Місце конструкцій із пояснювальним відношенням у класифікаціях складного сполучникового речення

Размещено на http://www.allbest.ru/

Місце конструкцій із пояснювальним відношенням у класифікаціях складного сполучникового речення

Одними із суперечливо інтерпретованих у синтаксичній науці, зокрема й вітчизняній, із погляду їхнього класифікаційного місця є складні сполучникові речення зі сполучником тобто та його аналогами (а саме, або, чи та ін.), що традиційно номінуються як пояснювальні. Так, одні дослідники розглядають ці конструкції як складнопідрядні [9, с. 486--487], інші -- як складносурядні [2; 3; 5, с. 351--352; 11, с. 624 -- 625; 12, с. 745--747], а треті -- або як синкретичні [1, с. 345], або як перехідні між сурядністю та підрядністю, тобто підрядні за формою й сурядні за значенням [13, с. 269--271], або як сурядно- підрядні чи підрядно-сурядні залежно від характеру семантико-синтаксич- них відношень, що виражаються за допомогою тих чи тих сполучників між предикативними частинами [4, 5]. Означені суперечності в поглядах синтаксистів на цей реченнєвий тип переконують в актуальності з'ясування причин такої ситуації та в необхідності пошуку аргументів, які б сприяли більш однозначному окресленню місця згаданих конструкцій у класифікаційній системі складного сполучникового речення сучасної української мови.

Метою статті є обґрунтування погляду на складні сполучникові речення зі сполучником тобто та його аналогами як на один зі специфічних типів у межах складносурядного класу. Відповідно до цього основними завданнями студії є з'ясування причин суперечливої класифікації синтаксистами означеного реченнєвого типу й наведення аргументів, що підтверджують його належність до системи складносурядності, на підставі з'ясування специфіки їхньої комунікативно-прагматичної, семантичної та формальної специфіки. Об'єктом дослідження є складні сполучникові речення сучасної української мови зі сполучником тобто та його аналогами, а предметом -- семантична й формальна організація відповідних речень і їхня комунікативно-прагматична специфіка.

Факт наявності протилежних інтерпретацій того самого мовного явища найчастіше можна пояснити щонайменше двома причинами: з одного боку, реальною складністю інтерпретованого феномену, а з іншого, -- відмінностями в теоретичних засадах дослідників за його аналізу. Видається, що у випадку з конструкціями зі сполучником тобто та його аналогами ці дві причини актуальні водночас, адже цілком очевидним є як те, що аналізований тип речень доволі специфічний на тлі інших складних сполучникових одиниць, так і те, що підходи синтаксистів до аналізу цього типу речень не характеризуються узгодженістю, зокрема й з огляду на розбіжності в розумінні сутності засадничих синтаксичних формально-граматичних категорій складного сполучникового речення -- сурядності та підрядності.

З урахуванням цього видається доцільним спочатку розглянути питання про те, що саме робить пояснювальні конструкції особливими в межах системи складного сполучникового речення, а надалі -- простежити, як ця специфіка враховується під час визначення їхньої синтаксичної природи, а отже, і під час їх віднесення до тієї чи тієї класифікаційної групи, і спробувати посилити позицію щодо виправданості кваліфікації складних сполучникових пояснювальних конструкцій як складносурядних, зокрема шляхом їх тестування на відповідність верифікаційним для сурядності критеріям.

Тим, що найбільше впадає в око при аналізі складних пояснювальних речень, є їхня властивість установлювати між своїми пропозитивними частинами специфічне логічне відношення -- відношення пояснення, сутність якого визначається тим, що другий предикативний компонент у своєму змісті пропонує ревербалізовану версію змісту першої частини, наприклад: Класичний синтаксис традиційно розглядає складносурядне речення саме за смисловими відношеннями між їх частинами і залишає поза увагою аналіз структурних відмінностей різних типів цих речень, тобто для традиційного синтаксису властивим є нерозмежування з-поміж складносурядних одиниць речень відкритої і закритої структури (А. Загнітко). З цього випливає, що логічне відношення, яке виникає між пропозиціями, репрезентованими предикативними частинами пояснювальної конструкції, є відбиттям факту встановлення мовцем певної пов'язаності не двох ситуацій дійсності, як, скажімо, у типових складних реченнях на зразок Синтаксис розглядає синтаксичні структури, а морфологія -- форми слів або Синтаксис не може обійтися без морфології, тому що вона вивчає форми слів, потрібні для формування синтаксичних структур, а двох предикативно оформлених номінацій однієї ситуації дійсності, яку цей мовець по-різному інтерпретує й, відповідно, по- різному вербалізує. Таким чином, подібні конструкції із погляду логіко-се- мантичного є односитуативними (віднесеними до одного денотата), а отже, із погляду семантико-синтаксичного назвати їх поліпропозитивними можна досить умовно [15]. У свою чергу з погляду комунікативно-прагматичного вони можуть бути означені як особливі -- двофокусні утворення, що постають як синтаксичний засіб репрезентації мовцем рефлексії своєї предикативно- номінативної діяльності (див. про подібні конструкції та засоби в них [14]).

Зі сказаного випливає важлива методологічна позиція: факт означення мовцем у вигляді складної реченнєвої одиниці наслідків свого двофокусного бачення тієї самої ситуації дійсності обов'язково має враховуватися за намагання інтерпретувати природу синтаксичного зв'язку, що виникає між предикативними частинами подібних конструкцій, ба більше, докорінним чином модифікувати підхід до їх аналізу. Відповідно до цього в центр дослідницької уваги повинні в першу чергу потрапляти, думається, не ті конструкції, що традиційно кваліфікують як ядерні пояснювальні, на зразок Синтаксис -- це окремий розділ мовознавства, тобто синтаксична наука є самостійним фрагментом у лінгвістичній парадигмі, а ті, які в синтаксичних описах якщо й згадуються, то лише як периферійні парадигматичні реалізації пояснення (див., напр., [11, с. 626]), а саме речення, що експліцитно показують, що мовець свідомий специфічності створюваних ним складних реченнєвих одиниць як засобів подвійної номінації однієї денотативної ситуації в умовах рефлексії своєї реченнєвопороджувальної діяльності, на зразок: Синтаксис -- вершинний рівень мовної системи, тобто якщо сказати по-іншому, то він вбирає в себе всі елементи нижчих рівнів мови й актуалізує їх для потреб мовлення.

Звернення до таких реалізацій пояснювального відношення здатне пролити світло на питання синтаксичного зв'язку в реченнях цього типу, адже саме за аналізу цих прикладів стає очевидним, що сполучні засоби тут виступають експлікаторами логічних відношень не між пропозиціями предикативних частин, а між так званими модусними пропозиціями [7], які відбивають комунікативну діяльність мовця, зумовлену його прагненням знайти якомога точніше / актуальніше вербальне означення однієї ситуації дійсності з різних фокусних позицій. При цьому перша модусна частина в мовленнєвих практиках найчастіше не експлікується (однак її наявність може припускатися, згадати хоча б погляди деяких лінгвопрагматиків про наявність у кожного констативного висловлення «перформативного префікса»), тоді як друга -- актуалізується доволі часто, хоча й згортається в багатьох випадках до вставних елементів, що ускладнюють другий предикативний компонент (наприклад, іншими словами, точніше кажучи та под.). Зважаючи на це, структуру експліцитного (тобто такого, де вербалізуються модусні елементи) пояснювального речення умовно можна логізувати таким чином:

[Яговорю, що] Р, тобто [по-іншому можу сказати, що] Р .

Констатація такої сутності встановлюваного в пояснювальних конструкціях відношення дає підстави розглядати його як своєрідну реалізацію семантики розділовості [10, 7], що частково може бути обґрунтоване зокрема й більш високою частотністю появи розділового сполучника або в разі експлікації модусу, пор.:

[Яговорю, що] Рр або [по-іншому можу сказати, що] Р.