Експресивний синтаксис у тексті наукового дискурсу "Українська культура" Івана Огієнка

Упродовж десятиліть у лінгвістиці домінувала думка, що науковому мовленню не притаманна експресивність, оскільки вона не мотивується функцією наукового мислення. У цьому зв'язку дослідження експресивності проводили, зазвичай, на матеріалі художнього і публіцистичного текстів (М. Бахтін, Г Винокур, Р Якобсон, Г. Степанов тощо). Однією із перших експресивність наукового мовлення помітила російський мовознавець О. Галкіна-Федорук, котра ще у 1958 році зазначала: «експресивність притаманна не тільки для мовлення письменників-художників, але й для мовлення громадських діячів, публіцистів, навіть учених, хоча й на перший погляд видається, що мовлення ученого беземоційне, спокійне, полишене ефективності» [2, с.108]. Сьогодні не піддається сумніву наявність певних експресивних засобів у текстах науково змісту: «виразність, чи експресивність ( у значенні найліпшого здійснення комунікації з урахуванням особливостей спілкування у відповідній сфері) є однією з істотних комунікативних ознак наукового мовлення. Тому вивчення експресивності наукового стилю стає надзвичайно актуальним і на час» [5, с.38].

Вивченню наявності експресивності в науковому дискурсі на різних мовних рівнях присвятили свої розвідки зарубіжні та вітчизняні мовознавці, як- от: О. Ахманова, Т. Винокур, Д. Ганич, В. Григор'єв, В. Дєвкін, Г Колесник, І. Олійник, Н. Разінкіна, Д. Розенталь, М. Теленкова, В. Чабаненко тощо. Наявність експресивності в наукових текстах зазначають також Н. Арутюнова, М. Кожина, З. Курбанова, Н. Мілованова й інші. Серед вітчизняних досліджень можна виділити поодинокі розвідки Н. Непийводи, Н. Пільгуй (Колесник), С. Радецької, Н. Ріман тощо. Їхні думки стали основоположними для нашої наукової розвідки.

Наукова мова загалом і її різновиди відносять до типу мовлення, що має логічну домінанту, а тому функція експресивних засобів у ній є іншою, ніж, наприклад, у художньому дискурсі, вона підпорядкована задуму наукового твору. Те, що є виразним для наукового мовлення, може не бути виразним для художнього. Експресивні елементи набувають у науковому дискурсі своєрідного перетворення, завдяки чому не порушуються загальні закономірності наукового дискурсу: вони зумовлюють підсилення аргументації висловлювання, а також полегшують сприйняття найскладніших моментів викладу, є супутніми щодо основних, притаманних для наукового дискурсу мовних засобів. З цього погляду експресивність визначаємо як підсилення виразності висловлювання, пов'язаного з орієнтацією мовця / дописувача на адресата з метою впливу на сприйняття, як «ознаку тексту чи частини тексту, що передає смисл з більшою інтенсивністю і має своїм результатом емоційне чи логічне підсилення, яке може бути й не бути образним» [1, с.62].

Не залишаємо поза увагою і тих думок, що основою для виявлення й опису якості мовлення є співвідношення засобів і мети, мовної структури і комунікативного завдання, і під експресивністю наукового дискурсу розуміємо експресивність акцентування, конкретизації думок, логічного підкреслення, виділення, підсилення аргументованої думки автора, активізацію уваги читача / слухача. Експресивні засоби зумовлюють повніше вираження змісту, активніше спілкування в науковій сфері й завдяки цьому роблять більш переконливими й зрозумілими доведення, підкреслюють важливі моменти висловлювання, точніше передають оцінку автора щодо описуваних явищ [4, с.22].

Виявлення авторської індивідуальності в науковому тексті визначає рівень емоцій. Формування експресивності відбувається ще з початку породження тексту. Залежно від комунікативної мети автор використовує відповідні мовні засоби, що зумовлюють її досягненню й виконують функцію впливу на реципієнта. Вважаємо за необхідне наголосити на важливості емоційних механізмів для наукової мови, оскільки саме емоції формують мотивацію поведінки особистості, у тому числі й мотивацію мовленнєвих дій. Інтенсивність використання мовних засобів залежить від ступеня особистішої значущості сформованої цілі. Наразі автор повинен завжди враховувати особистість потенційного реципієнта, знати, які мовні засоби матимуть на нього найбільший вплив [8, с.187-188].

Отже, експресивність наукового стилю зумовлена пізнавально-комунікативною потребою: зміст наукового тексту стає більш переконливим завдяки добору релевантних мовних засобів, передачі необхідної інформації відповідною формою, тобто експресивною мовою. Мотив автора, його комунікативна мета, уявлення про потенційного реципієнта, ставлення автора щодо об'єктів зображення та обраних мовних засобів становлять рушійну силу формування експресивності. Для категорії експресивності характерною є співіднесеність із категорією прекрасного. «Здавалось би, - зазначає Н.Ф. Непийвода, - дотримання естетичних вимог не повинно торкатися наукового стилю, традиційно він склався як позбавлений емоцій <...>. Тим не менш категорія прекрасного охоплює не тільки твори художньої літератури як різновиду мистецтва. Прекрасним - інтелектуально прекрасним - може бути й науковий твір. Естетична цінність наукових творів полягає перш за все в ясності, логічності, стрункості думок, що передаються. Наукові тексти, що мають ясний сенс, захоплюють спеціаліста, надають йому відчуття естетичної насолоди» [6, с.216-217].

Аналіз науково-теоретичної літератури переконує, що, порівняно з іншими рівнями мови, елементи експресивного синтаксису наукового мовлення досліджені недостатньо. Проте, саме синтаксичні експресивні конструкції, на нашу думку, становлять основу мовної системи наукового мовлення, бо уживання емоційно- експресивної лексики обмежується нормами наукового дискурсу. Таку думку стверджує й аналіз наукового мовлення дискурсу «Українська культура» Івана Огієнка.

Найактивнішим засобом експресивності синтаксичних конструкцій в аналізованому науковому дискурсі є лексико-синтаксичні та синтаксичні повтори. Перші виконують тут експресивно-емфатичну (виділювальну) й експресивно- пояснювальну (конкретизувальну) функції. В експресивно-емфатичній функції повтор виділяє певні частини висловлювання, лексично тотожні, які займають однакову синтаксичну позицію і на які падає логічний наголос. Такі повтори можуть мати зв'язок чи то із акцентуванням самого повторюваного слова, чи то наступного. Наприклад: Подивіться на одіж українську, - на вбрання дівоче чи парубоче, на вбрання жіноче та чоловіче: скільки там своєрідної краси, тої краси, що йде поруч з нашими пишними ланами та привабливою піснею... [7, с.12]; Сама форма письма, форма устава Остромирової Євангелії ясно свідчить про його Київське походження, а не новгородське, - бо тільки в Київі могли написати таку пишну книжку, як ця Євангелія [7, с.28]. В експресивно-пояснювальній функції Іван Огієнко використовує повтори із поширенням повторюваного слова. Такі конструкції зазвичай уживаються автором для уточнення, вираженого повторюваним словом, й одночасно для його виділення. Наприклад: А ні оден народ не знає такого тернистого шляху, якого зазнали українці. Ми завше несли на Москву свою культуру, свою науку, несли з щирим серцем освічених людей, а сама Москва тільки й марила, що про русифікацію. Вона завше дивилась на нас оком дужчого силою, дивилась, як на завойований народ [7, с.130]. Лексико- синтаксичний потор є найуживанішим експресивним засобом, що декларує цілеспрямоване відхилення від норми, для якої достатнім є одноразове уживання слова, й має за мету емфатичність висловлення [7, с.15].

Синтаксичний повтор зумовлює ясність, чіткість викладу, увиразнює його ритміко-інтонаційну організацію. Такий повтор є основою для експресивної фігури - синтаксичного паралелізму, який у науковому дискурсі зазвичай ускладнюється ще й лексичним повтором, як-от: Мова - це ноша національна ознака, в мові - наша культура, ступінь нашої свідомости.

Мова - це форма нашого життя, життя культурного й національного, це форма національного організування. Мова - душа кожної національності, її святощі, її найцінніший скарб... Звичайно, не сама по собі мова, а мова, як певний орган культури, традиції. В мові - наша стара й нова культура, ознака нашого національного визнання.

Мова - це не тільки простий символ розуміння, бо вона витворюється в певній культурі, в певній традицї. В такому разі мова - це найясніший вираз нашої психики, це найперша сторожа нашого психичного я...

І поки живе мова - житиме й народ, яко національність. Не стане мови - не стане й національносте вона геть роспорушиться поміж дужчим народом... [7, с.239-240].

Синтаксичний повтор виконує експресивно-виділювальну, ритмічну й, інколи, експресивно-конкретизуючу функції. Наприклад: Нам забороняли всякі наукові твори, забороняли вести свою культуру рідним словом. Забороняли привозити кпижки з-за кордону, а коли випадково у когось знаходили таку книжку, хоч би вона була про чорний пар чи про домашню птицю, то за це часто цікавого гноїли по тюрмах, або засилали до Сібіру.., Забороняли продавати українські книжки навіть дозволені цензурою; та й самі продавці, аби не вскочити в мороку та клопіт, зрікались брати на продаж наших книжок... Цензура старанно пильнувала і ревним оком доглядала, аби не проскочила «зайцем» якась українська книжка... За десять років, з 1895 по 1904p., в Київі до цензури було оддано 230 рукописів, проте з цензури вийшло всього тільки 80 в такому вигляді, що їх можна було хоч як друкувати 1)... А 70% з цих простих, лагиднихта тихих по змісту рукописів так й не побачили світу... Цензура шматувала наші, книжки, крепко забороняла вживати слів «Україна», «українець», - виправляла їх завше на «Малороссія», «малороссе»... [7, с.220]. У наведеному контексті використання ЕСК синтаксичного паралелізму виконує функцію логічного порівняння, співставлення.

Досить часто у науковому дискурсі Іван Огієнко уживає і такий засіб синтаксичної експресії, як паратентичність. Це вставні та вставлені слова, словосполучення, речення, виражально-зображувальний потенціал яких виявляється у виконанні в мовленні емотивної, волюнтативної, апелятивної та естетичної функцій. Наприклад: Народ український утворив свої звичаї, як от - родини, хрестини, похорон, свої вірування й переконання, утворив свої обставини життя, зачісування кіс («хохол» чі оселедець»), свій музичний струмент (бандура, ліра, торбан), свої страви, свій танок, - і все таке, що надає йому оригі- нальности і одріжняє од инших народів; було колись, у нас був навіть свій колін- дар, і рік наш не припадав до московського [7, с.21]; Ще з початку нашої літератури ми масмо багато значних творів, як от Ізборники Святослава 1073 та 1076року, старі літописи (дойшли до пас в пізніших списках: Лаврентіївська 1377р. та Іпатська колор. 1425), Руська ПравдаХІ в., Слово о полку Игоровк k.XII в., Патерик Печорський XIII віку і т. н., та Остромирова Євангелія, найперша пам 'ятка наша 1056-1057, написана в Київі; сюди треба добавити цілу низку наших книжок до церковного вжиткуXII-XIII віків [7, с.26-27].

У науковому дискурсі Івана Огієнка частотним є також використання парцельованих чи приєднувальних конструкцій, які, за задумом автора, акцентують увагу на висловленій думці чи ставленні до тієї чи тієї проблеми. На початку таких конструкцій автор уживає сполучники і, а, або, проте, коли, а коли тощо. Наприклад: Це було офіціяльне твердження «Всевысочайшей особы»...

Але придивімось, на основі якого матеріялу зроблено такий висновок. Ось які слова тут подані за вкраїнські: жаръ, земля, корова, кровъ, домъ, жизнь, звезда, здксь, зркніе, когда, караулыцикъ і такі инші... От на цим ма- теріялі славні академики Катеринини й прийшли до думки, що «малороссій- ское наркчіе мало отлично»... [7, с. 243].

В результаті проведеного дослідження можемо зробити висновок, що синтаксична експресивність як одна з найважливіших умов реалізації прагматичної функції є релевантною ознакою наукового викладу та, відповідно, невід'ємною характеристикою наукового дискурсу Івана Огієнка. Систематичність використання зазначених синтаксичних засобів експресивності в дискурсі «Українська культура» дає підстави стверджувати, що експресивність має статус системотвірної ознаки. Перспективним вважаємо здійснення детального аналізу особливостей використання різних типів складного речення як ЕСК в досліджуваному та інших наукових дискурсах автора.

експресивний синтаксис науковий огієнко

Список використаних джерел