Мовна реалізація українського культурного стереотипу "гарна жінка" засобами номінацій деталей строю, взуття й прикрас у пісенних текстах

Размещено на http://www.allbest.ru/

Національного педагогічного університету імені М.П. Драгоманова

Мовна реалізація українського культурного стереотипу «гарна жінка» засобами номінацій деталей строю, взуття й прикрас у пісенних текстах

Шеремета В.П., аспірант

Постановка проблеми. Стереотип прищеплюється людині культурою її етносу ще з раннього дитинства. Належність до певної культури визначається наявністю базового стереотипного ядра знань, яке повторюється в процесі соціалізації особистості в конкретному суспільстві. При цьому варто враховувати, що національно-культурний стереотип - це не лише ментальний образ, а і його вербальна оболонка. Він так чи інакше виражений в етнічній мові (у лексиці, пареміологічному фонді, у зразках усної народної творчості).

На думку Е. Сепіра, мова - це духовний інструмент культури, який впливає на формування свого носія, нав'язуючи йому зафіксовані в мовних формулах культурні стереотипи, пов'язані з баченням світу; визначає образ мислення й почуттів користувача мови. Культура, за Е. Сепіром, - це те, що суспільство робить і думає, а мова - це те, як представники цього суспільства думають, тобто мистецтво мислити [9, с. 193].

Мова не лише становить основну частину культурної системи, вона є її головним інструментом. Усе наше культурне багатство, нагромаджене впродовж століть, бачимо у словах і, ширше, у мовній системі. Тексти замовлянь, вірувань, опові- дей-міфів свідчать, що мова окреслює своєму носієві напрями світосприйняття [3, с. 51].

Важливим завданням сучасних мовознавців, на думку М. Толстого, є системне висвітлення культури народу через його мову, відбиття культурного значення мовної одиниці на основі її співвіднесення з кодами культури, відомих лише носієві цієї мови або тих, які встановлюються за допомогою аналізу, тлумачення співвідношення та зв'язку мови й культури, мови народного менталітету, мови та народної творчості [11, с. 82].

Проблема стереотипу в межах європейської культурної спільноти останнім часом дедалі частіше стає предметом різ- ноаспектних досліджень. Стереотип розглядають соціологи, психологи, етнографи, філософи (У Ліппман, В. Крисько, Р. Немов, А. Байбурін, І. Кон, Н. Годзь та ін.). Згаданими науковцями доведено, що мова відіграє провідну роль в оформленні стереотипів, тому серед лінгвістів його досліджують Є. Бартмінський, В. Жайворонок, С. Толстая, С. Єрмоленко, В. Кононенко, Т. Космеда, В. Маслова, Л. Мацько, П. Гриценко, В. Телія, В. Ужченко, Ю. Прохоров, Т. Радзієвська, Ф. Бацевич, І. Голубовська й ін.

Хоча українські матеріали й використовуються в окремих дослідженнях, на жаль, на сьогодні не укладено ґрунтовного колективного етнолінгвістичного словника національно-культурних стереотипів української мови, у якому було б описано одяг, взуття і прикраси української «гарної жінки». Лексикографічна база етнолінгвістики, яка вивчає народні культури крізь призму мови, в Україні представлена досить обмежено. Укладено етнографічний словник народного одягу (К. Матейко, 1996) [8]; етнолінгвістичний словник «Гуцульська міфологія» (Н. Хобзей, 2002) [12]. У 2006 р. вийшов друком етнолінгві- стичний словник-довідник В. Жайворонка «Знаки української етнокультури» [2], де автор намагався охопити найбільш значущі дефініції (вінок, запаска, каблучка, кептар, керсет, китайка, намисто, намітка, обручка, очіпок, перстень, пояс, плахта, спідниця, хустка), використавши досвід укладання таких словників польськими та російськими етнолінгвістами.

Предметом дослідження стали лексеми на позначення назв елементів строю, взуття і прикрас як складові національно-культурних стереотипів мовообразу гарної жінки в текстах українських народних пісень.

Вивчення національно-культурних стереотипів, пов'язаних із образом гарної жінки в українській мові й культурі, є важливим етапом вивчення українського світосприйняття, закодованого в мові. Стереотип гарної жінки є фрагментом мовної картини світу українців. Питання картини світу є актуальним у сучасному мовознавстві.

Мета розвідки полягає в описі лексики на позначення назв жіночого одягу, взуття й прикрас, їхніх функцій, за допомогою яких в українських пісенних текстах виражено уявлення і ставлення (стереотипи) українського народу до ЖІНКИ (розглянемо в статті образ заміжньої гарної жінки). Поглиблений аналіз пісенних текстів дає змогу відтворити ключові елементи стереотипу «гарна жінка», тобто панівних уявлень про жіночу зовнішність.

Виклад основного матеріалу дослідження. Мова народної пісні, на думку С. Єрмоленко, є «скарбницею національного світобачення, своєрідною енциклопедією почуттів, художньо-емоційною пам'яттю народу» [1, с. 17]. Дослідниця зазначає, що характерні художньо-образні форми пісенного слова містять поняття про народну мораль, уявлення про добро і зло, оцінку людської зовнішньої та внутрішньої краси, зв'язки людини з навколишньою природою. У народнорозмовній мові здавна вироблялися словесно-виражальні засоби, які задовольняли художньо-естетичні потреби людей і відбивали естетичну оцінку навколишнього світу. Вони ставали основою народнопісенного словника, словника інших фольклорних жанрів [1, с. 18].

Українці гарну, красиву жінку називали красуня (походить від лексеми краса). Відповідно до Словника української мови (в 11 томах) [10], слово краса має такі значення: 1) властивість, якість гарного, прекрасного; 2) оздоба, прикраса кого-, чого-небудь; слава; 3) гарна, приваблива зовнішність; урода (у 2 знач.) [10, т. 4, с. 326]. Слово красуня означає таке: 1) уродлива дівчина, жінка; вродливиця; 2) про щось гарне (переважно вживається як прикладка) [10, т. 4, с. 329]. Прикметник красива (жін. р.) те саме, що гарний [10, т. 4, с. 326]. Слово гарний має такі значення: 1) приємний зовнішнім виглядом; який має привабливу зовнішність, привабливі риси обличчя; 2) який має позитивні якості або властивості, цілком відповідає вимогам, заслуговує схвалення та ін. [10, т. 2, с. 34].

В українців існувала традиція купувати обнови на Різдво та Великдень (у колядках чоловік привозить дружині «три подарочки» з ярмарку); елементи одягу дарувалися для здійснення обрядів (перстень, хустка, чоботи, сорочка); чоловіки, щоб виявити свою прихильність, дарували жінкам прикраси (намисто, перстень); одяг був ознакою соціального статусу (заміжня жінка ходила з покритою головою), ознакою матеріальної забезпеченості. Основні функції, які здійснював одяг і взуття в житті українців, зафіксовано в текстах українських народних пісень.

Стереотип «жінка-красуня» складається, крім опису привабливих рис зовнішності, із багатого, оздобленого одягу, прикрас, які підкреслюють красу й пишність жіночих форм, соціальний статус і матеріальне забезпечення.

Досить детально описано одяг красивої заміжньої жінки-господині в календарно-обрядових піснях зимового циклу, у яких українці мріяли та зичили один одному заможного, щасливого сімейного життя, достатку й добробуту.

У колядках подано детальний опис усього строю заміжньої жінки. Для того, щоб підкреслити заможність і вартість одягу жінки, у пісенних текстах підкреслюється його кількість і вартість. Використано назви грошових одиниць тієї історичної доби та їх кількісний еквівалент (червінці, сороківці, злоті; два, три, пять, шість, сім, вісім, девять, сто): «На нї панчішки (...) За сороківця, ба й за червінця. (...) чобітки (...) За два червінця, (...) сукенки (...) За три червінці, (...) кошулька (...) За сороківці, самі червінці. (...) поясок за пять червінців, (...) Ой на нї чіпчик за шість червінців, (...) хусточка за сім червінців, (...) шуби вісім червінців, (...) перстень девять червінців» [5, с. 223]; «А в тім дворі красна паня, За сто злотих сукня на ній» [5, с. 102]; матеріал: «Носила вона три нарядочки: (...) золотий серпанок, (...) золотий персничок» [7, с. 106].

Для опису кількості одягу використано кількісний числівник три, який конкретизує кількість і підсилює гіперболічне словосполучення убори на три комори: «Ой у нашої господи- неньки Стоять убори на три комори» [5, с. 223]. Здавна комора була господарським приміщенням, у якому зберігали зерно чи хатні речі, тому чим більшою була комора, тим господарі вважалися заможнішими.

Варто зауважити, що числівник три має символічне значення. Чоловік привозить дружині з війни, ярмарку три подарунки, троє дарунки, три гостинці: «Привіз він мені троі дарунки: Єдна дарунка - перлова тканка, Друга дарунка - кований пояс, Третя дарунка - срібний перстенець» [7, с. 113-114]; «Та й привіз мені Аж три гостинці. (...) Тонкий серпанок, (...) Золотий перстень, (...) Шовковий пояс» [6, с. 96]. Зустрічаються тексти, у яких дарунків чотири, п'ять і більше. Дарували не лише одяг, взуття, прикраси, чоловік із ярмарку приганяв воли, коні, овечки, корови, щоб збільшити достаток у домі.

Для зазначення вартості вживалися назви грошових одиниць і безпосередня ціна тих чи інших речей, напр.: за два, десять червінця (загальна назва іноземних золотих монет, що були в обігу в допетровській Росії) [10, т. 11, с. 295]; за сороківці (дрібна розмінна монета вартістю двадцять копійок, або сорок крейцерів) [10, т. 9, с. 464]; за сто злотих (грошова одиниця в Польщі; заст. - на Правобережній Україні місцева назва монети вартістю 15 копійок) [10, т. 3, с. 606]. Окрім того, епітет золотий, виражений відносно-якісним прикметником (матеріал - колір), теж підсилює зорову асоціацію.

Жіночий одяг, який згадується в народних піснях, можна поділити на групи:

Верхній жіночий одяг. Верхній одяг представлено номінаціями як його різновидів, так і назвами дорогих тканин, із яких його було виготовлено: «Наші поважна й а вбирає ся, Й а вбирає ся у дорогий саят ... Єі пахоуце у кармазиноньці» [5, с. 221-222]. Про заможність і достаток свідчить довжина верхнього одягу: «Дорогий саят хату замітат» [7, с. 104]. Лексеми саят і кармазина - це назви тканин, із яких виготовлявся верхній одяг. Саєт - ґатунок англійського сукна чи оксамиту [10, т. 9, с. 14]; кармазин, кармазина - старовинне дороге темно-червоне сукно, одяг із якого носили переважно козаки [10, т. 4, с. 107]; символ заможності (звідси кармазинник, тобто багатій, аристократ) [2, с. 274]. Тому можна вважати, що господиня, якій адресувалася ця колядка, могла бути дружиною заможного, багатого чоловіка чи козака.

У колядках, записаних на Гуцульщині, згадується про кептар (у гуцулів - верхній хутряний одяг без рукавів) [10, т. 4, с. 141]; оздоблений різнобарвними нитками [2, с. 281]; сафіян (кептар вишиваний шовками, саф'яном, із якимись камінчиками по ньому) [10, т. 9, с. 62].

Як правило, верхній хутряний одяг без рукавів оздоблювався вишивкою та камінням, тому в колядці він мудрий, червін (у значенні гарний, оздоблений): «Я в цего ґазди ґречна ґаздиня, (...) Видимо на ній мудрий кептарик» [5, с. 224]; «Ой ладєт, ладєт червін сафіян, Ой ґаздиненьці, на імє (Анні)» [5, с. 220]. В українській мові прикметник мудрий уживається в значенні «наділений, обдарований великим розумом; (...) розумний, досвідчений» або в значенні іменника «про розумну, досвідчену людину» чи в розмовному мовленні «нелегкий, складний для виконання» [10, т. 4, с. 819]. Епітет мудрий використовується в пісенному тексті для того, щоб підкреслити вміння майстрині, яка використала складні узори для оздоби свого одягу. Епітет чер- він - можливо, від червлений (темно-червоний) [10, т. 11, с. 296] входить до лексико-семантичної групи кольороназв періоду Київської Русі, підгрупи червоного кольору для позначення темно-червоного відтінку, він активно використовується в поетичних текстах, зустрічається в західних говірках.

Заможною вважалася та жінка, у якої була шуба (верхній зимовий одяг із хутра, на хутрі, переважно з довгими полами) [10, т. 11, с. 554], адже більшість простих селян одягали кожухи (довга, не вкрита сукном шуба з великим коміром, пошита зазвичай із овечої шкури хутром до середини) [10, т. 4, с. 208], тому вона дорога: «Ой ладєт, ладєт дорогу шубу, Ой ґаздинень- цї, на імє (Аннї)» [5, с. 220].

Основний жіночий одяг. Назви основного одягу зустрічаються в текстах частіше й представлені такими лексемами: панчішки (зменшено-пестливе до панчохи - виріб машинного або ручного в'язання, що одягається на ноги за коліна) [10, т. 6, с. 54]; сукенки/суконки (те саме, що сукня - жіночий одяг, верхня частина якого, що відповідає кофті, становить єдине ціле з нижньою частиною, що відповідає спідниці; плаття) [10, т. 9, с. 831]; кошуль- ка/сорочка (діал. сорочка - жіноча або дитяча натільна білизна; жіночий одяг, який одягають поверх білизни) [10, т. 9, с. 467]; ковточки/кофточки (короткий (нижче за пояс) жіночий одяг; розм., рідко. - коротке тепле жіноче пальто) [10, т. 4, с. 312]; спідниця (жіночий одяг, що покриває фігуру від талії донизу) [10, т. 9, с. 523]: «Ой у нашої господиненьки (...) панчішки за сороківця. На нї сукенки за три червінцї (...) кошулька за сороківцї» [5, с. 223]; «Видимо на ній (...) шовкову сукню (...) злотнїковточки» [5, с. 224]; «За сто злотих сукня на ній, (...) спідниця на ній, (...) панчішки на ній, (...)ковточки на ній» [7, с. 102].

Літник (етн. старовинний жіночий одяг із легкої матерії; спідниця з легкої вовняної тканини, яку носили влітку) [10, т. 4, с. 530]. У пісенних текстах він переважно шовковий, надзвичайно довгий, що аж «слід замітає» (фразеологізм, який уживається в значенні знищувати, приховувати все, що може викрити чиї-небудь вчинки, дії або бути доказом злочину [10, т. 3, с. 213]): «Шовковийлітник на мій станочок (...) Кований пояс ба й на лїдвоньки (...) Шовковий літник слїд замітає» [5, с. 228-229].

Багатство й оздобленість основного одягу підкреслюється епітетами шовковий, золотий/злотий/злотний.

3. Головні жіночі убори. Заміжня жінка в Україні не мала права ходити з непокритою головою, тому під час весілля обряд покривання є найдраматичнішим і символізує перехід ді- вчини-нареченої до заміжнього стану. Жіночі головні убори, на відміну від дівочих, повинні були повністю вкривати всю голову, не залишаючи відкритим волосся. У текстах колядок згадуються переважно всі найпоширеніші види жіночих головних уборів: хусточка (зменш.-пестл. до хустка - шматок тканини або в'язаний, трикотажний виріб, квадратний, який пов'язують на голову, шию, напинають на плечі; атрибут весільного обряду) [10, т. 11, с. 175]; фустка (діал. хустка); чіпчик, чепчик (зменш. пест. до чепець, те саме, що очіпок - старовинний головний убір заміжньої жінки у формі шапочки, часто з поздовжнім розрізом іззаду, який зашнуровують, стягуючи сховане під ним волосся) [10, т. 11, с. 294-295]; завій, завоєць (діал. пов'язка) [10, т. 3, с. 51] тканка (заст. жіночий головний убір, оздоблений коралями або перлами; головний убір заміжньої жінки, який безпосередньо надівали на волосся) [10, т. 10, с. 152]; рубок (хустка з батисту або перкалю) [10, т. 11, с. 894]; серпанок (заст. головний убір заміжньої жінки з прозорої легкої тканини, що має вигляд шарфа) [10, т. 9, с. 140]: «Вельможна паня тай господиня. На нї хусточка дуже дорога» [5, с. 222]; «Видимо на ній (...) шовкову фустку» [5, с. 224]; «Ой на нї чіпчик за шість червінцїв, (...) На нї хусточка за сїм червінців» [5, с. 223]; «Ой ладєт (...) Ой ґаздиненьцї, на імє (Аннї) (...) дорогий завій» [5, с. 220; 7, с. 101]; «Чесній газдині на неділеньку. (...) Роб'ять завоєць» [7, с. 103]; «Ой у нашої господиненьки (...) Золота тканка десять червінців» [5, с. 223].

Хустки в українських жінок були оздоблені квітами, різними яскравими орнаментами, часто в тканину впліталася золота нитка, яка на сонці блищала, тому в пісенному тексті вжито фразеологізм горіти без полум'я, який означає «сяяти яскравим блиском або виділятися яскравими фарбами, кольорами» [10, т. 2, с. 130]: «Хусточка горит бес поломени» [5, с. 221].

Уважалося, що з одруженням жінка втрачала свободу й у всьому мала коритися чоловікові, це уявлення відбилося й у текстах колядок у фразеологічному словосполученні клонити голову, тобто коритися, підкорятися комусь [10, т. 4, с. 187]: «Тоненький рубок головку клонить» [7, с. 103]; «Золотий серпанок голівку клонить» [7, с. 106].

Взуття. У давні часи взуття вважалося розкішшю, його взували на свята й у холодні пори року, у будень селяни ходили переважно босоніж. Окрім того, воно було характерною ознакою, до якого соціального стану належить людина. У весільному обряді чоботи виконували дві обрядові функції: наречений повинен був купити нові чоботи нареченій, у деяких регіонах України майбутній зять дарував чоботи тещі. Тому жінка, яка мала гарні чоботи, уважалася заможною. У пісенних текстах переважно зустрічаються лексеми чоботи та зменшено-пестлива форма чобітки, черевички: «За сто злотих черевички на ній» [5, с. 222]. Зафіксовано пісні, у яких використовуються одночасно й діалектна назва бутки: «Ой крают, шиют бутки, чобітки» [5, с. 221]. На Західній Україні вживався епітет фай- ний (діал. гарний) [10, т. 10, с. 551], який підкреслював красивий зовнішній вигляд чобіт: «Я в цего ґазди ґречна ґаздиня, (...) Видимо на ній файні чоботи» [5, с. 224]; У прекрасної заможної господині чоботи не прості, вони золоті, злоті, жовті: «Наші поважна й а вбуває ся Й а вбуває ся у злоті чобіткє» [5, с. 221-222], які їй «Злоті чобітки тиснуть пальчики» [7, с. 104]; «Жовті чобітки на білї ніжки (...) Жовті чобітки пальчики щиплют» [5, с. 228-229]. Цікавим є той факт, що чоботи в колядках, як правило, пальчики тиснуть.

Про те, що хороше взуття було недешевим і не кожен міг собі його придбати, свідчить колядка, у якій при описі черевиків господині зазначено, що куплені вони: «За сто злотих черевички на ній: За сто злотих, за червоних, За пару коників вороних» [5, с. 222].

Прикраси. Невідємним компонентом українського жіночого одягу були різні намиста, коралі, які прикрашали жіночі груди - символ материнства: «Що у пана Василя хороша жона, У її намиста - рублів на триста» [4, с. 276]; «А в тім дворі красна паня, За сто злотих (...) коралі на ній» [7, с. 102]; «Я в цего ґазди ґречна ґаздиня, (...) Видимо на ній (...) срібну зґарду» [5, с. 224]; «Дорогі корали шию вгинають» [7, с. 103]. У пісенних текстах найчастіше зустрічаються лексеми намисто (прикраса з перлів, коралів, різнокольорових камінців тощо, яку жінки носять на шиї) [10, т. 5, с. 128]; коралі/корали (намисто (намистини) з коралів; узагалі намисто) [10, т. 4, с. 285]; зґарда (діал. намисто з монет або хрестиків) [10, т. 3, с. 509]. Вартість прикрас підсилена епітетами дорогий і срібний. До речі, більшість жіночих прикрас виготовлена зі срібла, тому зустрічаються срібна зґарда, срібний перстїнь.

Символом одруження здавна вважався перстень (обручка з дорогого металу (золота, срібла тощо), часто оздоблена каменем, що її носять на пальці як прикрасу: каблучка, обручка; шлюбна обручка) [10, т. 6, с. 333]; перстінь, перстенець (зменш.-пестл. до перстень) [10, т. 6, с. 333]. У колядках він найчастіше виступає з епітетами срібний, золотий, злотий; пов'язаний із сонцем, вогнем: і сяє, світить, зяє на руці: «Ой у нашої господиненьки (...) А в неї перстень дев'ять червінців» [5, 223]; «Я в цего ґазди ґречна ґаздиня, (...) Видимо на ній (...) срібний перстїнь» [5, с. 224]; «Срібний перстенец пальчики свістлит» [5, с. 230]; «Срібний перстенець пальчики щипле» [7, с. 103]; «Золотий персничок рученьку зяє» [7, с. 106], «Золотий перстїн рученьки світлит» [5, с. 229].

Вартість прикрас підкреслюється словосполученнями назв грошових одиниць і кількісних числівників: перстень дев'ять червінців [5, с. 223]; намиста - рублів на триста [4, с. 276].

Пояс. Невід'ємним елементом українського національного костюму був пояс, який уважався соціальним показником, підкреслюючи ступінь заможності, класову належність. Із поясом пов'язано безліч усталених традицій, він був вагомим компонентом у народних обрядах, повір'ях, про що свідчать фольклорні джерела, зокрема пісенні. До того ж пояс був своєрідним талісманом, магічна сила якого збільшувалася, якщо він виготовлявся з добре орнаментованого рушника. Такі пояси найчастіше використовували в обрядовому одязі, коли виникало бажання магічними діями привернути удачу, вимолити щасливу долю. Жіночий пояс підкреслював тонкий жіночий стан, широкі жіночі ледвоньки, лїдвоньки - стегна, які символізували родючість, плідність, материнство: «Кований пояс ледвоньки ломить» [7, с. 103]; «Кований пояс ба й на лїдвоньки» [5, с. 229]; «На нї поясок за пять червінців» [5, с. 223]. Красу пояса та його міцність підкреслює епітет кований, а вартість цього елемента - числівник пять.

Для підкреслення зовнішнього вигляду красивої жінки використано епітети хороша, красна, наряжена нарядная, пригожая, які мають підсилювальну дію на зорові уявлення: «Що в пана дядька хороша жена: І хороша, і наряжена» [7, с. 118]; «Що в пана дядька славная жена: І нарядная, і пригожая» [7, с. 106].

При описі вбрання заміжньої жінки найчастіше згадуються такі соматизми (частини тіла): голівка, головонька; пальчики; рученьки; лідвоньки (стегна); стан, станочок; ніженьки. Усі частини тіла виражені іменниками в Н. в., у зменшено- пестливій формі, утвореній за допомогою суфіксів пестливості -еньк-, -оньк-, -очок-, підсилені колоративними епітетами.

Висновки. Отже, виявлений у народних піснях національно-культурний стереотип «гарна жінка» позитивний, традиційний і постійний. У пісенних текстах національно-культурний стереотип «гарна жінка» реалізується за допомогою використання лексем на позначення назв елементів одягу, взуття й прикрас, які підкреслюють зовнішню красу заміжньої жінки, її соціальний статус і матеріальне забезпечення.

Перспективу дослідження вбачаємо в характеристиці мово- образу жінки в інших фольклорних жанрах. Отримані результати можна використати під час укладання етнолінгвістичних словників культурних стереотипів українського народу.

Література

лексика мовний образ жінка

1. Єрмоленко С.Я. Нариси з української словесності: (стилістика та культура мови) / С.Я. Єрмоленко. - К.: Довіра, 1999. - 431 с.

2. Жайворонок В.В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник / В.В. Жайворонок. - К.: Довіра, 2006. - 703 с.

3. Жайворонок В.В. Проблема концептуальної картини світу та мовного її відображення / В.В. Жайворонок // Культура народов Причерноморья. - 2002. - № 32. - С. 51-53.

4. Календарно-обрядові пісні / упоряд., передм., приміт. О.Ю. Чебанюк. - К.: Дніпро, 1987. - 392 с.

5. Колядки і щедрівки. Зібрав Володимир Гнатюк. Том І // Етнографічний збірник. Видає Етнографічна комісія Наук. тов. ім. Шевченка. - Львів, 1914. - Т. 35. - 1914.

6. Колядки та щедрівки в сучасних записах / упоряд. С.А Китова. - Черкаси: Брама, вид. Вовчок О.Ю., 2003. - 248 с.

7. Колядки та щедрівки. Зимова обрядова поезія трудового року / упоряд. і передм. О.І. Дея. - К.: Наук. думка, 1965. - 804 с.

8. Матейко К. Український народний одяг: Етнографічний словник / К. Матейко. - К.: Наук. думка, 1996. - 196 с.

9. Сепир Э. Избранные труды по языкознанию и культурологи / Э. Сепир; пер. с англ.; общ. ред. и вступ. ст. А.Е. Кибрика. - М.: Изд. группа Прогресс, Универс, 1993. - 656 с.

10. Словник української мови: в 11 т. / редкол.: І.К. Білодід [голова] та ін.; Акад. наук УРСР, Ін-т мовознавства ім. О.О. Потебні. - К.: Наук. думка, 1970-1980.

11. Толстой Н.И. О предмете этнолингвистики и ее роли в изучении языка и этноса / Н.И. Толстой // Ареальные исследования в языкознании и этнографии. Язык и этнос. - Л.: Наука, 1983. - С. 74-117.

12. Хобзей Н. Гуцульська міфологія: Етнолінгвістичний словник / Н. Хобзей. - Львів: Ін-т українознавства ім. І. Крип'якевича НАНУ, 2002. - 216 с.

Размещено на Allbest.ru