Мовна норма і стиль

Размещено на http://www.allbest.ru/

МІНІСТЕРСТВО ВНУТРІШНІХ СПРАВ УКРАЇНИ

ДНІПРОПЕТРОВСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ВНУТРІШНІХ СПРАВ

Кафедра соціально-гуманітарних дисциплін

РЕФЕРАТ НА ТЕМУ:

«Мовна норма і стиль»

Виконав: Студент групи ЮД-542 Величко Павло

Перевірила: Доцент кафедри

соціально-гуманітраних дисциплін

Кандидат філологічних наук Царьова І. В

Момвна номрма -- сукупність загальноприйнятих правил реалізації мовної системи, які закріплюються у процесі спілкування. Головні ознаки мовної норми -- унормованість, обов'язкова правильність, точність, логічність, чистота і ясність, доступність і доцільність.

Головною ознакою літературної мови є унормованість, для якої обов'язкова правильність, точність, логічність, чистота та ясність, приступність і доцільність висловлювання. Будь-яке мовне явище може виступати мовною нормою. Зразком унормованості може бути звук і сполучення звуків, морфема, значення слова та його форма, словосполука й будь-яке речення. Оскільки мовна норма -- категорія історична, вона, як уже зазначалося, змінюється разом із розвитком і зміною суспільства. На ґрунті старої норми утворюється нова, але стара до певної міри ще продовжує існувати. Таким чином з усталених нових правил нагромаджуються винятки.

Як би ми не розглядали питання культури мови -- у прикладному, навчально-педагогічному, виховному аспекті чи у зв'язках з мисленням і психологічними чинниками,-- усі вони неминуче пов'язані з поняттям норми… Мовній нормі притаманний двоїстий характер: з одного боку -- мовна норма є, природно, явищем мови, а з другого -- норма виразно виступає і як явище суспільне. Суспільний характер норми виявляється сильніше, ніж суспільний характер мови взагалі. Адже норма нерозривно пов'язана саме із суспільно-комунікативною функцією мови.

Сукупність загальноприйнятих, - усталених правил, якими керуються мовці в усному та писемному мовленні, складає норми літературної мови, які є обов'язковими для всіх її носіїв.

Розрізняють такі структурно-мовні типи норм: орфоепічні норми (вимова) Наприклад: (молод'ба); акцентуаційні норми (визначають правильний словесний наголос) Наприклад: вихо!дити- ви!ходити; лексичні норми (розрізнення значень і семантичних відтінків, закономірності лексичної сполучуваності); словотвірні норми (регулюють вибір морфем, їх розташування і сполучення у складі слова); морфологічні норми (регулюють вибір варіантів морфологічної форми слова і варіантів її поєднання з іншими словами); синтаксичні норми (регулюють вибір варіантів побудови словосполучень і речень); стилістичні норми (доцільність використання мовно-виражальних засобів у конкретному лексичному оточенні, відповідній ситуації спілкування); орфографічні норми (написання слів); пунктуаційні норми (вживання розділових знаків).

Стиль - це різновид літературної мови (її функціональна підсистема), що обслуговує певну сферу суспільної діяльності мовців і відповідно до цього має свої особливості добору й використання мовних засобів (лексики, фразеології, граматичних форм, типів речення тощо).

Кожний стиль має свою сферу поширення (коло мовців), призначення (функції повідомлення, впливу тощо), систему мовних засобів і стилістичні норми, що оберігають цю систему, власне, роблять її досить стійким стилем.

Передували формуванню мовної норми українські писемні джерела. Задовго до прийняття християнства існували пам'ятки, писані руським (українським) письмом. Історія української пи­сем­ності нараховує 7-8 тисяч літ. Про це свідчать глиняні таб­лички зі знаково-малюнковим письмом (наприклад, знайдені на Волині), які датують VІ-V тис. до н. е.; написи на кераміці трипільської культури; протошумерські написи, виявлені під Мелітополем в урочищі-заповіднику Кам'яна Могила (це кінець V тис. до н. е.); записи на так званих Медвинських стовпах (ІІ-І тис. до н. е.).

Свідченням існування письма, яке відтворює певну систему правил, є абетки. «Перед часами Руси-України, у І тис. до н. е. в нас існували так звані Іванове письмо та Влес-буквиця. Хрис­тиянізація, проте, обірвала в Україні, як пише Ю. Шилов, багато­тисячолітню писемну традицію, що тяглася від Трипіль­ської доби. Після прийняття християнства починає бурхливо процвітати книжна справа, яка неможлива без попередньої пи­семної традиції. Згодом офіційно насаджене церковно­слов'ян­ське письмо (яке реально уповільнило мовно-етнічний розвиток) українці пристосували для своїх написів на побутових речах, на бересті і навіть на тинькові стін будівель (приміром, маємо графіті на стінах Софії Київської).

Кожен рівень мовної норми (фонетичний, лексичний, мор­фо­ло­гічний, синтаксичний тощо) відтворює низка праць. Пам'ят­ку давньоукраїнської мови - «Велесову книгу», написану ранньою кирилицею, датують V-ІХ ст. Існують відомості, що кияни зали­шали духовні заповіти, листувалися з вірменами (про це свідчать вірменські літописи VІ-ІХ ст.), складали літописи. Найдавніші записи давньоруського тексту маємо і на монетах князя Володи­мира Святославовича, карбованих у 988-1015 роках. ХІ-им ст. датують такі тексти: Остромирове Євангеліє (1056-1057), Ізборник Святослава 1073 та 1076 років, Архангельське Євангеліє (1092), Слова (їх 13) Григорія Богослова. Значно більше пам'яток дійшло до нас з ХІІ-ХІV ст.: «Руська правда» (збірник норм дав­ньо­­руського права); «Слово о законђ і благодати» Іларіона (ХІ ст.); «Слово о полку Ігоревім» (ХІІ ст.); Галицьке Євангеліє (1144); Мстиславове Євангеліє (1117); «Съказание Бориса и Глђба» та «Житіє Феодосія Печерського» (у складі Успенського збірника ХІІ-ХІІІ ст.); «Повість временних літ» та «Поученьє» Володи­мира Мономаха (у складі Лаврентіївського літопису, 1377), Київ­ський літопис (як частина Іпатіївського літопису, 1425). З ХІІІ ст. - це такі оригінальні пам'ятки: берестяні грамоти зі Звенигорода на Львівщині, Києво-Печерський патерик, Галицько-Волинський літопис, низка Євангелій (Галицьке, Євсевієве, Оршанське, Холмське та ін.).

Джерелами вивчення норми української мови ХІV-ХV ст. є пам'ятки ділового письменства (грамоти, земські статути) та переклади Біблії. Риси української мови містить Київський Псалтир 1397 року, що вийшов 1491 року в Кракові у друкарні Швайпольта Фіоля.

Становленню норми сприяло й те, що з ХІV до першої половини ХVІ ст. українська мова виконувала роль державної на землях не лише Литовського князівства (до Люблінської унії 1569 року), а й Галичини і Західної Волині, що тоді перебували під владою Польщі. Поряд з актовими документами (грамотами, земськими книгами) розвивається ораторсько-проповідницька проза, представлена Учительними Євангеліями, виходять поле­мічні твори, що були відповіддю на політику полонізації та окато­личення українського населення. Відтак маємо: «Пересто­ро­гу» Йова Борецького, «Палінодію» Захарії Копистенського, твори Івана Вишенського. Жива українська мова функціює у фольклор­них записах, інтермедіях, історичних оповіданнях, ораторській прозі. Видатною пам'яткою української мови є переклади Свя­того Письма - Пересопницьке Євангеліє (1556-1561), Крехів­ський Апостол (прибл. 1563), Літківське Євангеліє (др. пол. ХVІ ст.), де церковнослов'янські слова замінено українськими, фразеологізми відтворюють українські реалії, речення побудо­вано за українськими моделями.

Отже, формування норм української літературної мови від­бувалося на основі писемних пам'яток: літописів, повчань, збірни­ків, історичних проповідей, віршів, драм, грамот, актів, послань, трактатів, поезії, художньої прози та багатющого фольклору. Основою для норми нової української літературної мови стало мовлення І. Котляревського, Г. Квітки-Основ'яненка, Т. Шевченка, які щонайширше використовували елементи розмовної мови українськомовного простору.

Перспективами дослідження становлення мовної норми є ви­вчення південно-східних говорів (передусім середньої Над­дніпрян­щини) та елементів південно-західних і північних говорів, що є постійним джерелом збагачення літературної мови.

Мовна норма й вивчається по крайнього заходу у двох аспектах.

По-перше, під мовної нормою розуміють стійкі, закріплені у процесі спілкування варіанти мовних одиниць. У разі норма визначає те, що поширене у цей період розвитку національного мови, описує часто які у мові варіанти. За такого підходу мовна норма відбиває реально які використовуються у мові слова, їх форми й особливо вимови, і навіть синтаксичні конструкції (пропозиції). Отже визначена норма враховує частоту проголошення варіанта (порівняно ззвонт), варіанта їхній (проти їх), але й в жодному разі не оцінює правильність чи неправильність варіантів. Можна навести аналогію між таким розумінням мовної норми і показником центральної тенденції в статистиці. Також, як показник центральної тенденції в статистиці не відбиває оцінку явища, виявлені мовної нормою найпоширеніші варіанти мовних одиниць не оцінюються. Основне завдання дослідження мовної норми в лінгвістичному аспекті - добір і опис мовних явищ, «інвентаризація» сучасного стану мови.

По-друге, мовна норма розглядається як як лінгвістична, а й як соціально-історична категорія. У разі норма відбиває соціальному аспекті спілкування, що виявляється у відборі і описі мовних явищ, а насамперед у системі їх оцінок. Виявлені у мові варіанти мовних одиниць розглядаються над ролі частих чи рідкісних, а ролі правильних чи хибних, доречних чи недоречних, гарних чи некрасивих. Можна сміливо сказати, що мовна норма,понимаемая як соціально-історична категорія, оцінює мовні варіанти, описані мовної нормою, витлумаченої лінгвістично. Оцінка мовного явища включає нормативний (>правильно/неправильно), ситуативний (>уместно/неуместно) і естетичний (>красиво/некрасиво) компоненти. Головне завдання дослідження мовної норми у соціальному аспекті - встановлення правил вживання з оцінкою варіантів мовних одиниць, виявлення тенденцій розвитку норми.

Розуміння мовної норми як лінгвістичної і соціально-історичної категорії є основою поняття нормативи літературної мови.

У мовної норми виділяють два конструктивних ознаки: план функціонування та план кодифікації.

План функціонування - це «дійсність» норми, т. е. уявлення співрозмовниками котрі пишуть (слухаючими і читаючими) у тому, що у мові правильним і доречним, що - помилковим. Така «дійсність» норми представленій у свідомості нашого народу несформульовано, як навик. Функціонуючі норми втілюються у повсякденній мови і не існують поза колективом. Як приклад наведемо діалог школярів, завдань, які вітриною магазину: «Ти чого, не можна сумку на вітрину лжить, скло зламаєш!» - «Треба нелжить, аложть!» Обидва співрозмовника вживають невірні варіанти дієслова, однак у свідомості однієї з них варіант ложть представляє що існує норму, яка є нормою кодифікованою (кодифікована норма рекомендує варіант класти). Функціонуючі норми формуються з урахуванням частотності варіанти вживляють у мовному досвіді.

План кодифікації - це пояснення і опис норм у спеціальній літературі. Кодифікація передбачає усвідомлення норми, закріпити цю розшифровку в зводах правил. Такий правила може існувати окремо від розмовляючих і рідко виявлятися у повсякденній промови. Наприклад, нормативний варіант проголошення забезпечення дуже рідко зустрічається навіть у офіційній промові, витісняючи нерекомендованим просторечним варіантом забезпечення. Кодифікована норма встановлюється з урахуванням аналізу функціонуючих норм, соціально-історичних і культурних умов спілкування.

Літературна норма є кодифікованою.

Норма як набір стабільних і уніфікованих мовних засобів і правил їх споживання, що свідомо закріплюються в словниках і підручниках, є специфічним ознакою літературної мови всіх етапах його розвитку. Норма літературної мови виробляється фахівцями з урахуванням аналізу усній і письмовій промови у різних ситуаціях спілкування. Вона описується, як у наукових, і у масових виданнях, призначених широкого кола читачів різного віку. Володіння літературної нормою рідної мови одна із неодмінних умов освіченості. У словнику лінгвістичних термінів норма окреслюється «найпоширені з числа співіснують, закріпившись на практиці зразкового використання, найкраще виконують своє завдання мовні (мовні) варіанти» (Розенталь, Теленкова 1976: 210). мовний норма стилістичний мова

Для літературної норми характерний ряд ознак.

Перший ознака літературної норми - стабільність. Стабільність передбачає: історичну стійкість і традиційність; відносне територіальне однаковість; обмеження коливань і варіантів. Стабільність літературної норми забезпечує доступність і зрозумілість текстів на літературному мові всім, хто використовує цей Національний мову, незалежно від віку та місця проживання. Завдяки стабільності літературної норми можливо порозуміння людей, які належать до різним поколінням та соціальним групам.

Міра стабільності літературної норми багато чому визначається культурно-історичного ситуацією, у якій функціонує даний літературну мову. Зокрема, сучасній російській культурно-історичного ситуацією визначається рухливість норм сучасного російської мови.

Другий ознака літературної норми - варіативність. А ось варіативність забезпечує зокрема можливість використання літературної мови у різних ситуаціях спілкування. По-перше, варіативність норми проявляється у функціональних стилях літературної мови: висловлювання, передають подібне і сама і те зміст, можуть належати до найрізноманітніших стилям. По-друге, варіативність норми проявляється у відмінності письмової та усної форм літературної мови. По-третє, можлива й територіальна варіативність норми: у російській літературної промови визначають московську і петербуржську вимовні норми.

Третім ознакою вважатимуться змінюваність літературної норми. Змінність виявляється у поступове витіснення старої норми нової. При поступової заміні старої норми нової кілька днів одночасно співіснують два нормативних варіанта, одна з яких є кращим (приклад наводиться розділ 2.1.). Змінність норм обумовлена соціальними і культурними процесами.

Літературні норми по-різному регламентують використання мовних засобів у спілкуванні.

>Диспозитивна, порівняно м'яка, норма пропонує вибір з кількох варіантів, які відрізняються мірою переваги; диспозитивна норма рекомендує, але з диктує.

>Імперативна, жорсткіша норма, пропонує один правильний варіант, встановлений дослідниками мови з урахуванням аналізу мовної системи, частотності використання коштів і поширення варіантів у різних ситуаціях спілкування. Порушення імперативній норми призводить до помилок.

Орфоепічні норми

Норми проголошення слів і інтонаційного оформлення фрази визначає орфоепія (від грецьк. Orthos - правильний, epos - мова). Досить часто в однієї й того слова є кілька варіантів. Орфоепічні варіанти, тобто. допустимі варіанти вимови слова, зазвичай належать різних сфер вживання:

1- загальнонародної та фахової. Наприклад, слово видобуток промовляється із наголосом другою складі, проте у професіональній промови шахтарів, і геологів припустимо його вимова і ще з наголосом першою складі: дбича;

2- високому стилю і розмовної мови. Наприклад, для високого стилю характерне окання (проголошення безударного Про) в запозичених словах: пОетический, нОктюр;

3- у мові старшого покоління й у промови молодих носіїв мови. Нове вимова поступово витісняє старе, але певному розвитку літературної мови обидві норми співіснують, наприклад: що йде норма наполягала на пом'якшення погоджується перед м'якому згодним ([>з'в']ерь,е[с'л']и), нову норму допускає проголошення твердого погоджується цих умовах ([>зв']ерь,е[сл']и).

>Оcновні орфоепічні норми у сфері гласних

У сучасному російському літературному мові правильним вважається помірковане канье, тобто. нерозрізнення Проте й Про в ненаголошених позиціях: наприклад, в слові молоко двічі вимовляється гласний Проте й лише у останньому ударному складі - гласний Про; голосні впередударній позиції з словах молоко (дома орфографічного Про) і баран (дома орфографічного А) промовляються однаково.

У сучасному російському літературному мові пануєканье, тобто. збіг у першому передударному складі після м'яких згодних всіх гласних, крім У, в звуці І: ріка вимовляємо як [>р'ик], п'ятак вимовляємо як [>п'итк], пила вимовляємо як [>п'ил].

Слова, які мають самостійного наголоси, які у мовлення прилягають до попередньому чи наступному слову, не підпорядковуються нормам редукції гласних. Інакше висловлюючись, в словах не зустрічається акання іиканье. Наведемо приклади. Словосполучення ті лісу слід вимовляти як [>т'е-л'ис], хоча слово тілеса вимовляється [>т'ил'ис]; словосполучення любив він іде вимовляти як [>л'уб'ил-он].

Не підпорядковується нормам редукції вимова складних та складноскорочених слів, і навіть слів з декотрими приставками. Наведемо приклади: складне словодр[е]внерусский, складноскорочене словостр[о]йотряд, слово з часткоюс[о]председатель.

>Оcновні орфоепічні норми у сфері згодних

Довгий м'який згоден Щ у російському літературному мові вимовляється дома скупчення згоднихсч, зч, шч, жч у межах слова: [>ш':]астье, ра[ш':]естка, перево[ш':]ик, весну[ш':]атий.

На кордоні приставки і кореня може бути якме[ш':]астний, іме[ш'ч']астний.

На стику приводу і знаменного слова чи двох знаменних слів проголошення Щ категорично не рекомендується, наприклад: и[c'ч']емодана, але зи[ш':]емодана; вагу валізи, але зве[ш':]емодана.

Довгий м'який згоден Ж в сучасному російському літературному мові відповідно до орфографічними жж, зж, сж, жд вимовляється лише у корені слів дріжджі, порскає, верещати, деренчати, размозжить, бурчати, віжки, їжджу, пече, пізніше, світиться, сожжений, взгромозжу, дзижчати, дощі, дощик. Слова перебувають у порядку спаду вживання у яких довгого м'якого Ж.

На місці орфографічного год перед зв вимовляється:

лише Ч за тими словами: вічність, точний, відмінник, пічник;

лише Ш за тими словами: гірчичний, двієчник, звісно, очечник, пральня, дріб'язковий, шпаківня, нудно, яєчня й у жіночих отчествах на ->ична;

припустимо і Ч, і Ш за тими словами: булочна, крамар, свічник, порядна, вершковий, собачник, стрілочник;

>варьрует вимова слова у різних поєднаннях коїться з іншими словами:серде[ч']ний напад -серде[ш]ний друг;шапо[ч']ная майстерня -шапо[ш]ное знайомство;моло[ч']ная кислота -моло[ш]ная /моло[ч']ная каша.

На місці подвоєною згодної між голосними вимовляється довгий згоден в позиції після ударного гласного, в іншим позиціях довгота зазвичай втрачається:гр[пп]а - алегру[п]овй,кл[c:]и - алекла[с']ификция,кол[н:]а - алеколо[н]да,с[м:]а - алесу[м']ровать,тр[:с]а - алетра[с']рующий,д[н:]ий - алезда[н]ий,стек[л'н:]ий - алерассея[н]я.

На стику приставки і кореня довгота погоджується зберігається, незалежно від місця наголоси в слові: безтурботний, відтворити, розсіл,оттлокнуть, підтримати, піддати.

>Оcновні орфоепічні норми запозичених слів

У деяких запозичених словах і іменах власних допускається вимова безударного Про:адажи[о],б[о]а,б[о]леро,д[о]сье,кака[о],кред[о],ради[о],р[о]к[о]ко,с[о]льфеджи[о],три[о],ф[о]йе,Фл[о]бер,Ш[о]пен,Б[о]рне[о].

У книжкових порівняно маловживаних словах гласний Еге вимовляється на початку й після твердого погоджується: [>е]венк, [>е]кипировка, [>е]кскаватор, [>е]кстракт, [>е]мбрион,аст[е]роид,бизн[е]смен,корд[е]балет,тенд[е]р,андант[е].

У іншомовних словах, повністю освоєних російською мовою, на початку слова дома орфографічного е можливо проголошення І: економіка, емігрант, поверх.

У запозичених словах перед орфографічним е ([е]) промовляються лише тверді згодні за тими словами: антена, бізнес, біфштекс, дельта, кабаре, кафе, кашне, кодекс, коктейль, модель, готель, партер, пастель, поетеса, пюре, реквієм, тарантела, тирі, тунель, шатен, шедевр, шосе, екзема, естетика й ін.

У багатьох слів припустимо вимова як твердого, і м'якого погоджується: дедукція, декан, конгрес, кредо, терорист та інших.

Нарешті, у деяких словах вимовляється лише м'який згоден: беж, брюнет, музей, піонер, рейок, термін, фанера, шинель.

>Оcновні орфоепічні норми у сфері наголоси

Рівноправними є варіанти наголоси за тими словами: бржа ібарж, траслей іотраслй, злитий ізалтий, кржится ікружтся, наче іинче, зсека ізаска, обморжение іобморожние, джнсовий і джинсвий, прчений іперчений, газировть ігазровать, заржветь ізаржавть.

Варіанти наголоси в слові бувають кращими і меншепредпочтительними:мфора/амфра,брону/борон,глубок/глубкогрзит/грузт,заснженний/заснеженний,првенствовать/первенствовть,порвлся/порвался,подрстковий/подростквий,стнам/стенм,шевелт/шевлит,ткла/ткал,.

Нарешті, один варіант наголоси в слові оцінюється як правильний, літературний, інші ж - як помилкові. Наведемо правильні варіанти наголоси: баловть, балет,б[л']да, все[м'й], включт, гладльний, гражднство, договр, досг, ждал, згнутий, заключт, закпорить, звонт, каталг, квартл, красвее, кхонний, леснчиха, магазн, массжа, молодь, мусоропровд, начть, нгтя, обеспчение, оптвий, повторт, пнял, пхорони, премировть, приговр, пошрсти, ракшки, свекла, слжащие, тамжня, трти, ходтайство, шпрци, експрт, язикм.

2. Лексичні норми

Лексичні норми визначають правила використання слів залежно від своїх значення, частотності і контексту вживання.

3. Морфологічні норми

>Морфологічні норми визначають правильні варіанти освіти форм слова за його зміні (відмінюванні чи дієвідміні), і навіть правила вживання різних форм в висловлюванні. Джерелом даних про морфологічних і - ширше - граматичних нормах є посібники з культурі мови і спеціальні словники.

4.Синтаксичні норми

>Синтаксичні норми визначають правила сполуки слів та його форм в конструкції і словосполучень в висловлюванні. Синтаксичні норми обмежують порядок слів, встановлюють особливості вживання причетних і дієприкметникових оборотів, обговорюють закони об'єднання простих пропозицій у складносурядні і складнопідрядні. Джерелом даних про синтаксичних нормах є посібники з граматиці, культурі мови і спеціальні словники.

5. Стилістичні норми

Наскільки дозволяє судити таблиця 1, виділені функціональні стилі мають і спільні, і специфічних рис. Відмінності обумовлені незбіжними сферами поширення стилю. Стилі називаються функціональними, оскільки вони функціоную тонн на різні сфери життя. Ці сфери перетинаються і взаємодіють. Наприклад, у засобах масової інформації можливо обговорення наукової статті, і відсутність законодавчого акта, й релігійної проповіді. Природно, у разі крім характерних рис публіцистичного стилю будуть виявлятися особливості інших функціональних стилів.

Стилістичні норми припускають обмеження вживання мовних коштів, не властивих даному стилю, коли таке вживання невиправдане жанром чи ситуацією спілкування. Наприклад, вживання сухих безособових кліше офіційно-ділового стилю в публіцистиці, безумовно, є помилкою: «За повідомленням ділової тижневик «Новий компаньйон», губернатор також заявив, що сьогодні є низку інвестиційних проектів, у економіку Прикамья загальним обсягом щонайменше 12 млрд рублів». У наведеній цитаті в замітці «Об'єднуватись краще з допомогою Федерації», опублікованій другого сторінці двадцять сьомого номери пермського тижневика «П'ятниця» (14 листопада 2003 р.), використано кліше є низку інвестиційних проектів, у економіку, що у цьому контексті недоречно і більше, помилково: зіштовхуються різноманітні форми граматичного управління проектів (чого?) і зарубіжних інвестицій (у що?) тощо.) >Побудительность, «піднесеність» тим Багатство архаїзмів і висловів високого стилю, експресивність, безліч біблеїзмів і книжкових фразелогізмів.

Використання спонукальних конструкцій, нанизування однотипних конструкцій («найбільші знаки, дуже цікаві дива»), постпозиція визначень («рід людський»), частотність займенників другої особи

Список використаної літератури

1. Васильєва О.Н. Основи культури промови. М., 1990.

2. Введенська Л.А., ПавловаЛ.Г.,КашаеваЕ.Ю. Російську мову й культура промови. Ростов-на Дону, 2003.

3. Вербицька Л.А. Говорімо правильно (будь-яке видання).

4. Короткий довідник сучасним російській мові. М., 1991.

5. Повний довідник по орфографії і пунктуації / Під ред.О.А. Соболевой. М., 1999.

6. РозентальД.Э. Практична стилістика російської (будь-яке видання).

7. РозентальД.Э. Пунктуацію і управління російській мові. М., 1988.

8.ЧешкоЛ.А. Російську мову. М., 1990.

9. Мовознавство. Російську мову. М., 1999.

Размещено на Allbest.ru