Внесок М.С. Трубецького в розвиток фонологічної теорії

Размещено на http://www.allbest.ru/

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

Реферат зі: "Вступу до мовознавства" на тему:

"Внесок М.С. Трубецького в розвиток фонологічної теорії"

Вінниця 2015

План

Вступ

1. М.С. Трубецькой

2. Постановка наукової проблеми та її значення

3. Міжнародний конгрес лінгвістів у Гаазі

4. Суть теорії Трубецького

5. Вчення про опозиції

Висновок

Література

Вступ

Фонологія (від греч.(грецький) phone - звук і...логия ), розділ мовознавства, наука про звукових буд мови, що вивчає будову і функціонування найдрібніших незначимих одиниць мови (складів, фонем ). Фонологія відрізняється від фонетики тим, що в центрі її уваги знаходяться не самі звуки як фізична даність, а та роль (функція), яку вони виконують в мови як компоненти складніших значимих одиниць, - морфем, слів. Тому Фонологію інколи називають функціональною фонетикою.

З часів виникнення фонології і до сьогоднішнього дня не вщухають дискусії про те, що є частиною чого - фонологія є розділом фонетики чи фонетика є розділом фонології. У 20 - 60 рр. ХХ ст., у період значних успіхів фонології, представники цієї лінгвістичної науки взагалі гордовито виводили фонетику за межі мовознавства : це мовляв, фізика (акустика є розділом фізики) й фізіологія, але ніяк не мовознавство. Фонетисти, в свою чергу, спочатку взагалі заперечували фонологію як таку, а потім усіляко применшували її роль. Деякі лінгвісти і досі сперечаються, що важливіше - фонетика чи фонологія

1. М.С. Трубецькой

Трубецькой Микола Сергійович - видатний російський лінгвіст. Відомий також як філософ і публіцист євразійського напрямку

У 1920-1930-х рр. викладав у Віденському університеті слов'янські мови і літературу, займався науковою діяльністю. В кінці 1920-х - початку 1930-х розробив фонологічну теорію. Був одним з учасників і ідейних лідерів Празького лінгвістичного гуртка, одним з творців школи слов'янського структуралізму в лінгвістиці. У своїх лекціях з історії російської літератури висловлював революційні ідеї про необхідність «відкриття» давньоруської літератури (на зразок відкриття російської ікони), про застосування формального методу до творів давньої та середньовічної літератури (зокрема до «Ходінню за три моря» Афанасія Нікітіна), про метриці російських билин.

2. Постановка наукової проблеми та її значення

Історія фонології одночасно демонструє і спадковість, і виникнення нових ідей у мовознавстві. Новітній характер фонологічних ідей відзначало багато лінгвістів, однак підґрунтя фонології вчені дослідили недостатньо.

Вирішальним для виникнення фонології було усвідомлення потреби “замість однієї мати дві «науки про звуки», одна з яких була б орієнтована на мовлення, інша - на мову” [9]. М. С. Трубецькой зауважив, що думка про відокремлення фонетики від фонології, хоча й не була висловлена, почала формуватися ще наприкінці ХІХ ст. Так, І. Вінтелер визнавав наявність у мові таких протиставлень звуків, які диференціюють значення слів, та таких, що не можуть виконувати цю функцію, однак він не зробив висновків щодо потреби створення двох наук для їх вивчення. Проблему звукових протиставлень висвітлювали також Г. Світ, О. Єсперсен та інші мовознавці, які трактували всі звукові протиставлення однаково, незалежно від того, розрізняють вони значення слів чи ні.

Вперше чітко розмежував мову та мовлення Ф. де Соссюр. Згідно з його концепцією, мовленнєва діяльність становить сполучення та взаємозв'язок двох сторін: того, що означає, та того, що означається. Визначення наявності в мовленнєвій діяльності різнорідних аспектів стало відправним пунктом для розвитку лінгвістичної думки, передусім для відмежування фонетики від фонології.

Виклад основного матеріалу й обґрунтування отриманих результатів дослідження. Робота М. С. Трубецького “Основи фонології”, опублікована після смерті автора, справедливо вважається початком нової науки, оскільки саме в ній було вперше повно та системно обґрунтовано нову лінгвістичну дисципліну, зокрема окреслено основне коло проблем фонології, охарактеризовано специфічні методи аналізу фактичного матеріалу, запропоновано типологію фонологічних систем, сформовано інвентар нових понять.

М. С. Трубецький посилається у роботах на І. О. Бодуена де Куртене як на єдиного, хто дійшов висновку про потребу двох наук для опису звуків: предметом дослідження однієї мають бути конкретні звуки як фізичні явища; другої - звуки як звукові сигнали, які використовуються для повідомлення. Однак думки Бодуена де Куртене не мали великої підтримки серед лінгвістів перед

3. Міжнародний конгрес лінгвістів у Гаазі

трубецький фонологія лінгвіст

Лише після Першої світової війни, на Першому міжнародному конгресі лінгвістів у Гаазі (1928), Р. Якобсон, С. Карцевський і М. Трубецькой виступили з програмою, у якій було висловлено думку про потребу існування фонетики й фонології. Ця потреба була зумовлена вимогою цілісного аналізу предмета, вимогою дослідити структурні закони фонологічних систем та поширити ці основні закони не лише на описову, а й на історичну фонологію. Цю програму підтримало багато науковців, зокрема члени Празької лінгвістичної школи. Однак деякі вчені не поділяли таких поглядів (В. Дорошевський, Е. Цвирнер) або надавали поняттям фонетика й фонологія іншого змісту (М. Граммон, Норейн та ін.).

М. С. Трубецькой визначав фонетику як “науку про матеріальну сторону людської мови”, де предметом дослідження є звук як фізичне явище, що сприймається на слух. До визначення проблем, якими має займатися фонологія, М. С. Трубецькой підійшов, зробивши висновок про те, що через наявність у кожній мові обмеженої кількості розрізнювальних засобів (набагато меншою за кількість слів) слова за потреби складаються з комбінацій розрізнювальних елементів (за термінологією К. Бюлера, “ознак”). При цьому комбінації підпорядковані конкретним правилам, які формулюються по-різному для кожної мови. Тож фонологія має досліджувати, які звукові відмінності в кожній мові пов'язані з розрізненням змісту, якими є співвідношення розрізнювальних елементів, за якими правилами вони сполучаються у слова та речення. Отже, фонологія вивчає лише те, що в складі звука виконує конкретну функцію в системі мови

4. Суть теорії Трубецького

Найбільш популярні погляди послідовників празької школи в області фонології були представлені в роботі Миколи Сергійовича Трубецького «Основи фонології».

Він поклав в основу своєї фонологічної концепції соссюрський поділ мовленнєвої діяльності на мову і мовлення. Відповідно з цим він виділив дві самостійні спеціальності:

1) Фонетику - як область вивчення звуків з фізіологічно-акустичної точки зору.

2) Фонологію - предметом вивчення якої являються не звуки, а фонеми.

Тобто, фонетика відноситься до мовлення, а фонологія - до мови як до системи.

Фонологія і фонетика взаємопов'язані, так як без конкретних мовних актів не було б мови. Мовний акт - установка зв'язку між соссюровскім «означуваним» і «означуючим».

Фонологія вивчає означальне в мові, яке складається з певного числа елементів, що відрізняються один від одного за звуковим проявами і мають сенсорозподільну функцію, співвідношення розпізнавальних елементів і правила їх поєднання. Ознаки звуку, що не мають змісторозрізнювального значення, для фонології не істотні. Фонологія - це наука про систему мови, що лежить в основі всіх мовних актів.

Фонетика вивчає фізичні, артикуляційні одноактні явища. Це наука про матеріальну сторону звуків людської мови.

У звуках виділяються три аспекти: вираз, звернення, повідомлення. До сфери фонології відноситься тільки третій, репрезентативний аспект - повідомлення. Репрезентативне аспект розділяється на три частини, предметом яких є відповідно:

кульмінатівная функція мови (яка вказує, яка кількість одиниць, тобто слів, словосполучень, міститься в пропозиції);

делімітатівную функція (яка вказує кордон між двома одиницями: словосполученнями, словами, морфемами);

дистинктивная, або змісторозрізнювальна функція, найбільш важлива для фонології.

5. Вчення про опозиції

Першочерговим для розв'язання проблем фонології було чітке визначення ключової ролі поняття опозиції, оскільки саме шляхом протиставлення можна виділити розрізнювальні засоби будь-якої мови. М. С. Трубецькой сформулював положення, що має виняткове значення для загальної теорії опозицій, а саме: будь-яка опозиція має не лише ознаку, що відрізняє її членів один від одного, а й ті ознаки, які є спільними для цих членів, оскільки саме вони становлять основу для порівняння.

М. С. Трубецькой поділив усі звукові опозиції на два види: фонологічні (або фонологічно-дистинктивні, змісторозрізнювальні) та фонологічно несуттєві (або ті, що не виконують змісторозрізнювальної функції). Він наголошував, що у фонології основна роль належить не фонемам, а змісторозрізнювальним опозиціям, оскільки фонологічний зміст будь-якої фонеми можна визначити лише через систему фонологічних опозицій, які існують у мові. Тож і дефініція фонеми, за М. С Трубецьким, ґрунтується на понятті фонологічної опозиції, кожен член якої вчений назвав фонологічною одиницею, що може бути різною за обсягом, а тому деякі фонологічні одиниці становлять ряд фонологічних одиниць, що йдуть одна за одною в часі. Фонологічні одиниці, які неможливо розкласти на інші більш дрібні, є фонемами, отже, фонема є найкоротшою фонологічною одиницею мови. Це визначення вперше запропонував Р. Якобсон (1929). Воно мало багато спільного з визначенням Л. В. Щерби (1912). Однак М. С. Трубецькой надав визначенню фонеми нового змісту, а саме: фонема - це сукупність усіх фонологічно значущих ознак її варіантів, що відрізняють її від усіх інших фонем.

Усі звуки мови він запропонував диференціювати на ті, що можуть заміняти один одного в однаковому звуковому оточенні, та ті, що виключають один одного. Беручи до уваги той факт, що частина звуків неможлива в однаковому звуковому оточенні, М. С. Трубецькой зробив висновок про їхню неспроможність бути членами фонологічних опозицій, оскільки в такому разі вони не є єдиним розрізнювальним елементом двох слів. Однак частковим винятком із цього правила М. С. Трубецькой називає т. зв. непрямо-змісторозрізнювальні (або непрямо-фонологічні) опозиції, члени яких хоча не розрізнюють слова самі, оскільки неможливі в однаковому оточенні, але можуть вступати у фонологічні опозиції з будь-яким іншим звуком мови, зокрема з тим, що має з ними спільну ознаку.

Що ж до звуків, які можуть заміняти один одного в однаковому звуковому оточенні, то вони можуть бути членами змісторозрізнювальних та фонологічно-несуттєвих опозицій, що, на думку М. С. Трубецького, залежить лише від функції, яку ці звуки виконують в певній мові, оскільки деякі ознаки (наприклад, висота тону голосного у німецькій м.) несуттєві для її експлікативної функції.

Класифікації опозицій М. С. Трубецького, запропонованій в “Основах фонології”, передувала низка статей, присвячених цьому питанню. Ця класифікація ґрунтується не лише на ретельному вивченні теоретичних джерел інших лінгвістів, а й на дуже великій кількості досліджень, які провів сам науковець. У статті “Фонологія і лінгвістична географія” (1931) М. С. Трубецькой закликав до тимчасової відмови від будь-яких гіпотез, доки не буде зібрано весь матеріал, тож актуальним для кожного лінгвіста він уважав вичерпний опис матеріалу, фактичного стану речей. М. С. Трубецькой ґрунтовно дослідив й описав вокалічні системи різноструктурних мов, фонологічні системи кавказьких мов (північнокавказьких, східнокавказьких), морфонологічну систему російської мови; провів порівняльний аналіз мордовської фонологічної системи з російською тощо. Багатий досвід дослідника дав змогу М. С. Трубецькому відтворити структуру системи фонем будь-якої мови та визначити особливості їх функціонування, що є основним завданням фонології.

У своїй фонологічній концепції М. С. Трубецькой виділяє три критерії для класифікації фонологічних опозицій:

за їх стосунком до системи опозицій загалом (за квалітативним та квантитативним критеріями):

одномірні

багатовимірні

за відношенням між членами опозицій:

привативні

градуальні

еквіполетні

за обсягом їх змісторозрізнювальної сили, тобто за здатністю виконувати змісторозрізнювальну функцію в різних позиціях:

постійні

нейтралізуючі

За першим критерієм (за якістю) опозиції поділяються на одномірні (спільна ознака членів опозиції притаманна лише їм і не простежується в жодної фонеми всієї системи певної мови) та багатомірні (сукупність спільних ознак поширюється і на інші фонеми системи). Через те, що не кожна фонема є членом одномірної опозиції, вони малочисельні, однак найбільш суттєві для визначення фонологічного змісту фонеми. Серед членів багатомірних опозицій трапляється кожна фонема, тож ці опозиції набагато чисельніші. Багатомірні опозиції поділяються на гомогенні/однорідні (їх члени є крайніми точками в ряду (однорідні прямолінійні опозиції) або в декількох рядах (однорідні непрямолінійні опозиції) однорідних фонем) та гетерогенні/неоднорідні (між їх членами немає жодної фонеми, що створила б з ними однорідний ряд).

Окрім того, всі опозиції М. С. Трубецькой поділив за кількістю на пропорційні, якщо відношення між їх членами тотожні відношенню між членами іншої опозиції певної фонологічної системи, та ізольовані, якщо відношення між їх членами не простежуються в жодній іншій опозиції. Серед пропорційних більше одномірних, серед ізольованих - багатомірних.

Завдяки різним типам опозицій досягається внутрішня злагодженість фонемного складу як системи фонологічних опозицій, яку М. С. Трубецькой представив у вигляді паралельних рядів, що взаємно перетинаються. За твердженням автора, завдяки тому, що відношення між двома фонемами реалізується в багатьох пропорційних опозиціях, воно набуває здатності сприйматися та бути кваліфікованим фонологічно навіть незалежно від окремих фонем.

Найбільш відомою стала класифікація за характером протиставлення диференційних ознак, тобто за відношенням між членами опозицій, згідно з якою є три типи опозицій:

привативні, де один член опозиції має ознаку (маркований), інший - її не має (немаркований); поняття маркованості, тобто наявність в однієї мовної одиниці ознаки, що відрізняє її від іншої мовної одиниці, що було вперше застосовано у фонології, відіграло велику роль у розвитку структуралізму всієї лінгвістики (морфології, синтаксису, семантики);

градуальні, де ознака, що притаманна обом членам опозиції, відрізняється за її ступенем у кожному з членів;

рівнозначні (еквіполентні), де обидва члени опозиції логічно рівноправні, оскільки не є ані ступенями наявності ознаки, ані ствердженням її наявності чи відсутності.

Рівнозначні опозиції є найбільш кількісними в будь-якій мові, а привативні - винятково важливими для фонології.

Обидві класифікації, однак, не вичерпали всіх аспектів фонологічних опозицій, оскільки залишили поза увагою фактичний розподіл фонологічних одиниць при утворенні слів та їх форм. Аналіз фактичного матеріалу багатьох мов дав змогу М. С. Трубецькому зробити висновок про те, що роль окремих опозицій у будь-якій мові неоднакова й залежить від обсягу розрізнювальної сили, яка їм притаманна у всіх положеннях, установлюючи, отже, ще одну основу для класифікації опозицій.

Тож, згідно з умовами фонологічної дієвості опозицій, М. С. Трубецькой поділив їх на постійні, де протиставлення членів зберігається в будь-якій позиції, та ті, що нейтралізуються, тобто втрачають змісторозрізнювальний характер у деяких позиціях. Кожна опозиція, що нейтралізується, може траплятися в позиції нейтралізації, якщо члени не виконують змісторозрізнювальної функції, та в позиції релевантності, якщо функція зберігається. У позиції нейтралізації залишаються дієвими лише спільні ознаки обох членів, які відрізняють їх від всіх інших одиниць фонологічної системи мови. Сукупність цих змісторозрізнювальних ознак, спільних для обох фонем (членів одномірної опозиції), які простежуються в слабкій позиції, М. С. Трубецькой назвав архіфонемою. І хоча інші школи запропонували інший механізм нейтралізації, усе ж можна простежити дещо спільне між поняттям “архіфонема” М. С. Трубецького й “гіперфонема”, що виникло пізніше в колах Московської фонологічної школи.

Висновок

Узявши до уваги все вище викладене, можна зробити висновок про те, що фонологічна концепція М. С. Трубецького, хоча і спирається на існуючі традиції, насамперед, на вчення Бодуена де Куртене та Л. В. Щерби, є оригінальною й передовою, оскільки продовжує розвиток лише основних положень систем. Для визначення фонологічного змісту фонем та фонемного складу мови М. С. Трубецькой пропонує виходити з того, яке місце вона займає в цій системі, тобто з якими іншими фонемами вона перебуває в опозиції, надаючи таким чином поняттю “опозиція” ключової ролі в фонології. Завдяки ретельному вивченню фактичного матеріалу понад 130 мов, приклади з яких наведено в “Основах фонології”, М. С. Трубецькой підняв історично-порівняльні дослідження на новий рівень, а його класифікація фонологічних опозицій сприяла появі низки нових лінгвістичних досліджень, насамперед в діалектології.

Література

1. Реформатський А.А., М.С. Трубецкой і його «Основи фонології» / А.А. Реформатський // «Основи фонології»/ М.С. Трубецкой. - М.: Вид-во інозем. літ., 1960.- С.326-361.

2. Трубецкой М.С. Основи фонології / М.С. Трубецкой. - М.: Вид-во іноз. літ., 1960. - 372с.

3. Трубецкой М.С. Фонологія і лінгвістична географія / М.С. Трубецкой // Вибрані праці по філології: переклади/ М.С. Трубецкой. - М.: Прогрес, 1960. - С.31-36

4. М.С. Трубецкой і сучасна філологія: зб. статей / Від. Ред. М.І. Толстой. - М.: Наука, Наследие, 1993. - 228с.

5. Трубецкой М.С. Основи фонології/ Пер. с нем. А. А. Холодовича; Під ред. С. Д. Кацнельсона; Післясл. А. А. Реформатского; Вступ. ст. Л. А. Касаткина. -- 2-ге вид. -- М.: Аспект-Пресс, 2000. -- 352 с. -- (класичний підручник)

6. Трубецкой М.С. Основи фонології/ Пер. с нем. А. А. Холодовича; Під ред. С. Д. Кацнельсона; Післясл. А. А. Реформатского. -- М.: Видання іноземної літератури, 1960. -- 372 с.

Размещено на Allbest.ru