Походження української мови

Размещено на http://www.allbest.ru/

Содержание

1. Походження української мови

2. Історія голосних переднього ряду у праслов»янській мові

3. Історія голосних заднього ряду у праслов»янській мові

4. Закон відкритого складу

5. Зміни приголосних у сполученні з Й. Чергування І -- Й

6. Палаталізації

7. Наслідки занепаду редукованих

8. Іменник та дієслово

1. Походження української мови

український склад палаталізація лексичний

Сьогодні в світі існує 13 живих мов слов'янських народів: українська, білоруська, російська, польська, чеська, словацька, верхньолужицька, нижньолужицька, сербська, хорватська, словенська, македонська, болгарська. До мертвих (таких, що не мають носіїв) мов слов'янської групи належать праслов'янська, давньоруська, старослов'янська, полабська.

Живі слов'янські мови за своїми особливостями об'єднуються в 3 підгрупи:

-східнослов'янську (російська, українська, білоруська);

-західнослов'янську (польська, чеська, словацька та ін.);

- південнослов'янську (болгарська, македонська та ін).

Усі слов'янські мови мають спільне джерело -- праслов'янську або спільнослов'янську мову, яка існувала у вигляді слов'янських племінних мов приблизно з середини III тисячоліття до н.е. до V століття н.е. Одночасно з перетворенням і формуванням слов'янських племен в окремі народності формувалися й слов'янські мови. Цей процес був тривалим і неоднозначним як для слов'янських народів, так і для їх мов, які зберігали багато спільних рис.

Українська мова є спадкоємицею мов тих слов'янських племен, що належали території сучасної України, -- полян, древлян, тиверців, угличів та ін. Минули довгі історичні етапи формування регіональних мовних утворень, періоди інтеграцій діалектів у живу давньоруську мову, на основі якої й формувалася українська мова.

Сама назва української мови походить від топоніма «Україна», який уперше зустрічається в Київському літописі 1187 р. для позначення земель на межі Переяславського князівства й Степу, в якому кочували половці.

Пізніше, у XVI -- XVII ст., Україною стали називати Середнє та Нижнє Подніпров'я. Мешканці цієї території називалися українцями, а їхня мова -- українською або козацькою. Українськими іноді називали й інші землі, де жили українці, -- Київщину, Поділля, Покуття, Волинь та деякі інші території.

У XIX -- на початку XX ст. назва «Україна» («українці», «українська» мова) поширюється й узвичаюється на всіх землях, які офіційно називалися Малоросією, а українці -- малоросами на сході й русинами на заході. Офіційно ж Малоросія стала називатися Україною після 1917 року.

Українська літературна мова, якою ми користуємося сьогодні, є однією зі старописемних мов індоєвропейської сім'ї. Вона успадкувала давньоруську писемність і в ранній період своєї історії продовжувала розвивати традиції літературної мови Київської Русі, скарби усної народної творчості та живого мовлення українського народу. Вона формувалася на основі говорів Середньої Наддніпрянщини, увібравши в себе чимало елементів, особливо лексичних, з інших говірок.

Зберігаючи багато в чому спільність із білоруською та російською мовами, українська систематично збагачувалася розмовними елементами. Внаслідок цього утворилася староукраїнська книжна мова, яка вживалася в ділових документах, частково -- у полемічних творах і наукових працях, наприклад «Лексикон славенороський» (1627 р.) П. Беринди.

У той же час розвивалася жива мова українського народу, струмені якої широко вливалися в літописи Самовидця, С. Величка, в драми М. Довгалевського та Г. Кониського, в полемічні твори І. Вишенського, в ліричні й сатиричні вірші Г. Сковороди, в поезії І. Некрашевича. Усе це підготувало грунт для виникнення нової української літературної мови на народній основі. Сталося це наприкінці XVIII ст., коли вийшла Вергілієва «Енеїда». І. П. Котляревський започаткував нову українську літературну мову, широко використовуючи в своїх творах багатство полтавських говорів і фольклору.

Важко переоцінити роль Т. Г. Шевченка в розвитку української літературної мови. Саме він уперше своєю творчістю підніс її на високий рівень словесно-художньої культури, заклав підґрунтя для розвитку в ній стильового розмаїття й мовного багатства сучасної української літературної мови.

У 20-х -- на початку 30-х років XX століття в колишній УРСР було здійснено чимало заходів, спрямованих на те, щоб подолати відставання в розвитку певних стилів української мови. Проте в роки сталінських репресій, а ще більше в добу застою, українська мова знову була вилучена з багатьох сфер функціонування.

26 жовтня 1989 року було прийнято закон «Про надання українській мові статусу державної». Державність української мови підтверджена й 10-ю статтею Конституції України, прийнятої Верховною Радою 28 червня 1996 року.

2.Історія голосних переднього ряду у праслов»янській мові

Праслов'янська мова, спільнослов'янська мова -- мова-предок слов'янських мов. Сформувалася на основі одного з праіндоєвроп. діалектів (див. Індоєвропейські мови). Існують давні структурні риси у фонетиці, граматиці і лексиці, що є спільними для слов'ян. і балт. мов (припускається існування у минулому якогось видубалто-слов'янської мовної спільності). П. м. реконструюється шляхом порівн.-істор. вивчення слов'ян, мов із залученням типол. даних. Історію П. м. поділяють на 3 періоди: ранній (3 -- 1 тис. до н. е.), середній (1 тис. до н. е. -- 3 -- 5 ст. н. е.) і пізній (5 -- 6 ст. н. е.). Впродовж цього часу П. м. зазнала глибоких перетворень, зокрема у фонетиці. У ранній період це втрата придихових проривних приголосних, занепад лабіалізованих задньоязикових приголосних та зміна палатальних g', k', у z, s, виникнення нового приголосного х з придихового kh, а також із sпісля і, u, г, k, занепад ларингальних приголосних, розщеплення складотв. сонантів гє, 1є, mє, nє на дифтонгічні сполучення «і, u+r, l, m, n» та ін. У середній період з'являється тенденція до автономності складу в межах слова. З нею пов'язане виникнення законів відкритого складу та складового сингармонізму. Закон відкритого складу зумовив такі важливі фонет. зміни, як занепад приголосних у кінці слова, розвиток протетичних приголосних, переміщення меж складів, спрощення, асимілятивні та дисимілятивні зміни у групах приголосних, монофтонгізацію дифтонгів,утворення носових голосних та складотв. сонантів. Одним з виявів закону відкритого складу стала асиміляціяприголосних перед j (приголосний j часто виступав на поч. складу як іменний та дієслівний суфікс). Це привело до виникнення у П. м. палатальних приголосних і дефонологізації. Відповідно до закону складового сингармонізму голосні й приголосні в складі сполучалися за принципом їх однорідності з погляду передньої і непередньоїартикуляції. Внаслідок цього приголосні в позиції перед голосними переднього ряду ставали палаталізованими. Результатом загального процесу пом'якшення приголосних стала перша палаталізація задньоязикових g, k, х, які перейшли у палатальні шиплячі dћ' (пізніше ћ'), и', р' (ю'зr?s, и'о, souр'оtо -- укр. жар, чи, сушити). Після монофтонгізації дифтонгів, у пізній період історії П. м., відбулися друга і третя палаталізації задньоязикових приголосних. Їх наслідком стали м'які свистячі -- палаталізовані dz' (пізніше z'), c', s' (друга палаталізація) та палатальні dz" (пізніше z"), c", s" (третя палаталізація), пор. mыs'м, ov'ьс"в укр. мусі (від муха), вівця. На основі палаталізації задньоязикових у П. м. виникли нові морфонол. чергування, які мали вел. вплив на іменне та дієслівнесловотворення. Збагачення консонантизму П. м. відбулося за рахунок фрикативних приголосних і африкат. Підсумок розвитку вокалізму полягав у тому, що ознака часокількості у голосних стала фонологічно несуттєвою і поступилася протиставленню голосних за якістю: о > і, i > ь, ы > у(ы), ы > ъ, з > м, . > е, в, ф > а, г, o > о. Наголос у П. м. був музичним. На довгих голосних, дифтонгах і дифтонгічних сполученнях розрізнялися два види інтонації: акутова (висхідна) і циркумфлексова (спадна).

Основу праслов'ян. словника склала праіндоєвроп. лексика. Разом з тим П. м. втратила багато праіндоєвроп.лексем. Частина назв тварин і рослин зникла у зв'язку з переселенням праслов'ян і змінами фауни та флори (напр., праіндоєвроп. назва коня). Багато слів було втрачено у зв'язку з заборонами -- табу (витіснення праслов'ян. новотворами назв риби, змії, собаки, ведмедя). Чимало новотворів -- серед назв частин тіла, явищ природи, соціальних і сімейних відносин та ін. Розвиток словотворення здійснювався у напрямі до збагачення й урізноманітнення словотв. інвентаря. Зростає роль суфіксації, яка втрачає зв'язок з внутр. змінами будови слова, складається новий спосіб словотворення -- префіксація та ін. Продуктивним був і лекс.-семант. спосіб. Частину слів П. м. запозичила з ін. мов.

У морфології П. м. зберегла найзагальніші риси праіндоєвроп. мови, передусім її флективний тип. Разом з тим відбулися певні зміни (найбільші в системі дієслова). П. м. успадкувала з праіндоєвроп. З роди (чоловічий, жіночий, середній), 3 числа (однина, множина, двоїна) і 7 (з 8) відмінків (називний, родовий, давальний, знахідний, орудний, місцевий, кличний; аблатив збігся з род. в.). Розподіл іменників за типами відмінювання у П. м. залежав від характеру давньої (праіндоєвроп.) основи слова. Розрізняють 6 типів відмінювання, які включали давні основи на -в, -?, -?, -?, -ыта на приголосний (-s, -nt, -n, -r). Праіндоєвроп. походження мали іменні прикметники, які, узгоджуючись з іменниками, замінювалися як іменники з основами на o та в (dobrъ, dobro, dobra). Праслов'ян. новотвором стали займенникові форми прикметників, що виникли шляхом приєднання енклітичного вказівного займенника до іменних форм прикметників. Числівники не становили окр. частини мови. Назви чисел належали до іменників або прикметників. Дієслово мало дві основи: теп. ч. (ber-о^н) та інфінітива (bъra-ti). Від основи теп. ч. утворювалися теп. ч. (ber-о^н, bere-љi), нак. сп. (ber-і), активний (ber-y) і пасивний (nosi-m-ъ) дієприкметники теп. ч. Основи інфінітива дорівнювали кореню або включали і суфікси. Від основи інфінітива утворювалися інфінітив (bьra-ti), супін (bьra-tь),аорист (id-ъ, bьra-х-ъ), імперфект (pas-мах-ъ), активний (bьra-v-ъ) і пасивний (da-n-ъ, bi-t-ъ) дієприкметники мин. ч., дієприкметник мин. ч. на -l- (рі-l-ъ). Особові закінчення поділялися на первинні та вторинні. Первинні використовувалися для утв. форм теп. ч., вторинні -- мин. часів і нак. сп. Мин. часи були прості (аорист, імперфект) і складені (перфект, плюсквамперфект). Складеними були майб. ч. і умов. сп. Категорія виду сформувалася у пізній період. Дієприслівника у П. м. не було.

Протягом тривалого часу П. м. була єдиною. Саме цим пояснюється високий ступінь близькості між слов'ян. мовами. Однак в ост. тисячоліття історії П. м. в ній виникає ряд діалектів, на основі яких надалі сформувалися окремі слов'ян. мови.

Значний внесок у вивчення П. м. зробили такі вчені, як А. Шлейхер, І. Бодуен де Куртене, О. Потебня, А. Лескін, В. Ягич, П. Фортунатов, О. Шахматов, Т. Лер-Сплавінський, Я. Розвадовський, Н. Ван-Вейк, М. Фасмер, М. Дурново, Г.Ільїнський, О.Селищев, А. Мейє, М.Трубецькой, Р. Якобсон, А. Вайян, Є. Курилович, П. Бузук, Л. Булаховський, В. Кіпарський, А. Мартіне, С. Бернштейн, 3. Штібер, Ф. Мареш, В. Георгієв, О. Трубачов, В. Топоров, В'яч. Іванов, В. Ілліч-Світич, О. Мельничук, В. Дибо, В. Колесов, А. Фурдаль, Р. Крайчович, Ю. Шевельов, В. Журавльов та ін.

3.Історія голосних заднього ряду у праслов»янській мові

Система вокалізму і консонантизму сучасних східнослов'янських мов у своїх загальних рисах походить з одного джерела -- системи голосних і приголосних давньоруської мови.

Поряд із спільними фонетичними рисами спостерігаємо характерні для кожної з трьох мов особливості, які склалися в процесі їхнього історичного розвитку на базі місцевих діалектів давньоруської мови, що послужили грунтом при формуванні мов української, російської і білоруської народностей, а пізніше -- національних мов.

У кожній з них відбувалися певні, специфічні для даної мови, звукові процеси, які кінець кінцем призвели до поглиблення розходжень східнослов'янських мов у фонетиці.

Проте східнослов'янські мови не втратили спільних риc як у звуковій системі, так і в граматичній будові.

Фонологічна система давньоруської мови (період IX-- початку X ст.) включала 11 голосних, однак у середині X ст. відбулася деназалізація носових голосних і кількість голосних фонем зменшилась до 9, а пізніше (друга половина XII ст.) їх стало ще менше -- 7, бо зникли слабкі зредуковані ъ, ь, а сильні вокалізу валися у звуки о, е. У мові української народності ? рефлексувався в і, а в російській і білоруській--в е(процес цей розпочався в ХІІІ--XIV ст.), тобто кількість голосних зменшилась до 6.

У сучасній українській, російській і білоруській мовах налічується 6 голосних фонем: укр. а, о, є, і, и, у; рос. а, о, є (э), и, ы, у; біл. а, о, є(а), і, ы, у. Серед голосних звуків у трьох мовах розрізняють лабіалізовані (о, у) і нелабіалізовані (всі інші).

За положенням язика при артикуляції голосні і, и_, е (укр.), и, е (рос), і, э (біл.) належать до переднього ряду.

За ступенем підняття язика, відкритості чи закритості (вузькості) рота східнослов'янські голосні неоднорідні; голосні і, и, у (укр.), и, у (рос), і, у (біл.) є закритими (вузькими). Крім названих, сюди належить ще й ы, вживана у російській і білоруській мовах. Вона належить до голосних середнього ряду. До голосних заднього ряду в усіх східнослов'янських мовах належать у, о, а.

Система консонантизму в сучасних східнослов'янських мовах -- продукт багатовікового розвитку. В історії слов'янського, у тому числі і східнослов'янського консонантизму, відбулися значні зміни в період від його формування на праіндоєвропейській основі до утворення окремих слов'янських мов.

Найголовніші риси сучасних трьох мов складалися в добу спільносхіднослов'янської мови.

У давньоруській мові найдавнішої епохи були наявні такі приголосні фонеми:

1) губні б, п, в, м. Фонеми ф у давньоруській мові не було. Поява її пов'язана із уживанням запозичень із грецької (Филиппъ), а потім і з інших мов. Чужий звук ф -- важкий для творення. Уже давні пам'ятки мов української і білоруської народностей відбивають заміну фіншими приголосними або звукосполученнями: Хролъ, Ходоръ, Степанъ, Хведоръ, Пилипъ, Горпина; Хведаръ, Халимон, Панас, Текля тощо. У сучасних українській і білоруській мовах і деяких говорах російської мови у давніх запозиченнях на місці ф уживається в, п, т, х або сполука хв, кв, укр. Гапон, Пилип, Степан, Трохим, Хома, Векла, Текля, картопля, квасоля, хвіртка; біл. хвартух, Хима, Піліп та ін. Пізніше у російській мові після занепаду зредукованих ъ, ь з'явилася передумова для появи губно-зубного приголосного ф, який виник у вимові перед глухими і в кінці слова внаслідок оглушення в: траф-ка, кроф' та ін.;

2) передньоязикові д, т, з, с, дз (ця африката втратила проривний елемент і збіглася з приголосним з), р, л, н всі вони могли бути пом'якшеними і непом'якшеними; ж', ч', ш', ц', дж (ця африката в деяких давньоруських говорах утрачала проривний компонент і збігалася з приголосним ж) були тільки м'якими;

3) середньоязикова м'яка фонема й;

4) задньоязикові г, к, х були тільки твердими і не могли сполучатися з й та голосними переднього ряду.

Приголосні давньоруської мови з певними змінами їхніх якостей зберігаються і в сучасних східнослов'янських мовах.

4.Закон відкритого складу

Закон, за яким звуки в межах складу розташувалися за принципом висхідної звучності із голосним чи р, л у кінці або ж склад містив один складотворчий сонант^[1].

Наприклад, ст?-на, сто-лъ, зр-но, го-р-дъ.

Загальний опис.

Тенденція до відкритого складу виникла в спільнослов'янській мові ще в ранній період її розвитку. Вона виявилася в зміні складотворчих сонантів [r], [l], [n], [m] і перетвореннях давніх сполучень із [j]. Однак тоді цей процес не набув значення загального закону. Пізніше він охопив усі зміни, пов'язані зі структурою складу (переміщення приголосних на межі складу, втрата кінцевого приголосного в слов і, монофтонгізація дифтонгів, розвиток протези, спрощення в групах приголосних, поява носових голосних), перетворившись на універсальний фонетичний закон праслов'янської мови.

5. Зміни приголосних у сполученні з Й. Чергування І -- Й

Сполучник і та початковий ненаголошений і в ряді випадків чергуються з и у тих же позиціях, що й у -- в.

1. І вживається, щоб уникнути збігу приголосних, важких для вимови:

а) після приголосного або паузи, що на письмі позначається крапкою, комою, крапкою з комою, двокрапкою, крапками, перед словами з початковим приголосним звуком: Нема вже тієї хатини. І я в сивині, як у сні (Павличко); Вірю в пам'ять і серце людське (Б. Олійник);

б) на початку речення: І долом геть собі село Понад водою простяглось (Шевченко); І приковують [гори]до себе очі, і ваблять у свою далечінь імлисту (Коцюбинський).

2. Й уживається, щоб уникнути збігу голосних:

а) між голосними: У садку співали Ольга й Андрій; Оце й уся врода (Панас Мирний); Квітли вишні й одцвітали (Малицький); /18/

б) після голосного перед приголосним: Навчає баєчка великого й малого (Глібов); На траві й квітках росинки, шелестіння й гомін гілки, щебетання й пісня пташки (Щоголів).

Примітка. Так само чергується початковий ненаголошений і з й у словах: імення -- ймення, імовірний -- ймовірний, іти --йти, ітися -- йтися (ідеться -- йдеться).

3. Чергування і -- й не буває:

а) при зіставленні понять: Дні і ночі; Батьки і діти; Війна і мир;

б) перед словом, що починається на й, є, ї, ю, я: Ольга і Йосип -- друзі; І раптом людська тінь майнула. Куди, для чого, хто і як? (Рильський);

в) після паузи: Щось такеє бачить око, І серце жде чогось (Шевченко).

6. Палаталізації

Перша палаталізація задньоязикових та її наслідки.

Перша палаталізація задньоязикових приголосних - це процес зміни твердих задньоязикових приголосних на м'які шиплячі передньоязикові приголосні перед голосними переднього ряду у процесі словозміни і словотворення. Ця палаталізація відбулася у ранній праслов'янський період, ще до монофтонгізації дифтонгів, тому засвідчена в усіх слов'янських мовах. Задньоязикові постійно тверді *g, *k, *ch не могли пом'якшуватися, а тому, попадаючи у позицію перед голосним переднього ряду є, ь, юс малий, и, які вимагали обов'язкового пом'якшення, вони змінилися на dћ>ћ, и, љ. У результаті цього процесу в праслов'янській мові з'явилися нові приголосні ћ, и, љ. Першу палаталізацію широко представлено в сучасній українській літературній мові у вигляді чергувань задньоязикові - шиплячі. Перша палаталізація задньоязикових приголосних зумовила появу в слов'янських мовах чергування задньоязикових і шиплячих приголосних у тих випадках, коли в корені були наявні давні чергування голосних, а також на кінці морфем при словотворенні і словозміні: рекох'-рече, отрокъ-отроче. У результаті дії палаталізацій задньоязикових у мовах слов'ян з'явилося чергування приголосних: г-ж-з, к-ч-ц, х-ш-с, але вони не однаковою мірою представлені в усіх слов'янських мовах.

Друга палаталізація задньоязикових, її умови та наслідки.

Друга палаталізація задньоязикових приголосних - це процес зміни твердих задньоязикових приголосних *k, *g, *ch на свистячі [c], [z] [s] перед голосними переднього ряду дифтонгічного походження в процесі словозміни. Дія другої палаталізації задньоязикових була обумовлена тим, що після монофтонгізації дифтонгів *oi, *аі, *еі, що починалися на голосний, змінилася позиція для задньоязикових приголосних: вони знову потрапили в положення перед голосними переднього ряду [i], [м]. Оскільки діяв закон звукового сингармонізму, то тверді задньоязикові повинні були зазнати палаталізації. Наслідки другої палаталізації спостерігаються найчастіше в кінці основи слова, дуже рідко засвідчені на початку слова. Найчастіше цей процес відбувався у таких випадках: - у формах Д. і М. в. однини і множини іменників і прикметників (влъкъ-влъц ять); - у формах Н. в. множини іменників і прикм. ч. р. (влъци); - у формах наказового способу дієслів (помог юс великий - помози); - у формах Н. в. двоїни іменників ж. р.; - у формах коротких прикметників (высокъ-высоци); - у деяких займенникових формах. У результаті дії палаталізацій задньоязикових у мовах слов'ян з'явилося чергування приголосних: г-ж-з, к-ч-ц, х-ш-с, але вони не однаковою мірою представлені в усіх слов'янських мовах.

Третя палаталізація задньоязикових, її умови та наслідки.

Третя палаталізація задньоязикових приголосних - це процес зміни задньоязикових приголосних *k, *g, *ch на свистячі [c], [z] [s] після голосних переднього ряду и, ь, юс малий та складотворчого р у процесі словотворення. Дію цього закону обмежувала наявність у наступному складі голосних переднього ряду ъ та ы (ликъ-лицє). У результаті дії палаталізацій задньоязикових у мовах слов'ян з'явилося чергування приголосних: г-ж-з, к-ч-ц, х-ш-с, але вони не однаковою мірою представлені в усіх слов'янських мовах.

7. Наслідки занепаду редукованих

Занепад редукованих

Давні редуковані голосні не збереглися в жодній із слов'янських мов, у різний час або занепавши (в слабкій позиції), або вокалізувавшись (у сильній позиції). У давньоруських діалектах цей процес в основному припадає на 11 -- 12 ст. Занепад [ь], [ъ] відбувся в кінці слова (голубь -- голуб, садъ -- сад) і перед складом з голосним повного творення (вьдова > вдова, съто > сто). Вокалізація [ь] > [е], [ъ] > [о] відбулася перед складом з редукованим слабким (дьнь > ден', сънъ > сон) перед сонорним приголосним [р], [л], за яким ішов будь-який інший приголосний (вьрба > верба, вълна > волна), та в наголошеному складі незалежно від якості приголосного й голосного в наступному складі (тьща > теща, съкнути > сохнути).

Редукований перед складом з [ь], [ъ] у сильній позиції був слабким і занепадав (жьньць > жнец', cънъмъ > сном). Занепад і вокалізація редукованих -- процеси, пов'язані між собою, перший розпочався дещо раніше, аніж другий. Найраніше він відбувся в початкових складах слова, що широко засвідчують писемні пам'ятки 2-ї пол. 11 ст. (книгы, зло, два, мн? та ін. із кънигы, зъло, дъва, мьн?), потім у середніх складах і найпізніше -- в кінці слова. У західно- і південнослов'янських мовах були інші відповідники давніх [ь] та [ъ]; пор. польс. dzieс, sen; чес. den, sen; сербохорв. дан, сан. Занепад редукованих у слабкій позиції й вокалізація їх у сильній -- одне з найважливіших фонетичних явищ давньоруської мови, що спричинило в ній ряд звукових змін, спільних для усіх східнослов'янських мов або властивих лише окремим з них. Спільним наслідком цього явища є, наприклад, зменшення в багатьох словах кількості складів (къ-ни-жь-ка > книж-ка, о-рь-лъ > о-рел); поява закритих складів (лъ-бъ > лоб), а отже, й припинення дії закону відкритого складу; виникнення нових груп приголосних; розвиток чергування секундарних (нових) е, о з нулем звука (день -- дня, праведний -- правда < правьдьний -- правьда, сотня -- сто, кусок -- куска < кусъкъ -- кусъка; див. також Випадні звуки) тощо. Інші звукові зміни, пов'язані з занепадом [ъ], [ь], властиві лише окремим мовам, наприклад, перехід із давнього дієслівного суфікса [л] минулого часу в [ў] в українській і білорус, мовах, на відміну від російської (зналъ, далъ < укр. знав, дав, фонет. [знаў], [даў]; білорус. знаў, даў), хоч у позиції після приголосного він втрачений усіма східнослов'янськими мовами (неслъ, моглъ > укр. ніс, міг, рос. і білорус. нёс, мог). Специфічною для української мови є зміна етимологічних [е], [о] в [і] в новому закритому складі, а отже, й виникнення чергування [е] -- [і], [о] -- [і]: печі -- піч (< печи -- печь), вози -- віз (< возы -- возъ); прогресивна асиміляція пом'якшеним приголосним, після якого занепав [ь], наступного [j] (знання, життя < знаньjе, житьjе); зміна [л] на [ў] перед іншим приголосним після секундарного [о], що виник з редукованого [ъ] (вълкъ, тълстый > воўк, тоўстий, орфогр. вовк, товстий) тощо.

Деякі специфічні для окремих східнослов'янських мов наслідки занепаду й вокалізації редукованих голосних відбивають ще давньоруські діалекти. Наприклад, у давньоруських іменниках типу льв, ръть слабкі редуковані в першім складі непрямих відмінків однини закономірно занепали, як це відбиває рос. мова (льва, рта, лба), а в українській мові внаслідок пересування наголосу стали сильними й вокалізувалися (льва > лева, ръта > рота). Така специфіка може пояснюватися, зокрема, тим, що процеси, зумовлені занепадом та вокалізацією редукованих, були досить тривалі й діяли ще й на початку формування на основі давньоруських діалектів сучасних східнослов'янських мов. Редуковані голосні звуки виконували в давньоруській мові фонематичні функції, отже, коли вони занепали або розвинулись у наявні в ній голосні, то склад давньоруських фонем зменшився на дві одиниці. Літера ь збереглася в східнослов'янських абетках для позначення м'якшення попереднього приголосного; літера ъ лишилася в рос. мові як знак роздільної вимови, в болг. мові -- як голосний змішаного ряду середнього підняття, середній між а і рос. ы (дъб).

8. Іменник та дієслово

Морфологія