Дискурс як чинник суспільного здійснення людини

Размещено на http://www.allbest.ru/

Дискурс як чинник суспільного здійснення людини

Ковчак В.О.

Мова і суспільна дійсність. Мова і комунікація

Мова є формувальним чинником духовності суспільства, індивід-індивідні (суб'єкт-суб'єктні) стосунки та проекції кожного індивідуального “Я” здійснюються у мові, а не відбиваються у ній. Суспільно здійснювана мова отримує конститутивний статус як здатність активно впливати на поведінку і мислення людей [4, с. 64], про що також писав у XIX столітті В. фон Гумбольдт про розуміння мови як життя, духу, породжувального процесу: мова є не продуктом діяльності (ergon), а є дією (energeia). Мова - це вся сукупність актів мовної діяльності, активність, творення. Через дискурсивну реалізацію слова і мовлення здійснюють зворотний вплив на людину. Як і мовлення, соціальна дійсність гіперсимволічна. Опис найелементарніших дій неможливий без опори на інтенцію як “ментальну сутність”, що спрямовує дію до певної мети [6, с. 102].

Мова утворює конституентну основу для дійсності, адже є чинником взаєморозуміння; мовну дійсність неможливо відокремити від суспільної дійсності: мова регламентує ментальність, а ментальність регламентує мову.

Мовна компонента у конструкті суспільної дійсності базисно містить в собі можливість інтерпретації, але передовсім інтерпретації свого буття-у-світі, що тісто пов'язаний із творенням соціальної дійсності. Зв'язок між мовою та дійсністю полягає у тому, що дійсність встановлюється, підтримується мовною взаємодією (комунікацією), адже мова володіє потенціалом номінативно-класифікаційної характеристики дійсності як базовим потенціалом у просторі суспільної взаємодії, яка охоплює широкий діапазон суспільних явищ: громади, інститути й організації, системи і підсистеми, традиції і ритуали, культуру, ідеологію, засоби масової комунікації, інші.

Суспільна дійсність в мірі опосередкування базових відношень є мовною дійсністю, адже і процеси комунікації як процеси мовної взаємодії є міцно вкоріненими у ґрунт суспільної дійсності. Суть мови полягає в тому, щоби у ній репрезентувався справжній світ: це зумовлено тим, що буття-у-світі (за Ґадамером) має мовний характер. Світ є світом, бо віднаходить себе у мові, а репрезентація є ментальним результатом віднаходження сенсів знаків-символів за участю інтерпретації [3, с. 27].

Схема прагматики мови у контексті суспільної конструкції дійсності базується на обставині використання і (взаємо)розуміння знаків у певному практичному контексті - у рамках суспільно здійснюваного життєвого світу. У процесі комунікації слова (знаки-символи) сприймаються як команди, прохання, поради, побажання: вони мають виконувати умову (само)зрозумілості. Такі знаки проходять стадію розуміння і пов' язані із ментальністю суспільної спільноти. Важливим є і те, що мовне (по)розуміння пов' язане не лише із внутрішнім, але і із зовнішнім планом діяльності, воно є замкнутим в ланцюг “знак - розуміння - дія” [5, с. 58].

Мова є особливою активністю і здійснення мовного акту є дією, активністю. Суспільні уявлення є результатом інтеракції: у інтерактивних процесах суспільні уявлення створюються, зазнають перетворення, обміну і поширенню у суспільній групі, а межею такого поширення можна вважати межу суспільної групи. Досвід діяльності спершу витворюється у репрезентативне здійснення, яке згодом підлягає інтерпретації як прояву мовної комунікації [4, с. 73]. Відтак, виникає питання щодо проблематики репрезентації основ справжньої дійсності, що виникає у суспільному уявленні.

Процес інтеракції є непростим соціальним процесом, індивідам потрібно координувати дії у імпліцитній домовленості. Можна ствердити, що суспільна дійсність створюється, постає у ході мовної комунікації як суспільній домовленості про доцільність впорядкування схеми інтеракції, в контексті чого і досягається континуум загальної суспільної дійсності. Мова виступає схемою суспільної дії. Слова та логічні пропозиції є допоміжними засобами діяльності, її необхідними знаряддями, що містять інформацію про мету і результат, про засіб і умови протікання ефективної дії. Мова виконує суспільну функцію медіума комунікації, стимульовану взаємодією (інтеракцією) активних індивідів: адресат і адресант у комунікації стають співтовариством; мова як мовленнєва активність (дія) є перформативом, що спонукає слухачів до їх до обумовленого вчинку.

Інтеракція є центральним елементом мови і мовлення. Людина зростає і формується в середовищі семіозу - у системі символів, які оберігають її від чужих семіотичних впливів. Відтак, мова виконує ще й функцію суспільної ідентичності, яка є запорукою інтеракційної міцності в межах встановленого суспільства. Суспільна група виступає осереддям комунікації. І мова у комунікативній функції є особливою формою поведінки індивідів і чинником соціалізації, ідентифікації індивіда у соціумі.

У контексті суспільної конструкції дійсності продуктивним є розгляд комунікативної функції мови. Мова є активністю людини, яка щоразу спрямовується до конкретної мети, до найкращого і найзручнішого вираження своїх думок і почуттів. Індивіди активно впливають один на одного за посередництвом мови, індивід завжди є інтенсійним та агентивним, а взаємність є характерною рисою інтеракції і комунікації.

Інтенсійно актуалізована мова є вираженням комунікації, яка бере свої початки від людини: її потреб, мотивів, цілей, намірів, ситуацій і очікувань. У процесах зустрічі з Іншим мова черпає власні сенси, набираючи свою здійснювальну і поставальну силу. Мова є одним із найважливіших елементів людської діяльності [1, с. 9-11].

М. Попович стверджує, що мови як певного відособленого явища не існує. На його думку, існує комунікація діяльних людей через мовлення: є не мова, а є люди, які спілкуються за допомогою створюваних ними текстів [6, с. 42]. Мова як структура процесу комунікації є суспільно реконструйованим явищем, де центральним чинником є мовна компетенція, тобто зміст колективної пам' яті людської спільноти, що робить можливим мовлення, створення текстів [6, с. 42]. Поняття мови і комунікації утворюють єдиний семантичний комплекс: комунікативність і мовність виступають як взаємозалежні атрибути, а інтерсуб' єктивність можна розглядати як позначення поняття комунікації. Людина завдяки розвиткові мовної активності у процесі семіозу власне і стає людиною, бо спромагається за посередництвом мови вступити в контакт з Іншим: комунікативно актуалізована мова є основою дії [1, с. 17].

Комунікація відбувається як демонстрація сенсів. Практично будь-яка форма поведінки - дія, безактивність, мова, мовчання в певній ситуації є комунікативно значимою. Комунікацію варто розглядати як конститутивний чинник поведінки і діяльності людей, а не як простий обмінний процес між споживачами інформації. Дискурсивні практики відіграють конститутивну роль в комунікації, створюючи тяглість континууму дійсності.

Суспільна дійсність змінюється разом з дійсністю людини: людина змінюється на шляху до самої себе, самоздійснення і це стає головним чинником зміни дійсності. Зміна відбувається не просто в поглядах та ідеях, але й у емоційно-чуттєвому світі людини, тобто в нашій тілесній культурі. Зміна суспільної дійсності і тілесної культури людини (середовища й індивіда) поєднані процесом семіозу.

Комунікацію варто розглядати як феноменологічний простір, де досвід наповнюється значенням і сенсом, придбавляє цілісність [1, с. 20]. Комунікація є важливою категорією суспільної інтеракції. Її можна визначити як інтеракцію у фокусуванні та координації індивідуальних інтенцій, які і є домінантними чинниками і відправним пунктом всього процесу спілкування. Комунікація характеризується наміром кожного учасника виразити власне Я і визнання Іншими цього наміру, а також організацією дій (індивідуальних актів) і взаємодії (суспільною інтеракцією) відповідно до цих взаємоспрямованих інтенцій [4, с. 63].

Комунікація набуває свого суспільного визначеного забарвлення через спільну активність учасників комунікації, у процесі якої і витворюється загальний суспільний погляд на навколишні речі і дії [1, с. 20]. Комунікація є процесом взаємокоординації діяльності посередництвом вербальних і невербальних семіотичних систем. Комунікація є взаємодією суб'єктів, де досягається дискурсивна проекція індивідуального “Я” на світ суспільної дійсності, а також уможливлюється досягнення міжособової взаємодії. Комунікативна практика (як функція мови) і дискурс (як сфера комунікативних зв'язків) здійснюють і підтримують феноменологічну цілісність суспільної дійсності.

У контексті конструкції суспільної дійсності можна виділити дві важливі парадигми: когнітивну і комунікативну, що обумовлено відмінністю між семантикою і прагматикою знакових систем. Так, когнітивна лінгвістика акцентує увагу на процесах пізнання, а у комунікативній парадигмі основний акцент виражений на функціях діяльності у контексті її здійснення через вираження інтенційності мовлення. Мовна активність позбавленою розриву у когнітивному та комунікативному аспекті, адже мова є когнітивно- комунікативною системою.

У простому повідомленні відбувається передача певного знання (локуція). Локутивна ціль реалізовується висловлюванням, але іллокутивні цілі у різних випадках можуть бути різні [6, с. 46]. Теорія мовних актів демонструє важливість наміру у процесі комунікативної дії, взаємозв'язок інтенції з екстралінгвістичними чинниками (як відповідність іллокутивної мети і обставин спілкування, психологічним, суспільним станом, суспільними зацікавленнями, уявленням про ситуацію обидвох комунікантів тощо) [1, с. 33]. Кожен учасник комунікації має власний життєвий досвід, своє знання світу: тому одна і та ж ситуація може набувати різної оцінки і бути по-різному сприйнята. Оскільки, кожен суб'єкт володіє своєю “картиною світу”, то суб'єкт- суб'єктна взаємодія може бути зведена до взаємодії “картин світу”. В ході аргументації відбувається взаємодія систем (когніція) сприйняття, репрезентації і продукування сенсів - в цьому і полягає когнітивний аспект [1, с. 127], що здійснюється як суб'єкт-суб'єктна демонстрація екстралінгвістичної (позамовної), лінгвістичної (мовної) та комунікативної компетенції [1, с. 127]. “Вміння чути іншого є підставою, щоби чути себе самого у своїй правді чи неправді” [3, с. 21].

Зауважимо, що роль слухача-реципієнта комунікативної взаємодії не є пасивною, а комунікація здійснюється у координатах не так суб'єкт-об'єктних, а суб'єкт-суб'єктних. І дія у вказаних координатах бере свої початки за межами самої комунікації, де фігура адресата, фігура адресанта і їх інтенсійність і утворюють лінійний суб'єкт-суб'єктний зв'язок комунікації, що згодом зазнає доуповнення і розростається до полів дискурсу, в якому сенс є динамічним. Варіативність динамічного сенсу уможливлена наявністю інтерпретативного компонента (інтерпретанти) [1, с. 42-43]. Інтерпретативне мислення є адекватною формою ментального охоплення багатовимірності проявів буття, сутність якої полягає у вияснювання сенсів дійсності [2, с. 476].

Комунікація є первинним суспільним процесом. Комунікація також виражає внутрішній стан учасників. При пильнішому розгляді комунікації як чинника конструкції суспільної дійсності віднаходимо, що повідомлення про суспільну дійсність виникають у вільному потоці безперервної комунікативної активності людських співтовариств, а висловлювання придбавляє сенс тільки як конститутивна частина активного діалогу, де висловлювання у відповідь створюють все нові і нові сенси, що і обумовлює подальший розвиток діалогу, постійно змінюючи контекст розмови [4, с. 66].

Індивіди і суспільні співтовариства індивідів конституюються у ході комунікації. У комунікації і дискурсі вони набувають інтерактивності. Необхідність координації дій учасників суспільної інтеракції приводить їх до необхідності досягнення взаєморозуміння щодо засобів і цілей суспільної взаємодії. Це уможливлюється у рамках комунікативно орієнтованої дискурсивної практики. У контексті комунікативної спільноти “йдеться про конституювання знакових відношень за участю людини і про формування іншої щодо фізичної реальності дійсності. Основою такої дійсності стає застосування знакових відношень на підставі вербальної мови” [3, с. 23-24].

Комунікативно орієнтований мовний акт таїть в собі вираження суб'єктивних переживань і встановлення зв'язку з Іншим. Об'єктний світ є лише прагматичною передумовою, референтною точкою дискурсивної практики. інтеракція мова вербальний дискурс

Комунікативний процес і модель комунікації віддзеркалюється у дискурсі як знаковій (семіотичні) системі, що і репрезентує спілкування на мовному рівні. У понятті дискурсу слід наголосити на інтерактивності використовування мови і включенням комунікації у ширший - суспільний контекст [1, с. 21-26].

Поняття дискурсу та його вплив на суспільне життя

Дискурс може бути визначений як вписана в комунікативну ситуацію мова. Дискурс - це мова, занурена в життя [3, с. 137]. Поняття дискурсивного історично означає логічну пов'язаність, доказовість. Значення поняття “дискурс” (введене де Соссюром) характеризує мовленнєві акти, мовлення, а не мову. У лінгвістичній літературі під терміном “дискурс” розуміють не просто акт мовлення, а конкретну ситуацію, позамовний контекст і невисловлені цілі й наміри, які цей акт мовлення супроводжують [6, с. 52]. Поняття дискурсу позначає мову, яка віддзеркалює суспільну, епістемологічну та риторичну практику специфічної групи як якийсь дискурс та конституює її, адже “дискурс - текст, зв'язаність якого значною мірою задається контекстом” [6, с. 53]. Мовленнєвий акт пов' язаний із контекстом висловлення і дискурс є тим мовленнєвим чинником, надає змогу мовцеві вважати свої слова відповіддю на запитання, поставлене Іншим як структуру “запит-відповідь”, і уможливлює комунікацію. “Сукупність настанов, що визначає, які запитання можуть, які не можуть бути поставлені в певному контексті, і є дискурс” [6, с. 55].

Всі елементи дійсності опосередковані дискурсом, виражені дискурсом, реалізуються через дискурс. З лінгвістичної точки зору, дискурс не є ізольованою текстовою або діалогічною структурою, а складним комунікативним явищем, що включає суспільний контекст, що дає уявлення і про учасників комунікації, і про процеси витворення й сприйняття повідомлень, і про глибші суспільно-політичні процеси.

У рамках конструктивістської традиції дискурс може розумітися як усі висловлювання і тексти, що мають сенс і певний ефект впливу на світ; чи як ланцюг висловлювань, які регулюються певним чином, мають зв'язність і деяку силу впливу; і як правила і структури, які визначають появу певних висловлювань і текстів. Дискурс є тим, що виражає себе у актуалізованих мовних стратегіях.

У дискурсі знаходить втілення сфера суспільної взаємодії (інтеракції), опосередкована засобами мови і тому завданням соціальної філософії у дослідженні дискурсу є вивчення комунікативної взаємодії (інтеракції) суб'єктів суспільної дії. Як зазначає М. Макаров, дискурсивні явища мають місце і у суспільно- психологічному середовищі людського простору, який конституюється індивідами [5, с. 17].

Породження і розуміння дискурсу неабиякою мірою залежить від внутрішньомовної форми щодо створених раніше (вимовлені чи зафіксованих письмово) повідомлень “чужої” мовні дії [1, с. 46]. У контексті теорії мовних актів Дж. Остіна здійснюється комунікативний підхід до аналізу дискурсу, де мова стає особливого роду активністю, дійсністю, а мовний акт висвітлений у трирівневій структурі - локуція, іллокуція і перлокуція - що дозволяє виділити ключові моменти здійснення комунікативної дії, успішність якої головно залежить від слухачевої ідентифікації іллокуції мовця [1, с. 32].

Дискурс є лінгвістичною (семіотичною) одиницею спілкування і - як знак - володіє матеріальною оболонкою (формою) та ідеальним вкладенням (значенням). І дискурс (як будь-який знак) неможливо вивчати у відриві від середовища його існування. Дискурс є мовним знаком вищого (суспільного) порядку [1, с. 46]. Знакові репрезентації (Ч. Пірс) зумовлені природою знака: “знак - це дещо таке, що для інтерпретатора репрезентує щось інше у певному відношення або якості” [3, с. 20]. Знак володіє трьома репрезентаційними вимірами, а зокрема “він є знак для деякої думки, яка його інтерпретує; він є знак, який стосується певного об'єкта; він є знак у деякому відношенні чи якості, що приводить його до зв'язку з об'єктом” [3, с. 20].

Знак без вкладеного інтерпретатором значення перестає бути знаком: знаку немає поза семіотичним процесом, поза активністю інтерпретатора у встановленому тріадичному знаковому відношенні. Не існує знаку без дії на інтерпретатора. Така дія на інтерпретатора - названа Ч. Пірсом інтерпретантою - може викликати емоції (емоційні інтерпретанти) і обумовлювати дію (енергетичні або динамічні інтерпретанти), а також вчиняти вплив на хід думок, на поведінку (логічні, нормальні або фінальні інтерпретанти). Суб'єкт дискурсу як творець висловлювань свідомо відбирає і комбінує мовні знаки щодо цілей. Такі цілі як форма активності вимагає від виконавця дій - як в ході комунікативного акту, так і за його межами [1, с. 40-49]. Термін “прагматика” у контексті даного дослідження можна визначити як синонім щодо термінів “інтенція” та “інтерпретанта”. “Інтерпретація є постійно омовлюваною репрезентацією знакових відношень між об' єктами дійсності на основі семіотично встановлених абстрактних конструктів” [3, с. 27]. Цілісність і зв'язність дискурсу проявляються у безперервній смисловій зв'язаності його компонентів і складаються з певних змістовно-структурних компонентів, що пізнаються в результаті сприйняття дискурсивної події як смислового комплексу. Зв'язність дискурсу проявляється в дискурсивній континуальності і обумовлюється специфічними закономірностями, правилами, які лежать в основі формування комплексних комунікативних одиниць мови [1, с. 45].

Людина є осьовим чинником конструкції соціальної дійсності: соціальна дійсність конструюється взаємодією індивідів у процесі символічної інтеракції між собою. Важливу функцію також виконує мовлення, яке солідаризує індивідів, а також виступає чинником координації дії. Мова володіє моделювальною функцією, що також є важливим у процесі конструкції соціальної дійсності.

Список використаних джерел

1. Григорьева В. С. Дискурс как элемент коммуникативного процесса: прагмалингвистический и когнитивный аспекты: монография. - Тамбов: Изд-во ТГТУ, 2007. - 477 с.

2. Карась А. Реальність і філософія у семіотичному аспекті // Записки наукового Товариства імені Шевченка. Праці історично-філософічної секції. - Львів, 2008. - Т.256. - С.469- 484.

3. Карась А. Семіотична перспектива інтерпретації реальності як дійсності // Філософська думка. - 2008. - №5. - С.16-29.

4. Макаров М. Л. Основы теории дискурса. - М.: ИТДГК “Гнозис”, 2003. - 280 с.

5. Марков Б. В. Люди и знаки: антропология межличностной коммуникации. - СПб.: Наука, 2011. - 671 с.

6. Попович М. Бути людиною. - К.: Вид. дім “Києво- Могилянська академія”, 2011. - 223 с.

Анотація

Ковчак В. О. здобувач філософського факультету, Львівський національний університет ім. І. Франка (Україна, Львів)

Мова є важливим концептом у конструкції соціальної дійсності, у мові актуалізується мислення спільноти, віднаходиться площина порозуміння учасників інтеракції. Мова виступає координуючим чинником інтеракції індивідів, чим обумовлюється суспільна солідарність як конструююча соціальна сила. Комунікація між індивідами й суспільна інтеракція відбуваються посередництвом семіотичних систем, соціально найвагомішою серед яких є дискурсивні знакові чинники.

Ключові слова: мова, мовна активність, дискурс, інтеракція, суспільство, комунікація, суспільна дійсність.