Вербалізація концепту "хата" в "Кобзарі" Шевченка

Размещено на http://www.allbest.ru/

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ ТА НАУКИ УКРАЇНИ

НАЦІОНАЛЬНИЙ ПЕДАГОГІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ М. П. ДРАГОМАНОВА

ІНСТИТУТ УКРАЇНСЬКОЇ ФІЛОЛОГІЇ ТА ЛІТЕРАТУРНОЇ ТВОРЧОСТІ ІМЕНІ А. МАЛИШКА

Кафедра сучасної української літературної мови

Курсова робота

з сучасної української літературної мови

Вербалізація концепту «ХАТА» в «Кобзарі» Шевченка

Студентки 304 УРЕФ групи

Мельниченко Ольги Сергіївни

Науковий керівник:

кандидат філологічних наук, доцент

Паршак Катерина Дмитрівна

КИЇВ-2015

ВСТУП

Вагоме місце української літератури серед інших літератур світу, її своєрідність, національний колорит, художня потуга визначаються передовсім феноменом творчості Т.Г. Шевченка. Її значення для українців виходить далеко поза межі красного письменства, звідси -- особлива увага до спадщини геніального митця.

Попри півторастолітній розвиток шевченкознавства, що чергувався як із періодами бурхливого розвитку, так і з часами занепаду, антинаукової ідеологізації та фальшування, говорити про всебічне знання творчості Шевченка не доводиться.

На сучасному етапі розвитку лінгвістики актуальним є вивчення таких моделей репрезентації знань і уявлень людини про навколишній світ, як картина світу, стереотип, архетип, концепт тощо. Найбільш розгорнуті, а нерідко й суперечливі погляди мовознавців супроводжують центральний термін лінгвокультурології - концепт.

На сьогодні проблемі відображення об'єктивного світу в концептах присвячено чимало праць як вітчизняних, так і зарубіжних учених. Неабиякий інтерес науковців до концепту породжує слушні зауваження щодо «концептуальної експансії лінгвістики» [7, с. 5].

Мовознавці сходяться на думці про те, що термін «концепт» слід використовувати для «репрезентації світоглядних, інтелектуальних та емоційних інтенцій особистості, відображених у її творіннях-текстах». Аналізу концептів присвячені праці А. П. Бабушкіна, В.З. Дем'янкова, В.І. Карасик, М.А. Красавського, Д. С Лихачова, А.М. Приходька, Г.Г. Слишкіна, Ю.С. Степанова та ін.

Незважаючи на розмаїття трактувань концепту, методів його дослідження та способів репрезентації, єдиного підходу до розв'язання проблеми концепту не вироблено, відсутнє також його однозначне тлумачення. Виходячи з цього, актуальними лишаються питання структури концепту і можливостей його моделювання, питання про співвідношення концепту зі значенням Шевченковського мовного знака тощо.

Мета роботи: вивчення концепту «хата» у тексті «Кобзаря» Т.Г. Шевченка.

Завдання:

- дослідити основні засоби формування змісту концепту, типологію;

- вивчити народнопоетичні образи мовного стилю Т. Шевченка;

- дослідити функціонально-семантичну взаємодію концепту «хата» у художньому дискурсі «Кобзаря» Т.Г. Шевченка;

Обєкт дослідження: «Кобзар» Т.Г. Шевченка.

Предмет дослідження: семантична взаємодія концепту «хата» у художньому дискурсі «Кобзаря» Т.Г. Шевченка.

Методи дослідження: описовий, порівняльний, структурно-логічний, семантичний.

лінгвістичний концепт хата шевченко

РОЗДІЛ 1. НАРОДНОПОЕТИЧНІ ОБРАЗИ МОВНОГО СТИЛЮ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

1.1 Поняття концепту

У сучасній лінгвістичній науці загальновизнаними є три основні підходи до розуміння концепту, які базуються на такому положенні: концепт - те, що називає зміст поняття, синонім смислу. Прибічники такого підходу (Ю.С. Степанов та ін.) при трактуванні концепту надають перевагу передусім культурологічному аспекту, розуміючи всю культуру як сукупність концептів і відношень між ними. При такому осмисленні терміна «концепт» значення мови пояснюється як другорядне, що виступає лише допоміжним засобом.

Представники іншого підходу до аналізу концепту основним засобом формування змісту концепту висувають семантику мовного знака. Із цих самих позицій підходить до трактування концепту М.Ф. Алефіренко, який також формулює семантичний підхід до концепту, розглядаючи його як одиницю когнітивної семантики [1, с. 29]. На думку прихильників третього підходу (Д.С Лихачов та ін.), концепт є результатом зіткнення значення слова з особистим і загальнонародним досвідом людини, тобто посередником між словами і дійсністю. Спільним для трьох підходів є утвердження безперечного зв'язку мови і культури, а розходження зумовлені різним баченням значення мови у формуванні концепту. Об'єкти світу стають «культурними об'єктами лише тоді, коли уявлення про них структуруються етномовним мисленням у вигляді певних «квантів» знання - концептів» [4, с. 114]. Визначаючи важливість кожного з підходів до розуміння концепту, найбільш актуальним для нашого дослідження ми вважаємо третій підхід.

Незважаючи на те, що термін «концепт» міцно утвердився в сучасній лінгвістичній науці, він до цього часу не має однозначного тлумачення. Згідно з різними визначеннями, концепт - це «знання людини про дійсність в її елементах і перспективах» [4, с. 115]; концепт - це те, що «реконструюється через своє мовне вираження і позамовні знання» [3, с. 11]; концепт - «відомості про те, що індивід знає, думає, уявляє про об'єкти» [7, с. 8]; концепт - це будь-яка дискретна одиниця колективної свідомості тощо.

Найбільш послідовно науковці одстоюють розуміння концепту як етнокультурного утворення або етноконцепту [1, с. 37]. Ця модель базована на усвідомленні того значення, яке має національна культура в житті соціуму і відображає уявлення про те, що концепт є точкою перетину світу культури й індивідуальних смислів.

Вагомий внесок у розбудову поняття «концепт» зроблено Ю.О.Арешенком. На думку дослідника, мовну концептосферу складають «концепти-категорії і концепти-символи (або ідіоконцепти)» [2, с. 110]. Категоріальні концепти вербалізуються як лексичними, так і граматичними засобами; культурні ж - лише лексичними, оскільки їм притаманний характер субстанції, яка, у свою чергу, може осмислюватися і конкретно, і абстрактно.

Отже, в лінгвістичній науці останніх десятиліть окреслилася тенденція до розширення змісту «концепту», його наповнення додатковими властивостями. Концепт спочатку реалізується як «культурологічний концепт», далі - як «лінгвокультурний» і нарешті - «лінгвоконцепт», який використовується для визначення поняття, уявлення, значення, образу. Утвердження цього терміна в лінгвістиці розкриває широкі горизонти для дослідження загальнолюдських і національних форм мислення, які об'єктивуються в слові, передусім розмовному та літературному, для аналізу ідіостилю письменника тощо.

Незважаючи на те, що термін «концепт» міцно утвердився в сучасній лінгвістичній науці, він до цього часу не має однозначного тлумачення. Згідно з різними визначеннями, концепт - це «знання людини про дійсність в її елементах і перспективах»; концепт - це те, що «реконструюється через своє мовне вираження і позамовні знання»; концепт - «відомості про те, що індивід знає, думгіс, уявляє про об'єкти»; концепт - це будь-яка дискретна одиниця колективної свідомості тощо. Як видно з наведених вище визначень, найбільш послідовно виокремлюються в концепті властивості знання, оцінки, культури і психіки, які й беруться за основу в тій чи іншій дефініції.

РОЗДІЛ 2. ФУНКЦІОНАЛЬНО-СЕМАНТИЧНА ВЗАЄМОДІЯ КОНЦЕПТУ «ХАТА» З ЛЕКСИЧНИМИ КОМПОНЕНТАМИ «ВОЛЯ», «ПРАВДА», «СИЛА» У ХУДОЖНЬОМУ ДИСКУРСІ «КОБЗАРЯ» Т.Г. ШЕВЧЕНКА

2.1 Символіка лексеми «хата» у творчому просторі Т.Г. Шевченка

Лексемі «хата» належить виняткове місце у творчості Т.Г.Шевченка. Існує багато прямих і опосередкованих доказів. Передусім привертають увагу біографічні відомості про поета. В.Смілянська з цього приводу доречно зауважує: "Шевченко належить до поетів, біографія яких є своєрідним ключем для правильного розуміння його поезії, бо вона широко відбита у творах, хоч далеко не в усіх основних моментах"... [18, с. 113]. Як відомо, основи просторового мислення закладаються у дитинстві, тому важливим для нас є опис батьківської хати, у якій виріс малий Тарас: вона була "рублена в вугли, з доброго дерева; завдовжки вона ступнів сім, завширшки може буде п'ять; вікна маленькі -- двоє на двір, третє -- з того причілка, що до вулиці; у вікнах шибочки з шматочків, темні, поржавілі. Сіни не рублені, а стовпи з обаполків" [10, с. 30]. Такого типу житло без істотного варіювання було поширене майже скрізь по Наддніпрянщині. Але зі смертю матері, а згодом і батька малий Тарас вже назавжди втрачає рідну оселю: повноправною господинею в ній стає лиха мачуха. Хоч згодом дід Іван вигнав її з синової хати, на той час Тарас вже наймитував у дядька Павла. З того часу

Т. Шевченко ніколи не мав своєї хати: служіння в дяків, потім в Енгельгарда, зрештою, Вільно і переїзд до Петербурга, де його прихистком у маляра Ширяєва слугувало хіба що горище. Навіть звільнення з кріпаччини принесло йому право тільки на наймане житло -- від жовтня 1838 р., але й те ділив разом зі своїм добродієм Сошенком. Особливо тяжким випробуванням у багатьох відношеннях і особливо для поетичної свідомості митця було десятирічне заслання, знаковане казармою і рідкісними спробами облаштувати таке-сяке окреме житло. Упродовж усього свідомого життя Шевченко мріяв про власну оселю -- хату над Дніпром. Необлаштованість, відсутність родинного затишку гнітила його, адже, за народними уявленнями, що яскраво відбилися і в поетичних творах Т.Г.Шевченка, хата належить до підвалин людського існування, інакше воно стає неповноцінним.

На схилку літ, не полишаючи мрії про сім'ю, поет проектує власний дім, креслення якого збереглися. Їх вичерпний аналіз подає Г. Кожолянко. Дозволимо собі розлогу цитату: "В цьому проекті виявилося не тільки блискуче знання Т.Г.Шевченком законів і вимог архітектури..., але й на диво практичне, по-селянському життєве розуміння умов, потрібних для зручності житла. Та найголовніше, що вражає в будинку Шевченка, це чудова комбінація сільського і міського житла. Це, по суті, велика хата, житло сотника, хуторянина, -- проста, одноповерхова, по-селянському задумана. Але водночас це й глибоко творче, висококультурне житло людини розумової професії. Робочий кабінет у цьому житлі ізольований від шуму, кухонних запахів, від сонця, від усього життя будинку, -- в ньому все розраховано на професійну працю"... [15, с. 53].

Будь-якому читачеві впадала в око надзвичайна поширеність лексеми "хата" у Т.Г.Шевченка: причому високий слововжиток зберігався від початку поетичної творчості і аж до останнього твору, постійно змінюючись залежно від контексту. Переконливих пояснень такої поширеності хати, як і деяких інших образів-символів, ще не було дано. Втім, у будь-якому разі тут можлива низка пояснень, одне з яких спробуємо дати трохи нижче. Феномен дому -- стрижневе поняття у культурі багатьох народів. Уже кілька десятиліть тому намітилася тенденція досліджень житла не як об'єкта матеріальної культури, а як символічного простору із винятково високим ступенем семіотичності. Саме за цим критерієм з усіх робіт, присвячених житлу, було дібрано кілька, які на сьогодні, як це побачимо, складають теоретичне підґрунтя досліджень символіки дому.

А.Бабушкін одним із перших аргументовано довів універсальність дому як моделі Всесвіту для східних слов'ян: "Житло мало особливе, структуроутворююче значення для вироблення традиційних схем простору....Житло -- квінтесенція освоєного людиною світу". "...Всесвіт ніби знаходить своє продовження у домі, що постає його згустком, однією із крайніх форм його ущільнення. У той же час космос є затухаючим (за ступенем віддаленості) продовженням дому. Цей ефект досягається за рахунок спільної (для жилого і зовнішнього простору) системи координат [4, c.116].

Низка уявлень і вірувань українців про хату сягає своїм корінням ще язичницького періоду [9, с. 4]; із плином часу семантика багатьох ритуалів (напр. будівництва житла) і фольклорних текстів втрачалася, що у наші дні потребувало значних наукових розшуків і як наслідок -- реконструкції первісного значення.

Отже, дім займає центральне місце у фольклорній картині світу. З одного боку, частково такі уявлення були органічно засвоєні Т.Г.Шевченком як носієм народної культури та вплинули на формування його індивідуальної просторової картини світу, але від цього ще далеко до реконструкції простору тексту. Однак з іншого боку, як було вже обґрунтовано, міфопоетичну модель простору цілком можна проектувати на простір художнього твору з окремими застереженнями -- це дає нам в руки певний дослідницький інструментарій.

Ключем до розгляду згаданого локусу у творчості Шевченка може слугувати узагальнення В. Кравця: "У ході формування свідомості хата виступає спершу як синкретичне уявлення-ставлення і міфологема-символ, далі -- як образ і знак, нарешті, особливо впродовж останнього століття -- як ідея, ідеологема, концепт, принцип, моральна засада, естетичний критерій, світоглядна категорія" [15, с. 52]. Тобто хата у художньому творі -- це значно більше, ніж образ, навіть просторовий. У процитованому розумінні хати привертають увагу головно кілька моментів, що стосуються Шевченкової творчості, -- хата як уявлення-ставлення та знак, решта або самоочевидні (міфологема-символ, образ), або стосуються пізнішого періоду розвитку літератури. Т.Г.Шевченко, як засвідчить подальший аналіз, неодноразово створює промовисті етичні моделі за допомогою локусу хати, через функціонування якого виражається ставлення, що спершу було просторовим уявленням у свідомості поета, до зображуваних подій, ситуацій, персонажів та образів. Іноді ж, на іншому рівні, хата виступає як знак -- із певним, регламентованим контекстом, означуваним сенсом. Таке значення локусу трапляється значно рідше, адже вже йшлося про його символічну природу. Не випадково аналіз суцільної вибірки контекстів зі словом "хата", "будинок", "палати" засвідчує функціонування обжитого простору у творах на кількох рівнях та із відмінним значенням. Проте виділити образи-символи хати на якійсь одній основі чи за певним семантичним або структурним критерієм не вдалося: запропонована типологізація доволі умовна, що не в останню чергу зумовлено специфікою художнього тексту як такого.

Символіка лексеми хати підпорядкована кільком чільним опозиціям. Із численних опозицій, характерних для міфопоетичного мислення, у Шевченковій поезії безсумнівно засвідченими є кілька, а саме: сакральне-профанне, чуже-своє та деякі інші. Таке виділення центральних опозицій у жодному разі не є спрощенням, навпаки -- досі відомі спостереження над особливістю поетичного мислення Шевченка (Г.Грабовича, М.Коцюбинської, В.Смілянської, М.Шагінян та ін.) ґрунтувалися на широкому матеріалі, що, проте, в своїй основі мав зазначені протиставлення, згідно із якими відбувалося подальше конкретне нюансування та розвиток художнього задуму. Опозиція своє-чуже знаходить безпосереднє втілення у провідних для Шевченка поняттях "своєї" і "чужої" хати. Своя хата є осередком морального кодексу, законів родинного життя, відособленості від зовнішнього, неосвоєного, а тому лиховісного світу: "В своїй хаті своя й правда, / І сила, і воля" ("І мертвим, і живим...") [23, с. 31]. Значення наведених рядків цим не обмежується, до чого ми ще повернемося.

"Чужа хата" є хоч і обжитим простором, однак протилежним "своїй хаті" у плані соціальному та особистісному.

Навіть "тепла чужа хата" (як у "Наймичці") не може виступити замінником родинного життя, "своєї хати", тому необлаштовані члени соціуму доживають віку без власної оселі:

І московкою я,

Одинокою я

Старіюся в чужій хаті -

Така доля моя ("Полюбилася я...") [22, с. 12].

Відтак "чужа хата" виступає не просто як означник приналежності оселі певному господареві, а стає символом життєвого краху, коли на схилку літ персонажу доводиться коритися законам невласної хати, тобто бути позбавленим фундаментальної основи людського життя.

Друга важлива опозиція сакральне-профанне також зазнає кількох трансформацій. Освоєний людиною простір, яким є хата, споконвіку протистоїть хаосу -- неосвоєному простору. У силу традицій народної культури оселя наділялася надприродними властивостями захисту людини, збереження у непорушності її самосвідомості. У Шевченка ці уявлення на найвищому рівні були втілені в сакралізованому образі-символі хати, дорівнюваної ним до земного раю: "В хаті, як у раї!!" [23, с. 119].

Невипадковими є паралелі із серцем: "Тихо, як у раї, / Усюди Божа благодать -- / І в серці, і в хаті" ("Сон (Комедія)" [22, с. 55].

Відтак закономірно хата має бути осередком "чистої любові" ("Петрусь") [22, с. 167], саме тут поет звертається до Бога із молитвою:

Я думав, грішний, -- перед Богом

Нехай хоч часточка убога

За мене піде, за наш край,

За церков Божію, за люде,

А я молитись в хаті буду

("Буває, в неволі іноді згадаю") [22, с. 79].

Таким чином, хата виступає у Шевченка як модель мікросвіту --людської душі. Саме тому будь-які емоційні порухи, інтимні переживання, релігійні почуття у його поезії майстерно зображуються через посередництво просторового образу хати. Вчинки, обряди, здійснювані у межах рідної оселі, набувають особливої сили й істотно переважають за силою поетичного впливу на читача решту картин чи дій, зображуваних поза цим локусом або без його згадування.

2.2 Функціонально-семантична взаємодія концепту «хата» з лексичними компонентами «воля», «правда», «сила» в художньому мовленні «Кобзаря»

Функціонально-семантична взаємодія концепту «хата» в художньому мовленні «Кобзаря», розглядається як взаємодія з лексичними компонентами воля, правда, сила. Лексеми хата, воля, правда, сила разом із іменниками Бог, доля, слава, мати, сім'я, Україна відносять до найінтенсивніших ідеотворчих лексем Шевченкової поезії «Кобзаря». Особливістю саме цих слів-концептів є те, що в творі вони входять до складу семантично важливих тематичних полів, а в деяких - утворюють ампліфікаційну тріаду, яка суттєво підвищує їх виражальний потенціал [2, с. 112].

Очевидно, що для більшості мовців концепти хата воля, правда, сила сприймаються як складники фразеологізму «В своїй хаті своя й правда, і сила, і воля», в якому ступінь їхньої функціонально-семантичної взаємодії, напевно, досягає свого найвищого рівня. Фразеологізація рядків безперечно, суттєво посприяла цілісності сприйняття сполучення «правда, і сила, і воля».

Функціонально-семантичне зближення цих лексем «В своїй хаті своя й правда, і сила, і воля» має прозору семантичну структуру: просторово-екзистенційний фрейм хата + субстанційні модуси правда, сила, воля. Іменник хата є одним із стрижневих понять концептосфери «Кобзаря». Як наскрізний образ, що пронизує значну частину поетичної текстури, він має ряд семантичних модифікацій: «щастя», «щасливе життя», «заповітна мрія», «власна держава[2, с. 112].». До найбільш виразних, безперечно, можна віднести символ «хати»-держави. Спираючись на міфологічно-фольклористичне підґрунтя, поет надав йому власного національно-екзистенційного розуміння, що вилилося в кришталево довершену формулу «В своїй хаті своя й правда, і сила, і воля» із послання «І мертвим, і живим…», котре було сприйнято українською інтелігенцією «як програма громадсько-політичної діяльності суспільства, як свого роду другий заповіт поета» [8, с. 7] У ньому соціально-класова свідомість Т.Г.Шевченка перетворюється в свідомість вищу і ширшу - національно-державну, що знайшла «напрочуд просту і в тій простоті та всенародності своїй геніальну формулу» [6, с. 219]. Хата-держава, очевидно, є не лише формою, але й умовою національного буття. Загалом маємо складний образ, що почав формуватися з ранніх творів, і викарбувався у концентровану метаідею. Для її адекватного розуміння необхідно не лише з'ясувати контекстуальну семантику складників, але й виявити смислові відношення між ними, орієнтуючись, по можливості, на якомога ширший текстовий простір [2, с. 113]. Простір хати -- гранично людський, адже становить невід'ємну частину індивідуального простору. Відповідно до цього знаходимо в Шевченка градацію людей за приналежністю до концепту хати: персонажі, позбавлені рідної домівки, так само, як і ті, хто наділений таким простором набувають додаткової, а проте визначальної морально-етичної характеристики, до розшифрування якої поет ніколи не вдається, вважаючи самодостатньою лише вказівку:

- Чого він придибав? Нема в нього хати,

Ні сестри, ні брата, нікого нема.

Чого ж він приплентав?

("Москалева криниця") [22, с. 209].

Внутрішній простір хати як складової людського існування у Шевченка організований згідно з його уявленнями про ідеальну родинну спільність і водночас вільний світ особистості. Не можна не помітити в окремих рисах зображуваного символу Дому прикмет ранньохристиянської етики, на тлі якої порушення та зневага її засад набувають особливої промовистості. Чи не в цьому криється здатність Шевченка мінімальними протиставленнями,

кількома проникливими штрихами передати глибину художнього смислу, остаточного витлумачення якого годі досягти. [2, с. 114].

Ідилічній картині сільської хати зі щасливою сім'єю (напр., "Садок вишневий коло хати", в якому кожна з трьох строф у першому версі містить просторову вказівку -- "коло хати", хоча для пересічного тексту було б досить одного разу) різко протистоять олюднені простори (тобто освоєні) -- міста -- позбавлені найхарактернішої ознаки єдиного можливого способу організації заселеного простору -- хат. Таким чином твориться інфернальна картина особливої сили -- протиприродне людське існування. Про Петербург:

Церкви та палати,

Та пани пузаті

І ні однісінької хати ("Сон (Комедія)") [22, с. 276].

У цьому ж ряду антилюдських злочинів перебуває нищення хат, тобто людей, плюндрування землі. Поглиблення нашого розуміння сакрального локусу хати у Шевченка уможливлює пояснення особливого емоційного і естетичного впливу таких зображень у його творах.

Більшість поетичних контекстів засвідчують розташування панських покоїв вище за рівень села:

І ледве-ледве вийшла з хати,

Пішла на гору, на прокляті

Палати глянуть ("Марина") [22, с. 143].

Очевидно, у даному разі слід обережно підходити до відчитування ритуально-міфологічної семантики в опозиції вгору-вниз, без сумніву, певною мірою наявної у протиставленні панських палат сільській хаті. Рішення бачиться, швидше, у визнанні космосу Шевченка принципово багаторівневим, а не лише площинним. Тоді гора-діл сприйматимуться на найнижчому рівні не стільки як вертикальна вісь, скільки як горизонтальна із наголосом на власне локусах хати і будинку, відмінній їхній природі. На іншому ж рівні оприявнюється протиставлення небесного раю ("граду Божого") земному пеклу, у ролі якого часто виступає хата (досить згадати поезію "Якби ви знали, паничі"); вертикальність тут не викликає заперечень. На доказ багаторівневості у цьому разі можна сказати, що згадані члени опозиції є лише крайніми точками вертикалі, тоді як між ними може міститися низка перехідних топосів -- скажімо, могила як медіатор та ін. [2, с. 112]. Своєрідною соціальною характеристикою слугує образ-символ безверхої хати. Оскільки хата у Шевченка часто набуває значення родини, то у цьому разі найімовірніше йдеться про обезглавлену, неповну сім'ю, що й зумовлює матеріальні злидні:

Тяжко матір покидати

У безверхій хаті,

А ще гірше дивитися

На сльози та лати ("Сон (Комедія)") [22, с. 182].

Впадає в око виразна просторова образність цього символу у Шевченка. За спостереженнями В.С.Ільїна, "дім становить собою самостійний замкнутий простір, відмежований від зовнішнього світу. Особливо суттєвою є горішня межа, тобто дах, що займає найбільше за площею місце і належить одночасно внутрішньому і зовнішньому світу" [11, с. 37].

Крім того, В.С.Ільїн, узагальнюючи численні дані попередників, відзначає особливе ставлення східних слов'ян до ідеї покритості-непокритості, причому все те, що покрите і має горішню межу (предел), оцінювалось позитивно, непокрите -- негативно [11, с. 39]. Отже, безверха хата -- одна із можливих профанацій сакрального простору і несе в собі негативний заряд. Таке ж значення має хата, що "пусткою гниє" -- вияв крайньої знелюдненості, адже, за народними уявленнями, найбільш небезпечними поряд із перехрестями та колишніми дорогами є полишені людьми житла -- саме там знаходять собі прихисток демонічні сили. Близькими до цього є значення "нетопленої хати", бідної "удовиної хати" та ін. [2, с. 112].

Приналежність до універсуму хати є важливою характеристикою у селянському соціумі. Виключення із цього світу завжди має значне емоційне забарвлення, здебільшого такому остракізму піддають порушників народної моралі. У Шевченка вигнання із хати не має якоїсь сталої оцінки: воно може бути як заслуженим, так і несправедливим, коли йдеться, наприклад, про засліплення батька, який "сина проклинає, / З хати виганяє", чи ймовірну поведінку багатої дружини ("Не женися на багатій, / Бо вижене з хати"). Загалом вигнати з хати -- означає позбавити сімейного кола, вивести з мікросвіту селянської родини з усіма можливими наслідками. [2, с. 109].

Усі наведені значення хати обертаються довкола одного семантичного ядра -- хата = родина. На цьому мікрорівні Шевченко, як ми переконались, майстерно вибудовує систему просторових відношень. Наступним рівнем може бути хата як частина більшого утворення -- статичного сільського пейзажу. Крім хрестоматійних зображень села, можна навести ще й таке:

Дивлюсь -- аж он передо мною

Неначе дива виринають,

Із хмари тихо виступають

Обрив високий, гай, байрак;

Хати біленькі виглядають,

Мов діти в білих сорочках

У піжмурки в яру гуляють

("Сон (Гори мої високії)") [22, с. 16].

Неважко помітити, що в цих замальовках українського пейзажу хати виконують особливу функцію -- вони структурують картину у певну цілість, надають їй викінченості. Поетові не притаманне зображення знелюдненого пейзажу -- він прагне передати неявну присутність людини.

Тут, як і в решті Шевченкових пейзажів, сільські хатинки -- домінанта просторового зображення, вони виступають тим містком для його поетичної пам'яті, що уможливлює бачення ширшого топосу -- України.

Цікаво, що простір реальний, у межах якого ми здебільшого й розглядаємо локус хати, може перетинатися з іншими просторами, приміром історичним:

Над Трахтемировим високо

На кручі, ніби сирота

Прийшла топитися... в глибокім,

В Дніпрі широкому... отак

Стоїть одним=одна хатина...

З хатини видно Україну

І всю Гетьманщину кругом

("Сон (Гори мої високії)") [22, с. 67].

Дальші візії прояснюють цей зв'язок виразніше.

У наведеному уривку привертає увагу хата -- місце, з якого перед мисленим зором ліричного персонажа відкривається широка панорама України. Отже, хата зрідка може виступати субститутом могили (кургану) -- сакрального центру України. Певна взаємозамінність простежується й у зворотному напрямку: одне зі значень хати -- могила (могильна яма). (Варто пригадати епізод поховання Гонтою своїх дітей. Характерно, що цю хату він саме збудував, а не викопав: "Синам хату серед степу / Глибоку будує".

У переносному розумінні натрапляємо на таке значення хати в останній поезії Шевченка: "Ходімо в хату спочивать... / Весела хата, щоб ти знала!..). Зрозуміло, що ототожнення хати з могилою сягає ще архаїчних уявлень, трансформованих у християнські часи. Індивідуальним, Шевченковим, тут є те, що і могила, і хата (перша, ясна річ, здебільшого) позначають вісь небо-земля -- один із варіантів світового дерева. Згаданий епізод може також прочитуватися як моральне очищення самого Гонти та пошуки ним для дітей істинного буття -- на тому світі, просторовим символом якого виступає могила-хата. У Шевченка локус хати тісно пов'язаний із весільною обрядовістю, залицянням. За спостереженням І.М.Дзюби, означення хати "на помості" використовується у поета переважно як алюзія на весільні пісні [9, с. 11]. Цьому легко можна знайти підтвердження:

Вона виглядає -

Виглядає, чи не їде

З боярами в гості -

Перевезти із келії

В хату на помості

("Гайдамаки") [23, с. 43].

Сказане переконує в універсальній функціональності простору хати у поезії Шевченка: своєрідний ритм локусів, розмежування простору певними кордонами дозволяють мінімальними засобами передати максимум художнього змісту. Дальші міркування спиратимуться на розуміння хати у дещо абстрактному вимірі -- у наближенні до мислення поета. Це та сфера, де хата локалізує почуття самотності, мрійливість, зрештою, державницькі ідеї. Одним із чільних значень у даному разі є номінування "моєю хатою" власного “я”. Для Шевченка вона найбільш відповідний просторовий еквівалент його свідомості.

Ущільненість простору тут сягає своєї межі -- насиченішого семантикою локусу важко відшукати в усій творчості:

Дивлюся, сміюся, дрібні утираю --

Я не одинокий, є з ким в світі жить;

У моїй хатині, як в степу безкраїм,

Козацтво гуляє, байрак гомонить,

У моїй хатині синє море грає,

Могила сумує, тополя шумить,

Тихесенько Гриця дівчина співає =

Я не одинокий, є з ким вік дожить

("Гайдамаки") [23, с. 44].

Тут конденсуються наскрізні для усієї поезії простори: степ, море, могила та інші у поєднанні з улюбленими образами. Тільки у "своїй хатині" поет почувається вільним в емоційному вираженні, дозволяє собі бути максимально відвертим, адже в "моїй хаті" часто триває інтимний діалог із самим собою, що оприявнюється в поетичному тексті. Діапазон зображення місця перебування власної свідомості у Шевченка коливається від "тихої своєї хати" до "горілої хати", "пустки"; такий прийом дозволяє передавати різноманітні душевні стани і напругу мислі.

Після заслання і до кінця творчого шляху Шевченко часто почувався самотнім. Біографам ще слід переконливо пояснити, чому, приміром, повернувшись у Петербург і маючи численних друзів та знайомих, поет називає себе здебільшого одиноким, наприклад, у вірші "Якби з ким сісти хліба з'їсти": "А доведеться одиноким / В холодній хаті кривобокій, / Або під тином простягтись". Самотність Шевченка була, напевно, переважно духовною при наявності, зрозуміло, відомих життєвих чинників. У поєднанні з локусом хати, якому надано рис спустошеності, знелюдненості, змалювання почуття самотності набуває особливої сили завдяки розумінню хати як родини, відсутність якої прирікає ліричного героя на безвихідь.

Взагалі, як твердить В.С. Ільїн "усім діям біля входу/виходу приписується високий ступінь семіотичності. Найпростіша їх інтерпретація пов'язана з просторово-часовим протиставленням початок=кінець перебування у житлі, під яким розуміється особливий світ із певною системою правил, приписів, зі свою системою цінностей" [11, с. 46]. За визначенням В.В.Кравця, поріг -- відмічена точка, що уособлює власне межу дому [16, с. 65]. Таке розуміння порогу було, очевидно, близьким і Шевченку. У його поезіях до порогу часто прив'язані ритуальні за своїм значенням події: "Добридень же, тату, в хату, / На твоїм порогу, / Благослови моїх діток / В далеку дорогу" ("Гайдамаки") 23, с. 49]. Як засвідчують тексти творів, хата у Т.Г.Шевченка оберігає своїх мешканців від нечистої сили і навіть смерті. Невипадково вмирають вони на порозі -- поза межами освоєного простору, адже, за спостереженнями культурологів, поріг, як і двері, належить світові зовнішньому.

Близьке до порогу за своєю семантикою і вікно. Так, у текстах російських голосінь йдеться про те, що, сидячи біля вікна, очікують або отримують різноманітні вісті, зокрема, "релевантні змісту голосіння -- повідомлення про смерть або ж бачать ознаки близького нещастя...".

У Шевченка знаходимо:

"Не кидай матері", -- казали,

А ти покинула, втекла,

Шукала мати -- не найшла,

Та вже й шукати перестала,

Умерла, плачучи. Давно

Не чуть нікого, де ти гралась,

Собака десь помандрувала,

І в хаті вибито вікно [22, с. 9].

У наведеному уривку враження від смерті матері підсилюється своєрідним повтором повідомлення про цю подію -- вибите вікно позначає шлях смерті, яка ніколи не заходила через двері. До того ж у першій половині 19-го століття в Україні повсюдно труну з покійником виносили через вікно, щоби його душа не знала дороги до хати і не бентежила її мешканців.

В інших контекстах побіля вікна справді чекають звісток ("Катерина" та ін.) або ж спостерігають зловісні прикмети нещастя (Оксана в поемі "Слепая" спозирає крізь "неприветное окно" "луну кровавую").

Конструктивним елементом хати для Т.Шевченка є сволок, що утримує верх хати -- такий важливий для розбудови її локусу: "Уже й хату розкидали / І сволок з словами / На угілля попалили!.." ("Великий льох") [22, с. 124]. Слова на сволоку -- це імена майстрів та рік збудування дому або ж (рідко) ім'я Ісуса чи святих. Розглянуті елементи локусу оприявнюють невід'ємну властивість і ознаку простору літературного твору -- існування межі, кордону, що диференціює внутрішній простір художньої цілості. Але в Шевченка такий поділ набуває переносного значення, перетинаючись із емоційно-ціннісною сферою: ідеальний, позитивно заряджений, упорядкований локус хати протиставлений зловісному, часто соціалізованому зовнішньому світу, що іноді брутально порушує внутрішній лад і гармонію родини і людини.

Взагалі ж для Т.Г.Шевченка характерно навіть за умов одного й того ж слововживання, під яким може критися конструювання певного простору, надавати йому різних семантичних та емоційних відтінків, у чому він досягає справжньої майстерності. Кількісно найбільшу групу складає вживання концепти хати як місця дії, що зумовлено особливістю перебігу сюжету того чи іншого твору. У таких випадках слід говорити про згорнуту семантику образу-символу хати, адже констатація факту -- вийшла з хати, зайшла в хату, під хатою -- не дозволяє робити з цього поширені умовиводи. Просторовість тут дана імпліцитно, лише знаком, що в іншому контексті, як ми в цьому переконались, може дати значиму просторову картину. Разом із тим звертає на себе увагу, на перший погляд, надуживання концепту хати у вказаному значенні у багатьох (здебільшого ліро-епічних) творах.

Для детальнішого аналізу обмежимося поемою "Невольник". Такий вибір пояснюється значною насиченістю поеми локусом хати, що витворює цілком самодостатній простір твору із домінуванням згаданого образу-символу. Уважне прочитання показує, що часте згадування хати не мотивується суто перебігом подій -- для цього воно справді надмірне. Розв'язок необхідно шукати в певній закономірності, художній функції локусу. Поема розпочинається змалюванням пустки -- хати в переносному розумінні у значенні ментального "я" поета, підкреслено його самотність -- єдиним розрадником стає "дума пречистая". Інтимізовані уводини у простір тексту забезпечують діалог між ним та сприймачем. "Посвященіє" виступає необхідним прологом у сферу життя родини, а виразна просторова маркованість вказує на основний композиційно-змістовий принцип організації тексту -- послідовне розгортання глибинної семантики локусу хати. У "Невольнику" витворюється особливий синтез простору Дому, що є амальгамою фольклорної символіки та Шевченкових індивідуальних уявлень. Цілості просторова сфера твору набуває завдяки зосередженню докладних зображень (умовно кажучи, -- епічних елементів поеми) довкола хати, тоді як про решту подій оповідається вустами персонажів доволі стисло (як, наприклад, про перебування Степана в Запоріжжі і турецькій неволі) Тобто більшої значимості набувають події родинного життя, переживання особистості -- такий акцент на родинних цінностях відстежується в творі.

Поверненню сліпого Степана передують Зелені свята, що є приводом причепурити оселю:

Хоч Петра діждати,

Хоч Зеленої неділі...

Діждались, і хату

Уквітчали гарнесенько,

І в сорочках білих

Невеселі, мов сироти,

Під хатою сіли [22, с. 473].

Таким чином, готується наступна сюжетна колізія -- поява Степана. Підпорядкований загальному задуму поеми і фінал, кінцівка якого вкотре підкреслює структурну роль хати у розбудові сюжетного простору поеми: "Старий батько / Сидить коло хати / Та вчить внука-пузанчика / Чолом оддавати". Гадаємо, символічний зміст цих слів зрозумілий.

Отже, концепт хати виконує виразну сюжетотворчу функцію, як це властиво простору в літературному творі. За рахунок ритмічних повторень -- в хаті, під хатою, з-під хати, на порозі -- твориться єдність місця, що набуває символічного забарвлення. Пункт спостереження перебігу подій у творі ніби зафіксовано: те, чого уявний оповідач не міг бачити, передано іншими, аніж пряма оповідь, засобами. Фіналу передує насичена національними мотивами розповідь Степана про свавілля руйнівників Січі -- москалів, занепад української державності -- іграшкова автономія на чолі з Кириллом Розумовським, що завершується державотворчим символом хати -- дещо несподіваним для загального змісту твору, -- на перший погляд, розповіді про родинну історію: "Тяжко, тату, / Із своєї хати / До турчина поганого / В сусіди прохатись", -- йдеться про перенесення Січі на Дунай. У такий спосіб розгорнута символіка локусу хати цементує художній зміст твору, надає йому формотворчої завершеності. Отже, згаданий концепт постає і як провідний елемент образно-символічної системи, і як визначальний композиційний прийом.

"Наймичка" демонструє співіснування різних за своїм значенням концептів хати: це і "безверха хата", про яку йшлося вище, хата як сакральний простір, "чужа тепла хата" та ін. Закономірності, виведені на основі розгляду "Невольника", поширюються і на "Наймичку" -- знаходимо численні підтвердження нашим гіпотезам. Зокрема, про особливу роль хати як місця перебігу подій і позірну надмірність її згадувань свідчать такі рядки:

"...Ходи сюди, не лякайся...

Вийди, Катре, з хати:

Я щось маю розпитати,

Дещо розказати".

Вийшла з хати Катерина [23, с. 198].

Усі наведені значення хати обертаються довкола одного семантичного ядра -- хата = родина. На цьому мікрорівні Шевченко, як ми переконались, майстерно вибудовує систему просторових відношень. Наступним рівнем може бути хата як частина більшого утворення -- статичного сільського пейзажу.

Поетові не притаманне зображення знелюдненого пейзажу -- він прагне передати неявну присутність людини. Тут, як і в решті Шевченкових пейзажів, сільські хатинки -- домінанта просторового зображення, вони виступають тим містком для його поетичної пам'яті, що уможливлює бачення ширшого топосу -- України.

Цікаво, що простір реальний, у межах якого ми здебільшого й розглядаємо локус хати, може перетинатися з іншими просторами, приміром історичним.

ВИСНОВКИ

Здійснений аналіз дозволяє зробити певні узагальнення. Природа образу хати у Шевченка -- просторово-символічна. Шевченко був одним із перших, хто задля розбудови власного просторового універсуму звернувся до локусу хати і змоделював у своїй поезії системну типологію згаданого простору: мікросвіт людської душі; родина; означник світового дерева; просторовий аналог художньої свідомості поета та ін.

Основою для формування його просторових уявлень про дім були ранні дитячі враження (батьківська хата, рідне село і т. ін.), певні народні вірування та обряди, досвід художника і архітектора (проект хати). У свою чергу це стало базою для синтезу простору, зокрема локусу хати у поетичних текстах.

Отже, з усієї множини елементів хати, істотних в народних уявленнях, Шевченко добирає лише ті, чиє значення є справді неперехідним. Гранично мала кількість цих складових простору хати сприяє їхній особливій енергетичній та семантичній наснаженості. Водночас вони ніколи не виступають в тотожних контекстах.

Твори поета засвідчують виразний ізоморфізм селянського соціуму -- родини -- хати. Така модель дозволила мінімальними засобами просторової символіки створити довершені епічні полотна, забезпечити морально=етичну характеристику персонажів, багатовимірність тексту загалом.

У функціонуванні концепиу провідними є дві опозиції: сакральне-профанне та своє-чуже, що втілюються у різних контекстах.

Концепт хати засвідчує високий ступінь варіативності просторової будови (на кількох рівнях та у кількох площинах) і різноманіття семантики.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. Алефиренко Н.Ф. Спорные проблемы семантики / Н.Ф. Алефиренко. - М: Гнозис, 2005. - 326 с.

2. Арешенков Ю. О. Концепт «хата» в поетичному ідіостилі Т. Шевченка / Ю.О. Арешенков // Українська мова серед інших слов'янських: етнологічні та граматичні параметри: [зб. матеріалів Міжнародн. конф.]. - Кривий Ріг: Видавничий дім, 2009. - С. 108-114.

3. Арутюнян Н.Л. Понятие «сверхконцепт» / Н.Л. Арутюнян // Vita in Lingua: К юбилею профессора С. Г. Воркачева. сб. ст. - Краснодар: Атриум, 2007. - С. 11-18.

4. Бабушкин А.П. Общеязыковые концепты и концепты языковой личности / А. П. Бабушкин // Вестник ВГУ. - Сер. 1.: Гуманитарные науки. - Воронеж, 1997. - № 2. - С.114-118.

5. Барабаш Ю. "Коли забуду тебе, Єрусалиме." Гоголь і Шевченко: Порівняльно-типологічні студії. - Харків: Акта, 2001. - 373 с.

6. Білецький О. Російська проза Т. Г. Шевченка / Білецький О. Зібр. праць: У 5-ти т. Т.2. - К.: Наукова думка, 1965. - С. 219-242.

7. Воркачев С.Г. Концепт как «зонтиковый термин» / С.Г. Воркачев // Язык, сознание, коммуникация. - М., 2003. - Вып. 24. - С. 5-12.

8. Грицюта Н.М. Проза Т.Шевченка в контексті розвитку європейського роману виховання: Автореф.дис.канд.філол.наук: 10.01.02 / АН України; Інститут літератури ім. Т.Г.Шевченка. - К., 1993. - 20 с.

9. Демчук Н.Р. Художній світ прози Т.Шевченка (проблема психологічного аналізу): Автореф. дис. канд. філол. наук: 10.01.01 / Львівський держ. ун-т ім. Івана Франка. - Львів, 1999. - 19 с.

10. Дзюба І. М. Тарас Шевченко. Життя і творчість / І. М. Дзюба. - [2-ге вид.]. - К.: Вид. дім «Києво-Могилянська академія», 2008. - 718 с.

11. Ільїн В.С. Народність у порівняннях Т.Г. Шевченка. // Мовознавство, 1989. - Т.7. - С. 31-46.

12. Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник / В. В. Жайворонок. - К.: Довіра, 2006. - 703 с.

13. Жур П. Труди і дні Кобзаря. - К.: Дніпро, 2003. - 520 с.

14. Зеров М. Російські повісті Шевченка // Зеров М. Твори в 2 т. Т.2. - К.: Дніпро, 1990. - С.174-179.

15. Кожолянко Г. Тарас Шевченко - етнолог // Час. - 2004. - №10. Кононенко В. Мова. Культура. Стиль. - К. - Івано-Франківськ: Плай, 2002. - 459 с.

16. Кравець В.В. «Щоб розкрились високі могили...»: (Міф і реальність у Шевченка і Хлебникова) / В.В. Кравець // Слово і час. - 1990. - № 9. - С. 62-66.

17. Світличний І. Духовна драма Шевченка // Світличний І. Серце для куль і для рим. - К.: Радянський письменник, 1990. - С. 349-377.

18. Смілянська В.Л. Структура і смисл: Спроба наукової інтерпретації поетичних текстів Тараса Шевченка / В. Л. Смілянська, Н. П. Чамата. - К.: Вища школа, 2000. - 207 с.

19. Терещенко В.Г. Проблема автора в повістях Т.Г.Шевченка: Автореф. дис. канд. філол. наук: 10.01.01 / Дніпропетровський держ. ун-т. - Дніпропетровськ, 1997. - 18 с.

20. Ткачук О.М. Наратологічний словник. - Тернопіль: Астон, 2002. - 173 с.

21. Україна в словах: Мовокраїнознавчий словник-довідник. - К.: ВЦ «Просвіта», 2004. - 704 с.

22. Шевченко Т. Повести. - К.: Радянський письменник, 1992. - 527 с.

23. Шевченко Т. Кобзар. Для широкого кола читачів. - Редактор Р. Дерев`яненко. - Видавничий дім «Школа», 2009. - 298 с.

Размещено на Allbest.ru

...