Двоїна східнослов’янских іменників: лінгвоісторіографічний аспект

Актуальність статті зумовлена відсутністю комплексних історіографічних досліджень із морфології, зокрема - категорії числа. У статті здійснено спробу комплексно проаналізувати та систематизувати в лінгвоісторіографічному аспекті результати лінгвістичного вивчення проблеми втрати двоїни іменників у давньоруській мові: причини, умови, етапи цього процесу та його наслідки в сучасних східнослов'янських мовах.

Виклад основного матеріалу. На думку О. О. Потебні, який цікавився питаннями граматичної форми головно в генетичному плані, зміна граматичних форм зумовлена змінами форм мислення й відбиває еволюцію від уявлення про конкретну чисельність до абстрактної [14, с. 8]. Таке розуміння природи й причин цього явища характерне й для сучасного мовознавства [1, с. 218; 7, с. 274; 3, с. 158; 18, с. 115; 12, с. 17-18]. Не розглядаючи етапи втрати категорії двоїни, учений вказав на результати цього явища в російській та українській мовах. Отже, у російській мові вживання форм двоїни поширилося лише на числівники три, четыре: четыре человека, окна, але пять человек, окон [14, с. 12]. Іменники середнього роду в називному й знахідному двоїни набули закінчення чоловічого роду -а, яке відрізняється від називного, знахідного множини місцем наголосу: два слова - слова [14, с. 75].

Учений зауважив, що в іменниках, у яких у родовому однини наголошений перший склад, збережено цей наголос у двоїні (оба глаза, оба берега) й перенесено його на кінцевий -а в збірних (глаза, берега). У небагатьох іменах із рухомим наголосом у називному та родовому однини (рукав - рукава) не розрізняють двоїну від збірних (два рукава, все рукава), більшість імен з наголосом на останньому складі в родовому відмінку мають збірну форму не на -а, а на -ья (клок, клока, два клока, клочья) [14, с. 12].

Закінчення двоїни в іменниках чоловічого роду при два, три, чотири, які збереглися в українських говорах і фольклорі, О. О. Потебня розглядав як виняток і вважав загальним правилом для української мови вживання після цих слів закінчень називного множини: два купчики, три козаки, два друженьки, два рушники, чотири броди, три поклони, три шаги, три дуби та ін. Іноді з іншим наголосом, ніж у множині: три рази, два вози. На думку мовознавця, «множина при два, оба в українській мові стала правилом не пізніше XVI ст.: комины два мурованих, два полкарилки, три рожны, столы три (Пам'ятки Київські, 1566 р.)». Серед інших залишків двоїни в сучасній українській мові О. О. Потебня відзначав форми орудного відмінка імен середнього роду очима, ушима, плечима [14, с. 75].

Дослідники історії давньоруської мови поділяли думку, що форми двоїни іменників регулярно й правильно вживались у писемних пам'ятках XIII - XIV ст. за певних умов [144, с. 73; 16, с. 205; 5, с. 247-248], які найбільш повно визначив О. І. Соболевський: 1) з числівниками два, оба: два кратеника утекла (Лавр. літ.), уки два сына ~го, съ дв^ма сынома, разоидошася ок^ свокод^ (там само); 2) при називанні чи переліку двох осіб або предметів: съ сынма своима Юргемъ и Володимеромъ, къ т^ма мученикома Борису и Гл^ку (Лавр. літ.); 3) коли йшлося про парні предмети: очи, ноги, руки, родители та ін.: въ томъ к^ста родителя святаго (Житіє Феодосія Печерського) [16, с. 204].

Визначивши три конструкції, у яких давні форми двоїни імен зберігалися якнайдовше, О.І. Соболевський прослідкував випадки порушення правильного вживання двоїни, зафіксовані в писемних пам'ятках. Згідно з його спостереженнями, спочатку заміна форм двоїни на форми множини відбувалась у сполученнях, що називали дві особи: помози ракомъ своимъ Ивану и Олексию (Житіє Ніфонта, 1219 р.), а дещо пізніше поширилася на назви парних предметів: нечистыма рукама рекши неумвеными (Єв., 1354 р., 76 зв.). Останнім етапом процесу руйнування двоїни було використання форм множини імен після слів два (дві), оба (обі): з окема кереги (вкладна Даніїла Холмського 1376 р.), разоидошася окі свокоді кесерменьскиі та ін. (Лавр. Літ.) [16, с. 205].

Мовознавець також висвітлив походження нових форм двоїни іменників жіночого роду твердої групи та середнього роду. Отже, утворення форми жіночого роду на -и (-ы) він тлумачив тим, що форми називного, знахідного двоїни чоловічого роду на -а й жіночого на -и могли збігатися як за звуками, так і за наголосом з формами родового відмінка однини тих самих родів. Це, на думку вченого, сприяло утворенню форми називного, знахідного двоїни жіночого роду за зразком форм родового відмінка однини. Таким чином замість давньої форми двоїни жені з'явилася тотожна з формою родового однини нова форма жены. Такі форми відомі з пам'яток із XIV ст.: дв^ чары, дв^ чашки, дв^ круглы гривенки (Духовна Івана Калити), вземъ 2 рыкы (Єв. 1355 р., 52 зв.) [16, с. 207].

Форми двоїни середнього роду в називному, знахідному ототожнилися з формами чоловічого роду, тобто отримали закінчення -а (замість -h): л^ть 9 сътъ и дванадьсять (Паремейник 1271 р., 62 зв.), л^ь 9 сътъ и два (там само, 63), двh послушания (Пандекти 1296 р., 37), даю два села (Духовна Новгородця Клімента XIII ст.) та ін. [16, с. 208]. О. О. Шахматов убачав причину такої заміни в тій обставині, що слова чоловічого й середнього роду були омонімічні у відмінках однини й непрямих відмінках двоїни: городу, городома - літу, літома [19, с. 211].

Стосовно української та білоруської мов, О. І. Соболевський обмежився зауваженням про майже повне зникнення в них форм називного, знахідного двоїни чоловічого роду на -а: два столы, два хресты серекная (Галицька гр. 1393 р.), да ему ина два городы (Іпат. літ., 257), два светки (свідки) (Страсті Господні XV ст., 8), два кружки златых (Скорина) та збереження в говорах окремих форм називного, знахідного двоїни жіночого роду на -h: біл. две нозі, тры копе; укр. дві нозі, три годині. Те ж саме можна спостерігати в південноросійських говорах, які межують з українськими: два дворы, две, три, четыре сосе (від соха) [16, с. 208].

На думку О. О. Шахматова, чинники, які зумовили втрату двоїни, крились у слововживанні. Головним із них була потреба узагальнення системи лічби. У давньоруській мові при лічбі від 2 до 10 були в ужитку три системи: при числівнику 2, ужитому як прикметник, іменник ставили в різних відмінках двоїни (дъва крата, отъ дъву кратоу, дъвhма сестрама); при числівниках 3 і 4, які також функціювали як прикметники, іменники ставили у відмінках множини (трие городы, трьхъ селъ, трьмъ сестрамъ, четырьми сестрами) і нарешті, при числівниках 5, 6, 7, 8, 9 і 10, використаних як іменники, залежні від них іменники ставили в родовому відмінку множини (пять сыновъ, от пяти городъ, к пяти сестръ). Ця обставина, на думку дослідника, обов'язково мала привести до спроб узагальнити ту або іншу систему: «Складніше уявлялося узагальнення системи, яка вживала числівники як іменники, із системами, що вживали числівники як прикметники; проте узагальнення обох систем, де числівники вживалися як прикметники, було досить природно; отже, як dbva brata легко викликало tri, cetyre brata, так і trije, cetyre brati легко викликали dbva brati, аж до втрати двоїни як граматичної категорії» [19, с. 207-208].

Другим чинником, що сприяв порушенню вживання двоїни, О. О. Шахматов уважав необхідність сполучення зі словами два, две, оба, обе, без яких самостійне вживання форми двоїни ставало обмеженим. І, нарешті, третій чинник учений убачав у появі двоїни після числівника 12. За правилом після числівників дъванадесяте, обанадесяте іменник узгоджувався з дъва, оба й відмінювався у двоїні: шканадеслте псалма, дв^адеслте лhтh (Житіє Феодосія Печерського). Пізніше, коли два, две злилися тісніше з наступним надес#те (яке згодом скоротилося в десять і далі в -дцать), двоїну іменника вже асоціювали не з числом 2, а з числом 12. Поява форм двоїни й після 13, 14 і навіть після 15-20, 30 і т. д., за котрими взагалі використовували форми родового множини, призводила до втрати формами двоїни їхнього первісного значення [19, с. 208]. О. О. Шахматов запропонував своє тлумачення різних результатів втрати двоїни в російській мові, з одного боку, та в українській і білоруській мовах - з іншого. На думку дослідника, з часом форми типу города, брата, села, сестрі (з наголосом на закінченні) після слів два, две, оба, обе у свідомості тих, хто говорить, почали асоціюватися не з двоїною, а з множиною. Але таке ж саме представлення викликали й форми множини: городи, брати, сёла, сёстры. Отже, неминуче виникала заміна давніх форм двоїни формами множини, про що свідчать пам'ятки: приступиьша два св^ители (Єв. 1339 р., 171в), ^h были ока коуты (Молдавська гр. 1439 р., № 52), за два рокы (Молдавська гр. 1411 р., № 22), два годы (Двінська гр. 1536 р., № 9). Такі форми трапляються в сучасних північноросійських говорах: два годы, оба ученики, обы столы, два рубли, по два рубли і є характерними для сучасної української мови: два воли, два столи й сучасної білоруської мови: два сталы, дзве хаты [19, с. 212].

О. О. Шахматов припускав, що сполучення на зразок два попа, два города, два села могли подовжити своє існування. Не викликаючи уявлення про двоїну, форми попа, города, села не викликали й уявлення про множину, оскільки тоді вони б замінилися на множину. Втративши категорію числа, ці форми зблизилися з омонімічними формами родового відмінка однини. «Це призвело до загальної заміни формою родового відмінка однини форми двоїни, що втратила своє значення, а також там, де форма двоїни не була омонімічна з формою родового відмінка» [19, c. 213].

По-друге, у діалектах російської мови в поодиноких випадках після числівника два (іноді й три, четыре) з'являються форми на -у від імен чоловічого роду два году, три году, с три году, які можна тлумачити, на думку О. О. Шахматова, лише як закінчення родового відмінка однини -у колишніх основ на *й. Порівняймо, у давній мові: два году (Ходіння Афанасія Нікітіна за сп. XV ст., 387 а), на два году (Двінська гр. XV ст., № 76), Th два стану (Духовна Московська 1462 р.) [19, с. 214-215].

По-третє, спочатку сполучення типу два города великая, двh церкви деревян^ замінювали унаслідок втрати двоїни в словах, що не залежали безпосередньо від числівника два, на два города велиции, двh церкви деревянь^. Досить рано такі сполучення поступилися місцем іншим, де прикметник був у формі родового множини: по двh же вhрви чюднны^ъ (Іпат. літ., 221 а), поставиша двh церкви дерев#ныхъ (Новоросійський список Новгородський 4-й. XV ст., 457 а), два моста доспhша великихъ (там само, 475 а), да два селища поповскихъ малыхъ (Гр. 1462 - 1565 рр. № 56). Сполучення з прикметником у формі родового відмінка множини характерні й для сучасної російської літературної мови: два красивых мальчика, два уютных уголка, два сосуда полных вина, два больших села [19, с. 215].

Твердження О. О. Шахматова, що в російській мові після 2, 3, 4 імена чоловічого роду вживають у родовому відмінку однини, який у багатьох випадках омонімічний із формою називного, знахідного двоїни, отримало подальший розвиток у працях П. С. Кузнецова [1, с. 220] та В. В. Іванова [7, с. 276].

Отже, учений висновкує: «...втрата двоїни була «тривалим, складним процесом, який супроводжувався напруженою боротьбою форм... і... закінчився вже після розпаду давньоруської мови на відокремлені наріччя й утворення великоруської групи» [19, с. 217]. У результаті цієї боротьби в українській і білоруській мовах звичайною була заміна двоїни формами множини, а в російській мові переважно вживали форми, омонімічні з формами двоїни, які, на думку О. О. Шахматова, були формами родового відмінка однини. Залишки двоїни в сучасній російській мові можна спостерігати лише в окремих сполученнях: три, четыре брата, города, хлеба; руки, ноги, сестры; села, гнезда; в українській: три, чотири рибі, мусі, хаті, книжці, селі, вікні, гнізді, відрі; у білоруській: тры, чатыря бядзе, хаце, рутце, тры сяле й т. ін. [19, с. 218]. Діалектологічні дослідження М. М. Дурново, С. П. Обнорського та Ю. Ф. Карського підтвердили спостереження О. О. Шахматова та збагатили новими прикладами із сучасних східнослов'янських мов [5, с. 279-282; 10, с. 11-12].

Стосовно білоруської мови Ю. Ф. Карський відзначив, що «.форми називного-знахідного двоїни жіночого й середнього родів більше зберігаються на півдні й південному заході Білорусі, поступаючись на північному сході й сході новоутворенням у російському дусі» [10, с. 109] і що «.в сучасній мові досить поширені форми давального-орудного двоїни від окремих імен (переважно назв парних предметів, проте необов'язково), які в обмеженій кількості містили старовинні писемні твори: дьвярыма, очима, плячйма, слязыма, грашыма, нагама, грыбама [10, с. 111-112].

Вітчизняні мовознавці, які досліджували форми двоїни в українській мові, головно відзначали випадки їх збереження в різних групах імен. Ще П. Г. Житецький указував, що залишки двоїни уціліли в українськіх іменах жіночого й середнього роду: вина дві склянці, назад руці зв 'язали, очі, очима, навить крильми. Орудний двоїни здебільшого трапляється в числівниках: шістьма, обома, дванадцятьма [6, с. 68].

Є. К. Тимченко писав, що з іменами жіночого й середнього роду «при числівниках дві, три, чотири, обидва функцію множини виконує форма двоїни на -і (<h: дві дереві, дві яблуці, дві оці, дві відрі, дві рибі, три біді та ін.» [17, с. 107-110]. Ці форми, а також форми називного, знахідного двоїни рукава, вуса, повода й два года дослідник уважав архаїчними. Стосовно флексії орудного відмінка двоїни -ми, то її, на думку Є. К. Тимченка, вживали переважно зі словами: гроші, гості, коні, люди, чоботи, діти - грішми, гістьми, кіньми, людьми, чобітьми, дітьми [17, с. 103].

Погляди А. Ю. Кримського на двоїну дещо суперечливі. З одного боку, мовознавець рішуче заявляв, що, на відміну від російської, українська мова має три числа: однину, множину й двоїну. З іншого - указував на те, що свідоме вживання двоїни в українській мові властиве лише іменникам жіночого й середнього роду, хоча це вживання не є обов'язковим: «.поруч з обидва оці можна вживати обидва ока, тобто однину в ролі множини; замість складім руці можна вживати складім руки» [11, с. 33-34].

«При цьому, - відзначав учений, - для імен чоловічого роду в українській мові знаходимо лише залишки давніх форм. Наприклад, у формі вуса паралельно з формою множини вуси, рукава паралельно зрукавй, два года паралельно з формою множини два годи. Від слова гроші в українських говорах трапляється дуже часто орудний грошима поруч із рівносильною й рівнозначною формою множини грішми. Від займенника всі орудний може бути або в множині всіми, або у двоїні всіма». Проте навіть цим чоловічим формам двоїни, на думку А. Ю. Кримського, ніхто не надає змісту двоїни, тоді як при відмінюванні імен жіночого й середнього роду досить свідомо через двоїну передано поняття про пару предметів і лише за аналогією допускають вживання двоїни також після числівників три, чотири [11, c. 35]. Погляди А. Ю. Кримського на двоїну в українській мові поділяв С. Й. Смаль-Стоцький [15, c. 61, 65, 71, 77].

І.І. Огієнко був переконаний, що українська мова зберегла форми двоїни достатньою мірою. На думку мовознавця, «в українській мові по всій території її поширення іменники завжди вживаються в двоїні для позначення парності предметів і після числівників два, дві, обидва, обидві й за аналогією до них після три, чотири в називному та знахідному відмінках». Стосовно чоловічого закінчення -и у сполученнях на зразок: два дуби, два діди, три столи, чотири мечі, дослідник припускав, що це давнє закінчення називного, знахідного двоїни *й-відмінювання [13, c. 169].

Для імен жіночого й середнього роду І. І. Огієнко вважав правилом форми дві добі, дві вербі, три корові, чотири зімі, дві половині, дві озері, у яких закінчення -і походить від давньоруського - h. Уживання форм множини після два, три, чотири: дві верби, три корови, два слова, на думку дослідника, було неправильним і пояснювалося впливом російської мови [13, c. 170].

Припущення І. І. Огієнка, що в українській мові після два, три, чотири в чоловічому роді вживана не множина, а двоїна із закінченням колишніх *й-основ, отримало подальший розвиток у дослідженнях Л. А. Булаховського. На думку останнього, підтвердженням цього є той факт, що в сполученнях на зразок два дуби, обидва сини наголос іменників падає на кореневий склад, а не на флексію, як у множині - дуби, сини, причому, якщо іменник належить взагалі до типу з кінцевим наголосом, останній і в цих сполученнях не відтягують на корінь: два столи (Р. одн. стола), чотири боби (Р. одн. боба). Л. А. Булаховський припускав, що вплив *й-основ на інші основи в українській мові був більший, ніж у російській (пор. Д. одн. на -ові). Заміна форм давніх *й-основ відповідними від *й-основ на українському ґрунті зафіксована здавна, хоча прикладів і небагато: тры возы врлшънл (Житіє Феодосія Печерського, ХІІ ст.), два хресты серевнля (Галицька грамота, 1393), дл ему... инл два городы (Іпат. Літ.) [2, c. 285].

М. К. Грунський і П. К. Ковалів висунули припущення, що українська форма на -има: плечима, грошима виникла під впливом прикметників (пор. душевныма очима своима) [4, c. 112], що не було ані підтримано, ані спростовано.

іменник давньоруській мова лінгвіст