Звертання як категорія в українській мові

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

ЗМІСТ

ВСТУП

РОЗДІЛ 1 Звертання як категорія в українській мові

1.1 Поняття звертання як компонента комунікативного акту

1.2 Звертання в українській мові: формально-граматичні та семантичні

вияви

РОЗДІЛ 2 ОСОБЛИВОСТІ ФУНКЦІОНУВАННЯ ЗВЕРТАННЯ В «НАРОДНИХ ОПОВІДАННЯХ» МАРКА ВОВЧКА

2.1 Жанрова своєріднісь оповіданнь Марка Вовчка

2.2 Стилістичні функції звертання у мові «Народних оповіданнях»

М. Вовчок

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ



ВСТУП

Сучасний стан розвитку досліджень граматичної структури української мови вимагає поглибленого аналізу функціональних характеристик мовних явищ. У своїх наукових студіях лінгвісти все більше уваги приділяють комунікативному аспекту досліджень мінімальних одиниць та конструкцій мови. Це дозволяє по-новому інтерпретувати граматичну семантику, виділяти неназвані раніше комунікативні можливості аналізованих мовних структур і дає поштовх до можливого перегляду їхнього традиційного статусу у граматиці української мови в майбутньому. До таких недостатньо вивчених мовних явищ належать і функціональні особливості синтаксичних конструкцій зі звертаннями у прозовому тексті.

Звертання здавна перебували в полі зору вчених-лінгвістів. У численних граматичних працях з'ясовували морфологічні особливості наказового способу дієслова та форм кличного відмінка іменників, які в мовленнєвих актах використовують для позначення адресата.

Проте, незважаючи на значні напрацювання дослідників синтаксису, у більшості праць, виконаних у традиційному руслі (О.О. Шахматова, О.М. Пєшковського, С.П. Бевзенка, П.С. Дудика, А.П. Загнітка та ін.), звертання розглядали без урахування їхньої функціональної специфіки у комунікації та тісної семантичної і граматичної в широкому розумінні взаємодії їх із синтаксичним утворенням, компонентом якого вони є.

Саме неповнота висвітлення цих аспектів мовознавчої науки і зумовлює актуальність дослідження звертань. На особливу увагу при цьому заслуговує граматична природа синтаксичних побудов, які містять у своїй структурі номінації адресата мовлення, а також функціонування цих конструкцій у комунікативному акті.

Мета дослідження: дослідити особливості функціовання звертання на матеріалі «Народних оповіданнь» Марка Вовчка.

Реалізація поставленої мети передбачала розв'язання низки конкретних дослідницьких завдань:

- висвітлити основні погляди лінгвістів на звертання як граматичну та семантичну категорію;

- з'ясувати жанрову своєріднісь оповіданнь Марка Вовчка

- дослідити функціональну роль звертання в «народних оповіданнях» М. Вовчка.

Об'єктом дослідження є збірка «Народні оповідання» М. Вовчок як репрезентативний фон для вивчення функціональних особливостей конструкцій зі звертаннями.

Предмет дослідження - морфологічні та семантичні характеристики номінацій адресата мовлення у мовленні персонажів.

Методи дослідження: описовий, порівняльний, структурно-логічний. функціональний, узагальнення.

Структура роботи. Робота складається зі вступу, двох розділів, висновків та списку використаної літератури. Загальний обсяг роботи - 30 сторінок.



РОЗДІЛ 1. ЗВЕРТАННЯ ЯК КАТЕГОРІЯ В УКРАЇНСЬКІЙ МОВІ

1.1 Поняття звертання як компонента комунікативного акту

Звертання до когось чи чогось є однією із загальнолюдських мисленнєво-почуттєвих і комунікативних потреб. Воно є в усіх мовах світу, але через розбіжності у культурах націй різниться мовним оформленням. Залежно від соціального і професійного розшарування населення в різних соціумах, ментальності народу тієї чи іншої країни, прийнятих там етикетних формул тощо звертання набувають різноманітних лексико-семантичних, граматичних та інших характеристик.

Термін «звертання» ввів у науковий обіг Ф.І. Буслаєв. Під ним він розумів засіб для вираження відношень між співрозмовниками [5, с. 404]. Думки більшості сучасних дослідників сходяться на загальному визначенні звертання як інтонаційно виділеного компонента речення, що називає істоти або персоніфіковані предмети, до яких адресовано мовлення [8, с. 184].

За визначенням О. Селіванової, звертання - слово або сполука, що позначають особу чи персоніфіковані предмет, явище, до яких звергається мовець, привертаючи увагу адресата до повідомлення, іноді надаючи предмету звернення оцінно-емотивної характеристики, експресивності; і здебільшого характеризуються граматичною незалежністю й інтонаційною та пунктуаційною відокремленістю [27, с. 160]. Йому властиві номінативна семантика, усталена морфологічна форма, звертальна інтонація.

Звертання є одним із найважливіших компонентів комунікативного акту. Воно зазвичай задає тон усьому висловленню та подальшому спілкуванню.

До учасників (партнерів) комунікативних актів звичайно зараховують передавача (автора-мовця, або того, що пише, чи адресанта) та сприймача мовлення (адресата). У межах загального поняття сприймача треба розрізняти адресата (особу, якій безпосередньо призначає висловлення його автор) і неадресата (особу, яка може сприймати це висловлення) [28, с. 6].

У будь-якій мовленнєвій ситуації адресант і адресат «завжди сприймаються як функціонально різні учасники мовлення, які можуть змінюватися за ролями» [21, с. 43]. Винятком при цьому є монологічні тексти, ускладнені риторичними звертаннями до неживих предметів, абстрактних понять тощо.

Між комунікантами можуть встановлюватися різні за характером зв'язки: психологічні, що виявляються, зокрема, у спільних знаннях про світ та досвіді комунікантів, ставленні до теми висловлення, їхніх взаємостосунках, передбачуванні реакції партнера та очікуванні від нього певних дій, у поглядах, позиціях, зацікавленнях, симпатіях тощо; соціологічні, що виявляються в симетричності (рівноправності) чи асиметричності (нерівноправності) стосунків між партнерами.

Сукупність усіх зв'язків і відносин між мовцями становить пресупозицію мовленнєвого акту, тобто комплекс передумов, які визначатимуть характер і сутність самого спілкування.

За словами А.П. Загнітка, «для мовця вокативно позначений адресат мовлення - не позамовна дійсність, про яку мова йде саме у висловленні, а одна з передумов комунікації» [14, с. 267]. Тому при виборі форм звертання адресант повинен враховувати об'єктивні характеристики адресата, а також рівень близькості стосунків із ним, умови протікання комунікативного акту і т. ін.

До прагматичних пресупозицій (знань про адресат, точніше, інформації про нього, яку мовець порівнює з власними характеристиками адресата) належать пресупозиція знайомства (адресат знайомий, малознайомий чи незнайомий з мовцем), пресупозиція віку (адресат - одноліток мовця, старший або молодший від нього), пресупозиція соціального статусу (адресат вищий чи нижчий від мовця щодо суспільної ієрархії), пресупозиція характеру спілкування (офіційність або неофіційність умов комунікації) та ін.

Вони є джерелом інформації про адресата, орієнтиром для мовця у процесі номінації та кваліфікації адресата, проходять свого роду «обробку» в свідомості мовця, де знання мовних засобів переплітаються із загальноприйнятими традиціями і правилами мовного етикету [23, с. 7].

Загалом звертання пов'язане з мовленнєвим етикетом, а тому є формулою вираження ввічливості у ставленні до співрозмовника з урахуванням його віку, соціального статусу та інших факторів. Тож звертання можна вважати не лише мовним знаком, а й деякою мірою психологічною категорією, адже воно виконує важливі суспільні функції: встановлює мовленнєві контакти, регулює соціальні взаємовідносини, допомагає задовольнити комунікативні потреби людини.

Вибір звертання мовцем засвідчує вплив на адресата мовлення, оскільки варіант звертання може експлікувати ставлення до адресата, бути показником передбачуваної моделі мовленнєвої взаємодії, виявляти особистісні якості мовця [18, с. 8]. Звідси випливає, що звертання водночас і називає адресата, і демонструє «мовленнєве обличчя» адресанта, адже виражає його такт, ввічливість чи їхню відсутність, знання чи, навпаки, незнання правил етикету, ставлення до співрозмовника (реального чи можливого). Крім того, звертання характеризують учасників комунікативного акту за віком, статтю, професією, рисами характеру, поведінкою тощо.

Згідно з новою лінгвістичною парадигмою на передній план виноситься поняття «мовна особистість», яка визначає семантичний простір мовлення.

Для дослідження звертань як у художньо-стилістичному, так і в емоційно-вольовому плані поняття мовної особистості є надзвичайно важливим. Це пояснюється тим, що мовна особистість, тобто в нашому випадку автор поетичного тексту, є джерелом, носієм і показником прагматичного компонента звертань. Саме автор транслює мовленнєві характеристики комунікантів та комунікативні характеристики їхнього мовлення у план думок, оцінок та завдань адресанта й адресата. У цьому полягає широке когнітивне значення мовної особистості.

Звертання ніколи не є абсолютно нейтральним стилістично і семантично. На відміну від загальномовних номінацій, воно використовується і для ідентифікації адресата, і для вираження суб'єктивно-оцінного ставлення до нього мовця.

1.2 Звертання в українській мові: формально-граматичні та семантичні вияви

Поступово у мовознавстві сформувалася думка про синтаксичну поліфункціональність проявів апеляції, про доцільність їх трактування як елементів з польовою структурою і відповідно такого ж опису [32, с. 47].

Таким чином, у сучасній лінгвістиці співіснують способи репрезентації конкретних проявів апеляції як так званих „звертань”, тобто елементів, вставлених у речення, але ніяк з цим реченням не пов'язаних. Такий погляд переважав у граматичних працях XIX століття і є основним у навчальній літературі до цього часу.

Поряд з цим у XX столітті поширився погляд на більшу або меншу частину проявів комплексу апеляції як на особливий різновид речення, що значно розширювало можливості граматичного інтерпретування аналізованих компонентів, дозволяло подолати однобокість та вузькість раніше схарактеризованого погляду.

Серед усталених у мовознавстві точок зору на синтаксичний статус вокатива як репрезентанта предметної частини змісту апеляції (традиційна наука переважно користується терміном „звертання”) можна виділити той, який прийнято називати традиційним. За ним „звертання” - це елемент, що є чужим для речення, у яке просто вставляється і відповідно не пов'язаний ніякими зв'язками ні з цілим реченням, ні з його членами.

Своєрідні також і синтаксичні відношення між звертанням і граматично основною частиною речення, яка формується з членів речення (чи навіть з одного члена речення): ні відношення і не предикативні, і не напівпредикативні (як у реченнях з їхньою відокремленою частиною), не атрибутивні (не означальні), не об'єктні і не обставинні. Це відношення звертальні, своєрідно вкомпоновані в речення, залучені до його семантико-синтаксичної сутності, його змісту і граматичної будови” [13, с. 40].

І далі слідує цілком слушний за умови дотримання обраного автором підходу висновок про те, що „у складі звертань не буває ні власне означень - узгоджених чи неузгоджених, ні прикладок, ні додатків, обставин або ж, тим більше, речень підрядних, бо не може бути члена речення при частині речення, яка сама не виступає членом речення; із звертанням може поєднуватись тільки слово з означальною чи прикладковою функцією і т.д., бо звертання, не будучи членом речення, позбавлене можливості мати у своїй структурі який-небудь член речення” [13, с. 40].

Обраний підхід не дозволяє визнати реченнями окремі специфічно інтонаційно й пунктуаційно оформлені випадки використання репрезентантів предметної частини змісту апеляції: „Особливе мовленнєве явище - „звертання-речення”, або „речення-звертання” (вживається і термін „вокативні речення”, здебільшого в русистиці): це не звертальна частина речення, а окрема комунікативна одиниця, яка своєрідно вживається як речення” [13, с. 40-41].

Як бачимо, аналізований погляд, а він до цього часу є провідним у нашій лінгвістиці, не дає змоги інтерпретувати синтаксично всі або навіть більшість проявів предметної частини змісту апеляції в текстах сучасної мови.

Синтаксичний статус звертань-речень учені описували по-різному, єдиною спільною рисою таких тлумачень була синтаксична ознака ядерності, яка і дозволяє виокремлювати звертання в окрему автономну синтаксичну одиницю.

О.Г. Вєтрова зауважує: „Звертання являє собою одноядерне речення, поширене чи непоширене, ядерний компонент якого може бути представлений іменником, прикметником чи особовим займенником. Загальною синтаксичною ознакою цих різних за своїм морфологічним вираженням компонентів є синтаксична ознака ядерності” [7, с. 36].

Одним із аргументів реченнєвості звертання чи вокатива дослідники вважають те, що він буцімто був колись реченням, пop.: „Звертання початково було „незалежним одночленним реченням”; вокатив „не входив до числа відмінків, оскільки колись становив особливе ціле речення” [2, с. 4].

Віднесення так званого звертання до того чи іншого типу речень здійснювалося переважно за його лексико-граматичними, а відповідно й формальними ознаками: „З погляду своєї форми звертання стоїть ближче всього до буттєвих та називних речень”, проте „в силу своєї специфічної функції у процесі спілкування не виражає закінченої думки і справжнього повідомлення” [1, с. 49].

Достатньо різнобічно й повно аргументував реченнєвий характер звертання у монографічному дослідженні „Синтаксис звертання” В.П. Пронічев. Учений визначає граматичні ознаки звертання-речення, і робить висновок: „Наявність у звертання всіх необхідних ознак самостійної синтаксичної організації, тобто таких категорій, як односкладність, розчленованість, предикативність, модальність, час, особа і число, дозволяють розглядати цю синтаксичну одиницю в ряду однотипних синтаксичних одиниць, що мають подібний комплекс граматичних категорій, - у ряду іменних односкладних речень” [22, с. 70].

Варто зауважити, що в різних варіантах репрезентації апеляційності на поверхневому рівні речення комплект семантико-синтаксичних ознак буде дещо відмінним.

В інваріантних проявах апеляції - спонукальних конструкціях сучасної української мови типу Адресате(ти), слухай наявними є семантико-синтаксичні ознаки предметності, персональності, другоособовості, пасивності, фінальності, адресатності мовлення, активності, вихідності, потенційності дії (субстанційна частина) та дієвості, другоособовості, спонукальності (до сприйняття мовлення), ірреальності (потенційності) дії (предикатна частина).

Кожна з названих семантико-синтаксичних ознак має свої специфічні засоби вираження (маркування) на формально-граматичному рівні речення.

Вивчивши стилістичні особливості вживання звертань у комунікації, Н.О. Дем'янова дійшла висновку про важливість регістру спілкування, використовуваного мовцем: піднесений (максимально-офіційний), високий (офіційний), нейтральний (розмовний), фамільярно-побутовий, низький (вульгарно-брутальний) [10, с. 10]. При цьому, за спостереженнями дослідниці, «у стилістично нейтральному тексті у ролі звертання виступають власні імена людей, назви осіб за спорідненням, суспільним статусом та професією. і т.п., а у текстах з емоційним і експресивним забарвленням арсенал засобів стилістичної варіативності звертань значно розширюється. Найчастіше використовувані звертання-метафора, звертання-метонімія, риторичне звертання, звертання-іронія, звертання-перифраз.

Лінгвісти розрізняють такі загальні функціональні типи звертань: власне звертання, що виступають як назви конкретних адресатів мовлення (Бач, Оксано, я жартую, / А ти й справді плачеш [33, с. 49]; Благаю, критики, простіть / поета, впалого в задуму!.. [26, с. 20]) і звертання, які вживаються з метою інтимізації в різних комунікативних ситуаціях (Подивися, мій голубе, / Подивись на мене - / Я Катруся твоя люба [33, с. 29]; Люблю! Ти чуєш, бачиш, мила, / Як в слові цім квітки цвітуть? [26, с. 179]). Такі звертання не виступають як обов'язкові позначення конкретних адресатів мовлення, тому стоять поза групою власне звертань.

Основна функція подібних звертань полягає у наданні мовленню відтінку інтимності. Іноді вживання їх може бути зовсім механічним [4, с. 225].

Звертання як елемент структури тексту часто використовують у поезії, а також у поєднанні зі сталими й оказіональними епітетами в особисто-інтимному спілкуванні (рибко, соколе, душенько, серденько, зайчику тощо: «Що се ти говориш? / Схаменися!» / «Правду, рибко!» [33, с. 49]). Водночас у повсякденній чи офіційній комунікації ця одиниця фігурує рідко. Однією з основних причин цього вважаємо прагматичну некомпетенцію мовців [9, с. 49].

Звертання, адресатами яких є слухачі, - це необхідний структурний компонент публічної промови [15, с. 65]. У цьому випадку воно виконує етикетну функцію, сприяє встановленню контакту між мовцем і слухацькою аудиторією: «Молітесь, братія, молітесь!» - / Так благочинний начина [33, с. 54]. Однак цим роль звертань не обмежується. Звертання, на думку Н.О. Дем'янової, «належить до таких категорій, завдяки яким мова осмислюється не тільки як засіб комунікації, але й як інструмент когніції та як реалія культурно-історичного характеру» [10, с. 4]. Поет (письменник), моделюючи мовлення своїх персонажів, має враховувати задумані ним же їхні гендерну належність, вік, соціально-історичні умови їх існування, статус у суспільстві, індивідуально-психологічні характеристики, конкретні умови перебігу комунікативного акту тощо.

У художньому тексті, що репрезентує різнорівневі (екстра- та інтразорієнтовані) мовленнєві процеси, закодовано складні взаємозв'язки між адресантом і адресатом: у формуванні комунікативної площини тексту беруть участь той, хто адресує, і той, кому адресується повідомлення. Незважаючи на те, що у процесі ретрансляції інформації значущими є обидва комуніканти, саме від адресата великою мірою залежить, яким буде мовленнєвий акт адресанта [6, с. 14-15].

Це зумовлено тим, що адресант добирає вербальні й невербальні засоби звернення до адресата з метою досягти певного результату, виправдати комунікативні наміри мовця. У поетичному тексті адресат, зокрема внутрішній, виступає детермінантом мовленнєвих актів адресанта-персонажа.

Саме тому внутрішній адресат у художньому тексті - «це насамперед образ, якому притаманні динамічність, експресивність, багатоплановість і який, реалізуючи свій конструктивно-креативний потенціал, виступає важливим засобом текстотворення» [6, с. 15].

Отже, звертання - це однин із особливих виявів комунікативних потреб людини, який здавна слугує для встановлення і підтримання мовленнєвого контакту, а також для вираження мовцем емоційно-оцінних характеристик співрозмовника.

Учасників спілкування прийнято називати адресантом і адресатом, а сукупність усіх зв'язків і відносин між ними - пресупозицією мовленнєвого акту, яка є, по-суті, комплексом передумов, які визначатимуть характер і суть самого спілкування. До основних пресупозицій належать: знайомство, вік, соціальний статус комунікантів, характер і регістр їхнього спілкування тощо.

Звертання одночасно й ідентифікує адресата, й виражає суб'єктивно-оцінне ставлення до нього мовця. Тому вибір форми звертання адресантом вказує на його такт, ввічливість чи їхню відсутність, знання чи, навпаки, незнання правил етикету, ставлення до співрозмовника (реального чи можливого). Звертання при цьому ніколи не буває абсолютно нейтральним стилістично і семантично.



РОЗДІЛ 2. ОСОБЛИВОСТІ ФУНКЦІОНУВАННЯ ЗВЕРТАННЯ В «НАРОДНИХ ОПОВІДАННЯХ» МАРКА ВОВЧКА

2.1 Жанрова своєріднісь оповіданнь Марка Вовчка

Художні і теоретичні передумови виділення властивих добі жанрових проявів переважно відбуваються через порівняльне дослідження жанрового канону (моделі, матриці) і його практичного втілення в конкретних творах, проте при наявності ґрунтовних досліджень жанрової системи української прози ХІХ ст., існують численні нез'ясовані проблеми, що стосуються виявлення міри збереження канонічних і нормативних ознак, співвідношення загальноприйнятих і індивідуальних рис у жанровій організації тексту, а головне, встановлення закономірностей функціонування жанрових модифікацій в певну літературну епоху.

Щодо своєрідності періоду другої половини ХІХ ст. І.Франко у статті “Старе й нове в сучасній українській літературі” зауважує, що «старі письменники виходять від малювання зверхнього світу - природи, економічних та громадянських обставин - і тільки при помочі їх силкуються зробити зрозумілими даних людей, їх діла, слова і думки…» [31, с. 108], таким чином, акцентуючи ідейно-тематичне підґрунтя жанровизначальної моделі української прози другої половини ХІХ ст. Проте прогресуюче оновлення жанрової системи літератури - процес нерівномірний, його динаміка залежить від культурної макросистеми і водночас від реалізації авторських поглядів, почуттів, інтуїції.

Жанрова матриця як комплекс стійких елементів базується на основі запропонованих І. Денисюком функціональних компонентів структури жанру, до яких належать сюжетно-композиційна організація твору, викладові форми, жанротворчі елементи стилю, а головне, підпорядкованість усіх цих елементів структурі змісту, проблематики [11, с. 7].

Тому, досліджуючи насамперед малу прозу Марка Вовчка, не можна оминути увагою саме складні, неоднозначні структури, у яких поєднуються компоненти не тільки рівноцінні, але й до того несумісні в літературі.

Особливо впадає в око взаємодія і взаємодоповнення жанрової системи в творчості письменниці. У творчості Марка Вовчка П. Федченко виділяє кілька жанрових різновидів малої прози, переважно акцентуючи в них змістовний критерій. У першу чергу, виокремлюються оповідання ідилічного характеру, яким притаманні «безконфліктність, гармонійні стосунки героя з іншими людьми, мальовничість зображуваного тла, показ в ідеалізованих тонах мирного безтурботного, близького до природи життя простих людей, замилування щасливим людськими долями, щирими взаєминами, добрими людськими характерами, патріархальним способом життям» [29, с. 553]. Як вважає науковець, оповідання баладного типу, близькі за поетикою до романтизму, «генетично пов'язані з легендами, піснями, баладами, фантастикою народних вірувань… незвичайність зображуваних подій, ситуацій людських доль, драматична напруженість сюжету і бурхливість його розвитку, емоційна наснаженість, експресивність стилю» [29, с. 554], тому і належать до них «Максим Гримач», «Данило Гурч», «Свекруха», «Чари» Марка Вовчка.

Соціально-побутові оповідання виділено як за соціальними, так і за емоційними ознаками, дослідник називає їх трагедійними, вказуючи на розгортання в них суспільних проблем на рівні високої поезії («Козачка», «Одарка», «Два сини»). Водночас П. Федченко віднаходить риси повістевої структури у таких різних творах як «Сестра» Марка Вовчка, зважаючи на, здавалося б, однолінійність оповіді та обмеженість системи персонажів [29, с. 554-555].

«Народні оповідання» Марка Вовчка дослідники передусім описують з тематичної точки зору. Так, М.Зеров групує «Викуп», «Отець Андрій», «Одарка», «Козачка», «Горпина» («Панська воля») як «п'ять оповідань, присвячених «сваволі та немилосердю поміщиків»; троє оповідань, так само побутових, але про життя вільних людей - «Сестра», «Чумак», «Сон»; і троє, навіяних народними переказами-легендами: «Максим Гримач», «Данило Гурч», «Свекруха»; до цієї ж групи стосується оповідання «Чари», в основі якого лежить народне повір'я про обертання людини на інші істоти - мотив метаморфози» [16, с. 229].

Поряд з цим науковець пропонує і більш жанрово виважену класифікацію, зауважуючи, що «оповідання Вовчкові можна розбити на три групи:

а) оповідання побутові з певною публіцистичною тенденцією;

б) оповідання побутові з наголосом на психології дійових осіб;

в) оповідання на народнопоетичній основі. історично-етнографічного матеріалу, етнографічного запису з народних уст» [16, с. 230].

Безумовно, твори письменниці близькі до фольклору, зокрема, до жанру казки, маючи характерні вступи і епілоги. А на переконання О.Білецького, оповідання Марка Вовчка - це ліро-епічні поеми в прозі. Дослідник вважає, що «пісня спрямовує інтонацію, від пісні йдуть елементи пейзажів» [3, с. 248] «Народних оповідань», до нього приєднується і О.Гончар, зауважуючи, що пісня дає творам Марка Вовчка «композиційну сконцентрованість та стилістичну ощадливість, пружність сюжетів» [29, с. 578], тобто на її творчість впливають епічні, ліричні, ліро-епічні жанри.

О. Дорошкевич називає оповідання Марка Вовчка народною літературною формою, «…побудованою на стилі українського пісенного фольклору», тому і пропонує поділ на оповідання казково-фантастичного типу («Чари», «Максим Гримач», «Свекруха») та оповідання яскраво-реалістичного типу («Сестра», «Козачка», «Одарка»), які не пов'язані з фольклором безпосередньо. Несподіваним є узагальнення науковця, що загальний тип малої прози письменниці - поетичний літературний твір, наприклад, в основу оповідання «Свекруха» покладені численні балади з відповідним тематичним мотивом, в тому числі «Мала мати сина» [12, с. 95-96].

Узагальнює цю тенденцію Н. Каленіченко, стверджуючи, що оповідання Марка Вовчка написані «на основі народних легенд, пісень, казок» [17, с. 157]. Так, «Сон» Марка Вовчка написано в дусі народних пісень та повір'їв про здійснення дівочої мрії про родинне щастя, ідеал жінки-селянки. Поряд з цим фольклорні жанри взаємодіють з традиційно літературними, так, підмічено, що письменниця користується ідилічним принципом картинності, вкраплюючи у текст мальовничі замальовки, іноді використовуючи ідилічні початки і для контрасту з трагічними закінченнями («Чумак») [29, с. 554].

Марко Вовчок опановує й новіші жанри, зокрема, оповідання-«долі», оповідання - «біографії», етюди, ескізи («Чумак», «Горпина»), саме тут простежується тенденція відходу від побутописання [29, с. 555].

Оновлення письма вимагає і досконалої форми, і справедливо П.Куліш зауважує, що «у Марка Вовчка … кожне оповідання від початку до кінця є гармонійний у всіх частинах і в самих дрібницях художній витвір» [19, с. 478]. Однак саме на жанрову модель творів Марка Вовчка П.Куліш намагався вплинути, прагнучи наблизити жанр її оповідань до фольклорної новели, але, як виявляють дослідники, «істотних змін, печаті майстра на ученицьких спробах немає» [16, с. 229].

Найважливішим критерієм визначення жанру є спосіб нарації, оскільки письменниця, прогресуючи у художніх прийомах, «оповідання веде по давньому від першої особи, зберігає, як і раніше, форму усної розповіді; її портрети зроблені умовно, засобами народнопоетичного вислову» [16, с. 230230]. Можна вважати це не вадою, а індивідуальною рисою письма авторки - «особистість автора зовсім зникає в оповіданнях: ви бачите перед собою народ, чуєте народ, знаєте, як він живе, розумієте, як він відчуває» [20, с. 478].

Насправді, наратор Марка Вовчка не стільки власне художній, скільки психологічний прийом, композиційно значущий, адже «розповідь іде від тих осіб, які на власному досвіді пережили події, що створюють сюжет оповідання. Найчастіше оповідачем виступає жінка-селянка, яка починає свою розповідь просто, як починають народну казку» [3, с. 248]. Тобто і джерелом нарації є фольклорна свідомість, опрацьована авторкою.

Іноді в оповіданнях повістевого типу письменниця відмовляється від оповідача («Чари», «Козачка»), але наратор незримо присутній через емпатійний елемент у творі [12, с. 120].

У окремих творах Марка Вовчка присутні й ознаки новелістичної побудови, зокрема, новелістичний спосіб типізації («Горпина», «Ледащиця»), водночас спостерігаємо і баладний елемент, адже балада за напруженістю дії і силою емоцій близька до новели. Жанр проявляє себе через «…стиль її - об'єктивний, легкий, щирий, розмовний - надавав оповіданням літературної сили. Це був не памфлет, а художній твір, у якому вперше в українській прозі людина і її психологія були показані великим планом» [31, с. 18].

Таким є і «Чари», в основі якого українські пісні, казки, повір'я, але за жанром воно передусім нагадує народну легенду. Творові притаманна струнка, гармонійна сюжетна побудова, логічне розгортання подій, численні фольклорні мотиви: дорога до чарівниці, перетворення дівчат у пташок, розповсюджений у світовій літературі мотив присилування до вбивства обманом. Із психологічних прийомів жанровизначальним є навіювання - передчуття лиха викликається підозрілою поведінкою Хими, її настирливими питаннями. Наративна ситуація у творі характерна для прози Марка Вовчка (розповідь бабусі), протее діалоги надзвичайно промовисті. Епіцентром емоційної напруженості твору є пісенний діалог Тимоша і Хими, де сфокусована пісенна поетика, притаманна малій прозі Марка Вовчка, не тільки мелодійність, ритмічність, а й відповідна синтаксична будова, стійкі звороти мовлення, тропи тощо. Відповідно, «Чари» можна вважати ліричною

новелою-легендою.

Складніше за структурою оповідання «Одарка», в якому трагедія збезчещеної селянської дівчини набула ще більш драматичного звучання. Твір побудований на кількох явних і прихованих протиставленнях - на контрасті образів пана і Одарки, власне, непрямому, напівприхованому - потворний - гарна, одного бояться, друга веселить усіх, з ким стикається [35, с. 39], контраст ставлення двірні до горя дівчини, вважаючи її долю чи не нормою, контраст трагічного фіналу і краси природи. Оповідач традиційний для письменниці - тітка Одарки, яка переживає за улюблену племінницю, спостерігає, як неповнолітня дівчинка проходить всі кола пекла, терпить муки безчестя, знущання фізичні і моральні тортури.

Твір насичений діалогами, які відтінюють схвильованість мовлення наратора, індивідуалізують психологічні портрети образів-персонажів. Текст не переобтяжений художніми засобами, виокремлено національно забарвлений мікрообраз «вишні, черешні, мак» як символ батьківщини [35, с. 45], особливо акцентований образ вишневого цвіту, що супроводжує Одарку на смертному одрі. Власне, «Одарка» - соціально-психологічне оповідання з трагедійним забарвленням.

Ескізна психологічна замальовка «Чумак» має в основі пісню «Ой у полі курно та димно» [35, с. 124], пісенний мотив - страждання парубка, кохану якого насильно видали заміж за багатого вписаний у нечітко структуровану композицію: казковий зачин - батько помер, як сини розпорядились спадком, новелістичність випливає з лаконізму сюжетної побудови. Молодший брат головного героя невипадково обраний оповідачем, він був утаємничений у історію кохання Гриця. Авторка дозволяє собі тонко нюансувати психологічні переживання: серйозність ситуації прихованого кохання відтінюється комізмом випадкового підглядання, десь на межі міфічного викриття спостерігача. Міфологемою конструкцією є вибір нареченої, від якого відмовляється Гриць.

Співучість його душі конструюється через гіперболічно поетичні оцінки, він виливає страждання у пісні, тому вона і звучить так, як ніхто не може заспівати. Символічним є образ хреста, зробленого з цілого дуба, що позначає незламність кохання, силу характеру головного героя. Отже, «Чумак» водночас має і ескізні риси - через нерозгорнутість сюжетно-композиційних та психологічних характеристик, і новелістичні риси, може бути схарактеризована як новела-балада.

Таким чином, у Марка Вовчка жанровий синкретизм, у її безсистемності є вмотивованим художньою необхідністю. Проза письменниці - поетична проза, лірична проза, її пісенність - не тільки від збирання фольклору (відомо, що вона цікавилась більш пісенними жанрами, ніж прозовими), а й від особистої налаштованості на ліризм, на оновлення жанру суспільно-проблемного оповідання.

Своєрідною характеристикою творів Марка Вовчка є баладність, яка вимагає більше епіки, поряд з цим є і бурхливий розвиток, катастрофічний обрив, манера пісенної композиції.

У той же час, видозміни жанрів обумовлені вимогами доби. Як характеризує специфічність співвідношення соціальної детермінації жанру

І. Денисюк, це «зумовлює його змінність, і тієї контамінації структурованих компонентів, яка виявляє тенденцію до відносної сталості створює ілюзію певної іманентності жанру» [11, с. 14].

Модифікація жанрових структур справді є прикметою доби, але у малій прозі Марка Вовчка збережено індивідуальні здобутки письменниці, яка булла близькою до народних джерел, але, однак, по-різному відтворила фольклорні елементи у своїй творчості.

2.2 Стилістичні функції звертання у мові «Народних оповіданнях» М. Вовчок

Мовна естетика Марка Вовчка формувалася під впливом двох стихій -фольклорної та усно-розмовної, -- підтримуваних у безпосередньому живомовному спілкуванні письменниці та її глибокому зацікавленні усною народною творчістю. Така взаємодія спричинилася до того, що в її творах, за висловом І. Франка, «українська проза досягла нечуваної перед тим ніжності і мелодійності».

Важливою семантико-структурною та iнтонацiйною особливiстю багатьох речень у збірці «Народні оповідання» є наявнiсть у них звертання (звертань).

Стилістичні функції звертання у збірці Марка Вовчка, актуалізують стереотипні образні асоціацій, закріплені у побутовій свідомості українців, через засоби портретування, увиразнення динамічних, зовнішньо- та внутрішньо-психологічних деталей у поведінці тих чи інших персонажів, в описі села, явищ природи тощо.

Як відомо, звертання традиційно кваліфікують як слова або сполучення слів, що називають особу чи предмет, до яких апелює мовець. У мові «Народних оповіданнях» звертання не лише називають певний об'єкт адресування, але й передають емоції мовця, створюючи ефект безпосереднього спілкування, напр.: Та спасибі тобі, моя ненько, [30, с. 100];

Зазначимо, що в «Народних оповіданнях» звертання найчастіше оформлено за допомогою іменників, субстантивованих прикметників, займенників у кличному, рідше -- в називному відмінках однини та множини, напр.: Годі, годі, соколоньку [30, с. 32].

Звертання у лінгвістичній літературі прийнято поділяти на дві групи: власне звертання (до особи) та риторичні звертання (стосуються тварин, рослин, явищ природи, абстрактних понять і под.).

Розглянемо ці групи на матеріалі збірки ««Народні оповідання» М. Вовчок [34]:

А) власне звертання:

- "Серденько моє! Втiхо моя!" Тяжко було без тебе, а з тобою ще тяжче… Яково-то сподiватись щогодинки в бога -- догани тобi та муки!.. А боронити -- несила…;

- Ай, бабусечко! Що там розказувати! Нуда така!;

- Голубочко моя!.. Звiсно вже -- чужi люди: обижали тебе дуже… Чому ж ти менi зараз сього не прописала?;

- Що се ви, бабуню? Як можна?.. Бiдолашечко моя!.. Скажи ж менi, як тебе там кривдили тiї невiрнi душi?;

- Боже мiй! Горе моє! Яка ж вона дурна!.. Iди собi!4 А що, Усте? Що, сестрице? Яка вона, голубко? Що їм казати?; Ну, добре, пташко! Нехай трошки приберемось, та тодi вже зараз i гостей проситиму;

- А ти що думала? Як у свiтi жити? Як служити? Як вислужитись? Тебе б'ють, тебе рвуть, морочать тебе, порочать, а ти стiй, не моргни!.. I! Крий, боже.

- Одружiть їх, одружiть! Чуєте: кум ваш, полковник, говорить, що до пари…

- А чого ж усе смутний, Прокопе?.. От ми вже тепереньки вкупцi навiки.

- Бач, ти об менi й не думаєш! -- одмовля йому. -- А любо ж тобi буде, як приїде хто до нас та буде з нас глумитись: "от живуть-бiдують!"

- Ой ви, молодята, молодята! Недовго житимете вкупцi… Та годi, не журiться!.. Пожили, порозкошували -- i буде з вас. Бува й таке, що з сповиточку ласки-добра не знаєш, -- вiк звiкуєш пiд палкою… Отак живи!.. Без роду, без плем'я, без привiту, без совiту, -- на всiх розкошах! [34, с. 214].

В) риторичні звертання:

- Бабусечко, голубочко! То ви з нами житимете?;

- Голубе мiй!

-Я, дiвчино-горличко!

-Не плач, не плач, янголяточко моє: слiз твоїх вона не годна! [34, с. 319]; - рибко, нехай на тебе надивлюся!

- мiсяцю-мiсяченьку.

Велику групу становлять апелятиви - назви осіб за родинними стосунками: матінко, батеньку, свекрушенько, братіку, сестрице, дитиночко, донько, синочку і под. На першому місці за частотою і варіантністю форм - звертання до матері: мамо, моя мамо, рідная матіночко, ненько, матінко-голубонько, матінко-любко та ін.: Мати ж моя рідненькая, нащо мене породила? [34, с. 147].

Високий ступінь наснаги містять своєрідні емоційні вигуки, що виступають у формі звертань до матусі та передають заклик до порятунку, допомоги, особливо у випадках розгубленості, розпачу, наприклад: „ой мамо (нене)!”, „мамо (мати, нене, ненечко) моя!”, „мамо (мамочко) моя рідна!”, „матусю моя дорогесенька!” або просто „мамо!”, „нене (ненечко)!,”Ой мамонько моя рідная [34].

В збірці виявлені лексеми на позначення «дівчини», яку називають такі слова-апелятиви та їхні форми: дівчино, дівчинонько, дівча, дівко; ввічливо-звертальні слова: панночко, традиційні означення: мила, люба, чорнобрива, вислови метафоричного плану: серце, голубко та ін.: Ой ти, дівчино [34, с. 152].

До парубка звертаються: хлопче, молодче, козаче, чумаче, козаченьку, панонько і под. Поетичними синонімами виступають імена, субстантивовані означення милий, милесенький, любий, чорнобривий, метафоричні замінники серце (серденько), кохання, любонько, і под. [34, с. 79].

Звертання до дітей, синів, дочок, братів, сестер, бабусі в текстах «Народних оповіданнь» емоційно забарвлені, переважно супроводжуються ніжністю: люба дитиночко, моя доню, дочки-голубочки, сини-соколи, братику ріднесенький, та ін. Звертання до бабусі: «Ох, бабусечко! I морено, й мучено нас -- та все дурницею», «Е, бабуню!.. -- защебетала панночка».

Апелятиви до Бога, Божої Матері, святих знаходимо у тих текстах, в яких ідеться про складні почуття й переживання героїв, поганий фізичний стан, важкі умови життя: Святий Боже, святий кріпкий, Ще й святий безсмертний, [34, с. 285]; Ой Боже, Боже, Боже мiй! Горе моє! Ох, боже ж мiй! Ах, боже ж мiй милостивий! [34, с. 209].

Функції риторичних звертань у фольклорі найчастіше виконують назви:

1) світил, явищ природи (зоря, місяць, вітер, дощ і под.): зірочка, Ой мiсяцю-мiсяченьку, Ой ти, місяцю-зоре, Зiйди, зiйди, сонечко, На попове полечко, На бабине зiллячко, На наше подвiр'ячко! [34, с. 228];

2) географічних об'єктів (ліс, гай, луг, байрак, поле, степ, гора, ріка, сонце та ін.): Дунаю-море, Дубці: «Я такенькі міркую. Тітечко, - зостанусь я тутечкі. У Дубцях. Буду вам господарства доглядати, поряджати, а ти у хуторі хазяйнуй» [34, с. 37]; вживання топоніма Київ поєднується разом з апелятивним ойкодонімом інститут. Який і дав назву бібліоніму «інститутка». Хоронім Сибір протиставляється Києву. Адже туди стара пані погрожує вислати Устину: «Я тебе на Сибірю зашлю!». Топонім Литва символізує щось далеке і чуже: «У Києві служити зосталось, а він любонька, з військом кудись на Литву пішов» [34, с. 37];

3) рослин (дерево, калина, дуб, тополя, верба і под.): Ой дубе, дубе кучерявий [34, с. 113];

4) птахів і тварин (янгол, голуб, сокіл, ворон, галочка, пташечка, воли

та ін.), напр.: Бабусечко, голубочко! Голубе мiй! Я, дiвчино-горличко! Не плач, не плач, янголяточко моє: слiз твоїх вона не годна! [34, с. 319]; Та нехай же я перше сама тобою натiшусь, рибко, нехай на тебе надивлюся!

5) предметів побуту (ворота, двері, столи): кланяюсь вам, ворота, що стояла хлопців рота... [34, с. 112];

6) частин тіла людини (очі, брови, руки, ноги): Ручки ж мої біленькії! Чому не робите? [34, с. 68];

7) абстрактних понять (доля, пісня, думка тощо): Ой доле ж моя, нащо нам теє панство, багатство, коли буде наше життя красне, наша доля весела?; - Доле ж моя злая, - серденько моє, що ж менi, бiдному, в свiтi робити? Де взяти? Я зроду не жадав багатства, а тепер прагну всiх розкошiв для тебе, тобi на втiху… Що ж я вдiю? Рад би я, -- каже, -- небо прихилити, та не хилиться [34, с. 169].

Звертання такого типу сприяють персоніфікації явищ навколишньої дійсності, надзвичайно поширеній в образній системі усної словесності.

Як засвідчують розглянуті приклади, стилістично виразними стають звертання, поширені прикладками, як-от: Не плач, мила, не плач, калино [34, с. 307]; Дивіться, дивіться, добрі люди, що в мене молодиця, як калина, як яблучко, як дівочка, як панночка.

Прикладкові сполучення -- це виразні структури, в яких виявляються такі його риси, як прагнення до економності, стислості вислову. Поєднання кількох прикладково-епітетних звертань до дівчини і парубка, жінки та чоловіка передає різноманітні відтінки змісту, пов'язані зі ставленням до цих осіб, як-от: Чоловіче мій, голубчику мій! [34, с. 98].

Прикладки у тексті часто виконують функцію образних означень. Вони утворюють словесні комплекси, близькі до парних дієслівних та іменникових формул. Порівняно з прикметниковими означеннями-епітетами, вони становлять своєрідні фразеологізми, в яких іменникове означення конденсує широкий конкретно-чуттєвий образ, часто побудований на порівнянні, зіставленні, ототожненні” [34, с. 85].

У складі звертань прикладки характеризують людину за такими параметрами:

1) національністю, місцем проживання, родинними стосунками, майновим станом і под.: хлопці-запорожці, Іванку-козаче, [34, с. 25];

2) ставленням та емоційною оцінкою: господаре-соколю, батеньку-голубоньку, дівчино-рибчино, серце- голубче і под.

Прикладки, що стосуються людини, створюють особливий ліризм мовлення у текстах М. Вовчок.

У складі звертань ярко проявляють себе народні, фольклорні звертання-порівняння.

Розглянемо народнорозмовні звертання-порівняння у мові прози Марка Вовчка: «Скільки вона сліз вилила, Боже мій, світе мій! Станула, як віск; Дивитесь - тане, тане моя Одарка, як воскова свічечка [35, с. 58].

Звертання-порівняння -- авторка використовує як засіб увиразнення динамічних асоціацій. При цьому письменниця апелює до життєвого досвіду читача, його побутової свідомості, до реалій із життя селянина. Наприклад:

- Воли в ярмi, та й тi ревуть, а то щоб душа християнська всяку догану, всяку кривду терпiла i не озвалась! -- гримнув на москаля, аж той свистати перестав [35, с. 63].

- До пари, бiсовi дiти, до пари! Обоє хорошi! Треба їх звiнчати, кумо моя мила. Хочеш замiж, дiвко? -- питає мене, та що хоче моргнути, то й очi заплющить: не моргне, вже несила - випив повно [35, с. 69].

Вживаючи народнорозмовні звертання для узагальненого опису села, хати, письменниця звертається до таких мовних образів, в яких синтезовано поетичну експресивність, зорову асоціативність та усномовну еліптичність: Село любонька, - як на долоні, так мені в очах і замигтіли білі хати, розквітлі садки й городи. Нерідко використовує авторка звертання-порівняння, що зрослося з означуваним-прикметником у розмовний фразеологізм, наприклад: Женихів у тебе, хвалить Бога, як цвіту в городі; - Дарма кажу, що ковшем міряє: вони, сії пани, на гроші такі ласі, як циган на сало, братику! [35, с. 254].

Численні звертання у прозі Марка Вовчка -- це сентенції, що зберігають народнопобутову оцінність щодо морально-етичних норм суспільства, наприклад: - Сім'ю свою, хазяйка, треба так тримати, як мак у жмені: а то розсиплеться усе, порохом піде за вітром [35, с. 187] тощо.

Отже, стилістика мови прози Марка Вовчка засвідчує взаємодію народнопісенних та розмовних порівнянь, що сприяють поетизації авторської оповіді, надають їй нейтрально-розмовної мелодійності.



ВИСНОВКИ

Отже, важливою функціональною особливiстю багатьох речень у збірці «Народні оповідання» є наявнiсть у них звертання (звертань). Звертання iнтонацiйно видiлене в реченнi слово або сполучення слiв (не член речення), що ним називається iстота або персонiфiкований предмет, якому адресується мовлення в уснiй або писемнiй формах. Морфологiчно звертання має двi форми вияву кличний i називний вiдмiнки iменника або ж субстантивованого слова. Наявнiсть у реченнi одного чи кiлькох звертань завжди своєрiдно позначається на iнтонацiп всього речення. Iнтонацiю звертання можна назватизвертальною: слово чи сполучення слiв у функцiп звертання вимовляється сконцентровано, дещо вiдокремлено, з певним вiдмежуванням вiд усього речення, але в той же час без виразноп iнтонацiйноп вiдiрваностi вiд членiв (члена) речення в реченнi.

У структурi речень iз звертанням простежується така загальна закономiрнiсть i зумовлена нею стилiстична своєрiднiсть речення: звертання на початку речення звичайно вимовляється активнiше, енергiйнiше, з дотриманням тривалiшоп паузи пiсля нього, нiж звертання в серединi чи в кiнцi речення. Проте щоразу це реалiзується дещо iндивiдуально, залежно вiд почуттєвого стану мовця, мети висловлювання i всiєп структури речення iз звертанням.

Таким чином, за структурою звертання -- це окремі лексеми або групи слів, оформлених у вигляді словосполучення чи вокативного речення. До їх складу, як показують спостереження, можуть входити постійні епітети, поетичні синоніми з метафоричним значенням, займенники, прикладки. Зосереджені у повторах, такі форми отримують більше смислове навантаження і набувають додаткових емоційно-експресивних відтінків. Звертальні конструкції в тексті М. Вовчок позначені яскравою образністю, створеною, насамперед, за рахунок лексичного значення їхніх компонентів.



СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

Адмони В.Г. Синтаксис современного немецкого языка: Система отношений и система построения / В.Г. Адмони. - Л.: Наука, 1973. - 366 с.

Балли Ш. Общая лингвистика и вопросы французского языка / Ш. Балли. - М.: Изд-во иностр. лит-ры, 1955. - 416 с.

Білецький О. Українська проза першої половини ХІХ ст. (від Г. Квітки до прози «Основи») / О. Білецький // Зібр. творів у 4-х томах. - К., 1960. - Т.2. - С. 231-282.

Білодід І.К. Сучасна літературна українська мова. Синтаксис. За загальною редакцією акад. АН УРСР / І.К. Білодіда. - К.: «Наукова думка», 1972. - 512 с.

Буслаев Ф.И. Историческая грамматика русского языка / Ф.И. Буслаев. - М.: Учпедгиз, 1959. - 358 с.

Венгринюк М.І. Адресат у художньому тексті (на матеріалі української прози ХХ століття): Автореф. дис. на здоб. наук. ступ. канд. філол. наук: 10.02.01 / Прикарпатський національний ун-т ім. Василя Стефаника. - Івано-Франківськ, 2006. - 20 с.

Ветрова О.Г. К проблеме обращения в современном английском языке / О.Г. Ветрова // Лингвистические исследования - 1979: Синтаксический анализ разносистемных языков. - М.: АН СССР, 1979. - С. 30-37.

Вихованець І.Р. Звертання / І.Р. Вихованець // Українська мова. Енциклопедія. - К.: Українська енциклопедія, 2000. - С. 184-185.

Горбачук Д. Звертання як елемент ділового мовлення / Д. Горбачук // Урок української. - 2007. - № 5. - С. 49-51.

Дем'янова Н.О. Лінгвістична структура та гендерні особливості звертань в українській та французькій мовах: Автореф. дис. на здоб. наук. ступ. канд. філол. наук: 10.02.15 / Н.О. Дем'янова; Держ. закл. «Південноукр. нац. пед. ун-т ім. К. Д. Ушинського». - О., 2012. - 19 с.

Денисюк І. Розвиток української малої прози ХІХ - поч. ХХ ст. / І. Денисюк. - К.: Вища школа, 1981. - 215 с.

Дорошевич О. Реалізм і народність української літератури ХІХ ст. / О. Дорошевич. - К.: Наукова думка, 1986. - 309 с.

Дудик П.С. Звертання, його граматичні категорії / П.С. Дудик // Граматичні категорії української мови: Тези Всеукр. наук. конф. - Вінниця: ВДПУ ім. М. Коцюбинського, 2000. - С. 38-41.

Загнітко А.П. Теоретична граматика української мови: Синтаксис: Монографія / А.П. Загнітко. - Донецьк: ДонНУ, 2001. - 410 с.

Зелінська О. Звертання в барокових проповідях / О. Зелінська // Українська мова. - 2007. - № 1. - С. 65-74.

Зеров М. Марко Вовчок. Творчість / М. Зеров. Твори: в 2-х т. - К.: Дніпро, 1990. - Т. 2. - С. 229-232.

Калениченко Н. Українська література ХІХ ст. Напрями, течії. - К.; Наукова думка, 1977. - 315 с.

Корновенко Л. В. Звертання у прагмалінгвістичному аспекті: Автореф. дис. на здоб. наук. ступ. канд. філол. наук. 10.02.02. / Нац. пед. ун-т. ім. М.П. Драгоманова. - К., 2001. - 21 с.

Куліш П. Взгляд на малороссийскую словесность по случаю выхода в свет книги «Народні оповідання» Марка Вовчка // Пантелеймон Куліш. Твори в двох томах. - К.: Дніпро. 1989. - Т. 2. - С. 477-484.

Лексикон загального і порівняльного літературознавства. - Чернівці: Золоті литаври, 2001. - 636 с.

Плющ М.Я. Словоформа у семантично елементарному та ускладненому реченні: вибрані праці / М.Я. Плющ; Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України, Нац. пед. ун-т ім. М.П. Драгоманова. - К.: Вид-во НПУ ім. М.П. Драгоманова, 2011. - 362 с.

Проничев В.П. Обращение и понятие / В.П. Проничев // Вестник ЛГУ. - 1968. - №20. - С. 120.

Райлянова В. Е. Семантичний простір звертання в сучасній російській мові: Автореф. дис. на здоб. наук. ступ. канд. філол. наук. 10.02.02. / Дніпропетр. нац. ун-т. - Дніпропетровськ, 2001. - 16 с.

Рильський М. Т. ЛІРИКА / Передм. І.Ф. Драча. - К.: ВАТ «Вид-во «Київ. Правда», 2005. - 240 с.

Руднев А.Г. Синтаксис современного русского языка / А.Г. Руднев. - М., 1963. - 354 c.

...