Стереотипи мовленнєвої поведінки українців і лезгинів крізь призму язичництва

У статті досліджується вплив язичництва на формування мовленнєвих стереотипів українців і лезгинів. Головну увагу зосереджено на зіставному аналізі українських і лезгинських побажань добра і зла, клятв, етикетних формул, які відзначаються багатством сакральної семантики й зберігають залишки архаїчних уявлень про навколишній світ, акумулюючи культурно-історичний досвід народів, їх складне асоціативне мислення часів язичництва.

Ключові слова: язичництво, мовленнєві стереотипи, етнокультурні особливості, ритуально-магічна функція, сакральна семантика.

Постановка проблеми. Сучасний етап розвитку лінгвістики характеризується посиленою увагою вчених до проблем взаємозв'язку мови народу, його культури й національного характеру. Останніми десятиліттями у вітчизняному й зарубіжному мовознавстві з'явилося чимало наукових розвідок, присвячених вивченню мовних і соціокультурних процесів у їхній функціональній взаємодії, розгляду національної специфіки мовних явищ, що відображають культурні пріоритети того чи іншого етносу (див., наприклад, роботи Є. Верещагіна, В. Костомарова, В. Гака, В. Телії, А. Вежбицької, В. Маслової, Н. Мечковської, С. Термінасової, І. Голубовської та ін.). Ідея наявності тісного зв'язку між мовою народу і його культурою завжди привертала увагу вчених. Перші спроби її розв'язання знаходимо в працях І. Гердера, В. Гумбольдта, Л. Вайсгербера, Е. Сепіра, Б. Уорфа, О. Потебні й ін., де наголошується на ролі природних, географічних, духовних і культурних факторів у формуванні розбіжностей між народами, стверджується наявність тісного взаємозв'язку між чотирма фундаментальними феноменами людини: мовою, культурою, суспільством і національним духом.

У лінгвістиці останніх десятиліть інтерес до мови в її культурному вимірі помітно збільшується й дедалі частіше привертає увагу представників різних наукових напрямів. Це пояснюється передусім великими соціальними змінами, які відбулися в сучасному світі: глобалізація, інтеграція, розширення культурних, освітніх, ділових контактів між народами стимулюють різні форми міжнаціонального спілкування, які потребують гармонізації. Крім того, зміна традиційної наукової парадигми в лінгвістиці, переміщення акцентів із системно-структурного опису мови на вивчення її функціонального боку створили умови для появи нових тенденцій у розвитку лінгвістичної думки, сприяли активізації досліджень зіставного характеру, спрямованих на виявлення універсального й етнокультурного в мовах різних націй. Останнім часом об'єктом пильної уваги науковців дедалі частіше стають особливості мовленнєвої поведінки представників різних етносів у схожих комунікативних ситуаціях (див., наприклад, праці Ю. Апресяна, Ю. Сорокіна, Ю. Прохорова, В. Красних, О. Леонтьєва, Н. Сологуба, І. Ольшанського й ін.). І це не є випадковим, адже, як справедливо відзначають учені, при знайомстві з культурою й побутом чужого народу перше, що привертає увагу поряд із відмінностями в матеріальній культурі, - особливості поведінки в стандартних ситуаціях спілкування... [1, с. 3]. Незважаючи на посилений інтерес учених до етнокультурної специфіки мовленнєвої комунікації, ця проблема в лінгвістиці ще не здобула остаточного розв'язання. Так, зіставний аналіз сакральної семантики мовленнєвих стереотипів українців і лезгинів проводиться вперше, що визначає актуальність обраної теми.

Мета статті - зіставний аналіз стереотипів мовленнєвої поведінки українців і лезгинів у контексті язичництва, виявлення в них архаїчної етнокультурної семантики.

Виклад основного матеріалу дослідження. Під стереотипами мовленнєвої поведінки розуміємо національно марковані одиниці мови, що використовуються в типових, часто повторюваних ситуаціях спілкування (привітання, прощання, звертання, подяка, побажання добра і зла, клятва тощо) для обслуговування потреб певного соціального колективу. На думку дослідників, мовленнєві стереотипи фіксуються свідомістю як автоматичні стандартні схеми й моделі мислення. В основі їх формування - психологічна звичка людини повертатися до типових, часто повторюваних ситуацій і реакцій на них, а також прагнення звести різноманітність світу до невеликої кількості категорій і тим самим полегшити сприйняття, розуміння й оцінку [2, с. 287]. Отже, мовленнєві стереотипи характеризуються відтворюваністю, регулярністю вживання та стійкістю структури. У сучасній мові вони практично втратили своє первинне значення, перетворившись на шаблонні фрази, які виконують суто комунікативні й прагматичні функції (установлення, підтримання чи завершення контакту, висловлення ставлення до співрозмовника тощо). Разом із тим, незважаючи на зовнішню семантичну спустошеність, ці мовленнєві одиниці вирізняються багатством сакральної семантики й зберігають чимало залишків архаїчних уявлень про навколишній світ, акумулюючи культурно-історичний досвід етносу, його складне й суперечливе асоціативне мислення. Сакральний компонент у семантичній структурі мовленнєвого стереотипу здебільшого стертий або завуальований. Відновити його можна лише в контексті традицій і звичаїв народу, його світоглядних уявлень і способу життя.

Мовленнєва поведінка людини в традиційній культурі регламентується взаємодією низки механізмів, серед яких особливе місце посідає релігія. Упродовж багатьох століть релігійні уявлення кардинально впливали на всі сфери життя, визначаючи характер міжособистісного спілкування. Значний вплив на стилістику вербальної поведінки багатьох народів світу здійснило язичництво - політеїстична релігія, що являє собою складний комплекс архаїчних обрядів, звичаїв, ритуалів, вірувань, побудованих на анімізації й антропоморфізації навколишньої реальності. Людина, змушена щодня боротися за своє існування, відчувала залежність від природи, тому ставилася до неї як до живої істоти. Як відзначає І. Огієнко, «культ природи стояв в основі архаїчного релігійного світогляду, а релігія була одухотворенням усього довкілля» [3, с. 13]. Ці давні вірування стали для первісної людини своєрідною життєвою філософією, ключем до розуміння навколишнього світу й розв'язання багатьох важливих проблем.

Цінним джерелом інформації про народні вірування часів язичництва є клятви, присяги, побажання, звертання, прохання та інші мовленнєві формули, які мають практичне спрямування, тобто тематичну й комунікативну прив'язаність до ситуацій повсякденного життя. Сумарний набір язичницьких світоглядних уявлень, закладений у названих мовленнєвих стереотипах, являє собою універсальну для багатьох етнічних традицій систему ознак: персоніфікація неба й небесних світил, землі, вогню, води, рослинного й тваринного світу, богів та інших надприродних істот тощо. І це не випадково, адже способи осмислення навколишньої реальності й моделі мовленнєвої поведінки детерміновані біологічною природою людини, а також спільною історією людства, зокрема географічними, кліматичними, соціальними умовами життя в минулому. Разом із тим упродовж століть у життєдіяльності, взаєминах, менталітеті окремих колективів відбувалися суттєві зміни, а норми мовленнєвої поведінки набували специфічних етнічних характеристик. Як слушно зауважують дослідники, навіть світові релігії (надетнічні за своєю суттю), тісно взаємодіючи з повсякденним побутом народу, набувають певного національного колориту [4].

Важливе місце в системі релігійних вірувань українців і лезгинів часів язичництва посідає вшанування неба й небесних світил - сонця, місяця, зірок, які викликали в первісних людей різноманітні почуття: страх, повагу, сподівання на допомогу й заступництво. У різних культурних традиціях небо здавна вважалось одним із найважливіших елементів світобудови, символом Вищого світу. За релігійними уявленнями українців, небо - місце перебування богів, ангелів, святих; потойбічний світ, рай, куди праведна людина потрапляє після смерті [5, т. 5, с. 249].

В уявленні язичників небо одухотворене, воно здатне радіти й сумувати, допомагати людям чи карати їх. Для різноманітних явищ, пов'язаних із небом, народна фантазія створила різноманітні персоніфікації, уособлення, що стали основою численних клятв, побажань, звертань, привітань, прокльонів.

Серед небесних світил первісні люди найбільше вшановували сонце, адже саме від нього залежало їхнє благополуччя. Українці й лезгини зверталися до цього небесного світила у складні моменти свого життя, вважаючи «де сонце, там і сам Бог». У давні часи звертання до сонця мало вигляд шанобливого імперативного послання, яке виконувало магічну функцію й передбачало отримання адресатом допомоги чи благословення. Звертаючись до сонця, українці називали його святим, чистим, Божим, ясним, красним, праведним, поважним: Добрий день тобі, сонечко ясне!.... Ти святе, ти ясне-прекрасне, ти чисте, величне й поважне, Освіти мене, рабу Божу перед усім миром християнським... [6, с. 235].

Ушанування сонця в язичницькій культурі перетворилося на поклоніння окремим богам. В уявленні давніх слов'ян сонце мало чотири іпостасі: Сварог (творець сонця і вогню, батько всіх богів), його діти - Сварожичі: Даждьбог (бог літнього сонця), Ярило (бог весни), Коляда (бог зимового сонця). Численні релікти вшанування солярних богів зберігають українські клятви, побажання та інші мовленнєві формули, пов'язані з різними ситуаціями повсякденного життя: - Не віриш, - сказав воїн з докором. - Клянусь Велесом, клянусь великим Сварогом, Ярилою, клянусь Білбогом і самим Родом, що не бачити мені вирію і своїх батьків, якщо не доставлю тебе цілим і неушкодженим до Києва до твого брата Ярополка! (Нікітін Ю. «Князь Володимир»).

Безумовно, найбільшої пошани заслуговував Даждьбог, оскільки саме від літнього положення сонця на небесному склепінні залежав успіх землеробів. На думку етимологів, слово Даждьбог складається з двох частин: дієслова наказового способу даж(д)ь `дай' та іменника богъ `щастя, добробут', тобто бог, який дарує добробут, багатство [3]. Так з'явилося традиційне українське привітання-побажання Дай, Боже!, що стало основою для багатьох етикетних висловів релігійного змісту, використовуваних під час трудової діяльності людини: Дай, Боже, щастя!; Дай, Боже, час і пору добру!; Дай, Боже, щоб робилося, не псувалося!; Дай, Боже, на прожиток! тощо. У святкових побажаннях зимового циклу закріпилося ім'я Коляди: Будьмо здорові з Колядою, з ясним-красним сонцем, з медовою кутьою, із живлющою водою!

Релікти солярного культу до цього часу зберігають українські звертання: Сонце [сонечко] моє [ясне, красне, любе тощо]! На сьогодні вони вже втратили свою первинну ритуально-магічну функцію й використовуються виключно з прагматичною метою - установлення інтимно-дружньої тональності спілкування, висловлення прихильного, ніжного ставлення до співрозмовника: Сонечко моє! Без тебе мені поночі, похмуре все, невеселе (М. Коцюбинський).

У лезгинській культурі вшанування сонця перетворилося на поклоніння богу Рагь `Сонце', який за часів язичництва вважався головним богом лезгинського пантеону. Відголоски його вшанування знаходимо в лезгинському мовленнєвому етикеті.

Схід сонця, на думку наших пращурів, - сторона землі, де починається життя. Як відзначає І. Огієнко: «На Схід усі народи молились. Хто молиться богам, має молитися на Схід, а особливо вранці, бо ранішнє сонце, добре викупане, завжди милостиве» [3, с. 27]. Слов'янські народи в минулому радісно вітали схід сонця: здіймали шапки, низько вклонялися і хрестилися. У «Повчанні дітям» В. Мономах радить: «Щоб не застало вас сонце в ліжку. Віддавши ранішню Похвалу Богові, а потім сонцеві, що сходить, і побачивши сонце, прославте Бога з радістю!» [7]. Дагестанці ставилися до сходу сонця з не меншою повагою. Здійснюючи Намаз (Молитву), вони й сьогодні повертаються обличчям саме на схід. Повага до сонця до цього часу залишається невід'ємною частиною мислення лезгинів, їхнього способу життя.

Згідно з давніми уявленнями обох народів, сонце може бути не тільки життєдайним і землеоновлюваним, а й ворожим. Свідченням цього є давні українські й лезгинські прокляття, що закликають на голову ворога каральну силу могутнього небесного світила: укр. Щоб ти крізь сонце пройшов! Щоб ти не діждав сонечка праведного побачити [на сонечко праведне дивитись].

З ушануванням сонця тісно пов'язане поклоніння вогню (зороастризм), поширене за часів язичництва в лінгвокультурних традиціях обох народів. У давнину вірили, що вогонь - представник бога Сонця на землі, посол неба на землю. У багатьох етносів вогонь став окремим богом. У лезгинів це Алпан (бог вогню і справедливості) - наймогутніший у пантеоні богів часів зороастризму. Він стежив за поведінкою людей і карав їх за гріхи, випускаючи блискавки. Щоб заручитися підтримкою всесильного бога, треба з пошаною ставитися до вогню. У сучасній лезгинській мові слово алпан уживається у двох значеннях: 1) метеорит; 2) страшне, згубне місце [8].

У сприйнятті давньої людини вогонь мав подвійну природу, яка відображає дві глобальні світові антитези: Добро і Зло. З одного боку, вогонь обігріває, тому в обох культурах його з давніх часів уважали символом родинного добробуту, охоронцем сімейного благополуччя. Ним благословляли, клялися. Крім того, для давніх українців і лезгинів вогонь мав цілющі властивості, тому йому відводилася роль очищувального засобу в обрядах весняного циклу: перескочити через вогонь - набратися сил, очистити тіло, спалити гріхи, долучитися до божественного духу. Лезгини під час свята весни “Яран-Сувар, перескакуючи через багаття, промовляють фразу: Зун виниз, чи члеяр агъуз `Хай гріхи зникнуть із вогнем (букв. `Якщо я - вгору, то мої гріхи - униз'), яка в минулому виконувала функцію магічного побажання під час весняних робіт. Подібний ритуал спостерігаємо в українській культурі під час свята Івана Купала й у весільній обрядовості.

Повагу українців до грому відображають народні клятви, у яких слово грім супроводжується шанобливим епітетом святий: Побий мене [святий] грім; Нехай мене [святий] грім поб'є; Грім би мене [святий] побив; Хай мене грім поб'є, коли брешу. Як бачимо, до складу більшості побажань, пов'язаних із громом і блискавкою, уходить компонент бити, який свідчить про те, що, згідно з давніми уявленнями українців і лезгинів, ці явища природи виникали в результаті битви небесних богів зі злими силами.

У мовленнєвому спілкуванні українців і лезгинів яскраво простежуються сліди й інших небесних культів. Так, в обох культурах із давніх часів ушановувався місяць як джерело священної для язичника світлоносної стихії. Вірячи в чудодійну силу цього небесного світила, люди кланялись йому, молилися, просили достатку, здоров'я, любові, гарного врожаю, угадували свою долю, замовляли різні хвороби.

У минулому українці, як і інші слов'яни, при появі нового місяця ввечері або вночі хрестилися й промовляли спеціальні магічні формули із семантикою побажання та прохання: Тобі на поповнення, мені на здоров'я; Місяцеві золоті роги, а нам щастя і здоров'я; Місяцю-князю, дай тобі, Боже, підповня, а мені здоров'я; Молодик-гвоздик, Тобі роги красні, Мені очі ясні! [6]. Згідно з давніми уявленнями українців, щастя, здоров'я, благополуччя повинні збільшуватися так само, як росте, збільшується місяць. Іноді прохання мало вигляд пропозиції укласти союз на основі обміну: Добривечір тобі, молодиче молодий, на тобі хрест золотий; Місяцю молодий, повидаймося тобі золоті роги, а нам воли та корови, тобі виповняться, а нам оздоровляться [6]. Первинна функція цих прохань - магічно-заклинальна: за їхньою допомогою селяни намагалися забезпечити своїй родині врожай, добробут, здоров'я в новому році. В українській мові лексема місяць і на сьогодні супроводжується епітетами молодий, ясний.

Разом із поклонінням небу в обох лінгвокультурних традиціях за часів язичництва утвердилось ушанування землі як однієї з найголовніших стихій Всесвіту, джерела життя й сили. Культ землі в українців і лезгинів виник під час переходу від мисливства до землеробства, із яким за часів язичництва було пов'язано багато магічних дій у житті людини. Через складні життєві умови, нестачу родючої землі люди зверталися за допомогою до сил природи, сподіваючись на сприятливу погоду, багатий врожай. Земля в уявленнях обох народів була живою істотою, годувальницею, джерелом добробуту хлібороба. Українці й сьогодні з великою повагою ставляться до землі, називаючи її святою, Божою, праведною. Землю цілують, їй кланяються, нею клянуться. Ці давні уявлення лягли в основу багатьох українських побажань: Бувай здорова, як риба, гожа, як вода, весела, як весна, а багата, як земля святая; Держімося землі, бо земля держить нас; Будь багатий, як земля, а здоровий, як вода. Деякі архаїчні побажання мали вигляд звертання-прохання: Дай, Боже, нам урожаю; Дай, Боже, в добрий час. Щоб Господь уродив хліб святий нам або заклинання-прохання: Роди, Боже, жито, пшеницю і всякую пашницю, що в минулому виконували магічні функції.

Згідно з давніми уявленнями слов'ян, земля є найвірнішим свідком, тому нею клянуться на доказ правди. В Україні й нині поширені клятви: Клянусь святою землею; Щоб нас живими земля пожерла; Щоб мені під землю провалитися; Побила б мене свята земля. При цьому землю цілують або їдять: Я готова заприсягтись і землі з'істи [І. Нечуй-Левицький]. З особливим ставленням слов'ян до землі пов'язаний ритуал ховати померлих у землю, який супроводжувався побажаннями: Щоб йому земля пером [лежала]. семантика лезгинський історичний язичництво

Однак земля не завжди є джерелом добра. Згідно з уявленнями давніх слов'ян, вона може розступитися й поглинути злу, непорядну людину, про що свідчать традиційні українські прокляття: Бодай тебе земля поглинула; Щоб тебе сира земля пожерла; Землі б ти наївся; Щоб ти зчорнів, як земля; Бодай ти в землю ввійшов. Побажання такого змісту наявні й у лезгинській лінгвокультурі: Ківачерик квай чил хана. `Земля під ногами хай розійдеться'.

Великого грішника Свята земля може не прийняти після смерті, і той тиняється світом неприкаяний. Звідси - українські побажання зла: Бодай [щоб] тебе] земля не прийняла; Земля б його святая не приймала; Щоб під ним і над ним земля горіла; Щоб над тобою земля тряслась! тощо. Проклинаючи, ставали навколішки, били поклони й цілували землю.

Отже, дослідження дає змогу стверджувати, що язичницькі уявлення визначали мовленнєву поведінку членів архаїчного суспільства, створюючи для кожного народу особливу систему комунікативних норм. Мовленнєві стереотипи, зокрема клятви, побажання добра і зла, привітання, звертання, прохання відображають специфіку язичницького світогляду українців і лезгинів, виконуючи роль своєрідних вербальних кодів, що транслюють етнокультурну інформацію.

У мовленнєвих стереотипах українців і лезгинів відображено й інші язичницькі вірування: ушанування води, рослин і тварин, богів і демонологічних істот, що відкриває перспективи для подальших досліджень у цьому напрямі.

Література

1. Байбурин А.К. У истоков этикета / А.К. Байбурин, А.Л. Топорков. - Л.: Наука, 1990. - 167 с.

2. Селіванова О.О. Сучасна лінгвістика: напрями та проблеми /О.О. Селіванова. - Полтава: Довкілля ; К., 2008. - 712 с.

3. Огієнко І. Іларіон, митрополит (Огієнко І.І.). Дохристиянські вірування українського народу: [іст.-реліг. моногр.] / І. Огієнко. - К.: АТ «Обереги», 1994. - 424 с.

4. Мечковская Н.Б. Язык и религия: [лекции по философии и истории религий] / Н.Б. Мечковская. - М.: Агентство «Фаир», 1998. - 352 с.

5. Словник української мови: в 11 т. / за ред. І.К. Білодіда. - К.: Наук. думка, 1970-1980.

6. Ви, зорі-зориці... Українська народна магічна поезія (замовляння) / упоряд. М. Василенка, Т. Шевчук; передм. М. Василенка. - К.: Молодь, 1992. - 336 с.

7. Літопис руський / пер. з давньорус. Л.Є. Махновця ; відп. ред. О.В. Мишанич. - К.: Дніпро, 1989. - XVI. - 591 с.

8. Гаджиев М.М. Лезгинско-русский словарь / М.М. Гаджиев, Б.Б. Талибов; под ред. Р.И. Гайдарова. - М.: Советская энциклопедия, 1966. - 604 с.

Размещено на Allbest.ru