Український лінгвопоетичний досвід у науковій інтерпретації Юрія Шевельова

Размещено на http://www.allbest.ru/

Український лінгвопоетичний досвід у науковій інтерпретації Юрія Шевельова

Науковий феномен Юрія Шевельова цікавить українську наукову спільноту дедалі більше й ці зацікавлення втілюються в поліаспектному студіюванні творчої спадщини відомого вченого. Мовознавці й літературознавці знаходять у ній ідеї, що відзначаються не лише теоретико-практичною вагою, а насамперед інтелектуальною потужністю, неординарністю, сміливістю думки. У розвідках про мовознавчий доробок Шевельова (зокрема, праці Л. Боярової, С. Вакуленка, В. Глущенка, А. Даниленка, В. Калашника, К. Каруник, О. Маленко, Л. Масенко, В. Мойсієнка, І. Муромцева, О. Пе- реломової, І. Рябініної, Л. Ткач, М. Філона та ін.) науковці наголошують на послідовному втіленні вченим потебнянського духу «пізнавальних пошуків у їх загальнофілологічній та гуманістичній спрямованості», адже питання української мови Шевельов розглядав і в контексті розвитку національного літературного процесу, вважаючи мову й літературу базовими складниками української культури [4, с. 3].

За таким синкретичним розумінням нашої мовно-літературної діахро- нії-синхронії постає наукова свідомість, націлена на раціональне осмислення лінгвального буття в його явищах-фактах і на їх ретельний, скрупульозний аналіз. І хоча Шевельов визнавав себе насамперед лінгвістом й основний корпус його праць пов'язаний з мовознавством і дослідженням української та інших слов'янських мов, учений написав багато цікавих і глибоких літературно-критичних праць, у яких рельєфно постає український художній досвід у його історії, персоналіях, творах, тенденціях, мові. І головне, у виважених оцінках, позбавлених впливу почуттів, емоцій, укорінених штампів і шаблонів. Індивідуальний, певною мірою суб'єктивований погляд на предмет, здатність протистояти стереотипам і говорити по-іншому про устатковані подекуди речі, ризикуючи бути несприйнятим або незрозумілим, -- риси наукового мислення Юрія Шевельова.

У цьому вчений представляє так звану західну свідомість, що структу- рована за іншими психоментальними кодами, ніж наша, питомо українська, або автохтонна. Сам Шевельов, називаючи українців МИ, розподіляв їх на ми-1 (теренні) і ми-2 (діаспорні), віднаходячи між ними як спільне, так і відмінне саме в характері наукової рефлексії. «На Заході ми (так, ми-2)» <...> внаслідок життєвих випробувань «вросли в більшу стриманість і тверезість, у контролювання надміру почуттів, надміру легких узагальнень» у науковому стилі [7, с. 16].

Суб'єктивність у судженнях -- це свідомо обрана Шевельовим стратегія не шукати об'єктивності там, де вона примарна: є лише індивідуальна інтерпретація факту дослідником. Тому його міркування й оцінки, зокрема українського художнього досвіду, завжди є виявом власної дослідницької позиції, не обтяженої звичними для нас версіями наукової(літературознавчої й мовознавчої) рецепції. Вступаючи в полеміку з відомими українотеренними й діаспорними науковцями, Шевельов прагне довести вірогідність своїх положень шляхом ретельного раціонального аналізу як суто літературного матеріалу, так і мовностилістичного, яким, власне, й організований контекст, репрезентуючи той чи той авторський задум.

Лінгвопоетика, художня мова літературного тексту цікавили Шевельова ще змолоду, що зазнало наукового втілення в кандидатській дисертації, присвяченій мовним особливостям поетичної збірки Павла Тичини «Партія веде». Аналізуючи цю роботу, проф. В. С. Калашник пов'язав пошукову настанову Шевельова в галузі лінгвопоетики з наміром встановлення єдиного напряму розвитку художньої майстерності митця в контексті відповідного часу та світоглядно-естетичних тенденцій доби [4, с. 4]. При цьому чинником формування цілісного художнього світу письменника Шевельов визначає індивідуально-авторські мовностилістичні домінанти. З таких позицій науковець у подальшому досліджував творчість інших митців, демонструючи вміння віднайти в мовному матеріалі літературного тексту те, що не завжди лежить на поверхні, але має вагу як естетичний потенціал твору.

Мета розвідки полягає в осмисленні фрагментів літературно-критичного доробку Юрія Шевельова різних років, де предметом наукової інтерпретації став лінгвопоетичний досвід окремих українських митців.

Естетика, поетика, концепції історії української літератури, письменницький ідіостиль, художньомовні шукання -- ці аспекти зазнали пильної уваги Юрія Шереха (саме так він підписував літературні праці) й стали цариною його наукових коментарів та оцінок. Услід за Дмитром Чижевським Шерех убачав історію українського письменства (і загалом словесності) як рух, як внутрішньо-суперечливий процес, конфлікт авторських світоглядів, задумів, стилів. Реконструкція минулих конфліктів, прагнення розібратися в їхніх причинах, аби наблизити читачів до істинного (наскільки це можливо) художнього обличчя митця, з одного боку, й виявлення естетичних та мовностильових домінант у творчості українських письменників -- завдання, поставлене й реалізоване Шерехом у літературознавчих студіях, зокрема перших книгах «Не для дітей» і «Друга черга»; далі виданих уже в Україні книгах «Третя сторожа», тритомник «Пороги і запоріжжя», у розвідках про український літпроцес кінця ХХ ст. та його персоналії, у передмовах до художніх видань.

Ідеологічна не-заангажованість дозволяла науковцю здійснювати дослідницьку ревізію укорінених думок щодо ролі й місця того чи того митця в загальній картині українського літпроцесу та розвиткові літературної мови. І більше -- шукати й знаходити, наскільки й чим саме українська література могла би збагатити світовий художній досвід. Спокійний і виважений погляд Шевельова на мовно-літературні питання став віддзеркаленням його «настанови на інтелектуальне й критичне осмислення історії загалом і культури зокрема, з його запереченням ідеологічного тиску, запереченням несвободи як такої» [2, с. 118], і прагненням лишатися людиною, вільною у своїх діях, вчинках, працях.

Хронологія літературознавчих студій Юрія Шереха охоплює широкий контекст: від бароко до постмодерну, і в кожній естетичній практиці і в кожного досліджуваного митця науковець намагався відшукати художнє новаторство, яке розумів як нормальне, законне для мистецтва ускладнення -- форми чи змісту [7, с. 463]. З формою науковець пов'язував насамперед мовну організацію літературного твору, його різнорівневий стилістичний потенціал і, звичайно ж, індивідуально-авторську лінгвопоетику.

Цікавими в цьому аспекті видаються критичні есеї Юрія Шереха про поетів одного часу -- Тараса Шевченка й Михайла Петренка, один з яких отримав статус титульного поета нації, а другий так і залишився «малим» поетом, представником харківської романтичної школи. Рефлексії Шереха розгортаються довкола збірки Петренка «Думи й співи», що вийшла 1848 року, через 8 років після «Кобзаря», який відкривав вірш «Думи мої, думи». Для науковця стало важливим визначити: «Було це наслідування Шевченка чи виклик?» і що нового привніс у літературу й художню стилістику малий поет [7, с. 33].

Ідучи проти позицій наслідування, висловлених свого часу Омеляном Огоновським (1889) і продовженими в працях Є. Кирилюка, П. Приходька (1955), Г. Нудьги (1960), проти присуду Івана Франка щодо малої поетичної, а ще меншої «язикової вартості» творів М. Петренка [6, с. 96], Шерех насамперед розмежовує національне/суспільне й загальнолюдське/індивідуальне у творчості, і саме крізь це протиставлення аналізує внесок кожного з поетів у літературу: (цитуємо) «У Шевченка -- концепція поета, що підпорядковує свої думки і свою творчість своїй країні. Крізь особисту лірику проходить і вибивається на поверхню національно-історична романтика. Цьому Петренко протиставить концепцію суб'єктивної і тим самим загальнолюдської лірики, пафосом усієї його відомої нам творчості є не колектив, а Я, моя душа, мої переживання, які є водночас переживаннями універсальної людини, мій світ, що є світом універсальної людини, не драма національної субстанції в конкретних історичних обставинах, а трагедія внутрішнього конфлікту, закладеного в самій істоті людської душі» [7, с. 35-36]. І тут же додає, що змагання цих поетів було нерівне, адже голос Шевченкової творчості був для сучасників, за словами Пантелеймона Куліша, «воїстину гуком воскресної труби архангела», заглушивши «несміливий ліричний тон Пе- тренкової поезії» [7, с. 36].

Протиставляє Шерех і мовну стилістику обох поетів, актуалізуючи насамперед лексико-семантичнірівні творення романтичного контексту в Шевченка й Петренка: у першого митця поетичний словник тяжіє до конкретики, особливо втропеїчних моделях, сприяючи творенню візуально- аудіального словесного образу (Нехай думка, що той ворон, /Літає та кря- че, / А серденько соловейком / Щебече та плаче); натомість у другого поета «лексика винятково загальна, часто абстрактна, і переходи в конкретність надзвичайно рідкі, радше не переходи, а зриви» [7, с. 37-38]. Петренко більшою мірою відтворює відчуття від споглядань картин довкілля, а не формує конкретний (зоровий чи звуковий) образ художнього об'єкта. Тому в нього так багато емотивно наснаженої епітетики (весна мила, гарна; місто гарне, пишне; небо ласкаве, привітне), і саме емоційність епітета Шерех відзначив як стильову домінанту Петренкового ідіостилю[7, с. 38].

Будучи за натурою естетом, критично ставлячись до народництва в літературі, Юрій Шерех шукав гармонії й краси в художньому слові. І в цих естетичних домінантах, (цитуємо) у «створенні «чистої» дикції української поезії, не обтяженої реаліями побуту і подробицями щоденності», М. Петренко, на думку науковця,був послідовнішим, ніж Шевченко, не схотівши й не ставши «епігоном чи переспівувачем Кобзаря» [7, с. 46].

Аргументуючи свої положення детальним лінгвістичним аналізом авторської стилістики поета-романтика, відзначаючи його художню революційність для свого часу, учений прагне повернути Петренкові його заслужений рейтинг в історії української літератури. У поцінуванні поетичної стилістики харківського романтика Шерех пристає до високих оцінок, наданих поетові його сучасниками, зокрема М. Костомаровим й А. Мет- линським, який загалом визначив його лаконічно й вагомо -- ПОЕТ. Здійснюючи наукове «перечитання» поезії Петренка, реставруючи культурний контекст тогочасся, Юрій Шерех розставляє акценти й у дослідницьких стратегіях історика літератури, який, на його думку, має виконувати працю археолога, що відкопує не колишні міста, а макети міст, що ніколи не були збудовані [7, с. 46].

Вочевидь, таким «макетом незбудованого міста» стала для Шереха творчість маловідомого на сьогодні українського поета ІІ половини ХІХ ст. Василя Мови (1842-1891), який свого часу був залучений до розряду епігонів Шевченка й пізніше вилучений з них Миколою Зеровим у статті «Поети пошевченківської пори». Для Шереха завжди було важливим ревізію вати устатковані погляди й оцінки, тож ця стаття спонукнула його до наукового переосмислення доробку шевченківських послідовників і виведення їхньої художньої вартості залежно від міри й характеру наслідування культовому поету. Такий підхід дозволив ученому виокремити митців, які «почавши з переспівів народнопоетичних мотивів, інколи повторюючи Шевченкові засоби, помалу намагаються внести свіжий струм у поетичне слово, беруться за переклади чужих поетів, не боячися неологізмів та рідковживаних слів» [7, с. 113].

До подібних поетів належав і Василь Мова (Лиманський), який, на переконання Шевельова, був письменником-експериментатором у царині поетичної мови й метрики, а в деяких своїх творах попередником українського експресіонізму (щодо Шевченкового епігонства, то Мова радше наслідував Куліша) [7, с. 131]. Дійти такого висновку вченому дозволила його методика глибокого аналізу літературного процесу на тлі широкого культурно-історичного контексту доби, виявлення ідіостильових маркерів авторського письма в його наявних жанрових формах, а також проекція на художню перспективність того чи того митця.

Основною з рис поезії Василя Мови, коментує Шерех, є розумовість, рефлексивність художньої інтерпретації філософсько-історичних, суспільно-політичних, літературно-критичних тем, актуальних для України ІІ половини ХІХ ст. [7, с. 115]. Будучи світоглядним послідовником Куліша, письменник значної ваги в національному бутті надавав мові; українську ж літературну мову «уявляв як синтез галицької науково-публіцистичної та наддніпрянсько-східної мови художньої літератури» [7, с. 118]. Особливо захоплювався поет зразками живої української мови в її діалектах, художньо обробляючи оригінальні «народні слівця», створюючи за їхньою лексико-граматичною подібністю власні неологізми, сповнені «сили та яскравості» (наприклад, огнявий, невгав, нічогість, хмереча, марився далене- ча) [7, с. 119]. Цим Мова підтримав популярні в ті часи намагання митців творити нову поетичну мову, у чому активно практикувалися Куліш з його «кованими» словами, Грабовський, Старицький. Аналізуючи внесок кожного з них у мовотворення, Шевельов розрізняє характер цих експериментів: Куліш -- «архаїчніший, історичніший; Старицький -- абстрактніший, менш народний, Грабовський -- штучніший, менше пов'язує неологізми з загальним стилістичним завданням тексту» [7, с. 120].

Відзначаючи оригінальність художньої стилістики Василя Мови (особливо в поемі «Троїсте кохання»), Шерех говорить про її складність і подекуди незрозумілість для свого часу, коли основною лінгвопоетичною домінантою була стереотипна народна образність і спрощена символьність. Однак у цій складності вчений і вбачає новаторство, передбачаючи, що час розставить потрібні акценти в літературних пріоритетах і для кожного твору знайде заслужене місце на книжковій полиці [7, с. 139].

Поціновуючи новації в мистецтві, Юрій Шерех позитивно сприйняв оновлення української літератури двох останніх десятиліть ХХ ст., що спиралося на постмодерні орієнтири. Йому імпонувала творчість представників епатажного «Бу-Ба-Бу» (Андрухович, Неборак, Ірванець), яких відзначала недогматичність, карнавальність, національність, філологічність. Саме ці маркери, коментує О. Маленко, «вирізняють бубабістів як естетичних нонконформістів, запрограмованих на реалізацію сміхової культури в її національному варіанті. Філологічність же актуалізує потужний мовно-комуні- катиивний потенціал бубабістів з огляду на їх сміливе поводження з мовою без будь-яких застережень -- ідеологічних, естетичних, стилістичних» [5, с. 439-440]. Юрій Шерех відгукнувся на творчість «Бу-Ба-Бу» в незвичній для себе експресивній тональності: «...Це вже література, зі своєю філософією (так!), світоглядом (так!), стилістикою (так!), посміхом (так!), переляком (так!)...» [8, с. 266], високо поцінувавши художній і стилістичний креатив літгурту.

Підтримав він і творчість Оксани Забужко, написавши передмову до її поетичної збірки «Автостоп» (1994), де із щирим захопленням підтримав авторку. Вочевидь думки Оксани Забужко про здатність цілої нації до транс- цедентної свободи, і відповідно здатності людини, зокрема, митця, відчувати потребу у внутрішній свободі й відстоювати та реалізовувати цю свободу у творчості, були близькі Шереху. Сміливість і відкритість поетки у своїх текстах вразили вченого, про що він уже не раціонально, а надто емоційно написав у передмові: «Оксана Забужко говорить про такі речі, про які досі в українському мистецтві так не говорилося, часто так одверто, у таких подробицях, що дух переймає, падають усі завіси, і солодко, і страшно стає, і мимоволі думається -- Боже великий, чи можна так невимушено, так просто про саму себе (бо в ліриці скрізь про саму себе), про своє тіло й душу прилюдно говорити, чи можна такі речі виносити на юрбу?» [3]. Поцінування зазнала й мовна стратегія письменниці, спрямована на синтаксичне ускладнення авторського наративу та його інтелектуалізацію; використання оказіональних лексико-граматичних моделей, текстову реанімацію давніх, рідковживаних та діалектних українських слів, якими рясніє дискурс Забуж- ко і які стали маркером її ідіостилю.

Загалом останні роки життя Юрій Шевельов, як свідчать ті, хто перебував поряд, усе частіше пускав емоції в серце, сприймаючи людей і події з височини мудрості, допускаючи ближче до себе, хоча по життю був самітником. Визнаючи науковим пріоритетом мовознавство, не жив без літератури, театру, живопису. На робочому столі Юрія Шевельова, згадує Тамара Гун- дорова про останні дні метра [1], у його помешканні лишилася розгорненою книжка віршів Павла Тичини, якраз на «Похороні друга», там, де говорилося:

Усе міняється, оновлюється, рветься,

У ранах кров'ю сходить, з туги в груди б'є,

Замулюється мулом, порохом береться,

Землі сирій всього себе передає.

літературознавчий український лінгвопоетичний шевельов

Саме ці слова, які мабуть, востаннє читав Юрій Шевельов у себе вдома, виголосив Андрій Даниленко при могилі вченого у квітні 2002 року. Проминуло вже 15 років, як великий філолог став частиною вічності, проте його праці, думки, передбачення мають здатність бути позачасовими, активізуючи наступників на їхнє подальше осмислення й інтерпретацію.

ЛІТЕРАТУРА

1 Жадан С. Нетиповий українець // Юрій Шевельов: учора, сьогодні, завтра (До 105-тої річниці з дні народження Ю. Шевельова). -- Харків, 2013. -- С. 115-119.

2. Забужко О. Автостоп: Поезії / Передмова Ю. Шевельова. -- К.: «Український письменник», 1994. -- 96 с.

3. Калашник В.С., Філон М.І. Українська поезія ХХ століття в наукових Ю. Шевельова: від Тичини до Стуса // Вісник Харківського національного університету імені В.Н. Каразіна. -- № 843. -- Серія «Філологія». -- Випуск 55. -- Харків, 2009. -- С. 3-7.

4. Маленко О. Лінгво-естетична інтерпретація буття в українській поетичній мовотворчості : Монографія. -- Харків, 2010. -- 488 с.

5. Франко І. Нарис історії української літератури. -- Львів, 1912.

6. Шерех Ю. Третя сторожа: Література. Мистецтво Ідеології. -- К., 1993. -- 590 с.

7. Шерех-Шевельов Ю. Го-Гай-Го. Про прозу Юрія Андруховича і з приводу// Андрухович Ю. Рекреації. Роман. - К.: Час, 1997. - С. 260-270.

Размещено на Allbest.ru