Культурно-національна ідентичність літературно-художніх текстів: теоретико-методологічна стратегія перекладацтва Володимира Державина

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Культурно-національна ідентичність літературно-художніх текстів: теоретико-методологічна стратегія перекладацтва Володимира Державина

Для дослідження поставленої мети і завдань використаний порівняльно - історичний, філологічний та генетичний методи. Це дало змогу проаналізувати специфіку поглядів Володимира Державина на перекладну літературу, а також систематизувати їх у відповідну теоретико-методологічну стратегію перекладацтва, що була науково продуктивною не тільки в його творчості, а й у вітчизняному літературознавстві першої половини ХХ століття. Результати. У статті виявлено як домінуючий у перекладознавстві Володимира Державина принцип стилізації літературно-художніх текстів, що ґрунтується здебільшого на мовознавчих засадах поділу мови: комунікативній, пізнавальній та художній. Доведено, що в своїй концепції транслятології вчений дотримувався трипланового трактування слова: слово - повідомлення, слово-термін і слово-художня одиниця. Останнє, на переконання літературознавця, в силу своєї функціональності несе естетичне забарвлення всього мовного тексту і значною мірою відбиває культурно-національну ідентичність художнього твору. Наукова новизна. Здійснено огляд і систематизацію теоретико-методологічної стратегії перекладознавства Володимира Державина, що й досі залишається мало вивченим у сучасній українській транслятологічній науці. Стаття спрямована на те, щоб виявити особливості поглядів ученого на перекладацтво як невід'ємну складову розвитку загальноукраїнського / материкового та діаспорного / літературно-художнього процесу першої половини ХХ століття. Врешті, дослідження розкриває ще одну грань літературознавчої діяльності теоретика та історика літератури (національної і зарубіжної) з української еміграції. Практичне значення. Стаття може бути використана для подальшого вивчення проблем сучасного вітчизняного перекладацтва, а також творчості Володимира Державина. Наукові результати дослідження можуть лягти в основу написання дипломних, магістерських і дисертаційних проектів з перекладознавства, а також монографій чи нарисів про вченого з української діаспори або розвиток перекладацької науки в Україні.

Ключові слова: культурно-національна ідентичність, художній текст, перекладацтво, стратегія, концепція, В. Державин, літературознавство української діаспори.

Серед багатьох літературознавчих і мовознавчих праць відомого українського вченого з діаспори Володимира Державина (1899-1964), наукова спадщина якого протягом останнього часу дедалі частіше стає об'єктом вивчення як материковими, так й еміграційними дослідниками, і досі мало - з'ясованою залишається його транслятологічна концепція, зокрема її теоретичні засади та рецептивно-критичні принципи. Тим паче, що й сьогоднішній стан нашого перекладацтва (конче необхідного для утвердження українського письменства у світі), нинішні проблеми національного та інонаціонального буття літературно-художнього твору в українському культурнодуховному просторі актуалізують постульовані Володимиром Державиним у 20-60-х роках минулого століття питання перекладу поезії, прози і драматургії з інших мов на українську і навпаки, зіставлення мови оригіналу і мови перекладу, текстової повноти і її втрат у перекладеному творі тощо.

У цьому контексті особливо виокремлюються його статті і теоретичні студії «Проблема віршованого перекладу» (1927), «До питання про сучасну літературну рецензію: Критика чи інформація?» (1929), «Наші переклади з західних клясиків та потреби сучасного читача» (1930), «Русские переводы антологии украинской литературы (за 1929-1930 год» (1930), «Проблеми наслідування і стилізації» (1952) та цілій ряд рецензій (їх понад сотня) на перекладені ліричні, епічні чи драматичні твори як української, так і зарубіжної літератури. У своїй сукупності вони окреслюють системний і зусібічний підхід до теорії і критики перекладознавства як невід'ємного чинника розвитку літературно-художнього процесу в діаспорі чи Україні, підхід, що визначає ще одну (крім теоретика та історика письменства) важливу грань наукових зацікавлень Володимира Державина. Водночас названі й не згадані тут його дослідження органічно вписуються до координат українських теоретиків і практиків перекладу, серед яких у 2030-х роках особливо вирізнялися розробки Миколи Зерова, Григорія Майфета, Олександра Фінкеля, Якова Савченка, у 40-60-х - Максима Рильського, Бориса Тена, Миколи Лукаша, Степана Ковганюка, Олексія Кундзіча, у 70-90-х - Віктора Коптілова, Дмитра Павличка, Ігоря Качуровського, Віталія Русанівського, Роксолани Зорівчак, Анатолія Нямцу та ін.

Чи не вперше постулював свою транслятологічну концепцію інонаціонального буття літературно-художнього твору Володимир Державин у праці «Проблема віршованого перекладу», в якій він, спираючись на багатющу ідейно-естетичну й образотворчу практику українських і західноєвропейських ліриків, висунув як домінуючий у перекладознав - стві принцип стилізації. Власне, цьому присвячено і чимало його рецензій на перекладені у 20-30-х роках українською мовою твори Дж. Байрона, Гайнріха Гайне, Еріха Марії Ремарка, Вільяма Шекспіра, а також на ленінградське дослідження «Искусство перевода», де аналізуються, зосібна, статті Корнія Чуковського «Принципы художественного перевода» та Андрія Федорова «Приёмы и задачи художественного перевода». Тож стилізація, за Володимиром Державиним, ґрунтуючись передовсім на мовознавчих засадах поділу мови на «комунікативну (повідомляльну), пізнавальну та художню» [10, с. 45], передбачає трипланове трактування слова: слово-повідомлення, слово-термін і слово-художня одиниця.

Щодо першого аспекту, то, на переконання вченого, переклад не становить надто ускладнених завдань, адже об'єктивна дійсність завжди та сама. Мовиться, отже, про передачу не контекстуального значення слова, а реальних обставин довколишнього світу, не залежної від мови: «В даному випадкові перекладається не те, що говориться, - зауважує Володимир Державин, - а те, про що говориться» [10, с. 46].

Щодо другого аспекту слова, то він є стійким і має радше пізнавальну функцію наукової терміносистеми, бо якщо у слові-повідомленні значення має контекстуальні джерела (мовні та позамовні), то семантика слова-терміна несе в собі тривку означеність відповідної мовної форми, встановленої раз і назавжди. Тому-то дослідник вважає за необхідне зовсім не перекладати того чи того терміна, а краще транскрибувати його [10, с. 46]. Щоправда, з його твердженням про те, що такий підхід не порушуватиме чистоти мови, можна погодитися лише почасти, адже надмірний набір транскрибованих висловів, як довела практика останніх десятиріч, усе ж ускладнює сприйняття наукового тексту, утруднює наукове мовлення. Тим більше вони переобтяжують виклад такого матеріалу, якщо в мові перекладу є слова-відповідники, або ж принаймні аналогічні в своїй ідентифікації терміносполуки. Володимир Державин застосовує транскрипцію і до власних імен, встановлюючи своєрідну стратегію їх перекладу. По-перше, вони не перекладаються, а транскрибуються. По-друге, вони вживаються лише там, де наявні в оригіналі. І, по-третє, їх за необхідності можна замінити іншими, подібними до них, виходячи з вимог ритму, розміру чи й загалом системи віршування [10, c. 47]. Водночас теоретик зазначає, що такий спосіб викладу мало претендує на справжню художність, зокрема посилення й поглиблення образності.

Нарешті, чи не найважливішим у транслятології Володимир Державин вважає третій аспект слова, що, в силу своєї функціональності, несе естетичне забарвлення всього мовного тексту. Вочевидь, методологію цієї сторони дослідження він частково запозичив (без прямих цитувань) в Олександра Потебні, зокрема у вивченні його концепції зовнішньої і внутрішньої форм слова. Звідси художність як неодмінна ознака літературного мислення, як характеристична риса будь-якого твору, як онтологічна закономірність авторської ідейно-естетичної свідомості письменника так чи інакше завжди мусять мати емоційно-чуттєве підґрунтя. «Звуковий склад мови (зовнішня форма) дає нам саме чуттєво - сприймальні елементи слова, - пише Володимир Державин, - а морфологія і синтаксу своєрідно збуджують нашу здатність до чуттєвого уявлення, хоча й не оперують з величинами позачуттєвими» [10, с. 47]. Відтак, на його переконання, художній переклад як творів рідної, української, так і зарубіжної літератури конче мусить відтворити всі грані твору, тобто фонетику, морфологію, синтаксис і лексику у її зв'язках з етимологією.

Від такого «мовознавчого підложжя» перекладацтва дослідник цілком мотивовано підходить до визначень і класифікації типів самих перекладів, йдучи за розрізненням відмінностей комунікативної, пізнавальної та художньої функцій мови: «переклад-виклад, переклад-транскрипція і переклад-стилізація» [10, с. 48]. Однак за всієї логічності й послідовності такий погляд і висновок ученого не слід абсолютизувати, адже запропоновані ним форми транслятології є очевидно різнорівневими. Більше того, вони самі по собі виявляють якоюсь мірою заперечувальну сутність. «Оскільки транскрипція не передає значення слова (як дескриптив чи калька), вона може стосуватись окремих слів, - справедливо зауважує сучасний дослідник творчості Володимира Державина. - Тож доцільно розглядати її як «засіб перекладу» (транскрибування не розкриває семантику слова). Натомість виклад стосується передовсім науково-технічного перекладу, а стилізація художнього» [16, с. 206]. Власне, остання має найрізноманітніший емоційно-чуттєвий (відтак і естетичний) арсенал виражальних підходів в інонаціональному бутті літературно-художнього твору. Навіть незважаючи на те, що «точно відтворити структуру чужої мови неможливо, але можна утворити щось подібне, вдало комбінуючи звуковий та граматичний матеріал, що є в рідній мові» [10, c. 47], все ж стилізація залишається домінуючою у перекладі з оригіналу, хай і зберігається тут якась доля «штучності».

У згаданих працях, зокрема в студії «Проблема віршованого перекладу», Володимир Державин докладно осмислює і подає власні міркування щодо техніки віршованого перекладу. Він вважав ритміку важливим об'єктом стилізації, завдяки якій, на перший погляд, «не відповідно вжитий перекладачем мовний вираз у відтворенні оригіналу», як не парадоксально, чи не найтісніше зближує його із національною першоосновою тексту (згадаймо класичний приклад у збереженні ритміки поезії Олександра Пушкіна українським перекладачем Максимом Рильським, коли той змінив, здавалося б, суперечливий різнородовий вислів «луна» на «місяць»), а також стимулює глибше вивчення можливостей рідної («цільової») мови. Разом із проблемою римування, на думку вченого, виникає питання відтворення звукопису і звуконаслідування (фоніки) у ліричних творах. Він переконаний, що перекладач не мусить звертати на це особливої уваги, адже фонетичне тло тієї чи іншої поезії того або ж іншого народу здебільшого має невизначено зумисне чи випадкове походження. Хоча в цілому він рекомендує координувати звуковий склад вихідного (автентичного) та цільового (похідного) текстів: приміром, при перекладі з німецької мови доцільно вживати більше шиплячих [15, с. 162].

І все ж головним у процесі перекладу національного твору в атмосферу його інонаціонального буття Володимир Державин вважав граматику. Так, у передачі (як він висловлюється, «перевираженні») морфологічної семантики велику роль можуть відігравати архаїчні засоби рідної мови, надто ж при перекладі, наприклад, українською лірики Олександра Пушкіна [11, с. 149-151], прози Миколи Гоголя [5, с. 218-222], драматургії Антона Чехова [1, с. 147-150], себто творів, написаних близько - спорідненими мовами. Складнішим завданням для українського перекладацтва є «перевираження», скажімо, фінської народної епопеї «Калевала» [6, с. 147-150], романів та оповідань Віктора Ґюго [4, с. 145-148], Кнута Гамсуна [3, с. 150-152], Гі де Мопассана [7, с. 159-161], Густава Флобера [2, с. 145-148] та ін. західноєвропейських письменників, де конче необхідні не лише глибокі знання відповідних мов, а й творчості художників слова, особливостей їх епохи тощо.

Тим часом у синтаксисі стилізація, на його переконання, має цілий спектр форм вияву, бо кожна мова несе в собі не просто багатство, а певний набір часто вживаних синтаксичних конструкцій, що їх варто зберігати в перекладуваному тексті, який по-своєму вигранюватиме в інонаціональному середовищі, приживаючись до нього, вростаючи в його неповторну мовну ауру, зрештою, збагачуючи її все новими й новими відтінками [10, c. 50]. Власне така мовна розімкненість і взаємопритягальність були засадничими в транслятологічній концепції Володимира Державина.

Як і засадничими були його положення щодо лексики та семантики перекладуваних творів: він виступав проти будь-якого спрощення «тропів і семантичних фігур (метафора, метонімія, синекдоха, антономазія і т. ін.)», хоча вони ускладнюють текст своєю незрозумілістю чи штучністю, як про це він писав у рецензії на здійснений Дмитром Загулом український переклад вибраних німецьких баллад [15, c. 161-164], або ж у статті «Русские переводы антологии украинской литературы» [13, c. 143-156]. Оригінальні особливості художнього твору неперекладні - так можна сформулювати творчу позицію Володимира Державина. Тому дослідник засуджує використання власних мовних засобів при перекладі жаргону та діалекту, оскільки при цьому знецінюється сама мета перекладу - відтворити художню своєрідність оригіналу як естетичного зразка чужого культурного та мовного світу [10, с. 50].

Тим-то, вважає він, необхідно зняти надто сувору заборону в україномовній перекладацькій практиці з жаргонних і діалектних слів. З того, що невдалі перекладачі користуються цими лексичними виявами так невміло, зовсім не випливає, що всі перекладачі мають раз і назавжди оголосити їм бойкот, - зауважує вчений. І тут же додає: «Зніміть із прози Михайла Коцюбинського, Василя Стефаника, Леся Мартовича, Марка Черемшини, Ольги Кобилянської, Гната Хоткевича, як і творів західноєвропейських клясиків, діалектизми чи жаргонізми, й одразу ж відчуєте порожнечу, яку годі заповнити олітературненою лексикою» [10, с. 50]. Втім, Володимир Державин виступає й проти перекладу-аналогії, утверджуючи в такий спосіб переклад-стилізацію, що, з одного боку, передбачає певні стилістичні «жертви», а з іншого, - компенсує їх за допомогою перекладних стилістичних засобів.

Інонаціональне буття літературно-художнього твору, таким чином, в системі стилізації не несе ні легких рішень для перекладача, ні спрощеної рецепції для читача: «Перекладач не може передати художній бік чужої мови без значного насильства над своєю власною; тому він має право вимагати і від читача значного напруження» [10, с. 48]. Відтак стає зрозумілою позиція Володимира Державина, коли він виправдовує «важкий» переклад, а «легкий» називає підробкою. То вже пізніше, на початку 50-х років минулого століття, учений, наче підбиваючи підсумки а, може, радше вивершуючи свою транслятологічну концепцію (часто декларованого та постійно постульованого самого поняття «стилізації»), більш чіткіше проведе своєрідну демаркаційну лінії між стилізацією і наслідуванням (а, по суті, аналогією). «Стилізація тим і відрізняється від суто імітації, від сліпого й стихійного наслідування, що вона (стилізація) містить певні елементи потенційної автономної творчості, а саме: стилізатор усвідомлює об'єкт свого наслідування як замкнену і принципово самовистачальну систему літературних норм, опановує сукупність відповідних літературних засобів, нарешті, доцільно оперує тими засобами, комбінує та варіює їх, залежно від власної - свідомо обраної - тематичної та еміграційної інтенції'» [9, с. 20].

Отже транслятологічна концепція Володимира Державина виростала із самої специфіки літературно-художньої творчості, за якою ліричний, епічний чи драматичний твір як естетичне явище - не що інше, як система літературних норм і перекладати його потрібно, зважаючи на своєрідність цієї системи, і на те, що знаходиться він у координатах як національного, так і світового письменства.

Однак ця концепція не буде повною, якщо оминати рецептивно - критичні принципи перекладознавчої рецензії, що їх повсякчас використовував дослідник. За його переконаннями, завдання критика перекладу - давати обґрунтовану оцінку нових перекладів як з української мови на іноземні, так і творів зарубіжних письменників укранською мовою. Це тим більш принципово, бо й досі в нас жанр передокладознавчої рецензії залишається мало вивченим. Відтак положення і висновки щодо цього у багатющій спадщині вченого мають неабияку цінність. Насамперед йдеться про таку його працю, як «До питання про сучасну літературну рецензію: Критика чи інформація?». Тут Володимир Державин, відштовхуючись від рецензованого матеріалу, пропонує здійснювати поділ цього літературно-критичного матеріалу на дві категорії: рецензію «літературну», що розкриває особливості художнього твору, й рецензію «наукову», що дає оцінку науковій роботі [14, с. 91]. Не вдаватимемося до докладного аналізу кожної з них (це вже кваліфіковано здійснили Ігор Качу - ровський і Тарас Шмігер), що відвело б нас від поставленої в статті мети, а зосередимося на його розумінні і трактуванні, власне, перекладознавчої рецензії як такої. Тим більше, що він як автор таких численних праць розробив їх структуру.

По-перше, вона мусила містити в собі аналіз й оцінку перекладеного твору в контексті його національного та інонаціонального буття, у розвитку тодішнього літературно-художнього процесу. По-друге, аналіз вступної статті до перекладеного видання. По-третє, аналіз мовностилістичних особливостей перекладу (передача фонетичних художніх засобів, точність, правильність, розуміння, лексичні помилки, стилістична виразність - такого довільного реєстру дотримується сам Володимир Державин [12, c. 139]. Якщо ж систематизувати написані ним усі перекла - дознавчі рецензії, то в них не завжди можна зустріти таку послідовність їх складових, зрештою й наявність усіх їх. Проте якщо й не було якогось одного із її складових, усе ж ця «трикомпонентність» у літературно - критичних відгуках дослідника була незримо присутньою. На думку вченого, що її він часто постулював у своїх перекладознавчих рецензіях, переклади потрібні насамперед для того, аби «ознайомити широкі кола читачів зі змістом чужої літератури»; «для розвитку та збагачення власної літературної мови»; «для створення художнього перекладу в вузькому розумінні слова, перекладу-стилізації, <…> він (переклад-стилізація) намагається адекватно відтворити художню - а не саму лише ідеологічну - вагу оригіналу на тлі цілої літературної епохи» [8, с. 160-168].

Такому застереженню Володимира Державина не слід дивуватися, адже перекладознавчі рецензії він писав і публікував здебільшого у 2030-х роках XX століття, тобто у період «пролетаризації» української літератури і мистецтва, коли інонаціональні твори мали відповідати завданням і меті «збільшовиченої ери» (згадаймо, приміром, як гостро стояло тоді питання розширення перекладного репертуару в театрі «Березіль»). Доречно зазначити, що дослідник не міг у той час оминути того факту, що перекладна в Україні література зазнавала більшого впливу (либонь, навіть тиску) не з боку мови-джерела, а зі сторони російської мови, що безумовно позначалося на інонаціональному бутті літературно-художнього твору. Саме його україномовний варіант, як не парадоксально це виглядає, сприяв «стабілізації рідної мови» в тодішньому культурно-духовному осередді, зосібна української інтелігенції - мистецької, науково-технічної тощо [8, с. 166].

Як переконуємося, транслятологічна концепція Володимира Державина містить його цікаві та актуальні питання про переклад-стилізацію і про перекладознавчу рецензію, хоча й в такому вигляді вона не сприймається як повна та цілісна: все ж поза межами наукової обсервації залишилися його власні численні переклади, здійснені як з української на інші мови, так і навпаки. Вочевидь, давно назріла потреба видання не тільки його теоретичної та літературно-критичної спадщини в галузі перекладаціва, а й перекладених ним творів української і зарубіжної літератури. Разом із книгами наукових праць «Література і літературознавство» та «У задзеркаллі художнього слова» що порівняно недавно з'явилася в Івано-Франківську, таке видання безперечно збагатило б наше уявлення про творчо-дослідницький діапазон українського вченого із діаспори Володимира Державина.

Література

державін перекладацький художній транслятологічний

1. Державин В. [Рец. на:] Чехов А. Вибрані твори. Заг. ред. В. Іванушкіна. Стиліст. ред. М. Рильського. Т.1. 1930. 272 с. / В. Державин // Критика. - 1930. - №12. - С. 147-150.

2. Державин В. [Рец. на:] Флобер Г. Твори. Т. 1. Мадам Боварі (Побут провінції). Пер. О. Бублик - Гордон. Київ: Книгоспілка, 1929. 250 с. / В. Державин // Критика. - 1930. - №3. - С. 145-148.

3. Державин В. [Рец. на:] Гамсун К Голод. Пан. Вікторія. Харків: ДВУ, 1928. 480 с. / В. Державин // Критика. - 1928. - №9. - С. 150-152.

4. Державин В. [Рец. на:] Гюго В. Безталанні. Пер. і передмова А. Марченка. Харків-Київ: Книгоспілка, 1930. - 332 с. / В. Державин // Критика. - 1930. - №10. - С. 145-148.

5. Державин В. [Рец. на:] Гоголь М. Твори. Т. 1. «Вечори на хуторі під Диканькою». Заг. ред.

І. Лакизи та П. Филиповича. Стиліст. ред. А. Ніковського. Київ: Книгоспілка, 1929. 324 с. / В. Державин // Критика. - 1929. - №7-8. - С. 218-222.

6. Державин В. [Рец. на:] Калеваля. Фінська народна епопея. Повн. пер. Є. Тимченка. Вид. 2-е, доп. Харків: ДВУ, 1928. 304 с. / В. Державин // Критика. - 1928. - №9. - С. 147-150.

7. Державин В. [Рец. на:] Мопассан Г. де. Твори. За ред. С. Савченка. Т. 5: Оповідання. Пер. В. Козловського. Київ: Книгоспілка, 1928. 353 с. / В. Державин // Критика. - 1928. - №5. - С. 159-161.

8. Державин В. Наші переклади з західних клясиків та потреби сучасного читача / В. Державин // Червоний шлях. - 1930. - №10. - С. 160-168.

9. Державин В. Проблема наслідування і стилізації' / В. Державин // Пороги. - 1952. - Січень-лютий, №28-29. - С. 20.

10. Державин В. Проблема віршованого перекладу // Плужанин. - 1927. - №9-10. - С. 39-47.

11. Державин В. [Рец. на:] Пушкін А. Вибрані твори. Ред. та вст. ст. П. Филиповича. Київ: Книгоспілка, 1927. 120 с. / В. Державин // Червоний шлях. - 1928. - №1. - С. 149-151.

12. Державин В. [Рец. на:] Ремарк Е.М. На Заході без змін. З нім. переклав М. Галицький. Харків: Рух, 1929. 204 с. / В. Державин // Критика. - 1929. - №12. - С. 139.

13. Державин В. Русские переводы антологии украинской литературы (за 1929-1930) / В. Державин // Красное слово. - 1930. - №12. - С. 143-156.

14. Державин В. До питання про сучасну літературну рецензію: Критика чи інформація? / В. Державин // Критика. - 1929. - №3. - С. 91.

15. Державин В. [Рец. на:] Загул Д. Вибір німецьких балад. Вступ. сл. О. Бургардта. Харків: Західня Україна, 1928. - 62 с. / В. Державин // Критика. - 1928. - №8. - С. 162.

16. Шмігер Т. Володимир Державин: теорія і критика перекладу / Т. Шмігер // Збірник Харківського історико-філологічного товариства. - Харків, 2005. - Т. 11. - С. 206.

Размещено на Allbest.ru