Лінгвопрагматичний потенціал образи як комунікативної тактики в українському політичному дискурсі

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Лінгвопрагматичний потенціал образи як комунікативної тактики в українському політичному дискурсі

Українська політична комунікація перебуває в центрі уваги дослідників останнім часом. Проте лінгвопрагматичний аспект, незважаючи на поодинокі розвідки таких науковців, як Ф. Бацевич, Л. Славова, Н. Кондратенко та інші, значною мірою потребує комплексного вивчення. Натомість у зарубіжній політичній лінгвістиці проблему реалізації комунікативних стратегій і тактик висвітлено досить ґрунтовно в працях О. Іссерс, О. Паршиної, О. Шейгал, А. Чудінова та інших авторів. З огляду на це одним із найактуальніших напрямів сучасної української політичної лінгвістики є лінгвопрагматика політичного дискурсу, що й визначає актуальність нашої публікації.

Мета статті - виявити особливості вербальної презентації комунікативної тактики образи в комунікативній ситуації агресивної інтерактивної взаємодії українських політиків. Її досягнення потребує вирішення таких завдань: окреслення сутнісних рис образи як мовленнєвого акту, з'ясування лексичних і граматичних засобів репрезентації образи в українському політичному дискурсі, аналізу лінгвопрагматичних особливостей образи в політичному дискурсі.

Об'єкт дослідження складає комунікативна тактика образи в політичному дискурсі, а предмет - мовні засоби вираження образи в українському політичному дискурсі.

Матеріалом для аналізу слугували записи українських політичних ток-шоу 2012-2015 рр., що виходили в прямому ефірі, як зразки спонтанного усного політичного мовлення.

На думку Г. Кусова, мовленнєвий акт «образа» - це такий «статусно-зв'язаний іллокутивний акт, який призводить до моделі поведінки, за якої відбувається зсув сформованого в процесі соціалізації гармонійного балансу відносин між максимою соціальної репрезентації мовної особистості та максимою соціальної самоідентифікації мовної особистості» [6, 4]. Правила комунікативної поведінки, або комунікативного кодексу мовної особистості, передбачають, що мовець прямо не маніфестує свої наміри, а дотримується встановлених правил, втілених у готових формулах спілкування, які зафіксовані в мовній свідомості. Комунікативний кодекс становить складну систему принципів, що регулюють мовленнєву поведінку обох сторін у ході комунікативного акту. Базовими категоріями, які регулюють спілкування й формують комунікативний кодекс, є комунікативна мета та комунікативний намір. Комунікативна мета визначається мовною стратегією, а намір - тактикою.

Отже, з позиції лінгвопрагматики образа становить специфічний мовленнєвий акт або комунікативну тактику. Як мовленнєвий акт образа має обов'язковою умовою комунікативну скерованість мовлення, комунікативні настанови мовця пов'язуються з введенням негативної характеристики співрозмовника. Призначення мовленнєвого акту образи А. Баранов визначає так: «Негативна характеристика вводиться в спільне поле зору мовця й слухача та надається слухачу» [1, 541]. Зрозуміло, що будь-який мовленнєвий акт є адресованим співрозмовнику, проте образа містить не просто адресовану негативну характеристику, а «загрозу» «статусу обличчя» (термін Ф. Бацевича [2]).

У російській лінгвопрагматиці наголошують на розрізненні лінгвістичного й соціального тлумачення поняття образи. Так, Г. Кусов розрізняє такі значення лексеми «образа»:

1) образа - це свідоме порушення конвенційних правил, оскільки згідно з комунікативним кодексом особистість зобов'язана дотримуватися комунікативних обов'язків: виконувати обіцянки, не брехати, обирати соціальні унормовані способи спілкування, тобто поважати комунікативні права інших учасників комунікації тощо;

2) образа - це самостійний мовленнєвий акт, що характеризується конвенційними правилами особливої властивості, у яких конвенційність спрямовується на досягнення певної прагматичної мети. Подібне подвійне розуміння образи виходить із самого конфлікту індивідуального й соціального в людині, оскільки всередині мовленнєвого акту «образа» наявна «іллокутивна боротьба декількох сил: констатуючої (що використовує конкретну комунікативну ситуацію), перформативної (що переконує адресата в дотриманні мовцем норм комунікативної поведінки) та первер - сивної (що знижує соціальну значущість адресата)» [5, 5].

Постає необхідність розглядати образу крізь призму комунікативних прав і комунікативних обов'язків, які в сукупності становлять основу комунікативного кодексу особистості.

О. Паршина, аналізуючи комунікативні стратегії й тактики політичного дискурсу, у межах стратегій дискредитації та нападу виокремлює тактики звинувачення й образи, наголошуючи на таких характеристиках, як «обговорення особистості, намірів опонента, оцінка його вчинків і дій, навіть лайка» [7, 61]. Продемонстрований ілюстративний матеріал переконує в тому, що в образах використовують переважно інвективи.

На думку О. Іссерс, у межах комунікативної стратегії дискредитації можна говорити про таке явище мовної агресії, як образа [4, 160].

Г. Кусов вважає, що образа - це набір мовних і мовленнєвих тактичних засобів, «відтворена мовна картина соціального «антизразка», сформована з виробленого в процесі соціалізації особистості набору лінгвокультурних засобів: 1) через створення негативного образу; 2) через применшення позитивних рис особи» [5, 10]. Мета образи полягає в здійсненні соціально значущих вчинків, негативно маркованих із точки зору системи суспільних соціальних цінностей. Отже, образа - це такий іллокутивний мовленнєвий акт, за якого внаслідок мовленнєвої агресії відбувається зниження соціального статусу адресата шляхом використання прийомів комунікативного тиску [3, 91].

Залежно від ситуації образа може набувати захисного (у відповідь на прояв вербальної агресії) або навмисного (навмисна мовна агресія) характеру. Отже, образа може здійснюватися в будь-якому фізичному акті, спрямованому на приниження іншої людини.

В українській політичній комунікації вербальна агресія виражається насамперед за допомогою тактики образи, що передбачає, на думку О. Іссерс, «приниження й висміювання партнера» [4, 164]. Ми тлумачимо тактику образи як негативне оцінювання особисто співрозмовника або його дій із використанням негативно забарвлених лексем і відповідних граматичних конструкцій. Політичні діячі прямо чи опосередковано дають негативну оцінку своїм політичним опонентам. З метою висловлення образ українські політики вдаються до інвективної лексики, навішування ярликів, конструкцій із негативною оцінкою тощо. Серед частотних прийомів можна виокремити лексичні та граматичні прийоми.

Розглянемо детально лексичні засоби вираження тактики образи.

1. Прямі образи на адресу адресата представлені інвективами, жаргонізмами, зниженою лексикою тощо. А. Чудінов відзначає, що нині «значно знизився поріг прийнятності у використанні нелітературної лексики, зокрема й вульгарних і лайливих слів» [8, 97]. В українській політичній комунікації поширені як літературні образливі слова, так і стилістично знижена лексика, наприклад: С. Поярков: «Бузина - лжец! Враль… Мелкий негодяй!

Враль, просто враль… Он еще и принципиален… очень незадорого» («Большая политика» від 03.11.2011 р.); Є. Царьков про Л. Кравчука: «Мерзавец, который достоин только суда» («Шустер-Live» від 03.12.2011 р.); А. Шевченко про Л. Черно - вецького: «Злочинець починає перекладати провину на інших» («Свобода слова» від 21.03.2008 р.). Здебільшого з метою образи використовують інвективи, зокрема, це стосується врівноважених мовних особистостей, які намагаються образити співрозмовника, проте не порушити етичні мовленнєві норми. О. Іссерс зазначає, що з метою висловлення образи використовують насамперед експресивну й оцінну лексику (з негативною конотацією) [4, 167].

Проте трапляються випадки, коли в політичній комунікації учасники комунікативної взаємодії вдаються до неприхованих образ, приписуючи опоненту принизливі характеристики та використовуючи знижену, іноді обсценну лексику. Прикладом може слугувати випадок у студії телепрограми «Шустер-Live», коли активістка жіночого руху «Femen» О. Шевченко агресивно поводилася щодо депутата В. Колесниченко, причому не лише вербально (ображаючи та принижуючи опонента), а й намагаючись його вдарити. Діалог відбувався в межах стратегії дискредитації з використанням тактики образи: В. Колесниченко: «Ты больная, пьяная? Зачем нам проститутки, которые позорят Украину?» О. Шевченко: «Чмо! Закрой рот! Об украинках ты не можешь говорить ни слова! Идиот, который позорит Украину больше всех!» («Шустер-Live» від 06.03.2012 р.). Обидва учасники діалогу намагаються болюче вразити одне одного, вживаючи знижену лексику та інвективи. Конфліктна взаємодія переходить у стадію особистісних нападок та образ. Таке вживання лексики демонструє порушення максим спілкування й загальних етичних норм.

У політичному мовленні можна почути також оказіональні лексеми, покликані образити співрозмовника, наприклад: Л. Кравчук: «Я до вас звертався «Інна Германівна». Ви бачите? Я до вас звертався «Інна Германівна»… А ви - «панна», «панночка», «пан»… Ви хамлюга, пані Германівна. От що я вам скажу відкрито…» («Свобода слова» від 19.11.2009 р.). Нове слово створюється за аналогією з такими лексемами, як хапуга, ворюга тощо, які мають негативну конотацію, за продуктивною моделлю експресивних лексем із відповідним словотвірним формантом - суфіксом - уг - (-юг-). Оказіоналізми посилюють експресію політичного мовлення та яскраво виражають стратегію дискредитації.

2. Негативна оцінка дій (зокрема й мовленнєвих) адресата з використанням оцінних лексем. А. Баранов відносить цей прийом до загальних прийомів мовленнєвого впливу, називаючи його «замулюванням» або «введенням у негативно оцінюваний контекст/асоціативний ряд» [1, 179]. Прийом передбачає згадування політичного суб'єкта в контексті негативно оціненої дії чи події, наприклад: О. Положинський: «Яцей маразм слухати більше не можу» («Шустер-Ьіуе» від 02.02.2012 р.); І. Богословська: «Врать так, как она врет, тоже нельзя» («Шустер^іуе» від 23.04.2010 р.); журналісти: «Ми всі разом зараз припиняємо це хамство з боку пана Ляшка» («Шустер^іуе» від 15.01.2011 р.). У цьому разі політики оцінюють не особисто свого опонента, а його дії, вчинки, загальну ситуацію, тобто опосередковано ображають співрозмовника. Політики переважно моделюють своє мовлення як непряме, коли об'єкт дискредитації виступає сторонньої особою в розмові, а його дії оцінюються як загальна комунікативна ситуація. У наведених прикладах слухачі як сторонні спостерігачі повинні самостійно зробити висновок, про кого саме йдеться та що саме характеризує мовець.

Якщо ж ідеться про діалогічну взаємодію, коли мовець безпосередньо звертається до свого опонента, проте хоче принизити не його як особистість, а його дії, професію, вчинки, то використовує імплікатури, наприклад: О. Бузина до С. Пояркова: «Вас, как художника, в мире никто не знает. Вас, как художника, просто нет… И Ваших книжек я никогда не читал, потому что Вы книжек никогда не писали» («Большая политика» від 03.11.2011 р.). Імплікатури, на переконання О. Паршиної, передбачають створення «висловлювань зі свідомо допущеними змістовими лакунами, які провокують адресата на «заповнення» цих лакун такими судженнями, що не висловлені автором, проте логічно постають на підставі законів мовленнєвого спілкування» [7, 71]. У наведеному прикладі О. Бузина, з одного боку, стверджує, що його опонент є поганим художником, не відомим світу, а з іншого - дає можливість слухачу зробити такий самий висновок щодо С. Пояркова-письменника. При цьому діє принцип аналогії та імплікатура: якщо співрозмовник не писав книжок, то він не є письменником. Негативна оцінка наявна лише в першому висловлюванні, а в другому вона постає із загального контексту. І хоча загалом використання імплікатур вважають виявом маніпулятивної стратегії, їх вживання з метою дискредитації опонента вказує на широке функціонування цього прийому.

Оказіоналізми використовують також у межах звинувачення, без особистісних нападок, для оцінювання дій співрозмовника, наприклад: О. Бондаренко: «Вы сейчас развиваете шариковщину. Вы говорите о том, что все можно брать бесплатно» («Большая политика» від 03.02.2012 р.). Оказіоналізм утворено від прізвища героя повісті М. Булгакова «Собаче серце», який декларував псевдокомуністичні цінності та закликав «усе поділити». Тут політик утворює нове слово за допомогою суфікса, який вказує на стихійне явище, переважно з негативним значенням.

Проаналізуємо граматичні засоби вираження тактики образи.

1. Використання 3 особи займенника (він, вона) та відповідних дієслівних форм щодо людини, безпосередньо присутньої під час розмови. Такий прийом у звичайному спілкуванні демонструє невихованість або неввічливість мовця, проте як комунікативний хід виконує функцію приниження опонента. Наприклад, І. Богословська, коментуючи виступ Ю. Тимошенко в прямому ефірі ток - шоу «Шустер-Lіvе», у її присутності висловлюється так: «Я не буду разговаривать с Юлией Владимировной, потому что у меня складывается впечатление, что она просто решила показать, что не совсем дружит с головой, и таким образом уйти от уголовной ответственности. То, что она говорит сегодня, не укладывается ни в какие ворота» («Шустер-Ьіуе» від 23.04.2010 р.). На лексичному рівні фіксуємо опосередковану оцінку дій опонента з приписуванням йому характеристик, пов'язаних із низьким інтелектуальним розвитком або хворобою («не совсем дружит с головой»), а на граматичному - вживання займенниково-дієслівних форм 3 особи однини для коментарів слів безпосереднього комуніканта.

В іншому випуску ток-шоу «Шустер-Ьіуе» цей прийом (дещо видозмінено) використовує Є. Царьков, депутат-комуніст, який у присутності Л. Кравчука зазначає: «Я к Кравчуку уважение иметь не буду, как к человеку, отобравшему родину у миллионов граждан Украины» («Шустер-Ьіуе» від 03.12.2011 р.). При цьому мовець називає опонента за прізвищем і коментує своє ставлення до нього, проте не звертається прямо як до співрозмовника, тобто наголошує на вдаваній відсутності опонента під час комунікативної взаємодії. Ми пропонуємо назвати цей прийом терміном «комунікативне ігнорування», що передбачає ігнорування присутності співрозмовника та штучне усунення останнього з розмови.

Прийом «комунікативного ігнорування» притаманний також неагресивним українським політикам, які таким чином намагаються уникнути переходу на особистості та прямих образ. Так, наприклад, О. Положинський, роздратований виступом М. Азарова, перед тим, як покинути аудиторію, голосно виголошує: «За що поважати цю людину? Що вона особисто мені зробила?» («Шустєр-Ьіує» від 02.02.2012 р.). Мовець не зважає на присутність свого опонента, він демонструє свою зневагу через комунікативне ігнорування. На мовному рівні це репрезентовано опосередкованою вказівною номінацією «ця людина» та граматичними формами 3 особи однини.

Наведений приклад демонструє також використання такого прийому, який О. Паршина називає вживанням дейктичних елементів для принизливої оцінки [7, с. 61]. Такими дейктичними елементами насамперед є займенники цей, той, такий, він тощо. У політичному мовленні в одному контексті зазвичай поєднують прийом вживання дієслів 3 особи однини та дейктичних елементів, що посилює комунікативне ігнорування, наприклад: І. Богословська: «Я сьогодні абсолютно офіційно заявляю на всю країну, що після того, що зробив цей пан сьогодні, він для мене особисто перестав бути першим Президентом України». Л. Кравчук: «А це для мене не має значення». І. Богословська: «Бо це сором національний». Л. Кравчук: «Це для мене робить честь… Що така панночка вже не вважає мене першим президентом. Може, це і добре» («Свобода слова» від 19.11.2009 р.). Обидва комуніканти активно послуговуються займенниковими формами для коментарів дій опонента. Крім того, вони використовують номінації «цей пан» і «така панночка», однак роблять це з метою не виявлення ввічливості, а навпаки, приниження співрозмовника. Вживання в присутності співрозмовника на його позначення граматичних форм 3 особи та вказівних займенників посилює ефект комунікативного ігнорування.

2. Використання форм 2 особи однини (ти) замість ввічливої форми займенника 2 особи (Ви) у зверненні до незнайомої людини. Ф. Бацевич розрізняє поняття «Ви-спілкування» та «ти-спілкування», вважаючи, що «це важливі ознаки комунікативної компетенції людини, володіння нею мовленнєвим етикетом» [2, 201]. Ти-кому - нікація є ознакою близьких стосунків між комунікантами. Проте свідоме вживання ти-форм у спілкуванні з незнайомою людиною свідчить про свідомий намір образити співрозмовника. Перехід від ввічливого Ви до панібратського ти вказує на зміну ставлення до комуніканта, на пониження його комунікативного статусу.

Українські політики навіть за умови близького знайомства під час політичних ток-шоу обирають ввічливий тип комунікації, вживаючи Ви-форми. При цьому вони здебільшого орієнтуються на аудиторію та дотримуються максим ввічливості Дж. Ліча. Порушення цих максим призводить до спонтанної заміни Ви-звер - нень ти-зверненнями, що детермінує агресивний тип спілкування й образи співрозмовника, наприклад: Н. Шуфрич: «Да ты помолчи чуть-чуть!» («Шустер-Ьіуе» від 04.09.2009 р.); В. Колесниченко: «Ты вообще закрой рот! <… > Слушай, баба, вали отсюда!» («Шустер^іуе» від 06.03.2012 р.). В обох випадках мовці підвищують голос, вони роздратовані або співрозмовником, або комунікативними умовами. Вживання ти-форм поєднується з використанням імперативних граматичних конструкцій, прагматика яких є чітко окресленою - наказом. Політики при цьому виступають агресивними мовними особистостями, які роздратовані й намагаються наказати співрозмовникам, як саме їм поводитися. Так граматичні форми й синтаксичні конструкції можуть виражати образу навіть без поєднання з лексичними засобами.

І хоча О. Паршина стверджує, що використання образ притаманне мовним особистостям «конфліктно-агресивного типу» [7, 61], серед українських політиків цю тактику можна помітити також у мовленні врівноважених, неконфліктних політиків. Загалом використання образ, вербальної агресії й комунікативного ігнорування характеризує українську політичну комунікацію, є характерним для українських політиків як мовних особистостей. Українські політики часто здійснюють перехід на особистості, використовують образи співрозмовника, вживають знижену лексику та граматичні конструкції, покликані принизити адресата.

Перспективи нашого наукового дослідження полягають у подальшому вивченні комунікативних тактик, представлених як у вираженні вербальної агресії в політичному дискурсі, так і в не - конфліктній інтерактивній взаємодії українських політиків.

Література

образа політичний дискурс вербальний

1. Баранов А. Лингвистическая экспертиза текста: теоретические основания и практика: [учеб. пособие] / А. Баранов. - М.: Флинта; Наука, 2007. - 592 с.

2. Бацевич Ф. Нариси з лінгвістичної прагматики: [монографія] / Ф. Бацевич. - Львів: ПАІС, 2010. - 336 с.

3. Воркачев В. Концепт «оскорбление» и его этимологическая память / В. Воркачев, Г. Кусов // Теоретическая и прикладная лингвистика: язык и социальная среда: сб. науч. трудов / под ред. В. Кашкина. - Воронеж: Изд-во ВГТУ, 2000. - Вып. 2. - С. 90-102.

4. Иссерс О. Коммуникативные стратегии и тактики русской речи / О. Иссерс. - М.: УРСС, 2003. - 286 с.

5. Кусов Г. Оскорбление как иллокутивный лингвокультурный концепт: автореф. дисс…. канд. филол. наук: спец. 10.02.19 «Теория языка» / Г. Кусов; Кубанский гос. технологический ун-т. - Волгоград, 2004. - 27 с.

6. Кусов Г. Оскорбление: вербальная агрессия, как социально-правовая категория / Г. Кусов // Язык в мире и мир в языке: матер. Междунар. науч. конф. - Краснодар: Кубанский гос. технологический ун-т, 2001. - С. 56-77.

7. Паршина О. Российская политическая речь: теория и практика / О. Паршина. - М.: ЛКИ, 2007. - 232 с.

Размещено на Allbest.ru