Ономастичний простір у казках, зібраних на території Черкащини

Размещено на http://www.allbest.ru/

Міністерство освіти і науки України

Черкаський національний університет імені Богдана Хмельницького

Навчально-науковий інститут української філології та соціальних комунікацій

Кафедра українського мовознавства та прикладної лінгвістики

Курсова робота

з української мови

Ономастичний простір у казках, зібраних на території Черкащини

Студентки 3 курсу В групи

Галузі знань 0203 - гуманітарні науки

спеціальності 6.020303 - українська мова і

література

Гордієнко Юлії Миколаївни

К. ф. н., старший викладач

Ярмоленко Галина Анатоліївна

м. Черкаси - 2015рік

Ономастика - наука, розділ мовознавства про власні імена об'єктів, зокрема: антропоніми (імена, прізвища, прізвиська, псевдоніми), топоніми, гідроніми, зооніми, фітоніми, космоніми, астроніми, хрононіми, та ін.[30].

Ономастика вивчає закономірності виникнення, розвитку, зміни, функціонування, поширення і структури власних імен у мові і мовленні, в літературній і діалектній сферах. Наймолодшою галуззю ономастики вважається когнітивна ономастика. Когнітивна ономастика - це поєднання когнітивної лінгвістики і ономастики. Ця галузь займається вивченням власних назв у ментальному лексиконі людини.

Ономастика займається науковим дослідженням імен, досліджує історію, використання та походження імен, тобто коннотацію імені. Інша частина ономастики займається теоретичним дослідженням імен, тобто питанням: що є іменем? Це теорія основного значення імені - денотація імені.

Власні найменування людей як типові номінативні одиниці сьогодні становлять собою інтерес для різних гуманітарних наук, зокрема для мовознавства, історії, етнографії і демографії. Функціонування власних особових назв у різні епохи засвідчене в давніх писемних пам'ятках. Часто ці пам'ятки є чи не єдиним джерелом фіксації і збереження найменувань особи, констатацією факту існування певного етносу на конкретній території [16].

Різні проблеми ономастики, зокрема, антропоніміки здавна були предметом дослідницьких зацікавлень багатьох учених. Власні особові імена займають чільне місце в лексичному складі сучасної української мови, адже вони, як зазначає А.П. Коваль, - «часточка історії кожного народу. У них відображаються вірування, художня творчість народу, його історичні, господарські і культурні зв'язки» [14, с. 6].

Власні особові імена, як відомо, утворюють стійкий пласт одиниць, відомих загалом всьому народу, і входять до найбільш активної лексики загальнонаціональної мови.

Актуальність курсової роботи зумовлена тим, що досліджуваний аспект не був предметом спеціального дослідження, відтак потребує детальнішого розгляду. Також наявна потреба наукового дослідження, оскільки практично відсутні наукові праці у яких би висвітлювались особливості ономастичного простору в народних казках зібраних на цій території, а саме специфіка антропонімів у живій мові нашого народу обмеженій конкретною областю України.

Метою роботи є аналіз ономастичного простору в казках, спроба з'ясування історії і мотивів виникнення саме таких, а не інших найменувань, дослідження специфіки слововживання і словотворення імен, прізвищ, прізвиськ і т. д., розгляд особливостей значення та найменування героїв казок.

Для виконання цієї мети поставлено такі завдання:

а) визначити значення і дослідити наявні варіанти власних назв у казках;

б) з'ясувати мотиви надання казковим героям конкретних антропонімів, які функціонують у досліджуваних казках.

в) визначити словотвір цих імен.

Об'єкт дослідження - фольклорний матеріал зібраний на території Черкаської області, а саме народні казки.

Предметом аналізу є власні найменування (антропоніми) наявні в досліджуваних пам'ятках народної творчості.

Методи дослідження

Що ж до методів дослiдження, то їх існування та розвиток зумовлені еволюцією наукового процесу. Специфіка предмета вивчення вимагає комплексного підходу до його осягнення, що й позначилося на виборі методів, які склали методологічну основу курсової роботи. З огляду на це, методологія роботи ґрунтується на застосуванні традиційного для лінгвістичних робіт такого типу описовий метод, метод аналiзу...

Наукова новизна одержаних результатів дослідження полягає в тому, що...

Практичне значення дослідження полягає в можливості застосування основних положень і результатів для подальшого вивчення особливостей ономастичного простору Черкащини. Ця робота може стати основою для подальшого розвитку порівняльного аналізу антропонімів в українській мові в діахронному аспекті на основі народної творчості різних частин нашої країни.

Матеріали цієї курсової роботи можуть бути успішно використані в навчальному процесі старшокласників чи студентів для більш зручного і систематизованого сприйняття та запам'ятовування навчального матеріалу, а також у подальшому дослідженні нашого питання студентами вищих навчальних закладів для написання курсових, кваліфікаційних і дипломних робіт.

Ономастика (від грецького ONOMA - ім'я, назва) - спеціальна історична дисципліна, що вивчає власні імена, їх функціонування в мові і суспільстві, закономірності їх утворення, розвитку і постійних перетворень. Вона виникла в результаті взаємодії досліджень з історичного джерелознавства і лінгвістики. [Компан О.С. Ономастика як допоміжна історична дисципліна // Історичні джерела та їх використання. - 1966. - С. 60. ([3;60])]

Кожен онім - власна назва містить інформацію про особливості іменованого об'єкту, історичну епоху, в якій виникла назва, етнос, котрий створив назву, мову, на якій створена назва і багато іншого. Власні імена виникли дуже давно в процесі розвитку мови. Вони відрізняються від загальних назв, оскільки належать конкретному об'єкту. Вже в античній філології існував поділ слів на власні імена і загальні назви. У давніх греків вони звалися - ONOMATA KYPIA та PROENGORIAL, у римлян - NOMINA PROPRIA та APELLATIVA. Тривалий час у науці йшла суперечка з приводу того, чи є ономастика самостійною дисципліною з власними засобами досліджень, чи допоміжною стосовно географії, історії, лінгвістики, археології, етнографії тощо.[6;1] (А. Зубко стаття)

З часом у наукових дослідженнях виокремились два підходи у вивченні онімів. Перший об'єднував вчених, які використовували оніми, як історичне джерело. Другий - вчених-філологів, котрі використовували оніми в дослідженнях з історії мови. Тому в історичній науці ономастика вважається спеціальною історичною дисципліною, яка вивчає оніми як історичне джерело. В свою чергу в філології ономастика - це частина лінгвістики, дослідницький об'єкт істориків мови. Таким чином, в онімі розділяються форма власної назви та її конкретний зміст. Вивченням лексичної форми власної назви займається філологія. Вивченням її конкретного змісту і його тлумаченням опікується історична наука.[6]

Розвиток ономастики, як наукової дисципліни, можна умовно розділити на три етапи. Перший етап - це т. зв. «доакадемічна доба», коли створюються перші словники власних імен і з'являються наукові розвідки із зазначеної проблематики. Цей період тривав до середини ХІХ ст. Другий етап охоплює другу половину ХІХ ст. - першу половину ХХ ст., коли з'являються академічні філологічні дослідження з ономастики. І нарешті, третій етап (друга половина ХХ ст.-початок ХХІ ст.), коли ономастичні дослідження здійснюються поряд із філологами і спеціалістами-істориками. [6]

Окремо слід зупинитися на розвитку української антропонімної лексикографії, яка “... бере свої початки ще з переліків церковних служб і днів ушанування святих, а також із церковних святців і календарів”.

У період Київської Русі потреба зрозуміти історичний зміст географічних і етнічних назв, а також імен людей призвела до появи в писемних джерелах численних прикладів тлумачення імен. У 1289 р. в Новгороді для єпископа Климента був створений перший на Русі словник власних імен людей. Найдавнішими українськими словниками вважаються “Лексис с толкованієм словенских мов просто” (середина ХVІ ст.), “Лексис” Лаврентія Зизанія (1596). У середині ХVІІ ст. Стефаній Славинецький уклав “Лексикон латинский”, де початковою мовою була латина, однак у перекладній частині, крім церковнослов'янських термінів, вживаються й українські слова. В 1627 р. в Києві Памва Беринда видав “Лексикон словеноросский и имен толкование”, в якому спробував з'ясувати походження й етимологію імен людей. Лише в ХІХ ст. наука про власні імена увійшла в коло досліджень лінгвістики. Вперше термін “ономастика” запропонував хорватський лінгвіст Т. Маретич у 1886 р., але спочатку він містив у собі лише одну ономастичну дисципліну - антропоніміку.[6]

Одним із перших в Україні розпочав ономастичні дослідження відомий український слов'янознавець Я. Головацький (1814-1888). Він залучав наукові матеріали з історії утворення інших слов'янських мов та етнографії досліджуваних регіонів. У своїх студіях Я. Головацький спирався на досягнення тогочасного слов'янського мовознавства і праці П.-Й. Шафарика, Ф. Міклошича, В. та Я. Гріммів.

Початок наукового вивчення слов'янської антропонімії прийнято пов'язувати з появою праці Ф. Міклошича “Die Bildung der slavischer Personennamen” , у якій уперше порушується питання словотвірної будови слов'янських особових назв.[uk.wikipedia.org] Автор пояснює творення простих антропонімів і дає перелік суфіксів, за допомогою яких вони утворюються; розглядає форму сполучення обох компонентів складної особової назви, синтаксичне взаємовідношення і порядок компонентів складного слова; здійснює алфавітний перегляд основ, від яких утворюються слов'янські власні імена людей. Праця Ф. Міклошича ще й тепер не втратила своєї наукової цінності, й усі пізніші дослідження слов'янської ономастики в різній мірі спираються на неї.

Проблеми ономастики в своїх наукових працях успішно досліджував А. Бертье-Делагард, а на початку ХХ ст. - відомі українськіісторики О. Лазаревський, В. Ляскоронський, Л. Падалка, М. Арандаренко, М. Астряб, О. Андріяшев та ін. Свій внесок у становлення дисципліни зробив також видатний український поет І. Франко.[6]

Основоположником української антропонімії вважається І. Франко, який у праці “Причинки до української ономастики” порушує проблеми народної антропонімії, наголошуючи на тому, що особові назви є важливим матеріалом як для філолога, що досліджує структуру мови, так і для історика та етнографа [Франко І. Причини до української ономастики // Іван Франко. Зібр. тв.У В 50 т. - К., 1982. - Т. 36. - С. 391-427.].

Бурхливі історичні події першої половини ХХ ст. призвели до певного занепаду цього напряму досліджень в Україні. Однак окремі вчені продовжували збирати і опрацьовувати ономастичний матеріал. При АН УРСР працювала топонімічна комісія, в роботі якої брали участь відомі українські вчені П. Клименко, М. Ткаченко, А. Ярошевич та ін. Українські топоніми - географічні назви в своїх працях частково розглядали польські вчені. Такі розвідки з'являлися на сторінках часопису “Onomastica”, який видавався в місті Вроцлав. [6]

У 60-х рр. порушуються також загальні й теоретичні проблеми антропоніміки, зокрема питання основ етимологічних досліджень антропонімії - О. Трубачов, А.Білецький; перспектив і напрямів теоретичного й практичного розвитку української ономастики - І. Цілуйко; співвідношення значень власних і загальних назв - І. Ковалик, Ю. Редько; питання теорії власних назв - А. Критенко.

Першим вченим, який почав роботу із відродження досліджень як з лінгвістичної так і з історичної ономастики в Україні був К. Цілуйко. Він це зробив у працях: “Українська топоніміка напередодні міжнародного з'їзду славістів” (Питання топоніміки. - К., 1962); “Коротка программа збирання матеріалів до вивчення топографії України” (К., 1954) та ін.

У 1959 р. відбулася Перша українська нарада лінгвістів. На ній ономастика була визначена, як окрема наукова дисципліна. Згодом поряд з лінгвістами питання ономастики стали досліджувати українські історики.

Подальший розвиток ономастики в Україні відзначений посиленням наукової взаємодії істориків і лінгвістів. Так, у конспекті лекцій “Топоніміка гірських районів Чернівецької області” (Чернівці, 1964) Ю. Карпенко наголосив на необхідності супроводжувати дослідження з ономастики як лінгвістичними, так і історичними коментарями, а також давати опис історичних джерел, звідки взяті власні назви.

З середини 60-х рр. ХХ ст. по-перше різко зросла кількість наукових робіт з ономастичної проблематики, виданих в Україні, по-друге поглибилась їх спеціалізація. З ономастики, яка вивчає власні назви, остаточно виокремлюються спеціальні історичні дисципліни, котрі мають більш вузький предмет дослідження. Тобто формуються дисципліни, предметом вивчення яких є конкретні класи власних назв. Насамперед, це топоніміка - дисципліна, яка вивчає географічні назви, антропоніміка, що вивчає власні імена людей, етноніміка - вивчає власні імена племен, народів, держав.

Отже, як окрема повноцінна галузь українського мовознавства, антропоніміка сформувалася тільки на кінець 60-х рр. ХХ ст. Починаючи з другої половини ХХ ст., розвиток східнослов'янської антропоніміки загалом набуває широкого розмаху. Ономастика, котра раніше виконувала функції лише допоміжної дисципліни, стає складовою частиною лінгвістики. У зв'язку з посиленням інтересу до ономастики значно розширюється коло досліджуваних питань.

Загальнотеоретичні, екстралінгвальні та джерелознавчі проблеми української антропоніміки розглядаються у праці М. Худаша “З історії української антропонімії” [Худаш М.Л. З історії української антропонімії. - К.У Наук. думка, 1977. - 235 с.]. Основні аспекти цієї роботи: наукове значення антропонімії; стан вивчення української історичної антропоніміки; джерела дослідження українських особових назв; специфіка української антропонімної системи; власні імена в історичному житті та побуті народу. Автор наголошує на історичній основі антропонімної системи українського народу, а це вимагає, “... щоб різні явища української антропонімії розглядалися історично, в нерозривному зв'язку з історією її носія - українського народу, і в зв'язку з відповідними явищами в антропонімії інших слов'янських народів” [10, с. 5].

Джерелознавці в Україні починають виокремлювати окремі групи лінгвістичних джерел: топонімічні, антропонімічні, етнонімічні. В коло уваги вітчизняних вчених потрапляють інші окремі класи українського ономастикону. Це - космоніми (назви зірок, планет та інших космічних об'єктів), теоніми (імена міфічних та релігійних персонажів), зооніми (прізвиська та назви тварин) та ін.

Однак більшість ономастичних досліджень, опублікованих в Україні в останній третині ХХ ст. - на початку ХХІ ст., відносяться до предмету вивчення спеціальних дисциплін - топоніміки, антропоніміки, етноніміки.

Найбільше уваги українських вчених було прикуто до вивчення топонімів або географічних назв. Це пояснюється тим, що коло географічних назв Північного Причорномор'я є надзвичайно строкатим за мовним походженням й інформативним за змістом.

70-80-і рр. характерні активізацією спостережень над ономастичними та антропонімічними фактами як джерелами для вивчення складних процесів мовних контактів: румунські та угорські елементи в антропонімії Буковини - Л. Кракалія; дослідження субстратних і суперстратних явищ під час аналізу лексичної ономастичної системи - В. Русанівський, К. Цілуйко; російсько-українсько-білоруські паралелі в антропонімії та явища мовної інтерференції - І. Сухомлин.

В останні десятиліття в Україні активно вивчаються антропонімічні джерела. Виходять у світ різноманітні довідники власних імен людей: Г. Півторак “Власні імена людей у Київській Русі” (Культура слова. - К., 1982. - Вип. 23); Ю. Редько “Довідник українських прізвищ” (К., 1969), “Сучасні українські прізвища” (К., 1966); Л. Масенко “Українські імена та прізвища” (К., 1990); Л. Скрипник, Н. Дзятківська “Власні імена людей” (К., 1996) та ін.

Сподвижником у галузі лексикографування прізвищ українців є Ю. Редько, який уклав “Довідник українських прізвищ”.

Досліджуються також окремі проблеми української антропонімії: Р. Керста “Українська антропонімія ХVІ ст.: Чоловічі іменування” (К., 1984); П. Чучка “Антропоноімія Закарпаття: Вступ та імена. / Конспект лекцій” (Ужгород, 1970). В цілому здобутки українських вчених у галузі антропоніміки є досить вагомими.

Наукове значення мають лінгвогеографічні та діалектологічні аспекти розвитку антропоніміки у працях С. Бевзенка, Й. Дзендзелівського, В. Німчука, П. Чучки. Вагомим внеском у дослідження власних українських імен є книга П.П. Чучки “Антропонімія Закарпаття (вступ та імена). Конспект лекцій”. Автор на матеріалі особових імен закарпатських говорів аналізує специфіку й місце антропонімів у словниковому складі мови.

Не залишилися поза увагою мовознавців й інші проблеми антропоніміки: транскрипція та правопис власних назв - І. Варченко, І. Глинський, А. Могила; питання іншомовної антропонімії - А. Білецький, Д. Богдан, Л. Гумецька, І. Желєзняк. Якщо вчені ХIХ-поч. ХХ ст. вивчали прізвища переважно в етнографічному та культурно-соціальному аспектах, то, починаючи з другої пол. ХХ ст., українські мовознавці розглядають антропоніми в лінгво-історичному плані.

Більш повільно розвивається вітчизняна етноніміка, хоча українська наука має певні здобутки і в цій галузі знань. Вони представлені науковими працями О. Стрижака “Етнонімія Геродотової Скіфії” (К., 1988); “Етнонімія Птолемеєвої Сарматії. У пошуках Русі” (К., 1991) та М. Худаш “Про походження давньоруських етнонімів дреговичі і уличі” (Мовознавство. - 1981. - No 5).

У коло ономастичних досліджень постійно потрапляють нові групи власних імен. Таким чином, виникає необхідність чітко окресилити предметну область та достеменно визначити об'єкт дослідження ономастики.

Найповніше завдання ономастики в свій час сформулював В. Ташицький. За його думкою, предметом досліджень ономастики, як історико-лінгвістичної дисципліни є географічні назви та власні імена в найширшому значенні.

Кордони ономастики, як галузі наукових досліджень, є чітко окресленими. Поглиблення досліджень з окремих наукових дисциплін призводить до активної взаємодії між ними, особливо між суміжними дисциплінами. На стику різних наук виникають нові наукові напрями. Саме на стику лінгвістики та історичної науки з'явилася і затвердилася ономастика.

Вона має два основні вектори досліджень - лінгвістичний та історичний, однак результати ономастичних досліджень використовуються також в етнографії, археології, картографії, логіці і багатьох інших науках.

Ономастикон, тобто коло власних імен, котрі вживаються певним народом, відрізняється як правило стійкістю і традиційністю. Географічне середовище є тим фактором, який впливає на розвиток життя народу у всіх його проявах - економічному, соціальному, історичному, духовному, що накладає свій неповторний відбиток на весь спосіб життя людини. Вплив географічного середовища на ономастікон є постійно діючим фактором. Найбільш красномовним прикладом цього є зміна географічних назв, зумовлена еволюцією мови місцевого населення, його господарського побуту, культури, світогляду тощо.

У свою чергу біологічна природа людини, її антропологічний і расовий тип знайшли свій відбиток у предметі вивчення антропоніміки, котра є частиною ономастики. В особових іменах відображено національне розуміння краси та її протилежності.

При загальній дії перелічених факторів, ономастикони різних епох суттєво відрізняються один від одного. Пояснюється це різним сприйняттям одних і тих же імен і назв в окремі історичні епохи.

Власні імена, насамперед географічні, розповсюджені на земній кулі в величезній кількості. Жоден спеціаліст з ономастики не зможе визначити, в яких конкретних цифрах можна підсумувати сукупність місцевих імен. На відміну від загальних імен - людей, народів, країн, які створюють в кожній мові чітко окреслений фонд, власні імена, зокрема географічні назви, нараховують мільйони одиниць. Адже в картографічних атласах не враховуються назви численних дрібних об'єктів (струмків, ставків, болот, лісів, пагорбів, байраків і т. ін.). Перелік власних імен - в сотні разів кількісно переважає чисельність слів у словнику тієї чи іншої мови.

Для власних імен різних типів характерним є найтісніший зв'язок між собою. Це зветься ономастичним континіумом. Це слово на латинській мові означає довготривалість, безперервність. Вказане поняття відображає також культурну безперервність, тобто особливий зв'язок імен, створених людьми різних країн і культур. Всі власні імена, які оточують певний народ, завжди знаходяться в тісній взаємодії.

Багато суперечок і різних тлумачень викликала в сучасній науці дешифровка власних імен, які згадуються казках, давньоруських билинах або в “Слові о полку Ігоревім”, німецькій “Пісні про Нібелунгів”, в фінському епосі “Калевалав монгольському “Потаємному сказанні” та ін.

Всі власні імена, якими користується конкретний народ, створюють його ономастичний простір. І якщо існують спеціальні комісії і комітети по охороні історичних пам'яток, то охороною власних назв на постійній основі ніхто не опікується. Досі не створено “червоної книги” власних назв, які заборонено змінювати, оскільки вони мають історичну цінність. Багато з них є важливими пам'ятками історії, без них важко уявити багато історичних подій. Лише останнім часом стали висловлюватись думки про створення охоронних книг міст з переліком назв вулиць, площ, бульварів, мікрорайонів, назви яких мають історичну цінність і не можуть бути змінені.

Більша частина онімів має тісний зв'язок з детонатом - названим об'єктом. Вони характеризують його зовнішні ознаки, якісні і кількісні характеристики. Інколи оніми означають групові якості названих об'єктів, але найчастіше відображають сукупність індивідуальних ознак об'єкту.

Виникнення кожної назви зумовлене суспільною потребою поіменувати саме той об'єкт, який має певне значення для суспільства. Тому власні назви отримали саме ті об'єкти, котрі входили в сферу суспільної практики.

Однак імена людей - антропоніми, не були пов'язані з їхньою зовнішністю, а були іменами-оберегами, які надавали для захисту від наврочення та злих чар. Певні ознаки зовнішності людини мали лише прізвиська, отримані в дитячому і дорослому віці.

Народження онімів відбувається в результаті взаємодії різноманітних природних, мовних, соціальних, психологічних чинників. Без визначення ролі кожного з них в даному конкретному випадку неможливо встановити достеменне значення тієї або іншої власної назви. Тому ономастика є за своєю суттю синтетичною дисципліною, яка узагальнює методику дослідження і джерельну базу широкого кола природничих і гуманітарних наук - географії, астрономії, геології, історії, лінгвістики, а також джерелознавства, археології тощо.

Власне ім'я змінює свою форму. На нього здійснюють вплив інші мови. Тому в першу чергу слід здійснювати його аналіз з допомогою методів мовознавства. Це дозволяє визначити мовну належність оніму, відтворити його первісну форму і вимову назви, встановити історичну епоху, коли він виник, окреслити вплив на нього інших мов або діалектів однієї мови, змалювати напрями його мовної трансформації до нашого часу включно. Без реконструкції всіх етапів розвитку оніма неможливо дати йому характеристику, як історичному джерелу.

Самостійними напрямами досліджень в ономастиці є типологія і стратіграфія. Типологія визначає тотожні риси власних назв, які виникли в середовищі одного народу або споріднених народів.

Стратиграфія вивчає зміни онімів одночасно з зміною мови, якою говорить той чи інший народ. Обидва напрями досліджень побудовані на використанні порівняно-історичного методу.

Деякі спеціалісти виділяють в ономастиці особливий розділ - етимологію, котра вивчає причини виникнення і закономірності розвитку онімів, не пов'язані з закономірністю розвитку мови. В мовознавстві є відповідна галузь - соціолінгвістика.

Власне ім'я є своєрідним історичним джерелом. У ньому закодована інформація про минуле людського суспільства. Незважаючи на зовнішню подібність до письмових джерел, оніми принципово відрізняються від них оригінальним способом кодування інформації. Якщо текст писемних джерел складається з комбінацій слів, то оніми є комбінаціями власних назв, кожна з яких могла виникнути в різні часи незалежно одна від одної.

Ономастика має свій базовий термінологічний апарат. Окремі підкласи власних імен і їх підрозділи отримали загальновизнані термінологічні назви. Вони складаються із давньогрецьих, іноді латинських, термінів і давньогрецького терміну “онім”. За пропозицією В. Німчука в українській ономастичній термінології затверджені такі терміни: автоетнонім, аллоетнонім, антропонім, астіонім, гелонім, гідронім, еронім, катайконім, комонім, лімнонім, макротопонім, топонім, хоронім, етнонім. Крім того, є терміни: метронім (особова назва сина по імені матері), андронім (особова назва жінки по імені чоловіка), гінеконім (особова назва чоловіка по імені жінки). Власні імена персонажів легенд і міфів об'єднують терміном “міфонім”, а імена божеств - терміном “теонім”. Обидва підкласи власних імен принципово відрізняються від імен людей - “антропонімів”.

Об'єктом вивчення ономастики є “геноніми” (загальні імена) та “ейдоніми” (особові імена) - особові класи ономастичної термінології, які розділяються на підкласи, порядки і підпорядки.

Ономастична термінологія містить елементи класифікації власних імен і назв. Принципи класифікації такі: морфологічний поділ (поділ на прості та складні форми, на складні і складові, на основні і похідні), і семантичний поділ (імена або назви окремих людей, назви племен, народів, націй, власні назви географічних об'єктів, назви знарядь праці, прізвиська тварин та ін.).

Вивчення ономастичного матеріалу починається з поділу його у часі і просторі. Послідовно проводяться:

1) атрибуція (віднесення оніму до конкретної мови);

2) локалізація (віднесення оніму до конкретної території);

3) періодизація (визначення часу, коли виник онім).

Першим завданням дослідників, які вивчають ономастичний матеріал, є хронологічне, географічне, лінгвістичне і циклічне розташування джерельних матеріалів, котрі підлягають вивченню. Ономастичний матеріал фіксується в усній та письмовій традиціях. Усну традицію вивчає діалектологія.

Ономастичний матеріал, зафіксований у писемних джерелах, аналізують історики та лінгвісти. Після періодизації та локалізації ономастичного матеріалу наступним важливим етапом в його вивченні є застосування математичних методів роботи з масовими джерелами. Найчастіше методи статистики застосовуються при аналізі топонімічного матеріалу, коли підраховуються на визначеній адміністративній чи політичній території окремі назви або їх компоненти. Найважливішою процедурою опрацювання ономастичного матеріалу є застосування до нього методів порівняльно-історичних досліджень, коли порівнюються оніми, котрі виникли на різних територіях у різні часи. Сприятливим моментом є ототожнення ономастичного матеріалу з відомою мовою або групою споріднених мов і визначення структури досліджуваних онімів. Історичний підхід до вивчення оніму дозволяє відновити його “біографію”, особливо коли бракує достовірних писемних джерел про його походження. В випадку відсутності достовірної інформації про походження оніму, будуються гіпотези на основі методу аналогій, тобто використанні аналогічного матеріалу, котрий відноситься до того ж мовного ареалу.

Зв'язки ономастичного матеріалу з лексикою певної мови або групи споріднених мов дозволяють дослідникам розподілити цей матеріал у певних хронологічних межах по мовних циклах.

Взагалі, ономастичному матеріалу притаманні два види зв'язків. Перший з них - внутрішній, який відображає зв'язки онімів між собою в межах однієї мови, другий - зовнішній, котрий пов'язує окремі оніми з елементами лексики різних мов. При вивченні ономастичного матеріалу слід розрізняти органічні для даної мови власні імена, які зберігають свою “етимологічну структуру”, і неорганічні для даної мови назви, котрі за давністю використання втратили свою “етимологічну структуру”, або за походженням є іншомовними елементами і не мають відношення до основної мови.

Лінгвістичні джерелає найдавнішою групою вербальних джерел (з лат. “verbum” - слово), в яких інформація зафіксована у словесній формі. До лінгвістичних джерел відносяться слова та словосполучення, котрі утворювалися в процесі розвитку мови, змінювалися з часом і збереглися до наших днів.

Лінгвістичні джерела поділяють на кілька груп. Вивченням деяких груп лінгвістичних джерел займаються окремі розділи філологічної та історичної ономастики. Це назви і власні імена географічних об'єктів, людей, народів, держав, космічних об'єктів, рослин, тварин, міфічних персонажів і т.п.

Вербальні джерела, зокрема лінгвістичні джерела, класифікують за мовною ознакою - за групами мов (слов'янські, германські, романські, балтійські тощо) або за окремим мовам (українська, білоруська тощо). Виявлення слів іншомовного походження в окремих мовах може виявити економічні і культурні зв'язки між окремими народами в дуже віддалені від нашого часу історичні епохи.

Лінгвістичні джерела з'явилися відразу після появи мови. Лінгвістичні джерела за часом появи є більш давнішми ніж писемні джерела. Тому вивчення цих джерел може дати науці надзвичайно цінну інформацію, котру не зможе дати вивчення інших типів історичних джерел.

мовлення діалектний казковий антропонім

Размещено на Allbest.ru