Мовна ситуація в Україні

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Міністерство освіти і науки України

Чорноморський державний університет ім. Петра Могили

Кафедра української філології, теорії та історії літератури

Реферат на тему:

«Мовна ситуація в Україні»

Виконала: студентка 646 групи

Полощанюк А. Т.

Перевірила: ст. викладач

Харчук О. В.

Миколаїв 2013

Мовна ситуація -- це сукупність форм існування однієї мови або сукупність мов у їх територіальному й соціальному взаємовідношенні й функціональній взаємодії у межах певних географічних регіонів або адміністративнополітичних утворень. Іншими словами, це взаємовідношення використовуваних на певній території різних мов чи різних варіантів однієї мови. Мовна ситуація охоплює соціальні умови функціонування мови, сферу й середовище вживання мови, форми її існування [5, c. 18].

Вивчення мовної ситуації, яка складається в Україні на сучасному етапі її соціально-економічного розвитку, є комплексним дослідженням, що виконує певне важливе соціальне замовлення, а саме - вироблення практичних рекомендацій для впровадження їх до заходів мовної політики з метою гармонізації суспільного життя країни в цілому. Соціолінгвістичний компонент такого вивчення тому є актуальним та своєчасним, бо мова не лише жваво реагує на суспільні зміни та фіксує їх, а й виступає або одним із джерел соціальних конфліктів, або ж інструментом їх врегулювання.

Парадоксальність мовної ситуації в сучасній Україні полягає в тому, що мова етнічної більшості, яку Конституція проголосила державною зі всіма наслідками, що звідси мали б випливати, в умовах українсько-російської двомовності насправді й досі залишається у статусі мови меншості сучасного українського суспільства. Розпочатий після отримання суверенітету процес “українізації” суспільства, як показав час, не перетворився на поступальний, не переріс у потужну тенденцію, і сьогодні є підстави говорити про відступ із завойованих на початку 90-х рр. позицій. Не стала українська мова поки що й робочою мовою влади, котра її ж офіційність та обов'язковість свого часу

проголосила. Не виключаємо, що під час очікуваної невдовзі кампанії підготовки президентських виборів по-новому сильно зазвучать заклики з боку представників певних політичних сил до надання російській мові статусу другої державної або офіційної мови України.

Отже, у нове тисячоліття українська мова входить у довговиборюваному почесному статусі мови незалежної держави як мова національна, друга серед слов'янських за кількістю носіїв, зі сформованим літературним стандартом, кодифікованим правописом, із відповідним видавничим навчальним і довідковим забезпеченням у царині україномовної освіти [3, с. 9]. мовний колективний двомовність

Реальна мовна ситуація і стан української національної мови на її сучасному етапі визначаються такими ознаками: 1) українсько-російська колективна двомовність і диглосія; 2) співіснування в єдиному українському просторі трьох регіонів із різними національно-культурними, соціально-політичними традиціями і - як наслідок - мовнополітичними орієнтаціями, мовними і мовленнєвими пріоритетами і звичками; 3) формальний характер мовної політики в державі, відсутність в української мови реального високого соціального статусу; 4) поступова і невідворотна англомовна експансія [3, с. 10].

Українсько-російська колективна двомовність зумовлюється кількома взаємопов'язаними чинниками: функціонально-стилістичним, територіальним, територіально-соціальним, віковим, конфесійним. Функціонально-стилістичний розподіл між російською та українською мовами, зумовлений імперською мовною політикою, дістався молодій українській державі у спадок. Відомо, що за радянської моделі мовної організації суспільства офіційна, дипломатична, наукова сфери, вища освіта (насамперед у царині точних, природничих наук), більшість засобів масової інформації та комунікації, а також такі субстандарти, як арго, сленг, жаргони, почасти просторіччя, були й офіційно, й фактично російськими. Українська мова побутувала в художній літературотворчій сфері, почасти в ЗМІ, у просторічному спілкуванні.

Україна і в національно-культурному, і в мовному сенсі, а також за соціально-політичними традиціями та орієнтацією є територіально неоднорідною. Три великі регіони (із відповідними підрегіонами), із яких вона складається, свого часу належали різним державам, досить довго співіснували роз'єднано і возз'єднувалися поетапно - за різних політичних обставин і причин. Це слабозрусифікований Захід (Волинська, Рівненська, Тернопільська, Львівська, Івано-Франківська, Чернівецька, Закарпатська області); середньозрусифіковані Північ і Центр (Хмельницька, Вінницька, Житомирська, Київська, Чернігівська, Сумська, Полтавська, Черкаська, Кіровоградська області) та сильнозрусифіковані Південь і Схід (Одеська, Миколаївська, Херсонська, Дніпропетровська, Запорізька, Харківська, Донецька, Луганська області, Крим). У середині регіонів спостерігаються певні мовнополітичні відмінності. Масштаби і глибина зрусифікованості цих територій надзвичай тісно пов'язані з такими факторами: 1) ступенем української національної самосвідомості та державотворчої активності, усвідомленням необхідності опиратися політичній та культурно-мовній експансії сусідніх держав, передусім русифікації; 2) підтримкою чи непідтримкою комуністичної ідеології, яка за сучасних умов пов'язується з бажанням реставрувати Радянський Союз із повсюдним використанням російської мови, адже панівна комуністична ідеологія колишнього СРСР була невіддільно пов'язана з русифікацією.

Із кінця 80-х рр. і по сьогоднішній день прояви колективної українсько-російської двомовності можна спостерігати і в конфесійній сфері: з одного боку - переважно російськомовна Українська православна церква Московського патріархату, з другого - україномовна Українська греко-католицька церква, переважно україномовні Українська православна Київського патріархату та Українська автокефальна православна церкви [6, c. 328].

Вимогу обов'язкового вживання державної мови в адміністративно-управлінській сфері посадовими особами від Верховної Ради до місцевих рад та інших урядових організацій зігноровано. Навпаки, розгорнувся новий оберт русифікації. Катастрофічно скорочуються тиражі української книжки, періодики. Скажімо, разовий тираж українськомовних газет упав з 67% (16 млн. примірників з 24 млн.) у 1989 році до 39% (9 млн. з 23 млн.) у 1995 році. Не кращі справи і в освітній сфері.

Кількість українськомовних і російськомовних шкіл не приведена у відповідність до національного складу населення. У багатьох середніх спеціальних і вищих навчальних закладах до цього часу не збираються переходити на українську мову викладання. Всупереч закону “Про мови...” деякі обласні ради народних депутатів (Донецька, Луганська, Миколаївська, Одеська) надали російській мові на своїй території фактично статусу державної мови. За надання російській мові статусу державної виступають під час виборчих кампаній претенденти на найвищі державні посади, при чому говориться про порушення прав не росіян, а російськомовного населення. Пропаганда російсько-української двомовності, яку трактують деякі наші політики дуже специфічно (не в загальноприйнятому в соціолінгвістиці розумінні, як володіння й користування особистістю або певним етносом одночасно двома мовами, а як право російськомовних громадян користуватися виключно російською мовою і не знати української), є небезпечною для мовної ситуації в Україні [5, с. 20].

У випадку двомовності на всій території країни йде мовне суперництво, внаслідок чого одна з мов поступово втрачає свої позиції і з часом зникає.

Як доведено мовознавцями, дві мови на одній території не можуть бути функціонально тотожними. Це суперечило б чинному в мові законові мовної економії (його ще називають законом економії мовних засобів, законом економії сил, теорією мінімального зусилля): нащо витрачати зусилля на вивчення другої мови, коли можна легко обійтися без неї. Через те двомовність, як правило, не є тривалою. Вона по суті є лише перехідним етапом (проміжною ланкою) до одномовності, де одна з мов усувається. Це добре розуміють ті, хто підступно пропагують нібито таку мирну двомовність.

Аналіз мовної ситуації / мовних ситуацій повинен ґрунтуватися на відповідних даних, їхньому глибинному опрацюванні з урахуванням наявності / відсутності в анкетах відбиття усіх диференційних ознак мовної ситуації. Чим повніша, ємніша анкета, тим легше встановити диференційні, класифікаційні і кваліфікаційні параметри мовної ситуації, виявити її тип, тобто схарактеризувати «горизонтальний» і «вертикальний» різновиди мовної ситуації.

Ґрунтовний розгляд функційного навантаження мови, її максимально силового простору на основі опитування уможливлює встановлення функційно тотожних / функційно нетотожних типів мовних ситуацій, більше того, визначення загальнодержавного мовного тла - одномовного, двомовного і більше мовного. Підтвердженням цього постає зреалізоване опитування в країнах Євпропейського Союзу. Так, за даними дослідження Eurobarometer «Europeans and their languages» (2005), здійсненого для вияву навантаження рідної мови як визначальної ознаки самоідентифікації мовців на основі опитування 28 694 осіб у 29 європейських країнах, встановлено, що більшість країн Європи є мономовними і мононаціональними, де мова титульної нації є рідною для більшості населення: Угорщина - 100%, Португалія - 100%, Греція - 99%, Кіпр - 98% (грецька), Польща - 98%, Хорватія - 98%, Чехія - 98%, Данія - 97%, Мальта - 97% (мальтійська, англиійська - 2%), Австрія - 96%, Нідерланди - 96%, Італія - 95%, Румунія - 95%, Словенія - 95%, Швеція - 95% (хоча шведи складають тільки 80% населення, 15% - іммігранти та їхні нащадки) тощо.

В усій панорамі сучасної Європи вирізняються тільки Ірландія (англійську рідною вважає 94% населення, ірландську - 11%) і Бельгія (голландську вважають рідною 56%, а французьку - 38%) [4, c. 95].

З усіх варіантів статусу мов в Україні за м'якого рейтингового вибору громадян найбільшою підтримкою користується варіант нинішнього статусу мов - тобто, щоб українська мова була єдиною державною за гарантування всім громадянам права на вільне спілкування мовою, якою вони бажають, і її розвиток. Саме цей варіант цілком схвалили більше половини (53,6%) громадян, а загалом схвалили 72,6%, і не схвалили -- 20,4%.

Жоден інший варіант не набрав підтримки і половини громадян. З інших варіантів найбільшою підтримкою користується надання російській мові статусу другої державної. За надання російській мові статусу другої державної висловилося 30,8% громадян повністю та 48,7% -- повністю чи в основному, а проти цього цілком -- 28,3% громадян та 40,0% -- цілком чи в основному. Але й це значно менше, ніж підтримка української мови як єдиної державної з гарантуванням мовних прав російськомовного населення та інших національних меншин [1, c. 144].

Мова впливає на формування національної свідомості, як окремої особистості, так і спільноти. Недарма Д. Чижевський зараховує національну свідомість до найважливіших умов культурного розвитку.

Українська мова переважає на селі, у просторічному спілкуванні, у художній літературі, офіційно-діловій, науковій, освітній сферах. У 1995 році по-українському мовило біля 58,5 відсотків депутатів українського парламенту. Є сподівання, що нею все частіше буде спілкуватися владна еліта. На жаль, у великих містах Сходу, Півдня та почасти Центру України українська мова практично не вживається. А саме у містах виробляється основний інтелектуальний, інформаційний та культурний продукт. У „новонароджених" україномовних школах цих регіонів для учнів і учителів україномовним є лише урок; бракує кваліфікованих педагогів.

Серйозною проблемою є статус російської мови в Україні, особливо на Сході, Півдні та у Криму, де більшість населення вважає її рідною. На жаль, держава не вживає достатніх заходів, щодо підтримки рідної мови. А якщо надати російській мові статус другої державної, то значна частина населення буде ігнорувати вивчення української. Це вказує на високу ефективність російськомовної політики в минулому та на задоволення сьогоднішніх можновладців такою ситуацією. Часто вони вважають за непотрібне опановувати державну мову, спілкуватися нею під час виступів. На жаль, в українському політикумі ще багато тих, про яких Т. Шевченко писав як про „дядьків отечества чужого" [2, c. 31].

Тим, хто стверджує про „гноблення" російської мови (культури) в Україні, варто нагадати, що у Верховній Раді є депутати, які принципово виступають російською мовою (чи може таке бути, щоб у Державній Думі українець виступав українською?). Місцеві керівники Сходу та Півдня України майже поголовно ігнорують державну мову. Потрібно, щоб національно свідоме населення „тиснуло" на владу всіх рівнів з метою відновлення української мови в своїй державі. Чи потрібна і чи може бути офіційно визнаною у нашій країні двомовність? Думаю, так, але тільки тоді, коли українська мова повстане як мова всіх на Україні. У Росії, наприклад, щоб стати громадянином країни у відповідності з Федеральним законом про громадянство, треба володіти російською мовою. Чого ж ми самі себе так зневажаємо?

Вихід з цієї ситуації лише один - підняття престижу і статусу української мови, забезпечення умов її повноцінного функціонування і врахування інтересів всіх груп населення.

Влада повинна більш активно сприяти як на законодавчому, так і пропагандистському рівні подальшому впровадженню державної мови, одночасно надаючи можливість розвитку мов національних меншинств [2, c. 33].

Українсько-російська мовна взаємодія специфічним чином позначається на культурі як української, так і російської мов, оскільки спостерігається недостатнє володіння кожною з них. А в умовах зниження рівня викладання російської мови та літератури, можливе поширення „суржика”.

Мовне явище, що одержало назву «суржик», належить до специфічної форми побутування мови в Україні. У мовознавчих працях спостерігається тенденція розглядати «суржик» як одну з форм українського просторіччя. Тобто суржик є формою існування мови нижчого рівня.

Таким чином, ситуація білінгвізму не завжди передбачає „паралельне” вживання кожної з мов, коли будь-яка з них вживається в одній і тій самій ситуації за вільним вибором особи, а насамперед виокремлення сфери та способу вжитку кожної мови, задання соціального стереотипу носія кожної з мов і створення асоціативно-смислового поля, пов'язаного з кожною з мов.

Нині можливо віднайти кілька сфер суспільного життя, куди твердо увійшла українська, і це саме ті сфери, де суспільні зміни відчуваються найбільшою мірою: політична риторика, публіцистика, освіта і наука. Важко говорити про рівність вживаня української і російської мов. У двомовному середовищі кожна з мов має певний «імідж» і навіть може бути прив'язаною до певної ідеології. Кожна з мов має свої сфери вживання.

На підставі цього можна говорити про існування певних рівнів вживання мов, тобто про стратифікованість такого явища, як білінгвізм [7].

Висока національна самосвідомість і високий ступінь опірності політичній і культурномовній експансії сусідніх держав є запорукою збереження українськості. Лише вживши комплекс добре продуманих дієвих адміністративних і виховних заходів, ми зможемо утвердити державність української мови і побудувати справді незалежну й демократичну Українську державу [5, c. 23].

Список використаної літератури

1. Мовна ситуація в Україні: між конфліктом і консенсусом. - К. : ІПіЕНД імені І. Ф. Кураса НАН України, 2008. -- 398 с.

2. Кудіна Л. М. Мовна ситуація в Україні: думка молоді / Л. М. Кудіна та ін. - К. : Молодіж. Альтернатива, 2007. - 44 с.

3. Данилюк Н. О. Мовна ситуація в Україні та європейський досвід // Наук. вісн. Волин. держ. ун-ту ім. Лесі Українки : зб. наук. пр. - Луцьк : Волин. держ. ун-т ім. Лесі Українки, 2008. - № 2. - С. 7-14.

4. Загнітко А. П. Мовна ситуація соціолінгвістичний портрет: Типологійні вияви / А. П. Загнітко // Вісник Черкаського університету. - 2011. - № 213. - 90-102.

5. Кочерган М. П. Мовна ситуація і мовна політика в Україні [Текст] / М. П. Кочерган // Світогляд. - 2008. - № 2. - С. 18-23.

6. Пилипчук М. В. / Деякі особливості сучасної мовної ситуації в Україні / Пилипчук М. В., Гарасюк Д. М., Ясельська Л. А. // Науковий вісник Волинського національного університету імені Лесі Українки. - 2009. - № 6. - С. 326-329.

7. Заріцька Н. Білінгвізм як аспект мовно-культурної стратифікації українського суспільства. [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://culturalstudies.in.ua/knigi_7_8.php.

Размещено на Allbest.ru