Напрями еволюції категорійної семантики частин мови

Размещено на http://www.allbest.ru/

Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України

Чорноморський державний університет ім. Петра Могили

Інститут філології

кафедра української філології, теорії та історії літератури

Реферат №1

з дисципліни "Методологічні та теоретичні проблеми граматики української мови"

на тему: Напрями еволюції категорійної семантики частин мови

Виконала студентка 546 групи

Полощанюк А.Т.

Перевірив к.ф.н.

Пономаренко С.С.

Миколаїв

2013



Зміст

Вступ

1. Формування семантико-граматичних відношень у системі частин мови

2. Еволюція категорійної семантики іменних категорій

3. Еволюція категорійної семантики дієслівних категорій

Висновки

Список використаних джерел



Вступ

граматичний мова прислівник дієслівний

Для сучасного етапу розвитку мовознавчої науки характерним є посилення уваги до вивчення змістового боку лінгвістичної системи, тобто до семантичних проблем.

Лінгвістичне осмислення будь-якого мовного явища залежить від того, як воно визначається на різних ярусах мовної структури. Якщо раніше мовознавці зосереджували увагу на лексиці та морфології як основних компонентах мовної структури, то останнім часом головними об'єктами лінгвістичних теорій слугують семантика і синтаксис.

Проблема взаємодії лексики і граматики - одна з найбільш плідних у інгвістичній традиції. Сучасні наукові розвідки дозволяють побачити стрижневу роль цієї взаємодії в системі мови. Взаємозв'язок лексики, морфології та синтаксису властивий самій природі частин мови, їхнім граматичним категоріям, що відображають категорії людського мислення: предметності (субстанції), дії (процесу), якості (ознаки), кількості та ін.

Зміни в семантичній структурі морфологічної категорії фіксуються в змінах її формальної структури - складі форм парадигми. У морфологічній семантиці репрезентовано найважливіші параметри, застосовувані певним соціумом для оцінки явищ позамовної дійсності, для визначення відношень між ними.



1. Формування семантико-граматичних відношень у системі частин мови

Специфіка конкретної мови значною мірою виявляється в особливостях її морфологічної системи, оскільки саме ця система є найстійкішим фрагментом загальної мовної системи. Однак при певному консерватизмі морфологічного устрою мови в ньому відбуваються еволюційні процеси, важливість яких полягає в тому, що вони торкаються тих властивостей, які є виявами індивідуальної специфіки мови.

Заслуговує на увагу думка Б. Гавранека відносно того, що ознаки, які утворюють частину мови як складне ціле, не завжди представлені так рівномірно, як в іменників, прикметників і дієслів, навіть якщо не зважати на відмінності між мовами різних типів. Твердження В.М. Жирмунського про варіації складного взаємозв'язку лексико-семантичного і граматичного аспектів тієї або іншої категорії, можливість домінування тих або інших із її ознак, а також про різноманітність оформлення у різних мовах частин мови як граматичних категорій, щоправда, із збереженням універсальності їх значень у лексико-семантичному аспекті, потребує поглибленого вивчення і дальшого розвитку.

Послідовне застосування різнорідних критеріїв класифікації дає можливість виділити чотири частини мови -- іменник, дієслово, прикметник і прислівник. На думку О.М. Пєшковського, Є. Куриловича, Ч. Фріза, Л. Теньєра та ін., саме ці частини мови виступають як незаперечні. Зокрема, О.М. Пєшковский вважав іменник, прикметник, дієслово і прислівник основними частинами мови та основними граматичними категоріями, оскільки вони існують у всіх мовах, незалежно від різноманітності мовних засобів їх вираження, і скрізь вони є категоріями, що зумовлюють ycі інші категорії [4, с. 14].

Усі слова певної мови поділяються за Л. Теньєром на повні і пусті слова, з-поміж яких тільки повні слова характеризуються тим або іншим категоріальним значенням. Значення субстанції є категоріальним значенням іменника, процес -- категоріальним значенням дієслова, атрибут субстанції -- категоріальним значенням прикметника, атрибут процесу -- категоріальним значенням прислівника. На принципах чотирикомпонентної системи грунтуються частини мови, виділені О.П. Суником. Він вважає справжніми частинами мови тільки іменник, дієслово, прикметник і прислівник відповідно до їх загальнограматичних значень. Усі інші розряди слів виділяються за іншими ознаками, а отже, на думку О.П. Суника, не можуть вважатися частинами мови. Загальнограматичні значення виступають як лінгвістичні універсалії на противагу наборам граматичних значень типу роду, числа, відмінка, часу тощо, що виявляють специфічний для кожної мови характер. У зв'язку з цим О.П. Суник не надає істотного значення синтаксичним функціям частин мови та їх морфологічному оформленню. До чотирикомпонентної системи частин мови схиляються також М.В. Панов, М. Комарек, Я. Корженський і О.С. Кубрякова [4, с. 16].

Концепція чотирикомпонентної системи частин мови стала поширеною у сучасній лінгвістиці. Проте в різних авторів вона набуває певних модифікацій щодо визначального або єдиного критерію (пор. базовий лексичний критерій у Є. Куриловича, функціональний і позиційний критерій у Ч. Фріза, граматичний критерій у вигляді загальнограматичного значення у О.П. Суника, ономасіологічний критерій, обстоюваний О.С. Кубряковою). Однак лише сукупність різнорідних критеріїв, проте з базовим характером семантичного критерію, уможливлює виділення двох центральних (лексико-граматичних) класів (іменник і дієслово) і двох різнорідних переферійних класів (прикметник і прислівник). Семантичний критерій у трьох вимірах охоплює названі перші дві частини мови: по-перше, лексичним значенням іменника є назви конкретних предметів, дієслова -- назви дій і станів; по-друге, дві лексико-граматичні частини мови спрямовані на відображення різних явищ дійсності: іменник відображає предмети, дієслово -- дії і стани; по-третє, ці частини мови характеризуються узагальненим значенням предметності (іменник) і процесуальності (дієслово). Із семантичними ознаками розглядуваних частин мови тісно пов'язані їх синтаксичні функції (для іменника характерна функція підмета і сильнокерованого другорядного члена речення, для дієслова -- функція присудка).

У семантико-синтаксичному ярусі мови, який, формуючи категоріальне значення частин мови і семантико-синтаксичні відношення на базі лексики, є глибинним щодо поверхневого ярусу членів речення і словосполучення, іменник функціонує в ролі суб'єкта або об'єкта, дієслово -- в ролі процесуального елемента. Закріплення синтаксичного функціонування частин мови знайшло відображення в їх морфологічних показниках -- формально-морфологічних (відмінювання, дієвідмінювання) особливостях і морфолого-семантичному змісті складників слова. У східнослов'янських мовах іменникові, наприклад, властиві самостійні форми роду, числа і відмінка, дієсловам -- форми способу, часу і виду. Кожна частина мови відрізняється також специфічними для неї дериваційними морфемами, які вживаються для творення похідних слів.

З-поміж частин мови явно протиставляються один одному позначення предметів і не-предметів. На нижчому рівні розрізнення не-предмети (ознаки в широкому розумінні цього слова) поділяються на ознаки, що пов'язуються у мисленні з динамічними характеристиками, і ознаку, які мисляться статично. Цю відмінність ознак чітко характеризує Дж. Лайонз, наголошуючи, що “стативність -- це звичайна властивість для класу прикметників, але незвичайна для дієслів; не-стативність звичайна для дієслів. але незвичайна для прикметників”. Найбільш чітко протиставлені один одному іменники і дієслова як основні частини мови [4, c. 127].

Центр частин мови формують іменники і дієслова як суто автономні знаки, а периферію -- прикметники і прислівники як менш автономні знаки. Клас прикметників позбавлений виразної лексичної автономності. У ньому закріпилася поляризація (відокремлення) семантики стану від основної предикатної характеристики дієслова -- семантики дії. Якщо у сфері дієслова предикат стану не становить визначальної частиномовної семантичної ланки, хоча й набуває динамічних властивостей, то у сфері прикметника він трансформується в якісний стан, тобто статичну ознаку. Периферійна для дієслова семантика стану стає визначальною для прикметника, до того ж модифікованою семантикою якісного стану. Можна зробити висновок, що у прикметнику відбулося посилення дієслівного значення стану у бік постійної ознаки предмета. Закріпленість прикметника в присубстантивній позиції спричинила дублювання ним іменникових морфологічних категорій відмінка, числа і роду, а також перетворення останніх на несамостійні, зумовлені залежністю від опорного іменника, граматичні показники.

Клас прислівників вирізняється своїми синтагматичними, а не лексичними особливостями. Насамперед слід підкреслити, що прислівник не має свого специфічного лексичного значення. Воно грунтується на лексичному значенні прикметника, дієслова та іменника, тому у прислівниковій синтагматичній позиції можуть траплятися компоненти з лексичним значенням статичної ознаки, процесу і предмета. Специфіка класу прислівників полягає в тому, що лексичне значення статичної ознаки, процесу і предмета ставиться у синтагматичний зв'язок із предикатом і через те виконує функцію ознаки ознаки. Прислівник являє собою синтагматичний клас слів, який виконує функцію означення до класу предикатів. Переходячи в синтагматичний клас прислівників, прикметник, дієслово й іменник нейтралізують -- хоча неоднаковою мірою -- свої синтаксичні й морфологічні ознаки і стають периферійними елемента ми у структурі речення або словосполучення [4, c. 18].

У системі частин мови прислівник виступає як відад'єктивний, віддієслівний і відсубстантивний синтаксичний дериват. Лише синтагматичний, стосуючись предиката, прислівник, сформований на базі прикметника, дієслова й іменника частина мови означує предикат, змінює синтаксичні зв'язки і семантико-синтаксичні відношення трьох зазначених вихідних лексико-граматичних розрядів слів. Є. Курилович відзначає подібність синтаксичного зв'язку прислівника і дієслова до синтаксичного зв'язку прикметника й іменника, а відмінність у тому, що з лексичного погляду прикметник означає якість, прислівник -- відношення.

Як у системі частин мови, так і всередині кожної з них наявні слова, які не охоплюються якимсь одним або декількома критеріями. Це є свідченням того, що “побутуючі уявлення про те, що іменники виражають тільки предмети і субстанції, а прикметники і дієслова - тільки несубстанціональні ознаки, підриваються численними прикладами вторинних значень, що ідуть у розріз з основними (первинними) значеннями названих частин мови”. У кардинальних частинах мови виділяється сфера первинних лексичних значень, на основі яких формуються їх вторинні лексичні значення. Наявність в іменників, наприклад, лексичних значень дії або стану спостерігається тоді, коли ці іменники вторинні і ґрунтуються на інших частинах мови [13, c. 385].

Ця сфера є відображенням дериваційних відношень між частинами мови, механізму транспозиції. Частини мови включають до свого складу підклас дериватів. яким не притаманне лексичне значення ядра лексико-граматичного класу. Відсутність хоча б однієї із сукупності ознак, що дають підставу для зарахування слова до відповідної частини мови, свідчить про дериваційне його походження, про його вторинність у межах первинного класу. Деривати завжди відрізняються від слів з первинним значенням своїм лексичним значенням, але вони набувають категоріального значення другої частини мови. У реченні вони вступають у такі синтаксичні зв'язки і семантико-синтаксичні відношення до інших одиниць, як і слова з первинним значенням; відповідної частини мови. Відмінність дериватів становить суто синтаксичну специфіку. Ці явища називають транспозицією, тобто переведенням знаків з однієї частини мови до іншої.

Транспозиція відіграє важливу роль у функціонуванні мови, на що вказував Ш. Баллі: “Замкнуті у своїх основних категоріях, знаки служили б надзвичайно обмеженим джерелом засобів для задоволення численних потреб мовлення. Але завдяки міжкатегоріальним замінам думка звільняється, а вираження збагачується і набуває різних відтінків”. Транспоновані в іншу частину мови одиниці часто характеризуються складнішою порівняно з непохідними одиницями структурою, до якої входять синтетичні або аналітичні дериваційні морфеми.

Отже, історичні дослідження зосерерджуються, як правило, на змінах у складі форм окремих морфологічних парадигм. Такі зміни є поверхневим наслідком тих глибинних змін, що відбуваються в семантичній структурі морфологічних категорій. Загальнограматичні значення виступають як лінгвістичні універсалії на противагу наборам граматичних значень типу роду, числа, відмінка, часу тощо, що виявляють специфічний для кожної мови характер [4, c. 19].

2. Еволюція категорійної семантики іменних категорій

Дослідження морфологічних одиниць як парадигматично організованих складників морфологічної підсистеми мови, в яких зафіксована специфіка певного людського знання, значно рідше стають безпосереднім і центральним об'єктом аналізу в працях із когнітивної лінгвістики, однак важлива роль таких досліджень для розвитку теорії когнітивної лінгвістики визначається тим, що в морфологічній семантиці репрезентовано найважливіші параметри, застосовувані певним соціумом для оцінки явищ позамовної дійсності, для визначення відношень між ними. Іншими словами, актуальність вивчення морфологічної семантики в когнітивному аспекті зумовлена тим, що морфологічні значення відбивають ті елементи когнітивної діяльності, що є базовими для параметричної сітки системної репрезентації таких категорій, як процес, річ, ознака, кількість.

Для когнітивного дослідження морфологічних категорій інтерес становитимуть передусім категорії, що відбивають факти позамовної дійсності (категорії відбивального типу, за визначенням О.В. Бондарка, відбивально-зорієнтовані, за О.С. Кубряковою, або семантико-когнітивні категорії типу, за визначенням М.О. Шелякіна), оскільки вивчення саме цих мовних явищ дозволить виявити специфіку інтерпретації відповідних фактів позамовної дійсності. У морфологічній системі української мови до таких категорій належать субстантивні категорії відмінка і числа, ад'єктивна категорія ступенів порівняння, дієслівні категорії виду, стану, способу, часу, особи [7, c. 114].

Із названих морфологічних категорій в історії української мови спостерігалися зміни семантичної структури субстантивної категорії числа, ад'єктивної категорії ступенів порівняння. Аналіз причин, що зумовили ці зміни в більшості названих категорій, дозволяє виявити загальну їхню закономірність: еволюція граматичної семантики відбувається за когнітивною моделлю симетричної збалансованості протилежностей.

Семантична реорганізація субстантивної категорії числа в історії української мови полягала в заміні триграмемної структури (однина - двоїна - множина) двограмемною (однина - множина).

Вилучення грамеми двоїни з системи граматичних значень (а відповідно і форм) категорії числа пояснюється становленням числівника як частини мови, семантичний потенціал якої дозволяв передавати диференційоване значення точної подільної множинності [2, c. 7]. Зі становленням числівника виявилася дублетність вираження значення кількості, що складається з двох одиниць: форми двоїни і сполучення іменника з числівником два.

Якщо погодитися саме з таким коментарем щодо причин утрати двоїни, то залишаться незрозумілими два моменти: по-перше, чому становлення числівника не зумовило втрату категорії числа взагалі і, по-друге, чому явище варіативності (аж до дублетності), яке в системімови є одним із засобів забезпечення її стабільності, спричинило послаблення і втрату саме цієї ланки вираження кількісної семантики. Утім, ці суперечності знімаються, якщо визнати, що втрату двоїни мотивує заміна первинного критерію формування семантичної структури категорії числа (вираження подільної конкретної кількості для малих величин) семантичним протиставленням «один - багато».

Категорія ступенів порівняння мала складнішу історію змін семантичної структури. Згідно з первинним складом засобів вираження у праслов'янську епоху існувала двограмемна граматична категорія ступенів порівняння «позитив -висхідний інтенсив» [9, c. 89]. Такий склад формальних засобів вираження дозволяє визначити семантичну структуру мовної категорії як зафіксований результат когнітивної діяльності. У первинній семантиці категорії ступенів порівняння виявляється те, що на початковому етапі формування цієї категорії визначилося усвідомлення можливості оцінювати ознаку не лише за якісним параметром (тобто власне за фактом її вияву, існування), а й за кількісним. Причому кількісна оцінка була зорієнтована за позитивним вектором - поняттям про посилення інтенсивності у вияві ознаки.

Подальші зміни засобів вираження значення ступенів якості відбивають еволюцію когнітивних ускладнень, що виявилися в застосуванні кількісного параметру для оцінки не лише ознаки, а й носіїв ознаки. Вірогідно, передумовою таких ускладнень стала диференціація понять про річ як власне носія ознаки і про річ - об'єкт порівняння.

Кількісна оцінка об'єктів порівняння здійснювалася згідно із загальним гносеологічним принципом симетрії протилежностей, яким була визначена орієнтація кількісної оцінки за поняттями «мінімальна кількість - максимальна кількість». Кількість об'єктів порівняння могла бути або мінімально припустимою для здійснення інтелектуальної операції порівняння (не менше одного), або максимально можливою (охоплювати всіх носіїв ознаки, за якою здійснюється порівняння).

У такий спосіб еволюція двограмемної категорії ступенів якості «позитив - висхідний інтенсив» в історії української мови полягала спочатку в трансформуванні в триграмемну категорію висхідної інтенсивності ознаки «позитив - висхідний інтенсив, визначений за кількісно мінімальним об'єктом порівняння - висхідний інтенсив, визначений за кількісно максимальним об'єктом порівняння». Поверхневим виявом еволюційної послідовності в становленні граммем висхідного інтенсива, визначеного за кількісно однаковими носієм ознаки та об'єктом порівняння, та висхідного інтенсива, визначеного максимальним об'єктом порівняння, є той факт, що префіксальні елементи формативів другої грамеми най-... -ьш-/-мйш-, над-... -ьш-/-мйш-, на-... -ьш-/- мйш- являють собою префіксальні ускладнення форматива першої грамеми -ьш-/-мйш- (< *-jьљ-/-мjьљ-) і мають генетичний зв'язок із дериваційними префіксами, що виражали значення збільшення,зростання [6, c. 90-91].

Ускладнення семантики категорії ступенів порівняння спадними значеннями породжується згідно із загальним гносеологічним принципом симетрії протилежностей, яким визначається орієнтація кількісної оцінки за позитивним вектором (збільшення) або за негативним вектором (зменшення). Цей принцип міг стимулювати витворення вертикальних осей симетрії в семантичній структурі категорії ступенів порів няння «висхідна інтенсивність - спадна інтенсивність». Згідно з семантичними відношеннями протилежності, антонімії, мало здійснюватися становлення засобів вираження спадної інтенсивності ознаки.

В арсеналі синтетичних засобів української мови не було формативів, антонімічних засобам вираження висхідної інтенсивності ознаки. Суфікси зі значенням зменшеного вияву ознаки -уват-, -ав-, -ист- не були пристосовані до вираження антонімічних відношень, оскільки, по-перше, послідовно цього значення не виражали (пор.: барвистий та золотистий, жилавий та худорлявий), по-друге, між регулярною для суфікса -оват- семантикою «незначна неповнота вияву ознаки»(далекуватий, темнуватий, теплуватий) і значенням висхідної інтенсивності відношень семантичного протиставлення не існувало, оскільки значення суфікса репрезентувало конкретизовану межу зменшення ознаки відносно певної норми, на відміну від значення зростаючої інтенсивності, виявленої внаслідок порівняння носіїв певної ознаки (пор.: темний - темнуватий та темний - темніший - найтемніший, теплий - теплуватий та теплий - тепліший -найтепліший). Отже, когнітивною основою витворення семантичної структури категорії ступенів порівняння є симетрична збалансованість протилежностей за горизонтальною і вертикальною осями згідно з семантичним протиставленням за поняттями мінімальність і максимальність, більше і меншe.

Отже, когнітивною основою витворення семантичної структури категорії ступенів порівняння є симетрична збалансованість протилежностей за горизонтальною і вертикальною осями згідно з семантичним протиставленням за поняттями мінімальність і максимальність, більше і менше [8, c. 24].

Еволюція морфологічних категорій української мови зумовлюється дією різноманітних факторів, визначальними серед яких є співвідношення із реаліями об'єктивної дійсності, їх семантична мотивованість і синтаксична спеціалізованість. Навколо цього ядра групуються всі інші чинники динаміки морфологічних категорій української мови, зміна яких відбиває розвиток граматичного ладу мови загалом.

Поняттєві категорії кількості та якості. Як свідчать мовознавчі спостереження, кількість у методологічному плані є визначення одноякісних (однорідних) предметів, яка розглядається з боку інтенсивності чи ступеня вияву будь-якої ознаки. Проте з-поміж лінгвістів побутує думка, що зовсім кількісних методів у дослідженні мовних явищ немає (С.Г.Шляхтенко, В.З.Панфілов); більше того є перспективним твердження, що категорія кількості є вторинною (похідною), яка передбачає відносно “розвинену практику і диференційоване уявлення про якість і властивість, про ціле і частину”. Саме категорія якості лягла в основу виділення категорії кількості, оскільки первинна свідомість якісної визначеності предметів стала основою групування їх у кількісні ряди. На користь первинності категорії квалітативності свідчить і те, що категорія кількості, володіючи конкретним онтологічним змістом, разом з тим не має змісту без певних логіко-гносеологічних операцій. Тобто, необхідно знайти спосіб виразити одне через інше, використовуючи спільний для них елемент чи одиницю. Важливим способом подолання неозначеності і виділення якісної визначеності, яка реалізується у відношеннях тотожності й різниці з іншими предметами [12, c. 36].

Найбільш суттєву роль відіграє важлива функція слова, яку Л.С.Виготський назвав “власне значенням” і яку можна позначити терміном (О.Р.Лурія) “категорійне” чи “поняттєве” значення.

Під значенням слова, яке виходить за межі предметної віднесеності, ми розуміємо здатність слова не тільки викликати асоціації, але й аналізувати предмети, проникати глибше у властивості предметів, абстрагувати й узагальнювати їх ознаки. Слово не тільки замінює предмет, але й аналізує його, вводить його у систему складних зв'язків і відношень. Функцію абстрагування, узагальнення й аналізу і називають категорійним значенням. Наприклад: слово “годинник” не просто позначає певний предмет, воно вказує на те, що предмет має функцію виміру часу (“години”) - це аналізуюча функція слова. Годинник буває круглий, квадратний, жіночий, золотий. Отже, це функція узагальнення. Слово також не тільки позначає предмет, але й виконує функцію аналізу предмета, передає досвід, який сформувався в процесі історичного розвитку поколінь.

Слово є системою кодів, які забезпечують переведення пізнання людини у новий вимір, дозволяє здійснити стрибок від почуттєвого до раціонального [1, c. 48].

Визначити семантичну своєрідність займенникового класу слів уможливлюється лише через вияскравлення лексичного значення займенників.

Відома спроба розмежувати базові значення та надбудови на матеріалі субстантивних займенників, де базовими первинними значеннями є предмет, істота/неістота, особа/неособа; вторинним базовим значенням, яке виникло на основі первинних, вважається рід: чоловічий, жіночий, середній.

Вторинним його слід вважати, оскільки він не тільки відображає в своїй класифікації розподіл предметів в об'єктивній дійсності, але й зорієнтований на відношення до інших слів висловлювання. До того ж, якщо первинні базові значення послідовно відображають розподіл предметів, то вторинні не зовсім: в розряді істот, точніше осіб, - послідовно, і непослідовно, точніше незрозуміло, - в розряді неістот.

Над базовими значеннями займенників надбудовуються значення, які конкретизують перші, - значення надбудови. До первинних надбудов належать: число, особа, відмінок, означеність/неозначеність, заперечення.

У сучасному вимірі стану поглядів на семантику займенників найбільш цікавим шаром займенникового значення є вторинна надбудова. На попередніх рівнях займенники розглядалися поза тим, чи безпосередньо вони співвідносяться з дійсністю - з предметами та їх ролями в ситуації, чи опосередковано - через повнозначні слова, які називають ці предмети та їх ролі. Завдяки надзвичайній абстрактності займенників, оскільки вони вказують на великі класи предметів, займенники в мові часто «опосередковано (через ядро частиномовного класу) називають певні явища» [4, c. 185], хоча й не завжди. Таким чином, значення займенника конкретизується через повнозначні слова, які звужують клас предметів, на які вказують займенники. Як наслідок певний предмет (разом з його роллю в ситуації) називається через повнозначне слово, а займенник вказує вже не на предмет, а на це повнозначне слово. «Саме у сфері мовлення виявляються особливості семантичної ідентифікації займенникових слів з іменниками, прикметниками, числівниками і прислівниками. Це дає змогу визначити репертуар опосередковано-репрезентативних (референційних - Н.Т.) значень…». У плані семантики в займенників з'являється ще одна категорія (для займенника специфічна), яка є надбудовою над усіма категоріями, які вже вони мають, - коли безпосередньо співвідносяться з дійсністю. Це - реалізація займенників у акті мовлення.

Третя спроба знайти притаманну для всіх займенників семантичну рису ґрунтується на аналізі реалізації займенника в акті мовлення. За цим підходом вважається, що в значення займенника входить його роль, яку він виконує в певному акті мовлення. Оскільки займенник у порівнянні з іншими частинами мови не має «речового» змісту, то «займенникові слова мають певні значення, структура яких складається з елемента вказівності й ознак, що відображають характеристики явищ із погляду їх співвіднесеності з мовцем».

Значення слова представлено у вигляді характеристик, які в мовленні при використанні знака приписуються актанту ситуації або ситуації загалом.

На рівні вторинної надбудови референційно-семантичні розряди відповідають таким принципам:

1) займенники, що характеризують предмет об'єктивної дійсності за допомогою покликання на конкретний мовленнєвий акт (на його учасників, на мовленнєву ситуацію або на саме висловлювання), або 2) займенники, що характеризують предмет, вказуючи на нього, точніше на його денотативний статус. Займенникові слова виділяють різнорідні явища за ознакою співвіднесеності з мовцем [4, c. 186]. Саме з цих протиставлень висувається можливість розглядати займенники як семантичну єдність. За першим критерієм займенники утворюють розряд дейктичних (у широкому смислі); анафоричних і дейктичних у відносно чіткому розмежуванні. За другим критерієм виділяється розряд займенників, «який виражає денотативний статус (кванторні займенники)».

Пропонована спроба проаналізувати багатошаровість займенникового значення дає можливість об'єднати займенники на основі спільної референційної семантики. Саме третій крок у дослідженні семантики займенників дав можливість говорити, що займенники являють собою семантичний клас слів, в лексичне значення яких входить вказівка на той чи інший тип референції «денотативний статус»; «займенник і взагалі займенникові елементи мови - це головні засоби референції».

Семантичні дослідження останніх років підтверджують інтуїцію традиційної граматики, яка завжди відстоювала єдність класу займенників як безпосередню очевидність.

Отже, із названих морфологічних категорій в історії української мови спостерігалися зміни семантичної структури субстантивної категорії числа, ад'єктивної категорії ступенів порівняння. Аналіз причин, що зумовили ці зміни в більшості названих категорій, дозволяє виявити загальну їхню закономірність: еволюція граматичної семантики відбувається за когнітивною моделлю симетричної збалансованості протилежностей.

Семантична реорганізація субстантивної категорії числа в історії української мови полягала в заміні триграмемної структури (однина - двоїна - множина) двограмемною (однина - множина).

Когнітивною основою витворення семантичної структури категорії ступенів порівняння є симетрична збалансованість протилежностей за горизонтальною і вертикальною осями згідно з семантичним протиставленням за поняттями мінімальність і максимальність, більше і менше [12, c. 200].

3. Еволюція категорійної семантики дієслівних категорій

Семантична структура категорії часу в історії української мови мала істотні відмінності від сучасної. Якщо семантична структура сучасної категорії складається з власне темпоральних грамем, що визначаються за єдиним орієнтиром - моментом мовлення, то в архаїчній категорії всі грамеми мали синкретичне значення: (а) темпоральне значення виражалося разом із певними аспектуальними значеннями (імперфект, перфект, аорист), (б) темпоральне значення мало подвійну структуру, оскільки визначалося за подвійним часовим орієнтиром - моментом мовлення та іншою дією (давноминулий, передмайбутній), (в) синкретизм темпоральної семантики формомоделі теперішнього-майбутнього полягав у недиференційованій репрезентації двох часових планів.

У перетвореннях складу часової парадигми відбиваються зміни семантичної організації категорії часу. Нові синтетичні формомоделі утворилися як засоби вираження елементарних грамем категорії часу, що відтворюють основні три типи часової локалізації, зорієнтовані за моментом мовлення: збіг з моментом мовлення, передування йому, слідування після нього. У становленні нових синтетичних засобів виявилися зміни в окремих грамемах і семантичній структурі категорії часу загалом, що набула симетричної організації з єдиним центральним орієнтиром - моментом мовлення - і зорієнтованим за цим центром семантичним протиставленням за поняттями до і після [7, c. 115].

Семантична структура категорії особи в імперативі визначається за відношеннями учасників апелятивно-спонукального акту до потенційного суб'єкта дії, названої дієсловом. Семантичним ядром наказового способу є відношення, що відтворюють апелятивно-спонукальний акт мінімальної структури, тобто відношення вольової настанови суб'єкта мовлення на реалізацію/нереалізацію дієслівної дії адресатом, об'єктом спонукання. При такій структурі апелятивно-спонукального акту ототожнюються адресат апеляції та потенційний суб'єкт спонукуваної дієслівної дії. Визнання грамеми 2 особи ядерною для семантичної структури категорії особи імператива мотивується тим, що мінімальною ядерною структурою апелятивно-спонукального акту передбачається відношення дієслівної дії до суб'єкта-адресата, тобто до 2 особи.

Мінімальна ядерна структура апелятивно-спонукального акту являє собою основу для ускладнених його варіантів. Одним із таких варіантів може бути неоднорідна репрезентація суб'єктів спонукуваної дії, що ототожнюються не лише з адресатом спонукання, а й з мовцем - суб'єктом апелятивно-спонукального акту. Цей тип відношень закріплюється за грамемою сумісної дії, або, за іншою термінологією, сумісної особи [10, c. 246].

Якщо в попередньому випадку ускладнення стосуються лише суб'єктних відношень, а власне апелятивно-спонукальний акт зберігає одинарну структуру, то другий ускладнений варіант апелятивно-спонукального акту відтворює ситуацію, в якій імпліцитно передбачається подвійне здійснення такого акту, оскільки потенційний суб'єкт дієслівної дії, ототожнюваний з власне адресатом спонукання, не бере участі в первинному акті, а отже, не є безпосереднім адресатом апеляції.

Залучення аналітичних засобів вираження до особової парадигми імператива було визначене змінами в семантичній структурі імперативної категорії особи. Первинна структура особової семантики імператива складалася з грамем, що відтворювали відношення дієслівної дії до суб'єктів-учасників прямого, безпосереднього апелятивно-спонукального акту. Таку структуру особової семантики відбивав склад особової парадигми імператива давньоруської мови, в якому чітко визначеними були позиції 2 особи та сумісної особи. Позиція 3 особи або зовсім не передбачалася (у двоїні та множині), або її наявність залишалася сумнівною (в однині), оскільки специфічних морфологічних засобів для її репрезентації в імперативі не було [5, c. 331].

Інформація про спонукання до дієслівної дії особи (осіб), що не є учасниками даного (первинного) апелятивного акту, або виражалася описово (за допомогою дієслівних сполучень чи модальних часток), або виявлялася завдяки контекстуально-ситуативним умовам.

Засобами, спроможними виражати відношення спонукуваної дієслівної дії до потенційного суб'єкта, що не є учасником первинного апелятивно-спонукального акту, виявилися дієслівні сполучення, які відтворювали подвійну структуру апелятивно-спонукального акту. Ці сполучення в історії української мови були утворені формами імператива 2 особи однини від дієслів з лексичним значенням волевиявлення - дозволу (*nechati) та дієсловом у формі 3 особи індикатива, що означала спонукувану дію.

Отже, первинно семантична структура категорії особи в імперативі репрезентувала протиставлення суб'єктів дії, названої дієслівною формою, за активністю/пасивністю участі в апелятивно-спонукальному акті. Еволюційні зміни в семантичній структурі категорій особи імператива виявилися в ускладнені протиставленням суб'єктів за поняттями учасник - неучасник первинного апелятивно-спонукального акту.

Аналіз семантики граматичних категорій числа, ступенів порівняння, часу, особи імператива дозволив виявити інваріантну для еволюційного становлення цих категорій когнітивну модель симетричної збалансованості протилежностей. Ця модель може варіюватися за наявністю/відсутністю центрального орієнтира і за контрарністю/контрадикторністю протиставлень.

Протиставлення в семантичній структурі іменних категорій здійснюються за поняттями кількісності, а в семантичній структурі дієслівних категорій - за поняттями, що відбивають орієнтацію дії та її суб'єкта відносно мовленнєвого акту.

Виявлена еволюційно-когнітивна модель не є єдино можливою вже тому, що не охоплює всіх морфологічних категорій, тому перспективу подальших досліджень визначає виявлення всього репертуару когнітивних моделей, за якими організована їхня семантична структура [8, c. 23].

Категорія стану. Оскільки в історії слов'янських мов первинними засобами для вираження семантичного протиставлення „актив - пасив” були дієприкметники, то становлення грамем активу й пасиву ґрунтувалося на семантичних особливостях дієприкметників. Згідно з синкретизмом процесуально-означальної семантики первинне значення дієприкметникового активу можна сформулювати так: „зумовлена дією ознака, носієм якої є суб'єкт дії”, а значення дієприкметникового пасиву - так: „зумовлена дією ознака, носієм якої є об'єкт дії”. Ці значення могли мотивуватися асоціативно-метонімічними зв'язками означального та процессуального компонентів синкретичного дієприкметникового значення. Процесуальний компонент дієприкметникової семантики стимулював асоціативні зв'язки з поняттям про динамічне явище, здійснення якого уможливлювалося за наявності метонімічного зв'язку з суб'єктом. Означальний компонент асоціювався з поняттям про статичне явище - ознаку, носієм якої міг бути суб'єкт чи об'єкт. Реальність встановлення таких зв'язків аргументується не тільки вірогідними асоціативно-метонімічними відношеннями, а й тим, що зв'язки між означальним і стативним, стативним і пасивним, процесуально-динамічним і активним значеннями виявляються і в сучасних мовах [11, c. 213-219]. Отже, притаманний дієприкметникам синкретизм процесуально-означальної семантики уможливлював реалізацію значень як активу, так і пасиву.

Процесуальний компонент дієприкметникового значення був пов'язаний з номінацією певного процесу, реалізованою дієслівною основою, а можливості для варіювань при актуалізації суб'єктних або об'єктних відношень створювалися завдяки означальному компоненту узагальненого граматичного (частиномовного) значення дієприкметників. У дієприкметниках означальний компонент набував вираження за допомогою синтетичних засобів: первинних власне дієприкметникових суфіксів або вторинних, що мали генетичний зв'язок із дериваційними прикметниковими формативами. Отже, оскільки початок становлення категорії стану на слов'янському мовному ґрунті мав витоки в синкретичній процесуально-означальній семантиці, то це й визначило тенденцію до формування складу синтетичних засобів у праслов'янську епоху. тогочасні зміни пов'язуємо з такими чинниками, що мали вплив на певні зрушення в складі суфіксів активних і пасивних дієприкметників. Такі зрушення виявилися, по-перше, в запозиченні суфікса -м- і семантичній диференціації суфіксів пасивних дієприкметників: суфікси -н-/-т- використовувалися переважно для утворення дієприкметників доконаного виду, а суфікс -м- - дієприкметників недоконаного виду. По-друге, усувалася надлишковість суфіксів активних дієприкметників -вш-/-ш-, -л, що здійснювалося в історії кожної з досліджуваних мов на користь одного з цих формативів [2, c. 247].

Дієприкметникові суфікси формуються як кумулятивні засоби вираження станових і видових грамем.

На першому етапі ці позиції були заповнені нерівномірно, і еволюційні зміни полягали саме в заповненні лакун і ліквідації надлишковості, а відтак витворенні корелятивних синтетичних засобів вираження станових і видових грамем. Панівний характер саме дієприкметникових засобів вираження станових грамем свідчить про те, що приблизно до ХІV ст. категорія стану мала одноядерну семантичну структуру і що зміни в складі цих засобів регулювалися згідно з дієприкметниковою специфікою в семантичному устрої категорії стану.

Другий етап в еволюції категорії стану в історії української мови пов'язаний з активізацією дієслівного засобу вираження пасивного стану - постфіксом -ся/-сь та з тими структурно-типологічними й семантичними змінами, що виявилися у формуванні нового засобу.

Власне дієслівні форми залучалися до засобів репрезентації станової опозиції вже в межах дієприкметникової категорії стану. Становими корелятами могли бути не лише дієприкметники, а й дієслова (як репрезентанти грамеми активу) та пасивні дієприкметники. Зближенню дієслів з грамемою активу сприяли метонімічні зв'язки власне процесуального (процесуально-динамічного) та суб'єктного значень. При цьому грамема активу набувала можливості звільнюватися від супроводу означальної семантики і реалізуватися у вигляді актуалізованого відношення дії до суб'єкта. Така реалізація грамеми активу поступово виявила факультативність зв'язків станових грамем з означальним компонентом в узагальненій граматичній семантиці і визначила перспективу для витворення дієслівної грамеми пасиву як такої, що урівноважила б симетрію власне дієслівної станової опозиції „актуалізоване відношення дії до суб'єкта” (актив) - „актуалізоване відношення дії до об'єкта” (пасив). Потреба вираження такого типу станових значень стимулювала формування власне дієслівного засобу вираження пасиву.

Формування цього засобу синтетичного формотворення здійснилося в результаті поступових типологічних перетворень і змінення функцій займенникового елемента -ся (-sк). Послідовність цих змін відтворює така схема: аналітична синтаксична конструкція (дієслово + sк) > аналітична дериваційна модель (дієслово + sк (ся) > синтетична дериваційна модель (дієслівна основа + -ся) > синтетична формомодель пасиву (дієслівна основа + -ся) [13, c. 476].

Як елемент аналітичної синтаксичної конструкції (складеного члена речення) займенник sк міг використовуватися при дієслівному предикаті, виконуючи функцію денотативно-номінативного ототожнення семантичного об'єкта дії із семантичним суб'єктом-підметом (Nnom./sb. + V + sкob.(=sb.)). Далі сполучення „дієслово + sкob.(=sb.)” могло набути ознак аналітичної дериваційної конструкції, оскільки займенниковий елемент завдяки регулярному придієслівному використанню перетворювався на засіб вираження модифікаційної медіальної семантики окремої дієслівної форми, а не всього речення. Згідно з такою функцією займенникового елемента і втратою ним властивостей самостійної лексеми виявляються ознаки формування аналітичного засобу вираження медіальної семантики дериваційного типу.

У деяких слов'янських діалектах і мовах (зокрема, в польській, болгарській) дієслова з медіальною семантикою зберегли аналітичну структуру, але в східнослов'янських літературних мовах здійснилася синтетизація цих дієслів, окремі вияви якої зафіксовані в пам'ятках, починаючи з ХІ ст. [2, c. 351]. Різні типологічні ознаки слов'янських дієслівних форм з елементом займенникового походження свідчать про те, що синтетизація не мала обов'язкового характеру, але можливість для неї існувала.

Зумовити її могла неузгодженість між розчленованою формальною структурою і цілісною семантичною структурою деяких зворотних дієслів. Ця неузгодженість виявлялася в тих дієсловах, що мали значення, тотожне значенню дієслів без ся, як наприклад у давньоруських поститися - постити, заблудитися - заблудити та ін. У цих умовах ся, дублюючи медіальне значення, виражене дієслівною основою, втрачало можливість семантичного відокремлення від неї і вільного розташування.

Специфіка первинних дієприкметникових і вторинних дієслівних станових опозицій, утворення окремих засобів для їх вираження свідчать про те, що стан не мав структурних і семантичних ознак, притаманних цілісній граматичній категорії. Поступова активізація дієслівних засобів вираження станових значень разом з функціонуванням дієприкметникових засобів свідчить про таку ситуацію в період староукраїнської мови, для якої були характерні дві станові опозиції активу й пасиву, що мали близький, але не тотожний зміст. Така ситуація склалася внаслідок дії тенденції до перетворення категорії стану з первинно одноядерної на двоядерну.

Одне ядро утворили дієприкметникові одиниці станового формотворення і відповідні значення, друге - дієслівні. При двоядерному устрої категорії стану в дієприкметниковому і дієслівних протиставленнях активного і пасивного значень виявлялися спільні семи `актуалізація суб'єктних зв'язків дії' або `актуалізація об'єктних зв'язків дії' [8, c. 25].

У подальшому (третій етап в еволюції категорії стану) ці семи стимулювали уодноманітнення станової семантики, дію тенденції до відтворення одноядерної семантичної структури цієї категорії, але на якісно іншому рівні, ніж первинна одноядерність. Якісно новий рівень цієї (вторинної) одноядерності категорії стану виявляється в тому, що провідну роль у ній починають відігравати дієслівні грамеми активу й пасиву.

Доцентровий процес об'єднання дієприкметникового й дієслівного стану в цілісну категорію здійснювався на семантичному ґрунті й реалізувався в облігаторному протиставленні „актуалізація суб'єктних відношень дії - актуалізація об'єктних відношень дії”. Це семантичне протиставлення охоплювало всі форми стану, оскільки значення дії мають як дієслова, так і дієприкметники. Суб'єктне або об'єктне визначення носія ознаки стало факультативним для семантики цієї категорії, оскільки могло супроводжувати облігаторний компонент станового значення тільки в дієприкметникових формах, що мали значення ознаки. У сучасної української та російської мов спостерігається своєрідна експансія дієслівних станових значень і засобів.

Отже, на прикладі категорій стану і часу простежується певна специфіка мови як динамічної системи. Еволюційні зміни в ній можуть бути спрямовані на формування одноядерної семантичної структури. Еволюційні зміни в семантичній структурі категорій особи імператива виявилися в ускладнені протиставленням суб'єктів за поняттями учасник - неучасник первинного апелятивно-спонукального акту. У становленні нових синтетичних засобів категорії часу виявилися зміни в окремих грамемах і семантичній структурі категорії часу загалом, що набула симетричної організації з єдиним центральним орієнтиром - моментом мовлення - і зорієнтованим за цим центром семантичним протиставленням за поняттями до і після [7, c. 113].



Висновки

Еволюція семантики морфологічних категорій української мови зумовлюється дією різноманітних факторів, визначальними серед яких є співвідношення з реаліями об'єктивної дійсності, їх семантична мотивованість і синтаксична спеціалізованість. Важливе місце в семантики морфологічних категорій належить їх взаємодії. Функціональна спеціалізованість морфології є визначальною щодо її позиції у структурі морфологічних категорій, цим зумовлюється і формування окремих форм як виразників відповідної семантики.

Протиставлення в семантичній структурі іменних категорій здійснюються за поняттями кількісності, а в семантичній структурі дієслівних категорій - за поняттями, що відбивають орієнтацію дії та її суб'єкта відносно мовленнєвого акту.

Відповідно, зрозуміти сутність граматичних категорій, в тому числі особливості їх категорійної семантики, можна тільки за умови аналізу їхніх взаємозв'язків та в еволюційному аспекті.



Список використаних джерел

1. Апресян Ю. Д. Лексическая семантика. Синонимические свойства языка. - М. : Наука, 1974. - 367 с.

2. Бевзенко С. П. Історична морфологія української мови: Нариси із словозміни та словотвору. - Ужгород : Закарп. обл. кн.-газ. вид-во, 1960. - 415 с.

3. Вихованець І. Р. Частини мови в семантико-граматичному аспекті. - Київ : Наукова думка, 1988. - 256 с.

4. Вихованець І. Р. Теоретична морфологія української мови : Академ. грам. укр мови / І. Р. Вихованець, К. Г. Городенська; За ред. чл-кор. НАН України І. Р. Вихованця. - К. : Унів. вид-во «Пульсари», 2004. - 400 с.

5. Горшкова К. В., Хабургаев Г. А. Историческая грамматика русского языка. Учебное пособие для университетов. - М. : Высшая школа, 1981. - 361 с.

6. Грищенко А. П. Прикметник // Історія української мови : Морфологія / А. П. Грищенко, С. П. Бевзенко, Т. Б. Лукінова та ін. - К. : Наукова думка, 1978. - 180 с.

7. Дубова О. А. Семантична структура морфологічних категорій (еволюційний аспект) / О. А. Дубова // Лінгвістичні студії. Збірник наукових праць. - 2007. - №15. - С. 112-119.

8. Дубова О. А. Еволюційно-когнітивна модель становлення семантики граматичних категорій / О. А. Дубова // Наукові праці. - 2010. - №125. - С. 22-26.

9. Лукінова Т. Б. Словотвір : Прикметники. Числівники // Вступ до порівняльно-історичного вивчення слов'янських мов / Т. Б. Лукінова. - К. : Наукова думка, 1966. - С. 174 -205.

10. Пупынин Ю. А. Активность/пассивность во взаимосвязях с другими функционально-семантическими полями // Теория функциональной грамматики: Персональность. Залоговость. - СПб. : Наука, 1991. - С. 211 -239.

11. Тесленко Н. О. Статус займенникової семантики в лінгвістичній системі : еволюція поглядів / Н. О. Тесленко // Лінгвістичні студії. Збірник наукових праць. - 2007. - №15. - С. 195-204.

12. Торопцев И. С. Предмет, задачи, материал и методы ономасиологии / И.С. Торопцев // Проблемы ономасиологии. Научные труды Курского ГПИ. ? 1974. ? №114 (1). ? С. 3-76.

13. Вступ до порівняльно-історичного вивчення слов'янських мов / За ред. О. С. Мельничука. - К. : Наукова думка, 1966. - 595 с.

Размещено на Allbest.ru

...