувлю, покуй, панув, предкув і т. ін.

5. Перехід звука [а] після м'яких приголосних в [е] або [і] виявляється в написанні букви ? замість а та праслов'янського е після м'яких або напівм'яких приголосних. Це специфічна правописна особливість буковинсько-молдавських грамот того часу М. Ф Станівський, Спостереження над мовою буковинсько -молдавських пам'яток XIV--XVIII століть, зб. «Питання історії і діалектології східнослов'янських мов», Чернівці, 1958, стор. 11..

6. Дуже часто, як і в галицьких грамотах, виступають давніші закінчення -ови, -еви поряд з новими -ові_у -еві в дав. відмінку одн. іменників чол. роду переважно живих істот. Наприклад: панови, королеви, синови, листови, отцєв?, королєв?, господарев? В. Ярошенко, згадана праця, стор 292. та ін. Ці закінчення поширені і в сучасних буковинських, покутських та гуцульських говірках.

Карпатські говірки виявляються в пам'ятках порівняно пізніше, переважно з XV ст. Вперше риси цих говірок відбиті в XIII--XIV ст. в Мукачівських пергаментних листках.

Спостерігається вимова ?, як [і], та перехід е в [і] в нових закритих складах, що виявляється в написанні ? («новий ?»). Про це, наприклад, свідчать топоніми -- Ritska (1461 p.), Bіlke (1383 p.) І. Панькевич, Нарис історії українських закарпатських говорів, ч. І, Фонетика, Прага, 1958, стор. 49.; або такі написання в одному збірнику 1660 р.: полно близн? рцу, с? ль, с? мдеся(т) І. Панькевич, Закарпатський діалектний варіант української літературної мови XVII--XVIII вв., „Slavia", гос. XVII, 1958, ses. 2, стор. 175.