Фонетика, орфоепія, орфографія сучасної української літературної мови

Размещено на http://www.allbest.ru/

Лекція

Фонетика, орфоепія, орфографія сучасної української літературної мови



Зміст

1. Предмет дослідження фонетики. Поняття фонеми

2. Артикуляційно-акустична класифікація голосних звуків

3. Артикуляційно-акустична характеристика приголосних звуків

4. Позиційні та комбінаторні зміни звуків у мовленнєвому потоці

5. Поняття орфоепії, орфоепічної норми. Основні риси сучасної української літературної вимови

6. Принципи української графіки. Алфавіт. Співвідношення звуків і букв

7. Принципи української орфографії

Використана література

1. Предмет дослідження фонетики. Поняття фонеми

Фонетика - наука про звуковий склад мови, вона вивчає способи утворення звуків мови, їх зміни в потоці мовлення, їх роль у функціонуванні мови як засобу спілкування людей.

Звук - це найменша неподільна мовна одиниця. Окремі звуки, виділені зі слова із будь-яким значенням безпосередньо не пов'язані, крім тих випадків, коли ціле слово складається з одного звуку.

Сучасна фонетика виділяє 3 аспекти:

1) акустичний (вивчає звуки з точки зору їх фізичних ознак);

2) артикуляційний (з точки зору роботи, яку виконує людина під час їх вимови і сприйнятті на слух);

3) найголовніший - функціональний (або лінгвістичний) (з точки зору їх використання у мові, їх ролі в забезпеченні функціонування мови як засобу спілкування).

Лінгвістичний аспект вивчення (дослідження звуків) виділився в особливу галузь фонетики - фонологію. У фонології вживається термін фонема. Під фонемою розуміють найменшу неподільну одиницю мови, яка виконує дистинктивну (розподібнювальну) і конститутивну (будівельну) функції.

При визначенні і виділенні фонеми враховуються лише ті артикуляційно-акустичні ознаки звуків, завдяки яким може бути в цілому протиставлена фонема тій або іншій фонемі й по сукупності яких відрізняється від усіх інших фонем. Такі ознаки називаються диференційними. Одна фонема може відрізнятися від іншої декількома диференційними ознаками (г/т - за глухістю/дзвінкістю, за місцем творення) або однією диференційною ознакою (з/с - тільки за глухістю/дзвінкістю).

Основоположником вчення про фонему був Бодуен де Куртене (представник Казанської лінгвістичної школи).

Фонема і звук нетотожні мовні одиниці, хоч і тісно пов'язані. Звук є матеріальним виявом фонеми. Звуки у мові виступають у складі слова, тобто в сполученні інших звуків.

Відмінність між фонемою і звуком полягає в тому, що:

фонема - соціальне явище (тобто це те спільне в звуці, що робить його впізнаваним незалежно від особливостей його вимови різними людьми);

звук - індивідуальне явище;

фонема - мовна одиниця;

звук - мовленнєва;

фонема - абстрактна одиниця (вона існує в уяві мовців);

звук - конкретна одиниця, фізичне явище, яке сприймається на слух і може бути записане на магнітну стрічку тощо;

фонема - величина стала;

звук - величина залежна (у слові боротьба звук [т'] під впливом сусіднього [д] вимовляється як [д'], однак цей звук [д'] представляє фонему /т/);

у ролі фонеми можуть виступати різні звуки (просити - просьба - фонему /с/ представляють звуки [с'] і [з']);

в одному звукові можуть збігатися дві фонеми (сміється [с'м'ійец':а] звук [ц':] представляє фонеми /т'/ і /с'/).

Конкретний вияв кожної фонеми у мовному потоці називається алофоном. Відтінки, або алофони, фонем, зумовлені різними позиціями у слові (залежно від наголосу, місця у складі і слові) називаються позиційними. Так ненаголошена /е/ виступає у вигляді еи, а фонема /о/ у позиції перед складом з наголошеним у реалізується алофоном оу. Алофони, зумовлені характером сусідніх фонем називаються комбінаторними. (див. приклад вище).

Алофони можуть більшою чи меншою мірою залежати від оточення. Найсамостійніший, незалежний алофон називають основним. Голосний - під наголосом, приголосний - між голосними заднього ряду.

У сучасній українській мові 38 фонем: 6 голосних і 32 приголосних.

голосні	приголосні
В основі лежить тон (голос), що виникає унаслідок гармонійного коливання голосових зв'язок (голосівки)	В основі - здебільшого шум з невеликою кількістю голосу, бо виникають унаслідок неперіодичного коливання голосових зв'язок (шелестівки).
При вимові на шляху повітряного струменя немає перешкод, повітря виходить вільно (ротовідкривачі)	При вимові пасивні й активні мовленнєві органи зближуються або змикаються (губи, зуби і язик, десна і язик) повітряний струмінь долає цю перешкоду, унаслідок чого шум посилюється (ротозакривачі)
При вимові слабо напружений увесь мовленнєвий апарат	Напруження сильніше й чітко локалізоване в тих органах, що змикаються
Є складотворчими	-
Найважливіша роль при творенні належить язикові. Рухаючись горизонтально й вертикально він змінює форму ротової порожнини і тим самим якість голосного звука.	При творенні одних приголосних важливу роль відіграє глотка, при творенні інших - зуби і язик, при творенні ще інших - губи, а деякі творяться за допомогою носової порожнини. Активні (рухомі) мовленнєві органи - голосові зв'язки, язик, губи, піднебінна завіса. Пасивні (нерухомі) - піднебіння, альвеоли, зуби, носова порожнина.
У системі мови - 16%, а в мовленні 42%, що сприяє милозвучності української мови

2. Артикуляційно-акустична класифікація голосних звуків

Залежно від положення язика у ротовій порожнині голосні класифікують:

за місцем артикуляції (відповідно до горизонтального руху язика) на голосні переднього, середнього й заднього ряду;

ступенем підняття спинки язика до твердого піднебіння (голосні високого, високо-середнього, середнього, низького піднесення);

За участю губ виділяють огублені голосні й неогублені.

Підняття	передній	середній	задній
високе	[і]		[<у>]
високо-середнє	[и]
середнє	[е]		[<о>]
низьке			[а]

3. Артикуляційно-акустична характеристика приголосних звуків

Приголосні української мови класифікують за п'ятьма ознаками:

І. За участю голосу й шуму:

Сонорні (складаються з голосу і шуму при перевазі голосу; за акустичними властивостями нагадують голосні, а за артикуляцією приголосні.

дзвінкі

б

д

д'

з

з'

дж

дз

дз'

г

ґ

ж

Шумні

глухі

п

ф

т

т'

с

с'

ч

ц

ц'

х

к

ш

ІІ. За місцем творення:

Губні	Язикові	Глоткові
Губно-губні б, п, [в], м	Губно-зубні ф	Передньоязикові д,д',т,т',з,з',с, [ц],[ц'],[л],[л'],[н],[н'],дздз',[р], [р'],[ж],[ч],[ш],дж	Середньоязикові й	Задньоязикові ґ, к, х	г

ІІІ. За способом творення:

зімкнені	щілинні
неносові (чисті)	носові	зімкнено-щілинні (африкати)
Між активним і пасивним органом утворюється тісне зімкнення, яке з силою розривається під тиском повітряного струменя, виникає специфічний вибух, тому їх називають ще вибуховими, проривними б - п, д, - т, д' - т', ґ - к	Повітря не прориває перешкоду, а виходить через носову порожнину м, н, н'	Активний мовний орган утворює з пасивним зімкнення, яке поступово переходить у щілину дж - ч, дз - ц, дз' - ц'.	Активний мовний орган наближається до пассивного, утворює посередині вузьку щілину, через яку виходить повітря в, ф, з, с, з', с', ж, ш, г, х, л, л', й

ІV. За наявністю палаталізації: (твердістю / м'якістю -- додаткове підняття передньої і середньої стінки язика до твердого піднебіння):

Тверді: д, т, з, с, ц, л, н, дз, р, б, п, в, м, ф, [ґ], к, х, [г. ж, ч, ш, дж;

М'які -- й;

Пом'якшені -- д', т', з', с', ц', л', н', дз', р';

Напівпом'якшені б', п', в', м', ф', ж', ч', ш', дж', г', к', х'.

V. За акустичним враженням:

Шиплячі - ш, ч, ж, дж,

Свистячі - з, з', с, с', дз, дз', ц, ц'.

4. Позиційні та комбінаторні зміни звуків у мовленнєвому потоці

У мовленнєвому потоці, коли звуки вимовляються у безпосередній послідовності вряд, відбувається своєрідне накладання (артикуляції кінцевої і початкової фаз сусідніх звуків або й цілих звуків) -- коартикуляція, що спричиняється до різних їх видозмін

Бувають комбінаторні й позиційні зміни звуків.

Позиційні зміни звуків залежать від наголосу та положення в слові чи складі.

и ие, е еи -- у ненаголошеному складі;

о оу перед складом з наголошеним у-- ко ужух

й i, в ў -- 1) в кінці слова після голосного; 2) на початку слова перед приголосним; 3) після голосного перед приголосним: [iдеш], [раi], [приiди], [воўк].

Комбінаторні зміни -- зумовлені взаємодією звуків у мовленнєвому потоці. фонетика звук орфоепія орфографія

За напрямом усі комбінаторні зміни поділяють на регресивні і прогресивні. Регресивні -- вплив наступного звука на попередній, а прогресивні -- навпаки.

Акомодація (пристосування) -- зміни, що відбуваються внаслідок взаємодії звуків різних категорій (голосних і приголосних) В українській мові [д, т, з, с, ц, л, н] перед [і] пом'якшуються, а [б, п, в, м, ф, г, к, х, ж, ч, ш, дж] напівпом'якшуються.
Асиміляція (уподібнення) -- зміни, що відбуваються внаслідок взаємодії звуків тієї самої категорії: [дн'іпро'] > [д'н'іпро'].
Дисиміляція (розподібнення) -- з двох однакових звуків один утрачає які-небудь сильні фонетичні ознаки /ср'ібро/ /срібло/, /къто/ /хто/. В українській мові дисимілятивні зміни не реалізуються в живому мовленні. Вони фіксовані орфографічно.

Асиміляції приголосних в українській мові

Асиміляція за дзвінкістю/глухістю:

а) асиміляція за дзвінкістю - під впливом наступного дзвінкого попередній глухий одзвінчується:

боротьба [бород'ба'],

просьба [про'з'ба];

б) асиміляція за глухістю - під впливом наступного глухого попередній дзвінкий оглушується:

1) на межі префікса і кореня, двох слів (службового і повнозначного):

розклад [роскла'д],

безпідставний [беисп'ідста'ўниеi],

з тобою [стобо'jу],

з кимось [ски'мос'];

2) під впливом наступних глухих к і т попередній дзвінкий г оглушується:

легко [ле'хко],

вогко [во'хко],

кігті [к'і'хт'і],

нігті [н'і'хт'і].

Асиміляція за місцем і способом творення:

а) під впливом наступного шиплячого попередні [д] і [т] змінюються на шиплячі ([д] > [дж]):

заквітчати [закв'іч:а'тие],

підживити [п'іджжиеви'тие];

б) під впливом наступного свистячого попередні [д] і [т] змінюються на свистячі ([д] > [дз]):

сміється [c'м'іjе'ц':а],

відзначити [в'ідззна'чиетие];

в) під впливом наступного шиплячого попередній свистячий змінюється на шиплячий:

принісши [приен'ш:ие];

г) під впливом наступного свистячого попередній шиплячий змінюється на свистячий:

хвилюєшся [хвиел'у'jес':а].

Асиміляція за м'якістю:

під впливом наступного м'якого попередній твердий пом'якшується:

а) під впливом наступних м'яких [д'], [т'], [з'], [с'], [ц'], [л'], [н'] попередні тверді цієї ж групи пом'якшуються:

днями [д'н'а'мие],

пісня [п'і'с'н'а];

б) під впливом наступних пом'якшених [в'] і [м'] попередні свистячі пом'якшуються:

свято [c'в'а'то],

цвях[ц'в'а'х].

В інших випадках асиміляція за м'якістю не спостерігається:

трьом [тр'о'м].

Транскрипція - точний запис усного мовлення за допомогою спеціальних знаків.

Фонетична транскрипція	Фонематична транскрипція
Фонетичну транскрипцію пишуть у квадратних дужках, див.: […]	Фонематичну - у скісних дужках, пор.: /…/
Фонетична транскрипція якнайточніше передає звучання слів з усіма звуковими відтінками	Передає не звуки, а фонеми без урахування звукових нюансів, які неістотні для впізнання слова
У фонетичній транскрипції для відображення усіх звукових відтінків використовують багато значків, яких немає у фонематичній транскрипції: Значок напівм'якості, напр.: [б'іг]; Позначки наближення одного звука до іншого: [сеило], [зиема], [коужух]; Позначки нескладових звуків [ў] та [i], напр.: [маў], [раi]. Значок подовженого звука [:], пор.: [знан?:а]	У фонематичній транскрипції передаємо не модифіковані звуки, а їх узагальнені образи - фонеми Звук [б'] є виявом фонеми /б/, тому: /біг/ Звук [еи] є виявом фонеми /е/, отже: /село/ Звук [ие] є виявом фонеми /и/, відтак: /зима/ Звук [ў] є виявом фонеми /в/, тому: /мав/ Звук [i] є виявом фонеми /й/, тому: /рай/ Подовжений звук позначають двома однаковими фонемами, пор.: /знан?н?а/
Спільне:
Однаково позначаємо наголос - скісною рисочкою над наголошеним голосним; Однаково позначаємо паузи: [//] - значок великою паузи, [/] - значок малої паузи; Однаково позначаємо м'якість (і звуки, і фонеми бувають м'якими: [з?л?іс?т?] і /з?л?іс?т?/); Відображаємо усі асиміляції (за глухістю, дзвінкістю, місцем і способом творення, м'якістю), див: [воґзал] і /воґзал/; [ж:атие] і /жжати/;
Отже, фонетична транскрипція є точнішою, повнішою, “розцяцькованішою”, вона потрібна для вироблення навичок правильної вимови слів	Фонематична транскрипція - простіша, більш схематична. Вона зручна для лінгвістичних досліджень, бо не переобтяжена позначками різних призвуків.
Порівняйте запис тих самих слів різними транскрипціями:
[неиўгамоўниеi] [дз?в'інк'іс?т?] [в'іч:иезна] [беиспеиречно]	/невгамовний/ /дз?вінкіс?т?/ /віччизна/ /бесперечно/



5. Поняття орфоепії, орфоепічної норми. Основні риси сучасної української літературної вимови

Фонетика якнайтісніше взаємодіє з орфоепією. Терміном орфоепія позначають систему загальноприйнятих правил літературної вимови, які забезпечують єдність звукового оформлення мови відповідно до її національних норм.

Орфоепія - це невід'ємна складова культури мовлення, основною вимогою якої є дотримання літературниї норм вимови звуків і звукосполучень у мовному потоці та правильне наголошування слів. Орфоепічні норми регулюються певними орфоепічними правилами. Відхилення від них порушує мовне спілкування й зумовлює нерідко правописні помилки, а отже, негативно впливає на культуру усного й писемного мовлення.

До основних орфоепічних правил належать, зокрема, такі:

чітка, виразна вимова голосних звуків [а], [о], [у], [і] у будь-якій позиції. Незначним відхиленням від цього правила є вимова звука [о] у ненаголошеній позиції перед наголошеним складом і звуками [у] та [і], коли цей звук вимовляється з призвуком, наближеним до [у];

наближення один до одного звуків [е] та [и] в ненаголошеній позиції (за винятком абсолютного кінця слів та закінчень, а також початку слів іншомовного походження): в[еи]сна, в[еи]ликий, зв[ие]сання, л[ие]ман;

збереження дзвінкості приголосних звуків перед глухими та в кінці слів. Недотримання цього правила веде до різного розуміння слів. Пор: кі[з]ка, - кі[с]ка, ве[з]ти - ве[с]ти, мимохі[д'] - мимохі[т'], гри[б] - гри[п] тощо;

твердість губних [б], [п], [в], [м], [ф], шиплячих [ж], [ш] та африкат [ч], [дж], які не мають м'яких відповідників. Однак у позиції перед голоснии [і] та перед йотованими літерами, що використовуюься для пом'якшення приголосних, вони можуть бути напівпом'якшеними. Наприклад: ро[б]и - ро[б']іть, [в]игук - [в']відгук, [ж]ито - [ж']інка, [ш]широкий - [ш']ість, б[дж]ола - б[дж']ілка, [ч]истий - о[ч']ільник тощо;

пом'якшення зубних приголосних [д], [т], [з], [с], [ц], сонорного [н], африкати [дз] перед наступним м'яким чи напівпом'якшеним приголосним: сього[д'н'і], майбу[т'н'і]й, [с'в'а]то, [дз'в'а]кнути;

чітке розрізнення гортанного (або фрикативного) звука [г] і задньоязикового (або проривного) [ґ]. Звук [ґ] з давніх-давен притаманний українській мові. Це засвідчено і словником Б. Грінченка (1907-1909 рр.). Репресовану в 1933 р. літеру ґ для позначення проривного задньоязикового звука поновлено в новому виданні «Українського правопису» (1933 р.). Цей звук в українській мові фіксується у порівняно незначній кількості слів. Напр.: ґандж, ґречний, ґедзь, аґрус, ґатунок, ґвалт, ґирлиґа (ґерлиґа), ґава, ґанок, ґлей, ґринджоли, дзиґа, дзиґарі, дзиґлик, ґрунт, ґазда тощо. Звук [ґ] зберігається і в усіх похідних словах: ґандж - ґанджувати, ґрунт - ґрунтовний, підґрунтя, обґрунтовувати, ґрати - ґратчастий тощо. Нерозрізнення звуків [ґ] і [г] не лише порушує правописні норми, а й спричиняє нерідко різне розуміння змісту лексичних одиниць. Пор.: ґніт (у свічці) - гніт (гноблення), ґрати (переплетення металевих прутів) - грати (дія), ґлей (вишневий клей) - глей (намул, глина) тощо. Звук [г] наявний як в українських словах (гадати, глина, громада, гроно, гілка), так і в багатьох давно запозичених: газета, граматика, гірлянда, геологія, гроно, педагог тощо;

приголосний [р] не пом'якшується в кінці слів та в кінці складу: буквар, бур, хмарно, харківський, чотирма; пом'якшення спостерігаємо лише в деяких словах перед голосним [о]: трьох, чотирьох та в похідних від них (трьохсотий, чотирьохосьовий);

приголосний [ц] у середині слів перед приголосним, у кінці слів та в суфіксах -ець, -иць, -цьк- завжди пом'якшується: ки[ц']ка, знена[ц']ка, хлопе[ц'], краве[ц']кий. У запозичених словах та деяких звуконаслідувальних українських словах звук [ц] завжди твердий: пала[ц], шпри[ц], кла[ц], бу[ц].

6. Принципи української графіки. Алфавіт. Співвідношення звуків і букв

Співвідношення писемних знаків (літер) із фонтичною системою мови регулює графіка. Досконалість графічної системи мови визначається тим, наскільки точно літери письма відповідають звукам. Українську графіку вважають однією з найдосконаліших, оскільки більшість літер українського алфавіту відповідає одному звукові (напр., вода, сад, той, лоза, вузо, око, риба, чотири, знати, далеко, туди тощо).

Основу сучасної графіки становлять літери, розділові знаки та апостроф. У графічній системі мови використовують також знак наголосу, особливо в тих випадках, коли зміна наголосу впливає на значення слова (пор. обід і обід, захід і захід тощо).

Сукупність усіх літер (букв), уживаних у мові і розміщених у певному усталеному порядку, має назву алфавіт. Сучасний український алфавіт складається з 33 літер, кожна з яких за формою буває великою і малою, а за різновидом відтворення - друкованою і писаною. Літери українського алфавіту розташовані у такому порядку: Аа, Бб, Вв, Гг, Ґґ, Дд, Ее, Єє, Жж, Зз, Ии, Іі, Її, Йй, Кк, Лл, Мм, Нн, Оо, Пп, Рр, Сс, Тт, Уу, Фф, Хх, Цц, Чч, Шш, Щщ, Ьь, Юю, Яя.

Повної відповідності між літерами (буквами) і звуками, які вони позначають, немає. У переважній більшості буква позначає один звук, проте одна буква може передавати й два звуки, або для позначення одного звука вживатися дві букви:

Букви ї і щ завжди передають по два звуки:

ї [ji]: їхати [ji'хатие] - 5б., 6 зв.

щ [шч]: щавель [шчаве'л'] - 6б., 6.зв.

2. Букви я, ю, є передають один або два звуки:

а) один звук - у позиції після приголосного і вказують на м'якість цього приголосного: свято [с'в'а'то];

б) два звуки - у позиціях:

- на початку слова: яблуко [jа'блуко];

- після голосного: приєднатися [приеjедна'тиес'а];

- після апострофа: в'юн [вjу'н];

- у словах іншомовного походження після м'якого знака: ательє [атеил'je'].

3. Буквосполучення дж, дз можуть передавати один злитий звук або два окремих звуки:

- один злитий звук дж, дз, якщо належать до однієї морфеми, наприклад, кореневої:

джміль [джм'і'л'],

дзвінок [дз'в'іно'к];

два окремих звуки, якщо належать до різних морфем, наприклад, префікса і кореня:

підживити [п'іджиеви'тие];

відзначити [в'ідзна'чиетие].

Літера ь (м'який знак) не позначає жодного звука і використовується лише для пом'якшення твердих приголосних звуків в українських і запозичених словах: дьоготь, сьомий, Львів, Ньютон.

7. Принципи української орфографії

Орфографія - це загальноприйнята у мові система правил передачі на письмі звукового складу слів за допомогою літер. Отже, в основі орфографії лежить графіка. Орфографія регулює правильне написання слів, окремих частин слова (префіксів, суфіксів, закінчень), а також написання слів з великої літери, разом, окремо та через дефіс.

Спираючись на графіку, орфографія ґрунтується на певних принципах, які покладено в основу правильної передачі на письмі звуків, слів і їхніх частин. Основними принципами української орфографії є фонетичний і морфологічний.

Фонетичний принцип покладено в основу написання слів, у яких кожна літера відповідає літературній вимові кожного звука: такий, гарно, багато, тут, жолудь.

Морфологічний принцип орфографії полягає в тому, що незалежно від звучання в різних формах того самого слова чи в похідних (споріднених) словах зберігається однакове написання літер у значущих частинах (префіксах, коренях, суфіксах, закінченнях): молотьба (бо молотити), легко (бо легенько).

Крім фонетичного і морфологічного принципів, є ще два принципи, які регулюють правильне написання слів і частин слів, - історичний (або традиційний) і смисловий (або семантико-диференційний).

Історичний принцип орфографії полягає в тому, що слова передаються на письмі за традицією, як вони писалися раніше, хоч у сучасній мові таке написання не зумовлене ні вимовою, ні граматичною будовою сллова і його не можна перевірити ні наголосом, ні іншою сильною позицією у споріднених словах: левада, лиман, кишеня, детектив, диригент, мадонна, вілла.

Обмежено застосовується смисловий, або семантико-диференційний, принцип орфографії, згідно з яким:

1) уживаємо різні літери у близьких за звучанням словах, що розрізняються за змістом: ґрати (переплетення металевих прутів) і грати (дія), компанія (об'єднання) і кампанія (сукупність заходів) тощо;

2) розрізняємо також власні й загальні назви, що позначається на вживанні великої чи малої літери (Вовк (прізвище) і вовк (звір), Судак (місто) і судак (риба);

3) написання слів разом, окремо чи через дефіс: згори (прислівник) і з гори (прийменник з іменником), востаннє (прислівник) і в останнє (прийменник з прикметником).

Вироблені мовною практикою орфографічні норми сучасної української літературної мови зафіксовані в «Українському правописі» (К., 1993. - 4-е видання і стереотипні видання наступних років), а також орфографічних словниках. Дотримання цих норм є обов'язковою умовою культури писемного спілкування мовців.



Використана література

1. Сучасна українська літературна мова / За ред. А.П.Грищенка. -- К.: Вища школа, 2002. -- С.16-91.

2. Сучасна українська літературна мова / За ред. М.Я.Плющ. -- К.: Вища школа, 2005. -- С. 17-115.

3. Тоцька Н.І. Сучасна українська літературна мова. Фонетика, орфоепія, графіка, орфографія. -- К.: Вища шк., 1981.

4. Карпенко Ю.О. Фонетика і фонологія сучасної української літературної мови. -- Одеса, 1996.

Размещено на Allbest.ru

...