Періоди розвитку діалектології

Размещено на http://www.allbest.ru/

План

1. Періоди розвитку діалектології

2. Перші дослідження українських діалектів

3. Досягнення, проблеми, завдання діалектологічних досліджень. Перспективи розвитку української діалектології

Список використаних джерел

1. Періоди розвитку діалектології

Історія вивчення української діалектної мови в минулому тісно переплітається з вивченням української мови загалом, а також духовної і матеріальної культури українського народу, його усної народної творчості, побуту, звичаїв тощо. Прийнято виділяти три періоди розвитку української діалектології такі як :

1) підготовчий період (80-ті рр. ХVІІІ ст. - 60-ті рр. ХІХ ст.) коли вивчення говорів здійснювалось на основі окремих спостережень

2) вивчення говорів описовим шляхом із застосуванням елементів порівняльно-історичного методу (з праць О.О.Потебні, К.П.Михальчука - перші десятиліття ХХ ст.);

3) вивчення говорів не тільки за допомогою описового методу, а й на основі методу лінгвістичної географії.

2. Перші дослідження українських діалектів

Перші спроби характеристики українських діалектів відносяться ще до другої половини XVIII -- початку XIX ст. Вони звичайно не становлять собою спеціальних діалектологічних розвідок; автори цих спроб окремі відомості про українські говори включають у різні праці етнографічно-географічного й історичного характеру, а також у праці, присвячені описові граматичної будови української мови, чи питанням взаємозв'язків української мови з іншими слов'янськими.

У другій половині ХVІІІ ст. Опанас Филимонович Шафонський здійснив спробу класифікації говорів Лівобережної України. У праці „Черниговского наместничества топографическое описание” на підставі риси переходу / непереходу [о] в [і] виділено три зони (частини): 1) північно- західна, 2) середня; 3) південно-східна. Північно-західна зона знаходиться на північному заході Лівобережної України, між Десною, Дніпром і Сожем і, на думку О.Шафонського, вона була з такою вимовою, як у сусідній Білорусі: конь, нож, вол. Середня зона - від Десни і Сейму на півночі і до Сули на півдні; для неї характерна вимова кунь, нуж, вул. Південно-східна зона - від Сули і на південь до Чорного і Азовського морів - це зона говорів степових, „грубих” своєю вимовою; кажуть кінь, ніж, віл. Із погляду сучасних досягнень діалектології така характеристика говорів спрощена і неточна, проте правильними були спостереження Шафонського про відмінність північних лівобережних українських говірок від південних та про наявність між ними окремого типу говірок, який за діалектним членуванням української мови загалом відповідає перехідним говіркам між північним і південно-східним наріччями.

Лише в другій половині XIX ст. з'являються вже 128 й спеціальні праці з української діалектології, в яких робляться спроби загальної характеристики українських діалектів, описуються їх особливості, визначаються взаємовідносини між ними, межі поширення тощо; на цей час припадає й поява спеціальних монографічних досліджень окремих українських говорів.

Значну увагу діалектному членуванню української мови приділив Михайло Олександрович Максимович (1804-1873), видатний український і російський філолог, філософ, етнограф, перекладач, педагог, з 1834 р. - ректор Київського університету. О.М.Максимович у статті „Критико- историческое исследование о русском языке” (1838 р.) українську (або, за ним, південноруську) мову поділив на дві групи діалектів:

1) малоросійську (або українську);

2) червоноруську (галицьку).

Пізніше в „Истории древнерусской словесності” (1840 р.) у східному (українському або малоросійському) наріччі М.О.Максимович визначив окремі групи говорів: києво-переяславську, сіверську, слобожанську і волинсько-подільську, з яких головною і зразковою вважав києво- переяславську. Так уперше в науці було визначено (хоча й невиразно) полтавсько- київський діалект як основний діалектний тип української мови.

Яків Федорович Головацький (1814-1888) у статті „Розправа о язиці южноруськім і його наріччях” (1849 р.) головну увагу звернув на західноукраїнські говори.

Територію української мови він поділив на три наріччя:

1) українське, найбільш поширене й найдосконаліше;

2) галицьке (або наддністрянське);

3) гірське (або карпато-руське). Недоліками класифікації було те, що до українського наріччя Я. Головацький відносив волинсько-подільські говори.

Крім того, поділ на наріччя ґрунтується на фонетичних і морфологічних рисах, нерідко другорядних, при цьому вчений не зважає навіть на рефлекси [е], [о] в нових закритих складах. Важливий внесок у розвиток української діалектології зробив Олександр Опанасович Потебня (1835-1891) - видатний мовознавець, філософ, етнограф, літературознавець, фольклорист, педагог, громадський діяч. У його працях „Два исследования о звуках русского языка” (1866) та „Заметки о малорусском наречии” (1870) закладено наукові основи української діалектології. На основі узагальнення матеріалів фольклору, етнографії, писемних пам'яток, художніх творів, граматик, словників та описів говорів української мови вчений здійснив спробу науково узагальнити матеріал про українські говори, висвітлити їхні риси в історичному аспекті.

Він вперше перестав протиставляти діалектну мову літературній, розглядаючи їх як дві форми одного цілого (загальнонародної мови). Використовуючи дані північноукраїнських діалектів, мовознавець науково обґрунтував явище переходу давніх [о], [е] в [і] у новоутворених закритих складах (коня - кінь, печі - піч).

Вчений запропонував таку класифікацію говорів:

1) українські (пізніше - південно-східне наріччя) - на Лівобережжі, на південь від р.Сейм;

2) подільські - в Кам'янець-Подільській губернії;

3) галицькі - у басейні Дністра;

4) карпато-руські, або гірські - по обох боках Карпат;

5) волинські;

6) північні говори.

Найбільш повний опис діалектів української мови у вітчизняній науці зробив Костянтин Петрович Михальчук (1840-1914). Навчався в Київському університеті, працював науковим співробітником Південно- західного відділення Російського географічного товариства в Києві, де займався головним чином проблемами діалектології. Він використав не лише попередні праці, описи та класифікації говорів української мови, а й залучив значний за обсягом фактичний матеріал, зібраний за спеціальною програмою Товариства.

Цей матеріал опублікований як додаток до праці К.Михальчука „Наречия, поднаречия и говоры Южной России в связи с наречиями Галичины” (1872). Перед цим, у 1871 р., К.Михальчук уклав першу діалектологічну карту української мови (була додана до праці). К.Михальчук науково обґрунтував класифікацію українських говорів із виділенням трьох головних діалектних груп на основі звукових та морфологічних особливостей живого мовлення. В основу своєї класифікації Михальчук уперше в діалектологічній науці поклав ряд взаємозв'язаних критеріїв: лінгвістичний (основний), історичний, етнічний, етнографічний, антропологічний.

Стосовно українців на той час уже було встановлено три основні етнографічні (етнічні) типи:

а) український

б) поліський

в) галицько- руський

Стосовно мовних особливостей Михальчук визначив три наріччя української мови: - українське (за пізнішою термінологією південно-східне); - поліське (пізніше названо північне); - червоноруське або русинське (пізніше - південно-західне). Михальчук вперше звернув увагу на таку суттєву закономірність, як приблизне співпадання територій основних етнографічних та діалектних одиниць: „Сопоставляя разныя м?стныя топографическiя особенности края, населенного нын? Южно-Руссами, съ древн?йшими группами этого племени и сoвременнымъ этнографическимъ его распред?ленiемъ, мы, въ самомъ д?л?, зам?чаемъ поразительную связь между характеристическими особенностями вс?хъ этихъ явленiй. Горы и равнины; л?са, степи, болота; бассейны р?къ, а также разныя переходныя м?стности, какъ наприм?ръ, сплошныя волнообразныя возвышенности, широкiя поля, ус?янныя лиственными дубравами и т.п., всегда бол?е или мен?е опред?ляютъ собою обиталище отд?льнаго этнографическаго типа, съ свойственными ему особенностями р?чи” . Михальчукові належить теза про племінну підоснову класифікації українських говорів: „современныя разновидности Южно-Русскаго племени поразительно совпадают съ этнографическою переписью ихъ у Нестора, и даже повидимому не изм?нились самые пред?лы ихъ обиталищъ, что даетъ поводъ предпологать в?роятность уц?л?нiя даже и первоначальных характеристическихъ чертъ ихъ”. При цьому науковець справедливо зауважує: „тысячнл?тнiй перiодъ бурной исторической жизни довольно значительно повлiялъ на прежнiй этнографическiй строй” .

Професор Київського університету Олексій Іванович Соболевський (1856-1929) визначав дві групи діалектів української мови: північну і південну. До останньої зараховував південно-східні і південно-західні говори. Класифікація О.Соболевського була здійснена на основі лише однієї діалектної риси: рефлексів давніх [о] та [е] в нових закритих складах („Очерк русской диалектологии. Малорусское наречие”(1892)). Організована в 1904 р. Московська діалектологічна комісія поставила за мету зібрати матеріал для складання діалектологічної карти східнослов'янських мов, у якій насамперед мали бути визначені межі цих мов та встановлені межі і класифікація груп їх говорів. Комісією були складені програми для збирання матеріалу, зібраний матеріал систематично публікувався.

В 1915 р. комісія опублікувала діалектологічну карту трьох східнослов'янських мов, долучивши до цієї карти й короткий огляд діалектних особливостей російської, української і білоруської мов. В огляді говорів української мови автори опису (Д.Ушаков, М.Дурново, М.Соколов) приймають класифікацію О.Соболевського (із деякими змінами) й визначають три діалектні групи українських говорів: північну (поліську), південну і карпатську. У цьому поділі необґрунтовано відривались карпатські говори від південних (південно-західних). Академік Агатангел Юхимович Кримський (1871-1942) поділив українські говори на два наріччя: західне і східне (в межах західних областей УРСР та Східної України).

В основу класифікації він поклав переважно лексичні, менше морфологічні, почасти фонетичні особливості. Класифікація недосконала як з погляду походження української мови, так і відбору діалектного матеріалу. Після жовтневої революції в радянській українській діалектології фактично була прийнята класифікація О.Соболевського, яка визнавалася до середини 30-х рр ХХ ст. Тільки в другій половині 30-х рр. схема класифікації говорів О.Соболевського була замінена класифікацією, що походила від спроби К.Михальчука поділити говори української мови на три діалектні групи - наріччя: північне, південно-західне і південно-східне; ця класифікація як робоча схема прийнята і в наш час (порівн. карти говорів В.Ганцова, І. Зілинського, Ф. Жилка, І. Матвіяса). Головною хибою всіх дотеперішніх класифікацій було те, що вони базувалися на обмеженому фактичному матеріалі.

Нерозробленість багатьох проблем української діалектології не дає можливості з цілковитою певністю встановити класифікацію говорів української мови.

3. Досягнення, проблеми, завдання діалектологічних досліджень. Перспективи розвитку української діалектології

В Україні діалектологічні дослідження проводить і координує відділ діалектології Інституту української мови НАН України. У цій роботі задіяні також ряд кафедр української мови класичних і педагогічних університетів, зокрема, Глухівського національного педагогічного університету імені Олександра Довженка, в якому функціонує науково-дослідна діалектологічна лабораторія.

За період ХХ і початку ХХІ століття в українській діалектології з'явився ряд монографічних досліджень, велика кількість статей. Це насамперед: діалектологія український максимович

1. Український діалектологічний збірник. - Вип. 1, 2. - К., 1928, 1929.

2.Діалектологічний бюлетень. - Вип. 1-9. - К., 1949-1962.

3.Українська діалектологія і ономастика. - К. : Наукова думка, 1964.

4.Українська лінгвістична географія. - К. : Наукова думка, 1966.

5. Українська діалектна морфологія. - К. : Наукова думка, 1969.

6. Атлас української мови : в 3 т. - Т. 1. Полісся, Середня

Наддніпрянщина і суміжні землі / ред. тому І. Г. Матвіяс. - К. : Наук. думка, 1984. - 498 с.; Т. 2 : Волинь, Наддністрянщина, Закарпаття і суміжні землі. - 1988. - 522 с.; Т. 3. Слобожанщина, Донеччина, Нижня Наддніпрянщина, Причорномор'я і суміжні землі.

Від 1950 р. українські діалектологи беруть участь у створенні „Загальнослов'янського лінгвістичного атласу”, над яким працюють мовознавці усіх слов'янських країн та ФРН. Атлас відтворює сучасний стан усіх слов'янських діалектних мов, що дозволяє розкрити етапи формування й становлення слов'янських мов, виявити закономірності й напрями міжслов'янської мовної та культурної взаємодії та інтеграції. Крім того, публікація діалектних матеріалів здійснюється у працях всеукраїнських та міжнародних діалектологічних нарад і конференцій, що періодично скликаються Інститутом української мови НАН України.

Сьогодні діалектології відведено важливу роль серед інших напрямів лінгвістичних досліджень, оскільки вона дає змогу пізнати витоки живого слова, заглибитися в культуру етносу. Щороку з'являються нові описи реалій, діалектні словники, регіональні атласи, що створює базу для подальших студій із діалектології.

До важливих проблем, завдань української діалектології можна віднести:

- поглиблення досліджень більших та менших діалектних груп, насамперед тих, які досі не досліджувалися або досліджені недостатньо;

- дослідження тих нових процесів, які відбуваються у фонетиці, граматиці, лексиці сучасних українських говорів;

- публікація діалектних текстів, складання словників (зокрема, словників одного діалектоностія);

- у сучасній українській діалектології, окрім власне українських діалектів, необхідним є дослідження стану та перспектив розвитку всіх без винятку мов і діалектів, які функціонують на території України;

- українські діалекти не є ізольованою підсистемою української мови, а тому їх треба вивчати в загальноєвропейському мовному контексті;

- необхідним постає глибинний опис структур окремих говірок;

- потребує глибокого опрацювання історична діалектологія;

- систематичним і послідовним має стати створення локальних діалектних фонофондів.

Список використаних джерел

1. Бевзенко С. П. Українська діалектологія / С. П. Бевзенко. - К. : Вища школа, 1980. - 246 с.

2. Головацький Я. Историческій очерк основанія галицко-рускомь матиць и справозданье первого собору ученнх руских и любителей народного просв-Ьщения.-- С. 55.

3. Куриленко В. М. , Марєєв Д. А. Конспект лекцій із української діалектології : для студентів спеціальності«Українська мова і література». - Глухів : РВВ ГНПУ ім. О. Довженка, 2014.

4.http://freelib.in.ua/publ/s_p_bevzenko_istorija_ukrajinskogo_movoznavstva_istorija_vivchennja_ukrajinskoji_movi/vivchennja_ukrajinsko_dialektologiji_1_pochatki_vivchennja_ukrajinskikh_govoriv/40-1-0-3533.

Размещено на Allbest.ru