Семіотична природа іронії

Размещено на http://www.allbest.ru/

Семіотична природа іронії

Постановка проблеми

іронія семіотичний мова

Початок XX століття знаменувався еволюційними процесами в інтелектуальній діяльності й зміною естетичних орієнтирів мистецтва. Художники слова від зображення характерів, предметів перейшли до відтворення ідей. На першому місці постала не людина, а художнє втілення ідей через систему знаків. Актуалізувалася думка, що картина світу не є правдивою: вона - ірреальна. Усі предмети ми не сприймаємо в чистому вигляді, а пізнаємо через їхнє значення. «Саме мистецтво виступає як чиста ірреальність, умовність, ілюзія, фікція, з якою здійснюється гра, причому, гра ця такого штабу, коли «від зміни місць доданків сума не змінюється», тобто це - маніпулювання фігурами, сюжетами, операціями, де в принципі має значення тільки процес маніпулювання» [9, с. 259]. Втіленням такої гри у художньому тексті є іронія, що найвиразніше презентує семіотичну природу мови. У цьому зв'язку все більшого наукового інтересу стала набувати знакова система культури, а структуралізм і семіотика виявили себе як перспективні методології.

Аналіз останніх досліджень. Проблеми іронії, як і семіотики, останні кілька десятиліть активно студіюють учені. Теорія іронії знайшла свій розвиток у працях філософів (ГейкоС.М., Рорті Р., Янкелевича В.), літературознавців (ПівоєваВ., Рюміної М.Т., СемківаР., СтруцяР., Стусенко О.), мовознавців (Арутюнової Н.Д., Виноградова В.В,. Калити О.М., ПацаранюкЮ., Походні С І.) і психологів (Рубинштейна С.Л.). До питань іронії в контексті загального аналізу семіотики як методу зверталися Барт Р., Еко У., Лотман Ю., Півоєв В.

Мета нашого дослідження полягає у з'ясуванні специфіки механізмів функціонування іронії в семіотичній площині.

Виклад основного матеріалу. Трансформація уявлень про світ і про людину поставила нове завдання перед європейським мистецтвом - «створювати ірреальні горизонти» [7, с. 258]. X. Ортега-і-Гассет в праці 1925 року «Дегуманізація мистецтва», досліджуючи особливості молодого мистецтва, визначив такі тенденції його розвитку, як дегуманізація, уникання життєподібних форм; прагнення до того, щоб художній твір був лише витвором мистецтва; розуміння мистецтва лише як гри; відстороненість від життя і тяжіння до глибокої іронії [7, с. 237]. Щоб створити нову реальність треба заперечити існуючу, піднестись над нею. «Ніде мистецтво так явно не демонструє свій магічний дар, як в насмішці над собою» [7, с. 257], - писав філософ. Так воно набуває ігрового характеру - тобто сміється над самим собою і цим досягає самозбереження й тріумфу в умовах нової діалектики.

Український мистецький дискурс 20 років XX століття, перебуваючи в атмосфері орієнтації на західноєвропейські естетичні віяння, також встановлював нові художні пріоритети. Зокрема, теоретики задекларували сприйняття мистецтва як гри, а іронія стала однією з прикмет письма початку XX ст., що можна пояснити бажанням приховати зовнішній сенс тексту і разом з тим якнайкраще розкрити глибинний його рівень.

У непростому культурологічному контексті для письменницького процесу гостро постало питання вибору читача. Від цього залежало розкриття суті значеннєвих пластів іронічного повідомлення, а отже розуміння чи нерозуміння авторського задуму. Модерністична література, як зазначає М. Зубрицька, «обрала стратегію відчуження від читача, зосередивши увагу на надто ускладненій структурі тексту й запропонувавши вільну гру без правил - гру, яка здатна задовольнити хіба обмежене коло втаємничених читачів» [2, с. 267].

Вибагливий відбір читачів зумовлював прийоми впливу на діапазон можливих рецепцій комічного. Іронічний знак за своєю природою є двореферентним і завдання автора полягало в тому, щоб стимулювати необхідні механізми розуміння зашифрованого смислу, спонукати читача до потрібних висновків. «Іронія, зводячи два плани в парадоксальному протиріччі, представляє речі в незвичному, новому ракурсі, створює ефект відчудження, підвищує інтерес комунікантів до предмета іронічної оцінки, визначає ціннісну орієнтацію, сприяючи перетворенню протиріччя на творчий пошук ідеалу» [4, с. 3]. Отож, вона носить здебільшого не тільки риторичну, а часто й сентенційну авторську настанову.

Зважаючи на суб'єктивну парадигму іронічного метатексту, у художньому творі реалізується направленість контакту адресант - адресат. При цьому відправником інформації та суб'єктом іронії є письменник, а отримувачем - читач. У ході художньої комунікації автор апелює до реципієнта, відсилаючи йому певне повідомлення. Згідно з семіотичним підходом, будь-яке повідомлення є лише порожньою формою. На парадигматичному рівні воно може мати широке семантичне поле, яке набуває конкретного значення на синтагматичному рівні. Це значення формується залежно від комунікативних обставин та екстралінгвістичних чинників. До позамовних факторів учені зараховують культурну й соціально-історичну ситуацію епохи, особистісні характеристики автора й читача, їхні світоглядні позиції. Зрештою, «іронія не чисто мовне явище, вона в певній мірі обумовлена менталітетом, національним характером, індивідуальним темпераментом та іншими факторами» [1, с. 169-170].

За теорією Г.Р. Яусса, контакт автор-читач зароджується на стадії написання твору. В уяві кожного письменника у творчому процесі присутній іманентний читач, на якого уже націлений художній текст. Митець формує певний горизонт сподівань зі своєї сторони комунікації. Читач, беручи до рук художній твір, має також певне передзнання, що містить досвід як основу пізнання нового. Тобто, все нове сприймається лише в контексті уже наявного читацького досвіду, отже, у більшості своїй, у межах уже відомого. «Новий текст викликає у реципієнта відомий за минулими текстами горизонт очікувань і правила гри, котрі можуть варіюватися, корегуватися, змінюватись, або тільки відтворюватись [14]». Горизонт сподівань - це психологічні, естетичні, уявлення автора, які «впливають на твір, з одного боку, і на читача, з іншого боку. Горизонт сподівань має внутрішнє (зумовлене літературним контекстом) і зовнішнє (зумовлене контекстом читача) розгортання» [10, с. 4].

На думку Ю. Лотмана, читач намагається втиснути текст в первинні уявлення, підбираючи з наявного у нього досвіду ті позатекстові структури, котрі, як йому здається, найбільш підходять до конкретного випадку [5, с. 280]. Під час іронічної комунікації горизонт очікування розгортається у трьох площинах: площині творення смислу, історичного обмеженні і умовах досвіду. Діалогічність комунікації залежить від часової і культурної дистанції, тобто між історичним часом творення і дійсним часом інтерпретації, а також культурними компонентами й ідеологічними. У момент політизації літератури завжди історична й ідеологічна дистанції будуть формувати іронічне ставлення до офіційних гасел у літературі. Чим більше пафосною насильною і штучною буде ідеологія, тим більшу протидію вона отримає як реакцію.

Горизонт очікувань певною мірою формує початкову перспективу іронії, залежно від якої автор обирає шляхи розвитку комунікації серед безлічі ймовірних. Специфічна властивість мови полягає в тому, що велика за об'ємом, багатомірна за структурною організацією сфера змісту не має відповідної сфери вираження, оскільки остання має меншу кількісну і формальну вартість. На відміну від знаків умовних систем, де один означник відповідає одному означуваному, система живої мови значно складніша: одному означнику можуть відповідати два і більше означуваних, і навпаки - одне означуване - кілька означників. Навіть при обмеженій кількості словесного запасу це дає можливість для створення необмеженої кількості значень і висловлювань. Пріоритет іронії полягає в тому, що проголошуючи найпростіше висловлювання, вона застосовує його таємні резерви багатозначності.

Відношення між означником і означуваним нестійкі. Розмежування протилежних значень іронічного повідомлення відбувається шляхом парадигматичного протиставлення до інших словесних знаків або шляхом синтагматичного контрасту в лінійному ряді.

З погляду художньо-комунікативного аспекту автор закладає іронічний смисл у порожню форму повідомлення, використовуючи певний код. Код, за теорією Р. Якобсона, це один із шести елементів, що утворюють модель комунікації. Адресант відправляє повідомлення адресату, яке обов'язково потребує зрозумілого контексту. Також необхідною умовою є код, досить спільний для учасників комунікації, і контакт - канал психологічного зв'язку між відправником і отримувачем, котрий тримає процес комунікації [13]. Повідомлення для того, щоб правильно функціонувати мусить містити код доступний як адресанту, так і адресату. Завдяки коду «певний означник можна зіставити з певним означуваним» [12, с. 52], заповнити пустоту повідомлення, надати йому значення. Адресант спрямовує закодований імпліцитний іронічний смисл до мовно-концептуальної картини світу читача, щоб активізувати у його свідомості певні уявлення образів і понять. Для більш точної передачі інформаційно-прагматичного повідомлення він інспірує трактування тих слів, які мають кілька значень. Скажімо, у повісті «Подорож ученого доктора Леонардо і його майбутньої коханки прекрасної Альчести у Слобожанську Швайцарію» М. Йогансен подає опис однієї героїні, роз'яснюючи його детально: «Але тепер я вимагатиму від вас ще куди дужчого напруження уваги. Ви мусите уявити собі, що ця фантастична баба, яку нам так не легко було вивести втілену і вдягнену в чорну з горошком спідницю на стежку поміж лігциною, трохи вище від хати доброго древонасадця, -- що ця фантастична баба є не просто собі баба, а перша жінка доброго древонасаді/я, яку він за голодних часів був вигонив з хати, щоб менше було їдців» [3, с. 443]. Письменник прагне бути прочитаним до глибинних рівнів, дешифрованим, він очікує повного розуміння від обраного читача. Комунікативно- світоглядний код реципієнта максимально мусить збігатися з авторським. До факторів, які впливають на сприймальну діяльність отримувача перш за все зараховують:

- вік і стать;

- соціальний статус й ситуаційну роль;

- культурні, спеціальні, ситуаційні знання;

- мовну компетенцію;

- емоційний стан;

- інференцію - здатність правильно сприйняти інформацію.

У процесі інтерпретаційної діяльності читач актуалізує асоціативне поле отриманих знаків. Тут окремої уваги потребує проблема розшифрування іронічної інформації, пов'язана з питанням структури кодів. В іронічній структурі конститутивне значення витіснено контекстуальним, а їх взаємодію засновано на межовій суперечності понять. «Зовнішнє значення іронії, сприймається поза контекстом іронічної установки, як правило, містить порівняння ціннісних потенціалів суб'єкта та об'єкта іронії і висновок на користь потенціалу об'єкта. Другий план іронії, її внутрішнє провідне значення містить висновок на користь ціннісного потенціалу суб'єкта-іроніка, який, іронічно осмислюючи обраний об'єкт, перетворює іронічне емоційно-ціннісне ставлення в мовну (вербальну) форму, а також кодує другий план іронії з допомогою специфічних засобів вираження, «знаків іронії», що вказують на її контекст» [8, с. 64]. Денотативний код, потрапляючи в нетипові для нього контекстуальні умови, видозмінюється настільки, що стає антитетичним конотативному лексикоду: «Осли, папуги, павіяни, сороки і вонючки, складаючи більшість самої великої корпорації граматистів, написали стільки статтів та книжок і сказали стільки орацій та промов на тему про виїдене яйце, що стало зовсім ясно, що тварини мають дар слова, усного і друкованого» [3, с. 436].

У свідомості реципієнта при отриманні ним знаку іронічного характеру відбувається первинна денотація, яка спонукує первинну конотацію: тобто експліцитне повідомлення сприймається у прямому значенні в межах метакоду та психіко-ментального лексикоду одержувача повідомлення. Це перша інтерпретаційна фаза. Друга фаза - вторинна конотація, яка є оберненою протилежно первинній. Знак умонтований у художній контекст стає ключем для розшифровування авторського коду, отож адресат оприявлює імпліцитний компонент іронічного смислу художнього тексту. Так, іронічне повідомлення змінюється двічі: вперше, коли оригінальне повідомлення утворює протилежне значення, і другий раз - інтерпретуючись у свідомості читача, оскільки, як відомо, читач є співавтором кожного тексту.

До основних умов успішної рецептивної діяльності У. Еко зараховує внутрішній контекст, обставини комунікації і прямі вказівки на код, що містяться в повідомленні, і визначає їх як пояснюючі обставини [12, с. 70]. Зазвичай такі прийоми митець свідомо закладає у структуру художнього тексту, щоб звести до мінімуму амплітуду смислових коливань, адже іронічна істина, існуючи на імпліцитному рівні, має загрозу бути не розпізнаною.

Найбільшої уваги серед інших інтерпретаційних засобів потребує контекст, оскільки він найширше розкриває смисл знака, формує остаточну думку. Термін контекст, за «Словником семіотики», означає будь-який текст, що передує або супроводжує кожну означувану одиницю [6, с. 96]. Р. Якобсон зараховував контекст до умов, без яких не відбудеться комунікація [13]. Ю. Лотман, крім загального, звертав увагу на культурний контекст - втілення культурної пам'яті, що зберігає в собі кожен художній текст [5, с. 163]. Російський дослідник В. Півоєв також обґрунтовує положення про вирішальну роль категорії. Він зазначає, що іронія без достатнього контексту не може бути осягнена і перетворюється на обман або лицемірство, бо порушується її комунікативний характер [8, с. 67]. Так само іронія однієї епохи не сприймається в інший період, якщо випускається з уваги конкретно-історичний соціальний і культурний контекст. Так, у романі «Вальдшнепи» М. Хвильовий називає місто, в якому розгортаються події - Не-Париж [11, с. 204]. Автор насмішкувато дає читачеві зрозуміти, що ніяке копіювання Європи не позбавить українців їхніх азіатських коренів. Така іронія актуальна для культурного середовища початку XX століття, в якому превалювало прагнення до наслідування всього західноєвропейського.

Коли для осягнення іронії необхідно задіяти широкий інформаційний простір, то «велике значення контексту для декодування іронії зумовлює її інтелектуалізм і, як наслідок, зростання її ваги у сучасному мистецтві, розширенім засобів і механізмів її реалізації в художніх текстах» [4, с. 3].

В основі семіотичного механізму іронії лежить перерозподіл, переорганізація координуючої системи, котра переформовує власні коди, актуалізує резерви. Іронія поєднує у своєму значенні два полярні явища. Таким чином іронічна інтенція позбавляє будь-яке судження його абсолютного значення, тобто має на меті амбівалентність як структурно- функціональну детермінанту.

Отже, художньо-світоглядна знакова система, яка прийшла в Європу й Україну на початку XX ст., інспірувала семіотичну трансформацію мистецького дискурсу та вивела іронію на провідні позиції літературної дійсності. Головними фігурами в комунікативній іронічній моделі стали адресант-письменник, що відсилав закодоване повідомлення, й адресат-читач, який в умовах широкого контексту повинен дешифрувати імпліцитний смисловий рівень.

Зазначена тема дослідження розкриває тільки деякі аспекти семіотичного виміру функціонування іронії, тому потребує детальнішого вивчення на матеріалі метатексту української літератури початку XX століття.

Список використаної літератури

1.Ермакова О. П. Ирония и её роль в жизни язика / О. П. Ермакова. - Калуга: Изд-во КГПУ, 2005. - 202 с. Зубрицька М. О. Homo legens: читання як соціокультурний феномен. / Марія Зубрицька. - Львів: Літопис, 2004. - 352 с.

2.Йогансен М. Вибрані твори / Майк Йогансен. - К. : Смолоскип, 2009. - 768 с.

3.Калита О. М. Мовні засоби вираження іронії в сучасній українській малій прозі: автореф. дис. на здобуття наук, ступеня канд. філол. наук: 10.02.01 «Українська мова» / О. М. Калита. - Київ, 2006. - 20 с.

4.Лотман Ю. М. Семиосфера. / Ю. М. Лотман. - С.-Петербург: Искусство-СПБ, 2000. - 704 с.

5.Мартин Б., Рингхэм Ф. Словарь семиотики: Пер. с англ. / Б. Мартин, Ф. Рингхэм. - М.: Книжный дом «ЛИБРОКОМ», 2010. - 256 с.

6.Ортега-и-Гассет X. Дегуманизация искусства. [Перевод и примечания с. Л. Воробьева] / X. Ортега-и- Гассет // Самосознаниеевропейской культуры XX века: Мыслители и писатели Запада о месте культуры в совр. об-ве. -М.: Политиздат, 1991. - 366 с.

Размещено на Allbest.ru